Теплі історії в конвертах

Богдан Ковальчук. Номер триста тридцать три

Лист надійшов ранньої весни.

Того ранку Лариса копирсалася в напхом захаращеній рекламка-ми поштовій скрині, аж раптом серед усіх цих «Двері!», «Отримуйте святкові знижки!» та «Комп’ютерний майстер за помірну ціну» побачила пожовклий конверт старого зразка. На ньому каліграфічним почерком було виведено: ««Бахмутовій Ларисі Петрівні, м. Чернігів, вул. Реміснича, 31, кв. 76». Цидулка призначалася саме для неї, сумнівів бути не могло, бо ж адреса безпомильна, прізвище, ім’я, по батькові — також. Одначе від кого? Замість зворотної адреси було щось геть дивне: ««Україна, Чернігівська обл, м. Чернігів, просп. Миру, 33, готель «Україна», номер 333». Ані імені відправника, ані будь-якої іншої додаткової інформації. Що за маячня?!

Макулатура випала з рук Лариси просто на брудну долівку під’їзду, укривши паперовою скатертиною простір од залізних вхідних дверей і аж до ліфта. Думки про потребу купити хліба, молока, яєць та півкіло цукру тут-таки розвіялися. Тепер і в долонях, і в голові залишався тільки цей безнайменний лист, який завиграшки вивітрив з її свідомості все інше.

За мить Лариса відмикала двері своєї двокімнатки. Та ключ ніяк не бажав поринати в нутрощі замка, ніби навмисне відтяга-ючи осягнення таємниці конверта. Із квартири чулося суголосне нявчання трьох зозулястих кішок, які дещо придуріли від прудкості хазяйки, котра, гадали вони, примудрилася метнутися до крамниці й назад не більш як за дві хвилини.

Нарешті двері піддалися. Лариса чи не олімпійським стрибком подолала відстань із коридору до кухні, де в шухляді столу скніли ножиці.

Паперової пошти вона не отримувала щонайменше років десять: уся робоча переписка відбувалася, певна річ, через комп’ютер, а тому нетерплячка, що нині верховодила жінкою, нагадувала хіба дитячі очікування подарунків од святого Миколая. Вона шукала вимріяні ножиці, розкидаючи кухонне начиння поверхнею столу навсібіч, а відтак облишила недолугі потуги та взялася обривати тоненьку смужку паперу від конвертика — дуже акуратно, щоби не зашкодити вмістові, та водночас прудко.

Із коридору до кухні боязко зазирали кішки — усі три одночасно. «Певно, через самотність геть клепки розгубила, — міркували ті. — Навіть смаколиків не купила, то яка ж тепер користь для нас, бідолашненьких кішечок, із цієї високої білявої жінки в недоладних окулярах?»

У березневім світлі, що прозирало до кухні крізь давненько немиті вікна, зблиснув аркуш дорогого глянцевого паперу, складений удвічі. Лариса пожбурила зайвий тепер конверт у напрямку смітника, вдихнула побільше повітря (тут і досі господарював запах сніданкової яєчні) і, розгорнувши листа, почала ковзати очима по рядочках.

Минуло лишень декілька миттєвостей. Ларисині очі спершу полізли на лоба, а затим вона взагалі мусила присісти на недоладну триногу табуреточку, щоби, бува, не зомліти.

У листі йшлося:

Листа, про що говорила дата в кінці, було складено позавчора — першого березня. День народження Лариса мала, відповідно, ниньки, проте вже так давно його ніяким чином не справляла, що забула про існування такого свята взагалі. Та й чи свято це? Кожен прийдешній рік вирізає на обличчі зморщечки, натякаючи, що силу часу згаяно намарно, його ніколи не повернеш...

Але менше з тим. Хто, на Бога, такий Б.? Лариса взялася гарячково згадувати всіх колишніх однокласників, затим — одногрупни-ків із філологічного факультету. Далі пішли досить сумнівні постаті з компанії брудних, патлатих неформалів, із якими вона замолоду проводила веселенькі дні то в підземному переході з гітарами, то на Десні, вигадуючи щораз більш чудернацький спосіб згаяти години дозвілля.

Згадався Боря-Маза — один із цих найволохатіших металістів. Він був сліпим на одне око внаслідок якоїсь сутички з місцевими скінхедами, а ще — не вельми розважливим. І це м’яко кажучи. Тому навряд чи він спромігся б на такий чуттєвий текст.

Більше, власне, ніхто на літеру Б на думку не спадав.

Лариса відклала листа, підвелася з табуретки й роззирнулася. Монохромна, запилюжена кухня, монохромне, запилюжене життя, де її самоту розбавляли лише три вгодовані кішки, котрих вона колись приперла з вулиці не так через доброту, як для того, аби в її домі був іще бодай хтось живий. Якісь незрозумілі крихти, обгортки від цукерок та інше сміття — скільки ж вона тут не прибирала? Либонь, уже півроку. Та й чи потрібно, адже гостей у неї не буває взагалі.

Серед мотлоху вже третій тиждень мовчав її мобільник. Лариса виконувала роботу винятково через комп’ютер, тож стільниковий не озивався навіть голосами якихось там колег або шефа. Усе її животіння зводилося до екрана, клавіатури, безглуздих текстів на замовлення безперспективних фірмочок-одноденок, а ще — походів двічі на тиждень до крамниці кварталом далі.

«Хай навіть це буде той Боря! — міркувала Лара, принагідно вже вигадуючи, у яку з двох суконь ліпше убратися. — Давно зі мною нічого не діялося, а тут — пригода. Можливо, саме так мені в житті й написано?»

— Добрий день, — проговорила вона в мобільний після того, як через нього ж знайшла номер «України». — У мене на сьогодні заброньовано кімнату. Лариса Бахмутова.

Почулося беземоційне: «Хвильку, будь ласка», — та клацання клавіш. Здавалося, минула вічність, доки адміністраторка заговорила:

— Так, її проплачено на сьогодні та завтра. Бажаєте щось змінити?

— Ні, що ви! — злякалася Лариса. — Нічого не міняйте! Я просто... скажіть, будь ласка. а в цьому номері є ще хтось? Чи. буде, можливо, хтось?.. Якийсь чоловік, наприклад?

Запала лунка мовчанка. Безумовно, питання було щонайменше дивним, адже працівники готелю не мали жоднісінького права пускати казна-кого до не просто заброньованих, а й викуплених номерів.

Осягнувши все мірило дурниці, яку щойно утнула, Лариса ладна була просто тепер завершити виклик, однак зі слухавки сердито забубоніли:

— Якщо ви бажаєте замовити... гм... такі послуги, то ми не надаємо їх! Це незаконно!

— Ні, ви неправильно мене зрозуміли. Я спробую перефразувати, — цього разу іменинниця дуже ретельно добирала слова: — Для мене цей номер зняв мій хлопець. Бачте, у мене сьогодні день народження, тридцять років, і він зробив мені такий подарунок. Хотілося б довідатися, чи він уже на місці, бо я трішки затримуюся на роботі.

— Господи, але ж ви мене й налякали! — полегшено видихнула адміністраторка, трошки помовчала, а потому отямилася: — Ми вітаємо вас із ювілеєм! Щиро бажаємо чудово провести час у нашому готелі. Також для вас діятиме унікальна пропозиція — п’ят-десятивідсоткова знижка на все меню ресторану. А щодо вашого питання, то поки що ніхто не з’являвся.

— Тим ліпше. — замріяно протягла Лариса радше собі, аніж адміністраторці. — Буду впродовж години. Дуже вам дякую.

— Чекаємо на вас! — і слухавка заспівала мелодію кінця розмови: «Ту-у-у, ту-у-у, ту-у-у».

Лариса зметикувала, що мало все не спаскудила: слід частіше спілкуватися з людьми наживо, щоб уникати таких прикрих непорозумінь. Замріюючись у прийдешньому вечорі, вона натхненно попрямувала до ванної — лаштувати красу на лиці й тілі.

