У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Національна політика Габсбуогів на західноукраїнських землях у другій половині XIX — на початку XX ст.

Національна політика Габсбургів на західноукраїнських землях у другій половині XIX — на початку XX ст. була втіленням у практику стратегій, вироблених офіційним Віднем та лідерами титульного (німецького) етносу. З одного боку, етноплюральна політика Дунайської монархії сприяла гармонізації взаємин держави й етнічних меншин, гарантуванню їхніх прав, реалізації певної етно-політичної моделі. Її складники — легітимація влади, обмеження амплітуди ймовірних етнічних дій етнічних меншин рамками формалізованого правового поля, нейтралізація їх етносепаратизму й можливих претензій на здобуття влади в країні, гармонізація взаємодії етнонаціональних спільнот і паралельне формування кількох політичних націй — позначали пріоритети національної політики монархії Габсбургів, об’єктивним фактором якої був значний відсоток етнічних меншин серед її громадян. Це й з’ясовувало близькість пріоритетів у царині національної політики держави, яка функціонувала на західноукраїнських землях, зокрема в Галичині й на Буковині. З іншого боку — визначальна стратегія Габсбургів в національній політиці засвідчила курс лідерів етнічних спільнот західноукраїнських земель на збереження багатокультурності. У ньому вбачався гарант толерантного співіснування власне самих спільнот та, очевидно, один з додаткових засобів легітимації влади й посилення державного правління Габсбургів загалом. Власне контроль над владою і був тією передумовою, завдяки якій держава як політична форма організації суспільства стала своєрідним механізмом служіння передусім волі її монарха, який уособлював один із титульних етносів цієї імперії.

Специфіка політичних процесів на західноукраїнських землях другої половини XIX — початку XX ст. підтверджує думку, що легітимація була не так засобом політичної організації суспільства, як процесом узаконення влади однієї чи кількох націй, які претендували на встановлення контролю в цьому регіоні. Унаслідок еволюції українського, польського та єврейського, а подекуди й німецького та румунського етнічного відродження у фазу масових рухів, досягнення ними своїх максимальних цілей пріоритети Австро-Угорщини в різних сферах суспільного життя відображали інтереси її двох титульних етносів — німців та угорців. Відтак у Галичині й на Буковині дії, спрямовані на реалізацію прагнення визначених титульних етносів до повсюдного поширення власних соціокультурних цінностей, і одночасно стан перманентного антагонізму з носіями сепаратистських етнонаціоналізмів (приміром, польського, українського чи румунського) безпосередньо загрожували збереженню власного «я» етнічними меншинами. У такому випадку дихотомія «свій»/«чужий» відображала дискретність суб’єктивно-інституційних (держава) та природно-етнічних (етнічних меншин) інтересів.

Фактор поліетнічності населення зумовлював значущість досягнення міжетнічного компромісу для Габсбурзької монархії. Адже згідно з даними розмовної (товариської мови) на 1910 р. в Австро-Угорщині зафіксовано носіїв німецької (23,36 %), угорської (19,57 %), чеської (12,54 %), польської (9,68 %), сербської і хорватської (8,52 %), русинської (української) (7,78 %), румунської (6,27 %), словацької (3,83 %), словенської (2,44 %), італійської (1,50 %) та інших мов (4,51 %). Сучасні дослідники констатують, що точних цифрових відомостей про етнічні меншини Дунайської монархії немає, оскільки неможливо правильно встановити чисельність євреїв, які зазвичай вказували німецьку мову як розмовну, оскільки їх не визнавали окремою нацією. Щодо західноукраїнських земель ми знаємо, що в цілій Галичині (західна польська і східна українська частини) мовні пріоритети мали таку картину: польська (58,6 %) й українська (40,2 %), решта — інші мови (менше 2 %); на Буковині — українська (38,4 %), румунська (34,4 %), німецька (21,2 %) та польська (4,6 %). Як бачимо, етнодемографічна структура населення Дунайської монархії і, зокрема, українських теренів у її складі була промовисто репрезентативною.

Корекція обраної національної політики можлива, якщо вона залежить від лібералізму/консерватизму політичного істеблішменту, рівня «гнучкості» обраних ним методів керівництва — у разі тиску на центральну владу етнічних меншин і політичних сил, сформованих у середовищі державного етносу. Враховуючи суперечність нації-держави й етнічних меншин, останніх і держави, що виникає серед іншого як результат взаємних претензій на владу, намагань центру, який презентує інтереси титульної етнонаціональної спільноти, нав’язати свою волю всім іноетнічним суб’єктам політикуму, а водночас і їхніх домагань стосовно перенесення на них компетенції держави, сутність стосунків останньої і етнічних меншин дозволяє класифікувати їх як «істинний конфлікт». У ньому об’єктивні передумови зіткнення інтересів зумовлюють протистояння етнічних меншин і держави щонайменше з двох причин — перебування держави у стані перманентного антагонізму з носіями сепаратистських етнонаціоналізмів та прагнення титульного етносу до повсюдного поширення власних соціокультурних цінностей.

Не менш виразно віддзеркалює проблему національної політики Габсбургів позиція етнічних лідерів австрійських русинів, фактично українського проводу галицьких і буковинських українців. Уже наприкінці 1870-х рр. з приводу дотримання реальних етнічних і політичних свобод у дуалістичній імперії вони зауважували: «...становиска национального Русини не мають належного ім узнана и обеспечена прав и интересів народніх в теперішній конституций що Русини після теперішноі конституциі віддані під перевагу и панованє чужих інтересів и чужоі народности... Як довго Русини будуть опирати свою державно-правну політику на жебранині ласки чи у Німців чи у Поляків, так довго останеться іх доля безвідрадною. [...] яке становиско слідує зайняти Русинам в державно-політичнім питаню Австриі, а се єсть: І. перш усего зміна ординаций виборчих як до сойму так и до ради державноі с справедливим увзгядненєм числового, национального становиска Русинів в Галичині и Буковині, так щоб Русини мали належне ім вже самою уставою забеспечене заступництво парламентарне; и II. Рівночасне ухваленє и введенє в житя устави о народностях забезпечаючоі всім народностям іх існованє и дальший успішний розвій; а доперла відтак и III. автономія краів».

«Правила гри» учасників політичного процесу в Галичині та на Буковині визначали законодавчі ініціативи Австрійської імперії, а відтак — Австро-Угорської. Це й був той об’єктивний чинник, який обумовив необхідність розробки концепцій етнонаціонального розвитку. Він давав формалізовану відповідь на запитання про обрану етнополітичну модель, окреслював сферу компетенції етнічних союзів чи інших політичних акторів, механізми та способи легітимного захисту ними своїх групових інтересів тощо. Адже, як зауважує дослідник Н. Макаренко, гарантування групових прав і свобод етнічним меншинам є однією з головних передумов забезпечення політичної стабільності в поліетнічних країнах. Тому в нашому випадку за певних умов потенціал міжетнічного антагонізму міг бути тимчасово «заглушений», герметизований у самому собі, що сприяло усталенню хоч і конфронтаційної, проте стабільності.

Особливого звучання для Австро-Угорщини набуло завдання залучення всіх без винятку учасників політичного процесу у межі визначеного нею правового поля. Його осереддям, очевидно, була стаття 19-та Основного закону, яка гарантувала рівність усіх народів у державі та їхнє непорушне право на збереження і розвиток своєї національності та мови. Констатувалося визнання державою рівноправності усіх мов, уживаних в освіті, управлінні та суспільному житті кожного коронного краю. Отже, наявність чи відсутність сепаратистських цілей етнонаціоналізмів у західноукраїнському регіоні були закономірними чинниками етнополітичної ситуації: для українців імперативом стало визнання їх права на автономію східної частини Галичини (з усіма наслідками цього процесу) передусім поляками, а для державної машини Габсбургів — спроби міжетнічного замирення українсько-польських суперечностей, яким вона почала надавати значення надто пізно. Показово, що український політикум заявляв, що «Повне здійснене... [автономії] можливе тільки в окремій руській автономічній провінції, яка повстала б через поділ Галичини і прилучене до руської части Галичини руської части Буковини. Етапом до здобутя автономії нашого народу була би реорганізация правнопубличного житя Галичини як територияльної одиниці в теперішніх границях на основі екстериторияльно-національної автономії обох народів краю». Однак уряд і крайові влади розглядали цю проблему лише через призму віденського централізму, що змушувало українців констатувати: «Поляки за ніщо в світі не хотять змінити свого польсько-централістичного становища на становище справді краєве: щоби Русини були рівними з Поляками співрішаючим чинником у правно-політичнім житю краю».

