У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Історія українського «довгого XIX століття», яке закінчується початком Першої світової війни, досі розглядається за каноном радянської історіографії, тому залишається незрозумілим і пересічному читачеві, і фахівцеві-історику. Головніше питання — звідки взялися ті новочасні українці, якщо ще в 1890-х рр. були лише «малороси» і «русини»? Наші підручники (та й, зрештою, монографії) трактують позаминуле століття як еру «національного відродження», що розвивалося поступально, по висхідній, й автоматично вписується в коло подібних відроджень серед слов’янських народів. Подається це як одностайна, усіма підтримувана акція, як мало не автоматичний акт, запрограмований самим ходом історичних подій.

Автори такого тлумачення проблеми національного руху не помічають, як потрапляють у пастку, яку самі ж собі й створили. Якщо дійсно так безальтернативно й невблаганно вершилася історія, то чому тоді українці програли війну за незалежність у 1918—1921 рр.? Чому прибалтійські народи здобули свою самостійність, хоч не були у флагманах руху за розвал імперії, як українці? Чому ми маємо сьогодні амбівалентну за свідомісними орієнтирами націю, яка однією своєю частиною шанує С. Бандеру, а другою — В. Леніна? Чому досі точаться дискусії навколо УПА? Чому Україна голосує чітко визначеною територію за «кольоровим» ментальним принципом? Такі запитання можна ставити нескінченно, оскільки ми досі дивимося на відродження через рожеві окуляри радянського дискурсу.

У цьому розділі ми не розглядатимемо всі ключові проблеми XIX ст., а згадаємо тезово окремі з них — ті, що стали основними суперечностями українського націотворення.

Православне проти національного

До XIX ст. національність визначалася не за етнічною ознакою, а за віросповіданням. І це стало мінусом для України, але плюсом для Росії. Саме православний універсалізм став одним із джерел імперської ідеології Росії від часів Петра І.

XVII—XVIII ст. — період масового відтоку української книжної еліти до Москви і Петербурга. Українські ченці їхали до Московії піднімати освіту. С. Полоцький, Ф. Прокопович, С. Яворський та Д. Туптало (Ростовський), перенісши українську книжність на північний схід, заклали фундамент російської книжності. Процес напівпримусового переселення освічених кадрів до Москви призводив до неможливості вироблення осібної від російської української культури. Коли порівняємо твори першої половини XVII ст., які писалися на народній мовній основі (тут промовисто виглядає, скажімо, «Лексикон словенороский и имен толкование» 1627 р. П. Беринди), з книгами друкарні Києво-Печерської лаври після 1720 р., видно, які відбулися зміни в бік російськомовної уніфікації. Книжки XVIII ст. у мовному сенсі є вже цілком російським продуктом.

Православний дискурс виробляв тотожний погляд на росіян і українців. Невипадково московський патріарх Никон для проведення церковної реформи запрошував професорів Могилянського колегіуму. Тому ж «Синопсис» Інокентія Гізеля став спільним підручником з історії для Росії та України. Серед українського православного духівництва існувала антимосковська спрямованість, виразником якої були митрополити С. Косов та Й. Нелюбович-Тукальський. За Б. Хмельницького, на думку О. Оглобліна, існував дуумвірат державної влади в Україні між церквою і козацтвом, який завершився з приєднанням Київської митрополії 1686 р. до Московського патріархату. Більшість ієрархів до самої сумнозвісної секуляризації 1786 р., коли було покінчено з незалежним статусом Київської митрополії, не ідентифікувало себе з Московською церквою. Але київська православна література своїм історіософським підходом зміцнювала імперські підвалини московсько-петербурзької влади.

Ідеологеми українського суспільства козацької доби оберталися в колі ідей, породжених інститутом монаршої влади. Можливо, саме тому Б. Хмельницький, на думку В. Липинського, і намагався запровадити інститут української монархізму у вигляді спадкового гетьманату, але не встиг цього зробити. Гетьмани державницького думання розуміли значення освячення їхніх дій церквою, тому і діяв Петро Дорошенко спільно з митрополитом Й. Нелюбовичем-Тукальським у тодішній українській столиці Чигирині. Розбиттям цієї спільності між гетьманом та духовною владою передусім і переймався царський уряд, а занепад козаччини на Правобережжі сприяв цій стратегії. І. Самойлович уже погоджується на приєднання Київської церкви до Московського патріархату — не випадково саме за його гетьманування було складено «вірнопідданський» «Синопсис».

За І. Мазепи відроджується паритет у взаєминах козацької старшини і духовної влади в Україні. Саме цим пояснюється безпрецедентна щедрість І. Мазепи до українських церков та його грандіозна перебудова Києво-Печерської лаври. Він садовить у Києво-Печерській лаврі свого архімандрита Мелетія Вуяхевича, налагоджує спільну дію з митрополитом Варлаамом Ясинським. Лавра і митрополит, попри зовнішнє визнання зверхності Московського патріарху, насправді продовжували автономістську церковну політику. Вищі ієрархи за Мазепи не їздили до Москви на висвячення московським патріархом.

Пересаджуючи українську православну традицію на московський ґрунт, царат поборював таким чином опозицію традиційної російської церкви до європеїзації. Недарма церковну реформу, яку руками Ф. Прокоповича проводив Петро І, порівнюють із протестантизацією православних. Разом із тим автокефальну фронду українського єпископату на місцях царський двір викорінював дуже жорстоко (згадаймо арешт і етапування архієпископа київського Варлаама Ванатовича або ув’язнення єпископа Арсенія Мацієвича).

Могилянська академія була тим освітнім форумом, де відбувалося злиття церковної і світської української традицій. В академії навчалися майбутні гетьмани, а викладали майбутні митрополити київські. Із занепадом автономістичних спроб козацької старшини і духівництва починає занепадати й сама академія. Православний універсалізм породив фантом спільної інтелігенції для Росії й України та спільної письмової культури XVIII—XIX ст. Православний дискурс — антипод дискурсу національному: поки діє перший, гальмується другий. Католицько-протестантська Європа була готова до переходу на національні рейки сприйняття світу ще у XVI—XVIII ст. Православний схід, навпаки, занурювався в російську ортодоксальну конфесію, що відкидала будь-яку думку про існування українського православ’я.

Чи була якась інша перспектива для України в сенсі складання умов для маніфестації автономістсько-самостійницької ідеології? Так, була. За умов визрівання помісної Української православної церкви, напевно, перемогло б проголошення осібної канонічної території Київської патріархії, а отже, й ідеології незалежності. Така можливість була втрачена через несподівану смерть митрополита Петра Могили — речника помісності Київської церкви. Позитивно до такої ідеї ставився й уніатський митрополит Йосип Вельямин-Рутський. Двадцять років по Хмельницькому увесь український єпископат обстоював збереження окремішності, і лише програш правобережної козаччини не дозволив цій ідеї втілитися в життя.