То були перші правдиво теплі дні року, проте Чернігів уже дихав весною так несамовито, немов ладен був от-от відкрити купально-морозивний сезон: парки й сквери рясніли численними парочками, які, покинувши неоковирний зимовий одяг удома, спроквола міряли кроком усі можливі й неможливі алейки. Клумби та поки ще не ввімкнені фонтани суцільно обсіла юнь; тулячись одне до одного, мов голуби, молоді люди грали на гітарах, гортали книжки, тицяли пальцями у свої гаджети, розважалися енергетиками та взагалі поводили себе як належить сучасним підліткам. Рівні рядки дерев, звісно, ще не встигли побрунькуватися, проте вже теперечки всім своїм виглядом демонстрували повну бойову готовність зробити це, коли тепленька погода потримається хоча б іще день або два.

Лариса неквапом минала ці весняні сюжети, намагаючись довго не затримуватися на них поглядом, але не могла, бо типові міські картини поставали перед нею ніби вперше. Останні роки, згаяні в одноманітті електронних листів, безрадісних вікон інтернет-сто-рінок і рутинних вилазках до крамниці незмінними путівцями, далися взнаки: жінка погано розуміла, що відбувається довкола. Кудись неслися люди й собаки, ширяли небом птахи, торохкотіли маршрутки з автобусами, усе це видавало сотні тисяч звуків, дратуючи та ваблячи водночас. Згадалася репліка одного з героїв літературних творів, що їх вона прочитала за часів студентства чи не мільйон: «Нічого дивного, Джоне! Це просто життя». Навряд чи можна було сказати краще.

Проминаючи невеличкий риночок, Лариса замислилася, чи не докупити чогось до свого свята. Думка загалом досить нерозважлива, бо ж невідомий Б. природно мусив про все подбати, але раптом дуже захотілося вина, причому напівсухого червоного. Його вона полюбляла пити на свої дні народження — тоді, коли це свято ще щось важило для неї, — тому саме воно досить добре доповнило би теперішню дату. Тим паче таємничий шанувальник цілком міг узяти щось інше або ж узагалі не замовити нічого, а який же ювілей без вина?

— Скажіть, будь ласка, ви маєте червоне напівсухе? — поцікавилася Лариса у бабусі, чия ятка була не так заставлена, як захаращена різнокаліберними пляшками з домашніми винами.

— Сорок гривень за літр. Вам яке — міцніше чи легше?

— Давайте міцнішого, — вирішила Лариса, дістала із сумочки гаманець і автоматично, не замислюючись над безглуздістю такої дії, простягла кредитну картку.

— Що це? — не зрозуміла продавщиця.

— Гроші... тобто... — жінка квапливо заховала кредитку назад до гаманця. — Ви не приймаєте картки, так?

Старенька нагородила клієнтку сповненим нерозуміння поглядом: чи ви, тьотю, бува з мене не знущаєтеся? Лариса звикла розраховуватися за продукти в крамниці карткою, а рахунки сплачувати через Інтернет і геть забула, що десь буває інакше.

— Перепрошую. Я... я до банкомату збігаю та скоренько повернуся, — із сорому вона була ладна запастися крізь землю тут і зараз. — Вибачте мені, будь ласка.

Та Лара пішла не до банкомату. Вона, зотліваючи з ніяковості, заледве не бігом кинулася геть у нетрі ринку й за декілька хвилин вихопилася на проспект із іншого виходу. Цей світ — із усіма тутешніми маршрутками-автобусами, людьми, собаками й птахами, що їздять-бігають-літають невідь-куди — був невимовно чужим. Складалося враження, буцім її змусили бавитися у складну гру, не пояснивши правил, і зараз Лариса силкувалася не те щоби виграти, а бодай із тріском не провалитися в усіх на очах. Виходило це кепсько, щиро кажучи, і тепер єдиною мрією було забитися у свою нірку, замкнути вхідні двері на всі замки та втупитися в екран комп’ютера.

— Смикнув же лихий погодитися на це! — ремствувала вона вголос, не зважаючи на здивовані погляди перехожих, доки шукала очима зупинку. Туди мусить прибувати транспорт, що завезе її хоч кудись — подалі від усього цього гармидеру, в якім вона почувалася учасницею похоронної процесії серед веселого карнавалу.

Жадана зупинка знайшлася за черговим рогом — просто навпроти готелю «Україна». Лариса сама не помітила, що внаслідок поневірянь завулками опинилася вельми близько до кінцевої мети своєї вилазки, хоча тепер про її відвідування не могло бути й мови. Зону комфорту жінки порушили найжорстокішим чином, причому всі відразу, але ніхто зокрема, і тепер її переповнювало лише одне бажання — забратися до свого барлогу, де все звичне, вивчене роками й абсолютно не несподіване.

Потрібної маршрутки не було хвилин із десять, і Лариса поволі заспокоювалася. Справді, невже така дрібничка, як брак готівки в гаманці, могла отак запросто загнати її — випускницю філологічного факультету, успішного копірайтера й дорослу вже Ларису Петрівну Бахмутову — на слизьке? Дзуськи! Лишень раз у житті їй було по-справжньому ніяково, коли вона зомліла просто під час захисту диплома, але тоді це трапилося винятково через перенапруження вкупі з недосипанням, аж ніяк не через хвилювання.

— Ви заходити збираєтеся? — обурився якийсь чолов’яга позаду Лариси, і та зрозуміла, що застигла в роздумах просто на першій сходинці маршрутки, блокуючи таким чином вхід-вихід для інших пасажирів.

— Ні. Це не мій автобус, — відказала вона, потому зійшла назад на зупинку й мовчки провела маршрутне таксі, що зникло на наступному перехресті, сповненим рішучості й навіть злості поглядом.

До готелю залишалося кількадесят метрів.

У холі готелю — за склом, схожим на акваріумне, — нудилися молоді чоловік та жінка, обоє в гарно напрасованому темно-синьому формовому одязі.

— Добридень, — привіталася Лариса. — Я телефонувала вам десь годинки півтори тому. На моє ім’я заброньовано номер...

— Ви — та жінка, яка сьогодні святкує свій день народження, чи не так? — пожвавилася молода рецепціоністка, упізнавши, найімовірніше, голос. — Іще раз вітаю зі святом! Заповніть, будь ласка, цю анкету, — вона простягнула невеличкий аркушик разом із календа-риком-візитівкою готелю та рекламою якоїсь автомийки. — Антоне, дай ключі від триста тридцять третього!

«Триста тридцять третій. Самі трійки сьогодні», — думала Лариса, вписуючи у відповідну графу дату заїзду — третє березня.

— На вас також чекає подарунок. Він уже в номері, — життєрадісно повідомила панянка за столиком, — і, сподіваюся, ви чудово проведете час у нашому готелі. Окрім цього, нагадуємо, що для вас діє.

— .знижка на меню ресторану, — закінчила Лариса, віддаючи заповнений формуляр. — Так, дякую, я запам’ятала.

— Чудовенько! Можна також попросити ваш паспорт?

— Звичайно, — Лариса дістала із сумочки документ і поклала на стійку перед собою. — Скажіть, а мій хлопець іще не з’являвся?

— Ні, поки що його не було. Вочевидь, як і ви, трішечки затримується, — адміністраторка хутенько зробила копію декількох сторінок і повернула паспорт: — Ваш номер — на третьому поверсі. Можете скористатися ліфтом або сходами, затим — праворуч, майже в кінець коридору.

— Дякую.

— Приємного перебування.

Лара, поклавши до сумочки календарик, рекламку автомийки й паспорт, подалася до сходів.

«Подарунком» виявився великий барвистий пакет — із тих, що їх називають святковими. Усередині віднайшлися дві пляшки червоного вина, коробка недешевих цукерок, а також маленька книга в білій палітурці, яка на перевірку виявилася порожнім фотоальбомом.

— І що я туди, цікаво, вкладатиму? — здивувалася Лара. — Хоч би хто ти був, таємничий Б., але от із подаруночком трішки схибив.

Покопирсавшись у нутрощах пакета ще, вона натрапила на закритий конверт без жодних реквізитів. Лариса зробила так самі-сінько, як уранці: смужечку паперу із самого краєчку відривала вкрай обережно, щоби не пошкодити вмісту. Усередині виявилася записка з дуже лаконічним закликом: «Улаштовуйся. Я скоро прийду. Можеш поки подивитися телевізор».

