У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

На шляху до війни

Витоки Кримської війни[15], якщо не йти надто далеко в історію протистояння між Російською та Османською імперіями, ще починаючи з XVI ст. беруть початок у стані Османської імперії одразу після закінчення попередньої російсько-турецької війни 1828— 1829 рр. Тоді султанський уряд визнав усі російські завоювання навколо Чорного моря та в Закавказзі від початку XIX ст., підтвердив автономію Дунайських князівств (Молдови й Волощини, які вже після закінчення Кримської війни об’єдналися в нову країну Румунію) та Сербії і незалежність Греції, що десять років вела проти Туреччини (Османської імперії) визвольну війну.

У цій війні османським військам надав велику допомогу васал султана, правитель Єгипту Мухаммед Алі. Після війни, звинувативши султанський уряд у тому, що той недостатньо винагородив його за цю військову допомогу, Мухаммед Алі послав своє сильне та зібране за сучасними європейськими зразками військо в похід на Стамбул. Визнаючи слабкість власної армії, султан звернувся за порятунком до недавнього ворога, імператора Миколи І. Російський імператор хотів обмежити посилення Єгипту, на який великий вплив мала Франція. У лютому 1833 р. до Стамбула прибула ескадра російського Чорноморського флоту, а над Дунаєм став напоготові 30-тисячний російський корпус. Правитель Єгипту погодився припинити бойові дії проти султана, отримавши за це у своє правління Сирію й Палестину. За два дні до того, як російська ескадра мала залишити Стамбул, 26 червня (8 липня) 1833 р., в містечку Ункяр-Іскелесі, неподалік від султанської столиці, було укладено угоду між двома імперіями (терміном на 8 років), згідно з якою Росія гарантувала існування й незалежність Османської імперії, зобов’язувалася надавати їй військову допомогу в разі війни, отримувала право вільного проходу своїх військових кораблів через Босфор і Дарданелли, тоді як Османська імперія зобов’язувалася заборонити прохід іноземних військових кораблів у Чорне море.

Таке величезне посилення російського впливу на Близькому Сході стурбувало європейські потуги. Тому, коли Мухаммед Алі знову розпочав війну проти султанського уряду, Британія виступила з ініціативою міжнародного союзу щодо врегулюванню справ в Османській імперії. 3(15) липня 1840 р. Британія, Росія, Австрія та Пруссія у Лондоні уклали угоду з урядом молодого султана Абдул-Меджида про колективну військову допомогу проти бунтівного правителя Єгипту. Після того як флоти Британії та Австрії бомбардували єгипетські війська в Леванті та пригрозили бомбардуванням Александрії, Мухаммед Алі прийняв вимоги союзу, визнав свій васалітет щодо Османської імперії та вивів свої війська із Сирії й Палестини. На хвилі цього успіху Британія наполягла на укладенні нової міжнародної угоди про статус чорноморських проток. 1 (13) липня 1841 р. у Лондоні підписали угоду найбільші європейські сили та Османська імперія, і за її результатами Росія втратила право вільного проходу своїх військових кораблів через Босфор і Дарданелли. Її вплив в Османській імперії знизився, до того ж знизився і вплив Франції в Єгипті та взагалі на Близькому Сході. Обидві держави почали будувати плани щодо його відновлення.

Російська дипломатія почала висувати концепцію «хворої людини Європи», під якою малася на увазі Османська імперія, та зондувати думку інших сил щодо можливого її поділу. Микола І 1844 р. спробував прихилити провідних британських політиків до програми «Єгипет для Британії, Босфор із Дарданеллами та Балкани для Росії». Коли Лондон відкинув цей план, цар став шукати союзників у Відні та Берліні. Водночас британці почали шукати противагу планам Росії на Близькому Сході в союзі з Францією.

Тим часом султан Абдул-Меджид зрозумів, що треба будь-що зменшити відставання своєї країни відносно агресивного сусіда. Певні реформи почалися ще за його попередника, але військові поразки від Єгипту наприкінці 1830-х рр. підштовхнули уряд до нових реформ. 22 жовтня (3 листопада) 1839 р. було урочисто оприлюднено султанський рескрипт, що розпочав епоху «танзимат-і-хайріє» (благодійних реформ), чи просто танзимату. Султан проголошував недоторканність життя і власності своїх підданих незалежно від їхньої віри, обіцяв врегулювати систему збирання податків, реформувати армію (мав бути встановлений 4—5-річний термін військової служби та загальний військовий обов’язок). Система права мала бути реформована за зразком Кодексу Наполеона. Реформувалася система освіти, було відкрито кілька вищих навчальних закладів. Зовнішнім символом танзимату стала червона феска, що заступила тюрбани, які було заборонено носити.

Реформи зустріли опір тодішніх еліт імперії та не були реалізовані повною мірою. Але однією зі сфер, де реформи виявилися вдалими, була армія, і військовим у нових червоних фесках невдовзі випало здавати іспит з ефективності перетворень танзимату на полі бою.

Політика реформ в Османській імперії здобула країні симпатії у впливових ліберальних колах Британії та Франції. Крім того, Османська імперія стала важливим торговим партнером Британії: 25 % зерна, імпортованого в Об’єднане Королівство, походило з турецьких земель (переважно саме з Молдови й Волощини). Отримані кошти йшли на закупівлю товарів британського виробництва: 1850 р. Османська імперія купувала на британському ринку більше товарів, ніж Франція, Росія, Австрія й італійські держави разом узяті. Кількість британських торгових суден у стамбульському порту зросла з 250 (1842 р.) до 1741 через десятиліття. Також додала британських симпатій відмова султанського уряду видати Росії та Австрії політичних емігрантів із Польщі та Угорщини, що перебралися до Туреччини після поразки ліберально-націоналістичних революцій у Європі в 1848—1849 рр. (так званої «Весни народів»), зокрема в Угорському королівстві, що входило до імперії Габсбургів. Величезну допомогу уряду австрійського імператора в приборканні угорського повстання надала російська армія. У результаті Росія ще раз підтвердила в Європі свою репутацію вкрай консервативної держави та ворога будь-якого поступу.

Окрім Угорщини, Російська імперія також придушила революційні виступи в Дунайських князівствах, окупувавши їх на якийсь час — за згодою уряду Османської імперії, але в рамках свого де-факто протекторату над ними (молдовські й волоські революціонери виступили проти нав’язаного Росією в середині 1830-х рр. їхнім країнам політичного режиму). Російська армія була виведена з князівств лише 1851 р.

Того ж року президент Французької республіки Луї Бонапарт (племінник імператора Наполеона) проголосив себе новим імператором Франції Наполеоном III. Щоб здобути прихильність впливової католицької церкви, французький імператор втрутився в суперечку щодо контролю над святими місцями в Палестині (зокрема над базилікою Різдва Христового у Віфлеємі та храмом Гробу Господнього в Єрусалимі — в останньому на Великдень 1846 р., що припав на той самий день за юліанським і григоріанським календарями, сутичка між католиками та православними призвела до 40 вбитих). 1852 р. французький посол у Стамбулі, посилаючись на угоду від 1740 р. з Османською імперією, поставив вимогу покласти край, як вважали католики, загарбанням православними святих місць у Палестині та забезпечити рівність доступу до святинь для католиків і православних. Для підтвердження серйозності французьких вимог у серпні 1852 р. до Стамбула завітала французька військова ескадра, що було порушенням угоди про чорноморські протоки 1841 р. Султанський уряд спробував лавірувати між Францією та Росією, яка висунула вимоги на захист прав православних церков.

Початок війни

Цар Микола І вирішив скористатися слушним моментом, щоб відновити російський вплив в Османській імперії На початку 1853 р. він послав у Стамбул свого представника, князя Олександра Меншикова. Вимоги Меншикова зводилися до негайної відставки османського міністра закордонних справ (одного з провідних турецьких реформаторів), скасування пільг, наданих католицькій церкві у Святій Землі, прилучення Туреччини до союзу з Росією, спрямованому проти Франції, а також у визнанні за російським імператором покровительства над усіма християнськими підданими Османської імперії Прийняття російських умов зробило б з Османської імперії російський протекторат. Такий розвиток подій був неприйнятний не лише для Франції, але й для Британії, чий посол у Стамбулі Стратфорд Каннінґ (лорд Стратфорд де Редкліф) доклав зусиль, щоб султанський уряд відхилив російський ультиматум.