Навіть Андрусівське перемир’я не припинило опору вищого духівництва української церкви поглинанню Московською церквою України. Лише Вічний мир із Польщею Росії вирішив на тривалий час програш Української православної церкви Москві.

Автономізм чи самостійництво?

Автономізм козацької старшини випливав з природної боротьби козацтва за свої привілеї у XVI—XVIII ст. Зафіксовані вони були в ідеологічних постулатах в універсалах і договорах Війська Запорозького та в козацьких літописах-хроніках. Концентрований його вираз ми маємо в «Історії Русів».

Обмеженість козацького автономістського руху, що мав місце серед дворянства майбутніх Чернігівської і Полтавської губерній за часів намісника П. Рум’янцева, генерал-губернатора М. Рєпніна, полягала в апелюванні до прав «козацької нації», яка складалася з колишньої козацької старшини, а не всього народу. Він мав на увазі передовсім земельні привілеї та особисте дворянство для меншості та кріпацтво для більшості.

У цьому сенсі козацька шляхта-дворянство Гетьманщини торувало шлях поразки для польської шляхти Правобережної України, з тою різницею, що останнє мало за собою сталу державну традицію, підкріплену підвалинами католицької церкви й солідного фундаменту польської культури, які не дозволяли так швидко розчинитися колишнім елементам Речі Посполитої в російському морі.

Великий землевласник Гетьманщини апріорі був схильний мирно визнати російську державність за умов підтвердження царським урядом цієї земельної власності. Так само й польський великий і навіть середній землевласник готовий був визнати владу Російської держави над Правобережжям, відмовившись від ідеї відновлення «Історичної Польщі». Радикальної національно-демократичної ідеології натомість дотримувалася дрібна шляхта, яка формувала польську національну культуру XIX ст. Гетьманщина на початку XIX ст. мала дуже вузький прошарок дрібнопомісної інтелігенції, яка до того ж активно адсорбувалася в російській столиці, поза бажанням відриватися від підживлення етнічним середовищем.

Дух автономізму, що поновлювався згадками про військову звитягу, не мав соціальної бази для націотворення у нових умовах. В Україні був лише один центр вищої освіти — Харківський університет, відірваний від традиційного автономізму Полтавсько-Чернігівської території.

Традиційна козацька автономістська ідеологія зачіпала лише Лівобережну Україну. Правобережжя вже мало уявлялося українською територією. Воно вважалося втраченою для України. Недоліком історіософського погляду О. Лобисевича, братів Полетик, А. Чепи та інших був різкий антипольський погляд на українське минуле й поєднання російського та українського державних дискурсів. Останнє особливо помітне в «Історії Малоросії» М. Бантиша-Каменського, де стверджувалося існування української військової потуги й фактично держави, але з інкорпорацією до меж Росії.

Чи була Україна російською колонією? Євразійська колоніальна модель відносин між метрополією і залежною територією

Це питання не зовсім просте. Якщо на території країни нетитульного етносу існує адміністрація державної нації, то очевидним має бути вирішена проблема про існування колоніальних відносин між метропольним етносом і етносом нетитульним у цій країні. Проте поняття колоніалізму передусім стосується територій країн, які не мають спільних суходільних кордонів, наприклад заморські й заокеанські Території великих мореплавних імперій: Англії, Франції, Іспанії, Португалії, Німеччини, Голландії, Бельгії. Як відомо, таких територій Росія не мала.

Якщо шукати паралелі у відносинах між Україною та Росією, то напрошуються приклади Білорусі й Литви, Польщі та Литви, а також України і Білорусі як частин Речі Посполитої; Австрії у відношенні до приєднаних Чехії, Польщі, Хорватії та Угорщини. І в таких співвідношеннях проблема колоніалізму вже зовсім не є очевидною, оскільки ні Чехія зі Словаччиною, ні інші території колишньої Австрійської імперії Габсбургів не вважали себе колоніями.

Більше того, Угорщина часів існування дуалістичної Австро-Угорської держави мала в управлінні найбільше територій, більшість яких не були етнічно угорськими. Вона під скіпетром Габсбургів була мало не в чотири рази більшою, ніж сучасна незалежна Угорщина, існувала як імперія в середині імперії. І це при тому, що Угорщина все XVII і початок ХѴПІ ст. вела безперервні війни з Габсбургами, коли їхній державний центр перебував у Трансільванії під захистом Оттоманської Порти, і мала жваві контакти з Українською козацькою державою від часів Б. Хмельницького до І. Мазепи. Та ж Австрія жорстоко придушила революцію за незалежність 1848 р., стративши його керівників. А вже через 50 років на площі Героїв у Будапешті з нагоди 1000-річчя перебування угорців у Паннонії серед скульптур угорських героїв помістили й фігури імператорів-австріяків Марії-Терезії та Франца-Йосифа І.

Чехія (Богемія) за Люксембурзької династії в XVI ст. була ядром Австрійської імперії, а Прага — її столицею, головнішим за Відень містом. У Чехії, як і в Україні та всій центрально-східній Європі, міста були етнічно німецькими, а села — автохтонно слов’янськими (чеськими).

Частиною Росії була етнічна Польща, та чи була вона колонією? Частиною Речі Посполитої була і Україна з Білоруссю та Литвою, але історики не дають визначення цим територіям як колоніальним частинам Польської держави. І це зрозуміло, адже шляхетський стан Речі Посполитої не поділявся за національною ознакою. Уся шляхта була політичною нацією — поляками, залишаючись при цьому одночасно й русинами-православними. Костянтин Острозький і Адам Кисіль були «Gente Rutenus — natione Polonus». Така форма самоідентифікації була чинною, власне, до часів падіння Речі Посполитої за третім її поділом. Навіть козацька старшина за своєю ідентифікацією інерційно почувалася продуктом польської політичної нації й мала подвійну національну ідентифікацію, і в цьому гетьмани Б. Хмельницький, І. Виговський, П. Тетеря та ін. були так само дуалістами. Невипадково вони були легітимованими нобілітаріями-шляхтичами нарівні з іншими польськоетнічними шляхтичами. Тому й досить легко вирішувалася проблема польської орієнтації, а ідея триєдиної Речі Посполитої (Гадяцька унія 1658 р.) була ближчою за підданську концепцію Переяславської ради 1654 р.

