У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Поглинання і розчинення

Третього лютого 1764 р. російська імператриця Катерина II призначила генерал-прокурором Сенату князя Олександра В’язмітінова та вручила йому інструкцію. У її таємних настановах ішлося, яким би вона хотіла бачити дії його, найближчого сановника, котрому довіряла контроль за законністю в державі. Першою серед вказівок була та, в якій названо не просто помилкою, а великою дурістю політику її попередників, що вони Малоросію, Ліфляндію[1] та Фінляндію вважали окремими територіями-провінціями в імперії та рахувалися з їхніми політичними й соціально-господарськими особливостями. Катерина вважала, що їх, як і Смоленську, слід «обрусеть», аби вони перестали «глядеть, как волки к лесу». А для цього слід «разумных людей избрать начальниками тех провинций» та ліквідувати посаду гетьмана в Малоросії. Можна вибачити вчорашній німецькій принцесі її незнання російської мови (слід було сказати «сколько волка не корми, все равно в лес смотрит»), але відмовити в прагматизмі їй ніяк не можна. Поставлені завдання імператриця почала виконувати з ліквідації посади гетьмана, яку на той час обіймав Кирило Розумовський. Він не влаштовував імператрицю, бо намагався (і не без успіху) дістати право дипломатичних зносин, розвивав місцеву торгівлю й промисловість, розпочав широку програму відновлення автономії, прагнув перенести столицю з Глухова до Батурина, де передбачав відкрити університет. А також займався реформуванням козацького війська, сприяв розвиткові української науки, зокрема історії, літератури й мистецтва. Його широка програма модернізації Гетьманщини не збігалася з цілями російського уряду, який почав щораз більше обмежувати політичні й економічні права України. Катерина скористалася з петиції шляхетської аристократії про спадкове гетьманство в роді Розумовських і примусила Кирила відмовитися від гетьманства. Аби позбавити його честолюбних прагнень повернути булаву, вона підтвердила його власницькі права на маєтки, що він отримав від Єлизавети Петрівни, зокрема й на Батурин, та призначила річне жалування в розмірі 50 тис. руб. і щорічну пенсію — 10 тис. руб. Замість гетьмана запроваджувалася Малоросійська колегія (1763 р.). Що ж до «разумных людей», то ними стали ті, які змогли імперську політику спрямувати на порозуміння з етнічними елітами. Президентом Малоросійської колегії (так по-європейському називалася ця посада) було призначено генерал-аншефа, графа П. О. Румянцева, за яким ширилася слава мужнього учасника Семилітньої війни і розумного урядовця — якості, що цінувалися малоросійською елітою. Через батька, який служив там у 1738—1740 рр., та місцевого педагога Тимофія Сенютовича він ще замолоду знав Гетьманщину, що, безперечно, враховувалося імператрицею. П. Румянцеву віддавалась військова і цивільна влада в Україні, йому підпорядковувалась Запорозька Січ, через те за його посадою закріпилась простіша назва — генерал-губернатора, а не президента. А щоб не було політичного протистояння, як у першій, ще петровській колегії, до її складу введено чотирьох українців, урядовців зі старої адміністрації, і чотирьох росіян; і тим, і тим було надано однакові ранги. У такий спосіб козацька старшина не відштовхувалася від влади, а навпаки — здобувала його прихильність, яку зміцнювали практичні заходи, пов’язані найперше з припиненням вільного переходу селян від одного поміщика до іншого.

Унаслідок добре продуманої політики відбувалося інтегрування еліти до імперського організму через ці та інші поступки, серед яких найзначнішим було невтручання у її відносини з селянством, до складу якого дедалі частіше зараховувалося обезземелене козацтво. Інакше кажучи, українське панство отримувало дармову працю, на якій базувались кріпосницькі відносини між дворянством і селянином. На той час така форма суспільних відносин у країнах Європи переживала занепад, тоді як у Роси кріпацтво перебувало в зеніті. На противагу Петру І імператриця вважала, що зосереджуватися лише на силових засобах не варто, а слід вдаватися до гнучкості, лавірування, політики «волчьих зубов и лисьего хвоста».

У планах Катерини II було чимало заходів, що конструювалися з теорії просвіченого абсолютизму та спрямовувалися на раціональне стимулювання державного механізму й модернізацію управління. Спираючись на просвітницькі моделі розподілу влади Шарля Монтеск’є та Чезарія Беккарії, вона створювала станову монархію, обґрунтовувала концепцію правової регламентації самодержавства та громадянських прав, коли кожен стан мав би власні місцеві органи влади. За жалуваною грамотою дворянству 1785 р., яка поширювалася й на малоросійське панство, дворяни отримували від держави найбільше економічних і соціальних можливостей — монопольне право на душеволодіння, набування заселених маєтків замість військової і державної служби, позбавлення тілесних покарань та інші. А також право формувати на виборному принципі місцеві судові та поліцейські органи влади, як і органи станового самоврядування.