У травні 1853 р. князь Меншиков залишив Стамбул, вручивши султанському урядові ноту про розрив відносин між Росією й Туреччиною. Цар Микола І заявив, що відхилення турками його ультиматуму була «султанським ляпасом по його щоці». За його наказом 21 червня (3 липня) 1853 р. 80-тисячне російське військо (переважно полки, що базувалися в українських губерніях та отримували поповнення звідти) на чолі з князем Михайлом Горчаковим перейшло річку Прут і почало займати Дунайські князівства «в заклад, поки Туреччина не виконає справедливих вимог Росії».

Микола І був упевнений, що Османська імперія буде змушена піти на поступки. Військова сила Росії була набагато більшою, а втручання в конфлікт інших держав він вважав неймовірним, хоча тут він катастрофічно прорахувався. Цар вважав, що Австрія поставиться прихильно до його дій, пам’ятаючи про надану 1849 р. допомогу проти революційної Угорщини. Також лояльною, за його розрахунками, мала бути Пруссія, інший партнер по «Священному союзу» європейських консервативних монархій. Британія, на думку Миколи І, теж могла схвалити його дії, спрямовані проти її давнього суперника, Франції, тим паче що на чолі Франції стояв племінник затятого ворога Британії початку XIX ст. У будь-якому разі на маленьку британську армію, задіяну переважно в підтриманні порядку розлогої імперії, можна було не зважати. Що ж до Франції, то вона теж, здавалося, не була здатна на рішучі дії після недавніх революційних потрясінь.

Насправді ж Пруссія й Австрія зайняли критичну щодо Росії позицію. Австрія відправила до свого кордону з Дунайськими князівствами 30-тисячний корпус, а австрійський міністр закордонних справ скликав у Відні конференцію представників Британії, Франції та Пруссії, яка 16 (28) липня 1853 р. запропонувала урядам Росії та Туреччини ноту щодо прав католицьких і православних підданих султана. Обидва уряди відкинули ці пропозиції.

Британія, стурбована зростанням російської потуги на Близькому Сході, почала шукати вирішення цієї проблеми разом із Францією. Першим практичним кроком британсько-французької коаліції стало відправлення військових кораблів до берегів Османської шперії. Коли у вересні 1853 р. у Стамбулі вибухнули антиросійські заворушення, ескадра в складі двох британських і двох французьких кораблів увійшла до Дарданеллів під приводом захисту своїх підданих, що мешкали в османській столиці.

Перші постріли

Після того як Росія відкинула османську вимогу звільнити князівства, султан Абдул-Меджид, побоюючись можливого виступу власних підданих під ісламськими та консервативними гаслами, наважився оголосити Росії війну. Султанський фірман було оприлюднено 22 вересня (4 жовтня) 1853 р., а 11 (23) жовтня турецькі батареї обстріляли російську флотилію на Дунаї. Через чотири дні турецька армія під керівництвом Омера-паші (колишнього австрійського офіцера, серба Михайла Латаса) перейшла Дунай та увійшла до Волощини. Турецьке військо на Балканах налічувало 145 тисяч вояків, проте лише половина становила кадрове військо, решта ж була погано навченим ополченням. Але реформи попереднього десятиліття далися взнаки і турецьке військо чинило затятий опір, здобувши 23 жовтня (4 листопада) 1853 р. перемогу над росіянами під Олтеницею.

На Кавказі турки розраховували на допомогу гірських племен, що десятиліттями воювали проти Російської імперії, та планували висадити десант на східному узбережжі Чорного моря силами свого флоту, що мав шість лінійних кораблів і 20 фрегатів. Але цей план перекреслила перемога російського Чорноморського флоту під Синопом 18 (30) листопада 1853 р.

Російський Чорноморський флот на той час мав у своєму складі 14 лінійних кораблів, 14 фрегатів, 12 бригів, 4 корвети та кілька дрібних суден. В екіпажах кораблів Чорноморського флоту традиційно було багато вихідців з українських губерній. Як російський, так і турецький флоти мали в своєму складі новочасні пароплави. Власне, перший в історії бій між пароплавами відбувся саме на Чорному морі в листопаді 1853 р., коли російський паровий фрегат «Владимир» здобув перемогу над турецьким фрегатом «Перваз-Бахрі».

Частина турецького Чорноморського флоту (9 фрегатів, 3 корвети та дрібні судна) зосередилася в порті Синоп під захистом берегових батарей. Наприкінці листопада їх заблокувала російська ескадра віце-адмірала Павла Нахімова (3 лінійні кораблі). 17 (29) листопада на допомогу Нахімову прийшла ескадра адмірала Новосильцева (ще 3 лінійні кораблі та 2 фрегати). Наступного дня опівдні, скориставшись сильним вітром, що утруднював маневр турецьким кораблям, російська ескадра атакувала турків. Потужні гармати російських лінійних кораблів, що стріляли новими розривними снарядами, не залишили туркам жодного шансу. Синопський бій показав, що дерев’яні кораблі є надзвичайно вразливими від сучасних гармат із «бомбічними» снарядами. Протягом чотирьох годин 15 турецьких кораблів було зруйновано, лише одному пароплаву вдалося вирватися з палаючого порту. Берегові батареї також були знищені гарматним вогнем. Турки втратили понад 3 тисячі вбитими, у полон було взято 200 турецьких моряків разом із командувачем турецької ескадри Османом-пашею. Російська ескадра втратила 37 людей убитими та 233 пораненими. Нахімов одразу перетворився на народного героя Росії.

Наступного дня, 19 листопада (1 грудня) 1853 р., 10 тисяч російських вояків під Башкадикларом у Закавказзі перемогли втричі більше турецьке військо. Ця перемога призвела до того, що населення російського Закавказзя, хоча й недружньо налаштоване щодо Росії, не виступило відкрито на допомогу туркам. Водночас почалися протитурецькі заворушення на грецьких територіях Османської імперії, підбурювані з незалежної Греції.

До війни вступають Британія та Франція

Газети у Франції та Британії у своїх репортажах про Синопський бій описували пожежі в місті, спричинені переважно потраплянням палаючих уламків від турецьких кораблів у будинки поблизу порту, та показували їх як доказ «російського варварства». Громадська думка обох країн схилялася до того, що необхідно силою захистити Османську імперію від російської агресії.

23 грудня 1853 р. (4 січня 1854 р.) британсько-французька ескадра увійшла в Чорне море, а 15 (27) лютого 1854 р. союзники поставили росіянам ультиматум, у якому вимагали виведення військ із Дунайських князівств до кінця квітня. Через два тижні Британія і Франція уклали у Стамбулі угоду, в якій вони гарантували територіальну цілісність Османської імперії, а султан обіцяв впровадити реформи, спрямовані на встановлення рівноправ’я його християнських підданих.

Цар Микола І відхилив британсько-французький ультиматум і відправив до Відня свого посланця генерала Орлова з метою схилити австрійського імператора Франца-Йосифа до союзу або хоча б до нейтралітету у війні Росії з Британією й Францією. Цар пропонував Австрії спільний протекторат над новими країнами на Балканах, що утворилися б після розвалу Османської імперії внаслідок неминучої поразки у війні з Росією. Російський імператор розраховував на те, що австрійці згадають його недавню допомогу в придушенні угорського повстання. Ті, одначе, не пристали на його пропозицію, але натомість висунули вимогу щодо виведення російської армії за Прут. Австрійський корпус на кордоні з Дунайськими князівствами зріс до 50 тисяч.

Микола І був страшенно обурений «австрійською невдячністю». Він начебто заявив австрійському послові графу Естергазі, що з усіх польських королів найдурнішими були Ян Собеський і він, Микола І, бо обидва врятували Австрію від загибелі. Але відступати він не збирався, незважаючи на міжнародну ізоляцію Росії. 11 (23) березня 1854 р. російська армія перейшла на правий берег Дунаю та зайняла турецькі фортеці Мачин, Тульчу й Ісакчу. У відповідь 16 (28) березня 1854 р. Британія і Франція оголосили війну Росії, а за два тижні в Лондоні уклали між собою військовий союз.

