У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Проблема «української еліти» другої половини XIX — початку XX ст. (С. Шамара)

В українській історичній літературі та масовій свідомості досить поширена думка про те, що все XIX ст. було всуціль бездержавним періодом, оскільки до того часу українська спільнота повністю втратила навіть рештки самоврядування. Ліквідація козацької автономії Гетьманщини, Слобожанщини та Запоріжжя супроводжувалася внутрішнім переворотом у світогляді тогочасної української провідної верстви. Це знаходило свій зовнішній вияв у русифікації козацької аристократії, перетворенні її на частину імперської еліти. Ще раніше на шлях денаціоналізації втрапила еліта на Правобережжі, яка досить швидко усвідомила себе спочатку частиною шляхетської верстви Речі Посполитої, а згодом змушена була маніфестувати свою лояльність до Російської імперії.

Показово, що разом із втратою власної владної верхівки з суспільного обігу зникає і таке поняття, як «українська політика». Вочевидь, усе, що стосувалося українських земель, вирішувалося в координатах політичних інтересів інших потуг і було «внутрішньою справою» або Російської, або Австрійської імперій. Пробудження новітнього українського національного руху спричинилося до появи «українського питання», яке дедалі більше набувало політичного характеру, поки знову не перетворило на реальність окрему українську політику.

Отже, за всіма цими трансформаціями вимальовується досить важлива проблема існування, характеру та якості тогочасної «української» еліти. Важливими також видаються стосунки, які існували між верхівкою та широкими народними масами: наскільки вони були нормалізовані, гармонійні та взаємолояльні. Цілком зрозуміло, що це безпосередньо впливало на ідентифікацію різних верств населення, можливість народнокультурної мобілізації задля досягнення національних інтересів.

Як відомо, імперський уряд активно залучав лояльно налаштовані еліти національних неросійських регіонів, які були інтегровані до аристократії імперії. Андреас Кеппелер вдало зауважує, що використання станових критеріїв та лояльності сприяла підвищенню статусу вищих прошарків колишньої Гетьманщини (малоросів — вірних слуг династії) у ієрархії лояльності Російської імперії[33]. Але в українському випадку кооптації еліти колишньої Гетьманщини спостерігаються певні особливості. Так, на відміну від інших неросійських еліт (балтійських німців, поляків, фінів, грузинів), які зберегли свою етнічну (етнокультурну) ідентичність, українська еліта під впливом тиску російської імперської культури швидко денаціоналізувалася. Поступова акультурація українського дворянства призвела до зміни офіційного ставлення до них: малороси перестали сприйматися імперським центром як самостійна етнічна група.

Надалі соціальна мобілізація для українців різних станових груп була можлива лише за умови лояльності до імператора й держави та прихильності до російської культури, у тому числі й мови. Характерно, що русифікаційний принцип спрацьовував не тільки при формуванні еліти, але й «контреліти». Під якою розуміється загальноімперський революційний рух. У межах такої системи, на перший погляд, мали складатися оптимальні стосунки між елітою і народними масами, представленими передовсім селянством, яке ще не набуло чіткої національної свідомості. Але реальна ситуація мала принципово інший вигляд. Виявилося, що соціальний антагонізм між селянством та дворянством набуває якщо не національного, то виразно етнічного характеру. Досить поширеним серед селянства було сприйняття поміщика як чужого не тільки за його становістю, а й за етнокультурними ознаками (поляк, великорос).

Водночас не варто вважати, що вся традиційна еліта була втрачена для української національної справи. Малоросійські дворяни або правобережні шляхтичі, як правило, мали подвійну лояльність і зберігали позитивне психологічне сприйняття своєї батьківщини. Їхню ідентифікацію можна визначати як ситуативну. Адже після падіння Російської імперії чимало зрусифікованих представників еліти доволі швидко «відновили» свою українськість і брали активну участь в українському громадському і політичному житті.

