У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Відображення українського самоусвідомлення в інтелектуальній традиції (В. Масненко)

У цьому розділі ми розглянемо те, як національне усвідомлення, зокрема й власне українське, відображалося в місцевій інтелектуальній традиції. Під останньою маємо на увазі всі прояви мисленої творчості інтелектуалів, передусім у сфері історичної науки, фольклористики, мовознавства та красного письменства. З часом, на межі XIX — XX ст., усвідомлення окремішності українців стає невід’ємною складовою також політичної думки. Однак цей шлях виявися вкрай непростим і суперечливим, бо рух ним зустрічав велику кількість перепон найрізноманітнішого походження, починаючи від адміністративних і завершуючи суто світоглядними.

Отже, почнемо наш розгляд від середини століття. Про ситуацію фактичного зародкового стану українства цього часу свідчать спогади В. Антоновича. Після свого приїзду 1850 р. до Києва В. Антонович фактично виявив там майже повну відсутність української інтелектуальної традиції. Така ситуація стала наслідком репресивних дій владних імперських структур (ідеться про утиски, які спіткали українство після розгрому Кирило-Мефодіївського братства). Це стосувалося насамперед наукової історичної сфери. Знайти джерела та літературу з української історії було надзвичайно складно. Віднайдена з великими труднощами література обмежувалася лише рукописом «Історії Русів», літописами Грабянки, Самовидця й Величка, працями Бантиш-Каменського, Маркевича, Ригельмана[174]. Очевидною була політична причина гальмування та фактичного призупинення розвитку українських історичних студій. Розцінивши будь-яку українську діяльність як «підривну», російська влада цензурними, поліційно-заборонними заходами завдала нищівного удару по спробах наукового обґрунтування української самобутності. Має рацію Ф. Сисин, коли стверджує: «Цілком обнадійливі засновки української історіографії з XVIII — початку XIX ст. не розвинулись у науковий синтез української історії протягом другої половини минулого століття»[175]. Тому не дивним виглядає та ситуація, що синтетична праця Ф. Палацького «Історія Чехії» з’явилася на початку XIX ст., а її український відповідник «Історія України-Руси» М. Грушевського — лише на зламі XIX — XX ст.

Окрім розірваності, найболючішою проблемою у розвитку української національної свідомості, яку допомагала вирішувати новопостала історична думка, була її регіональна варіантність. Надто існування галицької та наддніпрянської моделі.

Проблема поновлення або, швидше, віднайдення зв’язків між східними і західними українцями ускладнювалася тим, що, формуючи власну національну спільноту (або навіть спільноти), вони змушені були мати справу з різними супротивниками: східні українці — з росіянами, галичани — з поляками. Ці конфронтаційні вектори мали цілком протилежне спрямування. Якщо у своєму локальному просторі вони відігравали позитивну національно розмежувальну роль, то сконсолідувати обидві частини українства в ширшому вимірі не були спроможні. Навіть більше того — могли шкодити, гальмуючи загальноукраїнську консолідацію. Яскравий приклад — явище москвофільства галичан як наслідок їхньої антипольської зацикленості. Виявилося, що «галичани так не любили поляків, що чимало з них готові не помічати, а деякі — навіть схвалювати те, що робив з українцями російський уряд у Російській імперії» (за Р. Шпорлюком). Аналіз такої ситуації спонукає до сумнівів про спроможність конфронтаційної концепції адекватно розглядати розвиток національної свідомості. Тому потрібно було, щоб «дві України» віднайшли одна одну. Цілком має рацію той же Р. Шпорлюк, коли зауважує: «Мав минути певний час, доки „російські“ українці стали б думати про „австрійських“ українців, як про частину своєї нації і доки останні сприйняли „російських“ українців як представників однієї з ними нації»[176].

Тому свідома власної українськості інтелігенція вважала ключовим питанням внутрішньоукраїнську єдність через австрійсько-російський кордон. Не подолавши цього бар’єру, українці не змогли б стати єдиною модерною нацією. На цю кардинальну проблему звертали увагу кращі українські інтелектуали. Зокрема, М. Грушевський у статті «Україна і Галичина» (1906 р.), де він проаналізував причини відмінної національної орієнтації цих частин українського етнічного організму, принагідно застерігав, що таке розділення при подальшому розвитку загрожує повною національною смертю. Р. Шпорлюк писав: «То було попередження: історик доводив співвітчизникам, що ті, як не уважатимуть, цілком можуть перетворитися на дві нації — дарма що дві нації на одній етнічній основі, — так само, як стали двома націями на одній етнічній основі серби і хорвати».

В умовах націотворення, у тому числі й у специфічних українських, коли стояла потреба об’єднати регіональні варіанти національної свідомості, надзвичайно зростає значення такого чинника, як актуалізована історична пам’ять. Так, чеський дослідник М. Грох дійшов висновку, що успішніше до організаційної стадії переходять ті народи, які утримали певну традицію політичної індивідуальності, яка знаходить своє вираження не так в історичній реальності, як в історичній пам’яті. У цьому сенсі українці мали непоганий потенціал. Міф козацької України, вироблений нащадками козацької старшини, зберігав свою притягальну силу аж до початку XX ст. Надто привабливим він був для населення колишньої лівобережної Гетьманщини, але поширювався і на Правобережжя України, і навіть на Галичину. Зрештою, цей міф певного мірою допомагав утримувати солідарність українців різних земель до часу становлення «нової України».

В умовах модернізації виникла потреба в науковому обґрунтуванні спільної історичної традиції. В українському випадку виконання цього завдання випало на долю М. Грушевського. Його наукова й культурно-освітня діяльність утверджувала спільність історичного походження, культури та національних інтересів усього українства. А багатотомна «Історія України-Руси», науково-популярні однотомники з історії України, які до 1917 р. неодноразово перевидавалися українською та російською мовами, сприяли зростанню масової української національної свідомості. Р. Шпорлюк розкриває внутрішню сутність націотворчої праці великого історика так: «Грушевський побудував таку концепцію української історії, на підставі якої стало можливо будувати спільну українську політичну стратегію і передбачати майбутнє цілої нації, усіх її частин.... Грушевський надав історичні аргументи на користь єдності української нації, і в його працях особливо наголошувалося на засадничій важливості зв’язків між Києвом та Львовом у критичні періоди історії»[177].

В етнічному сенсі українці Наддніпрянщини та Галичини були одним народом. Але через різні політичних умов на кінець XIX ст. у них сформувалася відмінна національна свідомість. Навіть більше — існувала потенційна можливість виникнення двох «українських» націй. Найліпшим виходом з цієї ситуації, який би зміг нейтралізувати таку загрозу, була б зміна політичної ситуації. Ідеться не тільки про відновлення власної національної державності, — справі могла б зарадити ліквідація існуючих державних систем або просто новий територіальний переділ. Але поки до цього не дійшло, рятувати внутрішньоукраїнську єдність заходилася інтелігенція. І як довела практика, потужним знаряддям порятунку могла стати об’єднавча концепція національної історії. Саме актуалізація спільної історичної пам’яті давала змогу здійснювати ефективну народнокультурну мобілізацію і створювати нову етнополітичну реальність.