10 (22) квітня 1854 р. гарнізон (16 резервних батальйонів із 50 польовими гарматами) і порт Одеси (захищений 6 батареями з 40 гарматами) були обстріляні франко-британською ескадрою (19 лінійних кораблів та 10 фрегатів, 350 гармат), відплативши за обстріл за тиждень до того британського фрегата, що завітав до Одеси під прапором перемир’я (росіяни заявили, що фрегат насправді проводив розвідку). Обстріл зруйнував кілька батарей та спалив торгові судна в порту. Через тиждень, проте, російська сторона могла втішитися тим, що один із британських фрегатів сів на мілину неподалік Одеси й був узятий у полон разом з усім екіпажем.

На чолі російської армії на Дунаї став найзначніший російський полководець того часу, фельдмаршал князь Іван Паскевич-Ериванський, переможець турків, поляків і угорців. Незважаючи на зоряну репутацію, фельдмаршал не перейшов до рішучих дій проти турків. Турецька фортеця Силістра, що охороняла шлях від Дунаю на столицю Османської імперії, на початку війни мала надто слабі укріплення і могла бути захоплена росіянами відносно швидко. Але до неї російські війська підійшли лише у травні 1854 р. Паскевич усвідомлював, що в разі зміни недружнього нейтралітету Австрії на відкриті ворожі дії проти Росії російська армія за Дунаєм може опинитися під загрозою оточення. Крім того, османська армія під Силістрою чинила впертий опір і завдала російським військам кілька дошкульних ударів.

Під час рекогносцировки Силістри Паскевича було контужено гарматним ядром, що послабило здоров’я фельдмаршала і напевно прискорило смерть (він помер через два роки). Зважаючи на дедалі більш недружню позицію Австрії, на початку червня 1854 р. облогу Силістри було знято. Тим часом на посилення 100-тисячної турецької армії проти 120 тисяч росіян у червні у Варні висадилися 39 тисяч французів («Східна армія» під командуванням ветерана війни в Алжирі маршала Армана Жака де Сент-Арно) і 20 тисяч британських солдатів під командуванням генерала Фіцроя Сомерсета, лорда Раґлана (ветерана війн з Наполеоном, колись ад’ютанта герцога Веллінґгона під Ватерлоо). Наприкінці червня Омер-паша перейшов із турецьким військом на лівий берег Дунаю. Під цим тиском російські війська (серед яких були Дніпровський, Азовський, Український та Одеський єгерські полки) у липні 1854 р. поступово евакуювали Дунайські князівства. У серпні 1854 р. Волощину й Молдову зайняли австрійці, замінивши турецькі війська. Протягом усієї війни Росія була вимушена тримати на своєму західному кордоні великі військові сили проти Австрії, тим паче що 2 (14) грудня 1854 р. остання уклала наступальну й оборонну угоду з Британією та Францією, де сторони зобов’язувалися не вступати до жодного сепаратного союзу з Росією, не підписувати сепаратного миру з нею, а Австрія зобов’язувалася захищати Волощину й Молдову від можливої російської агресії. Невдовзі до цього союзу приєдналася й Пруссія, також перейшовши в недружній щодо Росії табір.

Козацький аспект

У воєнних діях на Дунайському театрі взяла участь одна досить екзотична військова частина — Перший козацький османський полк під проводом Мехмеда Садика-паші (Михайла Чайковського). Народжений на Житомирщині у шляхетській сім’ї, Чайковський воював проти Росії під час Польського повстання 1830—1831 рр. у складі Волинського кавалерійського полку, сформованого з польських повстанців Волині й Поділля, а після поразки повстання емігрував у Францію, де почав писати книги про українське козацтво. 1841 р. Чайковський перебрався до Стамбула, де пробував зацікавити султанський уряд проектами підбурювання повстання проти Російської імперії серед кубанських козаків.

1850 р. Чайковський переходить в іслам, приймає ім’я Мехмеда Садика та стає на військову службу в османській армії в ранзі генерала (паші). З початком війни він організовує козацький полк на султанській службі (оплачуваний Британією та Францією) із тих козаків Задунайської Січі, що не перейшли до Росії, а залишилися в Османській імперії, а також із польських емігрантів та добровольців з балканських християн (переважно болгар). Цей полк мав близько 1400 козаків, більшість офіцерів у ньому була поляками, ветеранами війни 1831 р. з Росією. Хоча службовою мовою полку була українська, українці не становили більшості серед його вояків.

Полк узяв участь у боях біля блокованої російським військом Силістри, а під час виведення російських сил із Молдови та Волощини першим з османських частин вступив до Бухареста (Садик-паша навіть був деякий час комендантом цього міста). Полк рухався за російськими колонами, які відступали, аж поки наприкінці 1854 р. не вийшов на кордон по річці Прут. Наступного року османська армія, знову ж таки під тиском Австрії, була виведена з Дунайських князівств, і разом із нею Перший козацький полк перейшов на південний берег Дунаю до Болгари, де й був розквартирований до кінця війни, не беручи участі в боях. Чайковський пізніше повернувся в Україну і помер на Чернігівщині 1886 р.

Про козацькі традиції пам’ятав і російський уряд, який знову, як 1812 та 1831 р., створив із жителів Чернігівської та Полтавської губерній 6 кінних козацьких полків. У сусідній Київській губернії чутки про набір до козаків (та про те, що козаки здобудуть волю від кріпацтва) викликали масовий селянський рух, «київську козаччину». 25 січня (6 лютого) 1855 р. вийшов царський маніфест про створення ополчення, і з цього моменту спочатку у Васильківському повіті, а далі в 9 з 12 повітів Київської губернії, а також у Конотопському повіті Чернігівської губернії селяни почали складати списки козаків, відмовлялися від виконання панщини і розпорядження урядовців, почали влаштовувати власні органи самоврядування. Ватажками руху були селяни Василь Бзенко, Іван і Микола Бернадські, Михайло Гайденко, Пархом Мадленко, Петро Швайка. «Київська козаччина» охопила 422 села, де жило 183 тисячі «ревізьких душ».

Цей рух вдалося придушити лише із застосуванням військ (16 ескадронів кавалерії, дивізіон піхоти, резервний батальйон, дві роти саперів). Між військами і селянами відбулися криваві сутички. Перша відбулася 1 (13) квітня 1855 р. в селі Бикова Гребля у Васильківському повіті, у володіннях графа Браницького, де зібралися селяни кількох навколишніх сіл, чекаючи, що зачитають царський указ про волю. Під час розгону селян солдатами кілька людей було вбито. Далі загін солдатів рушив на село Мала Березня, де селяни озброїлися вилами та косами і вчинили опір — цього разу було вбито двадцять і поранено сорок селян. У містечках Корсуні й Таганчі проти солдатів вийшло по кілька тисяч селян. 10 (22) квітня 1855 р. у Корсуні в сутичці був убитий офіцер і двадцять селян, у тому числі їхні ватажки, брати Бернадські та Яків Ромаковський, сто селян було поранено. За офіційними даними, всього під час придушення селянських виступів на Київщині було вбито 39 селян, 57 активних учасників заворушення військово-польовий суд заслав у Сибір.

Кримський десант

Хоча Росія і вивела свої війська з Дунайських князівств, Франція та Британія вирішили продовжувати війну. Вони хотіли серйозно послабити Росію, перш ніж у султанському уряді візьмуть гору прибічники миру. Метою удару союзників мала стати тепер база російського Чорономорського флоту — Севастополь. Британські й французькі війська, що перебували у Варні, зазнавали великих втрат від епідемії холери, майже не беручи участі у бойових діях проти росіян (окрім короткої експедиції в Добруджу у другій половині липня). За два місяці перебування в таборі під Варною померло 7 тисяч солдатів. Одначе велика пожежа у Варні 29 липня (10 серпня) 1854 р., під час якої згоріли великі запаси одягу та провіанту (лише запаси боєприпасів вдалося врятувати) підштовхнула командування союзників до активних дій.

13 (25) серпня 1854 р. рішення про десант у Криму було ухвалено без будь-якої розвідки чи усвідомлення масштабу завдання. Незважаючи на імпровізацію, найбільша до тих часів десантна операція пройшла успішно. Британсько-французький флот налічував 34 лінійні кораблі, 55 фрегатів і пароплавів і 300 транспортних суден, що перевозили 62 тисячі війська, 5 тисяч коней і мулів із 134 польовими та 73 облоговими гарматами. У Криму їм протистояли 52 тисячі росіян, з яких 12 тисяч були на сході півострова в районі Керчі та Феодосії.

