У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Регіональне етнокультурне та ідейно-політичне розмаїття західноукраїнських земель у складі монархії Габсбургів (І. Монолатій)

Наприкінці XVIII ст. відбувся черговий перерозподіл українських земель. Внаслідок першого поділу Речі Посполитої влітку 1772 р. Галичина увійшла до складу монархії Габсбургів. 1774 р. імперія Габсбургів загарбала Буковину (північну частину Молдавського князівства) з містами Чернівці, Серет та Сучава, мотивуючи це тим, що цей край колись належав до Галицького князівства. Північну частину нового краю заселяли українці. Відень офіційно претендував на спадщину середньовічних Галичини й Волині через давні епізоди перебування їх (або частин їхніх теренів) під владою угорських королів.

Упродовж XVI — XVII ст., раніше, ніж Галичина та Буковина, під владу Габсбургів потрапило Закарпаття, яке протягом багатьох століть не жило спільним життям із рештою українських земель, перебуваючи у складі Угорського королівства.

Західноукраїнські землі площею понад 60 000 кв. км. з населенням 2 500 000 осіб, у тому числі 2 000 000 українців, стали належати монархії Габсбургів. Окрім визиску з боку абсолютистської держави, політики онімечення, в Галичині тривав процес полонізації, на Закарпатті — мадяризації, а на Буковині — румунізації українського населення.

Подвійний, а то й потрійний національний і соціальний гніт, багатовікова роз’єднаність стали серйозним гальмом не лише економічного, а й духовного поступу українців. Східна Галичина разом із частиною польських земель входила до складу «Королівства Галіції та Льодомерії» з центром у Львові. Адміністративно цей край поділявся на 19 округ. До Східної Галичини входили Золочівська, Тернопільська, Чортківська, Жовківська, Львівська, Бережанська, Коломийська, Станиславівська, Стрийська, Самбірська округи та частина Сяноцької і Перемишльської. На чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень.

Буковиною певний час керувала військова влада, а 1786 р. її було приєднано до Галичини, разом з якою вона адміністративно перебувала до 1849 р., а потім була перетворена на окрему провінцію. Згідно з переписом 1843 р., у Галичині й на Буковині налічувалося 4 980 208 осіб, у тому числі 2 300 000 українців (офіційна назва — русини), 2 146 640 поляків, 130 000 німців. Закарпаття, у зв’язку з тим, що підпорядкування Угорщини Відню було дуже умовним, фактично керувалося з Будапешта. Отже, навіть перебуваючи у складі однієї держави, західноукраїнські землі були розчленовані на три частини.

1772 рік знаменував початок нової епохи. Набуті Австрією землі польського королівства відразу опинилися у круговерті просвітницьких реформ Марії Терезії та «революціонера на троні» Йосифа II (скасування особистої залежності селянства, впровадження загальної системи початкової освіти, урівняння статусу духовенства грецького та римського обрядів, відкриття духовних семінарій, заснування у Львові університету), їх було трансформовано в іще одне королівство під скіпетром Габсбургів. Нині ні в кого не викликає сумніву, що 1772 р. Габсбурги ненавмисне реалізували новий культурний проект під назвою «Галичина». Назагал найясніший цісар не виявляв теж надмірних симпатій до українців у Галичині та в інших краях Австрійської монархії. Усі здобутки українського руху досягались після впертої боротьби, навіть якщо для цього були законні підстави. Натомість конституційний лад Австро-Угорщини давав для цього можливості. Треба було лише вміло й наполегливо їх використовувати.

У середині XIX ст. багатонаціональна Австрійська імперія перебувала в стані глибокої кризи. Особливо відчутними стали її прояви під час революційних подій 1848—1849 рр. Ще більше суперечності між окремими частинами імперії, насамперед Австрією та Угорщиною, загострились після поразки Відня в австро-пруській війні 1866 р. За цих умов реальною стала загроза розпаду імперії Габсбургів. Аби запобігти цьому, австрійський уряд запропонував угоду, яка б надавала Угорщині значних автономних прав. За цією угодою, Австрійська імперія була перетворена на двоєдину (дуалістичну) державу, яка дістала назву Австро-Угорщина і складалася з двох частин, що були розділені р. Лейтою: Австрії (Цислейтанії) та Угорщини (Транслейтанії). До складу Австрії входили власне австрійські землі, Чехія (Богемія), Моравія, Сілезія, Далмація, Істрія, Трієст, а також Галичина та Буковина. Угорщина (так звані землі корони св. Стефана), крім власне угорських земель, включала також Словаччину, Банат та Воєводину, Хорватію і Словенію, Трансільванію, Закарпатську Україну. Вона дістала політичну й адміністративну автономію, власний уряд та парламент — сейм. В Австрії було запроваджено нову конституцію.

На чолі Австро-Угорщини стояв австрійський цісар із династії Габсбургів, який одночасно мав титул короля Угорщини. Формально його влада була обмежена рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині. Спільними для всієї імперії були три міністерства: закордонних справ; військове та морське; фінансів. Останні два міністерства існували також в обох частинах імперії. Всі інші міністерства були окремими для Австрії та Угорщини. Законодавча влада щодо спільних справ обох частин держави здійснювалася спеціальними «делегаціями», які скликалися щорічно по черзі у Відні й Будапешті. До їхнього складу входили по 60 делегатів від рейхсрату та сейму. Видатки на загальноімперські потреби розподілялися пропорційно для обох частин імперії, згідно зі спеціально укладеною угодою. Так, 1867 р. квота становила 70 % для Австрії і 30 % — для Угорщини.

21 грудня 1867 р. цісар Франц Йосиф І (1848—1916) затвердив австро-угорську угоду й конституцію Австрії. Поряд з основними принципами дуалізму «Груднева конституція» містила закон про громадянські права. Двадцять статей цього закону гарантували рівність підданих імператора і короля перед законом, основні громадянські свободи (слова, зборів, пересування, віровизнань тощо), недоторканність приватної власності й житла, таємницю листування і, нарешті, рівність усіх народів імперії. Зокрема, параграф 14 «Грудневої конституції» декларував цілковиту свободу віри й сумління, а також незалежність реалізації громадянських і політичних прав від релігійної приналежності. Австрійські громадяни, згідно з чинним законодавством, могли звертатися до державних органів будь-якою з крайових мов, створювати національні за характером об’єднання, у тому числі й політичні, видавати рідною мовою книжки, пресу тощо, виступати ними в парламенті, сеймах, органах місцевого самоврядування. Насправді ж становище національних спільнот було далеко не однаковим. Поряд із конституцією важливу роль відігравали інші закони, насамперед виборчі ординації, які визначали механізм формування представницьких органів усіх рівнів (ґмінних і повітових рад, крайових сеймів, парламентів). Параграф 19 закону гарантував рівність усіх народів у державі та їхнє непорушне право на збереження і розвиток своєї національності та мови. Констатувалося визнання державою рівноправності всіх мов, уживаних в освіті, управлінні й суспільному житті кожного коронного краю. Система освіти мала бути організована так, щоб кожен народ міг її здобувати рідною мовою без будь-якого примусу до вивчення інших крайових мов.