Останнє десятиліття XIX ст. та перші довоєнні роки XX ст. були переломними у конституюванні української історичної науки як національної. Таке твердження зараз стало майже аксіоматичним завдяки ґрунтовним розвідкам І. Колесник. Дослідниця зазначає, що вирішальний період у процесі створення національної української історіографії збігається з національно-політичним етапом «національного відродження» України, стрижень якого становлять процеси націотворчості та формування активної національної свідомості[178]. На підтвердження самодостатності української соціогуманітарної сфери, окрім наукового оснащення, інші дослідники, зокрема К. Колесников звертаються до проблеми її суспільного визнання. Наголошують на тому, що українська історіографія існувала для багатьох професійних фахівців як проблемно-тематична цілість — розробка сюжетів з історії українських земель, а для діячів українського культурного відродження як цілість, об’єднана емоційно-етичними вартостями. Подібна комбінація, з одного боку, сприяла подальшому розвитку національної історичної науки, посилювала її соціальну функцію, а з іншого — приховувала в собі небезпеку підпорядкування потреб науки ідейно-політичним міркуванням.

Звісно, варто враховувати, що процес конституювання української національної історіографії був надзвичайно складним і далеко не однозначно сприймався суспільною свідомістю. Цьому значною мірою заважали суспільні стереотипи, які сформувалися на базі імперської традиції. Їхня живучість пояснюється цілим комплексом чинників, серед яких виділяють складну структуру, яка утворює багатоваріантні «паралельні версії» для різних соціальних та національних груп, значну масштабність дії та впливу (як просторово, так і хронологічно), здатність до трансформацій, наявність певного типу суспільного розвитку, масову підтримку урядових кіл, офіційної науки, інтелектуальної та соціальної еліти тощо. Тобто набуття національного, виразно українського обличчя вітчизняною історичною наукою відбувалося у важкому протиборстві з офіційною «єдинонеподільною» схемою історичного розвитку як у науковій сфері, так і з її втіленням у масовій свідомості, зокрема й серед українців Наддніпрянщини.

Виявилося, що російська громадська думка, навіть у її ліберальній частині, ще не була готова сприймати окремість українців та їхнього історичного минулого, відповідно, і до появи самостійного українського напряму історичної науки. Навіть О. Пипін, об’єктивний дослідник, який прихильно ставився до українського «національного відродження», у своїх мірковуваннях над розвитком українських досліджень виходив із того, що існує східнослов’янська (спільноруська) спільнота, а український народ (малоруська народність) є лише її частиною, яка зберігає свою національну індивідуальність. Тому національний розвиток українців та їхнє наукове дослідження, на його переконання, були важливі для «общерусского целого»[179]. Подібний висновок базувався на своєрідній «обласницькій» теорії, коли вітався розвиток місцевих елементів, які тим самим збагачували й посилювали цілу народність. Позитивно оцінуючи здобутки української етнографії, ширше за всі українознавчі, зокрема й історичні дослідження, згаданий дослідник непокоївся «ідеалізацією малоруської старини», яка полягала в наголошуванні на особливостях чи навіть суперечностях «двох гілок руської народності». Пипін називає погляди деяких українських (особливо галицьких) учених, які наполягали на повній роздільності великоросійського і малоруського племені й мови, як особливих, незалежних галузей слов’янського кореня, етнографічним ревнощами. Подібний підхід викликав цілком справедливу критику з боку української громадськості. Деякі українські діячі навіть закидали йому відхід від попередніх, більш проукраїнських, як їм здавалося, позицій. Як приклад можна навести відкритий лист К. Михальчука, якого з певних тактичних міркувань було опубліковано пізніше, вже після смерті російського академіка. Водночас О. Пипін справедливо вважав, що етнографічні та історичні дослідження виявили багату оригінальність українців і їх вивчення було справою не тільки місцевого патріотизму, але глибоким питанням науки та цілої національної самосвідомості. Тут важливо відзначити визнання ним органічного зв’язку між розвитком наукових історичних досліджень та рівнем національної свідомості.

Цілком очевидно, що радикальнішими поглядами відрізнялися ті російські науковці, які заздалегідь не сприймали українського «національного відродження». Характерною у цьому сенсі була позиція професора І. Філевича, який, апелюючи до лінгвістичних та історичних даних, намагався довести цілісність російського народу, відкидаючи теорії про існування його двох відгалужень як архаїчні та неактуальні. Єдність історичної думки на всьому просторі Російської імперії розглядалася як серйозний аргумент на користь сказаного. Окремими несуттєвими винятками, що не змінювали всієї картини, професор Варшавського університету вважав лише монографії М. Костомарова та праці закордонних галицьких учених «україно-руського» напряму. Надто скептично він відгукувався щодо поглядів М. Грушевського, який, за його визначенням, попри всі суперечності, намагався застосувати теорію двох руських народностей до викладу історичного життя «українсько-руського народу» як окремого цілого. За переконаннями Філевича, така єдність свідчила про силу й вагу новітньої російської їсторичної науки. Особливо він наголошував на соціальній функції історичної науки — подальший науковий рух має величезне значення саме для російського націоналізму, він розширює і поглиблює його зміст, оновлюючи новими елементами своєї ж народності.

Як адекватна відповідь на цю публікацію у «Киевской старине» з’явилася рецензія, де переконливо доводилося, що навіть серед підросійських наукових видань немає тієї єдності в трактуванні української проблематики, про яку заявляв варшавський професор. Так українській думці доводилося обстоювати не стільки власні, відмінні від офіційної історіографії позиції, скільки сам факт свого існування.

Якісні зміни в процесі конституювання української історичної науки як національної, безумовно, послідовно готувалися всім попереднім її розвитком — різносторонньою дослідною та громадською діяльністю істориків. Найяскравішими постатями проукраїнськи зорієнтованого «історичного цеху» XIX ст. були М. Максимович, М. Маркевич, М. Костомаров, В. Антонович, О. Лазаревський, Д. Багалій.

Серед названих імен, безперечно, особливе місце посідав В. Б. Антонович. Його значення у контексті націотворення зумовлене як науковою працею, творенням документальної школи історіографії, так і участю в українському громадському житті, у якому він мало не півстоліття відігравав одну з провідних ролей. Пізніше О. Оглоблін пов’яже з ім’ям Антоновича вирішення основоположних проблем на шляху становлення українства. У межах нашого викладу це проблема відпольщення, яку розв’язав сам Антонович та його покоління, та проблема відросійщення, з якою впоралися в 1920-х рр. його ідейні «діти» та «онуки»[180]. Сучасний дослідник О. Кіян досить докладно показав, що однією з найбільших заслуг Антоновича в царині національної історіографії є науково доведене розмежування української та польської історії, які традиційно сприймалися в польській науковій думці й літературі як похідні одного явища[181]. Отже, його послідовна дослідницька праця в комплексі зі зміною національної свідомості підводила суспільну думку до визнання правомірності тлумачення українцями власного минулого.

