У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Вступ

На тлі буремних історичних періодів української минувшини XIX століття сприймається дещо нуднуватим: немає ні виразних національних повстань, ні героїчних звитяг. Усі близькі до нас війни — лише «зовнішня політика» Російської імперії, де український чинник не має чіткого власного обличчя. Марудний перебіг життя, у якому справжні національні здобутки губляться в «садках вишневих» або тихих університетських кабінетах малоросійських провінцій Російської імперії. Після виступу Івана Мазепи лівобережна Гетьманщина протягом решти XVIII ст. лише втрачала залишки декоративної автономії, а в 1790-ті рр. ввійшла як зовні цілком поглинена і перетравлена периферійна частина величезної держави. У 1793 та 1795 рр. внаслідок другого та третього поділу Речі Посполитої Росія увібрала в себе ще один великий шмат українських етнічних земель, на яких отримала як «проблему» не українство, а гонористу польську шляхту. Після кількох російсько-турецьких війн другої половини XVIII ст. давня дистанція між Наддніпрянською Україною та Чорним морем була подолана: утворилася частково новоколонізована територія, поліетнічна та зорієнтована на середземноморський економічний простір. Врешті це прислужилося до розширення українських етнічних теренів (бо більшість Північного Причорномор’я становили українці), але то був лише прихований наслідок активної зовнішньої експансії Петербурзької імперії.

Щодо України часто пишуть, що вона мала «довге XIX століття». Не очевидну хронологію 1800—1900, а час тривалості характерних рис доби — 1795 — 1914, від третього поділу Речі Посполитої до початку Першої світової війни, яка змінить усе, що асоціювалося із XIX ст.

На відміну від попередніх часів, землі, які від 1991 р. становлять 600 тис. квадратних кілометрів Української держави, опинилися поділеними не між кількома державами, а лише між двома великими імперськими утвореннями — строкатими, але зовні могутніми державами Габсбургів та Романових. Ні перша, ні друга на початку XIX ст. й гадки не мали про якусь навіть імовірну «Україну». Але в 1917—1921 рр. ця Україна для багатьох несподівано, але впевнено виринула на поверхню історії. Тому в будь-якому разі те, що ми сьогодні звемо «Україною» та «українством», сформувалося у нетрях саме цих двох імперій, з усіма позитивами й негативами. Отже, нинішнє українство, попри всі сумніви, є продуктом дійсно довгого XIX століття.

Контекст східноєвропейський: націоналізм і модернізація. Сучасні науковці скажуть, що в епопеї становлення українського національного руху немає чогось помітно унікального. Інші бездержавні народи Центрально-Східної Європи також у цей час ставали на шлях формування національних вимог. Це були й уже «призабуті історією» чехи, словаки, хорвати, словенці, білоруси, латиші, литовці, естонці та більш «помітні» угорці й поляки. Різниця між першими й другими полягає у тому, що другі зберегли власну еліту, яка поділяла деякі, принаймні етнокультурні та мовні риси свого селянського оточення, уникнувши асиміляції титульною імперською нацією (германізації чи русифікації). Місце угорської та польської знаті в соціальній та адміністративній структурі Австрії (Австро-Угорщини) і Росії завжди було помітним. Вона постійно перебувала у стані готовності до взяття на себе «більших владних повноважень», повної чи часткової суверенізації. Угорцям вдалося навіть створити «імперію в імперії» після компромісу 1867 р., за хвилину перетворившись із нації «пригнобленої» на «гнобительську». Поляки приблизно в той самий час здобули адміністративний контроль в австрійських володіннях у Галичині. Інша частина польських патріотів мала постійний фронт опору Російській імперії, якій так і не вдалося «розчинити» поляків у «російському морі».

«Селянським народам» було значно важче: безправний статус гречкосіїв не готував для них високих культурних та владних перспектив. Проте поступова й повільна модернізація європейської периферії породила прошарок гуманітарної інтелігенції, яка захоплювалася європейською інтелектуальною модою: романтичним націоналізмом і лібералізацією. Це робило безальтернативною більшу увагу до долі (соціальної, громадянської, політичної, культурної) соціальних низів, які виявилися потужним резервуаром архаїчної етнічної ідентичності. Економічний підйом з розвитком промисловості та урбанізації готував ґрунт для швидкої асиміляції селянства під час міграції з сіл до іноетнічних міст. Але національна інтелігенція перехоплювала ініціативу в анонімних соціальних потуг молодого капіталізму, беручи селянина «під руку» в справі освіти та збереження своєї самостійності. Натомість селянин, що приходив до міста, отримував від «опікунів» сурогат світогляду модерного націоналізму, перетворюючись із «селюка» на «чеха». У такий спосіб ті самі чехи отримали свій міський прошарок.