В умовах етнополітичних процесів на західноукраїнських землях, коли різностатусні етнічні спільноти обстоювали відмінні цілі, вимогою держави до них стала їхня політична лояльність. Задля нейтралізації етносепаратизмів, спонукання етнічних меншин до підтримки держави центральна влада вдавалася до різних заходів. Зокрема, надавала гарантії етнічних прав своїм громадянам, декларувала їх рівноправність. ЦІ положення, будучи одним з елементів імперського правового поля, мали бути водночас і засобом кореляції їхньої етнополітичної діяльності. Йшлося, власне, про прагнення держави стимулювати/змусити своїх громадян, незалежно від їхньої етнічності, до найвищого вияву лояльності щодо неї. Вона є водночас яскравою демонстрацією надетнічності, ключовим елементом загальнодержавної солідарності, наявність яких бажана для будь-якої держави.

Характерно, що окремі випади проти правлячої династії та держави, які, хоча й мали місце на західноукраїнських землях, мали спорадичний характер і зводилися до персональних суперечок і порахунків з представниками місцевої влади (скажімо, наприкінці XIX ст. польських осадників, не задоволених діями центральних влад, або ж поляків чи українців, які засумнівалися в чинності престолонаслідування) або як наслідок правопорушень звинувачених, запідозрених у державній зраді. Всі такі випадки передбачали адміністративну відповідальність. Це було свідченням і того, як держава — головний регулятор стосунків у західноукраїнському регіоні — здійснювала контроль за громадянами через діяльність органів правосуддя і місцевого самоврядування. Останні посилювалися в міру зміцнення позицій центральної влади.

Приміром, загроза війни з Росією, яка вважалася неминучою, та зростання значення українських послів у парламенті на початку XX ст. змушували Відень та імператора шукати шляхів збереження прихильного до себе ставлення українців. Прикладом цього стало звернення імператора 18 червня 1912 р., в якому українців він назвав одним із найчисленніших і відданих короні протягом багатьох років народом. Уже наступного дня українська преса відзначала: «Се-ж уперве від 1848 року звернув ся монарх безпосередно і ласкаво до української нациї, се вперве зробив монарх вилім в огорожі, сплетеній з привілеїв польських, якою відділив ся був від нашого народу пів столітя тому назад».

Подібні підходи, які ставили здобуття тих чи інших прав і благ у залежність від ставлення етнофорів чи етнічних груп загалом до держави, практикували й поляки. Лоялістським ідеям була підпорядкована й практична діяльність польського політикуму в Галичині на початку XX ст., який розглядав Східну Галичину як предмет торгів і геополітичних суперечок винятково у контексті міжнародної політики двох імперій — Габсбургів і Романових. Польське гасло «Вірні Відневи і... Петербургови» зврдилося до такого: «Мимо того, що Австрия мала хиба політичні інтереси в своїй власній провінції (Галичині. — Авт.) і мимо запевнень Поляків „przy Tobie stoimy і stać chcemy“[149], польська політика ні на хвилю в своїм відношеню до українського питаня не відступила від свого до-австрійського розуміння, але продовжуючи, мимо зміни політичної карти земель бувшої Польщі, свої рахунки з Росиєю, старала ся використовувати своє значінє в Австриї в напрямі кориснім для Росиї». Однак найлояльнішим у політичному сенсі залишалося єврейство західноукраїнських земель. З цього приводу депутат Палати депутатів рейхсрату Б. Штраухер підкреслював, що «єврейський рух є лояльним і винятково проавстрійським».

Незважаючи на це, наявні джерела дозволяють стверджувати, що у своїй масі єврейство західноукраїнських земель виявляло свою політичну лояльність до Австрійської держави. Очевидно, давалася взнаки традиція пошанування інститутів влади як таких, адже імператорські скасування цехових обмежень щодо євреїв (1859), врегулювання права євреїв на придбання нерухомого майна та володіння ним (1860), визнання недійсним положення, яке забороняло допуск євреїв до нотаріальної практики (1863), доступ до вищої освіти (1848) тощо і, як наслідок, — процес активізації єврейського руху наприкінці XIX — на початку XX ст. змушували сучасників-євреїв стверджувати: «Євреї Австрії будуть завжди дякувати [імператорові] за те, що саме він, звільнивши їх від тісних пут, під час свого правління принципово зрівняв євреїв з іншими громадянами держави». Окремі, так би мовити «показові» свідчення — участь євреїв у заходах, присвячених особі правлячого імператора та австрійським державним святам, проведення відповідних богослужінь у синагогах тощо.

Така оцінка лояльності євреїв, яку артикулювали як їхня етнічна еліта, так і представники титульних етносів політичні актори монархії, підтверджує очевидну закономірність — коригування характеру інтеракціонізму етнонаціональних спільнот та стосунки держави з етнічними меншинами за критерієм позиціонування останніх у суспільно-політичних процесах. Ішлося власне про ініціативи центральної влади, спрямовані на забезпечення етноконфесійного, але не громадянського (в його політичному сенсі) рівноправ’я євреїв, узалежнення здобуття повноти їх громадянських прав від ставлення до держави.

Тому «візиткою» етнополітики Австро-Угорщини можна трактувати запровадження субординаційних міжетнічних відносин. Застосовувані владою своєрідні стандарти, зокрема щодо євреїв, базувалися на критеріях їхньої політичної лояльності, які підтверджували, з одного боку, застосування принципу інституційного захисту прав усіх етнічних меншин монархії, а з другого — одночасну відмову євреям у визнанні прав етнічної спільноти. Опосередкована причина цього крилася в тому, що держава, як стверджує О. Бочковський, «не лише об’єктивно встановлює національність кожного свого громадянина, а й об’єктивно зацікавлена в тому, щоб кількість інонаціонального населення була в ній якнайменша».

Як додатковий засіб плекання політичної лояльності і задля стимулювання етнічних меншин до визнання «чужої» влади, її легітимації держава застосовувала й інші пріоритети етнополітики. Серед них і залучення етнічних меншин до захисту монархії, яке було не тільки вимогою з боку правлячої династії та титульного етносу, а й необхідним фактором для налагодження їх конструктивної взаємодії. При цьому, як свідчить етнополітика Австро-Угорщини, принцип солідарної відповідальності в захисті країни як критерію ставлення до етнічних меншин застосовано і в умовах миру. Приміром, незважаючи на підтримку правлячої династії Габсбургів, євреї міст і містечок досліджуваного хронотопу зазвичай сповідували пацифістські релігійні традиції, які були чужі мілітаризмові. Підтвердження цієї тези — окремі судові вироки щодо ухиляння призовників-євреїв, мешканців західноукраїнських теренів, від військової повинності. Як свідчать документи, звинувачені часто намагалися втекти і переховувалися в інших регіонах імперії, видавали себе за інших осіб, подавали фальшиві медичні довідки. Розуміючи це, місцеві очільники Міністерства війни реалізовували мілітаристські устремління держави й іншими способами: надавали воякам-євреям додаткові відпустки з нагоди релігійних свят, нерідко — й ув’язненим, передаючи їм ритуальні продукти.

Принципи багатокультурності визначили актуальне для Габсбурзької монархії завдання — пошук шляхів, які сприяли б абсорбції в лоні етнопсихологічного образу «ми» тих, кого завдяки об’єктивній дискретності етнічного мислення титульні етнонації асоціювали з «вони». А що політичними і/або культурними символами етнічних спільнот є мови, то невпинне розширення сфери функціонування однієї з них (державної) при одночасному обмеженні поля публічності інших, зокрема української і єврейських (ідиш, іврит), було фактором, який посилював атмосферу конкуренції мов.

