У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Саморефлексія Української літератури як національної (від Тараса Шевченка до «Української хати») (В. Масненко)

Література як складова інтелектуального життя у новітній час неминуче набуває певних національних форм, стає органічною частиною модерного націотворення. Національне усвідомлення української спільноти теж не було винятком і супроводжувалося доволі суттєвими змінами у літературному процесі, які можна кваліфікувати як процес його націоналізації. На жаль, ці явища до останнього часу не набули належного осмислення як у межах інтелектуальної історії, так і в самому літературознавстві. Окремі аспекти проблеми знайшли часткове висвітлення в оглядових навчальних курсах з історії українське?! літератури XIX та XX ст.[152] Реалізація націотворчого потенціалу української літератури цікавила літературознавців модерністського та постмодерністського спрямування: Г. Грабовича, С. Павличко, Т. Гундарову. Однак на це так і не звернули належну увагу історики. Тому й досі лишається актуальним побажання, висловлене свого часу І. Лисяком-Рудницьким («Це могло б стати темою цікавого дослідження з літературної соціології»[153]).

Новітній літературний процес, започаткований «Енеїдою» І. Котляревського, відкривав шлях до формування власне української національної літератури. Ознаками якої були не тільки використання народної мови, а й становлення цілком самобутньої системи естетичних цінностей, художніх образів, символів, канонів, змістів, які б вирізняли українське красне письменство з-поміж інших європейських літератур. Важливою умовою було також обґрунтування цілісної літературно-культурної традиції українського письменства. Цілком зрозуміло, що цей процес, як і виокремлення української національної історіографії, відбувався доволі складно й суперечливо. Адже вийти за межі малоросійського, регіонального письменства і піднятися до декларування своєї українськості спромоглися далеко не всі представники «літературного цеху». У часовому вимірі «націоналізація» літературного життя України охопила все XIX ст. Зрештою, цілковиту слушність мав І. Лисяк-Рудницький, коли стверджував: «Українська література виросла понад рівень „літератури для домашнього вжитку“ і почала проявлятися як повна національна література лише на зламі XX ст.»[154].

Розглядаючи трансформацію літературної традиції, вироблення у ній сучасних форм та змісту, у тому числі й національних, необхідно враховувати не тільки суто літературні чи естетичні чинники, а й загальну суспільно-політичну ситуацію, у якій відбувався цей процес. В умовах відсутності політичних свобод, зокрема свободи розвитку суспільної думки, інтелектуальних та художніх пошуків відбувається політизація культури та духовного життя. Зрозуміло, що таке явище охоплює й літературну творчість. Особливо актуальним це виявилося для підневільних спільнот, які не мали можливості спиратися на державне протегування. Це загальносоціологічне спостереження в українському випадку, на думку Лисяка-Рудницького, знаходило свій вираз в тому, що «українські інтелектуалісти почували обов’язок відстоювати права своєї країни на відрубне національне існування»[155]. Звідси походив і особливий погляд на літературу, як знаряддя для реалізації національного проекту.

Розглядаючи націотворчу роль української літератури, необхідно враховувати, що тривалий час її сприймали лише як регіональне «містечкове» письменство, таку собі суміш архаїки й провінційності, придатної лише для малоосвіченого простолюду. Так, навіть знаний український інтелектуал М. Максимович у листі до Д. Зубрицького від 22 квітня 1840 р. переконував: «Все, що у нас пишеться по-малоросійськи, є певним чином уже штучне, таке, що має інтерес лише обласний, як у німців написане на аллеманському наріччі. У нас не може бути письменства на південноруській мові, а тільки можуть бути і є на ній окремі твори — Котляревського, Квітки (Основ’яненка), Гребінки та інші»[156]. Отже, було необхідно зламати такі стереотипи, піднести українську літературу не тільки на національний, а й на загальноєвропейський рівень.