Таким чином, через історичні обставини провід української справи в XIX ст. на Наддніпрянщині (і на Наддністрянщині) опинився в руках інтелігенції. І в цьому можна побачити процес формування нової еліти. Проукраїнська інтелігенція виступає як одна з антиімперських сил, але до неї не варто зводити всю національну еліту. Такий підхід породжений тим, що для української історіографії була притаманна надмірна концентрація уваги на революційному русі й на тій «контреліті», яку він фактично представляв. Водночас надто мало уваги приділялося висвітленню діяльності інших елітарних груп: чиновництва, військових, аристократії, буржуазії. Тому можна цілком погодитися з позицією В. Потульницького, який розглядає українське лівобережне панство як органічну складову частину українського суспільства. Тим паче, що на Полтавщині та Чернігівщині нащадки української шляхти колишнього Гетьманату становили до 90 % землевласників. Представники цієї традиційної української еліти сповідували консервативні, автономістські цінності та брали активну участь у найрізноманітніших формах суспільної діяльності: громадах, земствах, формуванні перших політичних партій тощо[34].

Принагідно зазначимо, що історія «національного відродження» XIX ст. продемонструвала певний колообіг регіональних українських еліт. Спочатку першість належала представникам колишньої Гетьманщини та Слобожанщини (Новгород-Сіверський, Харків), пізніше центр національного життя перемістився на Наддніпрянщину (Київ), далі через несприятливу ситуацію паростки свідомого українського життя плекалися поза межами власне української етнічної території в Женеві (М. Драгоманов) та частково в Петербурзі. У 1880—1890-х рр. першість переходить до української інтелігенції Галичини. Цей край до Першої світової війни відіграє роль українського П’ємонту. Але при цьому не варто забувати, що чималий потенціал українських інституцій у Львові забезпечувався зусиллями громадських діячів практично всієї України.

Цілком зрозуміло, що без діяльності еліти досягти радикального успіху в національній мобілізації мас було неможливо. Як справедливо зазначає Б. Кравченко: «Домінантним чинником, що визначає силу національної свідомості, є особлива поведінка еліти. Національна ідентичність — не вроджена ознака людини, а нова орієнтація в суспільстві». Але при цьому варто враховувати, що поведінка самої еліти може бути амбівалентною: такою, що сприяє народній мобілізації навколо неї, і такою, що співпрацює з чужинською владою й асимілюється з чужорідною культурою. «Якщо еліта не вимагає корпоративного визначення групи як цілого, то народ, хоч і підтримує свою культурну самобутність, не може розвинути спільного почуття національної ідентичності»[35], — резюмує Б. Кравченко.

Цікавою видається спроба виділити декілька генерацій новітньої української інтелігенції.

Уперше цю ідею виразно розвинув у знаменитій «Самостійній Україні» М. Міхновський, хоча його інтерпретація у цьому сенсі має явно негативістське забарвлення. В О. Забужко ця ідея викристалізувалася у «генераційну періодизацію» історії нової української культури, яка «передбачає в її розвиткові наступні етапи, відповідно до міри самоусвідомлення культурою себе як об’єктивації національного буття свого — суб’єкта — українського народу»[36].

Здається, що запропонована періодизація буде доречною й у ситуації, пов’язаній із впливом інтелігенції на національне усвідомлення широких мас. Конкретно вона виглядає так: перше покоління — від «Енеїди» І. Котляревського до «братчиків» (діячів Кирило-Мефодіївського братства), друге — «українофіли», «сімдесятники», «громадівці», третє — покоління «Молодої України» (з кінця 80-х рр. XIX ст. по десяті роки XX ст.), четверте — покоління революційної доби та «розстріляного Відродження». Окресленій проблемі відповідають саме третє та четверте покоління, які виховані «українською ідеєю» й призначені логікою історії для того, аби завершити іманентно-інтелігентський етап українського національного руху.