Основний закон імперії засвідчив курс влади на збереження лінгвістичного розмаїття в Дунайській монархії. Австрійські громадяни згідно з чинним законодавством могли звертатися до державних органів будь-якою з крайових мов. Це й визначало значущість етнополітики у цій сфері суспільного життя — принцип збереження і розвою мов етнічних груп. Забезпечення мовам етнонацій дуалістичної імперії нового, гарантованого державою статусу опосередковано відображало статус макросоціальних груп у конкретному етнополітичному організмі.

Подальша етнополітика Габсбургів та позиція її титульних етносів у мовному питанні застерігає від очевидного, на перший погляд, узагальнення того, що юридичне оформлення права етнічних меншин на плекання й розвиток їхніх рідних мов свідчило про готовність визнати лінгвістичне розмаїття не так у країні, як в окремих її коронних землях. 1859 р. мовою зовнішнього діловодства політичних і державних органів влади у Галичині встановлено німецьку мову, для внутрішнього користування — польську. Одночасно для державних президій Кракова та Львова такими вважалися польська й українська мови відповідно. Через рік зовнішніми службовими мовами в чотирьох польських округах Галичини визнали німецьку й польську, а у 12 змішаних польсько-українських округах краю додавалася ще й українська. 1860 р. було визначено, що німецька мова має статус внутрішньої мови державної служби, а в зовнішній діяльності необхідно послуговуватися і німецькою, і польською мовами. Так, у Львівській судовій окрузі рівноправними службовими мовами були польська, німецька й українська; у Краківській — німецька й польська.

Незважаючи на статті Грудневої конституції, які гарантували рівноправність мов імперії, а також встановлювали порядок їхнього використання в публічному і приватному житті народів Австро-Угорщини, 1869 р. відбувся рішучий крок у напрямку полонізації Галичини. Замість німецької мови польська встановлювалася як внутрішня службова мова. Фактично визнавали її офіційний статус — мови крайового спілкування і діловодства. Попередня, німецька, залишилася чинною тільки в царині пошти, телеграфу й залізниці, а також для ведення бухгалтерії. Відтепер знання польської мови було обов’язковою вимогою до державних службовців Галичини, а свобода вибору мови спілкування дотепер прийнятими мовами (німецькою, польською та українською) залишалася дійсною лише в духовно-релігійній сфері — для відповідних етноконфесійних спільнот і громад.

Незважаючи на такі умови, створені владою для функціонування мови підавстрійських українців, відповідно до австрійського законодавства українська мова поруч із польською і німецькою мала право на функціонування в діяльності адміністрацій, судах, нотаріатах: Проте, вочевидь, це було тільки одним з удаваних заходів центру в українському питанні — він не надто зважав на реальну ситуацію у провінції. Тим більше, що після надання Галичині статусу автономного краю 1867 р. і домінування польської знаті автономія краю автоматично означала, з одного боку, польську автономію й полонізацію неполяків, а з іншого — творення міфологеми про Галичину як винятково «польський П’ємонт[150]».

На наш погляд, саме мова була не тільки одним із засобів формування подвійної ідентичності етнічних меншин, а й вагомим елементом здійснюваного курсу на нівелювання їх самобутності, спонукання розриву їх молодших генерацій з одним із найважливіших елементів культурних ресурсів власних етнонацій. Не висуваючи завдань асиміляції етнічних меншин, саме місцеві органи влади в досліджуваному хронотопі здійснювали дискримінаційну політику стосовно мови етнічної більшості й так званих локальних мов, надаючи мовні преференції лише окремим спільнотам — титульним етносам (польському в Галичині, німецькому — на Буковині).

Етнополітика в мовній царині тісно переплелася з її стратегією в освіті — через забезпечення мовам титульних етносів у національних школах основного місця і збереження багатокультурності, а також започаткуванню шкільництва етнічних меншин. Цьому сприяли проведені ще в 1850-х рр. неоабсолютистським режимом реформи на всіх освітніх рівнях, який таким чином намагався отримати добре освічених службовців та спеціалістів, а також лояльних до держави громадян.

Натомість реальна ситуація загалом по імперії та зокрема на західноукраїнських землях була далекою від цих декларацій. Очевидно, що політика влади у сфері освіти мала певні позитиви для українського населення монархії, однак, побоюючись виникнення міжетнічних сутичок на ґрунті доступу до освіти, місцеві влади нерідко брали на себе керівництво освітніми процесами на місцях. Така реалізація шкільного закону 1869 р. принаймні в Галичині й на Буковині виказує надію можновладців на акультурацію[151] молодшої генерації «чужих». Не створюючи безпосередніх передумов для її асиміляції, вона формувала атмосферу лінгвістичної альтернативи, а отже, ситуацію ймовірності розриву зв’язків із власним етносом.

Про це свідчать історичні факти. Так, 1886 р. українці мали у своєму розпорядженні 1603 публічних і три приватні початкові школи (поляки відповідно 1379 і 86). Слід зауважити, що якщо українські школи були тільки двокласні, то польські, навпаки, мали й старші класи. Суттєвим показником функціонування закладів освіти в Галичині вважається 1911/12 навчальний рік. Так, у той час для міського населення краю функціонувало 11 публічних і 21 приватна школа з польською мовою викладання, а з українською — тільки дві, приватні. Загалом у 1911/12 навчальному році відсоток публічних шкіл із польською мовою викладання становив 54,8 %, натомість українських — 44,7 %. Про дискримінаційну політику крайової влади щодо українців свідчить і те, що в середній освіті Галичини домінували поляки: 296 середніх шкіл і ремісничих училищ з польською мовою викладання (1911/12 навчальний рік) проти 12 подібних закладів з українською мовою викладання (тим паче, що українці не мали жодного реального училища). Офіційна статистика показує, що 1912 р. одна українська середня школа припадала на 520 (!) тисяч осіб, а одна польська — на 52 тисяч.

Певну суголосність із діями крайової влади у сфері освіти мала ситуація на Буковині. Характеристику середньої освіти подає часопис «Буковина», який 1891 р. писав: «Буковинські середні й фахові школи попросту не для нас, Українців, а для Жидів і кількох Німців, бо всі вони німецькі... Не відмовляємо Німцям, ані Жидам, а особливо Волохам, мати на Буковині свої середні школи, але жадаємо того самого і для себе. Яким чином приходимо ми до того, щоб наших дітей мучено чужими мовами викладовими?! Фраза про німецьку культуру й ширше поле ділання для людей, образование на німецькій мові, — пуста! Ми маємо свою культуру, а український край має досить місця для нас! Чужого не бажаємо, в чуже не вибираємося!»

Така ситуація не задовольняла потреб передусім українців і румунів — двох найбільших етнонацій краю. Тому вимоги реформування середньої освіти і збільшення числа шкіл з українською і румунською мовами викладання почергово висували депутати крайового сейму — як української, так і румунської фракцій. Інколи до них приєднувалися домагання збільшення шкіл для буковинських поляків.

Суголосними були тенденції й у царині вищої освіти. Важливою особливістю пріоритетів влади щодо вимог українців у високому шкільництві стали відкриття кафедр з українською мовою викладання у Львівському та Чернівецькому університетах (кафедра української мови та літератури), а також зобов’язання стосовно відкриття окремого українського університету. Зауважмо, що робилося це, незважаючи на те, що 1900 р. українці становили тільки 4,1 % від усіх австрійських слухачів вищої школи, а поляки — 17,5 %. Зокрема, в університетах Кракова і Львова 1886 р. навчалося 379 українських і 648 польських студентів. У Львівській політехніці в 1913/14 навчальному році з 1808 слухачів тільки 105 осіб були українцями; у Вищій ветеринарній школі студіювали 47 українців і 166 поляків.

Скасування внаслідок революції 1848 р. і конституційних реформ 1860-х рр. дискримінаційних законів, спрямованих проти релігійних меншин, поряд із загальним ростом доступу до освіти призвело до значного збільшення в реєстрах шкіл середніх шкіл євреїв і протестантів — найактивніших у здобутті освіти. Так, приміром, у 1875/76 навчальному році до східногалицьких шкіл ходило 32,5 % учнів — римо-католиків, 22,5 % учнів — греко-католиків, 25,9 % учнів-євреїв, а також аж 84,7 % учнів-євангелістів.

