У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Інтелігенція в контексті «осучаснення» суспільної свідомості: між владою та народом, між «малоросійством» та «українством» (І. Монолатій)

У нинішній громадській думці поняття інтелігенції набуло широкого соціологічного трактування. Під ним розуміють ледь не всіх, хто «має освіту», «переважно працює розумово», «продукує культурні цінності» тощо. Такі уявлення складаються у людей тоді, коли їм пропонують замислитися над тим, кого б вони назвали інтелігенцією. Однак ще століття тому такого поширеного погляду на інтелігенцію в Україні ми б не зустріли. У російсько-імперський період української історії (фактично все XVIII, XIX і початок XX ст.), а тим паче раніше, взагалі було важко уявити, що існує чимала кількість людей, які живуть за рахунок інтелектуальної праць У зв’язку з цим Історикам варто б з’ясувати, що це поняття має, так би мовити, свою «культуру вжитку», залежно від епохи, місця й обставин.

Учені давно намагалися з’ясувати процес епохальних змін значення слова «інтелігенція». Наразі відомо, що античні автори вживали це поняття для характеристики людського самопізнання, що виявлялося у внутрішніх розумових операціях і переживаннях людини. Середньовічні мислителі надали йому релігійного змісту (воно передбачало пізнання Бога). В епоху Реформації та Просвітництва до нього було внесено гуманістичний сенс і водночас ознаку причетності до Божественного розуму. Завершення цієї тенденції сучасні філософи вбачають в ідеях німецьких класиків (І. Канта, Г. Гегеля), які розуміли інтелігентність як властивість людської свідомості, що пізнає, осягає світ, а також як особливий стан «теоретичного духу», що досяг свого самоусвідомлення[87].

Лише в XIX ст. поняття «інтелігенція» стало використовуватися на позначення особливої соціальної групи. Привнесення в це поняття соціологічного змісту і використання його для найменування соціального прошарку, що охоплює освічених людей, відбулося у 1830—1840-х рр. Причому в Російській імперії фактично відразу ж склалася традиція називати інтелігенцією «передових людей, що прагнули ставити свої інтелектуальні здібності на служіння суспільству, суспільному благу, стурбованих долею народу та вітчизни». Тобто, щоб бути інтелігентом, було мало формального здобуття освіти. Тогочасного інтелігента шанували та пізнавали за ознаками великого інтелекту, високої моральності, шляхетності й такої собі жертовності на благо інших, як правило, знедолених верств.

Аналогічно до ситуації в усій Російській імперії, в Україні поняття «інтелігенція» набуло свого соціокультурного значення (для позначення конкретного кола людей та їхньої культурної місії) і ввійшло в суспільний ужиток у другій половині XIX — на початку XX ст. Фактично відтоді верства, яку позначало це слово, стала предметом наукової (і не тільки) критики для багатьох суспільствознавців і природно породила велике розмаїття думок про неї. Основним недоліком, який часто можна спостерігати в ініціаторів полеміки щодо визначення поняття «інтелігенція» на сучасному етапі, є те, що кожен із них користується виключно своїми (власне, нинішніми) уявленнями про нього. Тим самим порушується принцип історизму як такий. Позаяк у нашій книзі йдеться фактично про українську інтелігенцію другої половини XIX — початку XX ст., ми будемо послуговуватися тим значенням «інтелігенції», яке воно мало в зазначений період.

Отже, чому раптом слово «інтелігенція», яке означало певні інтелектуальні процедури, стало соціальною назвою[88] для окремої верстви населення? Цілком імовірно, тому, що саме ця верства мала найхарактернішу свою ознаку — професію «думання». Також тому, що вона стала досить помітним чинником суспільного життя. Надто яскраво це було видно на тлі бюрократичної системи Російської імперії, яка намагалася мавпувати Європу в питаннях модернізації економіки й соціальних інститутів, але не мала відповідних інтелектуальних сил. Цікаво, що російський уряд (через свою консервативність) прагнув перетворити будь-яку мислячу людину радше на бюрократа, ніж на вільнодумного громадянина. І саме тому «інтелігенція» стала для нього чужою силою не просто номінально, а й унаслідок її «світоглядної непевності».

Фактично ж «перші» представники інтелігенції в Російській імперії були змушені (або й свідомо намагалися) протиставляти себе панівному режимові. Відомий львівський історик Я. Грицак пропонує розглядати стосунки інтелігенції та влади у вигляді відношення планет до Сонця, де найближча і найдальша орбіти позначають мінімальну й максимальну відчуженість освіченої людини від влади. Змальовуючи «ідеальний тип» українського інтелігента періоду, який ми розглядаємо, вчений доходить висновку, що українським інтелектуалам випадало бути й на найбільш віддаленій орбіті від влади (цьому прикметно відповідає російський тип інтелігента, борця за «всезагальне добро», здатного до крайнощів і самопожертви), і на мінімально віддаленій (що передбачало типове поводження німецького інтелігента-бюрократа — такого собі освіченого бюргера, майже не критичного до влади). Історик слушно зауважив, що англосаксонський і французький тип інтелігента, який «рівно віддалявся» і від влади, і від народу, був радше мрією українського інтелігента, ніж реальністю. Зрештою, дослідник оригінально помічає головну суперечливість ужитті останнього: «Ситуація українського інтелектуала виглядала так, що він був бюрократом від дев’ятої ранку до шостої вечора та революціонером від шостої вечора до дев’ятої ранку»[89]. Звідси й така притаманна рубежу XIX — XX ст. велика амплітуда коливань у настроях української інтелігенції (від жертовної звитяги до апатичної зневіри). Протиставлення владі інтелігенції здійснювалося або у відвертій формі (тут можна згадати ще й декабристів), або ж, що було частіше, через конспіративну діяльність (етнографічні, просвітницькі та менш лояльні «ходіння в народ»).

Тобто на другу половину XIX ст. до образу інтелігента в Російській імперії входили такі ознаки: висока освіченість, інтелект і моральність, шляхетність і жертовність у поводженні, праця на благо народу, незважаючи на її суперечливість щодо урядових приписів. Певна річ, різна за етнічним походженням інтелігенція працювала кожна на свій «народ», — і це в умовах імперії ще більше ставило її в опозицію до панівного «единорусского» режиму.

Тут важливо також відзначити, що перші покоління інтелігенції як самобутньої верстви, власне, й формували образ народу, який фактично не мав можливостей до високоінтелектуального самопізнання, адже був здебільшого елементарно неграмотний. І саме в цій праці «заради народу» багато хто з інтелігентів шукав власне обличчя, свої корені, кровну спорідненість із «величною масою» такого незбагненного селянства. Тобто, формуючи образ народу (в етнічному, національному чи то соціальному значеннях[90]), інтелігенція творила також міф про своє призначення бути ідеологом цього народу. Підкреслювати цю місію було ще однією ознакою «справжньої» інтелігентності.

Позиція російського уряду з 1830-х рр. полягала у стимулюванні знань про народність, але у випадку, коли ці знання не підривали, а підтверджували цілісність імперії. Ясна річ, діяльність інтелігенції в плані розвитку знань про народність як самодостатню і самобутню спільноту з державницьким потенціалом (потенціалом нації) не вміщувалася в рамки офіціозу. Таким чином, ті інтелігенти, які вивчали суспільство Російської імперії з погляду етнічної багатоманітності, автоматично вважалися опозиційними до уряду. Наслідки не забарилися.