Проте «критичну масу», яка дозволила перейти до нової якості у національній історіографії, як було вже зазначено, сформував М. Грушевський. Саме він підважив основи офіційної імперської історичної схеми (за Карамзіним — Соловйовим — Ключевським — Погодіним), побудованої, на його переконання, на еклектичному принципі зшивання докупи епізодів з історії різних слов’янських народів. Непродуктивність подібного підходу полягала в нераціональності та застарілості тих ідей, які було покладено в основу старої історіографічної схеми, що бере свій початок від думок московських книжників — ідей генеалогічних.

Загальні риси історичної схеми Грушевського простежуються у його працях, датованих 1896—1902 рр. В узагальненій формі вона викладена у статті «Звичайна схема „русскої“ історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства». Квінтесенцією авторських роздумів і переконань були думки про те, що старий погляд на історичне минуле східного слов’янства є пережитком старомосковської історіографічної схеми і подає лише калікувату, неприродну комбінацію, а не «общерусску» історію. «Зрештою, — робить висновок історик, — „общерусскої“ історії й не може бути, як нема „общерусскої“ народності. Може бути історія всіх „русских народностей“, кому охота їх так називати, або історія Східного Слов’янства. Вона й повинна стати на місце теперішньої „русскої історії“»[182]. Зазначена публікація програмного характеру більшою мірою була розрахована на фахівців-гуманітаріїв.

Справжнє суспільне визнання нова концептуальна схема самодостатньої української історії отримала завдяки тому, що вона була покладена Грушевським в основу фундаментальної «Історії України-Руси», яка почала виходити з 1898 р., численних науково-популярних праць. А саме: «Очерка истории украинского народа» (1904 р.), «Про старі часи на Україні» (1907 р.), «Ілюстрованої історії України» (1911 р.). Особливе значення для загальнонаціонального усвідомлення мали «Очерки». Не випадково майже всі більш-менш впливові фахові та масові видання відгукнулися на появу цієї праці (рецензії в «Историческом вестнике», № 2 за 1905 р., «Вестнике Европы», № 3 за той же рік, «Мире Божьем» № 2 за той же рік). В. Черепін у «Киевской старине» відзначав величезну роль «Очерков» у справі пробудження національної самосвідомості, виховання громадськості та вироблення поглядів молодого покоління.

Дискусійною проблемою на зламі XIX — XX ст., яка мала безпосередній вихід на національну ідентифікацію, була боротьба української наукової громадськості за визнання за українською мовою статусу самостійної мови (а не «наріччя»). Серед найпомітніших виступів варто згадати публікації К. Михальчука[183] та B. Науменка[184].

Серед конфронтаційних явищ, якими супроводжувався процес становлення та визнання української історичної думки на цьому етапі, потрібно назвати протести наукової громадськості у зв’язку із забороною проголошення українською мовою рефератів на Археологічному з’їзді 1899 р. та наукову критику спроб реанімувати погодінську теорію О. Соболевським. В останньому випадку чимало прислужився українській справі А. Кримський.

Становлення національної історичної науки спиралося на солідну археографічну працю. І це цілком зрозуміло, адже без створення відповідної джерельної бази — віднайдення, наукової обробки, публікації історичних пам’яток — виокремлення самодостатньої історичної думки було б неможливе. В українській ситуації другої половини XIX ст. така праця з уведення джерел у науковий обіг була значною мірою виконана Київською археографічною комісією, створеною 1843 р. Зусиллями співробітників, насамперед М. Максимовича, М. Іванішева, В. Антоновича, М. Владимирського-Буданова, побачили світ такі цінні видання: «Памятники комиссии» — 4 т., «Древности», «Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России», «Архив Юго-западной России» — 31 т., літописи С. Величка, Г. Грабянки, Самовидця тощо. У редакційній статті єдиного на той час українознавчого журналу «Киевской старины» з нагоди 50-річного ювілею діяльності Київської археографічної комісії відзначалося, що в ній значно посувається вперед українська (південноросійська) історія, а цілі, які стоять і перед журналом і перед комісією, — однорідні: сприяти розкриттю історії українського народу, вивченню його особливостей, його світобачення. А М. Грушевський вважав, що Київська археографічна комісія виданням багатьох цінних джерел з історії України «поставила собі віковічний монумент»[185]. Тому має цілковиту рацію О. Пріцак, зауваживши, що в діяльності Київської комісії випадково збіглися інтереси українства та царського уряду. Імперська влада вочевидь сподівалася, що видання давніх документів з історії Правобережної України продемонструє безпідставність польських претензій на цю територію. Але згромадження і видання документів стало основою для розуміння історичного розвитку України, на якій постала концепція українського історичного процесу, української свідомості й української ідентичності.

Важливу роль у справі становлення національної історичної науки відіграли Губернські вчені архівні комісії, які, хоча й зі значним запізненням, з’явилися у деяких українських губерніях. Своєю архівною та археографічною діяльністю вони сприяли накопиченню джерельної бази для усамостійнення історичного знання. Цьому ж сприяла і громадська діяльність провідних діячів цих комісій.

Унікальне місце у становленні української історичної думки як національної у передреволюційну добу посідав згаданий журнал «Киевская старина». Цей часопис, навіть в умовах заборонно-репресивних дій імперської влади, 25 років лишався єдиним легальними осередком українознавчий досліджень у підросійській Україні. У своєму історіографічному огляді Д. Дорошенко приділив видавцям журналу, змісту та проблематиці спеціальну увагу, зауваживши його «велике, просто епохальне» значення, й погодився з інтерпретацією видання як «українського історично-філологічного факультету»[186]. Ці досягнення були заслугою співробітників «Киевской старины», у першу чергу редакторів — Ф. Лебединцева (1882—1888 рр.), О. Дашкевича (1888—1889 рр.), Є. Кивліцького (1890—1891 рр.) і В. Науменка (1892—1906 рр.). Помітну роль у визначенні наукового обличчя журналу відіграв фактичний співредактор (у певні періоди неформальний редактор), постійний автор вартісних публікацій з історії Гетьманщини XVII — XVIII ст. — О. Лазаревський (за словами М. Грушевського, «центральна постать гуртка „Киевской старины“»). Важливо зауважити, що українська орієнтація виявлялася й самими видавцями. Так, у редакційній заяві в першій книзі «України» 1907 р. (продовження попереднього видавничого проекту) зазначалося, що видавці «Киевской старины», незважаючи на несприятливі політичні умови, мали на меті «наукове розроблювання української історії в найширшим розумінні цього слова» і докладали всіх зусиль для того, щоб, «удержуючи своє наукове обличчя, по змозі виявляти себе все більше національною по формі». Як показала видавнича практика, ця провідна редакторська ідея була здебільшого дотримана.