26 серпня (7 вересня) десант вирушив із Варни. 1(13) вересня величезна армада (за словами російських солдатів, які спостерігали за нею з берега, вона нагадувала «нову Москву на воді») підійшла до берегів півострова. Лише тоді було ухвалено рішення щодо місця висадження. Того ж дня невеликий десант зайняв місто Євпаторію, а наступного дня і протягом п’яти днів висадилися головні сили союзників на узбережжі біля озера Кичикбель; 30 тисяч французів, 21 тисяча британців і 7 тисяч турків почали марш на південь у напрямку Севастополя.

Інші театри війни

Чорне море було головним, але не єдиним театром воєнних дій. 8 (20) квітня 1854 р., через десять днів після укладення франко-британського союзу, французька ескадра адмірала Персеваль-Дешена з 12 лінійних кораблів, 7 фрегатів та 4 допоміжних суден, з 25 тисяч морських піхотинців відпливла з Бреста до Балтійського моря. За місяць до того з Портсмута вийшла британська ескадра (14 лінійних кораблів) під командуванням адмірала Чарльза Непіра. 31 травня (12 червня) 1854 р. обидві ескадри з’єдналися у Фінській затоці. Російський Балтійський флот укрився у Кронштадті під захистом його 8 фортів і 1 тисяча гармат, тому уряди союзників визначили метою експедиції Аландські острови з фортецею Бомарзунд. На допомогу британсько-французькій ескадрі було вислано 13-тисячний французький експедиційний корпус генерала Ашіля Бараґе д’Ільєра.

Бомарзунд (цитадель і три менших форти) боронили 185 гармат і 2400 російських солдатів під проводом генерала Бодіско. Експедиційний корпус висадився на острові 27 липня (8 серпня) 1854 р, і після 8-денної методичної облоги весь гарнізон капітулював. 21 серпня (2 вересня) 1854 р. укріплення фортеці були зруйновані, і ескадра повернулася додому. За цю облогу вперше Хрест Вікторії (найвища британська нагорода за відвагу перед лицем ворога, встановлена саме під час Кримської війни) отримав моряк: матрос Чарлз Лукас (пізніше дослужився до адмірала) схопив російську бомбу, що впала на палубу його корабля, та викинув її за борт до того, як вона встигла вибухнути.

Наступного року Балтійський флот також не ризикнув вийти в бій проти союзної ескадри (5 французьких пароплава віце-адмірала Пено та 34 британських пароплави контр-адмірала Дандаса), що 19 червня (1 липня) 1855 р. підійшла до Кронштадта. Сил атакувати Кронштадт ескадра не мала, тому була атакована фортеця Свеаборг, що прикривала підхід до Гельсінгфорса (Гельсінкі). 29—31 липня (9—11 серпня) 1855 р. по Свеаборгу були випущені тисячі снарядів. Укріплення Свеаборга було зруйновано, російський гарнізон втратив 2 тисячі убитими, було потоплено чи пошкоджено 18 російських суден. Захисники Свеаборга у відповідь змогли вбити одного ворожого вояка та поранити десятьох. Жоден корабель ескадри не було пошкоджено. Далі ескадра захопили острів Нарґен поблизу Ревеля (Таллінн) і до жовтня блокувала російський флот у Кронштадті. На цьому тлі в листопаді 1855 р. Об’єднане королівство Швеції і Норвегії уклало угоду з Британією та Францією, за якою союзники пообіцяли допомогу проти можливої російської агресії, а шведи зобов’язалися не поступатися територією на користь Росії.

Улітку 1854 і 1855 р. невеликі підрозділи з французьких і британських військових кораблів також заходили в Біле море, обстрілюючи прибережні поселення (у тому числі укріплення Соловецького монастиря) та захоплюючи нечисленні російські торговельні судна. Метою цих експедицій було не дати Росії встановити на Білому морі каперську базу для дій проти морської торгівлі союзників.

На Далекому Сході дії союзників були менш успішні. Французький південноамериканський морський дивізіон (3 фрегати і бриг контр-адмірала Февр’є-Депуанта) і британська тихоокеанська ескадра (4 фрегати адмірала Прайса) 19 (31) серпня 1854 р. безрезультатно обстріляли російський китобійний порт Петропавловськ-Камчатський, а висаджений через чотири дні десант було відбито. Союзники втратили 30 людей убитими, і стільки ж потрапило в полон. Серед успіхів вони могли вказати лише одне потоплене та одне захоплене російське судно. Проте коли наступного року союзники, розраховуючи на реванш, знову підійшли до Петропавловська, то побачили, що місто було повністю евакуйовано.

Важливим фронтом залишалось Закавказзя, де велися серйозні бої, але жодна зі сторін не досягла рішучої переваги. Центральною подією цих воєнних дій стала облога росіянами фортеці Каре у турецькій Вірменії. Обороною фортеці проти російської армії генерала Михайла Муравйова керував британський офіцер сер Вільям Фенвіч Вільямс (Вільямс-паша), генерал-лейтенант османської армії. Турки мужньо боронилися, 17 (29) вересня 1855 р. вони відбили сильний російський штурм з великими втратами для тих, хто вів атаку. Муравйов тоді вирішив покластися на повну блокаду міста. Хоча на допомогу Карсу вже просувався від чорноморського узбережжя перекинутий з Криму турецький корпус Омера-паші, виснажений голодом і епідемією хвороб гарнізон був змушений капітулювати 14 (26) листопада 1855 р. Це був фактично єдиний великий успіх російських сил за всю війну.

Битва на Альмі

Висадження франко-британо-турецького десанту біля Євпаторії стало повною несподіванкою для росіян. Російськими військами командував недавній імператорський посланець до Стамбула князь Ментиков, чиї дії багато в чому посприяли розв’язуванню війни. Він не виявився успішнішим у ролі полководця, ніж у ролі дипломата. Щоб заступити союзникам шлях на Севастополь, він вибрав для своєї 36-тисячної армії сильну оборонну позицію на пагорбах на правому (південному) березі невеликої річки Альма, біля її гирла. Російські позиції прикривали 96 гармат, у тому числі розміщених у двох польових укріпленнях. Меншиков вважав, що урвища біля моря, на його лівому фланзі, не дадуть союзникам можливості атакувати в цьому місці, то ж там він залишив тільки невелике прикриття. Крім того, він побоювався, що війська, розміщені біля моря, можуть бути обстріляні великим союзним флотом.

Російській армії протистояли 56 тисяч французів, британців і турків із 122 гарматами — менше на кілька тисяч від числа, висадженого в Євпаторії, бо частина вже заслабла від холери, у тому числі й маршал Сент-Арно. Праворуч, біля моря, стали французи, ліворуч — британці, за ними — турки. Через обмаль кавалерії не було можливості обійти російське військо з лівого крила союзників. Сент-Арно і Раґлан вирішили, що французи почнуть атаку першими проти, як вони думали, головних російських сил (виявилося, що є стежка, якою можна провести солдатів на «неприступні» урвища,), а за ними на своєму крилі атакують британці.

Тактика всіх трьох армій залишалася впізнавано наполеонівською. Британці просувалися батальйонними колонами, поки вони були поза досягненням ворожої артилерії, після чого розгорталися у дві атакуючі лінії. Французи використовували батальйонні колони, прикриті стрільцями в розсипному шикуванні, також і для атаки. Росіяни теж атакували масивними колонами, що становили ідеальну мішень для нових гвинтівок союзних армій, якими був озброєний великий відсоток (але не всі) піхотних частин французів і британців. Частина батальйонів союзників продовжувала використовувати гладкоствольні рушниці, але, на відміну від наполеонівських часів, із капсульними замками, більш надійними, ніж старі крем’яні. Російська піхота також мала капсульні гладкоствольні рушниці, але кілька резервних батальйонів ще мали рушниці з крем’яними замками. Були в росіян і гвинтівки (що стріляли на більшу відстань і влучніше, ніж гладкоствольні рушниці), але їх було відносно небагато, а головне — їх було довше ладувати, ніж гладкоствольну зброю — кулю треба було щільно забити в нарізний ствол аж до кінця, щоб під час пострілу не проривалися порохові гази й не зменшували енергії кулі. Рушниці ж союзників застосовували новий тип куль, що легко падав у ствол рушниці, але розширювався під час пострілу, тому заряджати ці гвинтівки було набагато швидше.