Уже в 1870-х рр. офіційна преса використовувала слово «інтелігенція» в негативному значенні. 1881 р. газета «Новое время» атакувала поняття «інтелігенція», запропонувавши інтелектуалам Російської імперії як альтернативу ідентифікацію «буржуазії». С. Трубецкой пригадував, що «бути „культурною людиною“ було добре, але слово „інтелігент“ було таким же мало похвальним, як і „чиновник“... Усе це добре ввійшло в підсвідомість ще раніше, ніж у свідомість»[91].

З іншого боку, російський ліберальний діяч С. Єлпатьєвський 1905 р. стверджував, що «інтелігенція» — це та «суспільно мисляча і суспільно чутлива.., озброєна знаннями, керована суспільними імпульсами частина соціуму, яка в своїх думках і почуттях, у своєму світорозумінні і своїй громадській поведінці відштовхується не від вузьких, особистих, групових, професійних або класових інтересів, а від інтересів країни в цілому, народу в цілому». Він же відзначав, що поняття «інтелігенція» має більш як півсторічну історію, і цим словом можна позначати все те, що розуміється під висловом «культурні люди», тобто культурні класи населення, причому незалежно від того, мають вони дипломом про освіту чи ні. Цікаве ще одне спостереження Єлпатьєвського, згідно з яким інтелігенція, по суті, є рухливою (динамічною), верствою, що не дає «права народження». «У ній нема права стану, печаті соціального становища»[92], — зазначав він.

За спогадами С. Волконського, поняття «інтелігенція», яке тільки-но з’явилося, мало виразно полемічний характер і протиставлялося «аристократії». У межах Російської імперії воно стало активно поширюватися в останнє двадцятиріччя XIX ст., — вважає сучасний російський дослідник Б. Колоніцький. Словники того часу описували інтелігенцію як «клас освічених людей», як «передову за своїм розумовим розвитком частину суспільства». Енциклопедичний словник «Гранат» на початку XX ст. класифікував «інтелігентів» як людей, «професія яких визначається їхніми знаннями і здібностями».

У радянській історіографії часовий проміжок 1861—1895 рр. було прийнято характеризувати «різночинським» періодом. Як правило, радянські суспільствознавці, цитуючи праці В. Леніна, вважали, що в посткріпосну добу революційний рух об’єднував усі форми боротьби трудящих мас і передової інтелігенції проти царського самодержавства. Зауважмо, що поняття «різночинець» (утворилося, вочевидь, від російського словосполучення «разное чинить») використовувалося прихильниками ленінської схеми бачення революційного процесу в історичному контексті: воно справді широко вживалося в ту епоху для позначення людей «вільних професій», хоча помалу й витіснялося поняттям «інтелігенції». Урешті-решт, формулювання «різночинська інтелігенція» на початку XX ст. стало майже тавтологією.

«Різночинцями de facto, — писав один із сучасників, — стають усі ті люди, діяльність яких не вписується у станові межі». Свого часу радянська дослідниця В. Лєйкіна-Свірська доповнила його, зазначаючи, що «фактично на різночинців перетворювалися не тільки діти купців і духовних осіб, які формально вийшли зі свого стану, але й діти міщан і селян, які зберігали свою станову приналежність, навіть якщо втрачали зв’язок з економічними коренями, заняттям і побутом своєї верстви»[93].

Дещо раніше відомий український соціолог та історик В. Липинський вбачав в інтелігенції посередницьку функцію інтелектуальної праці. Представники цього прошарку, на його думку, за способом життя і світоглядом уже не можуть бути віднесені ні до хліборобів, ні до промисловців, ні до робітників, які працюють фізично.

І. Лисяк-Рудницький дотримувався погляду В. Липинського, згідно з яким люди, зайняті у сільському господарстві, промисловості, торгівлі, війську, навіть якщо вони мають вищу освіту, не є інтелігенцією. Принагідно він указував на ще одне «інтелігентське звання» — духовенство — і вважав його частиною інтелігенції[94].

Більшовицька ідеологія у 1920-х рр. виробила власний підхід щодо визначення інтелігенції. Здобувши владу, Ленін та його оточення відцуралися власного «інтелігентного статусу», а решту інтелігенції, яка мешкала в СРСР, оголосили пережитком, що швидко зійде з історичної арени. Щоправда, лідери компартії невдовзі зрозуміли, що без спеціалістів вони не зможуть закріпитися в номінально самостійних національних республіках, — і дещо послабили пресинг інтелігенції й навіть стали на її захист. Однак у добу сталінізму вже цілком серйозно йшлося про зникнення інтелігенції, оскільки її «революційний рух», мовляв, ніколи «не спирався на організацію класу»[95].

Фактично до брежнєвської доби в радянському суспільствознавстві не було серйозних досліджень інтелігенції. У 1960— 1980-х рр. ідеологи КПРС, як і підконтрольні їм історики, нарешті визнали, що інтелігенція посідає специфічне місце в структурі суспільства. Хоча й не погоджувалися із західними дослідниками, які визначали и як елітну групу суспільства, що, окрім усього, володіє власними засобами виробництва — «інтелектуальним капіталом». У той період, поряд із «радянською людиною», «радянським народом» з’явилася і «радянська інтелігенція», бо ж іншої в межах СРСР бути просто не могло.

Переважно вузький, функціональний, соціологічний підхід до трактування інтелігенції з радянських часів дістався у спадщину вченим пострадянської доби. Стихійна та широкомасштабна наукова цікавість до недоступних раніше джерел і значно менша увага до теоретико-методологічних засад їхнього дослідження й досі породжують дискусії між представниками умовно соціологічного та культурологічного (філософського) визначення інтелігенції в Україні. Перші наполягають на обов’язковості «походження», підтвердженням якого є освіта (бажано вища), другі — на потребі «поводження», доказом якого є висока моральність. Не бракує і синтетичних підходів. Однак наголосимо: основна помилка, якої припускаються історики, досліджуючи інтелігенцію минулого, полягає в тому, що вони мало окреслюють (уявляють) це поняття «у часі». Вочевидь, інтелігенція кінця XIX — початку XX ст. не тотожна за своїми характеристиками інтелігенції кінця XX — початку XXI ст. Сімдесят років панування матеріалістичного світогляду, прагматичність постмодерного суспільства призвели до того, що сьогодні вже не так розуміються й «освіченість», і «альтруїзм». Відповідно, й інтелігенція сьогодні не така, як століття тому.

В Україні існують ґрунтовні історичні дослідження інтелігенції. Так, Г. Касьянов у роботі «Українська інтелігенція на рубежі XIX — XX століть: соціально-політичний портрет» розглядає інтелігенцію як специфічну, відносно стабільну соціально-професійну групу, що мала свої, притаманні саме їй соціально-психологічні риси. З огляду на це, до інтелігенції, яка жила і працювала в описувану добу дослідник відносить усіх людей, професійно зайнятих кваліфікованою розумовою працею у сфері культури, управління, освіти, науки та матеріального виробництва. При цьому вчений зауважує на особливостях відтворення інтелектуальних кадрів у ті часи, у зв’язку з чим додає до інтелігентської верстви ще й осіб, які не мали вищої чи то спеціальної освіти, але займалися розумовою працею. До цієї категорії він відніс деяких учителів, митців, а також студентство[96].

Г. Касьянов, як і багато його попередників, теж наголошує на тому, що термін «інтелігенція» з’явився в середині XIX ст. для позначення тієї частини освіченого суспільства, яка в тій чи іншій формі виявляла свою незгоду з політикою абсолютизму. Характерно те, що в радянський період вимога «опозиційності» інтелігенції правлячому режимові матиме тенденцію зникати (зокрема, й у трактуваннях істориків і суспільствознавців). А спершу це було одним із найголовніших критеріїв, за яким відбувалася її ідентифікація як верстви.

