У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Селянство як основний носій і виразник етнічної культури українців (Ю. Присяжнюк)

Потреба прояснити роль селянства у збереженні етнокультурної ідентичності українців Наддніпрянщини вмотивована насамперед тією обставиною, що за багатьма ознаками потенціал асиміляторського тиску й, відповідно, практична реалізація російського національного (імперського) проекту в XIX — на початку XX ст., попри їхню обмеженість, усе ж перевищували можливості українського національного руху. Принагідно нагадаємо, що йдеться про час, коли питання модерного націотворення вже стояло на порядку денному європейського історичного процесу.

Сучасний російський історик О. Міллер небезпідставно зазначає, що «історію змагання загальноросійського й українського проектів національного будівництва потрібно розказувати не тільки (а може, й не стільки) як історію успіху українського національного руху, а й як історію невдачі російських асиміляторських зусиль»[52]. При цьому він явно недооцінює або відверто ігнорує модерний потенціал «найнемодернішого класу» — селянства, навіть тоді, коли справедливо вказує на малу ефективність Валуєвського циркуляру й Емського указу щодо забезпечення перемоги проекту «великої російської нації». Так само, коли пише про неминучість серйозної політичної кризи в Російській імперії в перші десятиліття XX ст., неготовність і неспроможність влади радикально змінити політику в українському питанні. Натомість є серйозні підстави вважати, що, власне, українське селянство виявилося однією з тих «лихоносних» перепон для росіян, подолати які їхній, на перший погляд, потужний державний апарат так і не зможе. Як не спроможуться на її осмислення і російські історики — принаймні дотепер, до початку XXI ст., коли ґрунтовні дослідження в царині етнології, психології та лінгвістики суттєво розширюють пізнавальні горизонти їхніх студій і такою ж мірою стимулюють пошукові амбіції авторів.

У другій половині XIX ст. українські селяни, які мешкали в дев’яти губерніях Наддніпрянщини, загалом зберігали відчуття тієї «племінної згуртованості», що означала передусім локальну єдність етнічно-лінгвістичного поля. У цьому плані кожна місцина (село чи округа) залишалася таким собі окремим світом діалектного мовлення, а заодно й релігійних почуттів, фольклорної культури, історичної пам’яті. Порівнюючи ареали підросійської України й тогочасної Франції, маємо підстави стверджувати: для української хліборобської маси поняття реального світу та власної самобутності мало співвідносилося з тим, що перебувало за межами її ойкумени. Щоправда, уявлення і бодай поверхово-фрагментарне усвідомлення хліборобами спільної для всіх долі час від часу виникали на ґрунті територіальної та почасти господарсько-побутової автономності. Багато ще важила однорідність (схожість чи типовість) традицій. На свій лад вона виразно й творчо «працювала» з регіональними етнокультурними відмінностями.

Отже, з погляду завдань модерного націотворення Україну, за словами Я. Верменич, іще «належало „виобразити“ з різнорідних елементів: „козацької Малоросії“, „запорозької“ й „татарської“ Новоросії, „польських“ Волині та Поділля»[53]. У такий спосіб масштабні соціально-економічні та соціально-політичні перетворення, активізовані реформами 1860-х рр, покликані були перетнутися з глибинними процесами української національної мобілізації. Вочевидь, «замкнутість і недоступність», як і багатогранність суспільних феноменів, що постали на згаданому перетині, спонукає до їх копіткого опрацювання.

Передусім не варто забувати, що за своєю традиційною сутністю українське селянство зберігало стійку гуртову ідентичність, яка аж ніяк не виступала основою для легітимізації політичних утворень. І це за умов, що свою політику, спрямовану на активну асиміляцію українства, російський уряд здійснював здебільшого в річищі «середньовічної традиції» (наголосити на цьому аспекті вкрай важливо, з огляду на активізацію в той час європейського «руху романтизму та відродження національностей»). Процеси модернізації справляли на сільську людність радше косметичний вплив. Це визначало способи сприйняття та реакцій на ті виклики, з якими донедавна ізольованим у глибоких сільських нетрях, напівписьменним або суцільно неписьменним хліборобам доведеться стикатися в посткріпосну епоху. Перебуваючи в полоні традиційного устрою, вони складатимуть власні уявлення про притаманні їм етнокультурні цінності. Докладний аналіз цієї проблеми в контексті тогочасних трансформаційних процесів у суспільстві засвідчує, що селянська маса не була безпосередньо причетна до усвідомленого конструювання етнонаціональних, зокрема й регіональних форм ідентичності. Нічого особливого в цьому не варто вбачати, адже наприкінці XIX ст. навіть у Західній Європі не кожний селянин міг упевнено визначити свою національну належність.

Після ліквідації останніх інститутів козацької державності у другій половині XVIII ст. історична доля населення Наддніпрянської України значною мірою залежала від імперської політики Росії. Наскільки асиміляційна загроза для української спільноти була тоді реальною, однозначно сказати важко. Хоча вже на початку XX ст. відомий українознавець С. Рудницький зазначав, що імперська теорія «єдності російського народу» була «досить кріпка» ще в XVIII ст. А згаданий вище О. Міллер, висловлюючи сумнів у можливості остаточно прояснити цю проблему, аргументовано припускатиме: «Утвердження того чи іншого варіанта національної ідентичності могли закінчитися як успіхом, так і невдачею»[54]. У будь-якому разі тривала доба (від правління Катерини II) національної бездержавності України в нових умовах означатиме спробу радикально «підкоригувати» ідентичність представників титульного етносу («привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитися, як вовки в ліс»).

У першій половині XIX ст., надто після Листопадового польського повстання 1830—1831 рр., на урядовому рівні цілком однозначно проголошували: «Малоросійське плем’я — гілка російського народу» (причому малоросами називали не тільки мешканців Лівобережної України, як це було в XVIII ст., а й усіх, хто говорив українською). В умовах, коли вся маса цих селян-«малоросів» рухалася, хоч і повільними кроками, до злиття в єдине ціле з великоросійською частиною Росії, визнання їхньої «етнографічної територіальності» невдовзі губитиметься в ідеології панславізму та політичному проекті «великої російської нації». У такий спосіб Росія намагатиметься уникнути модерного національного становлення українців. У замітці Миколи І до Особливого комітету це прагнення буде сформульовано так: «Для добра імперії, яка зберігає цілість та могутню велич свою під благодатним сяйвом самодержавства, нетерпимими є окремі самостійні об’єднання провінцій на особливих правах»[55].1 це при тому, що процес формування «історичного простору» самої Російської імперії був ще далеко не завершеним, а знайомство з «великою» Україною у першій половині XIX ст. лише розпочиналося. Уявлення про спільну минувшину та один народ, що заселяв «козацьку Малоросію», «запорозьку» й «татарську» Новоросію, «польські» Волинь та Поділля (як і австрійську Галичину), мало кому спадало на думку. Проте це не заважатиме переконаним у всесиллі державного впливу урядовцям на диво методично та вперто зображати українців росіянами.

Не зайве уточнити, що для російських можновладців етнічні відмінності між малоросами й великоросами були цілком очевидними. Інша річ — як їх публічно трактували. З кінця 1850-х рр. проімперськи налаштована громадськість наполегливо вимагатиме від офіційного Санкт-Петербурга рішучих та інтенсивних асиміляційних заходів. Її співпраця з владою забезпечуватиме саму спроможність великодержавної лінії поведінки, істотно визначатиме ефективність таких дій. Найпереконливіших результатів буде досягнуто в ідейно-пропагандистській сфері.

Окреслена політика спиралася на багатовікову традицію. Переселяючи й асимілюючи «неруські племена» протягом століть, колишня Московія не просто розширювала етнічні території, а саме в такий спосіб стверджувала, говорячи на новий лад, російську ідентичність.