Ірландія від часів О. Кромвеля і до революціонерів-терористів Шин-Фейну люто опиралася завойовницькому тиску Англії. Навіть радше ірландсько-англійські взаємини більше відповідають поняттю відносин метрополії та колонії. З Україною і в цьому випадку було складніше, оскільки не вся її територія потрапила під Російську імперію. Тож у нас є більше підстав говорити про цивілізацій ний розлом та існування європейського і євразійського культурного середовищ, ніж про колоніальні відносини.

А як оцінювати факт входження Північно-Східної Русі IX — XIII ст. в межі Київської держави? Землі в’ятичів були колонією Києва? Землі тодішньої Києворуської держави населяли хоч і відмінні етноси, але по суті ця держава є сукупністю східнослов’янських народностей з провідною роллю полян (прото-українців) і київських князів.

Литовсько-Руська держава XIV — XVI ст. за національною складовою була українсько-білоруською державою, де слов’янський землевласницький елемент значно переважав над литовсько-етнічним. А після низки польсько-литовських уній провідною верствою Литви стали поляки за мовою і культурою. Отже, і немає підстав говорити про колоніалізм литовців щодо українців.

Можемо казати про існування євразійської (російської) моделі колоніалізму, за якою приєднані території-держави стоять на вищому щаблі економічного і культурного розвитку за державу-метрополію. У Європі було навпаки: метропольна держава була розвиненіша в цьому сенсі від завойованих територій.

У плані ставлення до особистої свободи Російська держава була, за визначенням В. Липинського, монархією балканського типу. Індивід не мав громадянських свобод і перебував під деспотичною владою монарха, чого не було в монархіях питомої Європи, де існувала повага до індивідуума.

Іншою великою відмінністю України від Ірландії було те, що її провідна політична і культурна верства брала активну участь у розбудові Російської імперії, перебувала на вищих щаблях влади й цінувалася питомими росіянами. Історик К. Харлампович наводить у своїй відомій праці «Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь» такі дані: майже всі єпископські посади в російській церкві у XVIII ст. обіймали українці; значна більшість викладачів Московської слов’яно-греко-латинської академії були вихованцями Києво-Могилянської академії. Мало не половина представників російської літератури до середини XVIII ст. були випускниками українських колегій і походили з українських етнічних територій: О. Безбородько був канцлером імперії Катерини II, першим міністром освіти також був українець — П. Заводовський. Крім того, значним був вплив козацької старшини при дворі імператриці Єлизавети.

З іншого боку, царські намісники в Україні, за переконанням історика О. Оглоблина, з часом, після тривалого перебування на її теренах, ставали автономістами. Обстоювання місцевих інтересів починає відчуватися в П. Рум’янцева-Задунайського, І. Гудовича та в інших представників царської адміністрації.

Отже, Україну до середини XIX ст. у певному сенсі можна вважати колонією. І в часи панування національного дискурсу в суспільно-політичній думці, з усвідомленням себе осібною нацією, українська еліта опиняється в колоніальному полоні панування російської і польської державних ідей.

Розуміння понять «нація», «українець», «малорос», «русин», «росіянин», «поляк»

Найбільше непорозуміння виникає, коли ми автоматично записуємо українцем будь-яку особу, що мешкає на території України. З точки зору сьогодення, це може бути виправдано поняттям громадянства, але ми часом екстраполюємо політичне його розуміння на події XIX — початку XX ст., що є в корені неправильним.

Поняття «українець» — це продукт 90-х рр. XIX ст., часу вступу України в третій, політичний, етап свого національного розвитку. Це не означає, що нашої етнічної спільноти, народу до цього не було, а є питанням його самоназви за різних часів. У другому, академічному, етапі українського відродження вживали різні визначення для людей, які ставали провідниками нового народницького напряму. Причому і В. Антонович, й інші не давали принципової ваги самому визначенню. Їх рівночасно називали поляки «малоросіянами» і «хлопоманами», росіяни — «україноманами» або «українофілами». Політичних діячів 1860-х — початку 1890-х рр. логічно визначати як українофілів. Це були добропорядні російські піддані, які вільний від служби час віддавали дослідженням різноманітних українознавчих проблем. У політичному або громадському житті вони помітної участі не брали.

Ключовою проблемою другого етапу визвольного руху було саме вирішення концептуальної проблеми розрізнення на рівні поняття відмінностей між росіянином і українцем. М. Максимович і його генерація українофілів неприхильно дивилося на відмову українців у самоназві від давньоруської спадщини. Бо саме поняття «українець» до активного вжитку увійшло в усній народній творчості XVI — XVII ст. і знаменувало постання нації до козацьких часів. Києвоцентристу і шанувальнику князівської Русі було ближчим поняття «малорос» у середньовічній трактовці, що Мала Русь — це та територія, з якої з часом виросла Русь Велика і Русь Біла. Так само як з Малої Польщі навколо Кракова виросла Велика Польща у напрямі до Балтійського моря.

Але М. Максимовичу протистояла більша група козакофілів, що виводили українське національне ім’я від доби українсько-польського протиборства. Крім того, однакове звучання з великоросійським племенем вводило в оману широкий загал про належність обох гілок етносу до єдиного народу, що й стверджувала великодержавна суспільна думка.

«Київська Громада» вирішила відмовитися від однотипного звучання національного імені на користь терміна «українець», що, на думку сучасного академіка Я. Пеленського, мало негативні наслідки для боротьби української і російської національних ідей за маси. Новий термін вимагав складного пояснення, розривав на лексичній основі генетичну традицію пов’язання з князівською Руссю. Навіть зараз для незаангажованої, далекої від політики людності є важко зрозумілою різниця між «руським», «росіянином» та «українцем» (особливо, якщо брати далекий історичний екскурс). На противагу російській концепції триєдиної Русі українці запропонували триступеневу концепцію України. Замість Київської, Московської та Петербурзької Русі постали поняття князівська Русь-Україна з її польсько-литовською добою, Козацька Україна і Україна нового часу.

За спостереженням сучасного історика І. Чорновола, термін «Україна-Русь» запропонував уживати Олександр Барвінський — автор перших шкільних підручників з історії в галицьких школах, лідер народовської партії. Мова теж називалася не руською, а українсько-руською. Цей прикметник-етнонім уживав М. Грушевський у виданнях Наукового товариства Шевченка аж до початку XX ст., коли друга частина його відпала.