Але варто зазначити, що умови життя в імперії Габсбургів надавали таку можливість. На Наддніпрянщині ж місто культурно та мовно перемелювало прийшлих, перетворюючи їх на частину російського пролетаріату та міщанства. Загалом же в демократичніших і швидше модернізованих суспільствах і регіонах існувало більше шансів для «оживлення» національної свідомості. Ширший простір для політичних та просвітницьких маневрів національної інтелігенції об’єктивно надавав їй більше можливостей для ідеологічної мобілізації мас. У відсталішій Російській імперії цей соціально-економічний чинник (про демократизацію до 1905 р. годі й говорити) допомагав полякам (західні окраїни Росії були в цьому сенсі розвиненіші за імперський центр), але інші національні спільноти він ставив на межу самозбереження. З іншого боку, в Росії впертіше трималися проти нівелювання та асиміляції найвідсталіші околиці, де зберігалися архаїчні соціальні й конфесійні ідентичності (Кавказ і Центральна Азія). Українці перебували десь посередині, але з поправкою на їхнє прадавнє руське слов’янство і православ’я.

Контекст східнослов’янський і православний: триєдина російська нація. Відносно швидко забувши про колишню українську окремішність і виходячи з усвідомлення єдності православних східних слов’ян, Російська імперія надавала українцям (малоросам) чимало можливостей для індивідуальної кар’єри. Ми не можемо говорити про індивідуальну дискримінацію малоросів, адже, будучи лояльними підданими імперії, вони могли брати активну участь у її розвиткові та розбудові. Вихідці з України ставали впливовими урядовцями і чиновниками, сприяли русифікації Польщі та колонізації Кавказу, Центральної Азії та Сибіру. Малоросів ніколи не вважали «інородцями». Проблеми починалися з того моменту, коли малорос починав виявляти схильність до «мазепинства», тобто до етнокультурного або політичного сепаратизму. Цим він викреслював себе з-поміж «лоялістів» і перетворювався на зрадника, причому в найгіршому сенсі — він зраджував свою природу, вихідну та історичну «руськість». Остання ж від загальних попередніх уявлень про запрограмовану історією «єдність та возз’єднання Русі» до теорії «офіційної народності» графа Уварова становила єдиний етнічний, народний сенс існування імперії (якщо сприймати її не тільки як продукт діяльності династії Романових, а й як «народну творчість»).

Адміністрація Російської імперії мала клопіт із тими суспільними силами, які прагнули лібералізації: це могли бути етнічні росіяни та представники інших народів, але тут ішлося передовсім про реформування цілої Росії. Український рух, який також мав свої демократичні прагнення, дивився на лібералізацію Росії через «українські окуляри». Це було гірше, ніж бути «російським демократом»; подвійність становища українців спричиняла, з одного боку, жорстку реакцію влади на явні «колективні культурні вимоги» (освіта українською мовою), а з іншого — нездатність виокремити і попередити потенційне мазепинство на індивідуальному рівні. Якщо українофіли утворювали нелегальну демократичну організацію — Кирило-Мефодіївське братство, то її члени ставали очевидним і явним об’єктом державних санкцій. Водночас національні прагнення братчиків перетворювались на об’єкт державної таємниці, оскільки Миколі І та вищим урядовцям було зрозуміло, що безглуздо карати мільйони малоросів, які й гадки не мають про «витівки» кількох романтичних молодиків. Братчики уявлялися чимось на кшталт поодинокої випадкової мутації, пухлини на тлі загалом здорового тіла лояльних малоросів. Коли ж подібні організації утворювали поляки (і навіть бралися до практичних дій), санкції були значно суворіші, з відтінком колективної відповідальності для всієї польської спільноти чи її значної частини (шляхти або духовенства). «Польська хвороба» була очевидною, але імперській адміністрації не хотілося, аби вона заразила інших підданих. Тому славнозвісний Емський указ із забороною української мови просто створював певний системний запобіжник (щеплення) на тлі чергових українофільських «мутацій».

