У країні ягуарів

Лісові будні

Швидко минають дні. Щодня ходжу вздовж берега струмка, іноді забираюсь у хащі, в порослі густою рослинністю яри. Бувають щедрі дні, а бувають і такі, коли мої колекції зовсім не поповнюються. Джунглі огортають мене вічною напівтемрявою, наче павук свою жертву павутинням. Я не можу і не хочу звільнятися від чарів «зеленого пекла», хоч вони завдають іноді чимало страждань. Бувають такі важкі хвилини, коли мені не хочеться йти в джунглі. Але я все-таки перемагаю це почуття.

Два дні інтенсивно полював і збирав комах. Адже природа не жде. Джунглі живуть своїм повнокровним, бурхливим життям.

Багато можна було б розповісти про орхідеї. Ці рослинні паразити чудові. Але вони дуже великі і збирати їх неможливо, бо для цього потрібен був би не човен, а цілий пароплав. Рослинний світ тут надзвичайно багатий, навіть найдосвідченішому ботанікові важко було б систематизувати його.

Коріння орхідей, що вмостилося на товстих, старих гіллях, не чіпаю, бо на ньому завжди багато мурашні і всякого сміття. Тільки зачепи орхідею, і все це посиплеться тобі на голову й за комір.

Звичайно, праліс — не квітучий сад. Адже орхідеї ростуть не на кожному кроці. Джунглі обплетені густою, майже непрохідною сіткою ліан і витких рослин.

Сьогодні вирішив поплавати човном уздовж берегів і трохи пополювати.

Під гіллям, що нависло над струмком з берега, кроків за п'ять від човна, з води витріщились на мене два великі каймани. Давно я не бачив тут крокодилів. Може, тому, що вночі ніколи не освітлював ліхтарем поверхню води.

Я схопив рушницю, прицілився межи очі одному кайманові і вистрілив.

Вода навколо плазунів завирувала, вгору злетіли бризки. Один крокодил утік, другий, в якого влучила куля, пішов під воду мертвий. Він ще раз викинувся з води, потім його триметрове, зеленасте тіло назавжди потонуло.

Високо вгорі пролетіли папуги і маленькі яскраві колібрі. Деякі покружляли наді мною. Мабуть, вони ще ніколи не бачили людини.

Раптом над головою пролетів із змією в пазурах великий коричневий птах — акака. Він піймав поблизу стоянки гримучу змію. Жаль, що змія стала його здобиччю, а не моєю.

Я знаю п'ять видів таких птахів, що поїдають навіть отруйних змій. Побачивши плазуна, вони нізащо не проминуть його. Їхній шлунок, органи травлення не бояться зміїної отрути.

Чим глибше забираюся в джунглі, в цей надзвичайно красивий, незайманий світ, тим з більшою жадобою шукаю щось нове і цікаве, і воно, наче світло, веде мене все далі й далі в нетрі.

Зелений, чудовий світ щохвилини готує мені якісь несподіванки. Хто скуштував цього нелегкого життя, той, незважаючи на труднощі, не відмовиться од нього. Малярія, спека, зливи і втома, невдачі колекціонера і мисливця — все це тимчасові явища. Адже, їдучи по второваному шляху, колесо воза теж іноді наскакує на камінь. Колесо підстрибне, віз струснеться, а далі котиться знову рівно.

Цілими годинами я можу спостерігати мурашку чи жука, дивуючись терпінню, з яким вони долають труднощі.

Часом, стоячи на березі струмка, слухаю хлюпіт хвиль. Перед моїми очима пропливають риби, іноді промайне величезна анаконда. Та я навіть не поворухнусь.

Навіщо? Адже я все одно не зможу витягти з води шести-восьмиметрову змію.

Звуки, що линуть з невидимих джерел, створюють в моєму уявленні цілі картини.

До пізньої ночі, засвітивши карбідний ліхтар, сиджу за щоденником. Надворі темно, все зливається у чорний колір, нічого не видно. Хвиля вітру, що промчала по долині струмка, принесла приємну прохолоду. Повітря посвіжішало.

Насувається буря. Блискавки пронизують небо. Десь далеко вдарив грім і луною прокотився по джунглях.

Я кладу перо. Треба швиденько прибрати все на стоянці. Карбідний світильник неспокійно блимає. Квапливо все зв'язую, закріплюю і вношу під накриття, щоб злива чого не зіпсувала. Грім зливається в постійний гуркіт. Усе навколо шумить і гуде. Сильний вітер заносить під навіс листя, зірване з дерев.

