У країні ягуарів

На межі царства ягуарів

Сиджу в човні Абелардо і стежу за поплавком (на цей раз вирішив порибалити з поплавками) із простого корка. Погойдуючись на хвилях, він пливе перед човном.

Раптом щось сильно сіпнуло поплавок. Намотана на зап'ястя мотузка, що править за волосінь, натяглася, мов струна, — мабуть, риба проковтнула гачок. Я поволі витягаю здобич. Виходячи з води, риба так рвонула, що я мало не впав. Абелардо підбіг до мене і теж схопився за мотузку. Обережно підводимо до берега рибу, що ніяк не хоче здатися. Раптом очі Абелардо дико спалахнули. Схопивши з човна саморобний гарпун, він з розмаху стромляє, його в рибину.

Це виявилася піраруку вагою кілограмів двадцять. Солоне і в'ялене м'ясо піраруку в мене є в човні, проте свіжа риба набагато смачніша.

Кабоклу витягує неживу рибу на пісок. Луска на рибі завбільшки з п'ятак. Отже, Купарі нагодувала нас сьогодні.

Абелардо ніяк не може дочекатися, коли вже звариться юшка з риби. Він переборює бажання вихопити з казанка напівсире м'ясо. А коли юшка зварилася, мій гість одразу проковтнув величезний шматок. Такого апетиту я ще не бачив. Тільки тепер я по-справжньому оцінив благородність Абелардо, який двічі так скромно «позичав» у мене харчі.

Після обіду Абелардо помив казанок, миски і ложки, які я видовбав з дерева. Решту почищеного м'яса ми засолили і поклали в човен.

— Абелардо, може, підемо в ліс на кілька годин? Адже ми на межі царства ягуарів?! — запитав я кабоклу.

— Ходімо, сеньйоре! — сказав він, встаючи і тугіше затягуючи ремінь з широкою пряжкою.

Я хотів піти в джунглі сам, але все-таки побоявся залишити Абелардо. Він, звичайно, чесний, та навіщо піддавати його спокусі… Чого доброго, попливе на моєму човні назад, прихопивши з собою і свій човен, щоб я не міг його наздогнати. Хай краще йде зі мною.

Ет, до біса! Це не вихід! Якщо в кабоклу злі наміри, то він навмисне відстане в джунглях від мене і все одно втече. Тим більше, що тубілець давно міг це зробити.

— Абеларде!

— Що, сеньйоре?

— Якщо ти втомився, залишайся тут. Я сам піду.

— Нізащо не залишусь, сеньйоре! — запально вигукнув Абелардо, вдячно глянувши на мене. Він зрозумів мене і аж повеселішав.

Ми почали збиратися на полювання. Я взяв з собою сачок для ловіння метеликів, хоч ним, мабуть, орудувати буде важко, бо рослинність дуже мокра.

Побачивши сачок, Абелардо засмутився. Збирання комах і метеликів він вважав ділом, не гідним справжнього мисливця. Однак цю прикрість кабоклу сприйняв не ремствуючи. Скорився.

Ожив мій супутник тільки тоді, коли и поклав у його натруджену долоню патрони.

— Рушниці теж беремо? — спитав він усміхаючись.

— Аякже!

— Бо я гадав, що тільки отой сачок на метеликів…

Абелардо зарядив рушницю, і в нього залишилося ще два патрони.

— Візьміть, сеньйоре! — сказав він, подаючи їх мені.

— Нехай у тебе, Абелардо. Вони тобі стануть у пригоді.

Кабоклу мовчки поклав у кишеню патрони, що тут ціняться як золото.

Ми витягли на пісок човни і подвійними канатами прив'язали їх до тонких дерев. Човен Абелардо поряд з моїм — наче бідний родич поруч з багатим дядьком. Я сказав про це Абелардо. Він щиро розсміявся. Кухоль міцної кави додав йому бадьорості, не кажучи вже про казанок юшки по-угорськи, з червоним перцем. Абелардо подобається пекучий червоний перець. Видно, він звик до перцю, адже перцеве дерево росте скрізь на берегах Тапажосу.

