У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Суспільство Наддніпрянської України пореформеної доби: множинність ідентичностей (В. Масненко, Ю. Присяжнюк)

Основною метою нашого розгляду є перебіг процесу самоусвідомлення населення Наддніпрянської України, тобто те, що стосується сфери соціальної психології (ментальності та культури). Тому спочатку важливо хоча б коротко схарактеризувати суспільство, з яким ми маємо справу.

Загальний рівень національного усвідомлення в межах розселення українців XIX ст. визначався типовим для аграрних суспільств усього східноєвропейського ареалу перебігом історичних подій. Українська спільнота змушена була відповідати на виклики епохи, насамперед на потребу глибокої суспільної модернізації, перебуваючи в колоніально-пасивному стані імперської залежності. Показово, що сучасні об’єктивно налаштовані російські історики констатують: «Ніде імперський дискурс не протистояв так сильно національному будівництву, як. в українському та білоруському випадках» (Л. Горизонтов). За таких умов перед українцями виразно стояла дилема вибору ідентичності: інтегруватися в імперські структури (звісно, що коштом утрати власного національного, а може, й етнічного обличчя) чи створити нову модерну національну спільноту, адекватну вимогам часу. Зрештою, теоретично можливими були обидва варіанти. Але, напевне, виходячи з чималого етнічного потенціалу та нагоди якось реанімувати попередню (козацьку) національно-державну традицію, українська спільнота все ж спромоглася зробити вибір на користь власного націотворення. Інколи причинами невдач асиміляторської політики російського уряду називають серйозну кризу самодержавної влади та «прихід мас» у політику. Утім, цей шлях виявився надзвичайно складним і суперечливим. Отже, знову маємо наголосити на тезі, що розвиток української національної самосвідомості відповідав загальним європейським тенденціям, але не був визначеним наперед.

Аналізуючи цей процес, потрібно враховувати його багаторівневість та поетапність становлення. Першим за хронологією відбулося формування свідомості національної еліти, точніше, самоусвідомлення тієї частини української спільноти, яка й визначала подальший перебіг усвідомлення ширших мас. Відправною межею для становлення національного усвідомлення, актуалізованого у перших десятиліттях XX ст., варто вважати середину попереднього — XIX ст.

У розгляді цього процесу варто зупинитися на двох соціальних групах: інтелігенції, як основного носія та суб’єкта поширення національного усвідомлення, і селянстві, яке непогано зберегло етнічні риси, але було цілком пасивним (фактично — об’єктом), «не думало» про ствердження національної ідентичності (Я. Грицак). Зрозуміло, що цей підхід зумовлений неповною соціальною структурою тогочасної української людності, причому як Наддніпрянщини, так і Галичини. Інші верстви ще не були включені в систему нації, що формувалася.

Але почати, вочевидь, потрібно від супротивного — з визначення комплексу причин, які породжували регіоналізацію становлення національно свідомого українського громадянства. Адже різні частини етнічної території мали відмінну історичну долю, зумовлену передовсім їхнім державно-правовим статусом.

Тому перше, що впадає у вічі, — це державно-політичний чинник. Він полягав не тільки в розчленуванні України на західну й центрально-східну частини, а й, відповідно, ізоляції одного регіону від іншого. Суттєвішим було те, що українці по обидва боки австро-російського кордону мали доволі різні політичні підстави для свого національного розвитку. З цього погляду галичани, попри всі складності недержавного існування та конкуренції з польською спільнотою, в умовах ліберальнішого режиму конституційної монархії спромоглися на чималі здобутки. Цілком справедливо зазначав І. Лисяк-Рудницький: «Для українського національного руху в Галичині двадцять п’ять років перед вибухом Першої світової війни були періодом неухильного просування на всіх фронтах. Один із тогочасних польських публіцистів влучно схарактеризував такий розвиток подій як „українське завоювання“. Завоювання було передусім внутрішнім і полягало в проникненні в маси українців модерної національної свідомості»[19]. В іншій своїй праці дослідник спеціально наголошував на виховному значенні політичної культури в межах правового, конституційного австрійського режиму: «Справа в тому, що ніякої природної, вродженої „расової“ різниці між східними і західним українством нема. Різниці лежать не в самій народній субстанції, яка ідентична обабіч Збруча, але у відмінній політичній та (частково) культурній формації, що випливає з іншого історичного розвитку, обставин, виховання» [20].