Спільне національне ім’я для обох частин України свідчило одночасно про протиставлення його тим людям українського походження, які орієнтувалися на «єдиную и неделимую» Росію та галицьким москвофілам. Офіційні кола Росії та Польщі не визнавали нової назви народу аж до часів розпаду імперії. Росіяни по-старому тлумачили українців як малоросів, а поляки — як русинів. Російські жандарми кваліфікували українські партії та сам рух як «мазепинські»; П. Столипін закрив київську «Просвіту» 1910 р. як «інородческую» установу. Влада логічно трактувала тих, хто називав себе українцями, як неросіян, австрійці ж уживали ще термін «рутенці», проти чого в часи першої російської революції різко виступав М. Грушевський, написавши статтю «Геть рутенство».

Коли перед революцією людина заявляла, що вона українець, це автоматично означало її політичне ставлення до цієї назви, а саме визнання мовно-культурної осібності. Володимир Вернадський, коли потрапив до Києва у часи революції, втікаючи з Петербурга від більшовиків, у своєму щоденнику називав українцями лише тих людей, які підтримували УНР. Усіх інших людей, навіть попри походження, він називав «общеросами». «Общеросом», а не українцем В. Вернадський вважав і себе.

Тому, вживаючи поняття «українець» зараз у вузькому сенсі, ми повинні враховувати політичні симпатії тієї чи іншої людини, інакше можна потрапити в парадоксальну ситуацію. В. Шульгін, Д. Піхно і А. Савенко — лідери російських націоналістів у Києві, мали українське походження, але в політичному сенсі були росіянами. Два рідних брати Микола й Андрій Стороженки походили з козацької старшини й мали ледве чи не 300-річний український родовід, але Микола був прихильником «Старої Громади», а його брат Андрій очолював у Києві монархістсько-чорносотенний «Союз русского народа» й у політичному сенсі українцем не був.

На першому і другому етапах визвольного руху побутувало етнографічне розуміння поняття «нації». Відомий випадок, коли П. Куліш, критикуючи наприкінці життя наукові твори свого приятеля М. Костомарова, дорікав йому щодо нерозуміння місцевої історії, бо за походженням той був великоросом. Колеги теж докоряли В. Антоновичу його польським походженням. Наприклад, О. Лазаревський казав: «Антонович занадто поляк».

Український вибір замість російського чи польського робила низка діячів українського руху від самого його початку, але політичне, а не етнографічне тлумачення української нації вперше запропонував на початку XX ст. В’ячеслав Липинський, теж людина польського походження. Він зробив основним щодо визначення поняття нації територіальний підхід: земля, а не кров, є визначальним чинником нації.

Початок українського культурницького руху. Етнографія і фольклористика як політичні науки

Нова національна доба принесла до України німецьку романтичну філософію. Й. Гердер, Й. Фіхте і Ф. Шеллінг проголосили початок доби національних держав та ідею національного духу, який кермує історією. На зміну володарям і станам — керівній силі історії — прийшла нова «альфа й омега» історичного процесу — народ-нація. Почала проголошуватися думка про те, що народ сам написав власну правдиву історію у своїх народних піснях: думах, билинах, історичних піснях тощо. І науковцям залишається тільки деконструювати голос народу, вивчивши його фольклор. У такій постановці проблеми стверджувалося, що верхній прошарок суспільства не знає свого народу, відірвався від нього та живе іншим, неправедним життям.

Ця ідея давала зовсім нові перспективи для інтелектуалів, що мріяли про збереження України як етнотериторіальної спільноти в майбутньому. Народ — це не гурт православних вірян або козацької старшини. Народ — це спільнота на певній території, де говорять однією мовою, і до народу належать усі, хто спілкується однією мовою. Отже, Україна — це не лише Гетьманщина, а обшир великої території від Сяну до Дону та Кубані.

Таке, здавалося б, нехитре відкриття породило справжній бум у справі збирання фольклорної творчості. Представники вищого суспільного стану пішли «в народ», записуючи пісні як вищий прояв правди минулого, як своєрідну «біблію» українського народного життя. Якщо раніше, попри спільне проживання в селі, між селянином і маєтковим станом стояла непереборна стіна, то тепер правилом доброго тону для інтелігента стала цікавість до народного життя. Гуральницький інтерес дідича свідчив про перебування у старій системі координат, натомість землевласник із живим громадським інтересом мав цікавитися фольклором, етнографією, старими рукописними текстами.

1819 р. вийшла перша збірка «малоросійських» пісень, яку зібрав грузин, князь Микола Церетелі (тоді писалося Цертелєв). А 1827 р. з’явилися «Малоросійські пісні...» нащадка київського магістратського нобілітету Михайла Максимовича, від яких М. Грушевський відлічував початок наукового українознавства. 1844 р. син поміщика Микола Костомаров видає магістерську дисертацію «Об историческом значении русской [української] народной поэзии»). Ці публікації нарівні з «Кобзарем» Шевченка слід вважати початком модерного часу української думки. Власне, так з’явився новий національний дискурс у суспільній думці.

Цікаво, що російська етнографія не виявила такої активності, як українська. Це й зрозуміло, адже для державного буття Росії етнографія не відігравала серйозної ролі. Лише слов’янофіли спонукали до фольклорно-етнографічних досліджень. У Росії, як і в XIX стю., все визначала вертикаль на чолі з царем. Для українців же фольклор став ключем до створення месіанської суті українського народу, джерелом натхнення до політичного відокремлення в майбутньому. В Україні ж, навпаки, усі найпомітніші інтелектуали та визначні громадсько-політичні діячі першої й початку другої половини XIX ст. були фольклористами: М. Максимович, І. Срезневський, О. Бодянський, П. Куліш, М. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов.

У містах Наддніпрянщини навіть костюмоване хлопоманство було викликом неукраїнському громадському життю. Від початку це був виклик системі міжнаціональних взаємин у державі, який міг відразу спровокувати поліційні переслідування. Кожен випадок появи в публічних місцях в українському народному вбранні фіксувався жандармами, а майже всі фігуранти перевдягання проходили через жандармське дізнання й закінчували різними варіантами покарання, часто навіть кількарічною висилкою за межі України. Той факт, що шляхтичі, наприклад В. Антонович і Т. Рильський, під час мандрів українськими губерніями носили селянське вбрання, було підставою для їхнього арешту, тому вони за допомогою самих селян намагалися максимально уникати зустрічей із місцевою поліцією.

У підсумку слід зазначити, що записування фольклору староукраїнським панством давало Україні перспективи життя у майбутніх часах.

В. Антонович і М. Драгоманов 1874 р. видали «Історичні пісні малоросійського народу», що стало апогеєм наукової праці Південно-Західного географічного товариства у Києві та «Старої Громади» напередодні Емського указу Олександра II. Систематизувавши український фольклор, що оспівував історичні події минувшини, два лідери українського руху створили книжку, у якій народ сам описував і оцінював власне минуле. Книжка була гідно поцінована — Петербурзька академія наук нагородила авторів Уваровською премією, а царський уряд наклав заборону на друковане українське слово.

