Утворення та діяльність національних політичних партій у Галичині та Буковині (І. Монолатій)

Поведінка населення західноукраїнського регіону наприкінці XIX — на початку XX ст. була позначена амплітудою коливань від активної участі в етнічних рухах чи, навпаки, протиставлення центральній та регіональній владі, аж до інертного споглядання за інституалізацією політичних партій. Саме вони й виступали своєрідним інструментом інтеграції населення краю в загальнодержавний політичний простір. З одного боку, в атмосфері чимраз більшої політичної самосвідомості населення Галичини і Буковини діяльність партій спрямовувалася на реалізацію конкретних політичних завдань, з другого — була результатом суспільних реалій суто західноукраїнського регіону.

У своєму сучасному розумінні етнічні групи виникли в період становлення капіталістичного ладу та розвитку масового друкарства. Новостворені групи людей прагнули до захисту власних інтересів у владі. Як результат виник новий тип політичних партій — етнічні партії. Процес цей тривав не одне десятиліття, і наприкінці XIX ст. проникнення етнічності в політику (якщо бути точнішим — у творення державної політики) було вже безповоротним. Для етнічних спільнот, які не мали можливості відстоювати свої інтереси через федеративний устрій держави, важливо було примусити визнати їх представників на рівні партій. Так виникла національна поліпартійність. У ній національні суперечності поєднувалися з соціальними та політичними, породжуючи ще більші ускладнення, оскільки створені партіями комунікаційні канали сприяли посиленню етнічної самостійності їхніх членів. І тільки на рубежі XIX — XX ст. національні партії стали реальністю.

У реаліях поліетнічного суспільства інституалізація національних політичних партій здійснювала функцію своєрідного індикатора політизації етнічностей і усталення політичної свідомості. Цей багаторівневий процес на західноукраїнських землях розпочався в середині XIX ст. Для основних учасників політичного процесу на західноукраїнських землях ці десятиліття стали тим часом етнічного відродження, коли вони пройшли періоди патріотичної агітації (який спонукав до поступового усталення етнічної свідомості) та формування масових рухів.

* * *

Провісником етнічного відродження і водночас усталення етнічної свідомості української спільноти Галичини і Буковини стало утворення Головної руської ради у Львові (ГРР). Це була перша українська політична організація у Галичині, створена 2 травня 1848 у Львові під час революції в Австрійській імперії для оборони прав українського населення. У маніфесті від 10 травня 1848 р. ГРР заявила про єдність усього 15-мільйонного українського народу і підтримала національні права всіх поневолених народів Австрійської імперії. Зокрема, ГРР вимагала поділити Галичину на дві окремі адміністративні одиниці: східну — українську і західну — польську; об’єднати в одну провінцію українські землі — Галичину, Буковину і Закарпаття; викладання в школах та видання урядових розпоряджень вести українською мовою. Одночасно ГРР організувала культурно-освітнє товариство «Галицько-Руську матицю» (1850 р.), відкрила Народний Дім у Львові (1850). 19 жовтня 1848 р. скликала «Собор руських учених», видавала першу в Галичині українську газету «Зоря Галицька». У червні 1851 р. діяльність ГРР була припинена.

Утворення ГРР знаменувало собою перехід українського національного руху в Галичині від культурно-просвітницької до політичної фази розвитку, що відбувався в контексті та під прямим впливом революційних потрясінь, що сколихнули майже всю Європу навесні 1848 р., та виявив не тільки гостру необхідність соціально-економічних перетворень, але й поставив на порядок денний справу національного відродження народів Габсбурзької монархії.

Проголошення Австрії конституційною монархією імператорською грамотою від 25 квітня 1848 р., декларування демократичних свобод (свободи особи, совісті й віросповідання, друку, зборів, організацій і т. ін.), гарантування усім націям монархії непорушності їх етнічності і мови, обговорення в загальноімперському парламенті проекту перетворення Австрійської монархії на федерацію вільних і рівноправних націй породили в українців Галичини і Буковини чималі надії та стимулювали значне пожвавлення українського національного руху й набуття цим рухом політичного характеру.