Отже, впродовж другої половини XIX — початку XX ст. в Україні формувалася відносно нова соціальна верства інтелігенції, яка складалася з окремих інтелігентів, кожен із яких уявлявся як освічена людина, що відповідно до своїх професійних обов’язків виконує розумову роботу, а в суспільстві стоїть на активній громадській позиції. Певна річ, таке визначення не включає всіх дипломованих спеціалістів, бо ж і «справжніми інтелігентами» серед них були не всі. Окрім того, це визначення значно ускладнює «чіткий підрахунок» чисельності інтелігенції, адже звужує коло тих осіб, які заробляють на хліб розумовою працею, але не задовольняють морально-етичного критерію. Однак таке визначення дає більш-менш чітке уявлення про відокремлення інтелігенції з-поміж інших станів Російської імперії (незважаючи на те, що інтелігентом міг бути, не полишаючи свого стану, і дворянин).

На середину XIX ст. більшість інтелігенції Наддніпрянщини становили люди з малоросійською етнокультурною ідентичністю. Жили та працювали вони в умовах сильних культурних впливів росіян, поляків і євреїв (перші переважали на півдні й Слобожанщині, другі — на Правобережжі, треті були сусідами повсюдно).

На формування «національного обличчя» інтелігенції Наддніпрянщини впливала низка чинників, серед яких більш значущими були: асиміляторська політика російського уряду в культурно-освітній та інших галузях і багатоетнічна специфіка формування інтелектуального середовища. Причому нерідко саме національні меншини цієї частини України вказували на неспроможність українців бути окремим народом (у перспективі — нацією). Вони десь свідомо, а десь опосередковано, обстоюючи власні культурно-національні права, підкреслювали малоросійський характер українського народу. Іншими словами, вони (хоч і не всі) приставали до погляду на нього як на частину «єдиного руського народу», що широко пропагувалося російсько-імперською ідеологічною машиною. Часто це пояснювали навіть як нездатність більшості малоросів (селянства) здобути освіту на високому рівні та нездатність українців, як таких, бути високоінтелектуальною спільнотою. Зрештою, це знайшло свій вияв у спрямованій протидії здобуттю освіти місцевим селянством.

Як приклад, поляк Тадеуш Флорковський зі Скали, колишній слухач Сільськогосподарського інституту в Пулавах, а пізніше відомий польський національний діяч, на зборах товариства «Огниво» в Умані 1914 р. сказав, що «селянина навчати належить тільки в мінімальному розмірі, читати стільки, аби міг молитися з молитовника, рахувати стільки, щоби не дати себе ошукати євреєві»[97]. (Згадані тут євреї теж впливали на формування інтелектуального середовища Наддніпрянської України. У другій половині XIX ст. внаслідок індустріалізації тутешніх міст євреї (ремісники) дедалі менше впливали на промисловість регіону (наприклад, повністю занепали деякі види ремесел, а деякі ледь витримували конкуренцію). Багато єврейських родин переключалося на торговельно-посередницьку діяльність, але й тут лише 10 % забезпечували собі рентабельний прибуток. Відтоді єврейство перейшло на розумові види роботи — на т. зв. «вільні професії», тобто наблизилося до класу інтелігентів. Дуже швидко євреї освоїли схему формування кадрів інтелігенції й поповнили її своїм товариством. Окрім традиційних посад, які вони обіймали раніше (аптекарів, лікарів), відкривалася перспектива здобуття інших інтелектуальних професій (юридичних, інженерних, сільськогосподарських і гуманітарних). На початок XX ст. розумовою діяльністю заробляло на життя понад 10 % робочого єврейського населення Наддніпрянщини, тоді як хліборобством займалося лише 3—4 %.)

Згадані вище погляди на освіту селянства були тоді досить поширеними серед поляків Правобережної України[98]. 3 іншого боку, сприяли живучості міфу про «неосвічених малоросів», як частину «руського народу», й українські (фактично малоросійські) інтелектуали. Зокрема, на початку 1860-х рр. у зв’язку із загальною ситуацією русифікації Наддніпрянщини П. Куліш висловлював великий сумнів щодо того, чи принесе користь селянству освітня реформа. І пов’язував він це якраз з існуючими на той час умовами формування інтелігентської верстви. П. Куліш зазначав: «Нехай би через науку, через освіту простого нашого люду не меншало. Ато, хто вихопить ся в письменні, в тямущі книжкові люде, уже й не наш. Німець з його німцем, — півень, а не чоловік, хоч візьми та й посади на сідало. Мій Боже! Чи то ж наш простий люд не варт, щоб ми його образу подобилися? Та же ж ніяка наука такого правдивого серця не дасть, як у нашого доброго селянина, або хуторянина»[99]. Ясна річ, дещо ідеалізуючи сердечну «народну мудрість», діяч водночас добре підмітив, що за тих імперських умов будь-яка «тямуща людина» відразу ж намагалася затерти своє етнічне коріння.

Фактично, починаючи з 1860-х рр., серед більшості поляків Правобережжя популярним був силогізм, що «потреби народу виражаються в його освічених представниках; а як більш освічена частина тутешнього суспільства ополячилась, то значить тутешній край польський!»[100] Отже, йшлося про формування польського національного проекту на українських етнічних землях. Цього не сприйняли, як відомо, деякі представники ополяченої колись української шляхти (як-то В. Антонович, Т. Рильський, Б. Познанський та ін. «хлопомани»). Вони стали боронити українську ідентичність місцевої людності через свою інтелектуальну діяльність. Спершу ця діяльність мала етнографічний, тобто вузький культурний характер, але в перспективі (і це усвідомлювали самі діячі) це мало велике значення для українського націотворення на землях Наддніпрянщини. Тож зовсім не випадково українське артистичне товариство в Чернігові з нагоди ювілею В. Антоновича 1905 р. писало: «Ви були одним із піонерів українського інтелігентного руху і в сій ролі піднялись на такий високий щабель, що Україна може справді пишатися Вами, як своїм „першим інтелігентом“»[101].

Однак діячі російських чорносотенних монархічних кіл початку XX ст., не бажаючи визнавати масовість сучасного їм українського національного руху, з абсолютною переконаністю вважали, що «в 1840-х рр. малоросійська інтелігенція не була ще настільки нечисленною, щоб думку двох десятків українофілів можна було сприймати за думку всієї (інтелігентної) Малоросії»[102]. Здавалося б, парадоксально, але через діяльність російських чорносотенців поняття «Україна», «українство», «українці» ще міцніше отримували прописку в громадській думці[103].

Як це починалося і як це відбувалося під пресингом інших культур, добре засвідчують особисті приклади справді «перших українських інтелігентів» середини XIX ст. — уже згадуваних хлопоманів (ополячених колись українців, які вважали за честь повернутися до своєї української ідентичності).

«Українські поляки, — писав П. Куліш, — згоджуються, що вони, здебільша, ті ж Українці, обернені католицизмом и польщизною в иншу народність». «Що ж може бути придатніш для освіченого мислителя, як вернутись на той простий шлях, яким ішли їх предки, не зведені ще єзуїтами та варшавськими політиками?»[104] — задавався питанням Куліш.

К. Михальчук у мемуарах «Из украинского былого» писав, що «знищення в собі самих усяких слідів панської культури стало гаслом цих ідеалістів [хлопоманів], а ми знаємо, що частина з них стала, справді, писарями, інша — вчителями тощо»[105].