П. Чубинський своїми шістьма томами «Трудів Південно-Західного географічного товариства» виконав іншу засадничу функцію для становлення української держави. Він фактично визначав українсько-білоруське і українсько-російське етнічне порубіжжя, що було необхідно для проведення у майбутньому реальних державних кордонів між Україною та Росією, а також Україною і Білоруссю. Пізніше це завдання продовжувала етнографічна комісія Наукового товариства ім. Т. Шевченка. В. Гнатюк, І. Франко і С. Томашівський під керівництвом М. Грушевського вивчали українсько-польсько-угорсько-румунське порубіжжя, малювали карти розселення західних українців, щоб закінчити справу, розпочату першим поколінням старогромадівців.

Фольклор і етнографія були ключовими науками першого романтичного (культурницького) етапу українського визвольного руху 1830-х — початку 1860-х рр. Його громадсько-політичною складовою було Кирило-Мефодіївське братство, а суспільною програмою став «Закон Божий» М. Костомарова, який проголосив усеслов’янську федерацію з особливою роллю України.

Особлива роль української нації викристалізувалася за допомогою месіанського міфу, що протистояв аналогічним месіанським складовим польської і російської національних ідей. Саме національний месіанізм стає рушійною силою національної ідеї. І в цьому також полягало значення фольклору, адже Т. Шевченко передусім у ньому черпав сюжети для таких провіденційних віршів, як «Суботів» або «Розрита могила».

Причини денаціоналізації української суспільної верхівки у XVIII — XIX ст.

Староукраїнська козацька еліта зберігала свою опірність русифікаторським впливам, поки мала незалежний від петербурзької влади розподіл земельної власності в Гетьманщині. Втрата такої можливості лише прискорила процес масової дворянізації козацької шляхти. Вона вимагала від російського уряду легітимізації свого становища і маєтків. Щойно цей процес було завершено, як розпочалося масове розчинення колишньої старшини в російській дворянській верстві. З джерела автономізму і фронди старшина дуже швидко перетворилася на джерело стабільності та опори московської влади в Україні. За менш ніж 100 років відбулися дивні, здавалося б, метаморфози. Родичі В. Капніста, який ще 1791 р. шукав підтримки прусського короля в антиросійській акції на Слобожанщині й Лівобережній Україні, з падінням заборон на українство в часи першої російської революції 1905—1907 рр. були затятими монархістами, чорносотенцями й викривачами «підлих інтриг мазепинців».

Чи було це особливою рисою української ситуації? І так, і ні. Великі польські землевласники на східних кордонах Правобережжя не були активними діячами польського національно-демократичного руху. Вони так само шукали порозуміння з російськими правими партіями центристського спрямування (октябристами) на предмет протидії лівим українським та польським силам. Консерватизм землевласницького світосприйняття хотів використати В. Липинський у створенні правого національного консерватизму й мав у цьому певні успіхи. Як показувала практика, землевласники цементували той режим, який існував тоді в країні, але за лояльності до них нового режиму вони були готові підтримати й новий режим за умови гарантування збереження принаймні якихось прав на їхні маєтки.

Промовистий приклад можна навести з графом Юзефом Потоцьким, який у січні 1919 р. у листі до посла Української Держави В. Липинського називав себе українізованою формою Йосипом Потоцьким. Збільшовичені війська західного фронту почали руйнувати його маєток у подільському селі Антоніни. У дилемі між українцями і більшовиками польський граф обирає безпечніших для себе українців і звертається з проханням врятувати майно до автора «Шляхти на Україні» добірною українською мовою: «Яко довголітній мешканець України, котрому розвиток і культура дорогого мені краю дуже лежить мені на серці, гадаю, що пропажа цих збірок була б великою безповоротною стратою, не тільки для мене особисто, але як частинки національного добутку і для цілого краю, його історії і культури». Отже, біда українців полягала в тому, що через слабкість національного руху вони не змогли використати повною мірою великий культурно-фінансовий потенціал, який перебував у руках російських і польських дідичів на українській землі.

Перевагою поляків була наявність великої кількості польської інтелігенції в краю і на кресах, яка обслуговувала польських підприємців і земельне панство. Українська інтелігенції була нечисленна, і її швидко адсорбували російські столиці, зацікавлені у висококваліфікованих (у порівнянні з місцевими) кадрах різноманітних інтелігентських фахів. На відміну від чехів, українці не могли похвалитися містами і промисловими центрами, а феномена української буржуазії новопостала нація не мала. І в цьому була друга причина національного дезертирства верхів на користь панівних націй.

Український рух діяв у вкрай скрутних соціальних обставинах. Йому доводилося працювати серед низів суспільства і до них апелювати, оскільки його верхи цілком задовольнялися наявним станом суспільних відносин. Звідси походить і неструктурованість, неповнота українського суспільства, що досі впливає на українське політичне життя.

Зі старого українського панства лише три родини великоземельної козацької шляхти заявили про свою прихильність до новітнього українства: Тарновські, Галагани та Милорадовичі-Скоропадські. Власне, йдеться передусім про три визначальні фігури цих родів: Василя Тарновського (молодшого), Григорія Галагана і Єлизавету Скоропадську (Милорадович). Перший, крім козацької старовини, почав збирати рукописи перших українських письменників нової доби. Саме йому ми завдячуємо збірці автографів Т. Шевченка, П. Куліша та ін. Другий відкрив світу кобзаря Остапа Вересая та дав гроші на альтернативний щодо російських гімназій Колегіум Павла Галагана в Києві. Третя надала основну суму на відкриття першої некоронованої Української академії наук — Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Але для українських умов такої кількості нової хвилі меценатів було замало.

Переважна більшість нащадків чернігівсько-полтавської козацької шляхти були на цей час вірнопідданими малоросами і російськими державниками, які боялися «україноманської мазепинської зарази». Наприклад, було достатньо самого лише написання прізвища директора музею В. Тарновського в Чернігові, відомого історика-генеалога Вадима Модзалевського серед авторів журналу «Україна» (1914) для звільнення з посади секретаря Чернігівського дворянського зібрання.