Особливо інтенсивно українське самоусвідомлення у літературі відбувається саме від середини XIX ст. Радикальні зміни, які тоді намітилися, цілком слушно пов’язують з постаттю і творчістю Т. Г. Шевченка. Тут ми зупиняємося на осмислені його образу лише в інтелектуальній традиції. Формування уявлення про Шевченка як національного символу в масовій свідомості потребує окремого розгляду в межах культурної історії. Варто лише принагідно згадати, що перетворення поета і художника на «батька нації» відбувалося шляхом його сакралізації й потужної міфологізаци, якій прислужилися українські інтелектуали. Вихідними пунктами якої було ствердження його народного походження («мужицького роду», варіант «козацького роду»),важкої трагічної долі, самопожертви задля народного визволення. Необхідними елементами «націоналізації» образу Шевченка було формування культу Шевченкової могили, «Кобзаря» як національної Біблії, вшанування його зображень, стилізованих під народну картину тощо. Варто звернути увагу на те, що культ Шевченка був створений у досить стислі терміни, у межах одного покоління (20 років), і охопив усі українські етнічні землі: Наддніпрянщину, Галичину, Буковину, Закарпаття. Так, М. Драгоманов констатував існування у середині 70-х рр.: «На Україні російській і в Галичині вже міцний культ Шевченка»[157]. Позитивний результат реалізації цього національного проекту, на нашу думку, був зумовлений органічним поєднанням інтелектуального та культурного осягнення постаті Шевченка.

Як правило, внесок Кобзаря у націотворчу справу вбачають у змісті його поетичного слова. Так, С. Русова свого часу досить влучно показала вплив його спадщини на свідомість старшого покоління українських діячів. Адже неясні до того, але привабливі ідеї демократизму, палкої любові до батьківщини, інтерес до історії та етнографії під впливом натхненого слова поета, його високого гуманізму, сформувалися у суспільно-літературну течію, яка дістала назву «українофільства»[158]. Сприйняття значення Шевченка для націотворення молодшим поколінням українських громадських діячів було ще послідовнішим і більш однозначним. Так, Б. Грінченко був переконаний, що «Шевченко перший виразно висловив ідею повної української незалежності яко нації і вкупі з тим зостався завсігди і всюди толерантним до інших націй — себто висловив дещо зовсім нове, зовсім нечуване з уст у його попередників, українських письменників». І далі ще переконливіше: «Він був перший українець із правдивою національною свідомістю, і ніхто не пособив так, як він, вироблятися доброму вкраїнському національному світоглядові»[159]. Про дедалі більший інтерес громадськості до Шевченкових творів свідчить те, що, незважаючи на цензурні й поліційні перепони, вони навіть у таких умовах виходили масовими накладами. Так, В. Доманицький підрахував, що до 1904 р. сумарно було ви друковано півмільйонна примірників творів Шевченка[160]. Ніхто інший із представників красного письменства не міг похвалитися такою популярністю.

Г. Грабович запропонував подивитися на вказану проблему під іншим кутом зору, а саме знайти в голосі поета відкриття суб’єкта, своєї індивідуальності: «Власне тим... уможливлюється новонароджена національна свідомість: не регіоналізмом, тим обласництвом, що його вбачали в українському дусі всі тогочасні російські критики і майже всі українські, а новою універсалістською концепцією людини — не влади! — якою можна було озброїтися проти гегемони російського універсалізму — чи то „прогресивного“, чи „консервативного“ штибу»[161]. Така настанова буття відкривала ширший контекст для усвідомлення сутності українства, виводячи його за межі російського імперського мислення у європейській, або ж принаймні слов’янський світ.

Постшевченківський період розвитку української літератури був позначений змінами домінуючих моделей українського самоусвідомлення. Особливий вплив на це справив П. Куліш, який протягом 50—60-х рр. XIX ст. намагався відігравати роль організатора літературного життя. Теорія «етнографічної достовірності» П. Куліша, сенс якої полягав у обстоюванні своєрідності та месіанського призначення українського слова, послідовно працювала на ствердження національної самобутності української літератури. На сторінках «Основи» Куліш пропагував думки про окремішність української літератури, а для розрізнення від російської літератури навіть придумав на означення останньої спеціальний термін «сусідська, або заесманська, словесність» (р. Есмань розташована на східній межі Чернігівської губернії).

Для покоління 1840—1860-х рр. Т. Шевченко, П. Куліш та М. Костомаров становили своєрідну наддніпрянську «трійцю», яка заклала основи нової української національно-історичної свідомості й нової літератури. І. Франко підкреслював, що вони «розпочали нову добу українського літературного і загалом духового розвою»[162].