Міський стан також отримував жалувану грамоту, текст якої був скомпонований на основі запозичень міських законів Остзейського краю, магдебурзького права, литовських статутів, як і статутів шведських гільдій, прусського ремісничого статуту. За її текстом міські обивателі поділялися на кілька категорій залежно від соціального статусу та роду занять і формували на виборному принципі міські та станові органи влади. Хоча сільські жителі й не отримали власної жалуваної грамоти, але вони також брали участь у формуванні судів, поліції та самоврядних органів. Про права кріпосних селян не доводиться говорити, вони цілком залежали від поміщика. Діяльність виборних станових органів із самоврядними елементами контролювалась і спрямовувалась державними чиновниками, з яких найбільш значущими були губернатори та генерал-губернатори.

Можливо, й не всі законодавчі акти, запропоновані Катериною II, були повсюдно та буквально втілені в життя, але на їх основі створювалась нова модель адміністративно-територіального управління з раціональною і ефективною системами влади, яка протрималася до епохи Великих реформ. Вона забезпечила державі стабільність, адже влада монарха спиралась на бюрократичний апарат та елементи станового самоврядування.

Еліта й бюрократія

У Російській імперії привілейований стан створювався здебільшого двома шляхами: традиційним, через походження, та через відбування державної військової чи статської служби. Аби вийти зі складної ситуації щодо чисельності шляхетського стану в Малоросії, Катерина передала його розв’язання на місцеві дворянські зібрання, а П. Румянцев запропонував поширити на українців «Табель про ранги». Інакше кажучи, привілейоване становище слід було вислужити. Ця пропозиція спричинила наростання конфронтації між центром і козацькою старшиною, одна частина якої вважала її несправедливою та принизливою, а інша — оцінила можливість здобути дворянство службовою кар’єрою. У цьому питанні генерал-губернатор поєднав суворий контроль радикального державника з дотриманням субординації при одержанні чинів та лояльного або й співчутливого ставлення до тієї старшини, котра отримала посади не внаслідок виборів, а за вислугу. Останнім за ретельну службу надавав дедалі нових чинів, титулів і рангових маєтків. Цю гнучку політику неважко зрозуміти, вона роз’єднувала старшинську солідарність, бо зміна статусу супроводжувалася різким розмежуванням старшини з козацтвом, з якого формувалися регулярні полки для російської армії та на яке поширювався російський військовий статут (1768 р.).

Представники української аристократичної еліти обійняли важливі посади в уряді Катерини II, формуючи і міжнародну, і внутрішню політику Російської імперії. Достатньо назвати Олександра Андрійовича Безбородька (1747—1799), колишнього козацького полковника, який обійняв посаду канцлера, найвищу в державі. Або Дмитра Прокоповича Трощинського (1754—1829), який службу в Малоросійській колеги змінив на статс-секретарську в північній столиці. Йому були підтверджені права на величезні земельні багатства[2]. Як вони, так й інші вихідці з України переймалися справами імперії, дбали про її стабільність, міжнародний авторитет, хоча й не забували «свою» Малоросію, виявляючи регіональний патріотизм, зокрема й у підтримці здібної молоді. Згадаймо, що саме Д. П. Трощинський запримітив М. В. Гоголя та допоміг йому здобути освіту. В уряді Олександра І відзначився член Негласного комітету В. П. Кочубей, який долучився до реформи центрального управління, зокрема до створення міністерської системи за французьким зразком. Державна служба з її російськомовним діловодством, а особливо підготовка законодавчих актів, вимагала вправності у російській мові, яку здібним українцям не важко було не лише освоїти, а й розвинути далі.

Крім того, верхівка української еліти, поки могла, впливала на призначення малоросійськими намісниками державних діячів, які зважали на її інтереси, створювали сприятливі умови для малоросійського дворянства та козацтва. Серед них найколоритнішою постаттю був Микола Рєпнін (1778—1845), який своєю поміркованою, розважливою регіональною політикою домігся того, що малоросійська шляхта практично вся була переведена до дворянського стану, а малоросійське козацтво отримало окремий статус. Уже 1831 р., порівнюючи українців з непокірними поляками, М. Рєпнін на засіданні Комітету міністрів підсумував, що «поистине малороссияне суть совершенно русские и они подтвердили сие событие» (не підтримали Листопадове польське повстання 1830 р.). «Наречие, обычаи, одежда несколько различествуют, — продовжував князь, — но вера, царь и Русь есть для них святыня нераздельная и неприкосновенная».