Світоглядне роздвоєння українофілів (частини «титульної нації» і водночас можливих автономістів) ніби в дзеркало дивилося на роздвоєння в сприйнятті імперського центру: симпатизувати «малоросійському племені» та одночасно суворо обмежувати його племінні особливості. Однак така невизначеність не могла бути вічною для обох учасників. Повільний поступ російського капіталізму та модернізації не встигав через індустріалізацію та урбанізацію асимілювати мільйони українських селян, з чиїх освічених дітей з упертою закономірністю виходили дедалі нові українофіли. Існуючі засоби не вирішували проблеми: малоросів було дуже багато, і їхня стихія залишалася надто самодостатньою, малоконтрольованою, а тому, з огляду на перспективу, непередбачуваною.

Більш вагомою відповіддю на юний український націоналізм стало інтенсивне посилення російського націоналізму (громадського та державного) за часів Миколи II. Династична імперія, не сперта на потужну масову «національну» підтримку, попри всі уніфікації, досі надавала забагато простору для локальних відмінностей, самодіяльності губернаторів, які могли часом довільно тлумачити політику імперії в конкретних місцевих умовах (навіть підтримувати українофілів). Націоналізація великоросів доби Столипіна і поширення великоруських націоналістичних організацій передавала більше ініціативи від урядовців значно агресивнішим «низам». Ефемерна демократизація Росії початку XX ст. створювала живильний ґрунт для обох націоналізмів — і великоруського, і українського. Але в першого була краща стартова позиція і більші ресурси, оскільки він був за визначенням лояльним до держави. Український же був її антагоністом, а через це підривним навіть за умови виключно культурницької програми.

Контекст світового колоніалізму: чи була Україна колонією? Старе питання — чи була Україна колонією Росії? Попередній пункт дає нам у цьому ж питанні таку саму суперечливу відповідь. Звернімося до довідкової літератури, попри значний обсяг цитування. За визначенням найпоширенішого народного джерела інформації, «Вікіпедії», колонія — це «залежна територія без самостійної політичної й економічної влади, володіння іншої держави... Колонії традиційно утворювалися й утворюються через родовища корисних копалин, родючих земель, людських ресурсів (рабство) або завдяки їхньому геостратегічному значенню. Щоб багатства й позиція колоній при цьому йшли на користь у першу чергу елітам колоніальної держави, мешканцям колоній найчастіше не надаються громадянські права. Як правило, колонія управляється тонким прошарком представників колоніальної держави-метрополії, колоніальною мовою є мова колонізаторів і лише зрідка мова корінного населення колонії [...]».

Існують ще такі ознаки колоній:

— «Політична несамостійність, особливий правовий статус, який, як правило, відрізняється від статусу повноцінних провінцій метрополії.

— Географічна відособленість і в більшості випадків віддаленість від метрополії.

— Економічна експлуатація природних багатств, праці аборигенів на користь метрополії, що часто призводить до гальмування економічного розвитку, деградації колонії.

— У багатьох випадках — етнічна, релігійна, культурна або інша подібна відмінність більшості аборигенів від мешканців метрополії, що найчастіше дає першим підстави вважати себе окремою, самостійною спільнотою.

— Історичний чинник: захоплення території метрополією, окупація; позбавлення колонії метрополією самостійного правового статусу:

а) шляхом нав’язування нерівноправних, кабальних договорів місцевій владі про протекторат, васалітет, концесію, „опіку“ та інших форм позбавлення або обмеження повноти їхнього суверенітету на території колонії на користь метрополії;

б) шляхом насадження військовою силою або інспірування приходу до влади в колонії залежного, маріонеткового режиму;

в) шляхом анексії території, формування метрополією своєї колоніальної адміністрації;

г) шляхом прямого керування колонією з метрополії;

д) переселення в колонію значної кількості мешканців з метрополії, формування ними органів місцевої влади, політико-економічної, культурної еліти;

— Найчастіше (особливо до останньої чверті XX ст.) — обмеження громадянських прав аборигенів у порівнянні з мешканцями метрополії, насадження далекої аборигенам культури, релігії, мови, звичаїв, дискримінація місцевої культури аж до расової, станової або іншої сегрегації, апартеїду, позбавлення засобів до існування, геноциду.

— У багатьох випадках — прагнення більшості мешканців колонії до зміни, поліпшення свого становища.

— Наявність явно вираженого й постійного за часом сепаратизму (національно-визвольного руху).

— Заходи з боку метрополії щодо насильницького придушення вищевказаного».