Українське населення Австро-Угорщини 1910 р. становило 8 % загальної кількості мешканців імперії та мешкало на території Галичини, Буковини та Закарпаття. У Галичині влада фактично належала полякам. Офіційною мовою в Галичині була польська, а на Буковині — німецька. Попри всі інтриги з боку польської спільноти, галицькі українці мали своїх депутатів в австрійському парламенті. Цісар Франц Йосиф був симпатином українців, адже цілком обґрунтовано вважав їх лояльнішими до Габсбургів, аніж поляків чи угорців, наприклад.

В історії західноукраїнських земель виокремлюють п’ять різних, але взаємопов’язаних, часових періодів історії монархії Габсбургів: 1) епоха великих змін — від приєднання Галичини до Австрії аж до Віденського конгресу (1772—1815 рр.). Він охоплює в першій фазі час до 1790 р., великі реформи цісаревої Марії Терези й цісаря Йосифа II, а після 1790 р. — фазу європейських війн, що остаточно закінчилися Віденським конгресом 1815 р.; 2) період поліційного режиму (1816—1848 рр.), що характерний застоєм суспільних, політичних і господарських відносин; 3) доба великих перемін (1848—1866 рр.), що почалася революцією 1848 р., так званою «Весною народів», згодом після деяких суспільних і політичних реформ та фази реакції, яка закінчилася проголошенням Конституції 1866 р.; 4) період поступової розбудови конституційного життя в Австрії (Австро-Угорщині) (1866—1914 рр.) — він характерний довготривалим миром; 5) доба Великої (Першої світової) війни (1914—1918 рр.) аж до розпаду Австро-Угорщини.

Урбанізація, економічна модернізація і розширення та прискорення обігу товарів, осіб і новин сприяли тому, щоб населення «вирвалося» зі станових соціальних груп, а отже, стало водночас мобільним і відокремленим. На ці обидва виклики держава відповідала політичною мобілізацією своїх громадян — ідеєю нації, яка вперше вклала у свідомість мешканців певної державної території нову правову та політично опосередковану форму згуртованості. Тим паче, що нація, або «дух народу», ця перша новоєвропейська форма колективної ідентичності, забезпечила юридично конституйовану державу її культурним змістом.

На зламі XVIII — XIX ст. нація — один із найважливіших і політично діяльних уявлених комплексів, у якому важливе місце посідає проблема ідентичності — релігійної, станової і/чи територіальної, відтак національної — увійшла у свідомість і практику модерної людини.

На формування ідентичностей населення східних провінцій Австрійської імперії кінця XVIII — початку XIX ст. однобічний вплив мала й історична доля кожного конкретного регіону — чергування чи зміну культурних традицій, що домінували на західноукраїнських землях. При цьому засобом запровадження цієї культурної традиції в регіоні були як політична влада або її зміна, так і економічна доцільність.

На початок XIX ст. на обширі Австрійської імперії станова й територіальна ідентичності ще існували, хоча поступово трансформувалися в національні, але, приміром, в Галичині й на Буковині вони були ще досить виразними. Починаючи з кінця XVIII ст., австрійська влада легітимізувала дві основні ознаки етнічності. Зокрема для розрізнення русинів і поляків віденський уряд офіційно використовував категорії мови й конфесії. У «Меморіалі руської нації для з’ясування її становища» (1848 р.) особливості руської нації означено так: «Русини відрізняються від поляків мовою, письмом, звичками і церковним обрядом». Вибір минулого та його кодифікації красномовно свідчили про характер руського національного дискурсу: «Колись і ми були самостійним могутнім народом під своїми князями з роду Володимира Великого... Країна втратила свою політичну незалежність, одначе нарід залишився вірним своїй національності».

Одночасно соціальна композиція нації й далі продовжувала складатися тільки з «хлопів і попів». Тож населенню цих теренів тривалий час бракувало національного самоусвідомлення: 1822 р. селяни із Станіславівського округу у відповідь на утиски місцевого поміщика просили австрійських чиновників переселитися в іншу «націю» — Буковину. Натомість буковинські селяни-українці називали Галичину «Лядчиною» (Польщею). А от польські селяни-мазури із Західної Галичини ще в середині XIX ст. називали себе «цісарськими», а панів — «ляхами» (поляками). Як бачимо, на формування ідентичності населення західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії спочатку виразно впливав становий поділ, а вже потім за певних обставин у ній з’являється етнічний компонент.

Важливою ознакою націоналістичного періоду була й наявність територіальної ідентичності. Зокрема, руську націю 1848 р. уявляли собі як територіальну спільноту, і русини заявляли про свої права та особливі привілеї на власній національній землі. Територіальну ідентичність пропагували щонайменше два визначні діячі того часу — В. Подолинський і Р. Мох. Перший зауважував, що кожна нація має право власного дому і це — її «природне право», а другий говорив про «нашу вітчизну», яка в нього співзвучна з «нашим любим народом», а не з Австрійською імперією. Зауважимо, якщо зазвичай політичні еліти й державні інститути змагаються у спробах перетворити культурні відмінності між людьми на політичні відмінності між народами на основі територіальності останніх (сприйняття «своєї» і «чужої» території і є важливим чинником ідентичності), то в нашому випадку такими «змагальними» центрами були тільки очільники регіональних, почасти релігійних еліт.

Особливістю територіальної ідентичності населення Габсбурзької монархії можна вважати й те, що територія тут виступає як основний чинник соціалізації індивіда та його політичної мобілізації. Колективні уявлення, групова солідарність (як і відповідна система міфів і символів) тут не просто «прив’язані» до певної території, але й сформовані відповідно до панівної тут соціонормативної і політичної культури. Зокрема, ідея територіальності національного надихала різні проекти реорганізації монархії та поділу її на провінції за національним принципом: «...Русини хочуть єдності й добра спільної вітчизни, але хочуть єдності моральної, духовної, не фізичної, механічної, хочуть добра спільної вітчизни, у якій би себе як народ могли бачити і пізнати; хочуть бути самоціллю, а не служити іншому народу, хоч би і братові, як засіб; хочуть, щоб їхня вітчизна була Швейцарією, яка складається з рівних народів, що себе взаємно поважають, а не Лакедемонією — країною спартанців та ілотів, що хочуть бути народом і стати знову в шерензі народів Європи».