Свідченням зрілості української літературу, набуттям нею необхідної повноти було збільшення жанрового розмаїття. Окрім традиційно репрезентованої поезії, українське красне письменство формує розвинений прозовий пласт — від широких епічних полотен повістево-романних жанрів до творів малих жанрів: оповідань, нарисів, новел, замальовок, фейлетонів тощо. Принципово важливого значення набула в другій половині XIX ст. українська драматургія. Творчість таких корифеїв, як М. Кропивницький, М. Старицький, Б. Грінченко, І. Карпенко-Карий, у суспільній свідомості послідовно пов’язується з українською театральною традицією. Адже в умовах цензурних заборон театральна сцена лишалася майже єдиним легальним місцем для поширення українського слова.

Попри цензурні обмеження все ж збільшується потенціал українського письменства. На Наддніпрянщині важливим центром громадсько-культурного життя з 70-х рр. XIX ст. знову стає Київ, де гуртувалися найвизначніші представники «літературного цеху» — І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, О. Кониський та інші.

Особливе значення для становлення української літератури як національної мала перекладацька справа, в якій особливі заслуги належать П. Кулішу, С. Руданському, М. Старицькому, Б. Грінченку, П. Грабовському. Тим самим український читач Наддніпрянщини діставав змогу ознайомлюватися з найкращими здобутками світової культури не через російського посередника, а в українських перекладах. Незважаючи на заборони, був здійснений переклад українською мовою і Святого Письма. З іншого боку, зростала кількість творів українського письменства, перекладених іноземними мовами.

Досить багатообіцяючим для розвитку української думки, у тому числі й для публіцистики та художньої літератури, було видання «Основи» (1861—1862 рр.). Як слушно зауважив Б. Грінченко: «Вона дуже пособила виробитись нашому національному самопізнанню і направляла його на добрий шлях»[163]. Припинення видання цього журналу негативно позначилося на настроях та орієнтації українського середовища. Подальші цензурні перепони не дозволяли належним чином розвинутися на Наддніпрянщині літературно-художній періодиці. З великими труднощами до 1905 р. громадськості вдалося випустити лише поодинокі неперіодичні альманахи: «Луна» (1881 р.), «Рада» (1883,1884 рр.), «Нива» (1885 р.), «Степ» (1886 р.), «Складка» (1887—1897 рр.), які репрезентували літературний доробок наддніпрянських письменників. Твори давнього та сучасного письменства друкувалися на сторінках літературно-наукового журналу «Киевская старина» (1882-1906 рр.). За двадцять п’ять років існування цього видання у ньому було надруковано понад 200 художніх творів. Проте більшість літературного доробку Наддніпрянської України побачило світло за її межами, у галицьких періодичних виданнях, які в цей час набули загальноукраїнського характеру. Це передовсім «народовські» видання — журнали «Правда» (1867—1898 рр.), «Зоря» (1880— 1897 рр.), «Світ» (1881—1882 рр.), «Народ» (1890—1895 рр.), «Житє і слово» (1894—1897 рр.) газета «Діло» (з 1880 р.). З 1898 р. провідним виданням, у тому числі й літературного характеру, стає «Літературно-науковий вістник», з 1907 р. перенесений до Києва.

Показовим для визначення рівня повноти національної літератури є розвиток літературної критики. Саме в працях теоретиків-літературознавців формулювалися адекватні уявлення про національну самобутність української літератури.

Суспільне обговорення літературного процесу пореформеного періоду не обмежувалося питаннями соціального значення літератури, її естетичних орієнтирів, стилістики чи правопису творів красного письменства, а й постійно виходило на рівень розгляду історії літературних традицій, співвідношення т. зв. «спільноруської» літератури і національних літератур, що активно самовизначалися. Для української спільноти досить вагомою у цих дискусіях була позиція М. Драгоманова, висловлена в ранніх статтях «Українське письменство 1866—1873 років», «Література російська, великоруська, українська і галицька». Проте її вплив на визначення національного обличчя української літератури був далеко не однозначний.

З одного боку, М. Драгоманов надав українській інтелектуальній традиції, у тому числі й красному письменству, нову якість — можливість вести діалог на рівні світової думки. Особливе значення це мало в умовах жорстких цензурних заборон імперської влади на Наддніпрянщині. Зокрема, широкого розголосу набула доповідь Драгоманова для літературного конгресу в Парижі (1878 р.), видрукувана окремою брошурою «Українська література, проскрибована російським урядом».