Пристосовуючись до мінливих економічних умов, євреї здобули панівні позиції й у галузі професійної підготовки. Наприклад, у 1880-х рр. учні-євреї промислової школи Серета становили понад 50 %, у Чернівцях — 52 %, Радівцях — 17 %. Багато євреїв було й у сільськогосподарських школах. Зокрема, в Чернівецькій сільськогосподарській школі з 3872 учнями у 1880-х рр. учні-євреї становили в середньому приблизно 25 %, а в 1880— 1890-х рр. — понад 50 %. Кількість євреїв, які вступали до університетів, збільшувалась швидше, аніж кількість євреїв, які навчалися у другій половині XIX ст. в середніх навчальних закладах. У вищих закладах освіти Східної і Західної Галичини (у Львівському і Краківському університетах) 1882 р. навчався 151 студент-єврей (10 % від загальної кількості), 1900 р. — 549 (майже 22 %). 1882 р. у Львівській політехніці нараховувалось 18 студентів-євреїв, 1904 р. — 143 (17 % від загальної кількості). З 1900 до 1910 р. частка євреїв серед учнів середніх шкіл зросла з 19,3 % до 22,6 %, а серед студентів Львівського університету — з 19,7 % до 27,5 %. Це свідчило про значне зростання освіти серед галицьких євреїв.

Стратегію держави щодо загалом аполітичної, етнічної групи, яка не протиставлялася владі, визначає розвиток освіти в німецьких колоніях регіону. На 1861 р. у краю працювало 75 шкіл (73 тривіальних і дві головних: у Львові та Білій); вже через 10 років кількість шкіл зросла до 86. Щоправда, від другої половини XIX ст. спостерігається згортання державної підтримки щодо німецьких колоністів у Галичині з боку австрійської влади. Поступово зменшено фінансування для шкіл та євангелістських громад: державні розпорядження стосовно публічних шкіл від 1869 р. не виокремлювали євангелістських німецьких шкіл — вони трактувалися лише як приватні. Євангелістські громади зобов’язувалися сплачувати подвійний податок — на утримання державних і приватних шкіл. Це призвело до занепаду більшості протестантських шкіл у Галичині.

Офіційний Відень виявляв певну заповзятість у зусиллях уніфікувати й церковно-релігійний простір країни. Показником наступального характеру дій влади стали її намагання встановити контроль над окремими релігійними спільнотами і церквами. Останні відігравали значущу роль у збереженні окремості етнонаціональних спільнот, які стали безпосередньою причиною досягнення міжетнічними суперечностями в соціальній царині.

До кінця XVIII ст. римо-католицька церква в Габсбурзькій монархії монопольно володіла статусом державної, а протестантські церкви до цього часу значно обмежувалися в цивільних та політичних правах. Поворот у державній політиці щодо них відбувся 1781 р., коли імператор Йосиф II оголосив «Патент толерантності». На підставі цього документа лютерани, кальвіністи і православні (греко-уніати) отримали статус «тодерованих». Патент гарантував свободу віросповідання протестантам і греко-православним і повертав їм усі громадянські права, включаючи можливість займати державні посади. Деякі обмеження, однак, залишалися: так, некатолицькі церкви і молитовні будинки не могли будуватися в центрі міста, в руках католицьких священиків залишалися реєстрація актів громадянського стану, певний контроль над системою навчання тощо.

Тимчасові розпорядження влади щодо євангелістів уклали і розширили в «Протестантському патенті», виданому 8 квітня 1861 р. імператором Францом-Йосифом І. Новий патент гарантував протестантам повне рівноправ’я з католиками, можливість самостійного врегулювання своїх церковних справ і вільний вибір церковних влад. Однак лише через тридцять років — 15 грудня 1891 р. Франц-Йосиф І видав розпорядження «Про устрій євангелістської церкви», яким гарантувалася свободу віровизнання вірянам обох конфесій — не тільки кожного церковного зібрання, а й навіть кожного члена парафії.

Особливістю були позначені пріоритети Австрійської імперії у сфері державно-церковних відносин з юдейськими громадами Галичини і Буковини.

Наприкінці 80-х років XVIII ст. євреї західноукраїнських земель стали безпосереднім об’єктом абсолютистської політики австрійського уряду. 1 листопада 1789 р. у Галичині й на Буковині набув чинності «Єврейський патент» імператора Йосифа II від 7 травня 1789 р. Запровадження положень цього закону, відомого також як «Едикт терпимості» та «Єврейський порядок», було свідченням намагання нації-держави встановити контроль над окремою етноконфесійною спільнотою. Адже, маючи на меті перетворити євреїв на «корисних громадян» держави, патент передбачав непомірне втручання держави у внутрішнє життя єврейських громад, суттєве обмеження та жорстку регламентацію їх адміністративно-управлінських ролей.

Функції єврейських громад зводились лише до задоволення релігійних потреб їх членів та утримання необхідних релігійно-ритуальних інституцій (§ 1—10). Зокрема, громадські синагоги зрівнювалися у правах із костьолами. У той же час будувати нові синагоги і молитовні будинки євреї могли тільки з дозволу місцевих властей та сплативши попередньо встановлену таксу. На нашу думку, це було свідченням сегрегації де-юре — адміністративної сегрегаційної політики, яку сповідували держава і місцеві органи влади в цей період. Своїм єврейським підданим імператорський закон гарантував безперешкодне виконання релігійних практик: «§ 1. Усі євреї без найменших перешкод мають право сповідувати релігію та плекати батьківські звичаї і традиції за умови, якщо не це суперечитиме державним законам». Паралельно це трактування закладало підґрунтя для неминучого конфлікту між єврейською релігійною традицією і світським правом, адже тепер євреї мусили звертатися зі своїми скаргами безпосередньо в австрійські державні суди. Так, у процесі зрівняння євреїв в очах закону громада значною мірою втратила свої прерогативи. Однак проголошений принцип зрівняння у правах і обов’язках з іншими підданими корони нівелювався принципом концесійності індивідуальних прав і свобод євреїв та їхньою залежністю від волі державних чиновників і місцевої бюрократії.

Зауважимо: примусова інтеграція західноукраїнського єврейства в політико-правову систему Австрійської шперії через уніфікацію церковно-релігійного простору не супроводжувалася автоматичним розширенням його громадянських і політичних прав. Про це свідчили норми австрійського публічного права, які містили чимало пережитків середньовіччя, зокрема обмежень і заборон. Останні носили суто конфесійний характер. Так, Загальний кодекс публічного права, який набув чинності з 1 січня 1812 р., забороняв особам християнських конфесій вступати в шлюб з нехристиянами. Особи нехристиянських конфесій не мали права засвідчувати останню волю християнина та вступати в шлюб без дозволу місцевої адміністрації — ще одне свідчення адміністративної сегрегації. Згідно з § 142 Загального судового кодексу свідчення, дане євреєм на користь іншого єврея в судовій справі проти християнина, вважалось «сумнівним».

Дискримінаційний характер австрійського законодавства щодо євреїв виявлявся й у тому, що ведення метричних книг у єврейських громадах перебувало під наглядом римо-католицьких священиків, а витяги з них підлягали засвідченню з боку останніх. У середині XIX ст. позиція Австрійської держави щодо прихильників юдаїзму почала змінюватися. Конституційні закони 1867 р. зрівняли євреїв з іншими етнічними групами як у соціально-економічних, так і в конфесійних правах. Ці тенденції відповідали загальним положенням права етнічних меншин на заснування власних товариств, а отже, створювали можливості реєстрації єврейських релігійних громад на рівних правових підставах. Суттєвим бар’єром у практичному функціонуванні останніх залишалися майнові питання, які зоставалися у віданні християнських етноконфесійних спільнот, передусім римо-католиків.