Млявість, з якою запозичували і засвоювали традиційні українці далеко не автентичні їм російські звичаї, провокуватиме хворобливо-зверхнє ставлення до самої назви «малороси». Її сприйматимуть, тлумачитимуть і вимовлятимуть як щось меншовартісне, не варте уваги. З часом таке упереджене ставлення росіян до українців в умовах, коли другі не могли спертися на потугу власної національної держави, знаходитиме своєрідне продовження в осмисленні феномена малоросійства як хвороби інтелігентської. Водночас в інтелектуальних колах формуватиметься переконання, що нібито йдеться про окрему, самобутню етнографічну групу, особливий народ, життя якого не може бути силоміць утримане в чужих для нього культурних рамках: «Ми, великороси, тільки й обмежуємося фактично нічого не вартими викриками на адресу „хохлів“-українців про їхній край.., про „їхню співучість та дивовижний, своєрідний їх характер“»[56]. Проте серед широкої громадськості окреслені новації початку XX ст. були ще ледве помітними.

У пореформені десятиліття імперським можновладцям щораз важче було легковажити дедалі більшим інтересом інтелігенції до етнокультурної інакшості, а згодом і до національного самоствердження свого народу. Особливо це ставало очевидним на тлі національної політики Австрії, яка з 1867 р. дещо розширювала можливості для розвитку української культури у Східній Галичині. Хоча щодо «сепаратистських» тенденцій у тогочасному українофільському русі варто відзначити, що політичні ревнощі російського уряду видавалися, м’яко кажучи, безпідставними, принаймні до кінця XIX ст. Та це мало зупиняло фундаторів і апологетів імперської державницької традиції, відтепер покликаної бути «матеріалом» власне російського модерного націотворення. Як, до речі, це не зупиняло їхніх прихильників безпосередньо в українських губерніях і численної вірнопідданої громадськості. Асиміляторський курс, побудований на ідеологічному конструкті «великої російської нації», Санкт-Петербург із тимчасовими послабленнями проводитиме неухильно.

Факт опосередкованого визнання самобутності українців виявлявся у певному ідеологічному парадоксі, який рельєфніше простежувався в південно-західному краї. У другій половині XIX — на початку XX ст. кожна з елітних верств регіону — і польські, і представлені здебільшого чиновництвом росіяни — загалом не дуже бентежилися, видаючи місцевий сільський люд за «свій народ». Робили це, зрозуміло, у вигідній для себе манері й у слушний для власної користі час. При цьому в поняття «свій народ» щоразу вкладали суперечливий, а нерідко й протилежний зміст. У твердженнях польських поміщиків українські хлібороби фігурували як культурно близьке, етнічно однорідне їм населення. Спроби бодай ідейно-теоретично полонізувати українство правобережних губерній підтверджує наведена нижче цитата, що належить М. Костомарову. Її зміст важливий з погляду наявності в пропонованих міркуваннях етнічного мірила ідентифікації місцевого селянства. «Росіяни не знають, що таке Русь; що Русь не є Росія, а Польща і що Росія — країна не слов’янська, а росіяни самі не знають, що вони є». Натомість у політичних заявах і пропагандистських деклараціях росіян український загал поставав однаковим із ними за походженням, тобто «частиною російського племені». Не в останню чергу такі підходи ґрунтувалися на переконаннях, що національність країни визначає національність виключно її дворянського стану.

Обидві сторони — і поляки, і росіяни — відшукували в минулому фантоми «органічної етнічної єдності» з тутешніми українськими селянами, раз у раз намагалися спертися на ті чи інші «сюжети спільної долі», на власну «доброчинність і милосердя» (хоча фактично окремі вияви милосердя до «дикої маси» з боку польської шляхти та російського дворянства спостерігалися хіба що під час масового голоду). Але у твердженнях польських поміщиків доброта й співчуття швидко зникали, перетворювалися на фікцію, коли йшлося про родинні спадки шляхти, «кожну п’ядь польської землі». Не набагато толерантніше поводилися росіяни — політичні господарі краю. Перебуваючи в політичному протистоянні з «панами-ляхами», вони енергійно, сміливо, вміло й рішуче надавали їм адміністративну, правозахисну, а часто й військову підтримку під час земельних конфліктів з українським сільським простолюдом. Коли ж ішлося про «російський» елемент у землеволодінні, все обмежувалося потребами власне великоросійських поміщиків.

Через товщину хронічної матеріальної злиденності та політичного безправ’я в селян проглядалася якась неймовірна самодостатність, скріплена своєрідним відчуттям самовдоволення. Для поміщиків, чиновників це почуття, певна річ, залишалося малозрозумілим. Навіть у рідкісних випадках доброзичливого ставлення мало кому з них вдавалося збагнути етнокультурні тонкощі автохтонної української людності. Є всі підстави стверджувати, що за сприятливішої політичної кон’юнктури хлібороби спроможні були генерувати зі свого середовища «модерну еліту» й забезпечити різке зростання носіїв національної свідомості. Саме ментальне наповнення життєвої самодостатності визначало його суб’єктів як окрему етнічну спільноту.

Незважаючи на існування в українських селян Наддніпрянщини пам’яті про козацьке минуле й елементарне побутове відчуття інакшості, російська влада продовжувала послідовно формувати масову свідомість, що вони — «частина їхньої культури». Отже, тут наявний морально-політичний тиск із використанням могутніх державних інституцій і «зусиль власних земляків-недоумків» (висловлювання Т. Шевченка) проти окремих патріотично налаштованих представників української інтелігенції, котрі репрезентували місцеву, інтелектуальну й почасти політичну еліту. Попри вагомі успіхи у справі «етнокультурного відродження», виконати роль лідерів, спроможних консолідувати селянство, «перші національні носії» не зможуть (принаймні до початку XX ст.). Згодом Д. Бовуа напише: «Зусилля поета Шевченка та українофілів не викличуть у малоросів очікуваного відгуку»[57]. Вочевидь, саме це мав на увазі поет, коли 1849 р. писав:

Безперечно, вплив інтелігенції на національне пробудження селян так однозначно тлумачити не варто. Особливо якщо зважити на зростання загальноукраїнської справи, ініціативу якої візьме на себе західноукраїнська інтелігенція, світогляд якої формувався, зокрема, й на творчій спадщині Т. Шевченка.

Проблему збереження ідентичності почасти зумовлювала та обставина, що інтелігенція, а тим паче самі селяни, не послуговувалися однорідним тлумаченням етнонаціональних інтересів. Історики сходяться на думці, що народний характер (який в Україні асоціюється саме з селянською верствою) не є випадковою сукупністю душевних рис і цілком залежить від зовнішніх історичних подій. Останні, вочевидь, лише «виховують, ламають» його, але не відображаються в ньому безпосередньо. У процесі життєдіяльності багатьох поколінь селянства насправді формувалася усталена ієрархія ментальних пріоритетів, яка ставала унікальною під дією передусім природно-кліматичного довкілля та соціального оточення.

Важливі обставини щодо селянства як основного носія і виразника етнічної культури добре простежуються, якщо порівняти соціальні структури тогочасних української та російської спільнот. Насамперед це видно з тих громадсько-політичних форм самовираження, що їх продукували згадані ментальні відмінності. Щодо росіян, то до «почуття сирітства без держави» і становлення у такий спосіб російської модерної нації були причетні урядовці, поміщики, підприємці (від стародавніх боярських родів, новоявлених нуворишів бізнесу до дрібних комерсантів, посередників, лихварів), а також традиційно об’єднані відповідною ідеологією та світоглядними цінностями широкі верстви населення. Здається, немає підстав сумніватися в тому, що примат державності домінував у російському національному характері, а ідеалом тамтешньої людини залишався «цар, який усе може». Українство ж, втиснуте в рамки «хуторянства», політично не почувалося повновладним господарем навіть у межах своєї ойкумени. Над селом неподільно панували ті ж таки російські (чи зросійщені) дворяни-землевласники, чиновники, священики, польські шляхтичі, євреї-посередники, «німці» (колоністи). За умов, коли «москаля не доводилося дядьком називати», освічена і професійно амбітна частина української людності реалізовувала свої мистецькі здібності переважно в чужорідному культурному середовищі, а політичний потенціал — в імперському державному організмі. Носієм «виразної етнічності» в пореформені десятиліття залишався простий люд, який за історично усталеною традицією був представлений хліборобським населенням сіл, містечок, а певною мірою і великих міст.