Подвійна лояльність та ідентичність — вимушена риса суспільних умов Російської імперії. Негативи й позитиви прихованого українства

Росія не мала такого поняття, як вільний третій стан. Різночинська верства перебувала в імперії Романових під постійним контролем. Людина не могла займатися вільними професіями, перебуваючи поза межами недремного державного ока. Централізація і державний диктат нависав над інтелігенцією, як дамоклів меч. Кожна культурна одиниця в євразійській імперії мала бути чиновником якогось із відомств. І в XIX ст. діяв «Табель о рангах», запроваджений Петром І. Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський і, власне, всі діячі національного руху, були на службі у «царя-батюшки». Уже тільки ця обставина формувала явище подвійної лояльності, схиляла до національного роздвоєння, дводушності. Вона вимагала від людини бути на службі російським державником, а у вільний від роботи час, неофіційно, тишком-нишком, бути українцем.

Правила державної служби жорстоко карали симпатика українства. І коли його прихильність українству була виявлена — це було достатнім приводом для звільнення з служби і навіть жорстких та тривалих поліційних переслідувань. Людина опинялася поза межами суспільного життя з вовчим білетом. Знову потрапити на державну службу було дуже нелегкою, часто просто неможливою річчю. Відмовитися від служби і віддатися улюбленій українознавчій справі було фактично неможливо. Людина втрачала джерело непоганого матеріального життя та родинного добробуту. А на такі жертви погодитися могла далеко не кожна людина. Тоді треба було ставати або політичним емігрантом, як М. Драгоманов, або жити ізгоєм і готуватися випадковими підробітками, як це робив Б. Грінченко. Але друге стало можливим лише після ліберальних реформ російського устрою 1860-х — 1870-х рр., коли з’явилася земська форма праці.

Російська держава вміла цінувати чиновника. Він отримував значно більше за середній заробіток у сфері приватного бізнесу і, що найголовніше, міг покращувати своє матеріальне становище, працюючи на одному місці та в одній професії. На відміну від наших часів, фах (приміром, учителя середнього навчального закладу) був дуже престижним і матеріально вигідним. Оскільки потрапити на професорську посаду в університет було непросто, люди з науковими талантами активно йшли працювати до гімназій викладачами й не полишали цієї праці до кінця життя. Учительський фах мали такі знані вчені, як О. Андрієвський, В. Науменко, П. Житецький, О. Левицький, В. Ляскоронський, В. Модзалевський, В. Щербина, П. Тутковський та ін. Саме високий рівень зарплати дозволяв їм весь вільний час приділяти українознавчим інтересам, відмовлятися від гонорарів у «Киевской старине», працювати там безкоштовно, виконуючи технічну роботу. Учительський фах давав у суспільстві високе громадське становище. Педагог гімназії, працюючи 25 років, міг дослужитися до цивільного генеральського чину, кожні три-п’ять років отримувати ордени за вислугу літ і додаткові гроші.

Чи готовий був український інтелігент відмовитися від гарантованого доброту задля примарного і непевного життя публічного українофіла? У 99 % випадків — не міг. У цьому полягала психологічно-матеріальна причина подвійної лояльності. Коли М. Грушевський визначився зі своїм життєвим вибором, присвятивши себе українській справі, він облишив перспективну кар’єру російського службовця освітнього відомства і перебрався за кордон професорувати у Львівському університеті. Громадську кар’єру в Австро-Угорщині він не сподівався робити, тому залишився у російському підданстві. Але М. Грушевський цей свідомий вибір собі міг дозволити через матеріальну незалежність. А вона йому дісталася завдяки більш ніж тридцятилітній службі директором народних шкіл Терської області його батька — Сергія Грушевського, який був типовим представником української інтелігенції з подвійною лояльністю, мав сентимент до української культури, але вірою і правдою служив Російській імперії в справі просування її культурного впливу на Північному Кавказі (хоча це не заважало йому наповнювати шкільні та громадські бібліотеки Ставропольщини українськими виданнями).

Так само як і Сергій Грушевський, його сучасники Феофан Лебединцев (майбутній засновник «Киевской старини»), ректор київського університету Микола Іванишев (перший дослідник автентичного українського звичаєвого права і голова Археографічної комісії), Пантелеймон Куліш (засновник нового українського правопису) працювали на російський уряд в царині освіти на Холмщині. Разом із москвофілами-галичанами, на чолі з першим будителем західних українців Яковом Головацьким, вони фактично сприяли першому етапу русифікації цього українського Забузького краю. Царату потрібна була сила для деполонізації краю, і краще за українців ніхто на це не підходив.

Чи маємо ми за це засуджувати нашу інтелігенцію, чи повинні зрозуміти такий її вибір? Радше друге, адже їхній вибір був умотивованим рішенням. Працюючи представниками російської влади, вони сподівалися зробити корисні речі для українського корінного населення. Вимушене «колаборантство» — це доля інтелектуалів недержавної нації. Якщо навіть майбутній лідер польської політичної еміграції Адам Чорторийський був товаришем Олександра II до польського повстання 1830 р., то що вже говорити про українців. Саме в часи варшавської служби П. Куліша починаються його активні контакти з західноукраїнським національним рухом і спроба видання журналу «Правда» — першого політичного всеукраїнського часопису у Львові. Сподівання українців на плюси від державної служби в Королівстві Польському не справдилися, і всі вони за один-два роки повернулися в Україну.

З іншого боку, чи не через працю українців на Холмщині, за висловом М. Грушевського, «український маслак» холмщака виявився твердішим, ніж в інших, навіть сусідніх волинських землях. Тож акція «Вісла» 1947 р. передусім захопила саме ці українські терени.

Разом із подвійною лояльністю постала й проблема подвійної ідентичності. Що сильнішою була залежність від державної посади, то швидше людина визнавала себе «теж малоросом» та політичним росіянином.

Водночас неправомірно робити висновки про неминучість згасання українських симпатій через просування людини по драбині чиновницької кар’єри. Більше того, міцні у своїй національній свідомості люди використовували адміністративні можливості для просування української справи. Так, В. Антонович, як ординарний, а згодом заслужений професор університету Св. Володимира, виховав цілу плеяду українських істориків, підготував три генерації працівників на українознавчій ниві. Централісти неодноразово закидали В. Антоновичу дворушництво, валенродизм, неморальність. Бо, одержуючи від російського царя гроші, той виконував не російську, а українську національну справу.

Член «Старої Громади» Никандр Молчановський був водночас чиновником з особливих доручень при київському генерал-губернаторові. І свою посаду використовував не лише для інформування українців у планованих нагінках на них з боку російської влади у Києві, але й для налагодження позитивних контактів між представниками влади царя у Києві і впливовими українцями. Саме він зробив можливим налагодження добрих взаємин між О. Кониським і В. Антоновичем, з одного боку, та генералом М. Драгомировим, керівником «Юго-Западного краю» — з іншого. Можливості чиновника Н. Молчановський, як історик та учень В. Антоновича, використовував для проникнення в генерал-губернаторський архів, де скопіював через посередників справу Кирило-Мефодіївського братства. Організував собі відрядження до швецьких архівів, де відкрив для української науки документи про союз І. Мазепи з Карлом XII.