Як бачимо було б набагато простіше, якби українці були чорношкірими та відокремленими від Росії морем. Двозначність ситуації полягає в тому, що Росія — імперія континентальна, яка після продажу Аляски вже не мала «заморських володінь». Тривале співіснування за умов етнічної та релігійної близькості надто розмиває перелічені вище ознаки «відмінності» метрополії від колонії — як у плані географічному, так і соціальному та адміністративному. Тому ми не побачимо відповідності всіх ознак нашій ситуації. Інший парадокс полягає в тому, що самі історичні підвалини територіального розширення Московської держави (згодом — Російської імперії) грунтувалися на задекларованій однаковості малоросів та великоросів. «Возз’єднання Русі» не дозволяло надавати мешканцям околиць Києва статус «завойованих» — це мало бути обов’язково «добровільним входженням». Відповідно, «триєдиний російський народ» виступає як єдиний, спільний носій ідеї російської державності. І на цьому тлі мусять забутися й дійсні «нерівноправні, кабальні договори» (гетьманські статті), і «позбавлення самостійного правового статусу, суверенітету» (скасування автономії Гетьманщини), і реальне «застосування військової сили», яке траплялося (московсько-козацькі війни доби І. Виговського і Д. Дорошенка, терор 1708— 1709, 1775 рр.), і «правова дискримінація» (відновлення кріпацтва). А щодо «громадянських прав», то їх і корінні великороси не мали. Їхня переважна більшість до 1861 р. була рабами з гіршим статусом, аніж селяни підкореної Росією Польщі. Як адміністративна ціла одиниця Україна існує лише з 1917 р., а землі поза Лівобережжям Росія здобула не від українців, а від інших країн, які ними володіли (Річ Посполита, Османська імперія), тобто для імперської адміністрації тут мало значення не те, хто населяв ці землі, а хто ними володів. Тому Правобережжя сприймалося владою не як «Україна», а як «колишня Польща». Тож в якому краю, коли і які були «прояви колоніалізму» та проти кого він був спрямований?

Ця двозначна ситуація дещо нагадує стосунки Англії та Шотландії: остання була позбавлена суверенітету в XVIII ст. через війни й нерівноправні договори, але в XIX ст. шотландці виступили одними з будівничих Британської імперії і почали користуватися всіма преференціями, які надавав цей статус. Шотландці поза межами Британських островів виступали вже як британські колоніалісти. Як дати чітке визначення ситуації, котра надто змінна в часі й дуже залежить від суб’єктивних уявлень людей кожної конкретної історичної доби? У XIX ст. мільйони українців і гадки не мали про те, що вони живуть у колонії (де «невдоволення більшості населення колонії»?); сотні були поінформовані про історично несправедливий статус своєї землі, але не могли чітко визначити ставлення до ситуації; одиниці були схильні до виразного сепаратизму. Але, врешті, в XX ст. (після доби вже радянсько-російського колоніалізму — також двозначного, але чіткіше визначеного) перемогла позиція саме останніх.

Суб’єктивні уявлення великої маси людей — ось ключ до нашого знаменитого запитання. Коли певна спільнота починає реалізовувати свій національний проект (наприклад, український), це тягне за собою конфлікт з інтими національними проектами (російським, польським) або державами, які претендують на ті ж землі й той самий народ. У ході з’ясування відносин — історичних, політичних, військових — носії національної ідеї переконуються у моральній та історичній значущості своїх дій і цілей. Якщо свобода стає усвідомленою необхідністю, то стан несвободи стає неприродним, штучним і нав’язаним. І в той умовний момент, коли національні цілі усвідомлюються, Україна починає виборювати незалежність, а попередній чи на той час залежний статус стає синонімом колоніального. Тож відповідь проста: коли українці усвідомлюють потребу національної, окремої самореалізації, несамостійна Україна стає колонією.

Тому негаразди самореалізації нинішньої незалежної України цілком справедливо можна пояснювати постколоніальним синдромом, оскільки це є проблемним переходом від несвободи до свободи: люди, звикнувши до меншовартості й несвободи, не можуть швидко змінитися. Що ж до конкретного визначення і проявів цього «колоніального статусу» у конкретних обставинах Російської імперії XIX ст., то не варто дивитися на минуле спрощено і рубати з плеча, адже реальне життя завжди сповнене двозначностей і парадоксів.

Нинішні реалії України також дають нам чимало приводів для роздумів і порівнянь, бо ж XXI століття аж ніяк не загубило в минулому колоніалізм та імперство. І приклад «русского міра» тут є цілком промовистим.

Тож звертаю увагу читачів на міркування істориків про довге українське XIX століття. Можливо, якісь висновки чи досвід допоможуть нам у столітті XXI?

Кирило Галушко,

координатор громадського просвітницького проекту «LIKБЕЗ. Історичний фронт»