Польські повстання 1830 і 1863 рр. змусили російський уряд ужити цілу низку заходів, спрямованих на подолання відцентрових тенденцій в імперії, які зачепили й Правобережну Україну. Її еліта, незважаючи на 35-річне перебування у складі імперії, продовжувала мріяти про шляхетські річпосполитські вольності Найрадикальнішим заходом для подолання спротиву, на переконання Миколи І, було позбавлення правобережного дворянства його станових привілеїв. Для цього проведено масову ревізію його шляхетного походження, звичайно, за російським взірцем та поставлено під сумнів право формувати органи місцевої влади. Вперше в історії імперії верховна влада відступала від звичного порозуміння з місцевою елітою, забираючи в неї право на державну та станову службу. Місця в державних установах повинні були зайняти посадовці, призначені центром. Для переміщення великоросійського чиновництва на службу до Правобережної України влада запропонувала йому досить вигідні умови. Однак запроваджувані пільги мало сприяли збільшенню чисельності чиновників російського походження, тому актуалізувався один із недавніх законодавчих актів, згідно з яким обумовлювалося, що оскільки росіяни не виявляють особливого бажання служити в цьому краї, то службові пільги будуть поширюватися на всіх «русских». Пропонувалося розуміти це поняття не у вузькому значенні, а в широкому. До «русских» належали «природные русские», «иноверцы» та чиновники іноземного походження з досвідом служби у внутрішніх губерніях, серед них, звичайно, найперше малися на увазі малоросійські дворяни.

Ішлося про додаткові заходи для приваблювання їх державною службою в Південно-Західному краї. До виплати прогонних і підйомних, добових та збереження пенсій в разі обіймання статських посад додавалися нові. Чиновники відомства Міністерства внутрішніх справ отримували, починаючи з 1864 р., 50 %-ву надбавку до жалування. Таку щедрість неважко пояснити, адже фінансування надходило не з державної казни, а з відсотків зборів, що їх держава наклала на польських поміщиків. Правилами 1869 р. надбавка (щоправда, в дещо зменшеному розмірі — 20 %) поширювалася й на чиновників немісцевого походження, відомства державних маєтностей та юстиції, в разі їхнього виклику місцевим начальством та за умови бездоганної служби. Поліцейським чиновникам замість відсоткової надбавки вводилися грошові підмоги. Саме ці приїжджі чиновники ставали власниками казенних земельних ділянок, адже до участі в торгах вони допускалися на пільгових умовах, отриманих від російської адміністрації. На знак нагороди за службу при сплаті вартості землі їм дозволено було користуватися розстрочкою на 20 і 22 роки, а деякі з них звільнялися навіть від сплати кріпосного мита. За підрахунками відомого статиста й економіста Тихона Осадчого ця соціальна категорія впродовж десятиріччя (1877—1887) збільшила площі своїх землеволодінь: у Київській губерній в 4 рази, у Подільській — у 3, а у Волинській — у 2,5. Натомість польські дворяни дев’яти західних губерній не мали права на позику в Державному дворянському земельному банку.

На тлі імперських проектів чиновництво намагалося використати ситуацію з матеріальним стимулюванням служби найперше у власних інтересах. При запровадженні значніших пільг у Царстві Польському більшість із них тут же переїздила із Південно-Західного краю до Польщі. Місцева вища адміністрація змушена була просити верховну владу поширити хоча б частину тих привілеїв, що їх мали чиновники в Польській державі, на чиновників Правобережної України. «Положением об особых преимуществах гражданской службы в отдаленных местностях, а также губерниях западных и Царстве Польском» 1886 р., встановлювалася система стимулів для чиновників у західному регіоні імперії. Суттєво переглядалися принципи їхнього комплектування та матеріального забезпечення, внаслідок чого чиновникам із внутрішніх російських губерній, які переїжджали на службу до західних, запроваджувалися різноманітні й досить істотні пільги. На державну службу могли ставати особи, які в інших губерніях не мали на неї права (іноземці, купці, особисті почесні громадяни, міщани, вихідці з податних станів) та ті, котрі не мали табельного чину до 8 класу. Скорочувався термін служби для отримання чинів, орденів, зберігалися прогонні, одноразові допомоги, повні оклади для отримання пенсії та відсоткові надбавки до жалування. Останні, з огляду на їхні розміри, вимагають деталізації.