Вирішальне значення для зміни статусу єврейських релігійних громад мав закон «Про врегулювання зовнішніх правовідносин єврейських громад», ухвалений 21 березня 1890 р., положення якого в цілому діяли в Галичині до 1927 р. Відповідно до австрійської традиції, яка визнавала євреїв лише як релігійну групу (конституція 1867 р. визнавала релігійною спільнотою (Religionsgemeinschaft), але не народністю (Volksstamm), єврейська релігійна спільнота отримала статус, принаймні теоретично, інституції винятково конфесійної. Особливістю закону було й те, що він організаційно, але примусово, об’єднував у рамках релігійної громади представників різних частин юдаїзму: «Нікому не дозволяється чинити перешкоди вільному визнанню релігійних переконань, особливо під оглядом виконання ритуалу» (§ 25). Це у свою чергу гарантувало релігійну свободу в єврейських громадах. З огляду на це правомірно стверджувати, що особливістю взаємин єврейських релігійних громад з владою/державою в досліджуваному хронотопі став наступальний характер останньої. Її законодавство слугувало суттєвим засобом коригування етно-політики щодо статусу єврейських релігійних інститутів, об’єктивно-імперативним прийомом регулювання відносин держави з прихильниками юдаїзму. Гарантування євреям прав релігійної спільноти і свободи єврейського релігійного середовища (в царинах освіти і доброчинності) стало однією з передумов забезпечення їхньої рівноправності у внутрішньоконфесійних та міжцерковних стосунках на імперському просторі.

Таким чином, церковно-релігійний сегмент державної етнополітики Відня визначали, з одного боку, стратегії захисту та створення рівних можливостей для функціонування інститутів етноконфесійних спільнот (при одночасній преференції домінуючій конфесії — католицькій), а з другого — традиціоналізм етноконфесійних спільнот і значуща роль християнської церкви і релігійних громад у збереженні самостей.

Вагомим компонентом етнополітики Відня стала реалізація державою невідкладних заходів, які сприяють легітимації влади титульного етносу, налагодженню механізму функціонування етнополітичного організму. Зазвичай це поступовий процес, під час якого «нові» мешканці стають активними учасниками економічного, соціального, громадянського, культурного й духовного життя країни, що їх прийняла. Якщо участь етнічних груп у етнополітичному проекті під назвою «держава» завжди відрізняється нерівноправним характером, то інтеграція підпорядкованих груп в імперський організм, свідчить про те, що, по-перше, в державі є титульна нація (одна чи більше), яка концентрує дефіцитні ресурси (особливо владу) у своїх руках, а по-друге, всі інші етнонаціональні спільноти мають сповідувати або етносепаратизм або ж інтегруватися в етнополітичний організм.

Найсильнішим фактором інтеграції підпорядкованих груп залишався тандем мова/освіта, який, утверджуючи нові ідентичності, впливав на сприйняття інтегративної функції держави. Адже, як стверджує Б. Рубл, критичне значення для успіху міжгрупового компромісу мають особливі моделі співіснування різних етнічних, мовних і расових груп — там, де вони працюють і навчаються. Відомий історичний факт: коли мова стала національним критерієм, а послуговування тією чи іншою мовою як рідною стало ототожнюватися з конкретною етнонацією, будь-якого громадянина Габсбурзької монархії, який вважав німецьку рідною і при цьому користувався нею як основною мовою спілкування, зараховували до німецької нації. З огляду на це, було б важливо з’ясувати, приміром, чи вивчали мову титульних етносів і/або сусідів у навчальних закладах західноукраїнських теренів, де вчилися представники етнічних груп. Саме в такій, так би мовити, мовній перспективі останні можуть бути ідентифіковані як такі, що мали своє місце на шахівниці мов та етнонацій, а потім вийшли на авансцену і гуртуються на політичному кону. Проілюструємо це твердження на прикладі українців та євреїв.

Мова титульних етносів імперії (у нашому випадку німецька) стала ядром освіти (початкової, середньої і вищої) етнонацій. Так, в освітніх директивах Львівської шкільної ради вказувалося, що німецька мова є обов’язковою під час навчання в закладах освіти регіону як для педагогів, так і для слухачів; вимагалося знання відповідної термінології та навчальної літератури (від 2 класу середньої школи), а також складання державних іспитів німецькою мовою. Та поза цим у Галичині використання мови титульного етносу підмінялося широким діапазоном знання мови домінуючої етнонації — поляків. Це було пов’язано із законом від 25 травня 1868 р., який унезалежнив школу від церкви і віддав нагляд за нею крайовим, окружним, а згодом повітовим і місцевим шкільним радам. А оскільки до них входили передусім представники польської етнічної еліти, то очевидно, чому саме польська мова була панівною в системі шкільництва в Галичині другої половини XIX — початку XX ст.

Показовими є дані про мови викладання в народних школах Галичини, які поділялися на публічні, етноконфесійні та приватні. Так, у 1870-х рр. публічних народних шкіл з українською мовою викладання налічувалося 1429, з польською —1097, з українською і польською — 228, з німецькою — 33, а польською і німецькою — тільки три. А що етноконфесійні народні школи перебували на утриманні окремих конфесій, переважно протестантської та юдейської, то їх було лише 78. А приватних народних шкіл, які фінансували окремі особи, налічувалося 95, у тому числі 7 з українською мовою викладання. Про катастрофічний стан початкової освіти в 1890-х рр., її незадовільний стан порівняно з польською з парламентської трибуни заявляли українські посли.

Пропонуємо подивитися на ситуацію вивчення мови «сусідів» на прикладі закладів середньої освіти, які функціонували в досліджуваний період, зокрема в м. Коломиї. Так, у державній вищій гімназії учні вивчали паралельно німецьку, польську й українську мови (при цьому до 1867 р. навчання велося лише німецькою, а потім — тільки польською мовами). Натомість у місцевій польській державній чоловічій гімназії кількість годин для вивчення української мови постійно зменшувалася (в 4—7 класах по дві години на тиждень, в інших — не вивчалася взагалі).

А педалювання процесу формування білінгвізму в освіті (польська з українською, польська з німецькою) виказувало надію можновладців на акультурацію молодшої генерації «чужих». Це спостерігаємо і в бажанні Крайової шкільної ради (далі — КШР) запровадити правила, що «до обов’язку вивчення української у школах із польською викладовою мовою належить приймати тих учнів... які будуть навчатися там щонайменше два роки». Разом з тим для превентивного заходу влада обирала тактику запобігання випадкам сутичок учнів двомовних (польсько-українських) закладів середньої освіти на етнічному ґрунті, а також виявлення її найактивніших учасників.

Очевидно, що наслідком адаптації до іноетнічного середовища було збереження власної етнічної культури разом із певним культурним «збільшенням» завдяки елементам іншої культури. З іншого боку, існувала прийнятна для обох груп основа — освітня, на якій відбувалася їхня інтеграція в єдине (передусім крайове) суспільство. Один із таких прикладів — поширення в навчальних закладах краю листівок про річницю поділу Речі Посполитої як день національної жалоби, артикуляція до етнічної свідомості учнів польських і польсько-українських шкіл.

Наведені приклади можуть слугувати загальним прикладом, принаймні у випадку Галичини, для оцінки рівня інтеграції держави і панівного етносу через (не)сприйняття мови етнічної більшості регіону. Його ознаки — відверте (на найвищому крайовому рівні) нехтування прав мови однієї з найбільших етнонаціональних спільнот західноукраїнських земель, поступове скорочення годин на її вивчення в державних закладах освіти регіону, витіснення освітнього процесу на маргінес — з державних у приватні етнічні початкові й середні школи («середні школи, в яких навчання української мови є вільним предметом або взагалі ні, мусять чекати на особливе розпорядження Крайової шкільної ради»). А що учні-поляки освітніх закладів у своїй масі не відчували потреби у вивченні української як мови міжетнічного спілкування, то обмежена наявність (або й відсутність) годин на вивчення останньої у програмах польських шкіл і гімназій свідчила про її необов’язковий (а фактично факультативний) характер. Як бачимо, у випадку автономістської Галичини, з одного боку, відбувалася неприхована полонізація дітей з числа етнічних меншин у навчальних закладах, а з другого — виховання школою лояльних щодо передусім крайової і вже потім державної влади громадян. Її реалізацію забезпечували польські просвітні товариства — Товариство народної освіти, «Матір Польща», Товариство імені Петра Скарги, Товариство народної школи.