Окремої уваги потребує з’ясування ролі університетських центрів у становленні національної історичної думки. Жорстка казенна регламентація, що існувала як у російських, так і дещо менше в австрійських університетах, була серйозною перепоною для впровадження в їхніх стінах навчальних українознавчих курсів і досліджень. Але за сприятливих умов проукраїнській професурі вдавалося робити певні кроки на користь національної справі. Такі спроби мали поодинокий характер. Як зазначає Д. Дорошенко, навіть у Київському університеті лише В. Антонович протягом 1880—1890-х рр. іноді читав спорадичні курси з української історії. Певний час нерегулярні курси з історії української козаччини читав Д. Яворницький наприкінці 1890-х рр. у Московському університеті. Найбільшим досягненням у цій справі було відкриття 1894 р. у Львівському університеті спеціальної кафедри «Всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи» (фактично української історії) і призначення М. Грушевського її завідувачем та професором цього університету.

Тодішня українська громадськість досить проникливо оцінила перспективи, які відкривалися перед українством. Зокрема, один із безпосередніх організаторів кафедрального проекту О. Барвінський зазначав: «Як Галицька, так і Придніпрянська Україна бачила в молодім професорі (Грушевськім) представника культурної злуки українського народу, котрий матиме нагоду науковим способом на широкім лоні нашої історичної минувшини поширити, поглибити й зміцнити національну свідомість й почування єдності всього українського народу без огляду на його розмежування державними кордонами»[187]. Тож появу першої університетської кафедри української історії громадськість оцінювала передусім у суспільно-політичнім ключі.

Проте розвинути здобутий успіх в інших навчальних закладах, навіть у більш ліберальних на території Австро-Угорської імперії, не говорячи вже про підросійську частину України, не вдавалося. Своєрідним виходом для українських викладачів, особливо молоді, яка торувала собі шлях у науку, була приват-доцентура. Посідання цієї посади забезпечувало певну свободу викладання й обмежувало втручання офіційних інституцій з-за меж університету. Так, приват-доцент (з 1880 р.), а пізніше ординарний професор (з 1893 р.) кафедри російської історії Новоросійського університету О. Маркевич, незважаючи на тиск, 15 років викладав низку українознавчих курсів: «Історія Південно-Західної Русі до XIII ст.», «Історія Південно-Західної Русі з XIII до XV ст.», «Внутрішній побут Західно-Руської держави у XVII ст.», «Історична географія і етнографія Південної Русі» тощо. Хоча М. Грушевський і вважав українофільство Маркевича поверховим, значення його викладацької діяльності для становлення національної історичної думки, надто в умовах південного регіону, було непересічне. У тому ж Новоросійському університеті з 1896 р. починає викладати І. Линниченко, який у своїх лекційних курсах і на практичних заняттях також торкався української проблематики. Революційні події 1905 р. дещо поліпшили ситуацію з українознавчими викладами у власне російських університетах. У 1907—1908 рр. приват-доцент Новоросійського університету О. Грушевський читав курс української історії українською мовою. Професор О. Єфіменко читала аналогічний курс у Петербурзі, на Вищих жіночих курсах.

Важлива робота була проведена науковими товариствами, які існували у найбільших університетських центрах: Історичним товариством Нестора-літописця, Харківським історико-філологічним товариством, Одеським товариством історії та старожитностей. Уперше звернув увагу на значення цих інституцій Д. Багалій у нарисі про М. Грушевського. Хоча у своїй діяльності вони декларували офіційну лояльність, та й значна кількість їхніх членів була далека від симпатій до українства, але увага до місцевої української історії та взагалі українознавства об’єктивно сприяли становленню національної історичної думки.

Сучасний дослідник Історичного товариства Нестора-літописця (ІТНЛ) М. Колесник переконаний, що наукова та громадська діяльність цієї організації сприяла не лише розробці багатьох важливих проблем з історії України та всесвітньої історії, а й становленню національної свідомості й культури[188]. Конкретно це виявлялося в тому, що активними і впливовими членами товариства були такі вчені, як В. Антонович, М. Грушевський, О. Лазаревський, М. Василенко, О. Левицький, І. Каманін, В. Іконников, В. Щербина, Ф. Уманець: Враховуючи, що багато хто з них прихильно ставився до українства, їх суспільні та наукові ідеї впливали на визначення характеру діяльності товариства. Важливою була його видавнича програма, зокрема вихід неперіодичного збірника «Чтений в Историческом обществе Нестора-летописца». Усього за період 1879—1914 рр. побачило світ 24 книги «ЧИОНЛ», а з врахуванням, що окремі з них виходили в кількох випусках, загальна кількість сягає 49. Спільно з Московським археологічним товариством 1901 р. було видано збірник «Древности Украины». Ключовою формою діяльності Товариства було проведення засідань, читань, де виголошувалися та обговорювалися доповіді його членів. За всю історію існування товариство провело понад 700 таких засідань, де було виголошено більш як 1400 наукових доповідей, багато з яких мали суспільний резонанс.

Пріоритетною сферою наукових інтересів членів ІТНЛ була історія України. Як оцінювали сучасники, в основному вона висвітлювалася з позицій позитивізму представниками трьох шкіл: «скептичної» (або «критичної»), започаткованої М. Максимовичем, «лівобережної» О. Лазаревського та «київської» (історичної документальної), яку створив В. Антонович. Найбільші дискусії викликали доповіді, які виходили на національну проблематику — особливо між прихильниками «єдинонеділимої» орієнтації (І. Линниченко, Ф. Фортинський) та національної (В. Антонович, М. Грушевський). М. Стороженко у своїх спогадах пише про такі суперечки: «...Обидві ці частини поділялися на українську із В. Антоновичем на чолі та російську, що не мала якогось особливого голови, проте як коли перемагала українську, то й вибирала головою Товариства чи то В. Іконнікова, якось раз О. Лазаревського, а то був розвів інтригу проти В. Антоновича І. Лучицький та намагався бути головою Товариства, одначе його не вибрано»[189].

Конкретно-історичні дослідження членів товариства стосувалися давньої історії України. Зокрема походження Русі (М. Дашкевич, Ю. Кулаковський, В. Завітневич); періоду Київської Русі (П. Смирнов, В. Пархоменко, І. Малишевський); соціально-економічних відносин феодальної доби (І. Каманін, О. Левицький, М. Довнар-Запольський); історії українського козацтва (І. Каманін, М. Грушевський); Визвольної війни середини XVII ст. (В. Антонович, О. Лазаревський); Коліївщцни; селянської реформи XIX ст., розвитку науки та культури XIX — початку XX ст. тощо. Важливе наукове значення мало видання у збірнику «ЧИОНЛ» документальних матеріалів — джерел із соціально-економічної історії Гетьманщини («Генерального слідства про маєтності» Чернігівського, Київського, Прилуцького полків, Гетьманських універсалів щодо монастирського землеволодіння та міського господарства Києва, актів з історії ремісничого виробництва з фамільного архіву Сулим і Рум’янцевого опису тощо).