«Дійсно, що тут іще робити?» — усміхнулася Лариса, шукаючи очима пульт. Його не виявилося ніде — ані на тумбочці поруч із ліжком, ані на робочому столі, де осиротіло стояла порожня карафа, ані навіть на холодильнику в невеличкому коридорі, що передував самій кімнатці. Вона взялася шукати його в шухлядах, зазирнула навіть під ліжко та до ванної кімнати, проте проклятущої штукенції немов ніколи тут і не було. Сам телевізор недвозначно натякав, що без дистанційки ввімкнути його просто нереально. Судячи з усього, сервіс у готелі накульгував на обидві ноги.

Лариса роздратовано притулила до вуха слухавку старого кнопкового телефону й натиснула одиницю.

— Рецепція, — почувся вже знайомий голос дівчини з прохідної.

— Іще раз здрастуйте. Це вас із триста тридцять третього турбують, — заговорила Лара через силу голосом без емоцій. — Справа в тому, що я ніяк не можу знайти пульт від телевізора...

— А ви в міні-барі дивилися? — перебили на тім кінці.

— Перепрошую, де?

— У міні-барі. Такий невеличкий холодильник відразу при вході.

— Це жарт такий? — Лариса почала відверто злитися. — У вас що, заведено класти пульти від техніки до холодильників? Щоби не зіпсувалися, чи що?!

— Просто погляньте! — рецепціоністка засміялася й перервала зв’язок.

Це здавалося крайнім виявом зухвальства. Що вони, на Бога, собі дозволяють?! Обов’язково треба буде написати скаргу, бо таке ставлення до клієнтів, які до всього ще й святкують день народження, — ознака великих проблем із політикою добору персоналу. Либонь, по поверненні додому незайвим було б створити відповідну «рекламу» цьому притулищу в Інтернеті.

Пульт дійсно лежав у міні-барі — поруч із ананасом, нарізаним кільцями, трьома помаранчами, сирним асорті, кількома тарілочками з розмаїтими салатами та ще однією пляшкою вина, цього разу домашнього — достоту такого, яке Лариса безуспішно намагалася купити в бабусі на ринку. До самої дистанційки хтось прикріпив маленький аркушик-самоклейку з акуратно виведеним текстом: «Розважайся. Оплачено».

Не сказати, що Лариса полюбляла сюрпризи, але Б., хай там хто він такий, влучив у десятку: сири — улюблені, фрукти — так само; салатики приготовані так, як вона обожнювала, — овочі нашатковані дрібненько, а не величезними кавалками, немов для свиней, майонезу небагато, — словом, таємничий шанувальник звідкілясь доволі добре знався на її смаках. Саме так колись готувала її мама...

— А це вже дійсно дивно, — відзначила Лара вголос, дістаючи почергово спершу пульт, а відтак наїдки. — Цікаво, що ж буде далі?

А далі було кількагодинне очікування під безглузде голосіння дурноверхих серіалів. Лариса їла фрукти й салатики, ходила номером сюди-туди, виходила на балкон (жахливий краєвид: внутрішнє подвір’я з якимись іржавими машинами та двома переповненими смітниками), мовчки дивилася телевізію, бавилася мобільником, але ніхто так і не приходив. Годинник під той час уже показував шосту, і надвір’я почало ладуватися до скорого заходу сонця.

— Мене що, надурили? — питала невідь у кого сп’яніла від двох пляшок вина іменинниця, відкорковуючи третю. — Я що, якесь дурне дівчисько?..

Небавом Чернігів загорнувся у вечірню темряву. П’яна Лариса сиділа просто на підлозі й плакала, а в телевізорі лементувала чергова гумористична передача. Урешті-решт, жінка заснула просто на долівці, не спромігшись навіть видертися на ліжко.

Б. того дня не переступив порогу готелю «Україна».

Ранок озвався в голові Лариси нещадним болем тяжкого похмілля, немов уночі її переїхало товарняком, завантаженим цистернами з ртуттю. Вона знайшла себе простягненою в повен зріст на килимку під входом до ванної кімнати. Сукня тепер більше нагадувала пожовану коровою ганчірку, а замість зачіски коїлося невідь-що: не треба було люстра, щоби зрозуміти це. Окуляри валялися в кількох метрах од неї.

Жінка спробувала підвестися, але натомість тільки видала якийсь черевний звук, подібний до роботи бензинового двигуна з явно несправним карбюратором, і знову «зірочкою» розтяглася на підлозі. Боліло все — від голови до пальців ніг, а будь-які спроби пригадати, як же вона опинилася тут, коло входу до ванної кімнати, зазнавали прикрої невдачі.

У двері номера постукали. Цей звук увірвався до Ларисиної свідомості вибухом, од виниклого нападу головного болю з очей покотилися сльози, проте він водночас і неабияк мобілізував: вона схопила окуляри, напнула їх на носа, встала і, тримаючись за відчинений навстіж холодильник, низьким голосом гиркнула:

— Хто там?

— Ларисо Петрівно, вам лист, — мовив чоловічий голос по той бік. — Зранку залишили на рецепції, сказали передати вам десь після одинадцятої.

— Покладіть, будь ласка, під двері: я... щойно з душу... не можу відчинити.

— Добре. Між іншим, ви маєте звільнити номер за двадцять хвилин.

— Так, пам’ятаю, — відповіла Лариса, хоча й не пригадувала такої умови, — я вже зараз хотіла починати пакуватися.

Десь за дверима кроки затупотіли геть. Коли нарешті запанувала тиша, вона тихцем відчинила двері, хутенько підібрала з підлоги конверт і замкнулася в номері.

«Україна, Хмельницька обл., м. Кам’янець-Подільський, вул. Червоноармійська, 33, готель ««Чотири сезони», номер 333», — повідомляла графа з адресою отримувача. І, як і вперше, імені відправника не зазначалося.

— Ти знущаєшся... — процідила крізь зуби Лариса, розпаковуючи конверт. — Ти достоту з мене кепкуєш!

Усередині виявився той-таки дорогий глянцевий папір, складений удвічі, і жінка залютувала не на жарт. Хоч би ким був Б., але він навіть не взяв собі за клопіт бодай зателефонувати в номер чи щось таке. День народження перетворився на банальну пиятику, та ще й у компанії триклятого телевізора — і все це через нього!

Лариса подолала невимовне бажання порвати листа просто тут і зараз, декілька разів вдихнула-видихнула, від чого мало не гепнулася у стартову позицію на килимку, а по тому таки взялася читати:

Перше, що спало на гадку, — в адресі готелю, куди припрошував її автор, знову самі трійки. Далі жінка подумала, що востаннє бувала у Кам’янці-Подільському у дванадцятирічному віці разом із батьками, і єдине, що вона пам’ятала, — там нібито була якась фортеця. Непогано було б її побачити ще раз.

Із глибин пам’яті миттєво повіяло холодом одного-єдиного спогаду.

Мама.

Щоби заслати марево геть — на манівці свідомості, — Ларисі довелося докласти титанічних зусиль.

Сама авантюра видавалася безглуздою, стократ безглуздішою за ідею з готелем «Україна», проте підсвідомо Лариса вже вираховувала, скільки часу в неї займе дорога від Чернігова до Києва і яку кількість корму потрібно залишити котикам, щоби ті нормально себе почували, доки хазяйка буде відсутня.

До відправлення залишалося ще близько п’яти хвилин, і Лариса розважила, що варто було б постелитися просто зараз, аби потому їй не заважав зробити це майбутній сусід. Хто б це міг бути? Зрозуміло, що спальними вагонами не мандрують усілякі смердючі бевзі, проте вона воліла б їхати самотою: перспектива лягати спати в одному приміщенні з чужою людиною геть не приваблювала. А що, коли це буде чоловік?

Востаннє Лариса подорожувала потягом років із дванадцять тому. Тоді їхня весела неформальна компанія вирішила дременути до моря на кілька вересневих днів. Затарившись, як належить, пивом, вином і закусками, десятеро веселих прихильників рок-н-рольного способу життя гучно їхали забацаним плацкартом, рахуючи кількість надісланих на свою адресу прокльонів од усіх тих бабусь і молодих мам із діточками, яким не пощастило їхати тим самим вагоном.

Тут, у цьому СВ, запах був достоту таким, що й тоді. Декотрі речі не міняються з плином часу, і дух українських потягів — якраз із таких.

Вона саме взялася вдягати у наволочку пір’яну подушку, аж раптом почула за спиною оксамитовий баритон:

— Доброго вечора. Це ж третє купе, правда? Як я розумію, поїдемо разом.