З іншого боку, запропонований ним як літературним критиком принцип класифікації літератур відрізнявся доволі виразною штучністю і фактично прирікав українське письменство для народу на роль провінційної літератури, порівняно з передовою «спільноруською».

Полемічний характер праць Драгоманова спонукав українську громадськість до дискусій щодо шляхів розвитку літератури, тим самим стимулюючи саморефлексію (самоусвідомлення) і вироблення чіткіших національних критеріїв у сфері художньої творчості. Так, опонент М. Драгоманова О. Кониський зауважував недооцінку ним своєрідності української літератури, спроможність її на самостійний розвиток без посередництва спільноруського надбання: «Ми бажаємо, щоб українська література, не кидаючи націоналізму, широко розвивала європейські світові ліберальні ідеї, беручи їх прямо з європейського джерела»[164].

Послідовні національні позиції в оцінці літературного життя також обстоював І. Нечуй-Левицький. Зокрема, значної популярності набула його стаття «Сьогочасне літературне прямування», опублікована анонімно в «Правді» за 1878 р. (авторська назва — «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини»). Мета розвідки була досить відверто висловлена в спеціальній авторській примітці (не вміщеній у першій публікації), де йшлося, що Драгоманов «зовсім помиляється, назвавши нову українську літературу дочкою великоруської, бо виходить на ділі, що дочка або перевесниця, або й старша на літа од своєї мами». Після розгляду історії розвитку літератур в Україні та Великороси, де між іншим зауважується, що російські вчені привласнили частину давньоруської спадщини, автор переконливо доводив, що нова українська література цілком відповідає сучасним принципам «реальності, національності і народності».

Принцип «національності» мислився Нечуєм-Левицьким у двох виявах: зовнішньому — народній мові та внутрішньому — національному психологічному характері народу. Тому він переконував сучасників у тому, що «реальна українська література повинна бути на народній українській мові» та «національною своїм вмістом: вона має виявляти психічний український дух та характер»[165]. Крім того, звернута увага на те, що «окрім психічного характеру українська література виявляє й соціяльний дух нації, котрий дуже відрізняє його од інших європейських та слов’янських націй». Принцип «народності», крім використання народної мови, полягав у дотриманні «епічних та ліричних форм народної поезії».

Знаковими явищами, які засвідчували зрілість українського письменства, була поява перших узагальнювальних праць з історії літератури. Серед найбільш помітних варто назвати «Очерки истории украинской литературы XIX ст.» Миколи Петрова (1884 р.) та відгук на цю працю Миколи Дашкевича. Позиції названих дослідників мали певну відмінність. Якщо Петров розглядав розвиток української літератури в найтіснішій залежності від російської літератури, то Дашкевич вважав однією з найістотніших основ української літератури устремління народності до самовияву і знаходив в українському красному письменстві відповідність сучасним загальноєвропейським літературним течіям.

У 1887—1893 рр. вийшло шість випусків 4-томної «Історії літератури руської» Омеляна Огоновського. В основу праці була покладена концепція самобутності, послідовної окремішності української літератури від російської та польської від найдавнішої руської доби. Російська наукова громадськість, як це й можна було передбачити, вдалася до категоричного заперечення концепції Огоновського. Навіть знаний російський учений О. Пипін — ліберал, який досить прихильно ставився до українофільства, — спростовував можливість подібної генези малоруської літератури, допускаючи її початки лише в литовсько-руській добі («Особая история русской литературы» у «Вестнике Европы» за вересень 1890 р.). Відповідь О. Огоновський «Моєму критику» не забарилася і вийшла того ж року.

Але найбільшого громадського розголосу набув трактат І. Нечуй-Левицького «Українство на літературних позвах з Московщиною», який під псевдонімом І. Баштовий був надрукований у березні-квітні 1891 р. у 24 числах львівської газети «Діло». Того ж року вийшло окреме книжкове видання в друкарні НТШ у Львові.