Відтак руські інтелектуали 1840-х рр. бачили реорганізацію світу за національним принципом містичного союзу між землею і людьми — союзу, який творить націю. Дещо пізніше в підручнику для початкових шкіл 1850-х рр., який містив і розлогий виклад ідеології австрійського абсолютизму, писали: «Той край, в котором кто уродился і виховался, ілі в котором кто на всегда осіл, називаєтся отечеством». Тут, власне, і простежується дискурс територіальності — необхідної умови модерної ідентичності. Адже самоідентифікація людини з певною територією, етнічною і/або політичною, завжди має ієрархічний характер. Зазвичай людина відчуває себе одночасно мешканцем і своєї країни, і одного з її регіонів, і конкретного населеного пункту (місцевості). При цьому різні рівні територіальної ідентичності відіграють різну роль — підкорення або панування.

Інший ракурс проблеми — ідентичність релігійного штибу. Тривалий час виключна релігійність перешкоджала формуванню сильної і тривкої етнічної свідомості, аж поки доба націоналізму не спромоглася об’єднати спільноту на новій, політичній основі — національній ідентичності, яка історично виводилася саме з християнської традиції. У цей період релігійність могла мобілізувати й підтримувати етноконфесійні спільноти так само, як і навпаки. Фактично це було продовженням середньовічної традиції, згідно з якою конфесійна й етнічна належності багато в чому збігалися, а то й були тотожними.

Однак якщо в XVI — XVIII ст. панівним був поділ світу на полярні протилежності з недовірою й упередженістю до всього «чужого» в національному, мовному та головним чином віросповідному аспектах, то людина ранньомодерного часу дедалі більше прагнула долати численні перепони на шляху до взаєморозуміння, позбуватися відчуженості всупереч релігійній та етнічній ворожнечі. Власне, саме релігія набувала абсолютного значення, коли через самоусвідомлення особи відбувалося самоототожнення її конфесійної й етнічної належності. За відсутності власної державності в умовах спільного проживання на західноукраїнських землях християнських (українців, поляків, вірмен, румунів) та не-християнських спільнот (євреїв, караїмів) конфесійний чинник поглиблював почуття етноідентифікації серед населення. Якщо в Галичині розрізняли українця (греко-католика) та поляка (римо-католика), то на Буковині тривалий час за відсутності етнічної свідомості й відчуття конфесійної різниці між собою українці та румуни вважали себе «за одну громаду, один народ». Це, по суті, приклад того, що релігійні спільноти зазвичай переступають етнічні кордони: вони проповідують або всій нації, або кільком, чи решті світу, навіть коли на практиці релігія призначається одному класові або ж поширюється головним чином серед одного класу.

Тому очевидно, що на умовному рубежі 1840-х рр. (який став переломним для багатьох народів Австрійської імперії) для етносів західноукраїнських земель проблема вибору ідентичності полягала у взаємозалежності соціальних (пани, кріпаки, хлібороби, корчмарі), конфесійних (греко-католики, православні, римо-католики, протестанти, юдеї) і регіональних (русини, мазури, бойки, гуцули) самовизначень. Правдоподібно, що для населення Галичини і Буковини національна ідентичність у той час існувала на найпримітивнішому рівні: мешканці знали, ким вони не є, адже відмінності у мові, релігії, одязі, звичаях тощо легко вгадувалися на побутовому рівні. Проте тоді в більшості випадків вони ще не усвідомлювали, частинами яких більших народів вони є.

Отже, релігійний чинник ідентифікації залишався тією демаркаційною лінією, яка розділяла населення регіону на «своїх» і «чужих», насичувала простір міжетнічної соціокультурної дистанції. Поруч із територіальною і становою ідентичністю продовжувала існувати й конфесійна ідентичність, тому нерідко віросповідання бралося лише як національність. Тим паче, що й пізніше абсолютистська система управління заздалегідь позбавляла етноси політичної суб’єктності, адже відносини особи й держави в етнічному аспекті визначалися принципом віросповідання (зосібна, у випадку євреїв).

Із прогресивною секуляризацією суспільства і розвитком ринкової економіки тогочасна людина позбувалася колишніх традиційних зв’язків і опор — станових, конфесійних, родових, нарешті старих персональних зв’язків; людина емансипувалася, стала самостійнішою і незалежнішою; суспільство структурувалося по-новому, замість маленьких і звичних об’єднань виникали великі групи, складалися незвичні, не зовсім ще ясні стосунки. Все це змушувало шукати нові внутрішні й зовнішні опори; такими опорами стали національні зв’язки: мова і культура, які набули особливого значення, об’єднали людей у світі, що змінився; національна свідомість допомагала знайти надіндивідуальну ідентичність і здолати породжену змінами невпевненість. Для людини Нового часу нація стала головною суспільною цінністю і вищою цінністю її внутрішнього світу. Нація, а не стан, не конфесія, не регіон, не рід, не клас, не політична ідеологія — найбільше об’єднала людей (окрім особистих зв’язків), так само, втім, як і роз’єднала їх між собою. Відтепер з нацією пов’язувалося перш за все походження людини, а також її майбутнє. Формуванню людини Нового часу сприяв націоналізм — продукт і знаряддя модернізації. В той же час націоналізм свідчив і про те, що зміни несуть відчутні втрати і людина не завжди здатна впоратися з новими економічними і культурними умовами свого існування.

Тогочасне суспільство, яке, по-перше, мало високий рівень соціальної мобільності й, по-друге, робило крок від традиційності до «модерну», стало середовищем генези національної ідентичності. Як зауважує дослідник Й. Тернборн, «модерність означала пролом у шаблоні традиційної ідентичності, можливість утечі від переданої в спадок ідентичності родини, місцевості та соціального рангу». Особливість модерну — падіння авторитету сакральних спільнот, мов та родоводів — глибинні зміни у способі сприйняття світу, який більш ніж будь-коли робив націю «мислимою». З цього часу нація зумовлювалася особливим способом осмислення часової і просторової єдності. Він закріплювався різноманітними культурними, територіальними і політичними обмежувачами соціального простору, такими як мова, політичні кордони, адміністративні структури тощо.

Специфіка національної спільноти, а також способи і механізми, за участі яких відбувалося її становлення, зумовили таку конфігурацію змісту національної ідентичності, в якій загальна культура і в першу чергу єдина, стандартизована мова, територіальні межі й політична рівність у цих кордонах у своїй єдності забезпечували уявлення обмеженої та суверенної національної спільноти. Більше того, саме ця єдність створювала можливість існування кожної з ознак національної ідентичності. Так, реалізація громадянської рівності не могла здійснюватися без єдиної культурної основи й усвідомлення національної території як спільного «власного» простору для реалізації політичної волі спільноти громадян. У той же час загальна культура вимагала політичного захисту для свого розвитку.