У дверях стояв високий чорнявий чоловік, убраний у чорне пальто. В одній руці він тримав квадратний діловий кейс, а в другій -ноутбук у сірій сумці з фірмовим логотипом. Чоловік приязно всміхався, від чого на його щоках утворилися дві кумедні ямочки...

Лариса так і вмліла на місці — із недозаправленою подушкою в руках та розгубленим виразом на лиці. Карі очі попутника здавалися їй дуже знайомими, дарма, що цю людину вона бачила вперше в житті: від них віяло легкістю, щирістю та затишком.

— Я — Марко, — промовив попутник, поклавши кейс і комп’ютер на сидіння, та й собі зручно на нім умостився. — Не заважаю вам стелитися?

— Що ви, аніскільки! Уже майже закінчила, — заговорила Лариса немовби не своїм — тоненьким і беззахисним — голосочком. — Мене звати подуш... тобто Лариса. Приємно познайомитися.

— Мені також. То що, ви задоволені?

— Тобто? — не зрозуміла Лара.

— Ну, попутником, маю на увазі. Знаєте, дехто переймається, що доведеться їхати з. як би це м’якше сказати. смердючим бевзем абощо.

«Він, певно, ще й думки читати вміє», — помислилося Ларисі, а вголос вона відповіла:

— Дуже.

Лариса раптом подумала, що з такою людиною можна було би прожити всеньке життя, будучи впевненою в завтрашньому дні, народити йому купу дітей і разом зустріти сиву старість. «Стоп! Як я до такого взагалі додумалася?! Напевно, дурнуваті серіали, яких надивилася в готелі», — розлютилася вона сама на себе. Одначе попутником далебі була таки більш ніж задоволена.

Потяг летів удалечінь, рахуючи тисячі шпал, а в третьому купе спального вагона за казна-котрою за рахунком склянкою чаю безтурботно гомоніли Лариса та Марко. Поки не лягали — дарма, що була вже майже друга ночі, а попереду на обох чекав по-своєму складний день; складалося враження, що вони знаються вже не один рік, а може, і не одне десятиліття.

— ...і ці повсякчасні робочі поїздки вже дійсно в печінках сидять. Розумієш, я б радо взяв відпустку бодай на декілька днів, але з такими темпами це просто неможливо! — Марко сьорбнув чаю. — Люди подорожують, щоби побачити нові й цікаві місця, ще раз навідати ті, які їм подобаються, а я мотаюся сюди-туди, як білка в колесі, і світу білого не видію. А ти, напевно, часто подорожуєш?

— Ні. Щиро кажучи, останні три роки я взагалі не виходила з дому без нагальної потреби, бо у своїй квартирі і працюю, а друзів. друзів не маю. От, зараз їду невідомо куди вперше за дуже, дуже довгий час.

— А як так сталося, що їдеш у Кам’янець-Подільський? Чому обрала саме його?

Лариса вагалася, чи не розповісти Маркові історію з цими дивними листами, вином і силою-силенною трійок скрізь і всюди, але вирішила, що це вже занадто.

— У дитинстві була там разом із батьками, — відповіла вона натомість, — і мені запам’яталася фортеця. Вона така, знаєш, велична, древня. монументальна. Дуже хочеться побачити її ще раз.

Гадаю, у цю пору року туристів там не так багато, як, наприклад, улітку, тож, можливо, вийде спокійнесенько погуляти.

— Також не люблю, коли багато людей, — Марко поглянув кудись у надвірну темряву. — Слухай, я б залюбки поговорив іще, із тобою легко й цікаво, але завтра в мене важлива нарада і треба хоча б трішечки поспати.

— Звісно! Я теж уже куняю... не подумай, не через те, що ти нудний, а... просто ці декілька днів видалися трохи божевільними.

— Сподіваюся, божевільними в хорошому розумінні? — усміхнувся Марко.

— У найкращому з можливих!

І це знову було щирою правдою.

Близько шостої ранку Лара нетерпляче тупцювала на невеличкій площі поруч із залізничною станцією Кам’янця-Подільського, чекаючи на своє таксі, що десь забарилося. Вона останніми словами кляла себе за те, що посоромилася взяти номер Марка, з яким дуже-дуже хотіла зустрітися ще бодай раз і бажано за спокійніших обставин, коли над ними обома не нависатиме потреба бігти кудись і робити щось незрозуміле. Далебі, тепер їй було по цимбалах на цього Б. та на його потуги, бо ж Марко, цей заклопотаний бізнесовими справами чоловік, справив на неї глибоке враження: він когось дуже-дуже нагадував. Але кого саме?

...На випускний вечір усі учні, як і деякі вчителі, добряче налигалися звичного для такої нагоди пійла. Крутило ввімкнув повільний танок, нетверезі випускники порозбивалися на пари та хаотично кружляли посеред зали ресторану середньої паршивості, а Лариса сиділа в куточку й споглядала це дійство без жодного зацікавлення. Дійсно, що їй до тих танцюльок? Вона у своїх драних джинсах, порваних кросівках та з пофарбованим у криваво-червоний колір волоссям неабияк вирізнялася на тлі всіх цих дівуль у вечірніх сукнях. Хто її запросить? Та й байдуже.

— Ларо, потанцюймо? Ти мені дуже давно подобаєшся. А це -випускний, і потім, напевно, розлетимося хто куди, невідомо, коли ще побачимося.

І вони завихорилися в танку. Усе це скидалося на якийсь божевільний сон, який невідомо з якого дива миттєво обернувся на реальність. Лариса тримала Петра за плечі, довкола миготіли різнобарвні вогники світломузики, повітрям верховодив запах шампанського, а хлопець-ідол ласкаво усміхався до неї, не зводячи погляду.

— Можна, я поцілую тебе, Ларо? Я так давно хотів це зробити!

Його усмішка дедалі наближалася...

Либонь, Петро був би зараз дуже подібним до Марка. якби не той стопекельний шприц зі смердючою, мутною рідиною, що загнав його на кладовище Яцева у двадцять один.

Кладовище. Могили. Мама.

— То ми їдемо сьогодні чи ні?! — вивів Ларису з трансу різкий чоловічий голос. Поруч нетерпляче торохтів білий «Ланос» із шашечкою на даху.

— Так, так, звісно, — отямилася вона й узялася відчиняти пасажирські дверцята. — До готелю «Чотири сезони», будь ласка, що на Червоноармійській, тридцять три.

Лариса відчула потужне дежавю, щойно зайшла до готелю: хол був практично таким самим, що й той, де вона опинилася на свій день народження, і надто знайомими видавалися хлопець із дівчиною, які сиділи за комп’ютерами. От тільки пахло тут так, ніби в когось на кухні трапилася халепа — підгоріли чи то шкварки, чи то тісто, а чи то взагалі все відразу.

— Вітаємо, — озвалася з-за стійки дівчина, не чекаючи, доки Лариса сама до неї звернеться, — і ласкаво просимо до нашого готелю! Ви в нас уперше?

— Так, — Лариса підійшла до рецепції. — А що це у вас, прости Господи, згоріло?

— Ой, не зважайте, будь ласка, — усміхнулася адміністраторка. — Через дорогу працює кафе. До нас кожного ранку несе цим смородом, але згодом вони припиняють так завзято готувати, і все вивітрюється. Тож. чим можу вам допомогти?

— На моє ім’я має бути зарезервовано номер. Подивіться, будь ласка.

— Як вас звати?

— Лариса Бахмутова.

Панянка почала клацати своїм комп’ютером, а її колега спрямував погляд кудись під стійку: він чи то читав там щось, чи то просто знічев’я розглядав власні черевики.

— Так, пані Ларисо, на вас на сьогодні-завтра зарезервовано й оплачено триста тридцять третій номер. Антоне, подай-но ключі!

Хлопчина заходився копирсатися в шухляді, а Ларису так вразили останні слова рецепціоністки, що вона схопилася за стійку, аби не ковзнути додолу. Знову Антон, знову триста тридцять третій номер!

— Із вами все добре? Ви якось зблідли...

— А, так, усе гаразд. То, певно, мене трішки заколисало в дорозі.

— Для вас тут іще записка. Ось, — дівчина простягла маленький аркушик.