На той час (1897 р.) українська інтелігенція становила незначний прошарок населення. У підросійській частині України лише 16 % юристів, менш як чверть учителів, 10 % письменників і артистів належали до української національності. На Галичині ситуація була не кращою. Крім того, українці були практично відсутні у вищих ешелонах інтелігенції, а значилися переважно (приблизно 3/4) серед «третього елементу», тобто земської та сільської інтелігенції, яка здебільшого не мала вищої освіти. Також було очевидним непропорційне територіальне розміщення інтелігенції. Найбільша її частка припадала на Лівобережжя (понад 40 % учителів, 45 % працівників державних установ). Ці особливості не могли не позначитися на потенційний можливості інтелігенції впливати на піднесення національного усвідомлення.

Однією з особливостей модерного українського націостановлення було те, що роль еліти з-поміж усіх потенційних верств населення змогла відіграти лише світська інтелігенція. Її значення у національних рухах, за Г. Сетоном-Вотсоном, є пропорційно оберненим до актуального рівня економічного розвитку суспільства і політичної свободи в ньому[37]. Як свідчила соціально-економічна та політична ситуація, в Україні у межах Російської імперії ця теза була вповні правомірною. Підрахунки А. Каппелера щодо участі інтелігенції в українському національному русі також підтверджують думку Сетона-Вотсона. Так, 1897 р. було зареєстровано 47 тисяч українців із середньою чи вищою освітою, що становило лише 0,3 % українського населення (для порівняння: серед російського населення України освічені верстви становили 5 %). Водночас інтелігенція домінувала в організованому національному середовищі, бо становила понад 3/4 національного руху. Тому можна погодитися з таким висновком Каппелера: «Надзвичайно висока частка інтелектуалів на тлі дуже низького освітнього рівня всього іншого населення — характерна ознака (на противагу російському революційному рухові) соціальної структури українського національного руху»[38]. Така особливість спричинила те, що навіть у вирішенні суто політичних проблем його представники не залишалися осторонь клопотань щодо рідної мови, культури, історії в системі народної освіти.

Водночас вкрай несприятливі обставини імперської дійсності, передусім жорсткий заборонно-репресивний тиск із боку російської влади, призводив до значного спотворення інтелектуального та ідеологічного оснащення національного руху, що продукувався українсько-орієнтованим інтелігентським середовищем. Як зауважував М. Грушевський, «у таких умовах, звичайно, не мислимий був правильний рух не тільки української літератури чи науки, а й політичної та суспільної думки, позбавленої будь-яких легальних органів свого розвитку»[39]. Цілком зрозуміло, що українство в межах Російської імперії до революційних подій початку XX ст. було представлене переважно культурницькою течією.

У період революції 1905 р. українська громадськість вустами своїх лідерів чітко висловлювала розуміння неприродності спроб штучного обмеження власного суспільно-політичного руху лише поточним моментом. Подібне «відсікання» традиції було наслідком не лише названих вище свідомих охоронних заходів імперських поліцейських структур, а й певної несвідомої внутрішньоукраїнської «гуртківщини» та конкуренції різних інтелігентських середовищ. Негативні наслідки такого стану речей адекватно осмислив С. Єфремов. Оцінюючи відсутність будь-якого планового розвитку, він констатував: «Залишений у питаннях опрацювання національного світовідчуття майже на власні сили, українець природно звикав ледь не всю історію українського руху починати з самого себе чи того гуртка, до якого він належав». Тому Кирило-Мефодіївське братство, «Основа», Шевченко, Куліш, Костомаров, Драгоманов, радикальна партія тощо для українців тривалий час лишалися тільки іменами, позбавленими внутрішнього сенсу та значення, такими, що нічого не промовляли ні до серця, ні до розуму й тому не мали чи майже не мали впливу на формування української свідомості. Як приклад наводився факт відсутності історії навіть Кирило-Мефодіївського братства, цієї першої української організації з визначеною суспільно-політичною програмою. Наслідком цього було те, що українське суспільство втратило можливість нормальної національної еволюції та цілеспрямованого розвитку зрілої суспільно-політичної думки. Її становлення йшло своєрідними стрибками, амплітуда ж сягала крайнощів — від проповіді «безполітичної культури» до заперечення будь-якої культурної праці, від радикальних національних заяв до повної національної індиферентності.