Так, зокрема, ГРР виробила широку програму демократичних перетворень і забезпечення вільного етнічного розвитку українців та інших етнічних меншин у складі конституційної монархії. Уже в першій своїй відозві, опублікованій 15 травня 1848 р. в «Зорі Галицькій», ГРР закликала українців Галичини до праці над етнічним самоутвердженням на основі декларованих конституційних свобод і рівноправності при поступованні «в любові і згоді» з іншими етнонаціями. У відозві «Співгромадяни!», що вийшла навесні 1848 р., вказувалося, що «натхненні новим життям, вони (русини. — Авт.) також прагнуть руху вперед, піднятися із занепаду... визнають рівноправність інших національностей, хочуть зберегти спокій, порядок і силу законів та прагнуть сучасних форм у дорозі права...» Разом із тим взаємини між українцями і поляками в Галичині та відповідно їхніми етнічними організаціями характеризувалися посиленням конфронтації. Своє відображення вона знайшла в тогочасних документах, адже польські демократи проголошували мету створення «Литовсько-русько-польської Речі Посполитої», а Центральна Рада Народова заявила про рівність культурних прав поляків і українців, але не про їхню політичну рівноправність. З іншого боку, як поборник польсько-українського об’єднання 11 травня 1848 р. був утворений «Руський собор», що складався з полонізованих аристократів «руського походження», радикальної польської інтелігенції та декількох українських патріотів. Однак польська громадськість — від родовитих магнатів до радикальних демократів однозначно негативно зустріла появу окремого політичного актора українців. Його вважали сторонньою інтригою, спрямованою проти поляків, витвором чи то австрійських бюрократів, чи «московських рублів». Зі свого боку діячі ГРР категорично заявляли, що «...ніколи не були поляками, зараз не хочемо ними бути і ніколи не станемо!» Відтак загроза втрати етнічної ідентичності у разі перемоги польської сторони і необхідність мати реальну опору в прагненнях до етнічного самоутвердження стимулювали лояльність українського руху щодо Австрійської конституційної монархії.

Подібний тон спостерігався в «Меморіалі рутенської нації в Галичині для з’ясування її становища», датованому 31 липня 1848 р.: «...Галичина дала притулок різним народам; українці, поляки (мазури), волохи, німці, вірмени, євреї і караїми заселяють спільно цю... землю... З 1772 року ми під австрійською владою, одначе ми не германізувалися і залишись українцями. Нашій національності з боку німців ніщо не загрожує. Запорукою цього можуть бути чехи, які міцно зберігають свою слов’янську національність, хоча а німцями вони в набагато ближчому контакті... Ми, галичани, попали під австрійську владу. Деякі обставини в матеріальному плані склалися більш сприятливо, і українська нація почуває себе зобов’язаною до глибокої вдячності австрійському урядові за багато добродійних законів. Одначе про піднесення української нації не подбали, а намагання поляків нас денаціоналізувати не припинялися і під австрійською владою...»

Зовсім іншу тональність мала відозва до німецького населення краю «Німецькі брати! Голос русинів у Галичині» від 23 серпня 1848 р.: «Німецькомовні громадяни, які живете поруч з нами! Руська нація не прагне порушувати прав інших. Тому не турбуйтесь, русини не заподіють вам ніякої кривди. Нація пожертвує всім, щоб захистити і зміцнити свою національність. Але в той же час вона оголошує недоторканність кожної національності. Тому ви, німецькі брати, які живете поруч з нами, не маєте чого боятися за свою національність.... Руська нація ось визнає себе прихильницею нової народної політики, яка поряд з рівністю громадян і релігій відстоює також рівність націй і національностей. Тому ви, німецькі співгромадяни, не турбуйтесь за свої громадянські права, будьте спокійні за свою релігію, мову і національність. Русини не бажають вважатися великими завдяки пригнобленню іншого племені... Навпаки, їхнім девізом є свобода, рівність і братерство всіх націй, усіх національностей, усіх мов. Тому, німецькі співгромадяни, подайте нам руку для здійснення цієї гуманної ідеї. Наша мета — право. ...Ми урочисто проголошуємо рівність, свободу, братерство. Хай торжествує наша справедливість! Хай живуть наші брати та їхні священні права!»

Спроби усталення етнополітичної свідомості «своїх» спостерігалися й у діяльності Буковинського комітету, який виник у червні 1848 р. Його засновниками стали румунські і вірменські бояри, верхівка православного духівництва, деякі німецькі політики. У петиції до австрійського імператора вони вимагали створення національних шкіл, уведення мов етнонацій у державних установах, забезпечення рівноправності всіх народів краю.