В умовах незворотного розшарування суспільства, починаючи з XVIII ст., колективна самосвідомість, яка раніше спиралася на релігію (скажімо, уявлення про політичне панування «Божою милістю»), за деякий час мислить існування держави як спільноти політичної з власною традицією. Духовна ідентичність нації відтепер ототожнювала територію і народи як ідеальну абстракцію — реальні території і народи тепер вважалися продовженням трансцендентної сутності нації. Ймовірно, що тогочасне «високе» суспільство диференціювалося не так за мовними чи «національними» ознаками, як за становими. Приміром, для австрійського історика культури М. Чакі різниця між людьми, які обслуговували двори чи резиденції аристократів, простежувалася головним чином не в тому, якою мовою вони говорили (і не в якихось інших ознаках їхнього етнічного походження), а в одязі, адже саме за ним і зараховували до того чи іншого соціального прошарку (стану).

Оскільки поріг Нового часу Центральна і Східна Європа переступила з величезним запізненням, уважається, що народи регіону умовно «проспали» той час, коли етноси західної цивілізації вже конструювали централізовану державу. Однак, як свідчить історія, на сході континенту зовнішні чинники й динаміка суспільного розвитку породили національну ідею раніше, ніж громадянське (буржуазне) суспільство. Тож національна ідентичність, а за нею й націоналізм, які зароджувалися на східноєвропейських теренах, були змушені, з одного боку, приймати капіталістичну модернізацію, а з іншого — відкидати її. Ішлося про боротьбу ідей колективізму і рівноправ’я проти індивідуалізму капіталістичного вільного ринку і похідного від нього соціального поділу.

До того ж культурна багатоманітність досліджуваного хронотопу, яка сприяла процесам акультурації і взаємодії культур, постійно крила в собі ще й початки етнічних суперечок. Власне, й основа «багатомовності» виливалася у відторгнення всього «чужого» і прагнення кожної етнічної спільноти до самоствердження.

Саме етнічні й мовні відмінності набули політичного значення у XIX ст., коли національна ідеологія почала акцентувати самобутність та етнічну однорідність окремих націй, їхніх культур і мов, тобто почала ставити на чолі не те, що об’єднувало б народи, а те, що їх розділяло б. Реальна політична практика, як відомо, чимраз більше наголошувала на етнокультурних відмінностях і тим самим сприяла дестабілізації «земельної унії» Габсбурзької монархії, як і дестабілізації окремих її «королівств і земель», адже потім дуже швидко кожна з цих земель, як і монархія загалом, почала характеризуватися мовною й етнокультурною різнорідністю.

Якщо ж традиційна національна свідомість тільки відповідала потребам людини в тій чи іншій національній належності, то новопосталий націоналізм активно переслідував визначені економічні, політичні, соціальні й культурні цілі, намагався досягнути їх будь-якими шляхами, включаючи примус і насильство, і підносив єдність та самовизначення нації в ранг найвищої цінності, якій у разі конфлікту мусили підкоритися всі інші міркування. Тим паче, що численні революції, які стрясали європейський континент до 1848 р., показали, що, хто бажав більше свободи, той намагався знайти її в національній державі. Конструювання ж національної ідентичності гарантувало б неперервне зміцнення легітимації, а також право і владу єдності як священної і найвищої цінності.

Боротьбі за національні території під час «Весни народів»[4]1848 р., яка спалахнула навколо нового національно-політичного устрою Габсбурзької монархії, передували боротьба за державне відокремлення Бельгії від Нідерландів, національні збурення в Німеччині й Данії в суперечці за Шлезвіґ та Ґольштайн, Рейнська дипломатична криза 1840 р. між Францією та Німеччиною. Однак на початку XIX ст. Австрія стояла поза реформами, її оминули й революційні потрясіння, що стали наслідком Липневої революції 1830 р. у Франції. До того ж проголошена 1804 р. Австрійська імперія[5] увібрала в себе всі королівства і землі, які перебували під владою Габсбургів, певною мірою залишивши за ними автономні політичні права. Тому ідеї Австрії як держави, яка об’єднала довкола себе ці землі, в XIX ст. протистояла не лише національна (насамперед мовна, етнічна та чимраз більша національно-політична) самосвідомість населення кожного з цих субрегіонів, але й відсутність спільної мови і спільної конституції як уявної опори «австрійського» громадянського суспільства, яке б простиралося на цілий центрально- і східноєвропейський регіон. Форму та зміст політичних і соціальних явищ, що мали місце в першій половині XIX ст. — від соціального протесту до перших національних проектів — великою мірою визначив просвітницький абсолютизм.

Зазвичай етнічні витоки — головна тема в націоналістичній риториці. Оскільки ідея об’єднання в національній державі — показник діючої ідентичності, а етнонації ставлять Такі завдання (реалізовані в той чи інший спосіб, у тому числі в результаті етносепаратизму), то ідентичність уже сформована. Або навпаки: вона функціонує на рівні етнічної еліти, яка «тягне» групу за собою.

Показником функціонування національної ідеї можна вважати й той факт, що в той час, коли інші тодішні революції ставили за мету об’єднати нації в одній державі, спільноти, що проживали в Австрійській імперії, шукали шляхів виходу з неї. Це вкрай важливо, бо процеси формування держави відіграють важливу роль у сприянні інтеграції націй і, відповідно, важливості національних ідентичностей.

Промовистий приклад на обширі західноукраїнського регіону — так звана Галицька різанина 1846 р., коли австрійський уряд скерував енергію стихійного селянського бунту проти місцевої польської шляхти, яка виступила з гаслами національними, міцно переплетеними з соціальними. Разом із польськими конспіраторами у галицьке село прийшли ідеї національної ідентичності й можливості зміни політичної системи. Це був наслідок спроби тогочасних польських революціонерів реалізувати один із перших емансипаційних проектів у Центрально-Східній Європі — здобути польську національну державу шляхом збройної боротьби. Її невіддільною частиною мало стати соціальне визволення селянства. Однак якщо йдеться про Галичину, то «повстанці тут гинули не від куль австрійських солдатів, а від кіс і сокир „польських“ селян, котрі замість того, щоб приєднатися до повстанців, допомогли австрійському уряду завдати їм поразки». Власне, події 1846 р., у ході яких озлоблені хлібороби вбивали своїх панів цілими сім’ями, були на користь Відневі. Австрійська влада бачила поляків і польську ідею як нелояльних до імператора, чим імпліцитно визнала слабкість імперії, нестабільність чинних владних відносин.

Імовірно, події 1846 р. у Галичині свідчили про стихійний, локально обмежений протест, який мав власну раціональність (яка, щоправда, не відповідала раціональності організованої й інституціоналізованої революції), але був не менш ефективним. Тим паче ці події нагадали польське повстання 1830— 1831 рр., справа якого, за визначенням І. Франка, «серед руської молодежі стрітила [...] не менш гарячих противників», значна частина яких стояла на боці правлячої династії.