Водночас вкрай несприятливу політичну ситуацію спостерігаємо в тогочасній підросійській Україні. Імперська влада всіма засобами намагалася зупинити розвиток українського національного самоусвідомлення. Ідеться передусім про відсутність конституційних можливостей для наддніпрянської інтелігенції поширювати національні ідеї в широких масах населення. Тобто робити те, чого, власне, вимагала потреба етнонаціональної мобілізації. Український національний руху будь-якій його формі, навіть суто культурницькій, сприймався владою як загроза «російській єдності» та піддавався репресіям (переслідування учасників Кирило-Мефодіївського братства, Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р. тощо). Більшість сучасних дослідників визнають відсталість і запізнілість українського руху на Наддніпрянщині. Цілком очевидно, що причини такої ситуації лежали насамперед у відставанні становлення модерної (національної) свідомості тутешніх мешканців. Користуючись схемою, запропонованою М. Грохом, можна припустити, що українська ситуація демонструвала разючу розбіжність фаз формування нації: академічної, культурної та політичної у різних частинах етнотериторіального простору. З цього приводу Р. Шпорлюк зазначає: «На українських землях під Росією друга фаза почалася, але їй не дозволено розвинутися, і український народ почав тільки 1905 р. входити в другу фазу, однак і її не досягнувши навіть у 1917-му. На Галичині друга фаза почалася в 1830— 1840 рр., і дуже швидко, бо вже в 1848—1849 рр. „наклалася“ на неї фаза політична»[21].

На варіаціях національної ідентифікації також позначалася відмінність в етнічному складі окремих регіонів самої Наддніпрянщини.

Найбільш українською за етнічним складом населення була Лівобережна Україна (колишня Гетьманщина). Станом на 1795 р. українців туї було 98,1 %, друге місце за чисельністю посідали євреї. На Слобожанщині на кінець XVIII ст. українці становили 85,9 %. Росіян та євреїв було значно менше.

На Правобережній Україні етнічний склад на кінець XVIII ст. був таким: українці — 88 %, поляки — 5 %, євреї — 3,5 %. На середину XIX ст. останніх було вже понад 10 %. Отже, майже 9/10 населення регіону становили українці — переважно селяни, здебільшого покріпачені. Їхнє становище було надто тяжким. Але водночас ніде протест соціальних низів не набирав таких гострих форм, як в «ополяченому краю». Особливо живою в людей залишалася пам’ять про Коліївщину. Завдяки Т. Шевченку вона була впроваджена в українську національну міфологію.

Отже, загальнокультурну та соціальну ситуацію Правобережжя України визначали саме етнокультурні та етносоціальні аспекти. У середині XIX ст. життя тут «було мішане і виявлялось аж трьома впливами: офіціальної російщини, більш інтимної і через те дужчої польськости та цілком стихійної українщини»[22].

Загальні вектори протистояння на Наддніпрянщині у переддень реформ 1860—1870-х рр. Г. Жураківський змалював так: «Широкі селянські маси перебувають в умовах кріпацтва і цілком неосвічені. Панство та урядовці створюють на цьому селянському океані мережу, зовсім йому чужу й мовою, і часто національністю. Із заходу насувається полонізація. З півночі — русифікація. За часів Бібікова ці дві сили, що до цього мали власні „сфери впливів“, зіткнулися. Формально переміг Бібіков, а по суті — процес полонізації Правобережжя не припинявся. Для української справи ці дві сили були однаково чужі як у класовому, так і в національному розумінні. У той час як значна частина традиції цієї української справи спиралася на селянство, і полонізація, і русифікація мали за проводирів насамперед шляхетські та урядові кола, а для них український селянин був не суб’єктом, а об’єктом діяльності» [23].

Однак послідовна русифікаторська політика на Правобережжі, активізація якої спостерігалася після придушення Листопадового та Січневого повстань, дала свої результати. Скажімо, на зламі XIX — XX ст. «столичний» Київ перетворився з польського «на російський анклав серед українського сільського населення» (за словами Я. Грицака). Нову ситуацію відзначив в автобіографічних спогадах наддніпрянський письменник В. Короленко. Свої враження як сучасника епохи початку XX ст. він прокоментував так: «Найменш... оформленим був вплив український, ідучи од нижчого гурту людей, позбавлених тоді всяких ознак культурного життя й соціяльно поставлених у самому низу громадської піраміди. Найдужчий, — які треба було сподіватись, беручи на увагу, що це діялось в 50 роках минулого віку на Правобережній Україні, — був польський вплив. То була сфера повсякчасних зносин з околишнім світом, сфера інтимного родинного життя, нарешті сфера культури — письменства і театру»[24].

Таким чином, можна зробити висновок, що в середині XIX ст. на Правобережжі України культурно сильнішим був польський вплив, тоді як етнічно та соціально (тобто кількісно) більший потенціал належав українству.