Про етнічне відродження українців Буковини 1848 р. свідчили перші спроби заявити про себе як окремий народ. Так, 15 грудня 1848 р. у петиції сільських громад Серетського, Сторожинецького, Сучавського і Радовецького повітів зазначалося: «Підписані нижче уповноважені сільських громад одностайно підтримують... клопотання і висловлюють загальне бажання, щоб Буковина була нероздільно об’єднана, як 13 округа, з русинською Галичиною». Проте в роки революції так і не вдалося заснувати на Буковині окружне відділення Головної руської ради. Це свідчило про слабкість етнічного руху буковинських українців у середині XIX ст. І тільки велика трансформація політичного життя Австро-Угорщини, яка розпочалася в 1860-х рр. унаслідок реформ Габсбурзької монархії, створила сприятливі передумови для політичної мобілізації різних етнічних спільнот краю і складання партійних програм етнонаціональних спільнот.

Отже, з 1848 р. умовна демаркаційна лінія чітко й однозначно проходила поміж тими, хто прагнув облаштувати державу на принципах суверенітету окремих етнонацій, і тими, хто хотів і надалі зберігати її на основі монархічної легітимності. Це призводило до боротьби між принаймні двома етнонаціями за певну територію, яка відтепер оберталася на боротьбу за етнічність цієї території. Це стало фактично сенсом формування партійно-політичної системи на західноукраїнських землях.

Ці зміни концептуалізують появу «публічного простору» в західноукраїнському регіоні. Саме наявність його складників — добровільних громадських організацій, клубів, товариств, культурницьких і наукових організацій та видань відкривала можливості для вільного й інтенсивного обміну думками і досягнення певного консенсусу впродовж та внаслідок цих дискусій. Зокрема узагальнивши проблему інституційного структурування за етнічним принципом, свого часу В. Старосольський виснував: «...Проза політичних рухів говорить про права націй, про їхнє стремління, домагання, боротьбу тощо.».

Останнє десятиріччя XIX ст. позначене в Галичині й на Буковині утворенням політичних партій європейського зразка. Так програма Русько-української радикальної партії (РУРП), створеної 1890 р., проголошувала, що партія сповідує «науковий соціалізм» і прагне до «переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму». Своєю метою партія визначала плекання почуття етнічного солідаризму.

Вже на першому партійному з’їзді в жовтні 1890 р. гостро постало питання міжетнічних відносин, оскільки частина лідерів запропонувала положення про утворення незалежної Української держави як основний постулат партійної програми-максимуму і поділ Галичини на окремі польську та українську частини як постулат програми-мінімуму. Поступово компонентами ідеології партії стали ідеї всеукраїнської єдності, політичної самостійності та здобуття автономії в межах Австро-Угорщини. Відтак 1895 р., про досягнення політичної самостійності України як кардинального завдання проголосив уже з’їзд Української радикальної партії (УРП).

Найчисленнішою політичною партією, яка своєю побудовою нагадувала широкий політичний рух, стала Українська національно-демократична партія (УНДП), яку створили 1899 р. вихідці із УРП, зокрема І. Франко. Своє політичне завдання партія вбачала в здобутті українцями самостійності та їх з’єднанні в «одноцільний національний організм». Програмна відозва Народного комітету УДНП від 5 січня 1900 р. ідеалом партії визначала незалежну Русь-Україну: «Ідеалом нашим повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації об’єдналися в одну новочасну культурну державу». Так само і програма-мінімум передбачала поділ Галичини за етнічною ознакою, створення на тих її теренах, де українці становили етнічну більшість, окремої адміністративної одиниці з широкою автономією (крайовий сейм, самоврядування тощо).

Таким чином, в українському сегменті політичної системи держави на початку XX ст. виникла, так би мовити, двопартійна система, в якій провідну роль центристської УНДП стимулювала й урівноважувала опозиція лівої УРП. Це мало велике значення для стабілізації політичного життя українців провінції. Щоправда, діяли й інші політичні партії, частина з яких вийшла з лона прибічників так званої нової ери і польсько-української угоди 1890 р.[147] — Русько-український християнський союз (1896).