Проблема подальшого функціонування самої Австрійської імперії, а отже, і національних територій, що входили в неї, виявилася нерозв’язною і стала непереборною перешкодою у виконанні головного завдання революції — національного об’єднання. До того ж національні ідеї та національні конфлікти перепліталися, зливалися і стикалися з конфліктами політичними і соціальними.

1848 р. давно омріяний виступ народів за свободу загрожував обернутися на боротьбу національностей одна проти одної. Панівним тут був погляд, що нова світова система держав може надати свободу кожній нації. Адже до того часу, як зауважує учений П. Гай, панівним був специфічний етнокультурний складник Габсбурзької монархії, піддані якої постійно усвідомлювали себе протиставленням інших національностей, відчували невпевненість у власній національній ідентичності. Закономірними є узагальнення Д. Ланґевіше: «...Всюди, де були змішані національні регіони або де конкурували між собою національні претензії на певні землі, революційно налаштовані національності з територіальними поступками мирилися дуже неохоче. А коли й мирилися, то не тому, що хотіли зберегти між собою мир, а через те, що давні державні владні інститути ще не зовсім вписалися в нові національні моделі легітимності».

Під час революції 1848 р. в Австрійській імперії Габсбурги вперше у своїй історії вирішили внутрішньополітичну проблему способом, який навряд чи сприяв скріпленню єдності імперії — зіткненням її народів між собою. Сьогодні важко однозначно сказати, чому Відень пішов на такий крок: чи то з відчаю, чи то внаслідок логіки ультраконсервативного мислення, головний постулат якого — міцність і непохитність головних політичних акторів. Був й інший аргумент, який пояснював політику династії 1848 р. — Габсбурги не розглядали серйозно ідею співпраці з підвладними їй непривілейованими народами. Правлячий дім «вітав» їх як тимчасову силу, яку можна протиставити німцям і угорцям.

Як правило, національна ідентичність знаходить свій головний прояв у горизонтальній ідентифікації членів певної спільноти як співгромадян. Тож акцент при цьому робиться на загальнонаціональних цінностях — національному інтересі, безпеці тощо. Гадаємо, що події 1848—1849 рр. слід розглядати як інституціоналізовану революцію, яка мала свої цільові перспективи, форми і сфери дій. Вони виявилися в політиці шляхом організації, участі в політичних спілках, різноманітних об’єднаннях за інтересами, підписуванні петицій тощо. Завдяки політиці, яка дала змогу досягати загальнонаціональних цілей і формувати передусім через перші газети національну (вже не локальну) громадську думку, відбулося спрямування революції в легальне русло. Згодом завдання досягнення своїх цілей ставилися через рішення парламентських фракцій.

Відтак руський (український) політичний курс 1848 р. залишався монархічним, але був антифеодальним: була надія, що селянство, звільнившись із кайданів феодальних стосунків, стане свідомим представником громадянського суспільства, окремої національності, належно представленої у відповідних політичних інституціях. Приміром, у заклику до народу, виданому Головною руською радою (ГРР)[6] з нагоди виборів до рейхстагу, говорилося:«...Браття Русини! Возмім сє сердечне і щире за рукі, не даймося при виборах поводувати особистим пожитком, думою, ненавистен)... [тільки] єдиною і чистою мислею воскрешения рускої народности...»

Найбільший поштовх до сепарації галицьких українців з-під польських впливів та формування власних політичних структур мало заперечення їхніх прав як окремої нації лідерами польського національного руху. Останні виступили з програмою широких демократичних перетворень і відродження втраченої державності. Тому під час підписання петиції до імператора 19 березня 1848 р. К. Віньковський звертався до греко-католицьких семінаристів: «Не забувайте, що ви руське плем’я, окреме від поляків, що у вас інша національність, своя історія, своя мова, — словом, що ви — русини».

Поза тим український політикум демонстрував лояльність до правлячої династії. У «Зорі Галицькій» від 6 червня 1848 р. знаходимо твердження, що «...Русины... зачали сами о своихъ потребахъ радити... освѣдчили перед цѣлымъ свѣтомъ, чим они суть, и чого желають; освѣдчили, що хотятъ свою оутиснену народность подносити, свободы констітуційни хоронити и розвивати... але хотятъ въ звязѣ зъ Австрійов, яко часть до ей цѣлости налещажа, зоставати». Це було пов’язано з тим, що в той час, коли інші народи імперії, вимагаючи запровадження конституційного устрою і демократичних свобод, прагнули забезпечити свої національні права, українці не мали не лише досвіду політичної боротьби, належної інфраструктури і відповідного керівництва, але й навіть чіткого усвідомлення свого становища й потреб. Зокрема в «Адресі Русинів» від 19 квітня 1848 р., підписаному найвідомішими галицько-руськими діячами, пересипаному запевненнями у вірності русинів трону й Австрії, не було жодних політичних вимог і говорилося лише про забезпечення прав української мови в школах, державних установах і судочинстві та гарантії рівноправності для католиків східної традиції. Домінували й заклики до декларованих конституційних свобод і національної рівноправності при поступуванні «в згоді» з іншими народами. У відозві «Співгромадяни!» зокрема йшлося: «Щаслива година вибила вже і для галицьких русинів. Натхненні новим життям, вони також прагнуть руху вперед, підняття із занепаду... їхні тенденції не обмежуються виключно тільки до їх власної національності. Вони визнають рівноправність інших національностей... Русини потребують підтримки... їхніх співгромадян. Вони (русини. — Авт.) не мають могутніх національних можновладців, слабкі їхні ряди, натомість невідкладні потреби великі».

Ось іще одна особливість національно-політичного поступу етнічної більшості регіону в рамках революції 1848 р.: незважаючи на те що лідери галицьких українців задекларували ідею єдності українського народу, членами ГРР не могли бути вихідці з Великої України та українці латинського обряду, а тільки народжений у Галичині «честный русинъ греческого обряда, признающійся до рускои народности». Як бачимо, тут національна ідентичність, яка містить певний емоційний заряд, тісно переплітається з регіональною. Остання, як висновують учені, належить до її т. зв. горизонтальних типів і поряд з локальною є чи не найближчою до людини опосередкованою опорою самоідентифікації через територію, на якій вона живе постійно.

Одночасно відбувалися конструювання регіону як політичного, соціального та інституційного простору, легітимація прав регіональних еліт на владу. Свідчення цього — вимоги поділу Галичини на два адміністративних округи та об’єднання всіх українських земель Австрійської імперії в один коронний край. Проте внаслідок відмови влади від підтримки «вірних русинів» і проголошення «октройованої» конституції 4 березня 1849 р., як згадували лідери русинів, «въ конституційному патентѣ не могли сьмо ся дочитати о подѣлъ нашей Галиціи на двѣ провънціи. Буковина щаслива — не просячи, зостала краемъ короннымъ, а насъ нещасныхъ, мимо наших просьбъ, мимо прирѣканий силують въ сполцѣ зъ Ляхами зоставати и наши силы въ неостанной борбѣ теряти». Зауважимо, що з цього часу нерозв’язаність проблеми поділу Галичини стала постійним супутником українсько-польських відносин і каталізатором двостороннього міжетнічного конфлікту.