На думку самих хлопоманів, перше, що необхідно було зробити полякам, — це дати українцям свободу й припинити ставитися до них, як до людей нижчого ґатунку. Свою позицію вони доводили власними прикладами. Якщо польський магнат і його оточення любили українця як свого підлеглого, то студент-хлопоман початку 1860-х рр. не мав такої корисливої любові. «Його любов до народу, до українця, — писав один із них, Б. Познанський, — сварила його з найближчими рідними, зазнавала гонінь не тільки офіційної влади, але й усіх її компатріотів-однодумців»[106].

Конфлікт поколінь яскраво простежувався у відмові батьків сприймати участь своїх синів в «антиурядовій діяльності» як нормальне, гідне уваги, явище. Унаслідок такої реакції з університету свого сина забрав шляхтич Моргулець, а батько Т. Рильського особисто прохав генерал-губернатора звернути увагу на «злобливу пропаганду» сина й запроторити його разом з інтими студентами куди-небудь у заслання з Києва. Все починалося у формі звичайного соціального конфлікту або навіть сімейних непорозумінь, які у своїй типовості стали масовими. Й у випадку з ополяченими українцями-хлопоманами йшлося, скоріше, не про зміну прізвищ із польського на український манер, а про зміну предмета діяльності («національного будівництва») — з польської нації на українську. По суті, це вже були добротні, хоча й локальні початки політизації українського національного руху; ішлося, зрештою, про формування української політичної еліти, на відміну від польської чи російської.

З погляду оцінки інтелігентності цих вчинків сумніватися не приходиться, адже молоді люди відмовлялися від багатьох своїх амбіцій заради фактично безнадійної на той час справи.

Сюжети з «польськими впливами» на Правобережжі Наддніпрянщини свідчать, що на формування українськості інтелігенції впливали також національні та релігійні рухи інших народів. Не дарма ж О. Лотоцький у своїх мемуарах відзначав про те, як у XIX ст. російський уряд сильні українські національні позиції подільського духовенства пояснював впливами польщизни («польських умонастроеній») і уніатства[107]. На його думку, високе почуття гідності виробилося у місцевого духовенства під впливом католицизму і польського націоналізму. І в цьому треба з ним погодитися, бо номінально московські владики не помилялися, але помилялися вони по суті: місцеві священики були «гонористі» не стільки через те, що піддалися впливам польської національно-релігійної культури, а якраз навпаки, тому що противилися процесам полонізації та покатоличення, а відтак виробляли власний український «релігійний націоналізм».

В. Нестеренко зазначає, як на рубежі XIX — XX ст. католицькі місіонери поряд із релігійними питаннями займалися політичною пропагандою, роздавали українським селянам антиправославну та антиросійську літературу, яка подекуди призводила до появи опозиційних настроїв[108]. Проте українці-католики, хоч і відвідували католицькі храми та богослужіння, не пов’язували свої політичні й економічні інтереси з прагненнями польських магнатів і шляхти. Більше солідарності вони виявляли до православних українців.

Пропаганда римо-католицької та греко-католицької церкви наприкінці XIX ст. спричинила не тільки своєрідне «релігійне відродження» (переродження) населення Наддніпрянщини. З боку російського уряду посилився адміністративний тиск на ці церкви. Синод і підпорядковані йому священики намагалися зупинити процес переходу православних українців до католиків або інших «упорствующих православью». Захищені государевим скіпетром сили зазвичай діяли репресивними методами. Хоча, як слушно зауважив В. Нестеренко, були серед православних священиків і помірковані, які наголошували у методах боротьби на важливості лише національного чинника. Вони, зокрема, пропонували ввести богослужіння для українців-католиків у костьолах українською або російською мовою, тоді б буцімто «римський католицизм не служив би засобом для переходу селянства в польську національність»[109]. Принагідно зазначимо, що усвідомлення чинника мови як основи національної ідентичності та поступка йому першим місцем із боку релігійної ідентичності — надзвичайно важливий аспект у формуванні вже не традиційного, а модерного суспільства. Очевидно, частина православних священиків це вже добре усвідомлювала. Поза будь-якими сумнівами, на цьому розумілося і католицьке духівництво, яке виконувало, де тільки могло, церковну службу польською Мовою.

Сучасник епохи В. Боржковський описував, як під впливом указу про віротерпимість 1905 р. на Поділлі (у Кам’янець-Подільському, Проскурівському, Ушицькому, Ямпольському, Могилевському повітах) ксьондзи зверталися до своєї української пастви виключно польською мовою. («Костьольна відправа, пісні — все польське», — відзначав він.) Цікаво, що багато сімей, у яких основною мовою була українська, таки переходили з православ’я в католицизм. Особливо це простежувалося в мішаних шлюбах: «Жінка-католичка потягла за собою православного чоловіка, чоловік-католик свою православну жінку, за ними пішли діти». Більш того, переходили і виключно православні сім’ї. Переконані у православ’ї українці називали своїх покатоличених братів «ляхами». Зрештою, В. Боржковський відзначає, що саме під впливом ксьондзів виникла гостра ворожнеча меж католиками та православними Поділля, коли села ділилися інколи на два ворожих стани[110]. Окрім того, тогочасна преса повідомляла про часті бійки всередині сімей, де хтось переходив із православного на католицький обряд[111]. Після видання «революційного» як для імперського типу держави указу про віротерпимість 1905 р. православні священики Російської імперії, за дуже невеликим винятком, рішуче виступили проти відновлення унії, а більшість польських ксьондзів, добре розуміючи, що поява греко-католицьких парафій послабить їхній вплив на українське селянство, не бажала відновлення східного обряду для католиків. Таким чином, виник парадокс, коли навіть у короткий період «свобод» ситуація складалася не на користь української церкви — чи то православної, чи то греко-католицької.

Характеризуючи вищезгаданий указ 1905 р. про віротерпимість, не можна не вказати на його оцінку сучасною білоруською дослідницею В. Яновською, яка переконана, що він лише злегка послабляв дієвість старих юридичних норм у релігійній площині[112] і що після його проголошення «довгоочікуваного зрівняння прав різних вірувань» так і не відбулося. Як основний аргумент дослідниця наводить те, що вихід у позавіросповідний стан і надалі заборонявся (порушувався таким чином головний принцип свободи совісті). Тобто свобода релігійного самовизначення визнавалася тільки в межах віросповідання (будь-якого), а не поза ним. Окрім того, у межах Російської імперії лише панівна православна церква мала право переконувати віруючих інших християнських вірувань та іновірців у прийнятті її вчення про віру. Логічно напрошується висновок, що не офіційні дозволи чи заборони сприяли переходам наддніпрянських українців із православ’я в католицизм, а більш приваблива на той час соціокультурна ситуація в католицькій церкві, ближчий за своїм духом до народу католицький клір. Певна річ, у деяких випадках мав місце й примус.

Згідно з офіційними даними, за 1905—1907 рр. із православ’я у католицтво в Російській імперії загалом перейшло понад 170 тисяч осіб. Укладачі довідника «История Римско-католической церкви в Российской империи (XVIII — XX вв.) в документах Российского государственного исторического архива» відзначають, що за 1905— 1909 рр. до католицької церкви в імперії перейшло 233 тисяч осіб[113].