Інша ж частина галицьких політиків, яка виокремилася з марксистів із РУРП, створила Українську соціал-демократичну партію (УСДП) (1899 р.). Згідно з позицією, озвученою очільниками УСДП, її метою були поділ Галичини на польську та українську автономні провінції, перетворення Австрії на союз вільних спільнот, який забезпечив би умови для їхнього культурного розвою. На їхню думку, такий союз мав припинити своє існування в момент, коли кожен з етносів зміг би здобути політичну самостійність і незалежність. Осібно стояли галицькі русофіли, які заснували «Русско-народную партию» (РНП) (1900 р.). Її провідники виступали з яскраво вираженими москвофільськими поглядами, відповідно ототожнюючи себе з росіянами і російською мовою.

Отже, кінець XIX ст. став для галицьких українців знаковим, адже саме тоді відбулася кристалізація ідеї політичної самостійності України в програмових документах майже всіх українських партій та їхній практичній діяльності і перетворення українців на етнонацію. Політичні цілі галицьких українців проголосила праця Ю. Бачинського «Україна irredenta» (1895), у якій автор стверджував: «Боротьба за політичну самостійність України не стосується виключно лише українців-народу, а взагалі всіх, що замешкують Україну... Спільний інтерес... змусить їх усіх стати українськими патріотами». Незважаючи на марксистське доктринерство, саме «Україна irredenta» як своєрідний маніфест тогочасного українського покоління ознаменувала становлення ідеології новітнього українського етнічного руху.

Значно пізніше відбулася інституціоналізація політичних партій українців Буковини. Першою з їх числа стала «Національна Рада русинів на Буковині», створена восени 1905 р. Предтечею цієї фактично української національно-демократичної партії було міжнаціональне депутатське об’єднання «Вільнодумний союз», створене 1903 р. в Буковинському крайовому сеймі. Програмні документи «Національної Ради» були близькими до установчих документів УРП і УНДП. У програмовій заяві «Чого ми хочемо?», опублікованій у листопаді 1905 р., діячі першої політичної партії буковинських українців зокрема заявляли: «Ми, Русини на Буковині, яко частина українського народу... будемо підтримувати і скріпляти національну силу, єдність і самостійність нашого народу».

В українському сегменті політичної системи держави 1907 р. радикальні ідеї оформилися в Українську радикальну партію Буковини. У її програмі, яка була частково опублікована 1909 р., наголошувалося, що визволення українського народу пов’язується з широкими соціально-економічними перетвореннями, встановленням соціалізму, а також поряд з низкою економічних вимог указувалося на перспективи надання самоуправління українцям і всім політично поневоленим народам.

Третьою значною силою в українському національному русі Буковини була Соціал-демократична партія Буковини (1896), а також УСДП Галичини і Буковини (1899). Однак більшість гасел соціал-демократів довгий час були незрозумілими для селян, а робітників-українців тут було небагато. Тільки з 1908 р. український соціал-демократичний рух на Буковині досить зміцнів і почав справляти реальний вплив на суспільні процеси в краї. Аналогічною з діяльністю в Галичині на Буковині вважалася РНП москвофільського спрямування, яку слід розглядати не як повноцінну політичну силу, а в багатьох випадках як буковинську громадсько-церковну організацію. Такий стан справ зумовлений етнополітичною мобілізацією українців, яка супроводжувалася кризою москвофільства та спробами росіян (етнічних росіян у Галичині та старообрядців на Буковині) реанімувати його.

Українське етнічне відродження несло в собі нові детермінантні імпульси для подальшого розгортання процесу політизації двосторонніх взаємин українців та поляків в західноукраїнському регіоні. Важливим у цьому контексті залишалося й коригування взаємин старих візаві, особливо у випадку євреїв. Останні, враховуючи свій етнічний статус і боротьбу за громадянську рівноправність, відмовлялися бути «зброєю» перших у тиску на других («сусідів»), висували програми, які врегульовували їхні інтереси. Імовірно, в чужому етнічному середовищі партії як етнічної, так і класово-соціальної ідеології пріоритетними вважали етнонаціональні цінності та інтереси.

Підписана в жовтні 1890 р. С. Даниловичем, Є. Левицьким, Р. Яросевичем, М. Павликом та І. Франком програма РУРП передбачала: «В справах політичних... уділеня кожному народови можности як найповнішого розвою культурного. ...Запанованє у внутрішній політиці Австрії правдивого автономізму...» У програмі Народної Ради від 27 грудня 1892 р. знаходимо бажання:«...В державі австрійській, — поважній на вні, а сильній внутрі, згодою і задоволеннєм всіх єї народів, — на основі конституційній, законними средствами здобути народови руському таке становисько політичне, яке єму належить ся межи народами сеї держави. ...З народом польським хочемо жити в згоді, на основі повної рівноправности народу руського, — а тої рівноправности будемо добиватись всіма силами».