Прикладом поодинокого пошуку виходу з Австрійської держави може слугувати національно-державницька позиція делегації галицьких українців, яку вони проявили під час Конгресу слов’янських народів у Празі. У листі до командувача угорської революційної армії очільник польського консерватизму А.-3. Гельцель 4 червня 1848 р. у зв’язку з цим зазначав: «Серед галичан — половина русинів, отже, знову ці русини підтримуються слов’янофілами у намірах відірватися від Галичини і уконституювати нову державу Малоросійську з частин Польщі, Росії та Угорщини». Пригадаймо, що дещо раніше, 21 березня того ж року, сучасники-українці стурбовано повідомляли: «Кружляють відомості, що патріоти мають інші наміри і хотіли б незабаром відновити Річ Посполиту». На нашу думку, цей випадок свідчив про виразне функціонування національної ідеї — головного індикатора осягнення тією чи іншою спільнотою своєї національної ідентичності.

Починаючи з середини XIX ст., зокрема після соціального й територіального розширення організованого революційного руху 1848—1849 рр., який мислив уже національними масштабами, ідеї нації визначали великі колективні ідентичності. Саме в національних ідеях політизована свідомість убачала систему символів і вольовий імпульс, які виступали духовною основою національних рухів, національної самоідентифікацїі.

Подальшим логічним кроком були стрижні національної ідеології та політичні проекти майбутнього нації. У їхній орбіті — не тільки тогочасні політичні доктрини, а й художня література, поезія, музика тощо. Саме вони й стали артикуляторами думок про національну самобутність, а також претензій конкретних спільнот на територію. Частина з національних ідей, очевидно, стала ще й новими національними міфами — такими, що конструювалися штучно й були знаряддям національних ідей.

Загальну логіку становлення національної ідеї увиразнює схема чеського історика і політолога М. Гроха: вона відбувається на переході між першим («А») і другим («В») етапами. Зокрема накопичення достатньої кількості «народознавчого» матеріалу підштовхує до первісного етнічного поділу: відокремлення свого «ми» від усякого «не-ми», що своєю чергою відбувається за наявності відповідного соціопсихологічного тла — готовності до «патріотичного збудження» (за М. Грохом). Останнє і породжує синтетичний, інтенсивно забарвлений ціннісний погляд на «свою» спільноту як на сенс і долю. А вже на завершальній стадії національна ідея як теоретична самосвідомість національного руху (згідно з М. Грохом, етап «С») знову перетікає в державну й зрощується з націоналізмом. Отже, як висновує відома письменниця та дослідниця О. Забужко, історично та логічно філософія національної ідеї передує націоналізмові й у певному сенсі вважається його материнським лоном.

Ідеї етнічної самобутності українців упродовж 1848— 1890-х рр. у той чи інший спосіб поширювали на колективному рівні зокрема ГРР та політичні партії, а на індивідуальному — В. Полонинський і В. Будзиновський. Вони завершилися вимогою відродження держави на всіх українських етнографічних територіях, сформульованою в праці Ю. Бачинського «Україна irredenta». Невдовзі його підтримали РУРП, УСДП та УНДП[7].

Формування національної ідеї в культурному і політичному процесі XIX ст. проходило в тісному зв’язку з розвитком літературної мови і театру так званих недержавних народів імперії, зокрема й українців. Інтерес до національного фольклору, панування романтичної поезії в літературі вводили Галичину в загальний контекст слов’янського національного відродження, а отже, й України — через спільність базових постулатів та ідейних установок, розвиток національних культур, відродження національного духу. Відданість тогочасній національній ідеології, яка базувалася на мовних та етнічних факторах, за визначенням М. Чакі, стала синонімом лібералізму, захисту свободи й демократії.

У роки, які передували революції 1848 р., коли в Габсбурзькій монархії посилено пропагували ідею всеосяжної австрійської державної нації, структурною прикметою національної ідеї етнічної більшості західноукраїнських земель стала поява альманаху «Русалка Дністрова» (1837 р.). На наш погляд, це свідчило про те, що повага до культури власного минулого мала особливу вагу там, де інші чинники цілісності спільноти, наприклад держава і нація, були виражені не досить чітко або їх зовсім не було. Приміром, минуле українців, увиразнене красним письменством у «Русалці Дністровій», відігравало важливу роль у формуванні їхньої колективної самосвідомості. Воно ж опосередковано підтримувало й ідеї національної єдності, а отже, і формацій, які тоді зароджувалися і стали репрезентантами українців Австрійської імперії під час «Весни народів» — ГРР, «Галицько-руської матиці» та ін. Не випадково перша відозва ГРР закликала; «Встаньте, браття, але не до звади і незгоди! Будьмо тим, чим бути можемо і повинні, будьмо народом!»

Істотним кроком на шляху функціонування національної ідеї на західноукраїнських теренах стала діяльність українського аматорського театру. Керуючись типологією М. Чакі про ментальність та ідеологію видовищ, можна стверджувати, що постановки аматорського театру в Галичині 1848—1851 рр. виконували щонайменше три функції. По-перше, вони організовували суспільне життя в чітко окреслених межах (скажімо, в тогочасних театральних осередках — Коломиї, Львові й Перемишлі), приводячи в дію механізми саморегулювання конкретного соціокультурного середовища (специфічної культурної конфігурації) через схвалення і засудження, часто через протиставлення позитивних і негативних образів. По-друге, сам художній твір, оригінальний чи адаптований, уже був продуктом певного культурного цілого: оскільки його розуміння могло бути забезпечене лишень у випадку використання «слів» (кодів), запозичених з його культурного контексту, то «чужі» коди, які б використовувалися у творі, залишилися б у багатьох випадках незрозумілими. І, по-третє, коли твір мистецтва, скажімо, критикував реалії тогочасних культур (низької чи високої), в рамках яких перебував індивідуум або цілий суспільний прошарок, коли вони викривали тодішні механізми чи намагалися виправити ситуацію, тобто коли вони іронізували над певними (зокрема, політичними) моделями поведінки, висміювали ці моделі або знеславлювали їх, вони могли внести в культуру, яка розвивалася, певні зміни і доповнення.