Уже наприкінці XIX ст. у колах української інтелігенції поширювалася ідея підготовки енциклопедичного видання, в якому отримала б належне національне висвітлення історія українського народу. З ідеєю виступив М. Міхновський, який на сторінках галицької газети «Руслан» пропонував конкретну програму такого видання.

Нові перспективі відкрилися з вибухом революції 1905 р., коли одна за одною впали обмеження українського культурно-національного життя у межах Російської імперії. Її українські піддані вперше отримали легальну можливість ознайомитися з науковим набутком українських істориків з-за австрійського кордону, надто зі львівського центру. Було дозволено продавати в межах Російської імперії «Історію України-Руси» М. Грушевського та інші українознавчі видання. У такому контексті українська історична думка справді виявилася на висоті нового соціального покликання. Тепер вона набувала реального загальнонаціонального виміру, а не лишалася місцевим, вузько партикулярним явищем частини галицької громадськості та вступила в нову фазу суспільного буття вповні підготовленою: зі сформованою власною концепцією національної історії, певною кількістю солідних науковців, знаних у світі, низкою блискучих монографій з окремих наукових проблем, синтетичною працею з більш як тисячолітньої історії власного народу, яка продовжувала прискореними темпами друкуватися (щойно вийшов п’ятий том українською та перший том німецькою мовами), першими популярними історичними книжками для народу. Такий рівень цілком відповідав тодішнім, ще досить обмеженим національним вимогам української спільноти — здобуття національно-культурних прав у межах загально-імперських конституційних перспектив.

У суспільстві розгортаються дискусії щодо потреби вивчення рідної історії, в ході яких робиться наголос на морально-етичних і громадянських аспектах. Проте дедалі відчутнішою стає ідея виховання національної свідомості. При цьому досить актуальним стало твердження тоді вже покійного М. Драгоманова: «Без рідної історії не може зростати соціально-політична думка країни». Досить часто проблеми поширення історичної свідомості пов’язувалися з потребою подолання своєрідної «смуги осілості», яка була встановлена у межах імперії для українського слова. На думку С. Єфремова, це призводило до того, що навіть закордонна література лишалася майже невідомою навіть багатьом свідомим українцям, не говорячи вже про широкі кола українського та російського суспільства. Тому не випадково серед вимог про зняття утисків українського слова незмінно містилися наполягання дозволити поширення наукової літератури, введення у навчальних закладах вивчення історії України.

Історичні сюжети широко використовувалися для аргументації громадсько-політичної позиції тих чи інших політичних і національних сил. Великодержавні елементи залякували небезпекою сепаратизму з боку «українофілів», апелюючи при цьому до того, що поступки з боку влади українським національним вимогам суперечать духу і літері ще Переяславських угод. У відповідь М. Грушевський переконливо доводив, що ці угоди свого часу навпаки гарантували українську автономію та самоврядування, а політика репресій і поневолення, яку проводила московська бюрократія, суперечила ідеї вільного єднання, закладеного в основу актів 1654 р. Окрім того, він виводив історичні джерела українського сепаратизму від доби гетьмана Хмельницького, вказуючи, що останній був не тільки приєднувачем України до Московії, а й першим українським сепаратистом, який намагався розірвати з нею зв’язок.

У новій революційній ситуації виявилося, що українська історична думка спроможна запропонувати досить привабливу модель суспільно-політичного переустрою імперського простору. Ідеться, власне, про політичну ідею автономії, яка обґрунтовувалася історично. Першим у цій справі знову був М. Грушевський. Його публіцистичні та науково-популярні статті цього періоду були присвячені доведенню права українців, як і інших підневільних народів, на повну можливість розвитку на власному національному ґрунті. І забезпечити це міг новий державний устрій, що включав би принцип територіально-національної автономії. Цікавою особливістю є те, що Грушевський, доводячи право українців на автономію, посилався не на історичні акти на кшталт Переяславської угоди, що зазвичай робили репрезентанти повної самостійності, скажімо М. Міхновський, а на «природні права» українського народу — суцільну етнічну територію, яку він займав, особливості його побуту, економічних відносин, культурних та громадських традицій, тобто на ті ознаки, які визначали його як окрему етнографічну та національну одиницю.

Історичні паралелі на користь автономістичним домаганням проводив і В. Доманицький. Він зазначав, що нині, як і 140 років тому, під час укладання Уложення 1767 р. за Катерини II, український народ через свої представників знову заявляє про право на автономію, про національну школу, суд, друк. Історик виявив дві причини цього дивного, на перший погляд, явища:«...Наявність у народу національної самосвідомості та безглузда політика російського уряду, яка... приєднання України до московської держави розуміла не інакше, як в смислі перетворення вільних козаків на таких же вірнопідданих, як і великороси»[190].

Серед публікацій, які побачили світ на сторінках українських наукових видань у межах Російської імперії, зростала кількість тих, у яких порушувалися й досліджувалися проблеми самобутнього історичного шляху України. З пильною увагою до втрати нею давніх національних особливостей під впливом російського панування. Зокрема, у «Киевской старине» розглядалася причини та хід ліквідації автономії Гетьманщини. При цьому автор наголошував на суттєвому значенні внутрішнього чинника — фізичного та морального ослаблення українського народу, перевазі соціально-економічного принципу над національно-автономістичним. Однак це не завадило висловити переконання, що попри ліквідацію старого українського устрою, гоніння на все українське та інші «обрусительні» заходи національна ідея в українському народі не померла[191]. На часі були передруки наукових і публіцистичних праць М. Драгоманова, які до того не були відомі широким українським колам Російської імперії.

Історична аргументація була основою для наукових висновків щодо скасування цензурних обмежень української мови. У комісіях, які були створені з цією метою за дорученням міністра освіти та Академії наук, у Харківському та Київському університетах взяли участь чимало відомих істориків: М. Сумцов, М. Максимейко, В. Антонович, М. Дашкевич, М. Довнар-Запольський та інші. Як переконливо доводить Г. Касьянов, висновки цих комісій виявилися цілком солідарними з вимогами української інтелігенції. Українські науковці, які на той час перебували у Петербурзі (Ф. Вовк, О. Лотоцький, М. Славинський, С. та О. Русови), надавали допомогу в складанні доповідної записки комісії імператорської Академії наук, прихильної до вирішення українського мовного питання.

Широкого розмаху набув громадський рух із заснування українських кафедр в університетах. Ініціатива була подана студентським зібранням в Одесі наприкінці 1905 р. Студентські збори у Київському університеті також постановили домагатися чотирьох кафедр українознавства з українською мовою викладання. Керівництво Харківського університету подало прохання до Міністерства освіти про відкриття двох українських кафедр — історії та літератури.