Так, доповнення до програми УРП від 29 грудня 1895 р. містило положення про «утворення окремої руської політичної території з руських частей Галичини і Буковини з якнайширшою автономією», а в партійній програмі 1904 р. стверджувалося, що вона виступає за «запевне свобідної самоуправи українсько-руському народови і всім політично поневоленим народам... змірює до перестрою австрийскої держави на федеративний зв’язок народів, що замешкують її, через утворене замість теперішніх провінцій — національних територій з повною політичною автономією кождої народности на території переважно нею заселеній в запевненєм меншостям усіх політичних і національних прав... Застерігаючи для національних меншостей повне пошануванє прав їх мови, права осьвіти в рідній мові і розвою рідної культури...» Як бачимо, українським радикалам ішлося передусім про декларування гарантій прав і свобод представникам етнічної більшості регіону при одночасному запевненні всіх політичних і національних прав етнічним меншинам.

Визначальною щодо «чужих» була й позиція націонал-демократів, які обстоювали ідеали міжетнічного і міжконфесійного порозуміння, висуваючи при цьому окремі застереження стосовно поляків і євреїв. Приміром, у програмовій заяві УНДП — «Народній програмі», опублікованій у грудні 1899 р., заявлялося, що «въ справах культурних... стоимо за повного толєранцією и ровноправностію для всѣхъ вѣросповѣдань и обрядовъ».

Натомість у партійних засадах внутрішньої і зовнішньої політики («Народна тактика») УНДП заявила:«...Будемо поборювати всяки заходы Поляковъ, змагаючи до польонізаціи Русиновъ и до поддержана гегемоніи Поляковъ надь Русинами. Зъ той причины будемо поборювати всѣ польски партіи, котри до того змагають (Тут і далі виділення наше. — Авт.). Будемо поборювати жидовъ о столько, о сколько они, вызыскуючи нашъ народъ, долають на шкоду наших економічныхъ и моральних интересовъ, або, подпираючи наших політичныхъ противниковъ, шкодятъ нашой національной справѣ. ...Партіи, котри... поддержують будьте правительство шляхетско-польске пановане въ Галичинѣ, якъ прим, партія т. зв. угодова, будемо безъусловно поборювати, и всяка злука зъ ними въ справах політичныхъ є выключена». Одночасно очільники партії висловлювали ідею майбутнього плебісциту для подолання конфліктів між галицькими українцями і поляками, а відтак — утворення окремих адміністративних одиниць за етнічним принципом у рамках імперії.

Озвучені заяви слід однак розмежувати принаймні за двома критеріями. Домінування такої оцінки УНДП єврейства на груповому рівні загалом свідчить про зблокування її в архетипах — так званих українських кривдах від євреїв-лихварів — очевидно, за економічною, а не за етнічною ознакою, а також ситуативно об’єднаних євреїв і поляків під час чергових виборів. Цим, імовірно, можна пояснити такі прояви «компенсаційної» агресії щодо євреїв, яка виявилася у формі програмових заяв УНДП. Інший фокус, який висвітлював позицію українських націонал-демократів щодо поляків, передусім стосувався політики угодовства, яку активно використовував галицький політикум часів «нової ери» при одночасному підкресленні принципової позиції партії, що вона «стоїть на становищи української національної окремішности». Додаткові застереження містилися і щодо москвофілів, яких націонал-демократи хоча й не відкидали як ситуативних союзників під час виборів, однак застерігали від проросійської орієнтації: «Серед рускои Суспольности будемо поборювати всяки змаганя, що ведуть до вынародовленя Русиновъ чи то въ користь польщины чи россійщины. Зъ той причины уважаємо постойну злуку зъ москвофільською партією за виключену».

Для сучасників-українців прикладом угодовства була діяльність українських християнських суспільників (Католицько-руського народного союзу і Християнсько-суспільного союзу) — поєднання соціального і конфесійного типів ідентичностей. Зосібна КРНС виступав проти антиукраїнської політики москвофілів, відмежувався від соціалістичних ідей, демонстрував австрофільську спрямованість. Попри запевнення у пошуку українсько-польського замирення заяви Союзу містили й застереження, що «несовістні підозріваня цілого народу руского, передовсім же руского духовенства, без огляду на партиї, о тенденції антидержавні і антирелігійні — показали на жаль наглядно, що переважна часть польської суспільности не позбулася своїх гегемоністичних змагань, і що не відноситься до народу руского як до рівного собі».