Лариса квапливо розгорнула його та прочитала: «Я буду десь після шостої вечора. Раджу поки прогулятися містом. Оглянь фортецю: вона чудова. І в жодному разі не ходи снідати до того кафе, що через дорогу! Б.»

— ...не спорт і поповнити пакети, ось він.

— Перепрошую, що? — отямилася Лариса.

— Я кажу, що мені потрібен також ваш паспорт, і ще ви маєте заповнити анкету гостя.

— Звичайно. А скажіть, будь ласка, хто саме передав вам записку? Якою була ця людина?

— На жаль, не знаю, — дівчина знизала плечима, — бо ми з моїм колегою заступили на роботу буквально півгодини тому, а це передавали ще попередній зміні. А що, щось не так?

— Та ні, усе гаразд, — відповіла Лариса. — А чи не порадите ви, де тут можна було б поснідати? Тільки, будь ласка, не оту смердючу забігайлівку на тім боці вулиці!

Кам’янець-Подільський прокидався по-провінційному мляво, ніби до останнього не бажаючи розплющувати давні очі. На дорогах лише де-не-де можна було зустріти машини, людей на вулицях

майже не було, коли не брати до уваги «цілодобових» п’яничок, а між тим уже добігала восьма ранку.

Лариса прогулювалася абикуди, не особливо переймаючись, де зрештою опиниться. Усе довкіль — і ці невисокі будиночки, які аж лементували про потребу капітального ремонту, і самотні перехрестя з діловими світлофорами, і затулені забалоненими ролетами вітрини — навівало на неї ледве вловиму ностальгію; саме так багато років тому вони разом із батьками гаяли ранковий час в очікуванні на відкриття якоїсь забігайлівки з дешевими, одначе ситними сніданками. Як вона, до слова, називалася? А втім, навряд чи вона проіснувала стільки часу, та й розташування згубилося десь серед заплетінь пам’яті.

Пам’ять. Кладовище. Мама...

Звідкись знову пробивалися спогади, які могли дуже швидко перекреслити всі плани на кілька днів уперед. Лариса вирішила гнати їх геть, як надокучливу муху, зосередившись на чомусь іншому — приміром, на голоді.

Місцеві заклади громадського харчування ніби змовилися й відчинялися лише з десятої по буднях, по вихідних же взагалі в найліпшому разі з дванадцятої. Була саме неділя. Ані тобі якоїсь цілодобової кафешки, крім огидних наливайок, ані хай котроїсь ятки з нехитрими наїдками на кшталт сендвічів чи гамбургерів. Скидалося на те, що місто воліло заморити голодом ранкових туристів.

Проминувши якийсь торговельний центр (теж зачинений), Лара опинилася на простокутному майдані. Обіруч вулиці, що нею вона простувала, рясніли менші й більші кафе, а через дорогу саме починав розкладатися риночок. «Центр, очевидно, — вирішила вона, — і тут точно має бути хоча б щось відчинене».

Цим «щось» виявилася невеличка піцерія з кумедною назвою «Синьйор Помідор». Усередині сиділо трійко осіб, дарма що на дверях зазначалося «Працюємо щодня з 10:00 до 22:00». Але ж якось ті люди потрапили всередину, чи не так? Трішки повагавшись (раптом то працівники снідають?), Лариса смикнула двері на себе. Ті слухняно відчинилися, і заспано дзеленькнув дзвіночок на одвірку.

Якби хтось навмисне шукав, куди б зайти та пореготати, то це місце пасувало якнайкраще: долівка мерехтіла різнокольоровими кахлями, стіни було пофарбовано ядучо-зеленим, а просто межи круглих столиків на великому кріслі засідала м’яка іграшка — великий червоний помідор, що грайливо усміхався. Колориту додавала ще й «Макарена»: музика лунала з підвішених до стелі дешевеньких колоночок.

— Доброго ранку! — привіталася невисока брюнетка, яка протирала шинквас. — Зазвичай ми не працюємо так рано, та вам пощастило, бо сьогодні плануємо натомість раніше зачинитися. Будь ласка, підходьте, замовляйте: меню на стіні.

— А що ви маєте на сніданок? — поцікавилася Лариса, піднімаючись двома сходинками ближче до каси.

— Можу запропонувати вам кухлик бульйону і грінки з яйцем. Усім нашим гостям смакує, ще й добавки просять.

— Чудово. Зробіть, будь ласка. І ще філіжаночку еспресо.

— Беріть номерок, який сподобався, і присідайте, — жіночка поглядом указала на залізні номери-стійки, що стояли на шинквасі, — а замовлення я вам піднесу десь за хвилинок п’ять-сім.

Лариса обрала столика поближче до великого панорамного вікна, за яким під той час жвавішало місто. Пішоходів, значна частина з яких гарцювала з наплічниками та мапами в руках, побільшало. Чимдалі гучнішали й звуки автівок на дорозі неподалік; Кам’янець-Подільський таки вийшов із нічної коми. Ранок, як відомо, настає завжди, навіть там, куди світлу, здавалося б, зазирати зась.

Жінка так зачудувалася спогляданням рухів надворі, що не звернула уваги на новий напад дзеленчання привхідного дзвіночка — мало хто може в такий час захотіти поснідати, — коли раптом із приємного заціпеніння її вивів знайомий оксамитовий голос.

— Овва! Ларисо, і ти тут?

При вході стояв усміхнений Марко. Усе той самий кейс і ноутбук, те ж чорне пальто.

— Схоже, що на все місто тільки це кафе й працює... Не заперечуватимеш, якщо я зараз зроблю замовлення й підсяду до тебе?

— Звісно ж, ні! — Лариса раділа, як семирічна дівчинка з української глибинки в Діснейленді. — Підсядай... присядай... сідай, безумовно!

Доки Марко спілкувався з касиркою, замовляючи свій сніданок, Лариса ревно його розглядала. Граційні, навіть театральні рухи, досконала виголеність, модельна зачіска — з усього видно, що чоловік звик дбати про себе. Водночас ані в його погляді, ані в манері спілкуватися не проглядалося самозалюбленості, у чому вона впевнилася ще в купе. Скидалося на те, ніби Марко мав такий вигляд не через те, що йому це аж так подобалося, а позаяк мусив повсякчасно перебувати на видноті.

Зробивши таки своє замовлення й отримавши номерок, він підсів до Лариси.

— Порадили взяти бульйон і грінки з яйцем, тож довго собі голову не ламав. А ти що замовляла?

— Те саме, — Лариса зніяковіла без жодної причини. — І ще кави.

— Уяви собі, ці телепні перенесли нараду на наступний тиждень, бо не може приїхати якийсь там кореєць, а без нього все це говоріння було б переливанням із пустого в порожнє. Божилися, що намагалися мене попередити, та я був поза зоною. Виходить, день — під хвіст собаці.

— Знаєш, а може, це на краще? Ти ж сам казав, що не проти від-пусточки. Уважай, сьогодні матимеш вихідний.

— А дійсно, — усміхнувся Марко, — чом би й ні? Вимкну мобільни-ка і трішки погуляю містом, пороздивляюся всі ці красивості. Між іншим, а що ти робиш сьогодні? Нумо гуляти разом?

Ларисі на хвильку відняло мову. «Мені не вчулося? Я справді можу провести день, мандруючи цим прекрасним містом, і поряд буде він?» Утім, увечері на неї чекатиме той Б. Коли вже на те, саме йому слід дякувати за всі ці випадковості, що шматочками пазлу тут і зараз складалися в найпрекраснішу картину на цілому світі, тому не прийти було б неґречно.

— Я маю часу до шостої вечора. Потім. у мене важлива зустріч, -відповіла Лариса, — яку я, на жаль, ніяк не можу відкласти.

— Що ж, — Марко поглянув на дорогий годинник, — до шостої маємо ще дев’ять із копійками годин. Місто невелике. Гадаю, най-

головніше побачити встигнемо, а там — за обставинами. Але зі сніданком краще поквапитися. Ось, до речі, уже його й несуть.

То були найсмачніші в Ларисиному житті грінки з яйцем.

Наступні чотири години Лариса й Марко провели в милуванні Кам’янцем-Подільським, зазираючи навіть до таких місць, де туристи зазвичай не бувають. Фортецю вони залишили наостанок, а тепер просто крокували вуличками й провулочками старої частини міста, весело теревенячи про все на світі: про на дивовижу теплий березень, про те, чи добре отримувати зарплатню в доларах та про інші життєві дрібниці. Згодом перейшли й до більш особистого.