Тим часом мови інших етнічних меншин, що проживали на західноукраїнських землях, здебільшого залишалися упослідженими, а їх носії не мали шансів на зміну стану справ на свою користь. Про це свідчить, зокрема, контроверсійність у розв’язанні шкільною владою мовного питання євреїв — обмеження сфери функціонування мови титульного етносу, протиставлення йому мови польської. Наприклад, 1880 р. євреї з Бродів, які вважали себе частиною німецької етнонації, покликаючись на ст. 19-ту Конституції про гарантії збереження і підтримку національності і мови етнофорів імперії, скаржилися державному трибуналові у Відні на відмову КШР Галичини їм у праві відкривати нові школи з німецькою мовою навчання. Незважаючи на те, що 12 липня 1880 р. трибунал підтвердив права бродівських євреїв, його рішення не вплинуло на зміну позиції КШР Галичини, оскільки воно не було обов’язковим для виконання адміністративною владою краю.

Дещо іншою була ситуація з особливостями спілкування лінгвістичних «гетто» із зовнішнім світом на зламі XIX — XX ст. Ключовим моментом заперечення мовних прав етнічних меншин на використання в публічному і приватному житті, навчання рідною мовою, гарантованих Основним законом, були перешкоди з боку органів центральної виконавчої влади. Суттєвий приклад — ситуація з ідишем та івритом. Зокрема, 1909 р. Міністерство внутрішніх справ на прохання про заснування Єврейського театру в Чернівцях відповіло негативно, оскільки засновники подали документи єврейською мовою. Державний трибунал вироком від 26 жовтня 1909 р. скаргу чернівецьких євреїв відхилив. Внаслідок використання адміністративних важелів і надалі спостерігалися випадки із заперечення права ідишу та івриту на повноцінне використання в державно-політичній сфері. Відомий факт про величезну кількість скарг, пов’язаних із переписом населення 1910 р., під час якого влада унеможливила декларування мов євреїв, тим самим обмеживши право представників єврейської етнічної групи на реєстрацію саме як мовців ідишу чи івриту, а не, скажімо, німецької чи польської. Зрозуміло, що в такому випадку осіб, які розмовляли єврейськими мовами і декларували це під час перепису, вже не могли зарахувати до німців чи поляків. Однак, незважаючи на це, державний трибунал 7—8 липня 1911 р. визнав суттєвими аргументи намісника Галичини Л. Пінінського про те, що ідиш є «локальним діалектом», а тому в цій ситуації положення ст. 19-ї Конституції можна не застосовувати.

Виразні риси інтеграції в освітній простір держави мало й шкільництво єврейської етнічної групи на західноукраїнських землях. Реформи 1860-х рр. мали мізерні наслідки для єврейського шкільництва: у 1868 р. свій шкільний обов’язок реалізовували майже 34 % єврейських дітей. Тільки з другої половини XIX ст. спостерігається поступове збільшення євреїв у державних закладах освіти. Це пояснювалося використанням права на здобуття світської освіти на загальних для населення імперії підставах, яке ґрунтувалося на конституційній новелі про рівноправність етнофорів Габсбурзької монархії. Приклад цього — навчання євреїв у державних гімназіях Галичини. Якщо в 1850/51 навчальному році тут їх налічувалося 260 (6,1 % від загальної кількості учнів), то в 1913/14 навчальному році — 9432 особи (22,3 %). Подібна ситуація спостерігалася в реальних школах.

Паралельно йшов процес адміністративного втручання крайової влади в освітній процес євреїв. 1886 р. галицьке намісництво вирішило, що в релігійних школах не можна викладати світські предмети (читання або граматику німецької і польської мов, арифметику), якщо школа не отримала спеціального дозволу на функціонування цього закладу лише як приватного. Незважаючи на це, цілодобове право перевірки закладів мали представники ґмін (громад), жандармерії, а також лікарі. На приміщенні хедера мусила висіти відповідна інформаційна таблиця з текстом польською мовою.

Оскільки окружні шкільні ради не могли радикально вплинути на реалізацію початкової (світської) освіти єврейських дітей у державних школах, КІПР вирішила ліквідовувати хедери, якщо такі не матимуть відповідних документів, трактуючи їх як нелегальні заклади освіти. Особливе завзяття в обмеженні прав етнічної групи на освіту й закритті хедерів проявляла влада на місцях. Один із прикладів — ситуація, яка склалася в м. Снятині. Так, наприклад, у січні 1887 р. місцеве староство покарало Д. Кунера штрафом (14 ринських 28 крейцарів) за невідповідність приміщення, в якому містилася школа. Та, оскільки винний пояснював втрату будинку пожежею, намісництво зменшило штраф до п’яти ринських (що відповідало 18 годинам арешту). «Змагання» влади з ліквідації/закриття хедерів доходили до курйозів. Приміром, М. Керкера покарали за те, що він навчав більшу кількість дітей (30 замість 25), аніж мав на це дозвіл. А от Р. Дунст, який утримував хедер без необхідного дозволу, пояснював це незнанням права. Це не переконало повітову владу, яка закрила школу і наклала на його власника штраф у розмірі 25 ринських (або 3,5 дня арешту).

Незважаючи на такі тенденції крайової політики, наприкінці XIX — на початку XX ст. кількість єврейських початкових шкіл у Галичині збільшилася, а «галицькі хедери» посідали першість у Цислейтанії. Їхня кількість різко зросла між 1895/96 і 1902/03 навчальними роками — від 149 до 339 закладів, з 4075 до 7433 учнів. Такий «стрибок» дослідники пояснюють імовірним зменшенням функціонування нелегальних шкіл і переведенням їхньої діяльності в легальний сектор шкільництва.

Спостерігалася й інша тенденція — двомовні польсько-єврейські середні школи поступово витісняли суто єврейські навчальні заклади. Головне завдання таких утраквістичних установ полягало в підготовці єврейської молоді до життя на нібито етнічно польських землях через надання їм належних знань польської мови та відомостей із загальноосвітніх дисциплін, які викладалися польською мовою. Тільки окремі предмети (зокрема, релігія) викладалися ідишем або івритом. Поширеною була думка, що мовою навчання євреїв Мусить бути лише польська мова. А що навіть у спеціалізованій трирічній школі для підготовки вчителів юдаїзму (наприклад, в установі львівської єврейської громади, яку фінансували уряд і крайова адміністрація) мовою викладання була польська, то зрозумілою була політика КШР на уніфікацію освітнього простору через упровадження як пріоритетних у навчальний процес приватних фахових шкіл загальноосвітніх дисциплін польською мовою.

Суголосним із тенденціями в освіті був і курс на інтеграцію західноукраїнського єврейства в державний/крайовий контекст через вибір/зміну єврейських імен і прізвищ — необхідну умову повноцінної участі у спільноті громадян. Генезою такого процесу були імператорські патенти 1787 і 1805 рр., які встановлювали, що імена повинні бути «німецькими» — в межах німецької транскрипції (був підготовлений навіть спеціальний перелік імен). Проте за конституційної доби ці обмеження з огляду на гарантію громадянських прав скасовувалися автоматично. Не менш істотним було й те, що зміна імені та прізвища спочатку була можлива за умови прийняття християнства, а це, між іншим, уможливлювало отримання шляхетства.

Щоправда, саме в досліджуваний період вибір/зміна євреями своїх імен і прізвищ стали суттєвим механізмом інтеграції цієї етнічної групи в етнополітичний організм дуалістичної імперії. Про важливість проблеми свідчать такі факти. 20 липня 1892 р. КШР доручила директорам підпорядкованих їй навчальних закладів, щоб у документації (шкільних свідоцтвах тощо) єврейські імена вписувалися з огляду на державне право — тобто їх німецькі або польські відповідники.

Показовою ми вважаємо ініціативу львівських євреїв щодо вимоги записувати в офіційних документах попередні єврейські імена, які спочатку фігурували в метричних книгах їхньої релігійної громади, на противагу сучасним (германізованим чи полонізованим) іменам. Проте ці заходи львівської ґміни не дали бажаного результату. Відхиливши прохання, Міністерство внутрішніх справ повідомило, що бажання довільної зміни єврейських імен, з огляду на державне право недопустимим. Ба більше, вказувалося, що староства повинні повідомити всі єврейські релігійні громади, метрикантів, а додатково й особам, які надаватимуть дітям імена, про вимогу записувати імена в такій формі, яка відповідатиме обраній державній мові. Тому зрозуміло, що повноцінне входження представників єврейської етнічної групи в етнополітичний організм відбувалося коштом зречення власних етнічних імен і почасти прізвищ.