Брак історичності національного руху був досить швидко подоланий із появою низки спеціальних досліджень. Однак в історичній та суспільно-політичній думці з’явилася інша надмірність — відбулася певна абсолютизація загальної уваги лише до інтелігентської течії у визвольному русі. Більше того, виникла небезпека зведення всієї новітньої історії України лише до національно-визвольних змагань. Навіть М. Грушевський волів розглядати український історичний процес XIX — початку XX ст. здебільшого як «національне відродження», уявляючи його «діяльністю національно свідомої інтелігенції». Подібні дослідницькі настанови сформувалися на тлі сприйняття Грушевським ідеї про роль інтелігенції як провідного класу.

Але варто враховувати, що погляди історика на центральну роль інтелігенції у націотворчому процесі не лишалися незмінними. Досвід визвольних змагань 1917—1921 рр., а надто непідготовленість українських інтелектуалів до практичного державотворення, посилили його критичні настанови до інтелігенції. Закиди щодо невиконання нею соціальної та національної місії містилися, зокрема, у статті Грушевського «На село (Чергові завдання української трудової інтелігенції)», опублікованої 1920 р. у журналі «Борітеся — поборете!».

Особливості українського націостановлення позначилися і на невизначеності термінологічного ряду щодо назви та самоназви нової нації. Лише з часом з’ясовується анахронізм використання терміна «українофіли» щодо українського національного руху. Той же Єфремов цілком логічно зазначав: «Назва „українофіл“, що вживається для означення відомого напряму серед людей українського походження, є позбавленою всякого певного змісту і, будучи не більше як філологічним і логічним непорозумінням, породжує й у подальшому непорозуміння»[40]. Пропонувалося перейти виключно на використання назви «українець» на позначення особи, що належить до української нації, виходячи з аналогії — росіянин, німець, француз тощо. Назва «українофіл» набувала семантичного відтінку поверховості, парадності, штучності у виявленні своїх симпатій до українства або ж стосувалася носіїв іншої етнічності, які симпатизували українській справі. Але навіть у період національного підйому часів революції 1905 р. назва «українець» уживалася з певними застереженнями щодо рівня національного усвідомлення.

Подібна ситуація, зрештою, була типова для націй, які ставали реальністю за несприятливих імперських умов, коли існувала відчутна дистанція між етнічною спільнотою (у нашому випадку це наддніпрянські «малороси» й галицькі «русини») та самосвідомою національною спільнотою («українцями»). Проте названа специфіка, напевне, лише очевидніше подає загальну рису процесу націотворення — усвідомлення себе нацією далеко не всією етнічною масою. Завжди буде залишатися певна кількість маргінальних елементів, які перебувають за межами національної спільноти. Суть вирішення проблеми, можливо, полягає у появі певної «критичної маси» носіїв етнічних ознак, які спромоглися усвідомити власну належність до національної спільноти. Тому надзавданням українського руху в усій можливій перспективі було досягти цієї критичної маси адептів нової національної ідентичності, яка змогла б зробити українську націю реальністю. Тоді відпала б потреба у спеціальному наголошуванні щодо національно свідомого виміру у визначенні поняття «українець». Етнічне та національне найменування стало б аналогічним і зійшлося б в одному понятті.