На півдні, за даними 1782 р., українці становили 71,5 %. По суті, з кінця XVIII ст. «край волі та свободи» являв собою велику розмаїтість етнічного складу населення. Щоправда, чисельно українці помітно домінували й надалі. Як відомо, у XIX ст. у цьому регіоні активізувалися імміграційні процеси. І хоча саме Правобережжя та Лівобережжя було основними районами виходу переселенців, наприкінці століття частка українців тут помітно зменшилася — офіційно до 56,7 %. Проте українські дослідники С. Рудницький, Ф. Турченко та ін. аргументовано доводять, що цей показник штучно занижений. Оскільки російські посадовці вважали за обов’язок зробити кількість корінних росіян на українських землях якнайбільшою. Крім того, природний приріст українців перевищував відповідні показники інших національностей, а чисельність населення й надалі зростала за рахунок переселенців, у складі який українці переважали як відносно, так і абсолютно. І все ж слабкість автономних традицій, спричинена хліборобським характером колонізації Південної України саме українцями (у містах їх мешкало лише 6,6 %)[25], помітно стримувала формування національної ідентичності цієї найчисленнішої етноспільноти.

Незважаючи на реформи 1860—1870-х рр., українське суспільство продовжувало зберігати свою станово-ієрархічну структуру. Основним привілейованим станом лишалося дворянство. Значно вищий статус мало також духовенство, купецтво, інші представники підприємницьких кіл. Селянство, попри зміну юридичного статусу більшої його частини, лишалося найменш захищеним станом. В українських губерніях мешкали представники інших соціальних або етноконфесійних груп: козацтво (Полтавщина, Чернігівщина), старовірці, іудеї тощо. Для багатьох людей того часу найхарактернішою була саме станова ідентичність, адже вона мала досить давню традицію і виступала основою для збереження певного статусу і правового захисту.

Істотний вплив на ідентифікацію українців мала їхня релігійність. У сучасній науковій думці серйозну увагу звертають на роль релігійного чинника в становленні модерних національних спільнот. Так, Е. Сміт наголошує, що етнічна та релігійна ідентичність мають багато спільних рис. Обидві вони походять від схожих культурних критеріїв класифікації, часто перекривають і посилюють одна одну. Поодинці або разом вони можуть мобілізувати й підтримувати міцні спільноти[26]. Українська релігійна ситуація другої половини XIX — початку XX ст. була доволі складною. Для галичан греко-католицизм справді став консолідуючим чинником, бо на той час набув усіх характерних ознак національної конфесії, яка протистояла покатоличенню та ополяченню. Тому конфесійна ідентичність тут розглядалася як адекватна до етнічної або національної. Поняття «греко-католик» було синонімом слова «українець». Для наддніпрянців, навпаки, православ’я не було диференціювальним чинником від православного населення імперії, передусім росіян. Поступово, але неухильно втрачаючи самобутні етнічні риси, воно підштовхувало до асиміляції та розчинення у загальноруському православному світі. Хоча православна церква на Наддніпрянщині, особливо в західних (правобережних) губерніях, продовжувала зберігати особливі «українські» риси протягом усього XIX ст. Прихильність до місцевої традиції була притаманна досить помітній частині сільського духовенства. «Русифікація» церковного життя реально охопила його зовнішні вияви, залишивши поза впливом найглибший рівень «народного православ’я».

Цілком очевидно, що різна конфесійна належність відштовхувала галичан і наддніпрянців одне від одного. Однак, до честі тодішньої української інтелектуальної еліти, варто визнати, що їй вдалося уникнути серйозного протистояння в цій площині. Але ставало зрозумілим, що об’єднати українців може лише нова національна свідомість. У цьому сенсі цілком слушним виглядає загальнотеоретичний висновок уже згаданого Е. Сміта про те, що релігійний розкол довгий час перешкоджав формуванню сильної і тривкої етнічної свідомості серед такого населення, аж поки доба націоналізму спромоглася об’єднати спільноту на новій, політичній основі.