Оскільки першими добровільними об’єднаннями, на які влада може покладатися у втіленні внутрішньої політики, є сім’я та громада, логічним видається вплив держави через уніфікацію актів громадянського стану (народження, одруження і смерті) — додатковий механізм інтеграції представників етнічних груп в етнополітичний організм.

Ще на початках австрійської займанщини західноукраїнських земель державні службовці послуговувалися типовими формулярами, що їх використовувала римо-католицька церква, а її духівництво намагалося в однобічному порядку реєструвати природний приріст осіб Мойсеєвого визнання. Так з 1 січня 1788 р. реєстраційні книги рабини мусили вести німецькою мовою, а § 5 універсалу від 21 лютого 1805 р. встановив, що книги обрізання і народження з 1 червня того ж року треба вести лише німецькою мовою, а народжених, пошлюблених і померлих необхідно фіксувати не інакше, як на підставі їхніх німецьких імен. Єврейські метричні книги підлягали наглядові духовних осіб римо-католицької церкви чи органів влади. Тільки 10 липня 1868 р. цю контрольну функцію скасували. Однак на противагу цьому спільна ухвала Міністерств внутрішніх справ та віровизнань і освіти оголосила, що з 1 січня 1874 р. дублікати єврейських метричних книг мають перебувати в розпорядженні політичної влади першої інстанції — у випадку Галичини — повітових старосте. Аналогічними до єврейських метричних книг мусили бути й книги реєстрації громадського стану галицьких караїмів.

На західноукраїнських землях, зокрема в Галичині, засади ведення метричних книг з 1 січня 1877 р. призвели до створення за ініціативою влади нової інституції — єврейського метричного округу. В його межах реєстрацією актів цивільного стану єврейського населення займався спеціальний функціонер, а поділити для цього територію з огляду на економічні і демографічні відносини зобов’язувалося намісництво. 1905 р. у східній і західній частинах Галичини налічувалося 262 такі округи.

Намагання встановити контроль над церковно-релігійною сферою стало показником наступального характеру дій влади. Остання сповідувала примат формування поліетнічної політичної нації та подвійної ідентичності етнічних меншин, тож її суттєвим пріоритетом була інтеграція в етнополітичний організм етноконфесійних спільнот. Подальша етнополітика влади в Австро-Угорщині та позиція одного з її титульних етносів (німецького) застерігають від очевидного на перший погляд узагальнення того, що конституційне оформлення права етнічних меншин на плекання і розвиток своїх релігій свідчило про готовність визнати етноконфесійне розмаїття в країні де-факто. Проілюструймо це твердження на прикладі західноукраїнських євреїв.

Виробляти засади державної політики щодо окремих аспектів правового становища прихильників Мойсеєвої релігії в Габсбурзькій монархії розпочали у 1859—1860 рр. Наслідком урядових постанов і роз’яснень намісництва стали передусім згода влади на залучення євреїв до роботи в «християнських» інституціях, а також скасування попередньої адміністративної згоди на затвердження шлюбу. Імператорське розпорядження від 6 січня 1860 р. скасувало § 593 австрійського Цивільного кодексу, згідно з яким «хто не визнає християнської релігії, не може засвідчити останньої волі християнина», а також § 217 західно-галицької судової ординації, яка піддавала сумніву зізнання, складені євреями перед християнами. В останньому з цих документів, зокрема до того часу, суттєвою була норма, яка встановлювала, що особи без християнського віровизнання не можуть виступати свідками останньої волі християн. Завершило цей етап «включення» євреїв у державу розпорядження 1863 р., яке дозволяло їм вести нотаріат.

Остаточна, формальна, ліквідація правових нерівностей, у деяких випадках щодо релігійної належності, відбулася в 1867 р. з прийняттям Грудневої конституції. Для євреїв, яких у Габсбурзькій монархії визнавали лише як етноконфесійну спільноту, найбільше значення мали статті Основного закону про загальні права громадян. Конституційні гарантії 1867 р. розширили і конкретизували так звані Травневі закони від 25 травня 1868 р. Його приписи у безсторонній спосіб не надавали привілеїв якійсь визначеній церкві чи етноконфесійній спільноті.

Важливими для євреїв були й постанови, що торкалися випадків, на підставі яких можна було змінити релігію. Їх трактуємо як один із варіантів інтеграції. Про факт виступу з цієї релігійної спільноти чи церкви згідно з розпорядженнями Міністерства віровизнань та Міністерства внутрішніх справ від 18 січня 1869 р., слід було сповістити староство. Держава постановила, що до сьомого року життя діти мають належати до того самого віровизнання, що й їхні рідні. Дітям 7—14 років не дозволяли змінювати релігії, натомість після завершення 14-го року життя рішення з цього питання вони могли приймати самостійно. Ця постанова закрила шлях до зловживань у хрещенні єврейських дітей, які масово спостерігалися ще у XVIII ст. Щоправда, проблему так і не розв’язали цілковито, бо дитина, якій виповнилося 14 років, у разі зміни конфесії могла отримати підтримку різних інституцій свого нового визнання, наприклад монастирів. Тому шанси рідних, які захотіли б повернути свою дитину додому, могли бути надто обмеженими. Так, Вищий трибунал 24 квітня 1883 р. постановив, що рідні не мають права домагатися повернення доньки, яка охрестилася і перебуває в монастирі, якщо вони не можуть довести, що повернення додому буде для неї корисним.

Про те, що держава намагалася бути регулятором внутрішньорелігійних процесів, свідчили випадки юридичного унормування дражливих питань зміни віровизнання. Прикладом цього можна вважати й заворушення в містечку Микулинцях через хрещення Ю. Ґройцель 1873 р. Саме цим пояснювалися напад на будинок бурмістра, а потім і інтервенції жандармерії. Згодом група місцевих євреїв постала перед судом за оскарженням у «розпалюванні публічного ґвалту», а батька і сестер неофітки звинуватили в підбурюванні до вбивства. У той же час спостерігалися випадки, що єврейські батьки не могли видати заміж неповнолітніх дівчат, які після прийняття католицизму перебували в монастирях. Однак, коли їм уже виповнилося 14 років, влада поступала відповідно до правових норм.

Етноконфесійний чинник залишався визначальним і у випадку навчання основ юдаїзму в освітніх закладах регіону. Адже із самого початку статут КШР (1867 р.) містив положення, що до її складу входили дві «духовні» особи, іменовані для цього імператором, а на практиці ці місця призначалися для представників римо-католицької та греко-католицької церков. Бракувало спеціальних гарантій для представників єврейської людності, хоча відповідна інтерпеляція була подана до Галицького крайового сейму. Однак і надалі остаточне формулювання положень статуту КШР унеможливило участь у ній представників Мойсеєвого визнання (це сталося тільки 1905 р.).

І все ж таки організація освітнього процесу мала хиткий шанс на репрезентацію на найнижчому щаблі в навчальних закладах представників окремих віровизнань. Ішлося про їхню участь у складі місцевих органів шкільного нагляду — місцевих і повітових. Відповідне унормування містилося в розпорядженні Міністерства віровизнань і освіти від 1 грудня 1870 р. Згідно з ним право делегування своїх представників мали релігійні групи, в яких було понад 2 тисяч вірян. Основи ж делегування представників юдаїзму до окружних шкільних рад відрізнялися від інших основ делегування етноконфесійних спільнот тим, що останні, місцеві духовні особи, насамперед католики, вже мали відповідні посади в шкільній ієрархії за визначенням.

Починаючи щонайменше з 1870-х рр., на офіційному рівні держава через Міністерство віровизнань і освіти та КШР уживала заходів, щоб державні навчальні заклади бодай у загальних рисах звертали увагу на потреби прихильників юдаїзму під час навчального процесу. Так, наприклад, євреїв пропонувалося звільняти від навчання під час релігійних свят. У спеціальний спосіб трактувався шабас, тому єврейським дітям пропонувалося не приходити до школи в суботу. Одночасно в такі дні пропонувалося звільняти учнів-євреїв від писання, а в тих школах, де б це було неможливо, треба було запланувати заняття так, щоб у суботу обмежити їх до мінімуму. Проте на практиці з реалізацією цих пропозицій у школах досліджуваного хронотопу було складно. Наприклад, Н. Шиппер, один з учасників спеціального анкетування, організованого КШР у справі навчання Мойсеєвої релігії в публічних школах, стверджував: «...Дуже і дуже багато скарг учителів маю з малих містечок, де керівники шкіл не хочуть виконувати тих розпоряджень. Ось наближається урочисте свято: „Прошу, щоб той чи інший день був вільним“. Директор відповідає: „Я розпорядження не маю“. Раджу всім учителям, щоб перелік розпоряджень щодо [єврейських] свят прибили на стіні».