Батько Лесі Українки, Петро Косач, був високопосадовцем, мировим суддею Волинської губернії. Сам не маючи можливості відкрито і активно пропагувати українські постулати, створював матеріальну підставу для виявлення себе українцями членам своєї родини: жінці Олені Пчілці та своїм донькам і синам. Його служба давала усій родині ту фінансову базу, яка дозволяла інтелектуально працювати членам його родини на українському культурному полі.

Подвійна лояльність — доля еліти будь-якої приєднаної території. Генерал Маннергейм, швед за походженням, до 1917 р. перебував на службі в російській армії і був напередодні Першої світової війни активним приєднувачем Монголії до Російської імперії. Прийнявши запрошення очолити фінське військо незалежної Фінляндії він став уособленням фінського патріотизму і національної звитяги.

Позірна незворотність перемоги українського проекту. Українська ідея як результат кабінетної праці інтелектуалів другої половини XIX ст. Археографія як політична наука

Коли ми говоримо про незворотну силу українського етносу до свого відродження і здобуття осібності, у більшості людей складається враження, що таке відродження відбувалося автоматично, силою незворотності самого історичного процесу. Насправді ж усе відбувалося не так однозначно переможно, як це здається нам сьогодні, з висоти часу.

Через причетність до будівництва імперії спокусливішим був російський проект, і він мав усі шанси на перемогу в Україні. Не треба йти проти влади й проти совісті, увесь попередній етап місцевої суспільної думки староукраїнського зразку не суперечив участі українців у розбудові Російської імперії. Тому не лише в Наддніпрянській Україні, але й у Галичині москвофіли до початку XX ст. становили більшість.

Українська ідея як продукт модерного суспільства визріла лише в добу «Київської Громади». Спочатку цей конструкт був вироблений у ході кабінетних дискусій між В. Антоновичем і О. Кониським — лідерами київських українофілів — та О. Барвінським, провідником галицьких народовців. Потім він через літературу та пресу почав поширюватися на все українське суспільство, але опанувати встиг лише західних українців через сприятливі конституційні обставини Австро-Угорщини та існування традиційного культурно-віросповідного антагонізму між поляками та українцями в Галичині.

Пошук підтверджень своєї правоти відбувається засобами історичної науки. Головне завдання інтелектуалів — прослідкувати якомога довшу протяжність існування власного національного історичного процесу. В добу позитивізму неперевершеним аргументом стають оприлюднені історичні джерела. Заснування 1843 р. Тимчасової комісії для розгляду давніх актів при Київському, Волинському та Подільському генерал-губернаторові, або, як її скорочено називали, Археографічної комісії при університеті Св. Володимира, було початком відвоювання в сусідів українського історичного простору. Вектор наукового інтересу був спрямований на захід, у бік поляків. І це зрозуміло, адже існував збіг інтересів царської влади й українофілів, які майже до кінця XIX ст. стояли на чолі київської Археографічної комісії (спочатку М. Іванішев — декан юридичного факультету київського університету, згодом В. Антонович — професор історії того ж університету).

З середини XIX ст. на зміну етнографії і фольклористиці політичною наукою вже стає археографія — допоміжна історична дисципліна, яка займалася публікацією збірників документів. Головний редактор комісії М. Іванішев змушений був ходити викладати в Київський університет напередодні польського повстання 1863 р. з револьвером у кишені, бо польське студентство Київського університету саме його вважало призвідником втрати поляками свого історичного права на українські землі.

Київські археографи започаткували серію книжкових видань під назвою «Архів Юго-Западной России». За задумом російської влади, це та інші видання комісії мали засвідчити «исконную русскость» Правобережної України. Натомість українські історики своїми джерельними публікаціями продемонстрували споконвічну українськість земель на захід від Дніпра.

Українофіли провідною характеристикою, яка засвідчувала національну приналежність краю, визнавали панівний титульний етнос, який заселяв ці терени. Позаяк селянство було найбільшим соціальним прошарком на землях як Правобережної так і Лівобережної України, то цей край визнавався українським. Польський і російський погляди в корені відрізнялися від українського народницького бачення. Польський погляд на цю проблему виходив із положення про існування польської провідної землевласницької верстви, яка цим краєм керувала до приходу росіян. Останні, вважаючи українців (малоросів) і великоросів одним «русским» народом, виходили з логіки, що володарями князівської та московської Русі були Рюриковичі, виводили логічність приєднання Гетьманщини і «Південно-Західного краю» до Росії.

З обома цими тезами українські інтелектуали вели запеклу дискусію і наукову полеміку аж до революційних подій 1917 р. й навіть далі. Головною для них була не стільки перемога — визнання супротивною стороною правди суперника, скільки можливість через полеміку об’єднати навколо себе прихильників українського бачення історії на теренах Східної Європи. І це завдання було досягнуто.

Боротьба із супротивними історичними міфами задля панування над умами місцевого населення українських історичних міфів призвела до утвердження української національної ідеї. Невипадково носіями цієї ідеї були передусім історики за фахом. Істориками більшою чи меншою мірою були всі провідні ідеологи українського руху: М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, О. Барвінський, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Грушевський, І. Франко.

Міфи для українців: деструктивні й будівні

Суспільні теорії сусідніх народів, які намагалися зберегти Україну в орбіті свого культурного впливу, ми називаємо деструктивними, оскільки вони гальмували розвиток української національної ідеї. Водночас українці висували свої теорії розвитку суспільства, на противагу імперським російській і польській ідеям. Їх варто розглядати як ідеї будівні, конструктивні, тобто такі, що сприяли визріванню сучасної української нації.

На полі українців почав знану дискусію «южан» і «северян» російський історик М. Погодін (виходячи з їхньої тези, що народ, а не правителі визначають національну належність). Він висунув версію про галицьке походження українського етносу Київщини післямонгольського часу. У своїх «Письмах М. Погодіну» М. Максимович спростував саму можливість повного переселення давніх українців, росіян за мовою, в Заліську Русь. Проте на цьому дискусія не вичерпалася. Її підхопили на філологічному рівні визначні фахівці з давньоруської мови філологи О. Соболевський і О. Шахматов. З українського боку в полеміку включилися П. Житецький і А. Кримський. Останні філологічними аргументами довели, що в Києві до 1240 р. розмовляли українською. Достатніх контраргументів російські фахівці навести не змогли.