— То чим саме ти займаєшся? — спитала Лариса, коли вони звернули до чергового безлюдного завулку.

— Мій бізнес наразі вельми різнобічний. Починав я із закупівлі різних східних приправ, а тепер займаюся геть усім, що пов’язане з азійською їжею. Нині, бач, наші люди захопилися здоровим харчуванням... Ну, цими специфічними китайськими, японськими, корейськими різновидами рису, різноманітними чаями, зеленою гречкою. Усе це я дістаю безпосередньо через виробника та перепродаю тут, в Україні.

— Невже це така прибуткова справа?

— Не уявляєш навіть яка! — Марко знизав плечима. — Наші люди шукають. як тобі сказати. щось на зразок універсального засобу від усіх хвороб. Хочуть так: попив чайку, поїв рису з водоростями — вуаля, усі зарази самі собою зійшли на пси, і ти знову здоровий! Такого, звісно ж, не буває, але однаково все це завиграшки продається.

— Тобто ти дуриш людей, видаючи ці продукти за чудодійні? -в’їдливо поцікавилася Лариса, хоча їй було абсолютно байдуже, яким саме чином цей чоловік заробляє гроші. Та й самі його гроші, щиро кажучи, їй були по цимбалах.

— Ні, що ти! Це люди самі себе дурять. Як у нас заведено в Україні? З’явилася зайва копійка — пішли до генделика потусити. А їмо ми що? Правильно — хот-доги. Перед компом. На ніч. А потім, у років двадцять п’ять чи тридцять, внутрішні органи починають протестувати, — Марко позірно схопився за печінку, — і аж тоді всі починають намагатися відновити те, що самі ж і спаскудили. А щодо «дурити»... я просто позиціоную свій крам точнісінько так, як про нього каже сам виробник. Нічого більше.

Нова безнайменна вуличка вперлася, урешті-решт, у монументальний костел, за яким розкинувся доглянутий католицький цвинтар. Ларису пересмикнуло. Вона ненавиділа кладовища — навіть такі, як це, що скидалося на музей просто неба. Сам вигляд некрополя миттєво спричиняв у жінки паніку; хотілося неоглядки тікати геть, заховатися туди, де слово «поховання» ніколи не промовляють уголос.

.Рясний дощ голосно хльостав по кришці домовини. Лариса розуміла, що маму годиться ховати саме в закритій труні, проте дуже-дуже хотіла побачити її бодай іще раз. Якісь покидьки зґвалтували жінку. Зґвалтували, а потому намагалися приховати сліди злочину, обливши її бензином і підпаливши ще живою.

— Що з тобою, Ларо?

Голос Марка лунав ніби здалеку. Так само далекими й нечіткими здавалися обриси його лиця. Лариса відчувала, що наступної миті може зомліти просто тут, посеред невеличкої площі при храмі, тож миттєвою потугою випірнула зі спогадів у яв.

— Нічого, — вона спробувала усміхнутися, — просто зробилося трішки млосно. Не люблю кладовищ. Ходімо до фортеці?

Марко видавався стурбованим. Жінка щойно весело жартувала, розпитувала його про те, про се, а наступної миті знічев’я замовкла на півслові, умліла на місці та сполотніла. Може, це напад якоїсь хвороби? Чи варто викликати «швидку допомогу»?

Побачивши наполохане лице Марка, Лариса ще раз усміхнулася, тепер упевненіше:

— Справді, усе чудово! Напевно, просто не виспалася, бо ж до другої ночі проговорили. То. фортеця?

— Так. — ніяково протягнув чоловік. — Фортеця. Скажи мені, якщо тобі знову буде зле, гаразд? Тут десь має бути якась лікарня.

— Обов’язково скажу, але не переймайся. Усе буде добре. Ходімо вже звідси.

Удар спогадів неабияк похитнув Ларисин настрій, який, здавалося, неспроможне було зіпсувати геть ніщо. Подальша розмова спершу перетворилася на несміливий монолог Марка, а невдовзі й ущухла. Чоловік раз по раз кидав неспокійні погляди, одначе щоразу чув: «Усе добре!» — та мовчки хитав головою.

У цілковитій відстороненості минула й прогулянка внутрішнім подвір’ям Кам’янець-Подільської фортеці, де виявилося на диво не велелюдно. Лариса двічі відхилила Маркову пропозицію спробувати постріляти з лука чи арбалета, також не погодилася піти з ним на екскурсію, а коли почула про перспективу навідати тамтешній музей тортур — припинила стримуватися. Вона опустилася на якийсь кам’яний виступ у мурі, щоби не впасти додолу.

... Слідчий божився знайти тих нелюдів і покарати, бо речдоків на місці злочину знайшли чимало. Та справу закрили того ж дня, коли Лариса з батьком поховали матір: з’ясувалося, що кривдники — двоє молодих політиків державної ваги. Того дня вони понапивалися та відправилися гуляти Черніговом у пошуках пригод.

А потім закатували жінку, яка випадково трапилася їм дорогою.

Після цього Ларисин тато віддав доньці квартиру, де до цього жили всією родиною, та поїхав на малу батьківщину — у Богом забуте село Сокирин за вісімдесят із гаком кілометрів од міста. Лариса ж просто поринула в добровільне відлюддя, не бажаючи зайвий раз бачити чужих людей. І невідомо, скільки все це так тривало б, якби не той проклятущий лист.

Батько. Від нього взагалі жодної звістки за останній місяць. Потрібно хоч зателефонувати.

— Я викликаю «швидку»! — кричав Марко, тремтливими пальцями намагаючись увімкнути мобільника, а Лариса зрозуміла, що так і сидить на виступі фортифікаційної стіни, причому вся в сльозах. Довкола них уже почали збиратися зацікавлені ґаволови.

— Марку, не потрібно жодних лікарів. Зі мною все гаразд, — Лариса насилу встала й узяла його долоню з мобільником у свою. — Це просто дуже неприємні особисті спогади. Якщо хочеш допомогти — відвези мене до готелю, будь ласка. Візьмімо таксі: я більше не хочу гуляти сьогодні.

У салоні старенької «п’ятірки» панувала тиша. її не порушувала навіть музика: магнітола в таксі була зламана. По приїзді Марко хотів розрахуватися з таксистом і вийти з Ларисою, та вона відрізала:

— Ні, далі я сама. Вибач, що так сталося, та я не можу тобі розповісти причину. І цього разу дай мені свій номер, будь ласка.

— Ти точно сама дійдеш? — запитав Марко.

— Сто відсотків. Мені вже ліпше. Коли щось — я зателефоную тобі. Не вимикай мобільника.

— Авжеж, — Марко дістав із внутрішньої кишені пальта візитівку й простягнув Ларисі. — Дзвони будь-коли, чуєш? Із приводу чи без нього. Для тебе я завжди на зв’язку.

— Ти куди далі?

— Не знаю. Сьогодні ввечері поїду на Київ. Зараз сяду в якомусь ресторанчику, замовлю зворотній квиток...

— Ну. Що ж, цього разу навряд чи поїдемо вдвох, — невесело всміхнулася Лариса.

— Обіцяєш дзвонити?

— Так. До зустрічі.

— Тільки дзвони, чуєш?

— Звісно. Щасливої дороги!

Марко поглянув на Ларису ще раз, гримнув дверцятами, і за якісь секунди «п’ятірка» поторохтіла порожніми вулицями Кам’янця-Подільського.

У напівмаренні вона попрямувала повз адміністраторку, піднялася на третій поверх, зайшла до своєї кімнати і, навіть не спромігшись скинути туфлі, повалилася на нерозстелене ліжко. Пролунало спершу «Бух!», а потім «Пш-ш-ш-ш» — либонь, згори лежала пляшка з чимсь газованим, що нині перетворилася на купу уламків і калюжу. Та все це не мало жодного значення: Лара воліла дертися на стіни з нелюдським вереском, трощити готельні меблі, розбиваючи кулаки в кров, одначе вона так і лежала, спрямувавши очі в огидну зелену стелю.