За підрахунками В. Яновської, в українських губерніях з 15 квітня 1905 р. і до квітня 1909 р. з православ’я у католицтво перейшло 3646 осіб, у тому числі понад 300 сімей. Зокрема, в Київській губернії — 1720 осіб (у тому числі 174 сім’ї), Подільській — 612 осіб (зокрема 40 сімей), Волинській — 1314 осіб (про кількість сімей відомості відсутні, але дослідниця припускає, що їх було не менш як 130)[114]. В. Нестеренко дещо підвищує ці показники, вважаючи, що лише 1906 р. 1500 православних селян Подільської єпархії перейшли в католицизм. На наш погляд, різниця в кількості переходів з одного віросповідання в інше не суттєва сама по собі (особливо якщо зважити, що фактично всі автори посилаються на різні джерела імперського походження, які не завжди є правдивими). Головне вловити тенденцію, яку досить часто фіксує тогочасна преса. І вона така: православні селяни, міщани та інші соціальні категорії Наддніпрянської України наприкінці XIX — на початку XX ст. почали переходити в римо-католицьке та греко-католицьке віросповідання, адже вважали їх кращими за православ’я з багатьох причин. У більшості випадків вони ставали ближчими до польської культури, тоді як навіть офіційні російські кола вважали за краще дозволити «малоросійський характер» православної церкви на Правобережжі України (відомим є експеримент із українізацією православної служби на Поділлі на початку XX ст.), ніж втратити малоросійську паству на користь польського національно-релігійного руху.

Акцент на інтелігентній ролі тогочасного духовенства тут не випадковий. Тривалий час священиків періоду імперії дослідники не включали до аналізу інтелігенції, а відповідно — її діяльності. Це данина традиції радянського історіописання, в рамках якого вважалося, що якщо вже й вивчати життєдіяльність такої «нелюбої» інтелігенції, то не згадуючи при цьому ще менш «любе» духовенство. Насправді ж, якщо користуватися поняттями епохи зламу XIX — XX ст., то духовенство теж вважалося інтелігенцією, — ясна річ, коли воно поводилося, як належало цьому шару суспільства відповідно до громадської думки.

З одного боку, не варто забувати, що на Київщині, Волині й Поділлі, у Полтавській, Чернігівській, Катеринославській, Таврійській губерніях священики жили не гірше від багатих поміщиків. Як стверджували сучасники, вони володіли сотнями десятин землі, роз’їжджали на фаетонах, мали велике господарство. Так, Подільська єпархія посідала перше місце в імперії за кількістю церков, наділених землею, друге належало Київській єпархії, третє — Волинській, четверте — Полтавській, сьоме — Чернігівській, дев’ятнадцяте — Харківській із 56 єпархій Російської імперії[115].

У міру збагачення сільського духовенства навіть дячихи стали цуратися тих видів робіт, які ще півстоліття тому безапеляційно виконували їхні баби. Для кінця XIX ст. І. Нечуй-Левицький змальовує типову картину, коли дякова жінка вже не носить сама води і не пере одяг на річці: «Вона обставила свою світлицю канапою, стільцями та столиком, в кутку над образами почепила дві кісейні завіси од стелі аж додолу й пообшпилювала їх рожами, букетиками та пучечками перкалових дешевих троянд. Все було вона нарікає, що її чоловік не господарює, а тільки на скрипочку грає та ноти пише, а вона сама всьому дає ряд і в хаті, і надворі»[116]. На початку 1860-х рр. діячі «Основи» з якоюсь особливою ностальгією зазначали, що «в старовину духовенство південно-західної Русі цілком не існувало, як особливий стан, виділений з народу, відзначений від нього різними привілеями. Парафіяни самі, зі свого ж осередку, обирали для себе попа». «Головна причина порвання зв’язку межи священиками і парафіянами — це брак в більшости теперішніх священиків християнської любови до своїх парафіян, почуття гордого презирства, з яким більшість наших сільських пастирів відноситься до простолюду»[117], — вважав Ф. Вовк. Мабуть, не з меншою ностальгією на початку XX ст. П. Стебницький констатував, що традиція обирати священиків з-поміж народу, яка мала місце до поневолення України Росією, безслідно зникла. Як наслідок, сільський панотець став далеким від народу. «Тепер, — писав Стебницький, — сільське духовенство — ті самі пани або чиновники, тільки в рясах, і служать вони вже не народу, а казні, відплачуючи їй за хліб всякими послугами. Але ж за те й селянству вони зробились чужі і мало потрібні»[118].

Із другого боку, ситуація із «зажерливим духовенством» не була такою однозначною, як часом емоційно її сприймали сучасники й описували дослідники. Тут варто звернутися до двох реальних типових портретів сільських священиків доби реформ 1860—1870-х рр., які змальовує відомий діяч українського національного руху тих часів Є. Чикаленко у своїх мемуарах.

Панотець Василь Лопатинський був першим учителем семирічного Євгена. Усі парафіяни, «як пани, так і люди», дуже любили і говорили про цього перешорського священика, як про незвичайного чоловіка. За треби він нічого не вимагав, а брав те, хто що дасть. Зовні був схожий на тогочасних студентів. Сам ходив за плугом, косив, сам возив і взагалі справляв усі господарські роботи. На думку Є. Чикаленка, був начитаним («як на провінціяльного священика») і головне — незлобливим і сердечним, «якими повинні бути люди по Євангелії». Цей панотець був багатодітним і водночас добрим та щедрим. Про нього казали, що «останню сорочку з себе віддасть, а на старість буде нищим». Окрім того, В. Лопатинський співав під гітару українські пісні. Як зізнавався згодом Є. Чикаленко, прихильне ставлення панотця Василя до українства змалку прив’язало його до священика і вони приятелювали аж до смерті останнього[119].

Інший типаж — теж священик-земляк Чикаленка — Олександр Івашкевич. Це був «величезний рудий патлатий піп-удовець з червоною від горілки пикою», про якого оповідали низку анекдотів. Чикаленко переказує, як одного разу панотець Олександр, зачинившись у церкві, відлупцював дяка, але, як син місцевого благочинного, не був покараний ні за це, ні за багато інших своїх зловживань. Загалом цей священик нажив багато ворогів, і «вони йому мстилися». Тож не дивно, що на його тлі люди вважали вищезгадуваного священика В. Лопатинського чоловіком «святої жизні». І, як згодом переконався Є. Чикаленко на життєвому досвіді, отець Лопатинський справді був «білою вороною серед православних попів».

Отже, говорячи про «інтелігенту поставу» духовенства, як однієї з освічених верств тогочасної Наддніпрянщини, можемо констатувати, що здебільшого воно не вважалося прихильником захисту знедолених перед тиском можновладців. Однак існувало чимало прикладів справді інтелігентного поводження священиків. Так характеризували, наприклад, старосанжарівського священика А. Геращенка з Полтавщини[120]. Інший приклад: при Свято-Михайлівській церкві м. Суботова Чигиринського повіту ще 1843 р. було організовано двокласне парафіяльне училище, в якому з 1851 до 1869 р. дітей Суботівської волості навчав отець Р. Орловський — освічена, високопорядна людина. Цікаво, що настоятель ініціював і домігся ухвалення рішення про надання училищу імені Б. Хмельницького. Цим ім’ям місцева школа називається дотепер. Кращі традиції Р. Орловського примножив український етнограф і фольклорист панотець Марко Грушевський, який був настоятелем Свято-Михайлівської церкви у 1897— 1910 рр.[121] Цей сільський священик — чотириюрідний брат відомого українського історика М. Грушевського — став однією з найколоритніших постатей українського національно-православного руху кінця XIX — початку XX ст.