З польського боку велику популярність мала теорія про культрегерство поляків в Україні й навіть про їхнє заснування Запорозької Січі. З публікаціями Т. Корзона і Т. Падалиці (3. Фіша) вів полеміку В. Антонович. Він більшою мірою показав негативи культурного панування Польщі на українських землях, стверджував існування власної української культурної традиції.

Одним із важливих ідеологічних завдань українців було відкинути твердження про споконвічність польського шляхетського землеволодіння в Україні. Робилося це через окрему серію «АЮЗР», де друкувалися документи про православну українську шляхту та її ополячення у XVI — XVII ст. Власне, українські історики показали, що ті, кого поляки називають польською земельною аристократією, були національно українською провідною верствою, яка через нівеляційний тиск з метрополії і належність до польської політичної нації втрачала зв’язок із землею і переходила в табір супротивної нації. Характерно, що найбільші поборники польщизни у XIX ст. серед аристократії походили з українських князівських родин Ходкевичів, Вишневецьких, Сапіг, Корецьких, Чорторийських тощо. Відкриттю цілого прошарку українського шляхетського життя кінця XVI — початку XVII ст. сприяли праці визначного історика-архівіста Ореста Левицького — дослідника Волинської землі, одного з найактивніших авторів «Киевской старини».

В. Антонович у 1880-ті роки із заснуванням «Киевской старини» визначав концептуальне обличчя видання. Перший номер журналу відкривався його історіософською статтею «Київ, його доля і значення з XIV до XVI ст.» Автор цією статтею і працею «Нарис історії Великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгердта» намагався об’єднати першу і другу фази української історії через литовсько-польський період у наскрізний виклад. Якщо теоретично вивести Литовську Україну-Русь із князівської Руси-України було нескладно (устрій життя ХIV ст. принципово не змінювався, просто литовська князівська династія в Україні замінила Рюриковичів; про це писали й історики російської школи Ф. Леонтович, М. Владимирський-Буданов, М. Любавський та ін.), то пояснити, де шукати генетичні коріння козацтва, було складніше. Польська історіографія вбачала в козацтві польську шляхетську традицію відходництва. Українцям же важливо було нав’язати козацтво до князівського часу, демонструючи безперервність історичного процесу на українських землях від IX до XVII ст.

Громадська теорія та українське народництво. Українська відповідь на виклики доби

Традиційна українська державницька історіографія презентувала народництво як вираз старої, задавненої хвороби бездержавності. Історик Омелян Пріцак взагалі писав про нього як про патологічне явище української суспільної думки. Чи так це насправді?

На наш погляд, для адекватної відповіді ідейним опонентам із протиборчих таборів державницьких російської і польської історіографій був просто необхідний народницький підхід. Українським інтелектуалам неможливо було покликатися на майновиті верстви населення, коли вони на момент постання українського питання обирали неукраїнський суспільний табір. Як це не парадоксально звучить, народницька ідеологія за змістом своєї відповіді полякам і росіянам була державницькою за своїм характером.

Державницька думка сусідніх народів трималася за елітаристське пояснення історії, а тому дивилася на минуле під кутом зору панівної верстви. Українці М. Костомаров і В. Антонович стверджували, що керівна верства була в Україні споконвіку неукраїнською. У князівську добу нагорі ієрархічної драбини перебували варяги, в литовсько-польську добу власницька верства мала своє походження від неукраїнців — князів династії Рюриковичів і Ольгердовичів. На чому ж тримався суспільний механізм Старої Руси-України? На громадах, відповідав В. Антонович, у селах і містах, які жили осібно від центральної феодальної влади. Влада приходила й відходила, а громади залишалися, будучи носієм української традиції. Коли центральна влада в результаті монгольської навали надовго втратила своє керування владу на громадським життям, а татарська загроза постійно турбувала південні кордони України, з’явився новий охоронець інтересів українського люду — козацтво, яке виділилося з громади. Остання, у свою чергу, успішно пережила й лихоліття князівських міжусобиць, і монгольську навалу, і татарські напади та плавно вписалася в новий козацький устрій.

Народницьке бачення історичного процесу ґрунтувалося на українському месіанському міфі про демократичність українців, про їхню повагу до індивідуальної свободи члена громади й одвічне свободолюбство. Це також було протиставленням міфам сусідів про шляхетський аристократизм поляків і монархічний автократизм росіян. Сформульований він був для загалу в цікавій статті В. Антоновича «Три національні типи народні» в журналі «Правда» за 1888 р. У ній київський професор сформулював психоісторичний тип ментальності українців, росіян і поляків.

Цікаво, що ця стаття саме й стала для В. Антоновича в комуністичну добу обвинувальним актом у «махровому українському буржуазному націоналізмі», хоча, як вважала його дружина К. Мельник-Антонович, насправді він статті не писав. На приватних українознавчих курсах професор читав лекції з антропології, і після запису студентами і редакції О. Кониського її було відправлено до Львова на публікацію. Оскільки ця студія за жанром була записана на папір як усна оповідь, автор не мав можливості нюансувати виклад і врівноважено показати всі складнощі такої проблеми, як національна ментальність.

Нарешті важливо спростувати ще один стереотип української державницької школи в історіографії. Ідеться про нібито бездержавницьку сутність істориків-народників. Українське народництво не було антидержавним. Власне, можна казати про два типи народницької ідеології в середовищі українських інтелектуалів: 1) ті, хто бачив перспективи в подальшому розвої України; 2) ті, хто на українське дивився як на архівне минуле, що вже остаточно віджило і не має перспектив у майбутньому. Перший напрям дав початок державницькій школі в українській історіографії та політичній думці. Його засновником був В. Антонович, а продовжувачем справи — М. Грушевський. Другий — істориків «малоросійського» ментального типу: О. Лазаревського, В. Науменка, І. Лучицького, Є. Ківлицького та інших «лівобережців». Ще більш державницьким було галицьке народовство. Воно спиралося на історичну традицію позитивного сприйняття галицької князівської провідної верстви в часи Галицько-Волинської держави й поважне ставлення до заможної верстви через наявність добре розвинутого і розгалуженого греко-католицького духовенства як самостійної верстви, що продукувала галицьку інтелігенцію.

Під жорстким державним контролем українська підросійська інтелігенція не могла відразу виставити на порядок денний ідею самостійності через її миттєву заборону владою. Царат і суспільна думка Росії сприймали самостійництво українців як державний злочин. Тому українська політична думка, розпочавши від кирило-мефодіївців, висувала ідею, федеративного устрою та всеслов’янської федерації.