Оскільки формування національних ідей у досліджуваному хронотопі було пов’язане з процесами модернізації та включення в загальноімперський контекст, найдієвішими засобами самоідентифікаци виступали думки про національну самобутність. Швидкому поширенню її елементів сприяли літературні твори, які відігравали істотну роль у формуванні національних цінностей. Зважаючи на висновки дослідника Г. Бгабга про вивчення нації через її «розповідність» і таким чином будування поля значень і символів, що асоціюються з національним життям, суттєвою є теза, що ідеологія концептуалізується з погляду артикуляції заглибин національної культури. Ми можемо припустити, що повсякденне життя представників етнонацій західноукраїнського регіону демонструвало постійну зміну ідентичностей залежно від домінуючого контексту. Ключовим принципом тут виступатиме ототожнення та самоототожнення як механізми наближення художньої дійсності до дійсності читача. Їх ми простежуємо у творах, мабуть, найвідомішої «трійці» з австрійської Галичини — австрійця Л. фон Захер-Мазоха, українця І. Франка та єврея Й. Рота.

Ідеї, які через прозові й поетичні твори ставали відомими, здобували своїх супротивників чи послідовників у середовищі етнічних спільнот. Наслідком цього стало розгортання полеміки щодо формулювання національних програм і національних міфів. Останні, які виконують важливу компенсаторну функцію, необхідні в критичні моменти: коли етнічній групі загрожує втрата культури і мови, коли етнічні меншини борються проти дискримінації та її наслідків, коли народ веде боротьбу за політичну самостійність. Оскільки міфотворення властиве нації, що формується, варто згадати систему М. Гроха, згідно з якою міфотворчість є одним із необхідних кроків у будуванні державності. Втім, хоч цей елемент і є першим, йому передує усвідомлення себе нацією, самоідентифікація. Цей момент однаково притаманний як імперській, так і ексклюзивній моделям розвитку національної ідеї, тим паче, що після 1848 р. всі концепції рівноправності національностей базувалися на принципі рівноправ’я громадян. Відповідно до цього в основі ідеї ліберальної держави, яка мала виникнути в результаті загального волевиявлення і могла б закріпити за ними необхідну їм «національну» належність, спочатку дійсно лежала демократична концепція, згідно з якою пропонувалося затвердити законодавчим шляхом права не тільки окремих громадян, а й різних етнокультурних груп. В умовах безперервного розшарування соціуму така концепція передбачала ще й стримування процесів прискореної диференціації і фрагментації суспільства, зумовлених відомими соціально-економічними перетвореннями: вважалося, що цим процесам могла зашкодити вже сама воля до «національної» єдності. Щоправда, досягнення національної єдності в етнічно багатоскладовій Габсбурзькій монархії було справою надзвичайно важкодосяжною.

Про це свідчать спроби конструювання нових національних міфів у досліджуваному хронотопі. Адже, за визначенням російського вченого В. Шнірельмана, міф виконує три найважливіші функції: 1) виконуючи інструментальну роль, обслуговує цілком конкретне завдання: територіальні претензії, вимоги політичної автономії чи намагання протидіяти культурній нівеляції і збереженню власної культурної спадщини; 2) не визнає різночитань і відкидає ймовірність кількох рівнозначних гіпотез: він ґрунтується на стереотипізації навколишнього минулого чи теперішньої дійсності; 3) свідомо спрощує дійсність і використовує (неправомірні з наукової точки зору) узагальнення на підставі поодиноких і часто неоднозначних фактів.

У нашому випадку особливого значення набували два типи національних міфів — етноісторичний та етнополітичний.

Перший із них легітимізував право групи на територію, на розвиток своєї культури та політичне оформлення аж до вимог повного суверенітету. Другий був невід’ємною рисою етнополітичних рухів і виявляв невдоволення незадовільним станом свого етносу (народу). Тому аналіз міфів такого штибу дозволяє з’ясовувати особливості етнополітичної мобілізації і ступінь дієвості націоналістичної пропаганди. Оскільки міф є об’єднавчим феноменом, у якому символи національної ідентичності набувають зрозумілого значення (за Дж. Армстронгом), то становлення національної свідомості етнічних спільнот західноукраїнських теренів було одночасно і свідомим полоном історичних міфів. На нашу думку, останні можна цілком обґрунтовано розглядати як характеристики певних виявів суспільної свідомості етногромад середини XIX — початку XX ст. як «національних свідомостей». Знаряддям націоналізму чи національних ідей, а також політичного маніпулювання були старі або нові національні міфи — про «тірольців Сходу»[8], «Gente Ruthenus, natione Polonus»[9] і «святое историческое посланничество собиранія Земли Русской».

Свій хронологічний відлік міф про так званих австрійських русинів як «тірольців Сходу» бере щонайменше з етнополітичних процесів «Весни народів» і прямої залежності від участі в ній поляків. Вони вели революційну пропаганду серед українців, одночасно не визнаючи існування «русинів» як окремої нації. Польські діячі, визнаючи асиміляцію Русі «фактом беззаперечним, природним, загальнозрозумілим», провадили конспіративну діяльність серед українців у пропольському дусі та в інтересах збереження українсько-польської єдності, не рахуючись цілковито з національними прагненнями українців або не помічаючи їх. Розрив цієї єдності під час революції 1848 р. поляки сприйняли як зраду польських національних інтересів. Адже політика ГРР, яка виникла внаслідок революції 1848 р., була діаметрально протилежною політиці польської етнічної групи: українці виступали за збереження єдиної імперії.

Опосередкованою візиткою такого бачення може слугувати оповідання І. Франка «Гриць і панич», в якому описано події 1 листопада 1848 р. у Львові. Лейтмотивами твору виступають: на макрорівні — придушення польського повстання проти австрійської влади, а на мікрорівні — вбивство українцем Грицем учасника повстання, панича-поляка Никодима Пшестшельського. Як свідчать факти, русини значною мірою виправдали сподівання австрійських урядовців. За свою вірність монархії вони дістали прізвисько «тірольців Сходу», оскільки саме населення Тіролю на заході імперії виявилось найлояльнішим до Габсбургів. З українців утворили парамілітарні національні організації — «Народну гвардію» та «Батальйон гірських руських стрільців», що блокував гірські перевали в Карпатах, щоб не допустити об’єднання польських та угорських повстанців. У сподіваннях знайти підтримку своїм національним домаганням у протидії польським впливам галицький провід демонстрував свою лояльність Габсбургам, на відміну від польської шляхти, яка аж до 1860-х рр. була виразно опозиційно налаштована до Австрії і не залишала надій на відновлення польської державності. Проте, як відомо, ГРР зазнала невдачі. Її головною вимогою був поділ Галичини за етнічним принципом на польську й українську частини, однак, починаючи з 1849 р., після укладення австро-польського компромісу, польський влив у Галичині тільки посилився.

Внаслідок невдачі польського повстання в Росії 1863 р. відбувся крутий поворот польської політики щодо Австрії — від опозиції до проголошення абсолютної лояльності і, як наслідок, співпартнерства в управлінні імперією. До того ж байдужість і упередження українців щодо так званого Січневого повстання була неочікуваною і прикрою несподіванкою для поляків, які оцінили її як зраду. Наслідком цього, за визначенням Л. Нагорної, стала українська ідентичність, яка формувалася в Галичині як реакція на послідовно здійснюваний австрійською владою курс на забезпечення польського домінування в краї і, відповідно, на ґрунті політизації етнічності. Упродовж XIX ст. етнічний складник у фундаменті галицької концепції української нації постійно посилювався і зрештою переріс у виразний антиполонізм.