Не менш важливим явищем духовно-інтелектуального простору України була наявність у ньому численного прошарку інтелігенції «російської культури». Ідеться про носіїв подвійної свідомості, людей інтелігентної праці українського походження, але вихованих у спільноімперській російській культурній традиції, які доклали чимало зусиль до розбудови останньої. Від того, наскільки ця частина інтелігенції могла бути включена в український націотворчий процес, значною мірою залежав його перебіг. Слушні думки щодо розуміння цієї проблеми висловив Д. Дорошенко вже після революції, під час дискусії з «євразійцями». Він цілком виважено з’ясував, що сучасне українство не може відцуратися від вагомої культурної спадщини, створеної українцями протягом XIX ст. у межах тодішньої Російської імперії. У відповідь на статтю М. Трубецького про небажаність зречення українців спільноруської культури історик зауважував, що українці усвідомлюють, який величезний внесок був ними зроблений, зокрема, у розвиток російської науки. Зараховані до лику російських вчених лише на підставі того, що писали свої праці переважно російською мовою, Веланський, Лесевич, Остроградський, Костомаров, Потебня, Антонович, Кістяківський, Ковалевський, Ушинський та багато інших були продуктом творчості українського генія, українського духу, і від них українці не збиралися відмовлятися. Як не відмовлялися вони й від своєї української національності[41]. Такий підхід створював важливу для націотворення традицію.

У науковому осмисленні феномена інтелігенції не бракувало поглядів, які заперечували її націотворчу роль. Найпомітнішим українським мислителем пореволюційного часу, який сповідував такі ідеї, був В. Липинський. Хоча його концепцію навряд чи можна назвати антиінтелігентською. Вона радше мала яскраво виражений аристократично-елітарний характер. А до аристократії, на думку Липинського, могла потрапити лише краща частина інтелігенції. Загальна оцінка суспільної, націотворчої ролі інтелігенції визначалася істориком крізь призму його розуміння природи нації та власної соціальної приналежності.

Заслуговує на увагу його визначення самого явища інтелігенції, позаяк тут враховані основні елементи націотворчого процесу. Інтелігентами вчений називав ту категорію людей у нації, які: «1. Зовсім загубили органічний зв’язок з яким-небудь матеріяльно продукуючим класом, тобто здекласувались, і по способу свого життя і по способу свого думання не можуть бути зараховані ані до хліборобів, ані до промисловців, ані до працюючих фізично робітників. 2. Які не володіють ані зброєю, ані засобами матеріальної продукції: землею, фабриками, машинами — не мають власної реальної, матеріальної сили. 3. Які живуть по-інтелігенськи тому, що посідають більшу суму освіти, науки, і тому, що ця здобута в школах більша освіта забезпечує їм необхідний дохід за їхню інтелігентську, розумову працю»[42]. Саме здекласованість, безземельність, непродуктивність інтелігенції зумовила її не самостійну підпорядковану роль у процесі творення нації — бути посередником між державною владою та народними масами. Однак у цій загальній формулі наявні різні складові, від поєднання яких і залежала оцінка діяльності інтелігенції. Розглядаючи український історичний досвід, Липинський звертав увагу на те, що інтелігенція досить часто виконувала свої посередницькі функції між українськими масами і чужою, російською або польською, державою. Цілком зрозуміло, що в такій ситуації не йшлося про можливість творення власної органічної нації.

На думку Липинського, інтелігенція за своїм громадським спрямуванням ділилася на дві зовсім відмінні групи. Перша використовує свою освіту для служби громаді (нації, державі, класу), тим самим виконуючи одну з найбільш почесних і важких громадських ролей у житті нації. Друга натомість використовує громаду (націю, державу, клас) для задоволення власних вузькостанових або особистих інтересів. Остання ситуація має місце, коли інтелігенція претендує не на службову, а на провідну роль у житті нації. Цікаво, що одна з найпомітніших праць Липинського «Листи до братів-хліборобів» написана з урахуванням окресленого вище поділу інтелігенції на дві групи. Так, у вступному слові автор спеціально наголошував на тому, що його книга адресована до світської інтелігенції, яка не претендує на верховну політичну владу: «Для інтелігенції, якої найбільшою амбіцією і найбільше гарячим бажанням єсть дати своїй нації одну об’єднуючу політичну ідеологію, а не жити з паразитарного розбивання нації на множество взаємно себе пожираючих партій та ідеологій»[43]. Водночас мислитель критикує іншу групу інтелігенції, яка, порушуючи своє соціальне покликання, живе з політики.