Можливості й тенденції самоідентифікації наддніпрянських українців будуть не цілком зрозумілі, якщо не враховувати такі важливі феномени цього часу, як максимальне розширення української етнічної території та своєрідний «демографічний вибух» на зламі XIX — XX ст. До Першої світової війни природний приріст населення на українських територіях у складі Російської імперії був найвищий з усіх країн Європи завдяки високій народжуваності, незважаючи навіть на відносно високу смертність. Високий рівень природного приросту українського населення давав змогу компенсували втрати внаслідок русифікації. Багатомільйонне українське селянство виявилося вкрай складним об’єктом для асиміляції. Більше того, воно демонструвало спроможність до «природної» асиміляції мігрантів іншої етнічності, у тому числі й російської. Як підкреслював І. Нечуй-Левицький, великоруси, які оселилися між українцями, переймали українську мову та звичаї. Зберігали свої етнічні ознаки лише старообрядці, але в окремих регіонах, наприклад «коло Черкас, і розкольники говорять по-українському, носять одежу, наших мужиків, так що їх не можна вже впізнати між нашими селянами»[27]. Причому, як зауважує Я. Грицак, українці Наддніпрянщини значно меншими темпами зросійщувалися, ніж полонізувалися галичани.

Однак цей процес усе ж таки поволі відбувався, в основному за рахунок урбанізації та міграцій. На це працював «неукраїнський» характер більшості міст Наддніпрянщини, адже українці серед мешканців міст Російської імперії становили лише 1/13 від загальної кількості (самі ж становили 1/6 населення імперії). Лише в Харківській і Полтавській губерніях понад 50 % міського населення становили українці. Полтава на той час була єдиним губернським центром (із 9 «українських» губерній), де українці становили більшість. Характерно, що українське населення було переважно зосереджене в невеликих містах, які не могли відігравати роль адміністративних і культурних центрів. Водночас що більше було місто, то потужніше працювали механізми зросійщення українського населення, особливо селянства, яке у пореформений час поповнювало лави робітників і службовців. Як наслідок, протягом 1860— 1890-х рр. «зрусифікувалося» майже 1,4 млн етнічних українців.

Цілком зрозуміло, що це породжувало істотне соціокультурне протистояння між традиційним селом, з його українською етнографічною стихією, та модернізованим поліетнічним містом, яке претендувало на роль провідника «високої» імперської культури. Наслідки такого антагонізму не могли не позначитися на ідентифікації різних верств українського населення.

Поширення модерної національної свідомості було більш ефективним запобіжником проти асиміляційних процесів. Проте помітні зрушення щодо національного усвідомлення на Наддніпрянщині припадають лише на період 1905—1907 рр. Цей факт заслуговує на окрему увагу, оскільки галицькі українці не знали такої революціонізації власного усвідомлення. На підросійській же частині українських земель відбувалася загальна лібералізація політичного режиму. Її результатом стала поява певних перспектив націоналізації широких мас. Характерно, що, за І. Лисяком-Рудницьким, «рівень національної свідомості українських мас був іще настільки низьким, що, коли почалася революція 1905 р., вона не набрала на Україні виразного національного забарвлення»[28]. Але під час революційних подій поступово актуалізувалося національне питання. Особливого політичного звучання воно почало набувати тоді, коли українській свідомій інтелігенції вдалося використати соціальне незадоволення селянства в політичних цілях. Як наслідок — не забарилися певні здобутки і на національній ниві: втратив чинність дискримінаційний Емський указ, стало реальністю українське громадське життя (організувались «Просвіта», кооперативи, хати-читальні тощо), з’явився український масовий друк і наукові інституції.

Певний подив сучасників викликала поява національно свідомих українських депутатів у І Думі — вихідців із селян. Проте питання про глибину поширення модерної національної свідомості в народних масах потребує подальшого дослідження. Принаймні помітно різняться безпосередні суб’єктивні спостереження та наукові узагальнення з цього аспекту. Стаття в газеті «Рада» під назвою «Голос із села» характеризувала рівень національної свідомості так: «По деяких селах... селяни дуже мало свідомі щодо національності. Їм відомо, що вони не москалі, а малороси, як вони кажуть, а хто такий малорос, які його потреби і чим він відрізняється від москаля, цього він не скаже»[29]. Тобто тут фактично йдеться про елементи деякого етнічного (навіть етнорегіонального) розрізнення, а не чіткого національного усвідомлення. Хоча у джерелах (особистого походження) зустрічаються і приклади справді національної ідентичності. Так, Є. Чикаленко занотував у щоденнику: «В селянстві... (національна) Свідомість за останні роки дуже поширилась, поглибилась. Є села, в яких майже всі селяни свідомі націоналісти, навіть шовіністи українські; це залежить від учителя, чи від фершала, який пробудив у них ту свідомість»[30].

Обережніше таку ситуацію оцінує Я. Грицак. Він вважає, що селянство — найчисленніша група тогочасного суспільства — «не диспонувало тим, що можна було б назвати національною свідомістю у модерному значенні цього слова. Та все ж українські селяни мали певні її „підсвідомі“ зародки, що могли стати політичним капіталом на майбутнє»[31].