Узагалі вихованці та вчителі Київської, Чернігівської, Харківської, Одеської духовних семінарій ще з початку 1890-х рр. брали активну участь у діяльності «Громад». Д. Дорошенко зазначає: «Вони виховували десятки й сотні ідейних священиків-українців, які свідомо йшли на село, щоб будити національну народну свідомість»[122]. Таким був, зокрема, і Марко Грушевський. Закінчивши 1889 р. Київську духовну семінарію, М. Грушевський повернувся на Чигиринщину, де вчителював і був псаломщиком по селах Чигиринського і Черкаського повітів: Худоліївці, Чорнявці, Мордві й Головківці, а заодно намагався «примір показать на собі»[123].

Організовуючи етнографічне товариство з інтелігенції та грамотних селян Чигиринщини, Марко Грушевський зазначав: «Я не скривав перед спільниками своїми, що хочу описати село так, як воно є, і почав діло з розмови з ними про вартість самого діла, про спосіб, як би його найменше і найдокладніше зробити і врешті, який би йому заголовок дати. Гуртом було доведено, що варто показати й себе між другими людьми, особливо в порівнянню з Росіянами, між якими Великороси вдають із себе кращу, командуючу горстку людей. Найбільш, правда, сю вартість прошено в гурті показати, що до бідноти, темности та безправности на українському селі»[124].

Революційні події 1905—1907 рр. вплинули на подальші настрої панотця Марка. В одному з листів до Михайла Грушевського він писав: «...Обурення, яке склалося в мені ще здавна щодо російських порядків, які тепер простим народом звуться „старими порядками“, тепер так забушувало, що гидким стало мені все, а властиво вже підроблювання совісті й честі й під той лад, ...а я підроблюватися сили вже не знайшов... скинув і попівство своє хороше і хоч часиночку хочу побути собою. Ніхто так не певен, як ти, що брехуном я не родився і мені нелегко було фальшувати до сього часу. Час 17 жовтня відібрав від мене останні крихти моєї сили. Скинув я своє попівство поки що серцем тіко, але се вже видко, що й до факту недалеко. Де ж дітись? Тепер скрізь знову заходить або старий лад або кривава ломка його. А я трубою урядових брехень не хочу бути — гидко». Тобто в часи революції 1905—1907 рр. цей суботівський панотець і подібні йому священики цілком адекватно розумілися на національній справі й місці в ній автономного релігійного чинника.

На думку М. Сергеєва, інтелектуальна еліта України ще з середини XIX ст. почала порушувати питання про автокефалію українського православ’я. Цей рух, як вважає дослідник, набув поширення та підтримки з боку революційної демократії у 1905— 1907 рр. й особливо 1917 р.[125]

З іншого боку, Н. Шип переконана, що «церковно-православний рух в Україні до кінця XIX ст. не позначився жодним помітним явищем, яке б сприяло задоволенню духовних і національних інтересів українського православного населення»[126]. А на думку історика В. Ульяновського, і 1917 р. «загалом у середовищі духовенства всіх рівнів у принципі був достатньо незначний відсоток свідомих прибічників української національної ідеї»[127].

На перший погляд, тези цих дослідників видаються достатньо слушними. Життєва позиція українського духовенства Наддніпрянщини тривалий час не виходила за межі етнічного рівня свідомості. Вона існувала на рівні традиції і повсякденності. Але не можна оминути увагою нові форми життя сільського духовенства пореформеного періоду. Так, окрім часто констатованої світською інтелігенцією соціальної відчуженості панотців від селянства, у наддніпрянських селах простежувалася їхня культурна відчуженість від російського православ’я.

Як пригадував син сільського священика О. Лотоцький, у родинах духовних осіб на Поділлі «дуже високо стояло почуття власної гідності, що кваліфікувалося з московського боку як вплив польщизни й уніатства». «Звідси та зовнішня культурність, — писав він, — якою визначалося життя й поводження подільського духовенства, пристойність хатньої обстанови, одягу, виїзду, ввічливість та навіть певна церемонність у відносинах. З цього погляду москалі-попи, яких цілими герелицями перетягали за собою москалі-архієреї, зустрічали за своє простацьке грубіянство щире презирство і глум з боку автохтонного духовенства». О. Лотоцький відзначав, що священики «українську мову вживали з не з якихось засадчих мотивів, а як єдино доцільну в життєвих відносинах мову, яку найкраще знали, до неї звикли і тому найзручніше її було вживати. Це було так натурально, що коли хто прохоплювався російським реченням чи навіть словом, то це викликало у співбесідника іронічну репліку чи принаймні усміх цілком добродушний. Таке було становище мови в духовних родинах, таке воно було в духовних школах»[128].

Водночас така культурна самоідентифікація поширювалася на місцеву людність. Ще 1862 р. діячі «Основи» зазначали, як на Полтавщині вони зустрічали панотців, які казали їм, що «покіль не предпишутъ учить по українським книжкам, потіль пользи буде мало; бо діти московських книжок не понимаютъ, хоч і учать їх на пам’ять»[129]. Отже, усвідомлення ваги національної освіти мало місце в частини духовенства ще в середині XIX ст. Утім, наполягання прогресивно мислячих діячів на викладанні дисциплін початкової школи українською мовою не знайшло підтримки ні серед основної маси священиків, ні серед інших соціальних верств українського суспільства.

У цілому варто погодитися, що українське православне духовенство і в XIX ст., і на початку XX ст. потерпало від психологічної роздвоєності. З одного боку, воно підтримувало суспільно-корисні ініціативи кооперації селянства, українізації школи тощо, а з іншого — продовжувало виконувати свої службові обов’язки у рамках російської імперської православної церкви.

Отже, мав рацію і гетьман Української Держави П. Скоропадський, який у своїх спогадах після поразки Української революції 1917—1921 рр. зазначав, що «сільські священики в турботах про насущний поживок своєї численної родини під впливом вищого духівництва, котре до цього часу лише за малим винятком все великоруське (московського напрямку), не висловлюється визначено. Але якщо пошукати, то в кожного з них знайдеться українська книжка і прихована мрія здійснення України»[130]. Треба відзначити, що потужний рух за автокефалію Української православної церкви в 1920-х рр. яскраво підтверджує роздуми Скоропадського. Негативним для цього руху як у XIX, так і в першій третині XX ст. було те, що загальне падіння авторитету православ’я призвело до соціальної ізоляції священиків від інших верств українського суспільства: місцеве духовенство виявилося переважно наодинці з роздумами про релігійну реформацію, без особливої підтримки селянства та інших груп інтелігенції.

Серед інших груп інтелігенції, що жили і працювали тоді в Наддніпрянській Україні, можна виокремити управлінську й гуманітарну, кожна з яких відповідала за сферу влади й управління та освіти, медицини, культури й мистецтва.