Нарешті, все на місці. Роботи було не багато, бо я завжди готовий до бурі. Вогнище не погасне: воно під навісом.

У чорному небі спалахують яскраві блискавки, і на мить стає світло, як удень. А потім знову все поринає в чорну темряву, чути тільки, як шумить ліс. Щохвилини оглушливо гримить грім, і здається, ніби весь світ ось-ось розколеться. Вітер шарпає джунглі, немов силкуючись заглушити грім. Тріск від падіння вивернутих з корінням дерев тоне в загальному шумі. Вітер шалено шарпає пальмове листя на моїй покрівлі. Чого доброго зірве її і жапи з човна разом з перекладинами.

Незабаром до всього домішується й шум дощу. Вітер задуває під навіс бризки. Джунглі аж гудуть. Згодом дощ переходить у страшенну зливу, крізь яку невиразно видно навіть світло блискавок. По пальмовій покрівлі наче чорти танцюють. Я підкидаю у вогонь сухого хмизу. Маси води з шумом падають на джунглі, на листя, на покрівлю, на клітки і змивають на своєму шляху все, що можуть.

Температура різко знижується. За чверть години знизилась градусів на двадцять. По спині пробігає холод, і я надіваю на себе дві сорочки.

А за навісом шалено лютують сили природи, небесний бій не вщухає. Крізь пальмове покриття вода протікає прямо на мене і на речі. Я стурбовано дивлюсь на покрівлю. Треба було густіше вшивати її.

Крізь густу завісу дощу нічого не видно. Я знаю, що змії в клітках дуже неспокійні та й шкури намокнуть. Але нічого не можу вдіяти.

Майже дві години тривала ця страшна небесна війна. Буря вщухла, а на темний ліс ще довго падав тихий, густий дощ.

Карбід уже майже вигорів у ліхтарі. Я лежу в мокрому гамаку, милуючись страшним величним видовищем, яке може влаштувати тільки могутня природа. Ковдра теж мокра. Позіхаючи, розминаю задублі пальці. Завтра в мокрому лісі під шум краплин буде добре полювати.

До шостої години ранку ще можна поспати. Сон приходить до мене так швидко, як щойно буря в джунглі.

Улітку, кілька місяців тому назад, я записав у щоденник: «Блакитний небозвід — мов гаряча піч». Тепер ця гаряча піч ще й оповита сірими хмарами, і в лісі просто задуха. Давно вже я не бачив неба.

А втім, в одному місці, на дереві, я помітив пляму, схожу на небесну блакить. Це були яйця інамбу.

Інамбу — великий птах, лісова курка. М'ясо і яйця інамбу дуже смачні. Присівши навпочіпки, я шукаю очима дику курку і півня, але їх ніде не видно. Це дуже цікаві птахи. Курка інамбу несеться, а півень висиджує курчат.

Підходжу до гнізда і простягаю руку до яєць. Вони холодні. Значить, півень і курка втекли не від мене. Гніздо покинуто давно. Яйця, мабуть, уже тухлі, але ще не втратили красивого блакитного кольору. Я ніяк не можу намилуватися їхнім забарвленням.

Вирішив яйця забрати з собою.

Господарі гнізда, безперечно, загинули. Їх, мабуть, зжер удав, ягуар, дикий кіт або інший хижак.

Витягаю зелений сачок і обережно складаю в нього усі сімнадцять яєць. Доводиться повернутись на стоянку. Іду дуже обережно, щоб не розбити жодного яйця, інакше одяг страшенно смердітиме.

Ліс мокрий, і йти важко — дуже слизько. На мені теж усе мокре. Як же спорожнити яйця? Про те, щоб зробити з двох кінців дірочки і видути їх, не може бути й мови. Адже якщо проколоти тухлі яйця, то біля них не можна буде навіть стояти — не те що видувати ротом. До того ж усередині можуть бути зародки курчат. Тоді яйця доведеться закопати в землю.

На птахів, крім інамбу, я ніколи не полюю. Хіба що іноді застрелю великого орла, цього жорстокого ворога ссавців — мавп, оленів, диких кабанів та всяких птахів. Орел своїм дзьобом пробиває голову будь-якого ссавця. Розмах крил його досягає 160–170 сантиметрів. Почувши хижака, тварини перелякано нишкнуть.

У густих хащах птахів можна побачити рідко, бо їх прикриває зелене листя, сплетення ліан та повзучих рослин. Та я на птахів і не полюю, тому що препарування їх забирає багато часу. Крім того, в мене немає для цього хімікатів.

До стоянки ще кроків двадцять. Я обережно відхиляю гілки, щоб не побити яйця.