Чималий вплив на громадську думку справила аргументована і чітка позиція М. Грушевського з цієї проблеми. Відомий історик переконливо доводив, що відсутність у межах імперії офіційної підтримки українознавчим дослідженням завдає непоправної шкоди не тільки розвиткові українського народу, його культурно-національній ідентичності, але й самій науці. На переконання Грушевського, українські історичні дослідження без такого регулятора, як університетська наука, мусять розвивалися силами любителів. У результаті цього не вироблялися методологічні прийоми, не були підведені міцні основи під джерелознавство, не був належними чином розвинутий науковий критицизм. Втрат зазнавала й суто наукова сфера, без національного огляду, оскільки, не маючи знань з історії України, неможливо було досліджувати історію всієї Східної Європи, як і всю «історичну еволюцію». Тому створення кафедр українознавчих дисциплін було в інтересах не тільки українців, а й університетської науки взагалі. Грушевський у цей час пропонував заснувати кафедри: історії українського народу, допоміжних історичних дисциплін, археології, етнології та антропології українського населення, українського права. Важливо, що ці вимоги підтримувалися широкими колами громадськості з різних кінців України та з-за кордону, що, на думку Д. Дорошенка, було свідченням зростання української національної свідомості. У громадській думці також панувало переконання про можливість забезпечення україномовного викладання у вищій школі відповідними науковими кадрами як з Росії, так і з Галичини.

На революційній хвилі в умовах відносної свободи друку та спілок, яка з’явилася після запровадження «Тимчасових правил щодо друку», було створено Українське наукове товариство у Києві. Ця громадська наукова інституція, що мала яскраво виражений український характер, офіційно була зареєстрована у грудні 1906 р., а розпочала свою діяльність з 1907 р. М. Грушевський визначав її завдання у чіткій національній спрямованості. На його переконання, УНТ «зазначило, що вже прийшов час передягти наукову роботу, розвинену на київському ґрунті протягом XIX століття, в національну українську одежу. Перетворити „українофільські“ й „місцеві“ ухили наукового досліду в українські, ув’язати їх в повній мірі з національним життям країни, з проблемами його культурного розгорнення, і на місце ріжних прикровенних форм російсько-малоросійських „местных изучений“ утворити чисто українську наукову установу, що в контакті з львівським товариством ім. Шевченка мала б приготовити ґрунт, наукові кадри й організаційні форми широкого наукового українського руху»[192].

Така настанова метра української історичної науки була послідовно дотримана у діяльності товариства. Починаючи від того факту, що, згідно зі статутом УНТ, робочою мовою його видань, спілкування визначалася українська. Практично це була перша україномовна наукова інституція на Наддніпрянщині.

Однак український характер визначався не лише впровадженням української мови у наукову практику, хоча з погляду націотворчого процесу це вже було чимале досягнення. Важило й те, що в межах нової установи панівна роль була відведена українознавчим дослідженням, передусім історичним. Організаційно вони зосереджувалися в історичній секції, яка була достатньо представницькою. Очолював її сам М. Грушевський, голова УНТ. До складу входили: В. Щербина, А. Яковлів, В. Антонович, М. Біляшівський, І. Джиджора, Я. Шульгін, В. Науменко, О. Грушевський, О. Левицький, В. Данилевич та ін. Діяло декілька комісій: статистико-економічна, на чолі з О. Русовим, етнографічна, очолювана О. Шрамченком.

Суттєвим для національної справи було й те, що в УНТ, окрім київських науковців, входили представники інших наукових центрів Наддніпрянської України (Харкова, Одеси), Галичини, Буковини, а також учені, які працювали за межами українських земель (у Санкт-Петербурзі, Парижі тощо). Цьому значно прислужився організаційний талант М. Грушевського. УНТ підтримувало тісні зв’язки з Історичним товариством Нестора-літописця, історико-філологічними товариствами при Харківському та Новоросійському університетах, Науковим товариством ім. Шевченка у Львові, Українським історичними товариством у Чернівцях. Така співпраця давала змогу долати державні та адміністративні межі й створювати реальні культурно-інтелектуальні обриси нової України.

Серйозна увага була звернена на видання УНТ, як науково-популярні, так і суто наукові. Початково чимало зусиль було докладено до справи видання журналу «Україна» (що був спадкоємцем «Киевской старины»). Донині в сучасній українській історіографії ведуться дискусії щодо того, чи була «Україна» видання 1907 р. офіційним органом УНТ. Більшість авторів (О. Коновець, В. Верстюк, Т. Осташко), можливо, не вдаючись у перебіг тодішнього внутрішньо-українського інтелектуального протиборства, відповідають на це питання позитивно. П. Усенко зауважує, що, попри зусилля тодішнього редактора «України» В. Науменка, журнал так і не став органом УНТ. Основною перепоною на шляху такої трансформації, на думку дослідника, була позиція М. Грушевського. Це протистояння у середовищі українських діячів негативно позначилося на долі журналу. Після річного експерименту 1907 р. думки членів товариства розійшлися. Частина вважала, що потрібно продовжувати традицію науково-популярного журналу. Більшість зайняла іншу позицію — видавати журнал суто наукового характеру. Після довгих дебатів було вирішено видавати новий науковий орган «Записки Українського наукового товариства у Києві». До 1914 р. побачило світ 13 томів «Записок». Це призвело до припинення виходу «України». Лише 1914 р. УНТ повернулося до видання «України» — знову вийшов річний комплект. У зв’язку з воєнними цензурними обставинами у 1915—1916 рр. у Москві побачило світ 2 випуски під назвою «Український науковий збірник». 1917 р. поновлено видання «України» в Києві. Окрім того, 1914 р. товариство випустило «Український етнографічний збірник».

Суттєве значення для самоствердження української історичної думки як національної мали науково-популярні видання, що охоплювали історичну тематику чи апелювали до неї. Серед найвпливовіших періодичних видань, які постійно зверталися до історичних сюжетів, варто назвати заснований НТШ у Львові 1898 р. «Літературно-науковий вістник», перенесений 1907 р. М. Грушевським до Києва. Під час революції 1905—1907 рр. почали виходити власні наддніпрянські видання, зокрема газети: «Громадська думка», «Рада», «Рідний край»; журнали — «Нова громада», «Дніпрові хвилі» (останнє видання було засновано пізніше — 1910 р.). Як сподівався В. Доманицький, поява української преси посприяє тому, що велика робота національного освідомлення йтиме тепер жвавіше, інтенсивніше і через якийсь час дасть ті наслідки, на які українська інтелігенція сподівалася.

Серед окремих синтетичних видань варто зазначити «Историю украинского народа» О. Єфіменко, яка була видана у Петербурзі 1906 р. двома випусками (нагороджена премією журналу «Киевская старина» за перемогу в конкурсі за кращу науково-популярну працю з історії України) та «Історію України-Русі» М. Аркаса, що побачила світ там же 1908 р.

Про зростання громадського інтересу до української історії свідчить поява різноманітних премій, якими заохочувалися дослідники. Окрім уже згаданої премії журналу «Киевская старина» Академією наук та Полтавським губернським земством було засновано премію ім. М. Гоголя. Її присуджували за оригінальні наукові праці з історії «південної Росії», етнографії «українського племені» та археології Полтавщини. Конкурсний відбір здійснювався Петербурзькою Академією наук. Цікаво, що ідея створення цієї премії вже тривалий час пропагувалася українською інтелігенцією і набула вигляду конкретного проекту ще у квітні 1903 р., який був затверджений Полтавським губернським зібранням. У положенні про цю премію наголошувалося те, що перевага при її наданні буде надаватися науковим працям, розрахованим на широкі кола громадськості.