Автор, спираючись на ґрунтовний аналіз історичного минулого українського народу, особливостей його етнічної культури, усної народної творчості, доводив правильність думок Огоновського щодо самобутності й тривалої історичної вкоріненості української літератури. Особливістю праці Нечуй-Левицького було залучення до аналізу широкого європейського контексту. Він розглядав процес національного відродження, який охоплював явища суспільного та літературного життя, не тільки в різних частинах України (наддніпрянській та наддністрянській) і не лише в межах Російської чи Австро-Угорської імперії, айв інших європейських державах. Висновки, яких дійшов автор, були невтішними. Виявилося, що саме в Російській імперії був найбільший асиміляційний тиск, найбрутальніша політика зросійщення. До того ж саме в Україні, поряд із Польщею та Бессарабією, були найгірші умови для розвитку народної мови та національної літератури. Автор із сумом був змушений констатувати, що «після 1876 р. українська література неначе засуджена на смерть». Проте він знаходить серйозні підстави для оптимізму і доводить, що українська література має перспективи для подальшого розвитку. Тут він виходив із твердження Огоновського про те, що свою літературу має той народ, у якого є власна історія, мова та світогляд. Навіть втрата політичної самостійності, відсутність своєї держави не здатна цьому завадити. Нечуй-Левицький висловив тверде переконання: «Ми, українці, маємо багатий національний ґрунт, багату народну оригінальну поезію, і на сьому расовому (етнічному — Авт.) ґрунті розвивалась і буде далі розвиватись українська література, навіть без усякої помочі російської державності»[166]. Більше того, він висловив припущення, що державність може бути й шкідлива для розвитку літератури. Зокрема, абсолютизм в Російській імперії завдав шкоди багатьом талантам, а великоросійська література не може похвалитися могутністю і глибокими ідеями.

Ставлення українців до російської літератури також було предметом своєрідної дискусії, яка розгорнулася на сторінках львівського журналу «Зоря» у 1888—1889 рр. між М. Драгомановим (тут під псевдонімом Чудак) та Б. Грінченком (Вартовим).

Однак повноцінна полеміка між цими провідними діячами українського руху відбулася у 1892—1893 рр. Початок їй був покладений Грінченком, який у газеті «Буковина» (м. Чернівці) розпочав серію публікацій під загальною назвою «Листи з України Наддніпрянської». У відповідь Драгоманов публікує «Листи на Наддніпрянську Україну» в журналі «Народ» (Коломия, Львів) та частково в тій же «Буковині». Пізніше обидва тексти вийшли окремими виданнями.

Зокрема, Грінченко розглядав українську літературу в контексті її внеску в розвиток національної свідомості. Він картає багатьох українських письменників старшого покоління за угодовство з імперською владою та ідеологією. Особливо критично була сприйнята концепція М. Костомарова, викладена свого часу в статті «Малорусское слово», у першому номері «Вестника Европы» за 1881 р., згідно з якою українській літературі відводилась роль використання «для домашнього вжитку (домашнего обихода)». Не менш критично була проаналізована ще давніша стаття Драгоманова «Література російська, великоруська, українська і галицька» (1873—1874 рр.), де з «панруських» позицій ішлося про передову «общеруську європейську» літературу та літератури для/про простонароддя — «великоросійську» й «Малоросійську». Натомість Грінченко був переконаний, що не може існувати ніяких «підлітератур» для різних соціальних верств (російської — для вищих освічених і малоросійської — для темних соціальних низів) та літератур для «домашнього вжитку». Існують літератури, які виступають виявом інтелектуального життя цілого народу, разом із його соціальними верхами і соціальними низами. Ця аксіома стосувалася й українського випадку. Щодо генези української літератури, то Грінченко рішуче заперечував тезу про її «виділення» із «всеросійської» літератури. Він стверджував, що «українська література існувала на Русі-Вкраїні з часів князівських, бо завсігди українська нація почувала духовну потребу виявляти своє духовне життя в письменстві і завсігди виявляла»[167]. І надалі «вкраїнська література не була, не є і не буде часткою чи паростком од Московщини, а була, є і буде самостійною літературою, що в ній силкується виявляти своє розумове життя вкраїнський народ»[168]. Український народ потребує взяти все найкраще з російської та інших літератур, але не коштом своєї національної самостійності.