Немає підстав штучно перебільшувати, а тим паче ідеалізувати роль хліборобів в українському «національному відродженні», як, до речі, перевищувати міру самого модернізаційного поступу тогочасної української спільноти. Недоречність таких спроб стає очевидною, якщо зважити на мізерність потенціалу усвідомлення самим простолюдом сутності, мети, завдань національного руху, свого місця в цьому процесі. Водночас ототожнення понять «селянин», «народ», «люди», «малороси» в контексті тогочасної соціальної структури населення, зокрема політичних, господарських, культурних, церковно-релігійних зв’язків, — явище для другої половини XIX — початку XX ст. досить симптоматичне. Понад усе воно є показовим для виокремлення українського хліборобського населення з-поміж «загальноруської народності».

Історичне покликання українського селянства зберігати етнокультурну ідентичність було більш значущим за суспільно-політичну роль «аграрної глибинки» тих модерних націй, які формувалися на ґрунті титульних держав. Хоч як це парадоксально на перший погляд, але загалом неспроможне до конструктивних політичних дій малописьменне селянство зуміло відповісти на виклики долі.

Помітною обставиною, що «візуально вирізняла» етнічну неповторність українських селян, було їхнє ставлення до російської державності як до явища чужорідного. Про цю нелюбов нагадував, зокрема, стійкий потяг до традицій, які мали небагато спільного з чинними тоді політико-правовими нормами. У випадках невимушених контактів із посадовцями недовіра виникала вже на тій підставі, що вони «пани, люди в сюртуках». За ближчого знайомства селяни легко помічали принципові відмінності в поглядах «московських патріотів», а саме: православ’я, народність, державність як завойовницьку силу.

Глибоке почуття окремішності «супроти поляків і москалів» зберігалося завдяки стійким архетипним структурам. Не випадково під час судових розслідувань хлібороби часто самовільно виходили з наперед програних справ.

Вороже ставлення до «панської» влади посилювалося враженнями від каральних дій військових підрозділів, надмірно жорстоких і несправедливих, як на погляд селян. Логіку думок і вчинків тих, хто потрапляв під екзекуцію, збагнути неважко. Особливо, якщо зважати, що перебіг подій визначала здебільшого прозаїчна обставина: «хто не повертав узятого в поміщика майна за першою вимогою, той був битий нагаями на очах своїх дружин та дітей»[59]. З тих самих причин не існувало довіри до виборних зі свого середовища — старшин, писарів, старост, соцьких, десяцьких.

Проблеми культурної самобутності та ментальної окремішності самих селян, як правило, не турбували. Якщо ж траплялося «наблизитися до національної свідомості», вони мислили традиційно поверхово, емоційно реагуючи на пізнання окремих національних ознак. Помітивши, скажімо, різницю з тими ж росіянами, цим і задовольнялись або звично зводили все до персональних характеристик.

Отже, українські селяни зберігали власний етнічний колорит, так би мовити, об’єктивно. Тобто радше своїм традиційним існуванням, а не якимись цілеспрямованими чи тим паче громадсько-політичними діями. Непереборний потяг до узвичаєних форм господарювання на землі перешкоджав їм, з одного боку, підноситися до потреби власного державного життя, а з другого — унеможливлював зусилля досягти такої бажаної для російсько-імперського уряду органічної єдності двох народів. Сила «вродженого традиціоналізму» виявилася значно переконливішою за асиміляторські потуги імперського центру. У цьому контексті слушною видається думка, що «проект Новоросія» був реалізований тільки у його промисловій частині[60]. Прикметно також, що влада так і не наважилася заборонити використання «натурального малоросійського наріччя» в сільській місцевості.

В умовах певної лібералізації самодержавних порядків «вишукане» дворянство, а разом із ним «святе» духівництво та «обізнана» інтелігенція підросійської України почнуть звертати увагу на інфантильність мовчазної сільської більшості. Вона неприємно і певного мірою несподівано здивує провідні верстви своєю економічною рутинністю, соціально-політичною патріархальністю та, як могло здатися, культурною архаїчністю. Щоправда, окремі борці за народні інтереси продовжуватимуть захоплюватися бунтарським духом селян, дехто з них — довершеністю їхнього громадського устрою та навіть формами господарської діяльності. Проте провина хліборобів полягала лише в тому, що вони і в посткріпосну добу з її епохальними змінами трималися усталених віковічних порядків, залишалися неспроможними самотужки навчитися «по-сучасному» реагувати на інноваційні події, явища, процеси.

Ідеалізуючи у своїх мріях землю і працю на ній, продукуючи на цих поглядах певний стиль поведінки, селяни саме в такий спосіб зберігали «племінну» самобутність. Вороже ставлення до росіян і поляків як до землевласників виявлялося в них значно сильніше, ніж упереджене поводження з цими групами населення на етнічному ґрунті.

Своєрідний хліборобський устрій слугував однією з тих об’єктивних підвалин, які зумовлювали існування «хуторянського» патріотизму. Його збереження визначала настійна й віковічна потреба вільної праці «на землі-годувальниці». Відома прихильність українофілів до України асоціювалася у селян із любов’ю до рідної землі майже в прямому розумінні. Це почасти позначалося й на творчості патріотично налаштованих інтелектуалів.

Ідеалізоване в уявленнях інтелігенції «хуторянство» наддніпрянських селян означало збереження притаманного їм способу життєдіяльності. За таких обставин вони залишалися далекими до будь-яких національно об’єднавчих ідей. Дещо розчарований у своїх земляках-хліборобах, Б. Грінченко наприкінці XIX ст. зазначав: «З досвітку й до смерку працює (селянин) за шматок хліба. Така людина буде байдужа до всяких національних справ, до всякого патріотизму, опріч того патріотизму, що велить обороняти свою хату, одежу, їжу, як їх видимо хто однімає»[61]. Утім, віддаючи належне спостережливості та заувагам визначного українського культурно-громадського діяча, маємо підстави трактувати роль селянства стосовно ймовірного пожвавлення національного ствердження дещо ширше. Адже, крім страху й невпевненості за власну оселю та господарство, патріотизм хлібороба охоплював «емоційно насичену» соціальну поведінку в журбі за батьківщиною і всім рідним. Така громадська активність мала певну перспективу на етапі формування модерного суспільства.

Видимою ознакою, яка синтезувала цілісність культури, була мова. У той час, як окремі патріотично налаштовані інтелігенти, наражаючись на репресії російського уряду, прагнули витворити з народно-діалектного спілкування («наріччя», «піднаріччя», «говірок») літературний варіант, наділивши його здатністю виконувати символічну, національно-репрезентативну роль, селянство «відзначилося» практичним використанням мови. Незважаючи на вкрай несприятливі політичні умови, нею спілкувалася абсолютна більшість хліборобів. Водночас «калічена Московщина» залишалася для них неприйнятною, хоча й цілком зрозумілою та почасти вживаною. «Кожний наш мужик знає, — зазначав з цього приводу С. Рудницький, — що московська та польська мови чужі йому»[62].

Сільський простолюд, залишаючись переважно неграмотним, офіційної російської мови ґрунтовно не вивчав. У селах Наддніпрянщини хронічно не вистачало шкільних приміщень, учителів, підручників. Зрештою, ідеологічно декларований і підтримуваний відповідними пропагандистськими заходами русифікаторський вплив на хліборобів насправді переконливим не був. І справа не тільки в недостатньому економічному забезпеченні імперської політики в освітній сфері, а й у тому, що в кінцевому підсумку висока обізнаність та ерудованість українських селян могла пробуджувати в них думки про потребу належного поцінування рідної мови.