Коли вирушаєш у хащі, ніколи не можеш сказати, скільки пробудеш там. Непередбачені події можуть зупинити або затримати. Сила-силенна небезпек чигає тут на людину.

Тухлі яйця інамбу завдали мені чимало клопоту. Я ретельно оглядаю руки, чи немає на них свіжих ран. Зіпсовані яйця можуть викликати зараження крові. Як же спорожнити їх?

Придумав! Залажу в човен, дістаю старий, іржавий цвях, стаю навколішки, перехиляюсь за борт човна і проколюю яйце з двох боків під водою. Потім розколочую вміст цвяхом, і вода, мов насос, вимиває смердючу рідину. Я допомагаю їй, розмахуючи яйцем під водою.

Вимиваючи дванадцяте яйце, відчуваю, що це заняття вже набридло. Коліна затерпли, поперек заболів, від смороду занудило.

Вже й час обіду минув, а я впорався тільки з дванадцятьма яйцями. Викинути решту? Ні. Раз уже почав, доведу справу до кінця. Шкода, що гнізда не прихопив з собою. Якби помістити вимиті яйця в гніздо, та ще посадити чучело півня інамбу, була б оригінальна річ.

Після обіду знову йду в мокрий ліс до гнізда. Довгим лезом теркадо піднімаю його знизу. З-під гнізда швидко виповзає чорна стоніжка завдовжки сантиметрів сорок, завширшки сантиметрів два. Вона вже по. чала зариватися в опале листя, коли я притис її лезом теркадо до землі. Це найбільша стоніжка, яку я досі бачив. Стоніжка насправді має лише сорок дві ніжки. Це отруйна комаха. Кабоклу твердять, що укус її смертельний. Однак зараз сили нерівні: я дужчий і досвідченіший. Стоніжка ще ніколи не бачила людини та й з лезом теркадо не мала справи.

Я поквапливо дістаю з рюкзака банку з ціанистим калієм, в якій уже лежить чимало комах і серед них дві сталево-сині оси, піймані вчора. Ця велетенська стоніжка пошматує їх, але рискувати варто. Розкривши банку, я. висипаю комах на опале листя, потім накриваю голову стоніжки банкою. Відчувши задушливий запах ціанистого калію, вона одчайдушно. звивається, намагаючись втекти. Банкою притискаю стоніжку до опалого листя, але обережно, щоб не передавити її.

Двоє чорних, гострих, як голка, клешень сердито ворушаться, а біля рота стоніжки виступає якась рідина. Може, це отрута? В мене ще не було нагоди випробувати на собі її дію. Та я й не дуже прагну цього. Вже майже половина стоніжки в банці. Комаха шалено кидається, сіпається, звивається, маленькими гострими ніжками розгрібає листя під собою, та лезо теркадо міцно притискає її до землі.

Скільки часу минуло? Не знаю. Пальці, якими стискаю держак теркадо, вже заніміли, ноги затерпли. Двобій закінчується. Сорокадвонога стоніжка знесилюється, рухи її слабшають. Нарешті, вся стоніжка в банці! Я відпускаю держак теркадо і розминаю пальці, але банку ще не наважуюсь відняти од землі. Згодом, коли моя жертва зовсім перестала ворушитися, я перевертаю посудину догори шийкою і затикаю її корком. Стоніжка така велика, що зайняла всю банку, наче маленька змія.

Після цього я кладу гніздо інамбу в ящик, перев'язую його мотузкою, щоб зручніше було нести, визбирую із землі розсипаних комах і вертаюсь назад.

Смеркало, коли я добрався додому.

Час подумати про вечерю. Я ставлю рушницю до стовпа, ящик — біля кліток, підвішую над вогнищем казанок і наливаю в нього води з відра. В каструлі залишилася вчорашня цибуля, підсмажена на ламантиновому салі. Цю каструлю теж ставлю на вогонь і, взявши риболовні снасті, іду до річки.

Вкритий жапами човен виглядає, мов старенька колиба. На його дні після дощу збирається багато води. Іноді доводиться вичерпувати її двічі на день. Але це буває лише під час великої зливи.

Човен для мене справжній друг. З нього я ловлю рибу, беру воду з струмка, під його навісом ховаюся від дощу. Зрештою, це єдиний засіб зв'язку між мною і зовнішнім світом — цивілізацією.