Українська національна історична парадигма починає проникати й в офіційні наукові інституції: діяльність установ і публікації часописів. Зростає кількість публікацій з української історичної тематики в таких виданнях: «Сборник Харьковского историко-филологического общества», «Учёные записки Новороссийского университета», «Киевские университетские известия», «Сборник» та «Известия Историко-филологического института кн. Безбородко в Нежине», «Труды Киевской духовной академии», «Археологическая летопись Южной России», «Земский сборник Черниговской губернии», «Сборник статей Екатеринославского научного общества по изучению края», «Труды Подольского церковного историко-археологического общества», «Труды общества исследователей Волыни» тощо. Хоча їхня спрямованість здебільшого не виходила за межі офіційної (тобто російської великодержавної) історичної концепції, але й це зрештою спонукало громадську думку до уважнішого ставлення до місцевих, тобто українських проблем.

У міжреволюційний період з’явилися нові явища в українському науковому та громадському житті, прямо пов’язані з особливостями націовизначення. Серед них варто виділити появу нової оригінальної постаті Вячеслава Липинського. Молодий талановитий науковець виразно заявив про себе низкою історичних розвідок. Це україномовні праці, друковані протягом 1908—1912 рр. у «Записках НТШ» та «Літературно-науковому віснику»: «Данило Братковський, суспільний діяч, письменник XVII ст.», «Генерал артилерії Великого князівства Руського. З архіву Немиричів», «Аріянський соймик в Киселині на Волині в маю 1638 р. Причинки до історії аріянів на Україні». Проте громадську увагу особливо привернули перші польськомовні історичні праці Липинського («Szlachta па Ukrainie. Udział jej w źyciu narodu ukraińskiego na tie jego dziejów», 1909 p., «Z dziejów Ukrainy», 1912 p.). І справа тут полягає не стільки у тому, що у збірнику «Z dziejów Ukrainy» можна знайти перші паростки нового державницького методологічного підходу до української минувшини, про який цілком справедливо пишуть сучасні дослідники спадщини В. Липинського. Тодішньою читацькою публікою ця новація, звичайно ж, не була помічена.

Приваблювало, напевне, інше — спроба автора своїми історичними працями вплинути на національну свідомість. У цей початковий період наукової творчості, як доречно зазначає І. Гирич, Липинський був переконаний, що саме історія — найліпша вихователька свідомості. Такий підхід послідовно реалізувався ним у співпраці з видання популярної української історії М. Аркаса 1908 р., публіцистичних вправах в українських і польськомовних виданнях і, зрештою, у науковій справі, яка також була підпорядкована політичні меті — виховання нового громадянства, що об’єднало б у єдиному національному організмові спольщену землевласницьку верству й українське селянство. Основним об’єктом впливу В. Липинського була його власна шляхетська верства. Тому можна погодитися з твердженням Л. Біласа, що левова частка діяльності Липинського була спрямована на те, щоб прищепити польській правобережній шляхті почуття відповідальності перед батьківщиною, землею, на якій і з якої вона живе, і тими її співмешканцями-українцями, котрі проживають тут разом із нею, з котрими вона є кровно пов’язаною, як він доводить у своїх працях. Пізніше, у передмові до «України на переломі» сам В. Липинський так визначить суспільне спрямування своїх ранніх наукових праць: «...Я свідомо й нарочито вживав польської літературної мови для швидшого й ширшого поширення української національної свідомости і свідомости своїх політично-державних завдань серед синів шляхецьких, спольщеної частини великого і єдине до державної творчости здібного хліборобського українського класу»[193]. Здійснити це, на переконання дослідника, можна було лише шляхом ознайомлення земляків із тими героїчними епохами вітчизняної історії, коли предки будували власну державу. І найважливішою серед них він вважав Хмельниччину. Така наукова та суспільно-політична практика Липинського мала унікальний характер. Це перша спроба національної мобілізації цілої верстви, етнокультурно відмінної від українства, при збереженні та зміцненні нею свого соціального й господарського становища. Дарма, що цей досвід не був результативним, він встановив перед українством нове розуміння нації. На це звертав увагу ще І. Лисяк-Рудницький, який проникливо підмітив, що принципове значення цієї концепції значно більше, ніж спеціальне питання про національну переорієнтацію сполонізованої (чи зрусифікованої) шляхти. Справді, йшлося про впровадження нового мислення в українську політичну думку.

Вплив ранніх праць В. Липинського на суспільну свідомість усе ж мав місце. Але не на польську шляхту, як сподівався автор, а на власне українську громадськість: передусім Галичини, а згодом і Наддніпрянщини. Л. Білас пояснює цей феномен несподіваним поглядом на українську історію, яка поставала як цілком повноцінна минувшина, причому у викладі польського шляхтича «панською» (польською) мовою. Поданий Липинським позитивно забарвлений образ минувшини виявився спроможним збуджувати історичну пам’ять і через десятки літ по тому.

Утім варто враховувати не тільки суспільний вплив праць В. Липинського, а й ті методологічні новації, які він пропонував. Зі слів самого історика, перехід на нові методологічні засади у його дослідницькій практиці розпочався перед Першою світовою війною. Остаточне його ствердження на державницьких принципах зазвичай пов’язують із подіями війни та революції.

Нові перспективи щодо громадського засвоєння постулатів модерного українського руху відкривалися у зв’язку з віднайденням науковцями оптимальної оцінки видатних історичних постатей української минувшини. Особливе значення мав новаторський підхід до постаті гетьмана Б. Хмельницького як українського державника. Аналізуючи наприкінці 1920-х рр. ситуацію з розвитком українського національного пантеону, формування культу національних героїв, С. Томашівський зауважить, що серед українців майже два століття панувала антитеза — протиставлення між двома ідеями: однією, репрезентованою Хмельницьким, та іншою, прикладеною до Мазепи («богданівці» проти «мазепинців»). Перший — потрактований як «борець за єдність Русі», другий — як «запеклий сепаратист», руйнівник цієї єдності. Тільки в найновіші часи, за влучним спостереженням історика, почали шукати синтези між обома історичними явищами: «...Знайдено її в тому, що українська історично-політична література почала добачувати в діяльности обох гетьманів спільний мотив, до того часу не доглянений, або недооцінюваний: змагання до державно-політичної незалежности України»[194]. Як цілком справедливо зазначає І. Гирич, кардинальні зміни в науковій та суспільній ситуації розпочалися ще з 90-х рр. XIX ст., коли історико-правнича наука зробила великий крок уперед і завдяки працям В. Сергієвича стало очевидним, що Переяславський договір був угодою рівнозначних партнерів. Ці новації знайшли своє узагальнення у працях М. Грушевського, зокрема й міжреволюційного періоду. Ідеться про статтю Грушевського «Мазепинство і богданівство», яка стала своєрідною віхою-підсумком у полеміці між українською та російською історіографіями про місце і значення Б. Хмельницького для України.