Той незначний відсоток селянства, який долучався до «культурно-мистецького міста», «вибивався в люди», здобуваючи початкову освіту російською, схильний був ігнорувати своє соціальне коріння. Цей «провал пам’яті» аж ніяк не означав радикальних змін у ментальності, точніше кажучи, не призводив до безповоротної асиміляції.

Щодо мови як національного символу, то в хліборобському середовищі другої половини XIX — початку XX ст. майже неподільно панували несвідомі аполітичність, лояльність, байдужість. Цьому сприяла неспроможність «жорстко опиратися чужим впливам». Служба в армії, навчання в містах, перебування на заробітках — далеко не повний перелік тих вербальних і письмових середовищ, де «людина від плуга» могла забувати рідну мову. На думку деяких державних посадовців, українські селяни навіть були схильними перейматися почуттям загальноросійської народності, усвідомлювати себе справжньою російською людністю. Проте, виходячи з логіки міркувань самих хліборобів і спираючись на спостереження представників інтелігенції, вкотре конкретизуємо: характер такого ставлення до етнокультурних джерел зумовлювала природна інфантильність світосприйняття.

Кілька слів про соціально-політичний аспект цієї трансформації. Маємо на увазі ту ж нагоду «вибитися в люди», приєднавшись до громадської організації, представницьких чи адміністративних структур влади. Типовим явищем тут можна вважати спроби окремих селян обійняти посади гласних у земських установах. Таке кар’єрне зростання означало не тільки можливий успіх у вузькополітичному значенні, а й велику перемогу над історично сформованим світоглядним комплексом. Тож не дивно, що у прагненні хоч якось бути схожим на авторитетне панство, переважна частина гласних від селянського загалу невимушено переходила на спілкування російською. Однак цей процес не супроводжувало руйнування глибинних (архетипних) пластів ментальності. «Готових до русифікації малоросів» від рідної мови відвертала не її орфографічна непридатність, а майже винятково низький і, як мало здаватися, приречений на віковічну неповноцінність соціальний статус («мужицькість»)[63]. А якби не існувало такої народної дипломатії, то де вже «сірому мужикові» було мріяти про кар’єру.

Мова селян охоплювала цілий світ унікальних понять та, як орган духовного самовираження, поставала глибоко індивідуальним і неповторним феноменом. Вона допомагала адаптуватися до реалій «тим, що всьому — кожному явищу і предмету — давали свою назву, визначали його місце у світобудові». Хлібороби «ніби малювали власну картину світу»[64]. Радикально відмовитися від неї можна було лише через знищення історично сформованого життєвого устрою. (Не зайвим буде згадати, що не тільки за економічні ресурси, а й як носіїв української ментальності більшовики нищили селян УСРР в голодоморні 1932—1933 рр.)

Дещо незвичний ракурс у ставленні до рідної мови спостерігаємо в тих хліборобів, які потрапляли в «москальське» середовище на тривалий час. Зокрема, у переселенців, доля яких завела до віддалених регіонів імперії. У нашому розпорядженні є чудовий опис міжетнічних стосунків мешканців села Таврійського, заснованого українськими мігрантами в Казахстані. Зазнаючи глузувань з боку тамтешніх росіян за «неправильную речь», селяни й самі переймалися таким розумінням. Найчастіше їх засмучувала неготовність переходити на спілкування «сибірською» власних дітей. На цьому ґрунті виникало багато комічних випадків, коли молоді батьки роз’яснювали синам і дочкам, як замість українських слів «що», «хліб», «тато» вимовляти російські відповідники «что», «хлеб», «батя». Зрозуміло, що безпосередньою причиною, яка спонукала вивчати й використовувати «великодержавну» мову, а також пристосовувати до неї рідне мовлення, була зацікавленість у культурно-господарському спілкуванні з місцевим населенням. Публічно селяни намагалися використовувати весь свій запас великоруських слів. Більше того, принагідно опановували й казахську лексику. Натомість у себе вдома незворушно користувалися українською.

У місцевостях, де морально-психологічний тиск був меншим, селяни не забували і не калічили батьківської мови. Саме такий режим її застосування зберігався в більшості сіл Наддніпрянщини. Причому там, де поширювався термін «Україна», корінні мешканці вимовляли його з наголосом на «ї». Принагідно зазначимо, що мовному вжитку сучасних росіян намагаються прищепити слова «Украина» й «украинцы» з наголосом на «а», тобто з підкресленням «окраинности» (безпорадності, невизначеності) тутешнього народу, що за логікою «великої держави» розуміється як явище тимчасове. Чим не традиційний погляд на українців, як на «малих росів» (народу, що не уявляє життя без «старшого брата»)? Цікаво, що ще на початку XX ст. російські імперські кола ніяк не хотіли миритися з пропискою в громадській уяві терміна «українці». Коли ж воно стало фактом історії, завзяті представники російського шовінізму перекрутили й досі перекручують його у вигідний їхнім великодержавним амбіціям щойно описаний спосіб.

Отже, відстежуючи роль рільничої людності у збереженні етнокультурної ідентичності, не варто перебільшувати самого факту її мовного зросійщення. Зайвим підтвердженням цього може слугувати активна позиція багатьох сільських громад. Така, яку вдалося зафіксувати на зборах мешканців села Троїцьке Золотоніського повіту Полтавської губернії в листопаді 1905 р.: «У школах, судах, установах повинна вживатися українська мова, зрозуміла для населення»[65]. Тоді ж на Золотоніщині провели цікаве опитування серед місцевих селян, яке мало з’ясувати їхнє ставлення до їхнього ж мовлення. Результат виявився таким: понад 58 % респондентів висловили бажання передплачувати (за помірну плату) україномовну періодичну пресу, 52 % «стояли за такі ж підручники» (а ще 28 %, здебільшого неписьменним, це питання було байдуже), 86 % заявили, що бажають бачити викладання рідною мовою шкільних дисциплін. Близько 57 % підтвердили прагнення навчитися читати та писати і українською, і російською («по-панськи», «по-вченому»)[66].

Власне, на мовний імунітет своїх земляків 1907 р. звертав увагу С. Петлюра: «Селяни заявляють, що вони відчувають потребу національної школи на Україні і ганять русифікаторську політику уряду»[67]. Багато хто з хліборобів справді не міг переступити вербального бар’єра — більше того, залишався україномовним навіть тоді, коли це перешкоджало кар’єрним прагненням. Про такі явища в роки Першої світової війни В. Королів писав: «Селяни, які проходили в гласні, не знаючи московської мови і спостерігаючи до своєї таке зневажливе ставлення на кожному кроці.., часто соромилися вживання рідної мови й інколи через одне це мусили мовчати тоді, коли їм особливо треба було б говорити»[68].

Апатія у ставленні до статусу «мови предків» як масове явище — це радше поверховий зріз проблеми. Для з’ясування практичної ролі українських хліборобів у забезпеченні цього аспекту етнічної ідентичності наведемо епізод із сільського життя Київського повіту, описаний на сторінках «Вестника Юго-Западной и Западной России» (№ 4 за 1863 р.). Тримаючи в руках циркуляр, викладений почергово російською та українською, до одного з тамтешніх поміщиків прийшов місцевий волосний старшина. На запитання дідича, навіщо в документі «таке подвоєння», він відповів: «А хто його знає? Хто не зрозуміє однієї, той не зрозуміє й іншої». Для історика важливі не тільки слова селянина, а й політично упереджене резюме автора — професора Сильвестра Гогоцького («Ось відповідь простої людини, не знайомої ні з якими задніми думками»). Адже волосний старшина — українець-хлібороб, чиє ім’я залишилося для історії невідомим, виявив апатичність не лише до статусу української мови, а й байдужість до російської, на той час офіційної (державної)[69]. При цьому в повсякденному спілкуванні він, як і абсолютна більшість його оточення, залишався україномовним. Усе це дає підстави стверджувати, що «культурна сила самого народу», зокрема й мова (на думку П. Куліша, «орган національного самопочуття»)[70], виявилася набагато переконливішою за відверто кон’юнктурні студії таких інтелектуалів, як Гогоцький.