Чиновники духовних консисторій православного віросповідання, губернаторських канцелярій, міських і повітових політ цейських управлінь, міської і повітової поліції, а також учителі парафіяльних шкіл отримували 50 % до жалування. Чиновникам 14—8 класів, котрі служили в губернських правліннях, приказах громадської опіки, комісіях народного продовольства, пошті, казенних палатах, повітовому казначействі, управлінні державних маєтностей, контрольних палатах, духовно-навчальних закладах та в канцелярії попечителя навчального округу, а також навчальних закладах Міністерства народної освіти і дирекціях народних училищ; наглядачам та вчителям повітових і міських училищ трьох правобережних губерній; повітовим лікарям, землемірам і чиновникам Міністерства сполучень (крім інженерів) держава встановлювала 20 %-ву надбавку. Оскільки вимоги цього положення поширювалися й на вихідців із малоросійських губерній, то вони найперше скористалися ним і суттєво потіснили правобережну шляхту на державних посадах. Тим паче, що їхні (хай і невеликі) маєтки розташовувалися поруч і ними можна було управляти, отримуючи короткотривалі відпустки на службі.

У боротьбі за русифікацію Правобережжя малоросійське чиновництво йшло в ногу з урядовою політикою, а щоб воно не вибивалося з шеренги, то верховна влада мобілізувала присягу на вірну службу імператорові. І хоча кожна особа по-різному, залежно від часу, обставин, політичного настрою, моральних переконань, розцінювала значущість присяги, проте більшість її дотримувалася. Її текст укладався так, щоб відповідно впливати на того, хто її складав, вимагаючи від нього відданості та ретельності, адже недаремно служба імператорові та його дому пов’язувалася зі службою батьківщині та Богові. О. Ф. Кістяківський, професор права Київського університету вважав, що він не має морального права порушувати присягу і зобов’язаний служити «не только за страх, но и за совесть». Тож присягу верховна влада використовувала як дієвий, символічний засіб, за допомогою якого впливала на формування бюрократичного апарату, вимагаючи від нього чіткої служби, ділових якостей, збереження державної таємниці. Сформована в такий спосіб бюрократія довше, ніж інші прошарки суспільства, залишалася вірною нормам традиційної політичної культури, для якої сутність служби зводилася до інтересів монарха, а не суспільства.

Така чи подібна до такої ситуація складалася в Російській імперії, у якій український простір зайняв там цілком відчутний сегмент державного життя. Малоросійське дворянство отримало від російської влади підтвердження своїх привілеїв і сприймало інституції російської влади та користувалося ними, як власними. Більше того, воно час від часу використовувало імперські амбіції Росії для задоволення власних потреб. Тож коли постало питання формування модерної нації, малоросійській еліті довелося долати надзвичайні обставини. Увібрані російською державною машиною, вони наче розчинилися і загубилися в ній, бо, починаючи з Олександра І, коли створювалася університетська мережа для формування освіченого бюрократичного апарату, українці широко користалися цим. А оскільки і навчання, і підручники, і державне життя проходило російською мовою, то вони через освіту й культуру асимілювалися, втрачаючи найпершу ознаку нації — її мову, яка перестала розвиватися. З переходом козацької старшини на російську державну службу почалася, мовна асиміляція, внаслідок якої на задній план відтіснялась рідна мова, що втрачала динаміку розвитку, консервуючись переважно у народній творчості та сільському побуті, функціонуючи для хатнього вжитку. Не стаючи мовою навчання, науки, виховання, культури, державного життя, вона занепадала і відсувалась на задвірки.

Українофільство та окреслення нації

Процес оновлення Росії після миколаївської епохи сприяв появі громадської течії, відомої як українофільський рух, учасники якого не захотіли розчинитися в імперському морі Росії. Західні інтелектуальні течії, зокрема захопливі ідеї німецького філософа Йогана Гердера з його переконаннями про непересічну цінність народної самобутньої культури, спонукали звернутися до її джерел і по-новому зрозуміти її. Зберігаючи та оберігаючи народну традицію, українофіли клали її в основу нової концептуальної ідеї про українство. Їм довелося в надзвичайно несприятливих політичних умовах конструювати історичну пам’ять, проводячи історичні дослідження, створювати українську мову та літературу й одночасно... перебувати на державній службі в Російській імперії.

Аби виокремити український етнос з-поміж інших, необхідно було окреслити його чіткими, як зовнішніми, так і внутрішніми, ознаками та властивостями. Найперше — укласти карти, щоб цілком наочно побачити територіальний простір його розселення, рід занять. А щоб стверджувати, що це один народ, слід було довести, що йому притаманна та сама мова, виконання тих самих пісень, належність до тієї самої обрядової культури. Зафіксовані на папері та видані тексти пісень, переказів, загадок переконливо свідчили на користь їхнього спільного українського походження. Щоб повернути мову в русло розвитку, аби вона стала інструментом написання різнопланових за жанром художніх літературних текстів, наукової діяльності, слід було внормувати передання звуків літерами, укласти інші правила мови, збагатити інтелектуальними термінами, словниками тощо. Мова мала стати засобом єднанням нації; слід було вирішити питання здобуття освіти, хоча б початкової, українською мовою. А для цього необхідно було укласти букварі, читанки, граматки, «рахівниці» та інші підручники та посібники для народної школи.