Сиджу на кормі і ловлю рибу, намотавши на зап'ястя волосінь. Відстань од гачка до поплавка близько одного метра — найзручніша глибина для ловіння риби в цьому струмку. А довжина волосіні від поплавка до зап'ястя — півтора метра. На гачок настромив шматок в'яленого м'яса пекарі. Місце біля човна добре наживлене, бо я викидаю сюди всі недоїдки. Тому тут завжди можна піймати рибу. Тож риба на вечерю — для мене звична страва.

Раптом поплавок зникає під водою. Я різко підсікаю і відчуваю, що волосінь напнулась, мов струна, врізаючись у зап'ястя. Невидима риба так сильно смикає, що натягаються навіть канати, якими прив'язано човен. Коротка волосінь теж, наче струна, розрізає воду зліва направо і навпаки. Човен погойдується, а я силкуюсь підтягнути до себе невидиму здобич, що чинить шалений опір. Правою рукою вчепився в переднє сидіння, а на ліву намотую волосінь. Нелегко впоратися з таким «противником». Риба ще раз рвонула і зненацька метнулася під човен.

Ногою підсовую до себе гарпун, що лежить у передній частині човна.

Риба, мабуть, велика. Може, на гачок попала піраруку?

Попускаю трохи волосінь, нагинаючись по гарпун. Зап'ястя болить, так міцно врізалася волосінь. у шкіру. Риба злякалась, видно, не на жарт, бо шалено кидається з боку на бік з гачком у роті чи, може, в шлунку.

Наді мною пролітають десятки барвистих папуг. Я люблю милуватися ними, але тепер мені не до них. Риба ніби притомилася. Вже не так різко сіпає. Таки пощастило підтягнути її до себе. Зубами пересуваю волосінь на зап'ясті трохи вище.

У цю мить велика риба викинулася з води біля самого човна. Вона плоска і сіра.

«А хай тобі чорт!» — лаюсь я зі злості і щосили стромляю гострий кінець гарпуна в її тіло.

Гарпун пройшов наскрізь, і риба перестала опиратись. Мене охопила неймовірна лють. Це плоска риба, араїя, з колючим хвостом. Якщо у воді наступити на неї, вона шпигоне, мов скорпіон. Араїєю назвали цю рибу кабоклу. Шорсткою шкірою араїї дикі індіанські племена середньої Бразілії користуються замість наждаку при обробці дерев'яних виробів.

Поволі підтягаю мертву рибину до човна. Огидне створіння! Правда, для того, хто колекціонує риб, араїя була б цінною знахідкою. А для мене вона лише втрата гачка. Я висмикую з неї гарпун і перерізаю волосінь біля самого її рота.

Мертва рибина попливла за течією, а разом з нею попливла і моя надія на смачну вечерю.

Змотую обривок волосіні, шпурляю гарпун на дно човна і вилізаю на берег.

Вода в казанку вже закипає. Я дістаю.із мішка три шматки в'яленого м'яса піраруку. Промивши його в струмку, дрібно нарізаю і разом з цибулею кидаю в окріп. Ну, що ж, хоч і не з свіжої риби, але все-таки юшка.

Потім накладаю карбіду в світильник, заливаю його водою і запалюю. З шипінням розгоряється ліхтар, і галявину, що поринула в темряву, заливає біле світло. Незабаром нічний відпочинок.

Прокидаюсь уранці від галасу мавп, що цілою зграєю мчать по деревах наді мною. На покрівлю падає сухе гілля і листя. Мавп я не бачу, тільки чую.

Надворі вже розвиднілось. Я потягаюсь у гамаку. Як приємно розім'яти кістки після нічного сну.

Раптом чую, що біля кліток щось шкрябає… Відкидаю сітку, яка звисає майже до землі, беру рушницю і, босий, виходжу з-під навісу. За клітками в опалому листі копошиться велетенська ящірка, шукаючи собі на сніданок комах. Побачивши мене, вона шмигнула в гущавину.

Варю сніданок і весь час думаю, куди б сьогодні піти. Цей берег уже весь сходив. Хоч намагаюсь поводитись тихо, та все-таки то постріли, то інші шуми лякають тварин.

Сьогодні перепливу на другий берег, причалю десь вище стоянки і пройду в глиб нетрів. Покриті пралісом гори в тому місці підходять майже до самого струмка. Ідеальне місце для полювання! Там ще, певно, не ступала людська нога, не лунав постріл. Іноді кабоклу заходять далеко в джунглі, але тільки в ті райони, де ростуть каучукові дерева. А тут їх немає.

Безмежні простори Бразілії вкриті густим пралісом. Величезні території не заселені людьми, вони непрохідні. А наукові експедиції бувають тут так рідко, що бразільцям ще на тисячу років буде що досліджувати і відкривати.