Зауважимо, що підросійська частина України не була однорідна щодо поширення національної свідомості. Найбільший її рівень простежувався саме на Середній Наддніпрянщині (у Київській губернії), колишній Гетьманщині, Поділлі, дещо менший — на Слобожанщині. Значно менш національно свідомими були українці, які заселяли території чорноморського узбережжя та промислового південного сходу. Такий розподіл сформувався історично і в наступний період зберігався досить виразно.

Аналіз стану суспільства Наддніпрянщини XIX ст. показує, що в ньому реально існувала складна система різних ідентичностей, яка мала своєрідну ієрархію та динаміку. Зокрема, можна виділити слов’янську, «спільноруську», регіональну, національну (різного спрямування), конфесійну, станову ідентичності. Зрозуміло, що для кожного індивіда чи групи була характерна своя шкала ідентифікаційних цінностей. Проте для більшості суспільства пріоритетними лишалися станова чи регіональна ідентичності. Далі за значенням ішли конфесійне самоусвідомлення, а за ним і решту. Можна передбачити, що, власне, національна ідентифікація для великої кількості українців лишалася на одній з останній позиції.

У цьому сенсі є слушною ідея П. Магочія щодо існування в українському суспільстві ієрархії численних лояльностей. Зокрема, й таке його твердження: «Увесь хід українського національного відродження до Першої світової війни... можна трактувати як історію конфлікту між структурою численних культурних і національних лояльностей, з одного боку, і структурою взаємовиключних свідомостей — з другого»[32]. Тобто для суспільної думки того часу було цілком нормальним, що та чи інша особа вважала себе водночас і малоросом, і росіянином. Відповідно ієрархія численних лояльностей або національних свідомостей сприймалася як природна, певним чином традиційна, а не як свідчення асиміляції, а тим паче національного зрадництва. Однак поглиблення соціальних суперечностей, посилення конкуренції в умовах подальшої модернізації підштовхують до поширення у частини суспільства переконання про те, що більш життєздатним принципом може бути структура взаємовиключних свідомостей. Тобто особа має однозначно визначитися з власною лояльністю і бути або українцем, або росіянином (варіанти — або українцем, або поляком тощо).

Проте цілком очевидно, що тривалий час, принаймні до революційних подій 1917 р., масовою лишалася малоросійська ідентичність. Чимала кількість етнічних українців, усвідомлюючи власну самобутність, все ж вважала себе частиною більшої спільноти — «російського народу». Такий тип самоусвідомлення був характерними не тільки для соціальних «верхів», наближених до імперської еліти, а й для супротивників царської влади (скажімо, для представників загальноросійського революційного руху). Отже, тут маємо місцевий локальний варіант «спільноруської» ідентичності. При цьому варто зважати на двозначність такого типу самоусвідомлення. З одного боку, малоросійство як таке давало основу (певну історичну традицію) для виникнення та функціонування проекту «великої російської нації», з другого — воно, поряд з іншими регіоналізмами (скажімо, із західнорусизмом), не могло становити для нього істотної конкуренції.

Крім того, малоросійське середовище, з його позитивним ставленням до місцевої традиції, було живильним ґрунтом для українофільських настроїв, а отже, й до більш чіткого національного усвідомлення. У таких умовах зростала ситуативність і роль суб’єктивних чинників щодо спрямування та конкретного «сценарію» національної ідентифікації тієї чи іншої соціальної групи або особи.

Очевидно, що всі з названих різновидів ідентичності, крім національної, були за своїм походженням та природою ще до-модерними. Звідси стає зрозумілим, що в українському випадку конкуренція часто відбувалася не тільки між рівнозначними категоріями усвідомлення, а й ідентичністю, яка сягала корінням «старого» традиційного суспільства, та національною ідентичністю, яка була по можливості максимально адаптована до потреб сьогодення (до загальнолюдського «проекту модерну»). Запропонований висновок не означає, що український національний проект уже за своєю природою мав потенційну перевагу перед «спільноруським». Насправді ситуація була значно складнішою, оскільки чільні діячі українського руху не завжди встигали давати раду викликам нового капіталістичного порядку, який руйнував традиційне суспільство з його сталою етнічною ідентичністю. Однак спроба конструювати «спільноруську» самосвідомість на уявлених засадах попередніх епох ще менше відповідала зазначеним викликам.

На межі століть дедалі виразніше простежувалася тенденція до зміни пріоритетів у системі різних ідентичностей. Національне усвідомлення, до того часу одне з маргінальних, змінювало свій статус і поступово завойовувало одну з провідних позицій, відтісняючи при цьому домодерні ідентичності: станову, конфесійну, регіональну тощо.