Незабаром, приготувавши все до подорожі, ми вирушаємо в джунглі. Метрів через п'ятдесят сачок, яким я ловив метеликів, намок і зліпився. Таким сачком уже не піймаєш комахи. А жаль, навколо літає багато метеликів! Я вішаю сачок на гілку — хай сохне, заберу його, коли повертатимемось назад.

У рюкзаку — дві банки з ціанистим калієм. Одну віддаю Абелардо, який, шукаючи комах, старанно заглядає під листя, під кору дерев, підважує трухляві колоди.

Перша здобич мого помічника — великий чорний лісовий скорпіон. Абелардо затискає його між двома гілками, опускає в банку і зацікавлено спостерігає крізь скло, як скорпіон здихає від отрути. Ідемо лісом мовчки. Абелардо захопила невідома йому досі робота.

— Кобра, сеньйоре! — скрикнув він раптом, підваживши повалений стовбур.

Це «двоголова» жовта змія. Вона живе в землі. Кабоклу гадають, що змія сліпа. Але наукові дані свідчать, що вона бачить. Обидва кінці — хвіст і голова — в неї однакові. Тому кабоклу називають її двоголовою.

Я обминув товстий стовбур, який, падаючи, повалив тонший, що його підважив Абелардо, і підійшов до змії. Жовта, завтовшки з вказівний палець, завдовжки близько тридцяти — тридцяти п'яти сантиметрів змія безпорадно звивається під гілкою, якою Абелардо придавив її до землі. Витягши з рюкзака мотузку, я прив'язав змію до гілки. Двоє каламутних, маленьких очей з більмом сліпо вирячились. Тільки рухливий язичок і звивання змії свідчать про її опір. Вона, мабуть, полювала на комах термітів, які прорили собі тунель під поваленим стовбуром. Абелардо поніс змію до сачка. По дорозі назад заберемо все.

Як тільки Абелардо зник у гущавині з коброю, в мене знову з'явилася недовіра до нього… Проте Абелардо повертається, і мені соромно за свою підозру.

Мій супутник дуже вправно збирає комах. Згодився досвід, надбаний в джунглях роками.

Рушниці наші стоять під деревом. Поки що вони не потрібні: тріск сухих гілок, шелест листя під ногами насторожують усе живе в джунглях. Навряд чи зустрінемось ми з якимось звіром. У бразільських джунглях краще полювати одному, щоб не зчиняти шуму, бо звірі реагують на найменший незнайомий звук і чимдуж тікають.

Запал Абелардо через деякий час вгасає, він уже байдуже збирає комах.

Іноді ми розходимося на таку відстань, що не чуємо кроків один одного.

У банках стає все більше рідкісних комах. Скільки краси, форм і барв!

Абелардо присів біля дупла поваленого дерева і щось розглядає.

Я залишаю його і йду з рушницею вперед. Серед тиші чутно лише дзвінке капання води, що стікає з рослин. Джунглі ніби вимерли.

Навколо товстого стовбура пальми урукурі лежить багато торішніх плодів, з напівзогнилих шкаралуп виглядає насіння. Розгрібаю купку зерен біля пальми. Раптом у повітря здіймаються великі коричневі лісові таргани. Двох мені пощастило збити капелюхом на льоту.

Обережно підіймаю капелюх, щоб таргани не вилетіли. Зненацька за спиною лунає оглушливий постріл. Спершу мені здалося, що Абелардо вистрілив у мене. Я блискавично повернувся, щоб відповісти йому пострілом… Але в ту ж мить з дерева, ламаючи гілки, на землю гепнуло щось важке з чорними плямами. Всього кроків за два від мене стоїть з рушницею в руках Абелардо і показує дулом під густі зарослі, де лежить темна, плямиста маса.