Найлютіші пришестя спогадів про смерть матері, похорони та той гнів, який вона переживала кожен раз немов уперше, будучи

неспроможною вдіяти з цим аж нічого, траплялися щораз, як Лариса опинялася на кладовищах. Із якої причини свідомість обрала за каталізатор саме некрополі — незрозуміло, проте відбувалося щось на взірець утрати відчуття реальності. Спогади — всі найгірші речі, котрі їй довелося переживати, — заміняли собою цілий світ, не залишали там місця для будь-чого або ж будь-кого іншого.

«Треба опанувати себе, — думала Лариса, — бо це все було давно, а перед Марком дуже незручно. Зателефонувати йому просто зараз?»

Із неабиякою важкістю вона примусила себе підвестися й оглянути номер.

У простенькій кімнатці, що інтер’єром до оскомини нагадувала готель «Україна», тут і там були розставлені різні наїдки — переважно, фрукти, цукерки, а також віднайшлася одна пляшка з червоним вином. Було ще шампанське, яке спричинило кількома хвилинами раніше отой «Бух!»: рідина розтеклася долівкою навсібіч, підмочивши килим, а рештки тари загрозливо дивилися на Ларису нерівними скляними зубами.

— Тут треба буде прибрати, — відзначила вона, і голос усотався нутрощами гіпсокартонних стін; із новим завзяттям прихопила самотність.

Щиро кажучи, зараз Лариса дуже хотіла додому — без усіх цих шампанських, шоколадок, яблучок, загадкових анонімів із листами та навіть Марка. Одначе дім був далеченько — більш як за п’ятсот кілометрів, — а з істерикою треба було щось робити негайно. Та вже повною мірою вирувала всередині, проте ще не встигла вилізти назовні й заподіяти правдивої шкоди.

Не довго розмірковуючи, жінка попрямувала до дальньої стіни, де на комоді відпочивало вино. Там само лежав «одноразовий» штопор із емблемою готелю «Чотири сезони». Усе ж таки цей Б. умів залишати потрібні речі в потрібних місцях, дарма що про перспективу скорої зустрічі з ним навіть думати не хотілося.

Легко позбувшись корка, Лариса просто з горлечка зробила добрячий ковток. Подіяло. Смаковитий напій приємно обпік шлунок, загасивши будь-які сподівання істерики вихопитися Пилипом із конопель. Разом із цим одступила втома.

На комоді лежав конверт. Пожовклий. Старого, щоби йому заціпило, зразка. Без підписів, марок, будь-чого ще. Лариса зауважила його тільки тепер, коли вино добряче прогріло. Цього разу вона відкривала його значно менш охайно, ніж зазвичай, і передчуваючи, і навіть сподіваючись на ще одну порцію «ви-бач-я-не-зміг-побачимося-деінде». Але те, що було написано в листі, дійсно вражало:

Цієї ж миті задзвонив готельний телефон. Лариса рвучко повернулася на звук, зачепивши рукою відкорковане вино. Ще одна пляшка розбилася та розплескалася підлогою.

— А щоб тобі...

Телефон продовжував дзвонити бридким пластмасовим дзеленчанням. Не думаючи про те, що номер унаслідок її лишень двадця-тихвилинного перебування вже нагадував зону бойових дій, Лара взяла слухавку.

— Так?

— Добридень. Ларисо Петрівно, це ви? — запитав незнайомий чоловічий голос.

— Так, це я.

— Вас турбують із рецепції. Тут сталося дещо дивне.

— У якому плані — дивне? — не зрозуміла Лариса. Можливо, хтось із сусідів почув удари пляшок, інколи подібні до пострілів із пістолета з глушником, і розповів про це адміністраторові?..

— Щойно забіг якийсь хлопчина років чотирнадцяти-п’ятнадця-ти, дав залізничного квитка, попросив занести його вам і, нічого не пояснюючи, утік.

Лариса аж усміхнулася. Це було так притаманне Б. — передати щось комусь через когось.

Зі слухавки тим часом долинуло:

— Ви бажаєте, щоби я підніс його вам зараз, чи ви спуститеся й заберете?

— Будь ласка, занесіть, — Лариса прикинула, що не витратила під час подорожі жодної копійки, за винятком сніданку й таксі, і додала: — І прихопіть, будь ласка, помаранчевого соку, — вона оглянула свій номер: — Залиште все це під дверима, бо я щойно з душу.

— Ти зайнятий?

— Ні, Ларо, я можу говорити. Щось сталося?

— Так, сталося, Марку, — заплакала Лариса у мобільний, — бо я маю комусь виговоритися. Маю поділитися своїм болем, випустити його, бо він смокче мене зсередини, як паразит.

— Так, звісно, поговорімо про це...

— Не по телефону! Приїзди до готелю «Чотири сезони», де сьогодні висадив мене. Вулиця. як там її? Червоноармійська, тридцять три, триста тридцять третій номер. Я сказала на рецепс... коротше, тим, які в холі сидять, щоби тебе пропустили.

— А як же твоя зустріч?

— Забудь за ту зустріч! Усе поясню. То ти приїдеш?

— Буду щонайбільше за двадцять хвилин.

— Я чекаю, — схлипнула Лариса та натиснула кнопку переривання зв’язку.

Решта вечора запам’яталася їй погано. Приїхав Марко, вони довго розмовляли — про її матір, про те, що з нею зробили ті покидьки, про те, як важко їй ведеться дотепер, дарма, що сталося це понад три роки тому, про її батька, який з’їхав жити до села і з яким вони дуже рідко зідзвонювалися.

Марко втішав її, як рідну, неймовірним чином добираючи слова — не такі, що їх здатен промовити перший-ліпший, а правдиво чудодійні.

Здається, якоїсь миті саме Лариса побачила в його очах не лише друга, а й декого понад це.

Лара засинала на грудях Марка, відчуваючи себе майже щасливою.

Далі — сама темрява глибокого сну.

Після такого вечора Лариса проспала потяг, який одійшов на Київ заледве по півночі. Утім, її заощадливість виявилася корисною штукою, поготів укупі з «Бла-бла-кар» жінка виїхала в обід новеньким «Опелем» разом із дуже приємним подружжям, яке заледве не всю дорогу гомоніло про особливості вирощування різних рослин в умовах балкона міської багатоповерхівки.

Раніше був найприємніший за останні більш як три роки ранок. Марко так само не потрапив у свій поїзд, тож вони дозволили собі добряче відлежатися, насолоджуючись тим, що не треба кудись прожогом бігти, щось вирішувати, із кимось зустрічатися, вирішувати дріб’язкові буденні питання.

Душ, сніданок у номер («Це входить у вартість», — запевнив адміністратор телефоном) — щоправда, на одну персону, проте вони цілком успішно розділили його на двох.

Було також і довге прощання на пероні автовокзалу, звідки Ларису мусили забрати знайдені через Мережу попутники.

— Ми ж іще побачимося, чи не так? — питала вона пошепки, не полишаючи Маркових обіймів.

— Звісно. Ми обов’язково зідзвонимося! Спершу я порозв’язую деякі нагальні робочі питання, а відтак муситимемо щось вирішувати.

— Щось вирішувати? — Лариса ніяково всміхалася. Далебі, із цією людиною, яка подарувала їй миттєвості справжнього життя, а не животіння, вона ладна була вирішувати що завгодно.

— Так. Але спершу — робота...

І от, вона сиділа в салоні «Опеля», що нісся порожніми шляхами в напрямку Чернігова (навіть без зупинки в Києві), розглядаючи довколишні пейзажі та мало переймаючись діалогом подружжя, яке саме дискутувало, чи варто підв’язувати кімнатні помідори. Вона була просто щаслива, невимовно й щиро щаслива, і здавалося, немов жодних проблем ніколи не було. Навіть про смерть матері вона наразі могла думати як про подію з минулого, а не як про надокучливого привида, що переслідував її останніми роками.

Десь під Черніговом, коли сутінки вже перетворилися на ніч, Лариса вирішила, що завтра — максимум післязавтра — поїде на кладовище й зробить те, що мусила дуже давно: вона захотіла навідати могилу матері (і Петро, до слова, спочив неподалік). А ще потрібно зателефонувати батькові й запитати, як йому живеться. Принагідно, може, навіть побачитися з ним, бо горе, що, навпаки, об’єднувало чимало родин, розкидало їх у різні боки. Ну, і бажано знайти роботу, не пов’язану з постійним сидінням у чотирьох стінах, але це вже в подальшій перспективі...