Потрібно було, врешті-решт, написати історію власного народу, збагатити його історичною пам’яттю, причому такою, щоб минуле набуло героїчної звитяги, яка б служила об’єднавчим чинником нації, тим паче, що козацтво давало для цього силу-силенну прикладів. Як і визначити коло «великих» українців, приклад яких надихав би юне покоління на служіння спільній справі. Серед них найбільшої уваги потребував Т. Г. Шевченко, образ якого слід було наблизити до найширших суспільних кіл. Звідси спроби заснувати ремісниче училище його імені в с. Кирилівці, започаткування урочистих панахид на його спомин. Названі складові мали лягти в основу творення колективної національної ідентичності на основі сформованих уявлень щодо спільної території, української мови, історії.

У відстоюванні свого права на культурницьку діяльність українофілам доводилося протистояти не тільки російській державі, а й польській спільноті. Навіть більше — здавалося б, «своїм» українцям, які не розуміли їх, не підтримували й намагалися скористатися механізмами Російської держави, аби зупинити їхні зусилля, спрямовані на поширення українського культурного простору. На початках відновлення українського руху Російська держава не поспішала його переслідувати й навіть підтримувала за його антипольську спрямованість. Вона не заперечувала, а сприяла в організації Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, під егідою якого П. Чубинський з 1869 р. почав організовувати етнографічно-статистичні дослідження трьох правобережних губерній: Київської, Подільської і Волинської. До них він додав ще й ті повіти Мінської, Гродненської, Люблінської, Седлецької та Бессарабської областей, де проживали українці. Протягом 1872—1879 рр. у Санкт-Петербурзі було видрукувано сім томів «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край». П. Чубинський навіть підготував окремий «Нарис ополячення Південно-Західного краю» і подав його генерал-губернаторові, де на основі етнодемографічної ситуації доводив переважання руського населення в Правобережній Україні над польським.

Тож у відповідь на переконливу думку М. Драгоманова, що «Україна як національність не виступила у Росії й сама себе ще не знає, їй треба наукової та літературної праці, щоб усе пізнати», П. Житецький також стверджував, що завдання діячів українського руху полягає в науковій доказовості існування українців як окремої нації.

Російська регіональна влада сприяла організації і проведенню Третього археологічного з’їзду в Києві 1874 р., яким опікувалися діячі Київської старої громади. Зі спрямуванням культурного процесу в імперське річище була підтримана ідея спорудження пам’ятника Богдану Хмельницькому у Києві. Однак українофілів дедалі частіше не задовольняла відведена їм роль форпосту анти-польської політики російського уряду. Частина з них вважала, що землі краю, конфісковані в польських поміщиків, розкрадаються «жадібним» чиновництвом. На їх переконання, земельний фонд, що його створювала російська влада, забираючи маєтки в учасників польських повстань, мав би стати громадським для заснування народних шкіл та лікарень для українців, які на власних плечах винесли руську ідею і перетворив на ніщо польську «витівку».

Однак що влаштовувало українофілів, то це проселянська політика російської влади. Починаючи з часів генерал-губернатора Д. Бібікова, який, не знаходячи спільної мови з правобережною шляхтою, відмовився від традиційно співпраці й почав проти неї «дружити» з місцевим руським одноконфесійним селянством. Аби мати в його антипансько-польських настроях додаткові важелі для утримування правобережного панства в покорі й страху. Для цього проведена була інвентарна реформа 1847 р., де вперше в історії Російської імперії держава ставала на бік селянина. З цією ж метою вже після другого польського повстання аграрна реформа 1861 р. на Правобережній Україні проводилася з урахуванням селянських інтересів. Зацікавлені були українофіли і в можливості проводити пошуки історичних матеріалів, зокрема актових книг, за допомогою яких доводилося, що правобережний край не належить полякам, а споконвіку перебував у складі Російської держави.

Для реалізації цих політичних акцій російська влада потребувала підтримки й допомоги місцевої інтелектуальної еліти, яка ініціювала створення Тимчасової комісії для розгляду давніх актів і:а увійшла до неї, співпрацюючи з владою. Нагадаймо, що її членами свого часу були і Тарас Шевченко, і Пантелеймон Куліш, не кажучи вже про Володимира Антоновича, який упродовж кількох років спрямовував її діяльність. Більше того, під час польських маніфестацій київський генерал-губернатор І. Васильчиков Дозволив відкриття недільних шкіл і використовував українофілів для послаблення польського впливу серед широкого загалу. Пізніше М. Драгоманов напише у своїй автобіографії, що вони обурювалися претензіями поляків на Правобережну Україну й готові були зійтися з царським урядом для боротьби з ними. Російська влада пильно стежила за діяльністю українофілів. Тільки-но Січневе польське повстання 1863 р. було придушено, влада заборонила П. С. Морачевському (інспектору Ніжинського ліцею кн. Безбородька) здійснювати переклад Євангелія українською мовою. Цікавим було пояснення заборони — спираючись на осібність мови, українські інтелектуали почнуть вимагати автономії Малоросії. Тож Валуєвський циркуляр 1863 р. чітко вказав українофілам, що влада не є настільки наївною, щоб дозволити творити окрему мову, а розцінювала їхню діяльність у цьому напрямку як прояв державного сепаратизму.