Стосовно гуманітарної інтелігенції зауважимо, що її представники, вирощені в місті (на відміну від духовенства та управлінців, які, напевно, менше відчували свій розрив із селянством, адже і жили поряд, і живилися за рахунок хліборобів), часто піддавалися розчаруванням у своєму «ходінні в народ». Наприклад, про таке «падіння ідеалів» навесні 1875 р. у листі до російських народників за кордоном відомий український учений і лікар С. Подолинський писав: «Ходіння в народ є, без сумніву, кращою формою діяльності, з тим, однак, щоб під словом „ходіння“ мався на увазі перехід у народ і міцне (звісно, наскільки поліція дозволить) поселення серед народу. З тих, хто досі ходив у народ, величезна більшість або попалась, або ж на зиму повернулась в інтелігенцію. Перше, звичайно, залежить або від випадку, або з необачності, друге ж діє дуже шкідливо, тому що вже встигло спаплюжити ходіння в народ, понизивши його до літньої прогулянки з сильними відчуттями»[131]. Цікаво зауважити, як Подолинський розрізняє два типи народників (народолюбців) — «поселені в народі» (інтегровані в селянський соціум) та «повернені в інтелігенцію» (ті, що обмежили свої реформістські прагнення кабінетною теоретичною роботою). Це підтверджує загальновивчену тенденцію, що в XIX ст. «справжньою інтелігенцією» (істотно свідомою своєї соціальної ролі) вважалася та, яка дбала про інтереси найбільш знедоленої частини суспільства — селянства. Усі інші інтелектуали в часи народолюбства (особливо в 1870—1880-х рр., потім у добу революції 1905—1907 рр.) вважалися «пасивною інтелігенцією».

Щодо етнокультурної характеристики управлінської інтелігенції Наддніпрянщини, то джерела дають підстави стверджувати, що в пореформений період більшість волосних і сільських старост і писарів була родом із села, тобто «з селян малоросів», як зазначається в одному з документів[132]. На Правобережжі України це було особливо поширеним явищем, коли уряд, побоюючись розвитку польського руху, навесні 1864 р. наказав звільнити всіх волосних писарів римо-католицького віросповідання, призначивши на їхні посади «руських людей»[133].

Етнічна свідомість переростала в національну в більш освічених верств управлінської інтелігенції та передавалася на місця. Яскравий приклад — діяльність батька Лесі Українки П. Косача, який, будучи предводителем дворянства й головою з’їзду мирових посередників на Волині, поширював через одного з волосних писарів книги, написані українською мовою[134].

Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. управлінська інтелігенція Наддніпрянської України (насамперед земські діячі, волосні старшини, судді й писарі, сільські старости й писарчуки, поліція, мирові посередники, агрономи, інженери, землеміри й інші категорії службовців) мала певні етнокультурні характеристики. Соціально-професійний і суспільний статус управлінської інтелігенції, який зумовлювався здебільшого причетністю до урядової або самоврядної влади, виявлявся, відповідно, у провладних (державно-консервативних) та опозиційних (ліберальних і радикальних) настроях різних груп службовців. Це простежується в характері діяльності різних інституцій, а на суспільно-політичному рівні добре засвідчується політичним дебютом управлінської інтелігенції під час революції 1905— 1907 рр. І хоча цей дебют завершився провалом опозиційної діяльності, здатність деякої частини управлінської інтелігенції до радикальних дій (точніше, дій, що виходили за рамки офіційних приписів) на початку XX ст. була дедалі очевиднішою.

Зауважимо, що представники різних владних структур на селі, на відміну від своїх міських колег, повільно засвоювали радикальні гасла, вважали їх безглуздими і лише зростання їхньої популярності в суспільній свідомості змінили цю тенденцію у зворотний бік. Це саме стосується етнокультурного виміру життєдіяльності управлінської інтелігенції наддніпрянського села тих часів. Будучи переважно українцями за походженням, представники цієї групи розумових працівників намагалися приховати його, і лише поширення національного проекту на село призвело до того, що етнічні чинники її самоідентифікації трансформувалися у національну свідомість групи.

Гуманітарній інтелігенції Наддніпрянської України, яка більше чи менше ідеалізувала «український народ» (селянство), потрібні були величезна сила волі, здоров’я і заповзятливість, щоб, як вони самі говорили, «вивести народ із темряви». Адже не випадково Б. Грінченко вкладає у вуста одному зі своїх персонажів таку фразу: «Одна річ — читати наших белетристів-мужикофілів, а зовсім інша — жити з тими ж таки мужиками»[135].

Не вдаючись до загалом відомих з української історіографії сюжетів діяльності культурно-мистецьких кіл національної інтелігенції України в XIX — на початку XX ст., зауважмо, що політична активність частини вчителів, лікарів, літераторів, журналістів із сільської місцевості дає підстави стверджувати про здатність цієї групи до об’єднання з міськими спеціалістами свого цеху на спільній політичній платформі. Зрештою, ця нездоланна, здавалося б, проблема розірваності інтелектуалів села й міста таки була подолана лише 1917 р., коли в Україні розгорнувся широкий національний рух. Варто було знайти національно свідомого селянина — і в ньому вгадувався досвід місцевого вчителя або лікаря.

Становленню національної ідентичності гуманітарної інтелігенції сприяв її переважно український етнічний склад. Цікаво, що внаслідок цього процесу з початком української національно-демократичної революції навіть у регіонах із сильними впливами русифікації (наприклад, Слобожанщині) яскраво виявлялася українська національна свідомість верстви[136].

Природно, що визначальною спонукою вибору національної ідентичності інтелігенції України був захист прав української мови. Описуючи ситуацію у навчальних закладах Наддніпрянщини другої половини XIX ст., О. Лотоцький слушно зауважив, як чинник рідної мови дедалі більше набував у них націоналізувального значення. Не в останню чергу це була реакція, як вважає діяч, на «грубий дотик» націоналістичної нетерпимості та зоологічних апетитів великоросів[137].

Складність самовизначення українських інтелектуалів за мовною ознакою полягала в тому, що основна їхня маса була розпорошена по місцях і користувалася різними діалектами. У зв’язку з цим на початку 1890-х рр. Б. Грінченко зазначав, що «наша вкраїнська інтелігенція живе здебільшого по містах, село бачить інколи та не довго, чує круг себе саму московську мову — се все робить такий вплив, що людина й сама не помічає, як форми чужі, московські стають їй немов своїми, вона починає вважати їх за свої і вживати в рідній мові. Через се мова, звісно, не кращає»[138]. Він же у своєму творі «Сонячний промінь» наголошував на тій обставині, що в Україні може виникнути феномен кількох «українських мов». Справді, часом й інтелігенція, і грамотне селянство пореформеного періоду вважали, що вони говорять різними мовами: зокрема, відрізняли степовика від полтавця, киянина[139].

Зауважимо також, що формування національної ідентичності селян та інтелігенції відбувалося на основі спільних історичних міфів та історичної пам’яті. Надзвичайно популярним залишався міф козацької України. Аналіз двох статей Г. Коваленка, надрукованих 1906 р. у «Рідному Краї» як своєрідна кореспонденція, адресована сільській людності Наддніпрянської України, дає можливість говорити, що найважливіше місце в історичній пам’яті наддніпрянських українців посідали події Хмельниччини і Переяславсько-Московської угоди 1654 р. Б. Хмельницький визнавався ними як «великий» і «славний» гетьман, однак його інтереси на початку війни з Польщею обмежувалися козацькими вольностями, тоді як народ прагнув волі й для себе. Переяславська рада 1654 р. уявлялась як наслідок усвідомлення гетьманом вимушеної необхідності військового союзу з Московською державою. Угода, яку уклали Б. Хмельницький і весь український народ із православним царем, не дозволяла останньому урядувати в Україні. З обох статей Г. Коваленка постає не надто привабливий образ історії Московщини у період до Хмельниччини. Незважаючи на це, він припускає, що співжиття українців і росіян в одній державі буде тривати й надалі, хоча основна біда українського народу полягає в тому, що, допустивши до України російський уряд, він потрапив у таку ж неволю, як і російський народ[140].