Підтвердження сказаного знаходимо в пізніших міркуваннях С. Єфремова. Вони датовані 1905 р.: «Погляд українця-селянина на російську мову як на мову „панську“; це переконання переходить від покоління до покоління від часів кріпосного права. І коли хто-небудь із селян скаже фразу російською, це викликає загальне кепкування з боку інших: „Панською, мовляв, говорить!“ І доводиться говорити „своєю“, аби не відчувати незручність перед батьками»[71]. Зміст цитати прямо вказує на існування у хліборобів стійкої мовно-етнічної ідентичності, що бере початок у глибинах традиційності, і саме тому в різній варіативності це явище існує й донині.

Про те, що етнокультурні імперативи мовного питання «зберігалися в цілості», свідчили численні повідомлення сільських кореспондентів. Серед наявних у нашому розпорядженні матеріалів особливої уваги заслуговує одне повідомлення з культурно ополяченої й водночас політично зросійщеної Волинської губернії. У ньому зазначалося, що корінні мешканці «одного з патріархальних сіл» (Божедарівки) не просто виявляли інтерес до губернських та повітових новин, а бажали отримувати той варіант повідомлень, що написаний зрозумілішою їм українською мовою.

Зважаючи на таку потребу користуватися рідною мовою, чим же тоді пояснити ту легкість, з якою селяни «її калічили», переходячи на суржик? Надто коли опинялися в російськомовному оточенні.

Мотиви такого поводження крилися в етосі — всьому, що пов’язане з поведінкою, вольовим життєвиявом людей. Схоже, саме своєрідна толерантність робила їх безпорадними перед владою, громадською думкою, продукованою російськомовним середовищем. Замкнена суб’єктивність, як унікальне на свій лад поєднання апатичності, терпимості, поступливості, самоізольованості, ніби змушувала зраджувати себе («вони не могли нікому відмовити»)[72]. Вочевидь, чітко виражена національна байдужість до мови, її статусу була міцно пов’язана з надмірно персоніфікованим сприйняттям соціально-політичного життя. А позаяк публічне обстоювання поглядів вимагало надмірних інтелектуальних та емоційних зусиль, то традиційно спрацьовувало безпечніше уникання будь-якої громадсько-активної позиції. Об’єктивно українське селянство протиставляло силовій асиміляторській політиці, яка використовувала всю наявну силу державного апарату, ментальну настанову маргінальності (пристосовництва) та відповідну їй світоглядну ідеологію справедливості. Помітна ж інфантильність була індивідуальною (а в історичному контексті й колективною) формою виживання в тій ситуації, коли хлібороби постійно почувалися заручниками часу.

Зазвичай сільські люди орієнтувалися на той ідеал доброго життя, який тримався в їхній уяві. У ньому рідко знаходилося місце державно-політичним чи мовним проблемам.

У пошуках механізму збереження селянами етнічної ідентичності варто звернути увагу на їхню, так би мовити, «племінну» саморефлексію. Схоже, про неї йдеться в одному оригінальному сюжеті, який поміщено в сьомому томі етнографічних досліджень під загальною редакцією П. Чубинського. Ось його фрагмент: «Малорос був русским і є русским. Якщо він так себе не називає там, де він зустрічається з великоросом, то там, де він зустрічається з поляком, молдаванином і угорцем, він твердо знає, що він — русин»[73]. У подальших роздумах Чубинський не вважав за потрібне провести поділ між «росіянином» і «русином». І, напевне, даремно, зважаючи на загальноприйняту в офіційних урядових колах та серед інтелігенції тотожність «русский» і «великорос». Росіянами ж українські селяни себе ніколи не вважали. Такої думки дотримувалися й самі північно-східні сусіди. Усвідомлюючи, що «малороссы не русские», ті часто обмежувалися непоштиво-зверхнім назвиськом: «хохлами вони звуться»[74]. «Русин» же — це, безперечно, щось відмінне. Причому як в історичному контексті, так і щодо тогочасної ідентичності двох селянських спільнот. Архівні, етнографічні та лінгвістичні джерела не фіксують випадків використання корінними мешканцями російських сіл цього терміна як самоназви. На початку XX ст. «русский» в етнічному, а не політичному значенні для українських хліборобів означало щось альтернативне до «свій», «наш».

Стан повсякденного занурення в життєві турботи й нехитрі, часто жартівливі розмірковування ніяк не спонукав перейматися проблемами ідентичності. Сприйняття звичного укладу життя, усталених манер соціальної поведінки, своєї розмовної мови як «Богом даних речей» давало можливість не відчувати потреби щось комусь доводити чи спростовувати. Свої інтереси селяни обстоювали тією мірою і в той спосіб, як могли їх збагнути самі. Зачувши, скажімо, звертання «хохлы», неодмінно називали кривдників «кацапами». Приниження людської гідності в цьому випадку усвідомлювали, видно, як особисту образу.

Аналіз численних народних легенд про походження та характеристичні особливості українського простолюду засвідчує існування цілком конкретно вираженої етнокультурної ідентичності. Публічне позиціонування себе чимось відмінним від «німців», «жидів», «уніятів», тих-таки «кацапів» відбувалося у формі власних стереотипних оцінних міркувань. Тим часом про себе селяни думали як про добродушних, ніжних, щирих, працьовитих, готових допомогти ближньому в біді й вибачити образи людей. Помічали також відмінності в манерах поводження: «Ми ходимо гуртом, а москалі — один за одним, щоб легше було». Чіткіше виявлений «матеріалізм та прагматизм» росіян пояснювали так: «Москаль неодмінно тебе обдурить, або ж доведеться з ним сваритися через його лінощі й лукавство, і тоді він накоїть тобі такого, що потім весь вік жалкуватимеш»[75]. І все ж без згаданої вище причини «кацапами» росіян називали відносно рідко.

Стійкість та живучість усталених поглядів забезпечувалася ніби мимовільно. Потреби заглиблюватися в мотиви їхнього збереження хлібороби здебільшого не відчували. Відсутність такого потягу надійно компенсувало усвідомлення правильності й достатності життєвого устрою. Тому етнічні риси, на які так часто звертали увагу представники громадськості й навіть самі селяни, мали приховане культурне підґрунтя. Поява ж альтернативних форм самопізнання залишалася малоймовірною, бо могла відбуватися тільки за умов докорінних змін соціально-економічного становища та політико-правового статусу.

Неграмотність селян не була тим суто зовнішнім неуцтвом, яке могло свідчити, що вони поверхово засвоїли відомі граматичні правила. Принаймні невміння читати й писати не перешкоджало вияву особливого чуття мови, яке співвідносилося зі стійкими морально-етичними вимогами. Освічені й уважні до селянського побуту сучасники (передусім етнографи) помічали, що мешканці села, які не вміли читати й писати, менше піддавалися чужоземному впливу. Нерідко вони говорили правильною, красивою, надзвичайно образною та живою українською мовою. Сукупно ж ні російськомовна школа, ні будь-які інші впливи не могли витравити з душі українців-хліборобів усе те багатство, яке передавалося їм на генетичному рівні. Русифікаторські дії, нав’язуючи почуття презирливості до цього неоціненого спадку, давали взамін здебільшого лише кілька десятків, у крайньому разі кілька сотень чужих слів. І навіть коли це спрацьовувало, лексику та звороти, яких бракувало, селяни брали з невичерпного запасу рідної мови (часто, на жаль, у такому скаліченому вигляді, що в оцінках патріотичної інтелігенції таке запозичення викликало хіба що відразу).