— Гляньте, сеньйоре! — гукає він, перезаряджаючи рушницю. — Якби я не вбив цього плямистого дідька, він міг би добре пом'яти вас…

У цю хвилину Абелардо помічає в моїх руках націлену на нього рушницю і одразу похмурніє.

— Ось воно що! — каже він сумно. Потім, наче виправдовуючись, пояснює: — Я не міг інакше, мусив стріляти за вашою спиною, вибачте.

Ще просить пробачення!

А таргани уже десь далеко, далеко — тримаю в руці лише порожній капелюх.

Підходжу до великого ягуара, якого Абелардо застрілив саме в ту мить, коли він збирався стрибнути на мене з дерева. Якби не Абелардо, ягуар схопив би мене, мов кіт мишу.

— Спасибі, Абелардо, велике-велике спасибі!

— Ну, що ви, сеньйоре, за віщо? — відповідає кабоклу, ніяково всміхаючись.

Удвох витягаємо з гущавини вбитого майже двометрового чорного ягуара.

— Ми в царстві ягуарів, сеньйоре, — зауважує Абелардо.

— Атож, у царстві ягуарів, — повторюю тихо.

З джунглів повертаємося з багатою здобиччю: дві банки комах, «сліпа» змія і шкура чорного ягуара, яку несе на плечах Абелардо. Він влучив ягуарові в ніздрю, і куля, розтрощивши шийний хрящ, вилетіла збоку.

Після цього випадку не хотілось більше залишатися в джунглях, ми повернулись на стоянку.

Розпинаючи шкуру ягуара, я сказав Абелардо:

— Коли попливеш на Тапажос, візьмеш цю шкуру. За неї дадуть добрі гроші.

— Що ви, сеньйоре! Продасте самі, разом з іншими шкурами, Або залиште собі, може, згадаєте Абелардо Карнейро добрим словом.

— Ну, це я тобі урочисто обіцяю!

Згодом Абелардо приніс із лісу сачок і «сліпу» змію, яку ми відразу ж зачинили в клітку.

— Сеньйоре! Трьох жап замало для п'яти перекладин на човні. З навітряного боку задуває дощ. Добре було б прикрити човен з усіх боків.

— Так, але для цього потрібно ще п'ять-шість жап.

— Давайте сплетемо, — радо пропонує Абелардо.

Кабоклу в усьому допомагає мені, але я ніяк не можу розвіяти підозру до нього, не можу відчути себе з ним так, як з колишніми супутниками. Адже ми живемо у різних світах, і на межі цих світів лежить могила вбитого Пінто… А жаль. Якби не ця пригода, Абелардо був би хорошим помічником.

Човен Абелардо прив'язуємо на буксир до мого, вкрай навантаженого. Абелардо сідає навпочіпки у передньому човні і веслує. Прив'язаний ззаду човен заважає, тому пливемо досить повільно.

Годин через чотири по обіді припливаємо до бурхливого струмка, бистра вода якого ліворуч від нас впадає у Купарі.

— Ліворуч! — гукаю Абелардо. — Тут повернемо!

Я вирішив попливти вверх по струмку. По-перше, я ще не бував у цих місцях. А по-друге, тут буде цілком безпечно для Абелардо. Починаю звикати до думки, що Абелардо лишиться зі мною. Не можу його прогнати. Та й мені поміч. Удвох ми зберемо колекцію удвічі швидше. Перед поліцією якось виправдаюсь, до того ж це буде ще не скоро.

Абелардо, мабуть, догадується, що я думаю, бо повертає до мене своє мефістофельське обличчя. Вираз у нього такий, наче ми річкою Стікс входимо в похмуре царство мерців.

Джунглі по обох берегах струмка, сутінки непрохідних хащів, сплетення ліан, загадкова мовчазність і справді справляють дуже гнітюче враження.

Незабаром починає смеркати.

— Сеньйоре! Треба зупинитись і пошукати місце для ночівлі, бо темрява може застати нас зненацька, — вперше обзивається Абелардо відтоді, як ми пливемо цим струмком.