Важливою обставиною було те, що діяльність цього по суті католицького політичного товариства не обмежилася східногалицькими теренами. Зокрема чернівецька газета «Буковина» зауважувала: «Ми, буковинські Русини, займаємо супротив сего нового т[оварист]ва у Львові таке становище: Т[оварист]во се виразно зазначує у своєму статуті, що дбати о руській нарід в Галичині; коли-ж так, то жаден православ[ний] буковинський] Русин не має права дорікати сему галицькому] Т[оварист]ву за его кат[олицьку] основу». Однак партія, що базувала свою ідеологію на західноєвропейському клерикалізмі, помітного впливу на маси не мала. До того ж, незважаючи на заклики до порозуміння між етнічними спільнотами західноукраїнських земель, приміром, утворення місцевої організації КРНС у Станиславові[148] влітку 1897 р. євреї сприйняли як суто польську справу для боротьби з сіонізмом: «євреї оцінили виникнення цього Союза як прояв антисемітизму».

Важливим було й те, як саме трактували міжетнічні та міжконфесійні взаємини. Так, на перших (установчих) загальних зборах ХСС 29 червня 1911 р. було окреслено проблему українсько-польських відносин: «...Уважаємо себе народом рівноправним і ніякої вищости та опікунства над собою не признаємо. [...] наше відношене до Поляків... христ[иянська] справедливість і держ[авна] конечність вимагає передовсім від Поляків, як від сильнійших, щоби они шукали способів, як полагодити наші міжнародні спірні справи». Що ж до росіян і пропаганди православної віри, яку поширювала Русско-народна партія в Галичині, то тут збори ХСС постановили, що вони «протестують рішучо проти сеї роботи і постановляють всіма силами її поборювати».

Еволюцію міжгрупової взаємодії та розстановку політичних сил реально відображала й палітра політичних партій Буковини, діяльність яких засвідчувала певний прогрес крайового суспільства у становленні та функціонуванні структур громадянського суспільства, ідейне зростання національних рухів, мобілізацію етнічних меншин. У випадку української спільноти Галичини і Буковини остання реалізовувалася в спектрах національно-демократичного, радикального та соціал-демократичного рухів.

У контексті розмежування народовців і москвофілів Буковини 1890-х рр. — актуалізації проблеми взаємин «своїх» і «чужих» — значний інтерес становить ідея створення середньої партії між двома напрямками політичного життя краю. Приміром, у брошурі «Руске пытанє на Буковинѣ» (1892) представника Консервативного руського клубу, ситуативного союзника Волоської консервативної партії (ВКП) Івана Тимінського говорилося: «Нам не треба ні староруской, ні молодоруской, ані також радикальної партії, але нам треба перед усім буковинців і взагалі щирих Русинів, котрі доложили би всяких трудів і заложили так звану „середню партію“, котра стояти могла би на чисто малорускім ґрунті.., котра заступала би інтереси буковинського народа, й не оглядалася в політиці ні за Росією, ні також за Україною». На перший план І. Тимінський висував ідею боротьби проти всіляких «зайд» — німців, євреїв, поляків, вірменів, а також і русинів-галичан.

Одні з перших гасла етнічної самоорганізації буковинських українців висунули діячі народовської партії — «Національної ради русинів на Буковині». У їхній програмовій заяві «Чого ми хочемо» від 4 листопада 1905 р. стверджувалося: «...У справах національних: будемо підтримувати і скріпляти національну силу, єдність і самостійність нашого народу [...] Таке саме право признаємо иньшим нациям проживаючим на одній з нами території; будемо заводити і піддержувати заклади, товариства і предприємства з характером национальним і демократичним».

Як бачимо, творці Народно-демократичної партії чітко виходили на політичну арену з метою захисту групових прав українського населення Буковини, а ставлення до «чужих» у програмі партії зводиться до констатації факту їхнього проживання на західноукраїнських землях і декларацій гарантування їхніх прав як етнічних меншин. Дотичною такій стратегії була й позиція Української народної партії Буковини (УНПБ). У програмі, оголошеній наприкінці жовтня 1913 р., передбачалося, що метою діяльності УНПБ є: «1. Розвій української народности як самостійної, на підставі конституциєю признаної рівноправности 2. Оборона прав українського народа і попиранє його інтересів та змагань у всіх політичних, культурних і економічних відносинах».