Схильність до усвідомленого відчуття власної унікальності зумовлювали переважно об’єктивні реалії сільського устрою. Це підтверджує та обставина, що «малоросійське плем’я» зберігало культурну цілісність. А вона сама собою серйозно перешкоджала зросійщенню й заодно радикальним еволюційним змінам у структурі суспільства. Українські хлібороби як суб’єкти оригінальної системи вартостей перманентно поширювали їх на менш численне іноетнічне рільниче населення, яке мешкало по-сусідству в аналогічних (або схожих) природних і соціальних, а почасти й політико-правових умовах. Ось як цей вплив зафіксований у рукописі колишнього сільського вчителя з Феодосійського повіту Таврійської губернії М. Дмитрієвського: «Російська мова зіпсована малоросійським і польським наріччями; причиною цього є наявність у цій місцевості великої кількості малоросіян». Траплялися й досить незвичні та кумедні випадки. За словами Є. Чикаленка, єврей Мошко, «тихий, релігійний і розумний» житель села Перешори Ананьївського повіту, взявся господарювати на землі. «Але він такий був безпорадний, що в його господарстві, як у всьому, йому не щастило. Коли він позичить воли, щоб виорати чи зралити свою ниву, то довго ходить по степу, поки її найде.., або піде полоти свою ниву, а виполе помилкову чужу... А вже діти повиростали його справжніми хліборобами»[76].

Зрозуміло, що українізація іноетнічного хліборобського населення Наддніпрянщини в тогочасних історичних умовах могла відбуватися лише несвідомо й ненавмисно. Тобто без будь-яких «націоналістичних» намірів і розрахунків. Її справді належно ніхто не осмислював і, певна річ, не планував. Підтвердження знаходимо в офіційній урядовій документації. Так, готуючи 1896 р. письмовий звіт, чиновники канцелярії волинського губернатора звернули увагу на соціально-психологічний портрет тутешніх чиншовиків (колишніх дрібних польських шляхтичів). Принагідно констатували, що в домашньому побуті вони засвоїли національність малоросійську, за віросповіданням православні й до «штундистського псевдовчення» не належать. Ще менше бажання з’ясувати феноменологію цих змін мали самі українські селяни. Вони не пам’ятали «панського минулого» сусідів-чиншовиків, їхнє «змалоросійщення» сприймали як справу очевидну.

Треба визнати, що колективна свідомість наддніпрянських хліборобів успішно кодувала такі універсальні й водночас своєрідні соціокультурні цінності, як залучення індивіда до справ та інтересів громади, станова солідарність, господарська співпраця (толоки, супряги, скіпщини), різноманітні форми взаємодопомоги. Фахівцям ще треба з’ясувати шляхи еволюцїї власне колективізму в «індивідуалістичній» ментальності українських селян, зокрема в умовах інтенсифікації ринкових перетворень. Тут вкажемо лише на її, так би мовити, ментальну специфіку.

За незначним винятком громадський чинник не був запорукою поліпшення матеріального забезпечення, зростання добробуту, всього того, що можна було б назвати економічним процвітанням рільничих родин. Здебільшого хлібороби, коли бажали збагатитися, мали розраховувати на власні сили. У цьому випадку вони не потребували чогось істотно відмінного, як, скажімо, сприймали й за що цінували колективне начало польські чи російські селяни, німецькі колоністи. Натомість їх міцно прив’язували до громади зубожіння, малоземелля, станова приналежність, труднощі, спричинені викупними платежами. І все ж універсалізм не настільки нівелював етнічне начало в характерології, щоб його не можна було помічати. Якщо в росіян ця риса становила більш-менш органічний, зумовлений усім попереднім перебігом подій, унікальним громадсько-господарським устроєм ментальний атрибут, то в українців зберігалося значно виваженіше сприйняття. Попри всі колізії врівноваження традиційного інноваційним, у них залишалося достатньо незалежності та впертості. Ці характерологічні риси нагадували про себе в найнесприятливіших обставинах, нерідко на межі цілковитого господарського занепаду та фізичного виживання.

Як справедливо зазначають дослідники, за умови збереження значних мас селянства у складі населення воно ж, селянство, впливає на ментальність усього суспільства та його культурно-історичне обличчя. Це твердження вкрай актуальне для української спільноти, бо якраз автохтонні хлібороби культурно домінували в період, коли нечисленні передові верстви українства залишалися декласованими і денаціоналізованими. До того ж вони перебували в жорсткій політичній підпорядкованості, що різко посилювало їхню залежність від іноетнічних впливів. У цьому контексті «посадженому на землю» сільському простолюду навіть не потрібно було дбати про окрему індивідуальність — вона існувала природно, на прихованому рівні. Мізерний результат імперських асиміляторських зусиль, за умови слабкості українського національного руху, переконливо це підтверджує.

Отже, власним невичерпним джерелом української простонародної культури, яка й далі переважала, селянство досить конструктивно репрезентувало етнокультуру й на підсвідомому рівні давало паростки майбутнього національного ствердження. Свою місію тривалий час воно виконувало в умовах слабкості освітньо-ідеологічного впливу інтелігенції, відсутності справжніх політичних лідерів.

Початки формування української модерної нації гальмували намагання російських можновладців, підтримуваних такою ж проімперськи налаштованою громадськістю, реалізувати проекти панславізму. У діяльності влади переважали пропагандистські та адміністративні методи, які поєднувалися зі сподіваннями на природний перебіг подій. Утім, до початку XX ст. «вікно можливостей» радикального асиміляторського курсу істотно звузилося. Історично ці заходи виявилися занадто слабкими. Принаймні не достатніми, щоб прищепити українському традиційному селянству почуття загальнодержавної (громадянської) належності. Цікаво зазначити, що в матеріалах першого загального перепису населення Російської імперії 1897 р. інформацію про українців подаватимуть окремо від росіян.

Українцям, що перебували по суті в колоніальних умовах, вдалося зберегти свою самобутність. Окрім того, вони спромоглися певною мірою передати свої традиційні цінності чужоетнічному населенню — здебільшого тому, яке не мало якогось виняткового становища, тобто було представлене соціально однорідною хліборобською людністю. Таке «можна було спостерігати в середовищі мешканців слобід Люджа, Верхолюджа, Пожня, Дернове, Ницяха та Поляне Охтирського повіту, які на початку XX ст. належали до російського анклаву цього регіону»[77]. Багато елементів традиційної обрядовості (скажімо, розплітання коси молодій, виготовлення короваю, перезву тощо) до цього часу тамтешні жителі вже запозичили. Мало чим відрізнялися і їхні весільні пісні. Так, українські селяни сусідньої Боромлі відомий приспів про тещу зазвичай закінчували словами:

У місцевих росіян зустрічалася така інтерпретація:

Аналіз народних звичаїв на Слобожанщині не тільки допомагає виявити асиміляційні процеси, а й можливість з’ясувати їхнє історичне підґрунтя. У 1860-х рр. етнограф Г. Ткачов, обстежуючи регіон українсько-російського порубіжжя, до якого належали Харківська, Воронізька, Курська губернії, зазначав, що «великороси та малороси, проживаючи стільки часу поряд, маючи спільні інтереси і начальство.., не могли не запозичити одне в одного деяких рис не тільки зовнішніх, а й внутрішніх»[78]. У другій половині XIX ст., коли русифікаторська політика щодо титульного населення Над дніпрянщини була істотно активізована, процес «розукраїнення» природно мав посилюватися. На перший погляд здається, що так воно й було. У середині 1980-х рр. науковець Л. Чижикова дійшла висновку, що під впливом ринку та соціального оточення українці XIX ст. корегували свою мову, змінювали національний одяг на міський костюм, забували колядки й щедрівки, переймали в росіян їхні пісенні мотиви. Саме тоді зазнали трансформації багато прізвищ: Яцько на Яцьков, Кащенко на Кащенков, Зозуля на Зозулін тощо. Істинність своїх спостережень Чижикова підтвердила такими словами селян: «Припустимо, що ми не великороси, але вже й малоросами, простими хохлами нас не можна назвати»[79]. Отже, є підстави вважати, що на зламі XIX — XX ст. локальна русифікація селян набула достатньо стійкої тенденції. Проте більш-менш чітко визначилися й граничні можливості асиміляторської політики.