— Гаразд, звертай до берега!

Я допомагаю веслувати, і ніс човна врізається в густі зарослі.

Абелардо з допомогою теркадо енергійно прокладає шлях у хащах. Він обрубує гілля, розсікає ліани, виткі рослини. Утворюється досить широкий коридор, яким наш човен поступово просувається вперед.

Незабаром ми причалюємо до розмитого водою берега.

Надвечірнє сонце ледве пробивається крізь густі хмари. Над джунглями ще тільки сутеніє, а під деревами вже темно. Ліс такий густий, що здається, ніби над головою нависає чорна стеля. Внизу земля вкрита опалим листям — ні трави, ні моху тут немає. Сумний і грізний цей ліс.

Абелардо неспокійно оглядається навколо. Він у гіршому становищі, ніж я. Адже в мене є гамак, сітка від комарів, а в нього немає. Доведеться йому ночувати в човні, під навісом. Я співчуваю йому, бо сам дві ночі «насолоджувався» таким відпочинком.

А комарі вже почали свою сатанинську симфонію, завдаючи нам мук і страждань. Вони не знають, що в людини є руки, і тому спокійно сідають на нас Цілими десятками вбиваємо їх одним ударом, але від цього армія ненажерливих кровопивців не зменшується.

Швиденько розкладаємо багаття. Це трохи полегшує нашу долю.

Абелардо дістає з човна все потрібне для вечері. Зваривши юшку, смачно повечеряли нею та фариньєю.

Навколо густа темрява. Єдине джерело світла — жарини в багатті. Абелардо кинув на вогонь два оберемки хмизу, і через хвилину заклубочив густий задушливий дим. Хто знає, що краще: годувати своєю кров'ю комарів чи задихатися від диму? Мабуть, Абелардо теж стоїть перед такою дилемою, бо його крута лайка по-португальськи лунає на весь ліс…

— Сеньйоре, ви й завтра збираєтеся тут ночувати? — почув я його хриплуватий голос із густого диму, хоч самого Абелардо не бачив.

— Еге, тут! — відповідаю коротко. — Хочу оглянути джунглі і пополювати.

— Ну, сеньйоре! Тоді ці комарі вип'ють нашу кров до останньої краплини. Краще потрапити до рук поліції і сісти на тридцять років у тюрму, ніж терпіти знущання цих ненажер, — заперечує Абелардо, з усієї сили ляскаючи по собі і струшуючи десятки вбитих комарів.

Мені жаль Абелардо, і я запропонував йому спати разом в одному гамаку. Це, правда, не дуже зручно! Доведеться лягти головами в різні боки. Так сплять у лісових хатках бразільські подружжя, якщо їм бракує коштів, щоб придбати два гамаки…

Швидко вкладаємося спати. Гамак рипить від подвійного тягаря. Кілька комарів бринять під сіткою. Але з ними вмить розправляємося. Абелардо задоволений. Він солодко простягається в гамаку, притискаючи до мого вуха мозолі лівої ноги, яка спочиває на моєму лівому плечі. На щастя, в цих краях людина не дуже вибаглива — можна стерпіти на вухах і чужі мозолі… Так і засинаємо.

Під гамаком лежать наші рушниці. Одна іржава, стара, їй років тридцять. На її совісті людське життя. Але вона мирно лежить поряд з другою, як і хазяїн її поруч зі мною.

За ніч прокидаюся разів п'ятдесят, спина затерпла, але повернутися на другий бік не можу. Тепер тільки розумію, які неймовірні злидні можуть змусити двох людей спати в одному гамаку. Мозолясті ноги Абелардо цілу ніч дряпали мою щоку… Ніч темна, як те підземелля, а під сіткою така задуха, що навіть дихати важко. Мотуззя, яким гамак прив'язано до дерев, від кожного поруху жалібно скрипить. За сіткою дзижчать хмари комарів, а під ним пищить один, що заліз, видно, звечора. Даремно намагаюся знищити незваного гостя. Абелардо обережно махає руками в темряві, і щоразу його жорстка мозоляста підошва човгає по моєму підборіддю і щоках, що давно не бачили бритви.