Кредит довіри російської влади до українофілів був високим, за умови, що закріплення їх на посадах у державних установах, особливо селянських, зміцнюватиме російську владу на Правобережжі. Та й самі вони охоче йшли на службу мировими посередниками (серед них О. Русов, Н. Ковалевський, М. Зібер, П. Косач), які вважали, що своїм контролем за відчуженням землі у польського пана та наділенням селян землею в результаті реформи 1861 р. сприятимуть зміцненню селянського господарства та добробуту. Тож українофіли, орієнтуючись на селянство як носія традиційної етнічної української культури виступали до певного часу в єдності з Російською державою. Саме цим можна пояснити довготривале перебування українофілів в імперській орбіті, яке тяглося з кінця 1850-х рр. практично до кінця XIX ст. Змусити російську владу рахуватися з ними шляхом легальної культурно-освітньої діяльності, не дозволити загнати ще слабкий український рух у підпілля — ось якими критеріями керувалися українофіли, проводячи гнучку політику між імперськими інтересами Російської держави і власними потребами. Обставини вимагали від його учасників максимальної коректності, обережності, аби не дати приводу владі зарахувати їх до народницьких «партій», які, взявши на озброєння радикальні методи боротьби, прагнули залякати вищих державних сановників і самого Олександра II. Цим вони не тільки шкодили реформам, що їх успішно провадив уряд, а й кидали тінь на будь-які інші громадські організації, що легально діяли.

Багато українофілів, які робили наукову кар’єру, переймалися й благополуччям своїх сімей, оскільки більшість із них не мали земельних маєтків й обіймання наукових чи державних посад було єдиним джерелом достатку для них та їхніх родин. Це питання надзвичайно турбувало, наприклад, батька багатодітної родини О. Кістяківського, професора права Київського університету. Привабливим був і приклад багатьох діячів з України, які перейшли на службу в центральні установи імперії та зробили блискучу кар’єру саме через свою діяльність на ниві великих реформ. Серед таких діячів заслуговує уваги Сергій Іванович Зарудний (1821—1887), виходець зі збіднілої української шляхти, якому з великими труднощами через брак коштів вдалося закінчити Харківський університет. Мрія служити в Пулковській обсерваторії привела його до Петербурга, де він зміг влаштуватися до Міністерства юстиції. На заклик уряду включився в розробку судової реформи, вивчив західну літературу з права, познайомився під час поїздок у Європу з судовою практикою. Здобуті знання дозволили йому відстоювати необхідність широкої судової реформи на основі незнаних у Росії принципів гласності, повного відокремлення судової влади від законодавчої та виконавчої, запровадження мирової юстиції га самостійність присяжної адвокатури.

Аби надати цим роздумам конкретики, варто звернутися хоча б до кількох діячів українського національного руху. І найперше — до В. Антоновича, знакової постаті XIX ст., якому довелося захищати свої погляди та українські національні переконання як перед державою, у якої він перебував на службі (в недалекому майбутньому професор та декан історико-філологічного факультету університету св. Володимира у Києві, дійсний статський радник), так і перед шляхетським станом, до якого належав за походженням. Спершу він був викликаний для пояснення своєї поведінки на суд шляхти. Ішлося про роз’яснення, чому він, молодий польський шляхтич, удався до пізнавальних екскурсій у народ з невеликою групою студентів. Шляхта підозрювала його в тому, що він підбурював селян проти панів. Бердичівський повітовий предводитель дворянства, до зібрання якого належала згідно запису в дворянській книзі родина Антоновича Боніфатія, влаштував йому своєрідний допит. Дворянське зібрання з 60 або й більше осіб звинувачувало його, вихідця зі шляхетської корпорації, у пропаганді атеїзму, антипатріотизму, комунізму й ненависті до панів. Відкидаючи незаслужені обвинувачення, В. Антонович ініціативу розмови перебрав на себе і пояснив шановному панству, що «край через більшість населення не є корінно-польською провінцією», що в цьому краї більшість становлять українці, тому ця народність повинна визнаватися головнішою. Таке пояснення ще більше збурило товариство, яке було переконане, що, хоча в теорії таке можливе, але насправді визнання українців головною народністю призведе до зникнення польської. Суперечку тоді вирішив голова проурядової групи Тадеуш Бобровський, найосвіченіший із присутніх (єдиний на все Правобережжя мав ступінь магістра, до того ж службовець канцелярії київського генерал-губернатора). Дещо філософствуючи, зауважив, що, мовляв, молоді люди займаються студіюванням теоретично-філософських праць і мають право на помилку.