Натомість М. Драгоманов зауважував, що «громадська вартість» літератури базується не лише на етнографічному чи лінгвістичному ґрунті, а «на всій сумі історичних і культурних обставин, в котрих живуть народи». Оцінюючи реальну ситуацію в Україні, він був переконаний, що літературно-національний процес ще далекий від завершення. Зокрема, він неодноразово звертав увагу на те, що Шевченко «не думав непремінно виробляти осібну, самостоячу літературу й мову». У заперечені цього постулату він вбачав переоцінку опонентом літературного українського націоналізму Шевченка: «У Шевченка ще не було думки виробляти непремінно самостоячу українську літературу... Думка виробити зовсім самостоячу літературу українську пізніша від Шевченка і ще досі не опанувала всіма українолюбцями в Росії»[169]. Зрештою, він припускав, що українським діячам Наддніпрянщини не варто поспішати відмовлятися від російської («спільноруської») літератури як своєї (рідної). Інакше «українська публіка, якби зосталась без письменства російського, то була б сліпа і глуха»[170]. Перспективи літературного розвитку, на думку Драгоманова, лишалися ще не визначеним. Він бачив можливість кристалізації самостійної української літератури, але й припускав можливість, що «українці зостануться навіки з двома літературами, а не з однією».

Як бачимо, дискусії кінця XIX ст., попри їхній незавершений характер, мали важливе значення для конституювання української літератури як національної. Має слушність Т. Гундорова, яка вслід за І. Франком називає покоління українських діячів останньої чверті XIX ст. «Молодою Україною». Саме воно значною мірою взяло на себе завдання переосмислення самоідентифікації цілої спільноти і визначення його на користь «українства», у тому числі й через «обґрунтування одноцілої літературно-культурної традиції українського письменства»[171].

Нова естетична ситуація, яка склалася на межі XIX і XX ст., пов’язується з поширенням в літературі модернізму. Однак, як зауважують літературознавці, на відміну від європейського, ранній український модернізм був явищем не лише естетичним, але й культурно-історичним (мав потужний потенціал національно-культурного міфотворення), тобто таким, що окреслював нові шляхи самовизначення української спільноти, передовсім національні. Зрозуміло, що поява такої новації безпосередньо впливала й на визначення ідентифікаційної функції літератури.

Для українського літературного процесу знаковим явищем була позиція київського журналу «Українська хата» (1909—1914 рр.), передовсім провідних його авторів — М. Євшана, М. Сріблянського (М. Шаповала) та А. Товкачевського. Культурна платформа цього видання ґрунтувалася на послідовній політичній орієнтації. С. Павличко досить чітко визначила сутність останньої: «Політичну філософію журналу становив націоналізм. Модернізація і радикалізація політичної думки служила тлом і необхідною умовою модернізації естетичної думки й самого дискурсу»[172]. Характерною ознакою націоналізму «хатян» було домінування індивідуалізму, ширше соціальне бачення і відкритість до нових ідей, головним чином західних. М. Сріблянський окреслюючи ці нові підходи, писав: «...Українство жило й живе тепер з одного імпульсу — націоналізму, який і мусить охопити життя всієї нації, а не тільки окремої верстви — селянської... Наша література, будучи... подачкою селянській клясі, йшла шляхом мертвого націоналізму, бо він був тільки в уяві, а не складав суті в світогляді носителів нашого національного відродження»[173]. Тому не випадково, що такі новації викликали в українському середовищі досить показову дискусію, опонентами до висловлених ідей виступала насамперед газета «Рада» та основний на той час теоретик народницької орієнтації С. Єфремов.

Своєрідним підсумком розвитку української літератури була поява у передвоєнний час кількох синтетичних праць з історії красного письменства: Б. Лепкого «Начерк історії української літератури» (1901—1912 рр.), І. Франка «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року» (1910 р.), С. Єфремова «Історія українського письменства» (перше видання — 1911 р.).

Це свідчило про нову якість українського літературного процесу, основною домінантою якого було змагання за належне художнє представництво української національної спільноти, яка активно формувалася. У межах цього націотворення українське красне письменство й проходило шлях складної трансформації самовизначення — від маргінального провінційного різновиду «спільноруської» літератури до повноцінної національної літератури європейського рівня. У таких умовах естетична та суспільна позиція письменників, їхні твори впливали на ідентифікацію широкої читацької аудиторії Наддніпрянщини, стимулювали її до чіткішого національного самовизначення. Наступні події української революції 1917—1921 рр. були «завершальним акордом» у справі самоствердження української літератури як національної.