8 (20) вересня 1854 р. французька дивізія генерала Боске першою рушила у наступ, форсувала річку та зібралася на висотах біля моря. Французи навіть змогли витягти на ці висоти 12 польових гармат. Росіяни перекинули на свій лівий фланг більш як тридцять гармат. Тоді в наступ у центрі союзників пішла французька дивізія генерала Канробера, а на їхньому лівому крилі, проти головних сил росіян, британська армія. Російські гармати з двох редутів завдали британцям певних втрат, але через гвинтівковий вогонь британської піхоти російське командування вирішило відвести назад гармати. Довгі лінії британської піхоти під час наступу вгору зі схилу річкової долини перемішалися, і російська контратака примусила перший британський ешелон відступити. Британський другий ешелон, а також наступ французів на іншому крилі призвели до відходу росіян, і Меншиков врешті дав сигнал до загального відступу своїй армії. Союзники не переслідували відступаючих через нестачу кавалерії. У битві російська армія втратила 1800 вояків убитими й 5700 пораненими, французи —140 убитими й 1200 пораненими, британці — 340 вбитими й 1600 пораненими.

Початок облоги Севастополя

Через п’ять днів після своєї перемоги союзники підійшли до Севастополя з півночі. Того ж дня Севастополь було оголошено обложеним. Але смертельно хворий Сент-Арно (помер 14 (26) вересня на кораблі, що повертав його до Стамбула) відмовився штурмувати слабо захищене місто з 7-тисячним гарнізоном. Союзники обійшли Севастополь та розташувалися на південь від нього, із постачанням через малі порти Камиш (Комишева бухта) і Балаклава.

Це дало можливість російській армії та флоту посилити гарнізон та укріпити місто. За 2 дні до підходу британсько-французької армії перед входом у Північну бухту було затоплено 5 старих лінійних кораблів і 2 фрегати, а решта російського Чорноморського флоту в складі 15 лінійних кораблів та 7 фрегатів відійшла у внутрішні води Севастопольської бухти. На цьому наполіг князь Меншиков, незважаючи на рішучі протести переможця під Синопом віце-адмірала Нахімова та начальника штабу Чорноморського флоту віце-адмірала Володимира Корнілова.

Північну сторону Севастополя захищав лише один форт із 30 гарматами. Кілька фортів захищало входи до бухт Севастополя, але з суходолу місто було майже незахищене. Так, Малахів курган, ключову позицію в обороні міста, захищав лише один невеликий форт із 5 гарматами. Меншиков розділив місто на північний і південний сектори. Оборону південного сектора очолив Нахімов, північного — Корнілов. Периметр оборони було поділено на чотири сектори, які очолили генерал Асланович, віце-адмірал Новосильський, контр-адмірал Панфілов і контр-адмірал Істомін. Під їхнім керівництвом Севастополь було захищено з моря, організовано активну оборону з суходолу, де за планами талановитого військового інженера полковника Е. Тотлебена (який перед тим керував облогою Силістри) спорудили ряд укріплень, що прикривали підступи до Малахового кургану (у секторі Істоміна). Іншою важливою позицією був бастіон № 4 у секторі Новосильського. Усього 7-кілометрова, глибоко ешелонована смуга оборони мала 8 бастіонів, озброєних важкою артилерією, а також систему траншей і бліндажів, що мала захистити гарнізон від гарматного вогню супротивника. Гарнізон Севастополя, посилений 22 батальйонами, сформованими з чорноморських моряків, зріс до 20 тисяч бійців. З частини кораблів зняли гармати та перевезли на суходіл. Кількість гармат на Південній стороні Севастополя було доведено до 341 (у тому числі 118 важких) проти 144 у союзників. Польова російська армія відійшла від Севастополя у бік Бахчисарая, загрожуючи тилові британців і французів.

5 (17) жовтня 1854 союзне командування (померлого маршала Сент-Арно замінив генерал Ф. Канробер), після того як було підвезено й розміщено на позиціях облоги важку артилерію, почало перше бомбардування Севастополя з моря й суходолу. Позиції союзників були розташовані на узвишшях на південь від міста. На південному заході місто обстрілювали французи з 53 гармат, на південному сході — британці з 63 гармат, їм відповідали 250 російських гармат. В артилерійському двобої обидві сторони зазнали серйозних втрат: загинуло 1200 росіян, 350 французів, 450 британців, 50 турків. Серед оборонців загинув адмірал Корнілов, і керівництво обороною взяв на себе адмірал Нахімов. Кораблі союзників отримали великі пошкодження і більше не брали участі в обстрілах міста.

Балаклава й Інкерман

Російське командування усвідомлювало, що союзники готуються до рішучого штурму Севастополя. Щоб деблокувати місто або хоча б відвернути сили союзників від організації штурму, князь Меншиков вирішив атакувати позиції союзників неподалік Балаклави, тилової бази британських експедиційних сил. Очолив 25-тисячний російський корпус генерал Ліпранді. 13 (25) жовтня 1854 р. російська піхота захопила кілька польових укріплень (редутів), що захищали дорогу від Балаклави до британського табору. На чолі цієї атаки йшли Азовський[16], Український, Дніпровський, Одеський єгерські полки, перекинуті в Крим із Дунайського театру воєнних дій. Але цей успіх не був розвинутий. Російська кавалерійська бригада, половину якої становили 8 ескадронів Київського гусарського полку, не витримала удару британської важкої бригади кавалерії і не змогла розбити єдиний британський батальйон, що стояв між нею і Балаклавою. Пізніша самогубна атака британської легкої бригади кавалерії (із 670 її солдатів і офіцерів 247 було вбито, поранено чи потрапило в полон, загинуло 497 коней) на російські гармати дала можливість російському командуванню казати про велику перемогу в цьому бою. Свідок цієї атаки французький генерал Боске начебто сказав: «Це чудово, але це не війна». Втрати обох сторін були рівні: в бою загинуло приблизно 600 росіян, 300 британців, 250 турків і 40 французів.

Менш ніж через два тижні, 24 жовтня (5 листопада) 1854 р., Меншиков організував значно масштабнішу спробу деблокади Севастополя. Поки 22 тисячі росіян мали зробити вилазку проти позицій французів на захід від міста і зв’язати їх боєм, дві російські колони — 20-тисячна із Севастополя під командою генерала Соймонова і 16-тисячна з польової російської армії з боку річки Чоргун (Чорна) на схід від Севастополя під командуванням генерала Павлова — мали атакувати позиції 14 тисяч британців на південний схід від міста. Густий туман мав допомогти в атаці, бо перешкоджав союзникам ефективно використовувати свої гвинтівки. Але погана координація між російськими колонами на складному рельєфі призвела до того, що ці переважні сили вводилися в бій частинами, що звело нанівець перевагу тих, хто атакував. Затятість британських оборонців, що призвела до частих сутичок врукопашну, і вчасна допомога французів спричинила повну поразку російської армії. Росіяни втратили вбитими до 12 тисяч, британці близько 2500, французи менш ніж 200. Інкерманську битву іноді називають «солдатською», бо вона була виграна не хитрим маневром, а героїзмом і впертістю рядових бійців. Але смерть не минала нікого: у битві загинули генерали кожної з трьох армій — росіянин Соймонов, британець Каткарт і француз де Лурмель, а французький головнокомандувач Канробер був поранений.

Хоча російські війська й зазнали поразки, союзники були змушені відкласти штурм міста. Облога перетворилася на довгу позиційну війну.