М. Грушевський зауважував, що Мазепу зробили українським героєм, втіленням патріотизму тільки офіційні нагінки на його ім’я та пам’ять. Водночас маємо в українській історії інших, сильніше виражених представників державної ідеї, самостійності та окремості. Серед них цілком виправдано панівне місце посідав Б. Хмельницький. «Як відомо всякому обзнайомленому з фактами української історії, — наголошував історик, — Хмельницький був не тільки яскравий автономіст, але й доста свідомий носитель державної української ідеї»[195].

У цей період зростає масив опублікованих джерел з української історії. Так, Музей українських старожитностей В. Тарновського Чернігівського губернського земства розпочав друкування «Материалов по истории Малороссии». 1912 р. вийшов перший випуск цієї серії, який містив публікацію листів до І. Забіли. До цього ж розряду варто віднести «Малороссийский гербовник», що побачив світ 1914 р. за редакцією В. Моздалевського та В. Лукомського.

Оцінюючи стан української історичної думки напередодні Першої світової війни, В. Дорошенко вказував на величезну вагу, яку мало українознавство в розвитку української національної свідомості (вона виросла на ґрунті інтересів до української історії, мови, етнографії). Водночас констатувалося відставання українського громадянства від інших недержавних слов’янських народностей, які виявляли значно більше підтримки національній науці. Така неувага пояснювалася малим поширенням національної свідомості у підросійській Україні та недооцінюванням наукових інтересів супроти політичних у Галичині.

Початок Першої світової війни обернувся помітними втратами для української історичної науки. Вони були викликані насамперед відновленням заборонно-репресивних дій імперської влади (арешт і висилка до Симбірська М. Грушевського, фактична заборона діяльності УНТ та інших українських громадських інституцій на території України). Російська окупація Галичини супроводжувалася погромними діями щодо будь-яких проявів українського національного життя, зокрема й наукового. Найбільше постраждали історичні установи НТШ у Львові; російська військова влада закрила книгарню товариства, пограбувала друкарню. При цьому загинули приготовлені до друку цінні наукові праці (історичні матеріали С. Томашівського, III том «Матеріалів до історії української пісні й вірша» М. Возняка, матеріали до української етнології, збірка історичних пісень тощо). Зазнала збитків і музейна колекція Товариства — зникла збірка старовинної зброї. Постраждали й окремі науковці, зокрема історик С. Томашівський. Пізніше він вважав, що головною причиною зменшення власної наукової уваги до доби Хмельниччини була втрата за воєнних обставин всіх архівних матеріалів. Деякі чільні діячі НТШ — В. Охримович, К. Паньківський, А. Дермаль, М. Мочульський та інші — були заарештовані й депортовані до Сибіру.

Окупація Галичини несподівано пожвавила науковий і громадський інтерес до цього краю у проросійських наукових колах. Основним мотивом зацікавлення, вочевидь, була спроба історично обґрунтувати правомірність повернення під імперський скіпетр «исконно русских земель». Зокрема, М. Слабченко згадував про своєрідний «галицький бум» у стінах Одеського університету. На історико-філологічному факультеті проф. Линниченко розпочав читати курс історії Галичини, з’явилася чимала кількість публікацій: проф. Танфільєва «Галиция и Буковина, географический очерк», проф. П. Казанцева «Происхождение Галичины, Буковины и Угорской Руси», «Современное положение Червонной Руси» тощо. Однак деякі з названих публікацій мали настільки одіозний характер, що навіть Линниченко змушений був виступити з серією полемічних брошур, де доводив наукову неспроможність Казанцева. Поразка російської армії і відступ з Галичини припинили цю дискусію.

Проте навіть у таких складних умовах українська наукова громадськість шукала можливості для продовження своєї дослідної та популяризаторської діяльності. Замість заборонених «України», «Літературно-наукового вістника», інших видань зусиллями С. Єфремова в Одесі почав виходити журнал «Основа». М. Грушевський навіть встиг підготувати для нього одну публіцистичну статтю. Але й цей журнал проіснував лише кілька місяців і був також заборонений цензурою.

Значно безпечніше було випускати українські видання за межами України — у Петербурзі чи Москві: згадані «Українські наукові збірники», «Украинская жизнь» тощо. Зокрема, на сторінках «Украинской жизни», редагованої С. Петлюрою та О. Саліковським, регулярно публікувалися науково-популярні розвідки на історичну тематику, які доводили самобутність українського історичного процесу. З ініціативи М. Горького навіть готувався спільний науковий збірник «Украина и Москва в их духовной жизни», присвячений російсько-українськими відносинам.

Логічним завершення передреволюційного періоду була поява енциклопедичного видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (своєрідної першої енциклопедії українознавства). Перший том з’явився у Петербурзі 1914 р., другий — 1916 р. Історична тематика у ньому була визначальною. Перший том цілком складався з праць М. Грушевського: історіографічної — «Развитие украинских изучений в XIX в. и раскрытие в них основных вопросов украиноведения» та історично-оглядової — «История украинского народа». Другий том містив розвідки з царини української географії С. Рудницького, статистики (О. Русова, В. Охримовича, С. Томашівського), антропології та етнології — Ф. Вовка, звичаєвого права — П. Єфіменка, мови — О. Шахматова. Планувалося видання ще двох томів: третього, присвяченого історії української літератури та економіки, та четвертого — огляду українського життя у XX ст. Однак ці томи так і не побачили світ.

Названі наукові здобутки яскраво свідчили, що українська історична думка стала загальновизнаним суспільним явищем, спроможним задовольняти потреби розвитку зростаючої національної свідомості широких мас українства. Проте для цього етапу ще актуальним лишалося заперечення «спільноруського» трактування історичної минувшини та намагання подолати спільноруську (імперську) свідомість і відповідні масові настрої серед українського населення. Як зауважує А. Каппелер, культурно-наукове змагання за минуле і сучасне українського народу залишилося до Першої світової війни вагомою складовою українського національного руху. Такі суспільні запити позначилися на визначенні загального вектора розвитку української історичної науки. Цілком слушні думки з цього приводу висловив К. Колесников, який вбачає особливість української історіософії цього періоду в тому, що вона не спромоглася сформувати свій «історико-критичний напрямок», свою історичну епістемологію (на відміну від російської) і, заангажована ідеологічно, зосередилася на проблематиці, присвяченій національним цінностям. На його переконання, українська історична аксіологія походить від спроб визначити мету й ідеали українського історичного процесу, зрозуміти засоби їх досягнення, естетично, етично або прагматично оцінити його результати. У цьому сенсі розвиток наукової думки цілком відповідав суспільним потребам. Відповідно для України, яка переживала процес національного становлення, надзвичайно важливим був зв’язок історії та політики.

Таким був загальний стан української історичної думки та рівень національної свідомості українців періоду «первісного формування нації» (за І. Лисяком-Рудницьким).