Далі важливим механізмом інтеграції євреїв в етнополітичний організм імперії були ініціативи влади щодо забезпечення права громадян на відпочинок. Зокрема, йшлося про так званий недільний відпочинок, який до 1880-х рр. довільно трактувався як вільний час, а отже, «праця зарібкова» євреїв у неділі не становила якоїсь виняткової ситуації для християнського населення регіону. Недільний відпочинок працівникам гарантував закон від 8 березня 1885 р., а згодом і закон від 16 січня 1895 р. Однак у реаліях Галичини і Буковини, де мешкала значна група ортодоксальних євреїв, було вирішено надати крайовим адміністраціям право згоди на їхню працю на обширі західноукраїнських теренів або в якійсь визначеній частині для виробничого сектора в неділі за умови збереження громадського спокою в «інший день тижня щодо свого визнання» і що євреї «не будуть виконувати своєї недільної праці публічно».

Влада вживала заходів щодо включення підпорядкованих груп у дуалістичну імперію, при цьому конструюючи нову лояльність — подвійну. Ішлося про етнічну ідентифікацію членів групи етнічної меншини як вибір між двома ідентичностями: або як ідентифікацію з меншістю, або ж ідентифікацію з більшістю. А що патріотизм щодо неєврейської держави був найважливішим обов’язком єврейського громадянина, платформою для досягнення паритету між «я» й «не-я» в багатонаціональній державі, забезпечення толерантного співжиття в ній, то його ставлення до військового обов’язку можна вважати «лакмусовим папірцем» патріотизму до «своєї»/«чужої» держави. Цей елемент залучення підпорядкованих груп в етнополітичний організм Австро-Угорщини, базуючись на концепції ізраїльського вченого Е. Мендельсона, ми пропонуємо розглядати як специфічний механізм «акультурації без інтеграції».

Військовий відбуток вважався значущим чинником «виховання» і «цивілізування» єврейських підданих Габсбурзької монархії. До того ж саме Австрія була першою з європейських держав, яка ще наприкінці XVIII ст. визнала євреїв гідними для проходження військової служби. Перший призов галицьких євреїв на службу провели під час австро-турецької війни 1790 р. З самого початку ортодоксальні євреї західноукраїнських земель прийняли військову повинність неохоче, вважаючи, що вона, як і інші заходи влади, загрожує традиційному, релігійному укладові життя.

Для залучення євреїв на військову службу Австрійська держава використовувала різні методи. Тривалий час — до кінця 1860-х рр. — євреї не проявляли особливого зацікавлення військовою службою. Так, скажімо, цілком легально допускалася можливість замінити рекрута іншою особою. За це державні органи на місцях практикували встановлення високої грошової такси. Траплялися й випадки, коли євреї звільнялися від військової служби — якщо були єдиними годувальниками й опікунами найближчої родини, породіллі тощо. А що й ці заходи були малоефективні, то проблему остаточно врегулював Закон про оборону від 5 грудня 1868 р., який для всіх громадян імперії встановив загальний обов’язок військової повинності.

Наступний метод, який держава апробувала щодо євреїв у збройних силах — зрівняння їх у правах з іншими «товаришами по зброї» і можливість для них отримання на загальних підставах офіцерських звань. Щоправда, отримання їх євреями негласно передбачало охрещення і перехід у католицтво. Перший такий факт зафіксували 1809 р. Іншим способом інтеграції єврейського населення досліджуваного хронотопу в регулярне військо була гарантія задоволення їхніх релігійних потреб — через функціонування інституту рабинату нарівні з християнськими (передусім римо-католицькими) капеланами. Уперше такі випадки мали місце під час військових дій 1866 р. У мирний час вояки-євреї користувалися опікою місцевих цивільних рабинів, а з 1875 р. — і рабинів резерву (тилу). Станом на 1914 р. останніх імперське військо налічувало тільки десять осіб. Така кількість рабинів жодним чином не відповідала реальним потребам євреїв, які перебували на військовій службі.

Слід зауважити, що впродовж досліджуваного періоду, незважаючи на різноманітні практики залучення до війська прихильників Мойсеєвої релігії, набір новобранців-євреїв становив суттєву проблему для місцевої влади і Міністерства війни. Ухиляння від військової служби становило предмет різноманітних скарг до місцевої влади, крайових сеймів і навіть рейхсрату. З огляду на такий невідрадний стан справи виконання державного обов’язку християнські етнічні лідери показово заявляли про дискримінацію їхніх одновірців і зверталися до сумління єврейських громадян монархії щодо «дотримання засади Основного закону держави про рівноправність усіх громадян», а отже, і представництва останніх у Збройних силах. Як бачимо, держава однаково трактувала християн і юдеїв стосовно військового відбутку. Ці заходи можна окреслити умовною тріадою: сплата «відкупного» податку чи заміна рекрута іншою особою; зрівняння євреїв у правах з християнами щодо військової кар’єри та отримання офіцерських звань; забезпечення євреїв душпастирською опікою і уможливлення виконання ритуальних приписів юдаїзму у війську під час військових дій і в тилу.

Важливим механізмом включення етнічних меншин в етнополітичний організм імперії була економічна інтеграція. Її показовим прикладом ми вважаємо заходи щодо участі євреї в економічному житті. Адже в досліджуваному регіоні влада застосувала політику соціально-економічної інтеграції, сутність якої полягала у створенні державою можливостей для досягнення кожним членом суспільства конкурентноздатності та соціальної мобільності. Одними з перших актів, які дозволили євреям участь в економічній сфері, були розпорядження фінансової адміністрації у Львові 1848 р. про допуск євреїв до утримання сільських маєтків і млинів; декрет Міністерства фінансів і роз’яснення львівської фінансової адміністрації 1849 р. щодо дозволу офіційно приймати на роботу прихильників Мойсеєвої релігії; розпорядження Міністерства віровизнання і освіти 1850 р., яке дозволило єврейським акушеркам опікуватися й християнськими жінками.

Істотним кроком на шляху економічної інтеграції євреїв західноукраїнських земель у державний організм став дозвіл Міністерства внутрішніх справ від 13 січня 1860 р. Згідно з ним євреям надавали право вести справи в аптеках, шинках, броварнях і млинах, а також усувати обмеження щодо права побуту. 18 лютого 1860 р. держава зрівняла євреїв із християнами у праві набуття власності. Імператорське розпорядження стосувалося, щоправда, вибраних груп єврейського населення: випускників фахових шкіл, нижчих гімназій і реальних шкіл, а також офіцерів. У такий спосіб держава свідомо фаворитизувала осіб, які певною мірою вже були асимільовані.

Отже, стратегія держави в етнополітичній царині головним чином зумовлювалася двома факторами — етнодемографічним та обраною етнополітичною моделлю її розвитку, яка передбачала гармонізацію взаємин держави й етнічних меншин. Ініціативи правлячої династії та урядів Австро-Угорщини у сфері етнонаціональної політики, спрямованій на досягнення міжетнічних компромісів, проявилися в такій тріаді: забезпечення державного суверенітету, збереження територіальної цілісності та досягнення стабільного функціонування політичної системи.

Проте з огляду на розбіжності в сприйнятті держави «своїми» й «чужими» засобом для реалізації цих цілей стала легітимація влади. Одним із додаткових засобів останньої і посилення держави загалом став курс офіційного Відня на збереження багатокультурності, в якому вбачалася запорука толерантного співіснування етнонаціональних спільнот. Дії центральної влади у сфері етнонаціональних відносин загалом свідчили про готовність створення оптимальних умов для забезпечення культурних, а не політичних прав етнічних меншин.