Дещо пізніше В. Антонович у програмних статтях «Моя сповідь», у якій він відрікався від польського руху, та «Про українофілів і українофільство» пояснив уже російській владі, що діяльність українофілів не шкодить державі. На слідчій комісії, створеній при генерал-губернаторській канцелярії, вказував, що він та його гурток доводять осібність малоруського племені від польської національності. Після нагінок на українську справу В. Антонович демонстрував іншу модель поведінки: він був максимально коректним і нічим не висловлював своїх переконань. У ситуації 1890-х років впливав на регіональну політику генерал-губернаторів, зокрема вів розмови про місцеву історію з київським генерал-губернатором М. Драгомировим, якого запрошував до себе «на галушки» та влаштував начальником його канцелярії історика, політично неблагонадійного Н. Молчановського.

У часи врядування М. Драгомирова (1898—1903) українофільство перебувало на найвищій вершині. Генерал-губернатор, виходець з України, українофіл за переконаннями, чиновник із незалежними судженнями, військовий авторитет якого перемагав у будь-якій справі, зумів взяти український рух під персональну опіку. Український театр практично не обмежувався в репертуарі, пройшли урочисті панахиди у Софіївському соборі з ушанування пам’яті Тараса Шевченка. Більше того, генерал-губернатор схильний був відновити діяльність забороненого відділення Географічного товариства. А українські пісні, з якими крокували солдати на марші та тренуваннях, уже нікого в Києві не дивували. Цим терміном перебування (хай і коротким) М. Драгомирова на посаді генерал-губернатора українофіли вдало скористалися, знайомлячи широкий загал з українськими ідеями через театр та друковане слово.

До колоритних діячів українофільського спрямування слід зарахувати й Івана Яковича Рудченка, вихідця з дрібного лівобережного дворянства, який через брак коштів не закінчив гімназії та пішов служити в Гадяцьке повітове казначейство, а згодом до казенної палати. Вільний від служби час проводив у збиранні, записуванні й аналізуванні українського фольклору. Підготував до видання «Народные южнорусские сказки» та «Чумацкие народне песни». Згодом служив у канцелярії київського генерал-губернатора М. І. Черткова (1881—1885) і намагався, використовуючи службову близькість до найвищого чиновника краю, щоб довести, що Емський указ 1876 р. шкідливий не лише для українства, а найперше — для російської влади, оскільки через нього вона втрачає авторитет. Він підготував текст урядового звернення про можливість скасування обмежень Емського указу щодо української мови, знаного як «меморандум Черткова-Рудченка». Згідно з доповідною запискою І. Я. Рудченка «Виновато ли малорусское слово (по поводу 1876 г., воспрещавшего печатание по-малорусски книг)», генерал-губернатор М. І. Чертков переконав уряд дещо обмежити чинність Емського указу щодо заборони друкувати літературу українською мовою. Не в останню чергу така його позиція посприяла тому, що генерал-губернатор перебрав на себе право дозволяти постановку малоросійських п’єс і вистав.

Сам І. Я. Рудченко напише в автобіографії: «Время мое было поглощено служебною деятельностью, неразрывно связанною с судьбами того народа, которому я отдавал все свои полезные труды в юные годы в иной области — этнографии... Здесь оканчиваются мои неофициальные труды по этнографии и начинаются официальные». В останній фразі йдеться про те, що йому на посаді чиновника з особливих доручень при генерал-губернаторові довелося готувати для головного начальника краю записки-дослідження про особливості місцевого землеволодіння, основні аргументи яких отримали законодавче оформлення. Назва основних із них свідчить про сутність аграрної проблеми краю: «О земледелии в Юго-Западном крае», «О сельских и местечковых чиншевиках», «О вольных людях», «О размежевании в связи с упразднением сервитутов в Юго-Западном крае», «О праве пастбищного сервитута», «О коштном межевании в Юго-Западном крае», «Об иностранной колонизации» тощо. В одній із таких доповідних записок російській владі пропонувалося нарешті зрозуміти, що настав час звернути увагу на місцеве населення — спільника боротьби уряду з польськими впливами. І. Рудченка підтримував чиновник із селянських справ Б. Григоренко, який захищав історичне право «вільних людей» на володіння землею, їхня громадська позиція, українофільські настрої щодо проведення аграрної реформи в інтересах селян — носіїв та хранителів національної традиційної культури, а також пропозиції переглянути антиукраїнський Емський указ істотно вплинули на позицію генерал-губернаторської влади. Службова кар’єра І. Рудченка на цьому не закінчилася. Його праці з економічних проблем та законодавчі пропозиції, які базувалися на практичних рекомендаціях, зокрема щодо правової та економічної доцільності наділення через викуп землею особливої соціальної групи Правобережжя — чиншовиків[3], потрапили до поля зору М. Бунге, киянина, якого через глибокі знання західних економічних концепцій уряд запросив до столиці готувати ґрунт для фінансових реформ. Обіймаючи посаду міністра фінансів з 1880 р., а незабаром і міністра фінансів, він потребував таких вдумливих фахівців, як І. Рудченко, і призначив його членом ради Міністерства фінансів. У його особі маємо тип українофіла, який відбувся не лише як збирач фольклору та усної народної творчості, а й державника, який прагнув використати свої можливості для поліпшення соціального становища сільських жителів Правобережної України.