Двері у квартиру виявилися незамкненими. її обдало холодним потом; менш за все після такої чудової подорожі зараз хотілося вірити в те, що її квартиру пограбували. Безумовно, нічого аж такого цінного там не було, проте комп’ютер, телевізор та інша техніка вартувала сяких-таких грошей.

«Може, вони досі всередині? — сяйнула Ларисі жахлива думка. — Чи не варто було б викликати зараз поліцію?» Вона застигла перед власними дверима, прислухаючись. Звідти не було чути жодного звуку. Навіть кішки ніяк не зреагували на звук ключа в замку, що було дивно, позаяк ті завжди зустрічали свою хазяйку нетерплячим нявчанням.

А що, як.

— Якщо ці курвалі вбили моїх котиків, то я власноруч повідриваю їхні довбешки! — рішуче відрізала жінка та — де й подівся переляк? — розчахнула двері.

Б. чекав просто в коридорі. Він сидів на невеличкій взуттєвій шафці, тримав у руках книгу та усміхався, а при його ногах лащилися кішки — усі троє одночасно. Ларису миттю огорнув затишок: перед нею був її батько.

— Як ти додумався до такого, тату? Що це все означало?

Вони сиділи на все тій же запилюженій кухні з немитими вікнами, пили трав’яний чай і намагалися сказати одне одному все, про що мовчали ці роки. Виходило далебі не дуже добре, бо донька з батьком не бачилися аж задовго; розмова наживо — це зовсім не те саме, що теревенити телефоном про щось на зразок нових викрутасів мінливої погоди або зростання тарифів на комунальні послуги. Тож спершу вони обмінювалися малозначимими репліками на взірець: «Іще чаю?» або «Цікаво, чи довго триватиме це раннє тепло?» Лише за кількадесят хвилин позірна «світська бесіда» ввірвалася, і донька почула те, що тато, певно, стільки років наважувався їй сказати:

— Мені було боляче усвідомлювати, що ти повільно вбиваєш себе тут, у цій квартирі, — Ларисин батько відпив іще чаю. — Знаєш, опісля смерті твоєї мами я довго не відчував твердого ґрунту під ногами, ніяк не вдавалося зібрати докупи думки. Ніби весь світ просто припинив існувати, обернувся на якусь... декорацію, чи що.

— Дуже знайомо, татку, — лагідно мовила Лариса.

— Але я таки знайшов у собі сили відправити минуле туди, де йому місце, — в минуле. Твоя мама була чудовою жінкою, і те, що зробили з нею ті виродки, не має назви, але ж її вже ніщо не поверне. Хтозна, як довго вертався до тями, та я це зрештою зробив. На відміну від тебе: ти й далі сиділа у своєму помешканні сиднем, і хоч скільки я намагався висмикнути тебе з чотирьох стін, ти не реагувала.

Лариса замислилася. Батько дійсно запрошував її до себе або ж пропонував приїхати погостювати щоразу, як вони говорили по телефону. Утім, вона знаходила нові й нові відмовки: навалилося забагато роботи, самопочуття не дуже гарне — словом, колись, не зараз, пізніше, пізніше, пізніше... Найчастіше все це були відверті нісенітниці; тепер же Лариса й сама не могла дати відповіді на питання, чому чинила саме так. Може, через потаємний страх, що зустріч із батьком додасть сили безрадісним спогадам?..

— Знаєш, я вже далеко не молодий, — вів далі тато, — і не вічний. Але поки я тут — життя має тривати, і саме це я хотів показати тобі. Уселити в тебе віру. Я ж твій батько, а не стороння людина. Та ти щоразу відмовляла.

— Вибач мені, татку.

— Не вибачайся. Це не твоя провина. Горе, врешті-решт, кожен переживає по-своєму.

Лариса роздивлялася батька: сивина тепер укривала його чуприну не місцями, а суцільно, на обличчі з’явилися глибокі зморшки... Та, попри це, із його лиця не сходила усмішка, ніби насправді йому

років сорок і він має нестримну жагу до життя, а все зовнішнє — це просто якісний грим.

— Але як же тобі спала на думку ідея з листом? — запитала Лариса. — І звідки була така впевненість, що я дійсно пристану на ці божевільні пропозиції?

— Оскільки ми не могли зустрітися, я вирішив діяти хоч якось. Ти змалку захоплювалася таємничим. Напевно, вже не пригадаєш, але ти дуже любила писати листи в Лапландію напередодні кожного Нового року та щиро чекала на відповідь...

— Саме тому ти вирішив висилати листи?

— Не тільки, — батько прокашлявся. — Передусім я сподівався, що до дії тебе спонукатиме щось нетипове. Оскільки зараз уже ніхто не користується поштою, віддаючи перевагу тим стопекельним машинам, — тато кивнув у напрямку кімнати, де стояв комп’ютер, — то це мало спрацювати.

— Спрацювало, як бачиш. Але. для чого це?

— Бо був упевнений: лише вихід за межі квартири — не вимушений похід до крамниці, а дещо більше — зможе вселити хоча б трішечки віри, що життя триває. Я дуже хотів, аби ти побачила цей чудовий ранній березень, людей, які насолоджуються ним. Звісно, я сумнівався, що ти поїдеш у далеку дорогу.

— Так, сумнівалася і я, — засміялася Лариса.

— .Але зробив ставку на те, що Кам’янець-Подільський тобі сподобався, коли ми їздили туди багато років тому. Ти майже напевно не поїхала б до якоїсь місцевості, де ніколи не була раніше. Та це й було занадто, бо ж і так довелося дуже різко виходити зі ступору. А тут. грубо кажучи, я сподівався на твої спогади.

— Так. Якби це був не Кам’янець, а якийсь. не знаю. Ужгород чи щось таке, я б точно туди не потикалася, — погодилася Лариса.

— Бачиш! І мій подарунок полягав не в тих наїдках, які ти так любиш, не в подорожі як такій. Я хотів подарувати тобі розуміння того, що життя прекрасне, а деякі наші спогади — важливі, дорогі серцю спогади, безсумнівно, — потрібно вміти відпустити, щоби йти далі. Тобі тридцять років — лише тридцять років! — і попереду ще стільки всього чудового, а ти немов поставила на собі хрест.

На очах жінки забриніли сльози. Пам’ять знову намалювала труну, по якій нетерпляче стукотів дощ, але цього разу спогад не затьмарював собою реальність, а був просто спогадом — безумовно, болючим і важким, та вже далеко не таким страхітливим. Батько казав слушно: треба жити. Мама навряд чи хотіла, щоб її єдина донька назавжди замкнулася в собі.

Тато немовби прочитав доччині думки:

— Гадаю, у мене вийшло щось змінити в тобі. Ти зараз плачеш, але вже видаєшся більш живою. Тобі сподобалася поїздка, серденько? Розкажи мені, як усе минуло.

І Лариса стала розповідати, розпочавши з ідіотської ситуації на ринку та завершивши пригодами з Марком у Кам’янці-Поділь-ському. Вона не приховала від батька зовсім нічого, а дещо навіть трошки перебільшила. Не раз і не двічі вони двоє сміялися з нещодавніх пригод, допиваючи вистиглий чай, а Чернігів за вікном поволі поринав у сон.

— Марко — чудовий чоловік, тату. Мені з ним затишно, добре і якось... правильно. Але він увесь час у роботі! Узагалі, можна назвати дивом, що накрилася мідним тазом та його зустріч із корейцями і ми мали час погуляти.

— Знаєш, подекуди правдиві барви життя нам затьмарює не так минуле, як теперішнє. Надмірне захоплення роботою — це також свого штибу спосіб не бачити очевидного, — усміхнувся батько. -Скажи, ти хочеш чогось більшого за випадкову зустріч із цим чоловіком?

— Так, я дуже цього хотіла б! Але він живе так далеко й має так мало часу.

— Ну, по-перше, Київ — це не так далеко, як, скажімо, Берлін або Гельсінкі. А по-друге, я впевнений, ти знаєш, що робити. Правда ж?

— Ти не дарма подарував мені фотоальбом, тату. У ньому досі лежить його візитівка.

Електронний лист із невідомої адреси та з чудернацькою темою «333» надійшов Маркові ближче до кінця березня.