Про це свідчить поведінка тих вихідців із Наддніпрянщини, які осідали у власне російському соціально-культурному середовищі. Оселившись, скажімо, там, де переважало таке інокультурне населення, українці швидко «московщилися». Адаптація відбувалася передусім за, так би мовити, зовнішніми ознаками. Привертає увагу той факт, що хлібороби переймали традиції здебільшого не місцевого, а загальноросійського зразка. Тому й надалі мали небагато спільного зі своїми великоросійськими сусідами-орачами. Тобто підтакували по-російськи, але не говорили мовою односельців, сказане якими раз у раз передражнювали. Міжетнічні шлюби траплялися рідко, бо між обома етносами продовжував зберігатися «якийсь антагонізм».

Коли процеси модернізації глибше проникали в життя українців-орачів, зокрема тих, які мешкали на Сумщині та Харківщині, вони виражали своє самоусвідомлення словами: «Ми не росіяни і не українці, ми перевертні»[80]. Є серйозні підстави вважати такі вияви національної байдужості наслідком збереження традиційного світобачення, яке на свій лад реагувало на протегований державою вплив російського етнокультурного середовища. Не випадково ж у своїх говорах терміни «малороси», «великороси», а тим паче «українці», «росіяни», селяни «перехідного характеру» використовували досить рідко.

Потяг рільників «дотримуватися самобутності» — переконливий доказ непересічної ролі цієї верстви у збереженні етнічної ідентичності. Крім мізерної кількості вищезгаданих змішаних шлюбів, важливими чинниками диференціації залишалися мова, релігія, побутова культура, звичаєве право, які формували народну свідомість. Унікальні традиції, способи життєдіяльності українських і російських хліборобів зберігалися навіть під час спільних колонізаційних рухів. Зокрема, у процесі освоєння територій Курської та Воронізької губерній, де перші становили 22,9 % і, відповідно, 36,2 % населення. У середині XIX ст. українці відрізнялися від росіян тим, що «до дрібниць любили чистоту».

Така вірність традиціям пращурів відчувалася доволі рельєфно. Коли виникала потреба усвідомленого вибору, то нерідко хлібороби демонстрували цілковиту байдужість до «свого» й «чужого». Напевне тому вони майже завжди були готові до компромісів у «великій політиці зближення з братнім народом» і не надто переймалися тим, що появу чогось спільного не супроводжувало бажання обох етносів відмовлятися від власних культурних цінностей. Між собою й особливо в сім’ях українці продовжували спілкуватися рідною мовою. У них і надалі залишалися «своя пісня, весільний обряд, щедрування, посівання, колядка, кутя та святвечір, смажене порося на Великдень». До певної міри аналогічні процеси спостерігалися в усіх регіонах Наддніпрянщини, де компактно мешкали українські селяни й іноетнічне хліборобське населення.

Дотримання дідівських форм соціальної поведінки можна було простежити в південних губерніях. Деякі дослідники у спробах з’ясувати феноменологію більшості люду степової України, схильні були виокремлювати його як самобутній «новоросійський» тип. Так, В. Ястребов, детально знайомлячись на початку 1890-х рр. із селянами Єлисаветградського та Олександрійського повітів Херсонської губернії, дійшов висновку, що місцеві «серби вже розтанули, розпливлися з-поміж довколишнього малоросійського елементу»[81]. Схожа ситуація склалася з «москалями», які переселилися на Катеринославщину задовго до скасування кріпацтва. Ще на початку 1860-х рр. B. Павлович зазначав: «Малороси так переважають над великоросами.., що других і непомітно. Зрештою, усі малороси.., за винятком розкольників»[82]. Зважаючи, що в «новоросів» не було вагомої альтернативи етнокультурного самовираження, маємо підстави говорити про самобутній український регіональний субетнос.

Опосередковане підтвердження таким міркуванням знаходимо в Т. Осадчого. Одну зі своїх праць він присвятив детальному етнографічному опису Щербанівської волості Єлисаветградського повіту. Привертає увагу, що між українцями й молдованами, найчисленнішими етнічними групами, які відносно недавно осіли в цій місцевості, досить часто виникали конфлікти. Натомість у тих поколінь, що переселялися щонайпізніше століття тому, унаслідок регулярного спілкування, взаєморозуміння та працелюбності племінні відмінності майже не спостерігалися. Зокрема, шлюби між такими українцями й молдованами вже давно стали нормою.

Залишаючи поза увагою росіян і поляків, які, попри аналогічну схильність до культивування хліборобського способу господарювання, уникали етнокультурного зближення з місцевими «руснаками», уважніше придивимося до феномену українсько-молдовської подібності. Привертає увагу ставлення до жінки. Молдованин уважав за норму бити свою дружину навіть за те, що вона випадково назвала його на «ти». Водночас далеко не завжди толерантний у родинних стосунках українець значно більше звертав увагу саме на злагоду в сімейному союзі. «Волох» часто силоміць змушував дружину до сезонних польових робіт, а хатній клопіт вона надолужувала опісля, коли господар «пиячив». В українській родині спільна праця частіше ґрунтувалася на поділі обов’язків. І хоча доля жінки була також нелегкою, а злагода нерідко чергувалася зі взаємними докорами, звинуваченнями та сварками, для матері вважалося за правило взагалі «у степ не ходити», коли діти досягали дорослого віку.

Отож навіть на «окраїнах» Наддніпрянщини асиміляційні процеси відбувалися до певних меж. На тлі локального й ледве помітного стирання відмінностей між українцями й іноетнічними хліборобами істотно пришвидшувалася універсалізація культурного світу колишніх панщинників та різних категорій державних селян. Кепкування, відсутність вишуканих форм спілкування, гризня — усе, що дісталося від доби поневолення, залишалося притаманним їхнім взаєминам, коли «назва кріпака, кріпацької людини зумовила відчуження і разом з тим жалість до задавленої особи»[83]. У тих місцевостях, де модернізаційні впливи майже не відчувалися, досвіду одного-двох поколінь виявилося замало, щоб викреслити з пам’яті ті стосунки, коли «вільні» (державні) дивилися на «панських» (кріпаків) як на людей диких, «обголених» (збіднілих), поголовно «злодіїв і грабіжників». Ті ж, виснажені кріпосницькою дійсністю, учиняли в деяких місцях цілі набіги на вільні хутори скарбових селян, спустошували їхні баштани, городи, крали з поля, з хат, із лавок, на базарах. Вихваляючись своїми «подвигами», поміщицькі підлеглі перебували під протегуванням дідича, який переслідував їх лише в разі домашніх крадіжок.

Етнокультурна відмінність виявлялася до певної міри чітко й однозначно, коли малоросам доводилося оцінювати порівняно підприємливіших великоросів. Поселяючись на вже обжитих територіях Слобожанщини, ті в мисленні українських селян поставали людьми іншої вдачі. Тому сприймали їхні світоглядні цінності упереджено, а соціальну поведінку та господарський хист — з недовірою й підозрою. «Де двор — там вор, а де нема — там він найма», — говорили селяни про сусідів-росіян, «провину» яких помічали насамперед у тому, що ті віддавали перевагу промислам чи дрібному підприємництву перед землеробством[84].

Подібні оцінки мали місце і щодо регіональних груп чи навіть окремих родин. Траплялося, що, прагнучи йти в ногу з часом, частина колишніх козаків Полтавщини так втягувалася в торгівлю, що й землі свої проторговувала. Блукаючи в пошуках заробітків південними губерніями та Слобожанщиною, такі «перевертні» не лише «не набиралися розуму», а й зовсім розучувалися працювати на землі. У розумінні своїх же односельців, тобто тих, що трималися традиційних форм господарювання, «торгівля наклала на них огидне тавро»[85].