Перетворення української спільноти краю на етнонацію окреслила й діяльність Української радикальної партії Буковини, яка послуговувалася тією ж програмою, що й УРП Галичини. У партійній програмі буковинських радикалів 1909 р. містилися вимоги перебудови Австро-Угорщини на федеративних засадах, створення національних територій з повною політичною автономією кожної народності та забезпечення етнічним меншинам на цих територіях усіх політичних і етнічних прав. Для українців у програмі ставилася вимога створення окремої української політико-адміністративної області з українських частин Галичини і Буковини. А в справах просвітніх і культурних в основу покладено проблему етнічного відродження українців не лише монархії Габсбургїв, а й Романових: «Змагаємо до піднесення почуття національної самосвідомості в масах усього українського народу Австро-Угорщини і Росії через літературу, збори, з’їзди, маніфестації і т. ін.».

Як наступальну політику щодо «чужих», почасти приховану, можна оцінювати програмові заяви партій етнічних росіян та їхніх адептів у тогочасному галицько-буковинському суспільстві. Показником слабких імпульсів мобілізації не так етнічних росіян західноукраїнських земель, як дуету русофілів — москвофілів, які виступали з відверто проросійських позицій, служить той факт, що заснована в січні 1900 р. РНП практично не вела політичної роботи з організації масового народного руху. Метою своєї діяльності РНП проголосила таке: «Руська народна партія в Галичині сповідує на підставі науки, дійсності і глибокого переконання національну і культурну єдність всього Руського народу і тому визнає своїми плоди тисячолітньої національної і культурної праці [...] тільки на [цьому] культурно-історичному ґрунті лежать шляхи до розвитку і вивищення Галицької Русі».

А оскільки РНП її адепти мислили як протидію польській та австро-угорській ставці на потурання нібито українського сепаратизму, то для них вона була «рідною сестрою нової всепольської демократії». Так само, як і ендеки, москвофіли використовували антисемітизм як засіб етнополітичної мобілізації галицько-буковинського селянства проти «чужих» — єврейського населення краю. Партійні лідери РНП неодноразово користувалися пресовими виданнями, які містили повідомлення про зловживання єврейських пропінаторів, орендарів та службовців, а з цього робився висновок, що всі біди селян — від євреїв. Приміром, на Буковині москвофіли, об’єднані у крайовому політичному товаристві «Народна рада» (HP), підтримали ідеї загальноавстрійської Християнсько-соціальної партії (ХСП), яка одним із головних пунктів своєї програми вважала боротьбу із засиллям євреїв в Австро-Угорщині. У першому числі газети «Буковинские ведомости» за 8 січня 1895 р. зазначалося, що в основу діяльності HP покладено три принципи: «1) Мирное сожитие съ нашими соседями и единоверцами румунами (волохами); 2) Независимость нашой родной Буковины, яко окремого краю отъ Галичины; 3) Оборона родного руского язика, словянского письма, церковно-этимологичной (старой) правописи, народных обичаев и — що найважнейше — нашей святой православной веры».

У Галичині ж, виключивши будь-які політичні угоди з українськими партіями, РНП на виборах до Галицького Крайового Сейму (ГКС) 1908 р. уклала політичний альянс із поляками проти українського національного руху. З цього приводу газета «Діло» писала: «Всі знаки на небі і землі доказують наглядно, що наші москвофіли є в тіснім порозумінні з польсько-шляхетською клікою і що народну справу зрадять при виборах до сейму». Однак уже напередодні останніх, передвоєнних, виборів до ГКС, які передбачали подальшу українсько-польську угоду, партійна преса РНП рясніла заявами до «Русскіх людей», лейтмотивом яких був пошук ворога: «Противъ насъ, руських хлоповъ, идутъ дружно всѣ вороги: поляки, нѣмцы, жиды и мазепинцы».