Отже, тема Хмельниччини й козаччини залишалася в українській історичній міфології привабливою і на початку XX ст. Водночас важко не помітити, як, з одного боку, «козацький міф» сприяв консолідації різних верств модерної української нації, а з іншого — ніс із собою психологічно неприємні або малозрозумілі почуття приреченості, поразки, безвиході, адже відродити козацтво як основу державності здавалося неможливим.

19 серпня 1906 р. помічник начальника Київського відділу охорони Кулябко дав загалом справедливу характеристику діяльності української інтелігенції за останні півстоліття: «Підйом, пережитий Російським суспільством у період „епохи реформ“ спричинив пожвавлення Української національної свідомості, даючи йому підпору в щойно народжуваній українській інтелігенції. Але розмірів дійсного політичного значення вона не досягла як через слабкість нового класу, так і внаслідок реакції, що припинила на довгий час революційний рух у Росії»[141].

Зараз можна стверджувати, що діяч помилявся щодо майбутнього українського руху, який став і національним, і політичним, і революційним, особливо, коли це дозволили загальнополітичні умовні крах Російської імперії 1917 р. Однак у його часи ситуація була справді іншою.

Ідеї національного руху вироблялися насамперед інтелектуалами міста. Сільська ж інтелігенція, за словами Б. Кравченка, подібно до інших націй Східної Європи, «непевна і спантеличена пристала до того руху лише тоді, коли він набув певного престижу». До того ж справедливим є й інше зауваження дослідника: «Майбутні активісти з інтелігенції формувалися в містах, але не з міських мешканців»[142].

У зв’язку з цим не можна погодитись із закордонним дослідником А. Каппелером, який, порівнюючи український національний рух у Галичині й на Наддніпрянщині, вважає, що в першому випадку «визначну роль відіграли священики, вчителі та артисти», а в другому «була відсутня велика соціальна група, котра могла бути проміжною ланкою між невеликим прошарком міської інтелігенції та селянськими масами»[143]. Сільська інтелігенція, за словами Г. Касьянова, не відмежовувалася від процесів «національного відродження» й організації національно-визвольного руху. Інша річ, що її чисельна перевага над міською багато в чому зумовлювала і слабкість цього руху, і Г. Касьянов говорить про брак її організованості й комунікабельності, розпорошеність тощо[144].

Проте це не завадило багатьом діячам саме сільської інтелігенції стати в авангарді українського національного руху. На це вказує кілька фактів. Наприклад, до Центральної Ради та її представницьких органів входили вихідці з сімей сільських учителів (В. Бойко, Н. Григоріїв, М. Полоз), лікарів (І. Шраг), священиків (С. Єфремов, С. Веселовський, В. Голубович, Д. Ісаєвич, В. Королів, М. Корчинський, Ф. Крижанівський, М. Левитський, О. Лотоцький, Ф. Матушевський, К. Мацієвич, М. Міхновський, В. Прокопович, В. Садовський, О. Саліковський, П. Стебницький, В. Чехівський, А. Яковлів)[145].

Членами українських урядів, органів виконавчої, законодавчої та судової влади, військових і дипломатичних місій періоду 1917—1921 рр. і навіть 1920-х рр. були колишні сільські інтелігенти дореволюційної доби. Так, серед ініціаторів створення Центральної Ради був колишній сільський учитель зі степової України Олександр Волошин, а її членом і секретарем — сільський вчитель із Волині Антін Постоловський. Генеральний секретаріат земельних справ УНР певний період очолював повітовий агроном із Чернігівщини Михайло Савченко-Більський. Міністром внутрішніх справ Директорії УНР був колишній інструктор із лісництва і землемір, уродженець Катеринославщини Олександр Мицюк. Лісівником був і Микита Шаповал — генеральний секретар пошт і телеграфу УНР, міністр земельних справ Директорії УНР. Економічним радником УНР у Відні працював ветеринарний лікар із Кременчука Олександр Степаненко. Відомий у добу Української революції 1917—1921 рр. генерал-хорунжий Армії УНР Юрій Тютюнник у молодості після закінчення Уманської аграрної школи працював садівником і пасічником на Звенигородщині. Майбутній народний комісар освіти УСРР Олександр Шумський у 1908—1911 рр. був меліоратором. У цілому можна зробити висновок, що українська національно-демократична революція винесла в авангард національного руху саме «провінційних діячів», які до цього змушені були приховувати своє коріння, культурну орієнтацію, національну свідомість, професійні та соціальні амбіції.

З іншого боку, міністр торгівлі та промисловості в українському уряді тих часів І. Фещенко-Чопівський таки слушно зазначав, як улітку 1917 р. Київ перетворився на місто паломництва для національно-свідомих кадрів українства, тоді як їхня допомога була потрібна саме в регіонах — для розбудови й укріплення адміністративного апарату. Як наслідок, Київ став містом, що весь час «мітингує, принципіалізує та теоретизує», а провінція залишилася без своїх кращих кадрів. На селі підтримка Центральної Ради була стихійною і неорганізованою, і це, разом із блокуванням фондів для фінансування адмінресурсу з боку Тимчасового уряду, призвело до появи багатьох перешкод у справі визнання влади Центральної Ради в Україні як єдиної, законно репрезентативної та цілісної[146]. До поширення цих явищ була причетна українська сільська інтелігенція. Найбільш амбітна її частина з початком Української революції захопилася реалізовувати свої здібності, не реалізовані в часи імперії, на більш доступних тепер посадах у великих і малих містах. Другу й дещо меншу частину являли собою сільські інтелігенти, яких лише обставини (обов’язок, сім’я) затримали в селі: саме на них могла спиратися українська влада як на організаторів «селянської стихії» у потрібному ключі. Нарешті, третю частину становили пасивні елементи сільської інтелігенції, яких важко було класифікувати інтелігенцією у типовому для тих часів розумінні.

Відсутність загальнонаціональної єдності інтелігенції Наддніпрянщини напередодні й під час революції 1917—1921 рр., разом із розмаїттям політичної ідеології (націоналізм, лібералізм, соціалізм, консерватизм), призвела до втрати нею потужних державотворчих важелів, і сама інтелігенція виявилася неспроможною очолити й утримати Українську державу.

Водночас не можна не помітити, що внаслідок змін у діяльності української інтелігенції пореформеного періоду в Україні похитнулися всі три стовпи державної ідеології Російської імперії — самодержавство, православ’я і народність. Умовно кажучи, управлінська інтелігенція (відповідала за перший стовп), духовенство (відповідало за другий) і гуманітарна інтелігенція (формувала образ «народності») уже не були надійною підтримкою російського режиму на Наддніпрянщині. Втім, усі ці ділянки імперської ідеології були підважені неоднаково: меншою мірою це спостерігалося серед управлінської інтелігенції, більшою — у релігійній сфері, а найбільше в питаннях формування «народності», де нечисленна та несвідома, спершу педагогічна, творча і медична українська інтелігенція творила образ уже не імперського «єдиного народу», а складала проект нової (як їм здавалося, «відродження старої») нації. Таких проектів, як уже зазначалося, було декілька (український, польський, російський), але найвиразнішим і найбільш аргументованим видавався в аграрній, селянській Україні український національний проект, який, з усіма своїми перевагами й недоліками, у XIX ст. мав здебільшого академічний характер, а в XX ст. увійшов за більш масової соціальної підтримки у свою політичну фазу.

Можна по-різному оцінювати роль української інтелігенції в процесах трансформації Російської імперії другої половини XIX — початку XX ст., однак важко заперечити: вона не була байдужою до питань визначення людини в новій системі соціальних і національних координат так, як часом були байдужими до неї інші верстви.