В. Липинський писав, що українська матеріально непродуктивна інтелігенція має дуже великі заслуги перед нацією на полі культурної аполітичної праці — без її співучасті важко було б розвинутися українській науці, мистецтву, літературі, навіть українській кооперації. Водночас до політичної праці українська інтелігенція показала себе абсолютно нездатною. Біля неї не може об’єднатися в одне тіло нація, оскільки для цього бракувало об’єднавчої спільної традиції та культури.

Найбільше претензій до інтелігенції мислитель висував у тій сфері, яка була безпосереднім полем її інтелектуальної діяльності — ідеологічній. На його переконання, історичний досвід доводив, що «ідея своєї держави, збудованої якимись иншими українськими класами, була... як не ворожа, то в найкращім разі абсолютна чужа» українській демократичній інтелігенції. Водночас: «Ідеї, віри, леґенди про одну єдину, всіх Українців об’єднуючу, вільну й незалежну Україну провідники нації не сотворили, за таку ідею не боролися і тому, розуміється, така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла»[44]. Більше того, історика непокоїла і загальна спрямованість ідеологічних шукань «політикуючої інтелігенції» — те, що «наша інтелігенція, замість творити ідеологію патріотичну, тобто будити Україно-творчу свідомість територіально-політичну, творить ідеологію націоналістичну, тобто будить Україно-руйнуючу свідомість культурно-віросповідну»[45]. Цілком очевидно, що така негативна оцінка була породжена авторським баченням сутності нації передусім як спільноти, збудованої на усвідомленні територіальної єдності.

Далі інтелігенції зроблено докір у неспроможності витворити українську правлячу верству, вкрай потрібну для формування нації та створення власної держави. Причину цього Липинський бачив у тому, що в інтелігенції були відсутні дві риси, необхідні для творення такої провідної націотворчої групи: сила й авторитет. Але, незважаючи на це, українська інтелігенція зуміла зберегти за собою монополію представництва нації як у період «національного відродження» до Першої світової війни, так і в часи державного будівництва. Сталося це тому, що українська інтелігентська демократія скористалася національною слабкістю та політичною нерішучістю інших соціальних верств, передовсім державотворчого хліборобського класу.

Зрештою, В. Липинський змальовує ідеальну модель участі «чесної, дисциплінованої, зорганізованої» інтелігенції у націотворчому процесі. Для цього інтелігенція мала відмовитися від спроб самостійного політичного керівництва і зосередитися на виробленні загальнонаціональної ідеології та виконанні своїх фахових функцій. Тоді найліпші її представники разом із верхівкою інших продуктивних класів зможуть увійти до складу нової української аристократії. Мислитель спеціально наголошував на тому, що «роля інтелігенції це одна з найбільше почесних ролей у нації: роля духовників і фахово-освічених помішників національної аристократії»[46]. У такій ідеальній схемі знайшлося місце і для здекласованої інтелігенції, що рветься до влади — бути ідейними вождями опозиції. Наявність останньої, за умови доброї організації національної аристократії, буде лише сприяти необхідним реформам та ротації аристократичної верстви. За таких умов, підсумовує Липинський, «ідейна політична праця інтелігенції не приносить шкоди нації, навпаки, вона дає той необхідний і нормальний фермент, який піддержує життя і розвиток націй».