В умовах формування нових уявлень про себе та своє місце в сучасному світі в українських селян з’являлися деякі інновації в побуті. Так, парубки дедалі частіше витрачали останню копійчину на «панське вбрання». Те, у чому їхні батьки вбачали нерозсудливість і марнотратство, а чиновники — розбещеність та шалапутство, деякі юнаки й дівчата вважали виявом шляхетності й своєрідної культурності. Ця тенденція свідчила про їхнє бажання не задовольнятися тим, чого цілком достатньо було старшим поколінням. Утім, вона не була стійкою. З досягненням зрілого віку потяг селян до сучасної моди, зокрема й хизування одягом, поволі слабшав, розчиняючись у всюдисущому й поки що майже всесильному етнокультурному традиціоналізмі.

Отже, збереження основ звичного устрою, особливо домашнього, родинно-господарського характеру, не спонукало хліборобів по-модерному замислюватися над цінністю того етнокультурного середовища, до якого вони належали. Тобто «почуття національної ідентичності... ще не проникло у глиб мас сільського населення», його поява була явищем фрагментарним[86].

Однак, успадковуючи зразки панівних у поколіннях манер соціальних практик, люди «від плуга» об’єктивно виконували таку історичну місію. Водночас в умовах активізації модернізаційних впливів українське село дедалі частіше потрапляло в поле зору науковців і публіцистів, які зосереджували свої погляди на тих характерологічних рисах «мужицької нації», що відносно легко сприймалися на буденному рівні. На початку XX ст. ще донедавна єдиних і нероздільних простих мужиків упізнавали вже як «бідняків», «багачів», «злидарів» і «куркулів», тих, що чинять добро і шкоду, турботливих та пияків, господарів і робітників.

При цьому для абсолютної більшості сучасників селянство залишалося й надалі незбагненним, позаяк його «націоналізм» у цілому зберігав достатньо чітко виражену антимодернізаційну, точніше промонархічну, спрямованість.

Відомі деякі факти, датовані ще початком 1860-х рр. Коли 1862 р. київський цивільний губернатор М. Гессе об’їжджав підпорядковану йому територію з метою переконати селян у потребі складання уставних грамот, мав біля себе чиновника, який повторював його промови «малоросійською» й роздавав потім друковані примірники цього тексту волосним старшинам. Імовірно також переважна частина тих, котрі позиціонували себе українофілами, прагнули поширювати грамотність серед сільського простолюду українською мовою. А імперський міністр внутрішніх справ П. Валуєв вважав, що після звільнення селян із кріпосної залежності на перший план висувається проблема ліквідації неписьменності. В офіційному листуванні з Олександром II він натякав на потребу вирішення питання, гострота якого ставала дедалі відчутнішою. Кажучи сучасною мовою, потрібно було щось робити з невизначеністю національної ідентичності численного селянства підросійської України. Наступного року «безпроблемне питання» буде вирішене в радикальний спосіб.

Водночас (навіть 1905 р.), коли прихильники запровадження української мови в початковій школі вказували, що низький рівень грамотності селян пов’язаний із потребою навчання рідною мовою, влада їм відповідала, що це пояснюється передусім дворічним терміном навчанням. Таке розуміння абсолютно не впливало на реальний стан справ. За кілька десятиліть, які розділяли скасування кріпацтва від революційних подій початку XX ст., російська влада так і не спромоглася виправити становище.

Історики, які прагнуть до правдивого висвітлення проблеми ідентичності, асиміляції, етнокультурної самобутності українського селянства, у цілому справедливо вказують як на особливості та відмінності цієї спільноти, так і «низький асиміляційний бар’єр». Щоправда, мало уваги приділяють аналізові цих відмінних ознак. Такі однобічні підходи, що були притаманні радянській («інтернаціональній») історіографії, превалюють, на жаль, і в численних новітніх працях. Скажімо, культурологічна парадигма, що віднедавна набула популярності у студіях, спонукає до виявлення і прояснення спільних властивостей, притаманних традиційному селянству. Тому етнічні (точніше, етноментальні) характеристики дослідники простежують, як правило, або епізодично, або взагалі не звертають на них уваги.

Щодо посткріпосного селянства, за лінгвістичними особливостями якого інколи справді важко визначити, де «закінчувалися малороси і починалися великороси чи білоруси», то не варто ігнорувати двох обставин. По-перше, тривале перебування всіх трьох традиційних етнічних хліборобських культур під патронатом Російської держави, що суттєво впливало на трансформацію їхньої ідентичності в умовах формування модерного суспільства. По-друге, наукове з’ясування реального потенціалу асиміляції, а також згадуваних меж цього процесу. Російські історики, зокрема й такий визнаний фахівець з проблем історичної ідентичності, як О. Міллер, полюбляють акцентувати увагу на «майже добровільному», багатосоттисячному переходу українців у лоно російської етнокультури, однак чи не завжди обходять факт досить масового змалоросійщення численних етнічних груп, що мешкали на теренах Наддніпрянщини. Не кажучи вже про побутування українських говірок у регіонах, які в історіографії давно отримали великоросійську прописку (місто Севастополь та ін.). При цьому не пропустять нагоди зайвий раз поскаржитися на відсталість соціально-економічного розвитку Росії порівняно з провідними європейськими державами, що начебто не дало змоги логічно завершити процес русифікації. На наш погляд, постійне апелювання до відсутності залізничної мережі, відсталості промисловості, слабкої урбанізації насамперед підтверджує особливості модернізаційних процесів у суспільстві, та аж ніяк не є ключовою обставиною краху імперських планів. Для порівняння, наскільки б непереконливо виглядало твердження на кшталт: через ліквідацію Гетьманщини у XVIII ст. «національне відродження» в Україні історично запізнювалося.

Радикальний вихід для науковців з окресленого стану вбачаємо у включенні до пізнавального багажу внутрішнього світу (культури, ментальності, світу уявлень) хліборобської верстви. Соціоментальний (у розумінні синтезу усвідомлювано-практичного й приховано-стереотипного) підхід дає змогу визначити низку базових характеристик цієї самобутньої спільноти й передусім відповісти на питання історичності її внутрішньої автентичності. Адже ігнорувати сприйняття та ставлення самих хліборобів до подій, явищ, процесів, що відбувалися в їхньому житті, задовольнятися констатаціями на кшталт «прихильність селянина до його „української“ землі не варто міфологізувати», «місто в період, що його розглядаємо, просто не створювало достатньо робочих місць, які могли бути зайняті вихідцями з села», — це означає невиправдано спрощувати проблему, наперед прирікати себе на упередженість у її осмисленні. Тим паче важливо це робити, позаяк суто позитивістський підхід, опора на статистику не завжди точно забезпечують наближення до правдивого відображення минувшини, а нерідко використовуються для навмисної фальсифікації. Окрім того, долучення прихованого підґрунтя до творення дискурсу покликане істотно підважити авторитетність погляду на історію українського селянства як на виключно результат російсько-польського змагання, що виявлялося в політичній, соціально-економічній, культурній сферах. Перетворити рільників з об’єкта на суб’єкт власної історії — такий вихід вбачається для вдосконалення й оптимізації подальших наукових пошуків.

Насамкінець — щодо стереотипу «українського зрадництва» як стійкого імперативу імперського мислення політичних росіян. Його походження та сутність є цілком зрозумілими в контексті знань про їхню національну (великодержавну) свідомість, самобутній процес її формування. Вписавши свого часу українців як етнос (народ) в орбіту своєї ідентичності, вони стали довічними заручниками своїх уявлень, відтак приречені хворобливо реагувати на будь-який вияв їхнього національного пробудження та ствердження.