Незважаючи на показову локальність і прихований шовінізм, русофільська агітація, яку провадила РНП, служила певним бар’єром проти «польсько-української агітації» у підросійських землях, оскільки західноукраїнські терени російські урядові чинники мислили як джерело небезпечного «національного вільнодумства» серед поляків та українців імперії. Тож підтримка РНП з боку уряду Російської імперії мала служити, на думку останнього, певній рівновазі сил у регіоні. Тим паче, що в 1913— 1914 рр. питання організації місцевих осередків РНП у Галичині й на Буковині в умовах загострення зовнішньополітичних відносин Росії з Австро-Угорщиною становило значну проблему для Центральних і крайових влад. Публічне наголошення на праві та обов’язку захистити росіян у ближньому зарубіжжі стало головним елементом офіційних російських поглядів, які яскраво фігурували в зовнішньополітичних пріоритетах російських політичних партій. Таке демонстративне зайняття позиції етнічними лідерами та очільниками політичних партій за умови використання моделі Р. Брюбейкера було офіційною кодифікацією «головних директив» російської політики. Отже, як бачимо, москвофільські товариства й проросійські партії виявляли одностайність у кардинальному питанні: категоричності вимог щодо дотримання власних етнічних прав як представників російського народу з одночасним запереченням прав інших етнічних спільнот західноукраїнських земель на відродження власних держав — українців та євреїв.

Отже, наприкінці XIX — на початку XX ст. на західноукраїнських землях українські політичні партії здійснювали посередницько-репрезентативні функції. З одного боку, вони демонстрували пріоритет етнічної ідентичності над іншими її типами, маніфестували назовні «ми»-почуття, що сприяло усталенню міжетнічної соціокультурної дистанції, з другого — опредметнювали етнонаціональні інтереси, визначали стратегію й тактику їх захисту. Незважаючи на відмінності позицій у ставленні до офіційної держави, бачення шляхів захисту культурного ресурсу етнічності, всі українські партії виявляли одностайність у баченні державницького майбутнього українського народу, силоміць роз’єднаного імперіями. Український політичний табір у Галичині й на Буковині єднали ідеї етнонаціональної окремості українців та необхідності створення в перспективі незалежної і соборної Української держави, вимоги повноправності українців серед інших народів Австро-Угорщини, поділу тодішніх коронних країв та виділення українських земель Галичини й Буковини в цілком автономну адміністративну одиницю в межах Цислейтанії.

Аналогічні тенденції — постання етнічних політичних акторів як реакція на актуальні для спільноти проблеми та превалювання етногрупових інтересів — демонстрували поляки і євреї. Так, приміром, аналіз широкого спектра національних програм польського національного руху на зламі XIX — XX ст. засвідчив значні розбіжності програм та діяльності польських політичних сил Галичини стосовно українців. Зосереджуючи на межі століть усю повноту влади в Галичині у своїх руках, польська еліта мало переймалася державотворчими домаганнями українців й основну політичну увагу звертала на міжпартійні суперечки в самому польському таборі. Але кристалізація державницьких устремлінь серед українських політичних сил із залученням до цих ідей суспільних низів, з одного боку, прихід на арену галицької політичної думки націоналізму ендеків, з іншого, та повна безпорадність у розв’язанні національного питання центрального австрійського уряду надалі сприяли зростанню протистояння поляків і українців у Галичині.

Усі ж єврейські партії, які інституціонувалися в Галичині й на Буковині, виступали захисниками національно-персональної автономії (тобто об’єднання представників єврейської нації не за територіальною ознакою, а внаслідок індивідуального союзу без урахування місця проживання), запорукою якої вважали ґміну (кагал). Розбіжність партійних ідеологій відображала відсутність єдності всередині єврейської спільноти. Єврейська громадськість не залишалася осторонь партійної структуризації, передумовою якої став імператив національного ренесансу єврейства досліджуваного хронотопу. Він, по-перше, визначав завдання відродження історичної батьківщини в Ерец-Ісраель і, по-друге, домагався здобуття реального національного рівноправ’я в регіоні. Остання обставина була визначальною, оскільки в Австро-Угорщині, а отже, й у Галичині, і на Буковині, євреїв не визнавали нацією.

Здебільшого пасивним статистом етнополітичних процесів у регіоні залишалися німці. У їхньому середовищі домінувала політична аморфність, оскільки, з одного боку, їхні інституції, які діяли в досліджуваний час на західноукраїнських землях, мали виключно культурницький характер, з іншого, їхня діяльність сприяла збереженню етнічної самобутності німців у діаспорі, не протиставляючи їх нації-державі (хоча вони й були очільниками панівної в Цислейтанії нації).

Загрузка...