Досить гострою була і проблема національної орієнтації самої інтелігенції. Далеко не всі інтелектуали з-поміж етнічних українців поповнювали лави українських симпатиків. Болісним був процес психологічної адаптації українського інтелігента у зросійщеному чи спольщеному місті. Перед ним поставала дилема: або цілком розчинитися в іноетнічній культурі, або, подолавши всі перешкоди, самоствердитися у власній. Парадоксальність останнього процесу помітив Б. Кравченко, який зазначив: «Через механізм асиміляції українська інтелігенція здобувала національну свідомість»[47].

Процес національного навернення мав своєрідну ієрархічну природу. Від патріархів української культури губерніальних центрів до дрібніших міст і сіл. Якщо київські професори надавали українському рухові певного статусу в очах сільської інтелігенції, та остання своєю чергою сіяла зерно національної свідомості в селі. Важливим спонукальним чинником, що підштовхнув інтелігенцію до лав національного руху, була проблема соціальної мобілізації і, відповідно, потреба усунення іноетнічних конкурентів зі сфери традиційної інтелектуальної праці.

Окремого розгляду потребує порівняльний аналіз соціального складу наддніпрянської та галицької інтелігенції. У першому випадку переважали різночинці, у другому — було значно більше вихідців зі стану духовенства. Але обидві складові української інтелектуальної еліти були єдині, коли йшлося про конкретні кроки розбудови національних, політичних, освітніх, культурних, наукових, пресових установ. Наприкінці XIX ст. абсолютна їх більшість концентрувалась у Галичині. І саме на їхню підтримку скеровувалися зусилля інтелектуалів із Наддніпрянщини.

У другій половині XIX ст. погляд на Україну та її мешканців, безперечно, змінився. Унаслідок засвоєння «малоросами» цінностей романтизму, зростаючої національної свідомості їх уже як «українців» (значною мірою завдяки українській національній літературі та політичній діяльності братчиків Кирило-Мефодіївського товариства) повернувся до життя затушований образом «хохла-малороса» стереотип сепаратиста-мазепинця. В офіційних російських колах «мазепинцями» називали фактично всіх, хто міг більш-менш «культурно» говорити українською мовою. І тут ішлося радше не про мовну, а про приховану політичну проблему, адже, по суті, актуалізувалося те, що українці здатні відродити власну політичну еліту, подібну до тієї, яку очолював колись Мазепа.

Романтиками й піонерами серед дворянських кіл, що почали відроджувати політичну еліту України, були декабристи та інші поодинокі представники колишньої української старшини першої половини XIX ст. Але нової переоцінки цінностей потенційна українська еліта, схоже, зазнала-таки після невдалого, але показового дебюту політичної діяльності Кирило-Мефодіївського братства, а також політизації українського національного руху в Галичині під час революції 1846—1848 років.

Дебютувати у ролі «провідників» нації на початку другої половини XIX ст. судилося дітям польських (точніше, сполонізованих колись українських[48]) дідичів-землевласників, відомих нам із підручників історії як «хлопомани»-народолюбці. І хоча самі вони офіційно заявляли про аполітичність своєї діяльності, є всі підстави вважати її політичною формою боротьби за національні права українців і водночас творенням (поверненням) Україні її еліти.

Так, на початку XX ст. Ф. Матушевський зазначав, що «хлопоманський» рух у тій формі, якої він набув у 1860-х рр., «треба вважати за цілком природний і розумний кінець розвою і зросту соціально-політичних, гуманітарних ідей, що прокинулися з початком XIX віку серед українсько-польської шляхти, розвою і зросту демократичної свідомости і романтичного народолюбства... Від науки та літератури народолюбним думкам треба було зробити дальший ступінь — до політики та громадських відносин. І цей ступінь зробила українсько-шляхетська молодь...»[49]

Далі була діяльність громадівців (1860—1880-ті рр.), «молодих громадівців» (ближче до кінця XIX ст.), виникнення українських політичних партій на Наддніпрянщині (початок XX ст.). Формуванню політичної еліти українства заважали заходи в рамках великодержавної й економічної реакції з боку російського уряду (надто помітної в 1880-х рр. і на початку XX ст.). З одного боку, це притлумлювало бажання деяких українських патріотів виступати з політичними вимогами, а з іншого — призводило до помітнішої радикалізації українського національного руху.