Сувора зима

Зима 1854/1855 року видалася суворою. Армії союзників виявилися не підготовлені до зими, зокрема й тому, що страшний шторм 2 (14) листопада 1854 р. потопив 27 британських транспортів, 5 французьких і 2 турецьких та знищив більшу частину запасів зимового одягу для армії, їстівних припасів і фуражу для коней. Особливо важкою була ситуація в британській армії, оскільки після Балаклавської битви російські війська контролювали дорогу, що вела з Балаклави до Севастополя, а гнати вози з порту до британських шанців бездоріжжям було практично неможливо. Британські солдати жили в полотняних наметах, і коли випав півметровий шар снігу, а температура знизилась до 10 градусів морозу, люди почали помирати від холоду (2500 у французів і набагато більше у британців). Нікуди не ділася й епідемія холери, а починаючи з лютого 1855 р. — ще й тифу. Генерал Канробер, чиї сили вже налічували 78 тисяч, мусив замінити британців у частині їхнього сектора.

Британці взялися за розв’язання своїх проблем у дусі епохи. Кримська війна була першою, на якій було збудовано тактичну залізницю: у січні 1855 р. британці почали прокладати колію від Балаклавської бухти до своїх позицій навколо Севастополя. Вже в квітні залізниця могла перевозити 240 тонн вантажу на день. Це була перша залізниця в Україні, прокладена за 5 років до лінії Львів — Перемишль, що зазвичай вважається першою в нашій країні. Того ж місяця британські військові інженери за 18 днів протягнули телеграфний кабель дном Чорного моря від Балаклави до Варни. Звідти вже французькі інженери протягнули кабель до Бухареста, з’єднавши штаби союзників із їхніми столицями. Телеграф одразу ж дав змогу урядам у Лондоні й Парижі втручатися у ведення війни, тим паче що той же телеграф став доносити подробиці цієї війни до населення їхніх країн практично в реальному часі. Навесні 1855 р. вдалося налагодити поштове сполучення між табором союзників та Францією й Британією, що позитивно вплинуло на моральний стан війська.

Відсутність видимого прогресу й великі жертви Кримської експедиції спричинили незадоволення громадськості Франції та Британії. Війна викликала надзвичайний інтерес, був справжній голод на правдиву інформацію з поля бою серед читачів нових масових газет і часописів. Читачі могли візуалізувати події, бо саме тоді з’явилася можливість робити фотографії як місць боїв, так і людей, що брали в них участь. Стали відомі своїми кримськими знімками британські фотографи Джеймс Робертсон та Роджер Фентон, француз Жан-Шарль Ланглуа чи волох Кароль Сатмарі, який працював по обидві сторони фронту. Серед журналістів найвідоміщим став ірландець Вільям Говард Рассел із лондонської «Таймс». Це з його легкої руки частиною історичної пам’яті у Британії стала героїчна атака кінної Легкої бригади на російські гармати під Балаклавою та стійкість у обороні «тонкої червоної лінії» шотландської піхоти. Статті Рассела про труднощі, з якими зіткнулися британські солдати взимку 1854/1855, спричинилися до скандалу в британському парламенті та до відставки уряду лорда Абердіна, а пізніше призвели до реформ у британській армії. Нападки Рассела на британського командувача лорда Раґлана часто були несправедливі, але здійнятий ним скандал дав негайні результати у наведенні ладу в медичній та шпитальній службі.

Британських поранених евакуювали з Криму до Скутарі (передмістя Стамбула, турецькою Ускюдар), де восени 1854 р. у військовому госпіталі смертність досягала 42 відсотків. Бракувало медичного персоналу, ліків, правила гігієни практично ігнорувалися, поранені лежали разом з інфекційними хворими. У листопаді 1854 р. до Скутарі прибула Флоренс Найтінґейл із командою з 38 медсестер і почала наводити лад із дотриманням гігієни, карантином, поліпшенням умов перебування поранених і хворих, кращим годуванням і взагалі персональним ставленням до кожного пораненого солдата — у тому числі вдаючись до допомоги «Таймс», щоб привернути увагу до проблеми. Під кінець перебування «пані з ліхтарем» (так солдати назвали Флоренс), у Скутарі смертність серед пацієнтів впала до 2 відсотків. Найтінґейл повернулася до Британії національною героїнею, а 1912 р. Міжнародний комітет Червоного Хреста заснував медаль її імені.

На російському боці фронту поранені також страждали від відсутності ефективної медичної та інтендантської служби, чиновницької бюрократії та корупції. У Севастополі на одного лікаря припадало 300 поранених. Перебудова російської військової медицини в Севастополі пов’язана з іменем хірурга Миколи Пирогова, що приїхав у Севастополь того ж місяця, що Флоренс Найтінґейл прибула до Скутарі. Пирогов створив службу медичних сестер (у Криму працювало 120 сестер), запровадив сортування пацієнтів залежно від їхнього стану, використовував у лікуванні поранених найновіші досягнення медицини — такі як анастезування за допомогою ефіру. Варто зауважити, що поряд з ним працювало багато медиків з України: у листопаді 1854 р. до Севастополя виїхало 13 медсестер із Києва, наступного місяця 26 лікарів із Києва вирушили на роботу до військових шпиталів на театрі воєнних дій на півдні.

Тривала оборона дала багато прикладів мужності з обох сторін. Широко відомими стали імена героїв Севастополя матросів П. Кішки, Ф. Заїки, А. Рибакова, І. Димченка, солдатів А. Єлисеєва, І. Шевченка, Я. Махова, офіцерів М. Бірильова, П. Завалишина та багатьох інших. У Британії для відзнаки своїх солдатів за мужність у бою було запроваджено нову нагороду — Хрест Вікторії, що досі вважається однією з найпочесніших британських нагород.

Оборонці Севастополя потягом зими продовжили посилювати лінію оборони. Протягом лютого-березня 1855 р. під керівництвом Тотлебена для прикриття підступів до Малахового кургану були споруджені Смоленський і Волинський бастіони та Камчатський люнет (названі іменами полків, що їх обороняли[17]). Перед входом до Північної бухти Севастополя було додатково затоплено три лінійні кораблі та два фрегати. У місті накопичувалися запаси пороху й боєприпасів. У їхньому виробництві велику роль відігравали підприємства українських земель: у жовтні 1854 р. у Севастополь привезли 6000 пудів пороху з Херсона і 3000 пудів пороху з Миколаєва, у квітні 1855 р. 6000 пудів із Шостки і 2000 пудів із Києва. Пороховий завод у Шостці за роки війни вшестеро збільшив виробництво пороху, і 1855 р. виробляв 43 % усього пороху в Російській імперії. Луганський чавуноливарний завод за війну збільшив продуктивність із 22 000 пудів снарядів на місяць до 90 000 пудів.

Не варто забувати, що українські землі були найближчим тилом Російської імперії у Кримській війні. Звідси пішла на війну на посилення польової армії та оборони Севастополя значна кількість рекрутів та ополченців. Для перевезення військових вантажів і провіанту в українських губерніях було реквізовано багато коней та волів і мобілізовано велику кількість погоничів. Чумаки доправляли для російської армії фураж. У Києві й Черкасах були наведені наплавні військові мости через Дніпро. У низці населених пунктів було організовано лазарети, у Києві й Луцьку розширено постійні шпиталі. В той же час татарське населення Криму активно допомагало війську союзників, сподіваючись на те, що після війни вони отримають визволення від російської окупації — анексія Криму Росією сталася всього лише за 70 років до початку війни.

Наприкінці 1854 р. стали активнішими зусилля закінчити війну за допомогою дипломатів. Ще в середині року союзники передали Росії чотири умови для миру: спільний протекторат європейських великих держав (з Росією включно) над Дунайськими князівствами за умови австрійської окупації князівств, спільне покровительство великих держав над християнськими підданими султана, колективний контроль великих держав над гирлом Дунаю і, нарешті, перегляд Лондонської конвенції 1841 р. про Чорноморські протоки. Тоді Росія ці вимоги відкинула, але тепер виявилася готовою їх розглянути.

Росії потрібен був військовий успіх для підкріплення її дипломатичної позиції Оскільки досі росіяни вважали, що їх били лише західні союзники (невдачі проти турків на Дунайському театрі списувалися на нерішучість командування), то метою наступного російського удару була вибрана Євпаторія, яку захищав турецький 21-тисячний корпус Омера-паші та 400 французів. Окрім жаданої перемоги, здобуття Євпаторії було потрібне Миколі І, щоб запобігти висадженню нових французьких підкріплень у цьому порту. 18 тисяч росіян під командою генерала Хрульова 5(17) лютого 1855 р. атакували Євпаторію, але були відбиті ціною 770 убитих і поранених. Турки втратили вдвічі менше.