Досліджуваний період був часом формування незмінного кола асоціацій національного характеру поляків — християнських вартостей, передусім типово польського ґатунку католицької релігійності (з яким часом пов’язується формула «твердиня християнства»), сарматизму[10], польської національної манії величі, романтизму й позитивізму, а понад усе — певної моделі історії та кола літературних текстів. Незважаючи на зростання національного самоусвідомлення українців, переконання галицьких поляків, що українці не здатні до незалежності, прогресувало. Речниками такого погляду були, зокрема, ендеки[11], які мали дедалі більший вплив на крайове суспільство, а також консерватори, об’єднані в групі Подоляків[12]. Розв’язання польсько-українського конфлікту, на їхню думку, виражала максима «Gente Ruthenus natione Polonus», яку від другої половини XIX ст. українці розглядали як вираження ворожої їм полонізації.

Подоляки гостро реагували на чимраз більші вимоги українського руху, який мав виразно народницьке забарвлення, його намагання самостійно бути речником народу і відмовляти в цьому праві місцевій шляхті, яка почувалася «трохи русинами», а решта була польського походження. Прикладом може бути виступ А. Голеєвського в Галицькому крайовому сеймі в жовтні 1889 р. Звертаючись до українських послів, він зауважив: «...Не знаю, чи ви тут чужі, чи ми. Бо хто ж вам поставив церкву святого Юра, хто ставив церкви, якщо не ми, руська шляхта? Хто ж, якщо не ми, хто зараз признаємося до ширшої вітчизни, до Польщі... Ми тут віддавна, не як рущизна напливова, бо вона виникла тільки після 1848 р.».

Етнонаціоналістичні версії минулого західноукраїнських земель сповідували й етнічні росіяни та адепти російської імперської ідеї, відомі під збірним образом тандему галицького русофільства/москвофільства. Відзначмо, що спочатку політична еволюція старорусинів у бік Росії зовсім не означала їхнього культурного зросійщення. Радше навпаки, старорусини ревно охороняли специфічні традиції галицької духовності, які, на їхню думку, були важливим засобом протистояння польським культурним впливам, у той же час негативно ставлячись до спроб народовців модернізувати український суспільно-політичний процес у Галичині. І навпаки, політичні амбіції москвофілів, передусім у передвиборчий період, були, на думку українців, альянсом із галицькими поляками.

Російське уявлення про Галичину як невід’ємну частину імперії Романових, яку в разі майбутнього військово-політичного конфлікту слід повернути в її територіально-адміністративний організм, тим самим завершивши нібито «святое историческое посланничество собиранія Земли Русской» (вперше згадане І. Крип’якевичем 1916 р.), свідчило про нав’язування чи функціонування міфу про спільну «етнічну сім’ю». Згідно з ним, «свій» етнос розглядався щодо споріднених або дочірніх етнічних груп (які заселяли інші землі) в іпостасі «старшого брата».

Іншим міфом була безумовна ідентифікація «своєї» етнічної групи з цілком визначеною мовою (поняття «церковнослов’янська» означало «російська»), яка нібито була рідною йому від самого початку (міф про лінгвістичну спадкоємність). Функціонування останнього міфу активно підтримували галицькі москвофіли, які час від часу спеціально зверталися до Державної Думи (починаючи з 1907 р.) з вимогами захистити російську мову, та газетні дописи про нібито утиски росіян.

Публічне наголошення на праві та обов’язку захистити росіян у близькому зарубіжжі стало головним елементом офіційних російських поглядів, які яскраво фігурували в зовнішньополітичних пріоритетах російських політичних партій. Це підтверджувало наявність російського офіційного вітчизняного націоналізму, головні диригенти якого перебували в Санкт-Петербурзі. Очевидно, що до початку Першої світової війни публічна риторика вітчизняного націоналізму для них уособлювала російський рух щодо зміцнення гегемонійного становища без територіального приєднання ближнього зарубіжжя.

Досліджувані терени відіграли визначальну роль у творенні та поширенні нових ідентичностей, передусім для галицьких українців. Для них «русинська» самоідентифікація, як узагальнює Л. Нагорна, залишалася найбільш заплутаною й невизначеною, оскільки «Русь» у їхньому уявленні символізувала сакральну спільноту і не пов’язувалася з конкретною територією. Додавалося й те, що самоназва «русин» немала й виразного етнічного забарвлення. Цю позицію чітко висловив один із лідерів краківських консерваторів, граф С. Тарновський: «Якби справа руська була справою національності, якби раз довела, що є руською, не російською, тоді знали б що робити: відкрити обійми і серце й дати їй усе, що самі маємо чи колись можемо мати. Така Русь була б якорем і щитом віри, цивілізації і національності проти Росії, але сьогодні вона такою не є». Тому саме невизначеністю «русинських» самоідентифікацій пояснюються бурхливий спалах москвофільства та його антипод — яскраво виражена русобофія.

Слід додати, що багато в чому відмінною була ситуація на Буковині, етнічна строкатість якої не стала на заваді формуванню її власного етнокультурного типу. Своєрідний топос німецько-єврейської історії й культури, а водночас і атмосфера мультикультурності крайового центру та Буковини загалом сформував міф про Чернівці як «новий Єрусалим» або «маленький Єрусалим на Пруті». Ця типологічна подібність мовби пов’язувала обидва міста незримими узами, тому звертання єврейських німецькомовних поетів Буковини до цієї теми з психологічного погляду, на думку літературознавця П. Рихла, було певного компенсацією недосяжності справжнього Єрусалима. Про це свідчить полісемантична сакральна міфологема, в якій спресувалися уявлення і прагнення багатьох поколінь буковинських євреїв.

Отже, в нових чи старих міфах, які конструювалися штучно, так би мовити, в «ручному режимі», йшлося передусім про боротьбу за внутрішні й зовнішні впливи на українців регіону. Кожен із гравців на західноукраїнській геополітичній шахівниці вважав її «своєю» фігурою. Використання міфів актуалізувало емоційний і поведінковий рівні етнічної самосвідомості української спільноти Галичини і Буковини. В окреслених ситуаціях особливе значення мали такі функції міфу, як формування колективної ідентичності та її підтримка. Творення (вигадування, уявлення) міфів було лакмусовим папірцем для модерних етнонаціоналізмів. Під час етнічного ренесансу спостерігалося намагання (ре)конструкції етнічних символів: гербів, прапорів, пам’ятників національним героям, творів національних класиків тощо, аж до популяризації гімнастичних вправ, народного співу, гри на національних інструментах і постановки оперет.