У 1890-х рр. і на початку XX ст. у Наддніпрянській Україні з’явилася низка організацій («Братерство тарасівців», Революційна українська партія, Українська радикальна партія та ін.), які висували програми більш радикального переформатування Російської імперії. У цих програмах уже були вимоги самостійності України, об’єднання наддніпрянських і наддністрянських українців в одній державі, а серед шляхів боротьби допускалися революційний і навіть збройний.

Нерідко ідейно підтримували й фінансували політичні плани цих організацій і партій відомі дворяни українського походження (Скоропадські, Чикаленко та ін.). Деякі з них, отримавши право представляти Україну в І Державній Думі Російської імперії, намагалися обстоювати українські інтереси у рамках її діяльності. Втім, скидається на те, що багато хто з цих діячів зневірився в можливості здобуття української автономності (самостійності) — надто після антинаціональної політики російського уряду напередодні та під час Першої світової війни.

Можливо, саме тому в листі до П. Стебницького від 2 квітня 1917 р. Є. Чикаленко писав: «Але боюсь я отих широких замірів... мало не самостійної України. Ми тільки перелякаємо великоросів у центрі і своїх ольстерців; уже є й приклади. Вже в Київському виконавчому комітеті с. д. кацап та один жид підняли ґвалт з приводу замірів українців посилати депутацію до Петербурга. Кадети про автономію України мовчать, і вони, очевидно, будуть проти неї; взагалі проти неї будуть всі, крім свідомих українців, яких тільки купка. Ну, нехай ще підтримають наші домагання інородці, а все-таки на „Учред. Собрании“ більшість буде проти автономії України, я в цьому глибоко певний»[50]. А 12 травня тому ж таки Стебницькому Чикаленко напише: «...За будуще боюсь, власне, за близьке, а не далеке. Що український народ доб’ється автономії, в тому певний, але питання — коли?»[51]

Відомо, що відповідь на запитання Чикаленка не забарилася. Але спроба 1918 р. відродити самостійну Українську державу у формі Гетьманату, де б влада забезпечувалася і легітимізувалася українським аристократичним родом, на жаль, не знайшла підтримки серед широких верств тогочасного українського суспільства. Ідеї «рівності», «братерства» та інші соціалістичні гасла, що завжди популярні в умовах війни і революції, завадили українській інтелігенції та іншому свідомому громадянству погодитися на свого «царя», коли щойно був скинутий російський.

Отже, у Наддніпрянській Україні другої половини XIX — на початку XX ст. спостерігалися своєрідні стосунки еліти і широких народних мас. На перший погляд, тут складалася ситуація, типова для станово-ієрархічного суспільства, де роль провідної верстви виконували привілейовані стани, які були цілком лояльними до імперської влади. Проте така схема була підважена, з одного боку, місцевою українською традицією, а з іншого — процесами трансформації традиційного суспільства. Як наслідок, у «шпаринах» імперських владно-панівних стосунків почали закладатися елементи власне національної української еліти. На певному етапі, принаймні до революції 1917 р., вона функціонувала в режимі «контреліти», особливо коли намагалася виявляти самостійну політичну активність. Через історичні обставини традиційні провідні верстви (нащадки козацької старшини, шляхта, дворянство) виявилися надто лояльними і, відповідно, кооптованими до імперської еліти. У кращому випадку вони мали подвійну свідомість і продовжували зберігати місцеву етнічну самобутність. Лише окремі представники традиційної еліти виявляли симпатії до української справи. У таких умовах роль національної еліти випала на долю української інтелігенції, яка й винесла на своїх плечах основну вагу реалізації національного проекту. Органічною складовою якого й було національне самоусвідомлення ширших мас.