Звістка про цю поразку підкосила потугу російського царя. Микола І усунув з посади князя Меншикова та призначив командувати російською армією у Криму князя Михайла Горчакова, що за два роки перед тим керував окупацією Молдови і Волощини. Через два тижні, 18 лютого (2 березня) 1855 р., імператор Микола І помер від запалення легень[18]. Імператором став його син Олександр II, що мав тепер знайти вихід із програної війни.

Навесні 1855 р. у Відні відбулися переговори між представниками Росії, Австрії, Британії, Франції та Османської імперії. До попередніх чотирьох умов союзники додали вимогу демілітаризації Севастополя, російської гарантії цілісності Османської імперії, та обмеження сили Чорноморського флоту. Росія, однак, не була готова на ліквідацію Чорноморського флоту й руйнування укріплень Севастополя. Вона була готова лише «поважати», але не «гарантувати» територіальну цілісність Османської імперії, та відкидала будь-які обмеження своїх суверенних прав на Чорному морі. На початку червня 1855 р. Віденська конференція завершилася безрезультатно.

Тим часом міжнародна ізоляція Росії посилювалася. 16 (28) березня 1854 р. до антиросійської коаліції приєдналося Сардинське королівство (П’ємонт). Сардинський король Вітторіо Еммануеле та його прем’єр-міністр граф Камілло Кавур розраховували таким чином заручитися підтримкою Франції у справі об’єднання Італії. У травні 1855 р. до Криму прибув 18-тисячний п’ємонтський корпус генерала Альфонсо Ферреро Ламармори. Це було вчасне підкріплення для виснажених важкою зимою франко-британських військ. Серед сардинських солдатів стало популярне гасло: «З кримської глини постане нова Італія».

Азовська експедиція

Наприкінці лютого — на початку березня союзний флот здійснив вилазку на Новоросійськ, але вчасний підхід російських підкріплень з Анапи допоміг відбити цей напад. Лорд Раґлан та британське командування вважали, що треба знищити російські бази на Азовському морі, з яких постачалася російська армія в Криму, а також Севастополь (який не був блокований). Французький командувач Канробер вважав, що це лише відтягне ресурси від головного завдання — штурму Севастополя.

На початку березня союзники відновили обстріл Севастополя. 7 (19) березня від вибуху снаряду загинув контр-адмірал Істомін. На Великдень 1855 р. союзники почали нове масоване бомбардування міста. З 28 березня (8 квітня) до 1 (13) квітня 1855 р. снаряди союзників зруйнували значні ділянки російських укріплень. Загинуло чи було поранено 6 тисяч оборонців, яких російське командування тримало в зоні обстрілу, очікуючи на штурм, який так і не відбувся. Французи від російських гармат втратили понад 1500 солдатів, британці — більш як 250. У французів загинув генерал Бізо, і на його місце командувачем обложних робіт став талановитий інженер генерал Ніель, що керував штурмом Бомарзунда.

Імператор Наполеон III постійно наполягав у своїх телеграфних повідомленнях, що спочатку треба розбити російську польову армію. Канробер, який утомився від постійної опіки з Парижа і відчував відповідальність за невдалий штурм російських передових укріплень в перші дні травня, 4(16) травня подав у відставку з поста командувача. Його замінив ветеран війни в Алжирі генерал Емабль Жан Жак Пелісьє. Він погодився з пропозицією лорда Раґлана щодо експедиції на Азовське море з метою порушити морські комунікації Криму з материком через Керч і сухопутні — через Арабатську стрілку. Блискуче організована й виконана експедиція відбулася між 10 (22) травня і 3 (15) червня 1855 р. Вона мала б відбутися ще за кілька тижнів до того, але вже готове відплиття її скасував Канробер, виконуючи наказ із Парижа. Пелісьє мав більшу рішучість протистояти телеграмам із Парижа.

12 (24) травня 1855 р. союзна ескадра адміралів Брюа (Франція) і Лайонза (Британія) з 57 кораблів, на борту яких було 3 тисячі британців, 5 тисяч турків і 6800 французів під загальною командою генерала Брауна, підсилені 11 польовими батареями, підійшли до Керчі, а наступного дня до Єнікале. Без бою союзники захопили 80 гармат, 350 тисяч мішків пшениці та 160 тисяч мішків фуражу для коней. 15 (27) травня було обстріляно Бердянськ, де згоріли склади із близько 20 т. пшениці, а також багато суден у гавані. Наступного дня був обстріляний Генічеськ, де згоріло ще вдвічі з половиною більше зерна та 48 транспортних суден. Були також атаковані Таганрог, Маріуполь і Арабат. Усього було знищено близько 200 російських транспортних суден. Російським морським комунікаціям із Кримом було завдано сильного удару. Кораблі союзників діяли на Азовському морі до жовтня 1855 р.

Останні штурми

Результат війни в Криму багато в чому вирішила логістика. Постачати франко-британський корпус пароплавами морем виявилося легше (після важкої зими 1854/1855 рр.), ніж постачати російську армію возами суходолом. Наприклад, російський транспорт із продовольством узимку 1854/1855 рр. витрачав 34 дні, щоб пройти 134 версти від Перекопу до Сімферополя, тобто проходив лише 4 версти (4,25 км) за добу.

На момент Азовської експедиції у травні 1855 р. союзники зосередили у Криму 175-тисячне військо проти 85-тисячної російської армії (у тому числі 43 тисяч у Севастополі). Нарешті стала даватися взнаки перевага союзників у постачанні своїх сил; оборонцям бракувало боєприпасів, зростали їхні втрати, тоді як до союзників приєдналося Сардинське королівство. Через тиждень після успіхів на Азовському морі, 26 травня (7 червня) 1855 р., Раґлан і новий французький командувач генерал Пелісьє почали атаку передових позицій Севастополя (Камчатського люнета, Волинського й Селенгінського редутів), що закінчилася перемогою. Її ціною були 5554 убитих і поранених французів і 693 британців. Оборонці відступили, втративши понад 5 тисяч людей.

Але новий загальний штурм Севастополя 18 (6) червня після сильного бомбардування був відбитий із тяжкими втратами союзників. Пелісьє знову відмовився підкоритися наказу Наполеона III вдарити по польовій російській армії. Французи атакували Малахів курган, британці — сусідній Третій бастіон. Російською обороною командував генерал Хрульов, який повною мірою відплатив за свою поразку під Євпаторією. Атака французів перейшла в стрілянину без будь-чиєї переваги, а атака британців потрапила під перехресний вогонь сотні російських гармат і захлинулася. Втрати були значні — 5500 вбитих і поранених у росіян, 3500 у французів, 1700 у британців. Загинули генерали: французи Мейран і Брюце та британець Кемпбелл. З російського командування тяжке поранення дістав полковник Тотлебен. Ця поразка прискорила смерть британського командувача лорда Раґлана 16 (28) червня 1855 р. Його заступив генерал Джеймс Сімпсон.

Сили російських оборонців продовжували танути. У липні у Севастополі щодня гинуло близько 350 солдатів. 28 червня (10 липня) 1855 р. було смертельно поранено П. Нахімова, що очолював оборону Севастополя. Його поховали разом із загиблими раніше під час облоги адміралами Корніловим та Істоміним у храмі Св. Володимира («Церкві чотирьох адміралів»), поруч із могилою адмірала Лазарева, який командував Чорноморським флотом напередодні Кримської війни. Втрат зазнавали й союзники, як від снарядів, так і від епідемії холери, що ніяк не вгасала.

4(16) серпня 1855 р. російська армія ще раз спробувала деблокувати обложене місто, але зазнала невдачі в битві на річці Чорна (або Чоргун; у західній літературі також називається «боєм біля Трактирного мосту»). У ній брав участь Одеський полк, який був нагороджений за неї георгіївським прапором. Два корпуси князя Горчакова, усього 57 тисяч із 270 гарматами, п’ять годин атакували 9 тисяч п’ємонтців, 10 тисяч турків і 18 тисяч французів. Російський наступ було зупинено вогнем гвинтівок, а контратака французьких зуавів у фланг росіян разом із сильним гарматним вогнем союзників змусили їх відступити, втративши 8270 вбитими та пораненими. Французи втратили 1540, п’ємонтці — 200, турки — 40 людей.