Українофільська діяльність продемонструвала ще одну, можливо, й нехарактерну модель поведінки. Не бажаючи працювати під контролем влади, М. Драгоманов, підтриманий діячами Київської старої громади, виїхав за кордон, де в атмосфері свободи і демократії розвивав наукові ідеї політичного розвитку. Його приклад наслідував Ф. Вовк, який, як і М. Драгоманов, був вихідцем зі старовинного козацького роду; вивчав хімію, ботаніку, зоологію, пізніше порівняльну анатомію, анатомічну антропологію. Після закінчення Київського університету став членом Київської громади, разом із Драгомановим, Антоновичем, Тадеєм Рильським, Чубинським, Житецьким брав участь в організації недільних шкіл, виданні літератури українською мовою, збиранні етнографічних матеріалів. У 1874—1876 рр. служив помічником ревізора губернського секретаря й одночасно був засновником і дійсним членом Південно-Західного відділення Російського географічного товариства. Уникаючи висилки до В’ятської губернії, Ф. Вовк емігрував за кордон, спершу в Болгарію, де займався етнографією автохтонного українського населення, а з 1887 р. — до Парижа, столиці тогочасної антропологічної дослідницької школи. Здобутки вченого опубліковані більш ніж у 200 наукових працях, серед них найвідоміша «Український народ у його минулому і сучасному» (1916), у якій дійшов висновку, що українці становлять окремий антропологічний тип, що має цілком оригінальні етнографічні особливості. У той час у Європі його метод систематизації, класифікації та обробки етнографічних даних вважався найбільш продуктивним.

Серед місцевих діячів, які не підтримували українофілів, варто назвати М. Юзефовича. Як засвідчив О. Кістяківський у «Щоденнику», київський генерал-губернатор О. Дондуков-Корсаков намагався не реагувати на його інформацію про зростання сепаратизму українства, представниками якого були, на переконання М. Юзефовича, перш за все В. Антонович, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський та інші. Це підштовхнуло М. Юзефовича, тоді голову Київської археографічної комісії самому, в обхід О. Дондукова-Корсакова, звернутися до уряду з пропозиціями заборонити будь-які дослідження української регіональної історії й мови. Його доповідні записки Олександру II (а не генерал-губернатора, як того вимагала ієрархія владних повноважень) лягли в основу Емського указу 1876 р. Тому цей акт у колі киян дістав іншу назву — «указ Юзефовича».

Зміна характеру українського руху припала на самий кінець 1890-х рр. і на початок XX ст., коли на історичну арену вийшли нові покоління українців із вимогами широкої автономії та програмами перших українських партій. У брошурі «Самостійна Україна» М. Міхновський заговорив про потребу розриву з ідеями поміркованої інтелігенції.

Чому так довго?

Отже, з’ясовуючи причини тривалого українського націотворення, слід зазначити, що до головних чинників варто віднести довге перебування українських земель у складі Російської імперії, коли еліті були надані якнайширші права та владні можливості, а тому вона почала ототожнювати власні інтереси з інтересами російської влади. Перебування на державних посадах, із задоволенням у такий спосіб власних матеріальних та духовних потреб, також не сприяло швидкому створенню концепцій модерної української нації. Тим паче, що російська влада і польська традиція чітко вказували на пограничні межі діяльності українофілів. У разі відступів учасників руху жорстоко карали за ігнорування станових інтересів, підрив державної єдності як сепаратистів, радикалів та революціонерів. Українофіли втрималися у рамках легальної діяльності, солідно захистили свої ідеї та довели, що українство є нацією з власною територією, мовою, спільною історією, незалежно від станового походження. Хоча історичні обставини й уповільнювали цей процес, однак спадкоємці отримали розчищений широкий шлях, яким пройшли європейські держави до своєї «весни народів».