На другий день після битви союзники почали п’яте бомбардування міста, яке тривало близько 20 діб. Російське командування зрозуміло безнадійність ситуації та почало готувати евакуацію міста; було наведено міст через Севастопольську бухту. 24 серпня (5 вересня) союзники почали шосте бомбардування з 307 гармат; по місту було випущено 150 тисяч снарядів, більшість укріплень Севастополя було зруйновано, а денні втрати оборонців досягли 2—3 тисяч осіб. 27 серпня (8 вересня) 1855 р. почався останній штурм Севастополя силами 13 дивізій і 1 бригади союзників (близько 60 тисяч солдатів).

Генерал Пелісьє, спостерігаючи кілька днів за системою оборони Малахового кургану, зауважив, що оборонці проводять зміну захисників щодня в той самий час, причому на кілька хвилин їхні шанці залишаються беззахисними. Від передових французьких шанців їх відокремлювало всього 27 метрів. Саме в цей час у день штурму й кинувся в атаку авангард французів генерала Мак-Магона. Щоб не попередити ворога, жодного сигналу не було дано. Офіцери дали своїм солдатам команду, керуючись заздалегідь синхронізованими годинниками (нібито вперше в історії війн). Шанці Малахового кургану було захоплено за лічені хвилини. Одразу ж на допомогу авангарду прийшли головні сили (30 тисяч) під командуванням генерала Боске, й до кінця дня весь бастіон був у руках французів ціною 3338 вбитих та поранених. Генерал Пелісьє отримав титул герцога де Малакоф. Цікаво, що вперше кавалером французького ордена Почесного Легіону став алжирець, сержант Мугамад Улед аль-Гадж Кадур, що втратив обидві руки під час атаки.

Одночасно британці атакували сусідній Третій бастіон («Редан»). На штурм пішла тисяча людей, яку прикривало вогнем 200 стрільців; ще 320 людей несли драбини. Головні сили чекали напоготові, щоб закріпити успіх. Але лави тих, хто йшов в атаку, змішалися; не зарадила й підмога з 1500 свіжих бійців. Після години важкого бою британці відступили, втративши 2184 людей убитими й пораненими.

Усього протягом штурму втрати оборонців становили 12 900, французів — 7600, британців — 2400, п’ємонтців — 40 вояків убитими й пораненими. За наказом російського командувача генерала Остен-Сакена оборонці, щоб уникнути подальших втрат, відійшли на північний берег Севастопольської бухти, після чого союзники після 349 днів облоги зайняли зруйноване місто. 11-місячна облога Севастополя та його оборона стали однією із легенд історичної свідомості Росії, тож варто ще раз згадати прізвища солдатів та матросів, що відзначилися під час оборони Севастополя: Петро Кішка, Сидір Білобров, Дмитро Горленко, Макар Шульга, Андрій Гіденко, Іван Даниленко...

Під час облоги Севастополя союзники втратили вбитими й пораненими понад 70 тисяч людей (не враховуючи втрат від хвороб), російська армія — понад 100 тисяч. З падінням Севастополя не закінчилися бойові дії. Союзники розглядали плани захоплення порту і суднобудівного заводу в Миколаєві, щоб повністю знищити російський військовий потенціал на Чорному морі, але великі втрати під Севастополем змусили відмовитися від дальших масштабних наступальних операцій. На суходолі французька кавалерія 17 (29) вересня 1855 р. здобула легку перемогу в сутичці поблизу Євпаторії, і Пелісьє також згодився на невелику експедицію на порт Кінбурн поблизу гирла Дніпра, який було захоплено 17 (5) жовтня 1855. 8-тисячний експедиційний корпус французів на чолі з генералом Базеном був підтриманий вогнем трьох панцирних пливучих батарей (перший в історії випадок бойового застосування панцирного флоту). Батареї знищили мури фортеці, тоді як російські гармати нічого не могли їм заподіяти. Півторатисячний гарнізон капітулював, втративши близько 100 людей.

Мирна угода

Після здобуття росіянами фортеці Каре у листопаді 1855 р. бойові дії фактично завершилися. Під тиском Австрії, Пруссії та Швеції, що погрожували Росії розривом дипломатичних відносин, якщо та не почне переговори про мир, уряд імператора Олександра II почав шукати можливості виходу з війни. 20 січня (1 лютого) 1856 р. у Відні почалися попередні переговори про мир. 13 (25) лютого 1856 р. у Парижі відкрився мирний конгрес за участю Росії, Османської імперії, Британії, Франції, Сардинського королівства, Австрії та Пруссії. Французький імператор Наполеон III був свідомий того, що його країна втомилася від війни, і не бажав надто посилювати Британію та Австрію; тому він опирався їхнім суворим щодо Росії вимогам. Голові російської делегації на конгресі досвідченому дипломату графу О. Орлову (що підписував ще Адріанопольську і Ункяр-Іскелесійську угоди між Росією й Османською імперією) вдалося досягти умов максимально вигідних для Росії в ситуації її воєнної поразки.

Майже через рік після смерті Миколи І, 18 (30) березня 1855 р., було укладено Паризьку мирну угоду. За її умовами Севастополь було повернуто Російській імперії в обмін на захоплену росіянами турецьку фортецю Каре у Закавказзі. Росія позбавлялася права тримати флот на Чорному морі та віддавала Молдові два південних повіти Бессарабської області (приблизно нинішній південь Одеської області), але Османська імперія теж не мала права тримати флот на Чорному морі. Обидві країни одержували право лише на легкі патрульні сили. Скасовувалося право Росії «говорити на користь» Молдови і Волощини, закріплене угодою 1774 р., та встановлювалася їхня автономія під верховним сюзеренітетом султана (а також автономія Сербії). Великі держави гарантували захист християнських підданих султана, що зобов’язався надати їм громадянські права. Протоколи до мирної угоди підтверджували Лондонську угоду про Чорноморські протоки та встановили демілітаризований статус Аландських островів, що зберігається донині.

Франція, яка зазнала серйозних втрат у війні (із 309 тисяч її війська, що пройшло через Крим, більш як 95 тисяч загинуло, причому в бою — лише 20 тисяч, 75 тисяч померло від хвороб), здобула найбільші вигоди. Протягом наступних 14 років вона була гарантом незалежності Туреччини та її основним торговим партнером. У Британії, що втратила 22 тисячі на війні, дійшло до серйозних реформ армії, особливо системи військової адміністрації. Сардинське королівство своїми 2200 загиблих заплатило за допомогу Франції у війні з Австрією 1859 р. та за утворення єдиної Італії ще через рік.

Росія зазнала військової поразки та удару по своєму престижу. Армія втратила понад 100 тисяч людей загиблими. Протягом наступного десятиліття імперія Романових боролася з фінансовою кризою, яку зумовила війна. І водночас війна підштовхнула Росію до давно вже необхідних реформ, найбільшою з яких було скасування кріпацтва (через 5 років після закінчення війни). Опинившись у ситуації, коли балканський напрям експансії було на якийсь час заблоковано, Росія звернула увагу на схід, розгорнувши в наступні десятиліття серію колоніальних війн проти держав Середньої Азії, а також проникнення в Китай.

Труднощі, з якими зіткнулася Росія в постачанні власної армії у Криму за умов відсутності залізниць, спричинилися до справжнього буму в їх спорудженні. За кільканадцять років була створена велика мережа залізниць, причому Україна від того особливо виграла.

Щоб запобігти новій війні між Росією й Туреччиною, європейські держави пристали до думки утворити відносно сильну буферну державу між ними. Вони прихильно поставилися спершу до персональної унії між Молдовою та Волощиною 1858 р., а тоді й до злиття Дунайських князівств в одну країну — Румунію — 1861 р.

Поразка у війні знизила міжнародний престиж Росії, вона залишалася в міжнародній ізоляції. Але коли 1870 р. Франція зазнала тяжкої поразки у війні з Пруссією, Росія денонсувала ті пункти угоди, що обмежували її права на Чорному морі. Лондонська конференція на початку 1871 р. підтвердила факт ремілітарізиції Чорного моря, а ще через шість років Росія черговий раз перебувала в стані війни з Османською імперією.