Перспективи на наступну ніч дуже невтішні, але про те, щоб Абелардо ночував не в гамаку, я навіть не думаю. Адже йому теж не солодко.

До мене наближається звук рівномірного дзижчання і раптово зривається. Комар сів мені на ліве вухо. Я терпляче жду. Відчуваю, як комар стромляє жало. Вухо раптом запекло, засвербіло, але я навіть не поворухнувся. Чекаю, поки комар відчує цілковиту безпеку і поважчає од випитої крові. Тоді настане моя черга. У вусі коле, свербить, пече, як вогнем. Нарешті з несамовитою люттю і силою ляскаю долонею по вуху. В голові аж задзвеніло.

— Є, сеньйоре? — чути з другого кінця голос Абелардо, який поспішно приймає з моєї шиї босі ноги, грубі, мов терпуг.

— Та ніби вбив… — відповів я невпевнено, прислухаючись до задушливої темряви під сіткою. Я помацав вухо, воно мокре і липке. Це все, що лишилось від комара, який зіпсував нам півночі.

А за сіткою комарі аж кишать, заколисуючи нас своєю «приємною» серенадою. В лісі ще темно, іноді чути хлюпіт води, шурхотіння якоїсь звірини, що лазить у гущавині. Десь далеко впало старе дерево. Отруйні змії, полози, дикі звірі пожвавлюються в нічному лісі. Одні чигають на здобич, інші стережуться нападу.

А ми — що ж подієш — з розплющеними очима погойдуємося в гамаку між двома пальмами урукурі, з нетерпінням чекаючи світанку, який врятує нас від страждань.

Раптом тишу пічної темряви розтинає дике нявчання. Ми напружено прислухаємося, потім потихеньку підводимося в гамаку. Я беру рушницю.

— Ягуар! — шепоче Абелардо.

Це самка кличе самця. Вона недалеко, за якихось сто — сто двадцять кроків від нас. Нявчання почулося знову, і, нарешті, все затихло. Більше ми не чули ягуара.

А за сіткою лунає фортіссімо комарів. Скільки мук і страждань завдає ця дрібнота мешканцям джунглів?! Жорстоке тут життя і для людини, і для тварини, і навіть для цих дрібних комах.

Нам нічого не лишається, як сісти в гамаку, обпершись один об одного спинами.

Нарешті, світає. В нічній темряві починають вимальовуватись якісь силуети, контури. Все поринає в олов'яну сіризну, потім, наче під впливом чарівної палички, забарвлюються в бронзовий колір і згодом у золотавий.

Абелардо підняв сітку і, полегшено зітхнувши, зліз на землю. Я солодко простягаюся у просторому гамаку. Тим часом Абелардо роздмухує жар у вчорашньому багатті. Коли сухий хмиз спалахнув, кабоклу підкинув оберемок дров і підійшов до мене:

— Сеньйоре, можна взяти вашу рушницю? Піду в ліс.

— Бери!

Знаю, що кому хочеться знайти слід ягуара. Незабаром я теж вилажу з гамака. Навколо все мокре від роси.

Заварюю міцну каву. Абелардо десь у лісі майструє капкан на ягуара. Через годину він кличе мене глянути на свій витвір.

Йдемо довго, майже чверть години, поки, нарешті, добираємося до місця, де Абелардо поставив пастку.

— Ось! Обережно, сеньйоре, не доторкуйтесь!

Це був допотопний примітивний капкан. У розколотий стовбур набито цвяхів. Один кінець стовбура міцно зв'язано ліанами, а другий розчахнуто клином. Між розщепленим стовбуром Абелардо поклав об'їдки м'яса. Якщо ягуар доторкнеться до клина, половинки стовбура миттю зійдуться і цвяхи, прихопивши звіра за шкуру, міцно триматимуть його. Для того, щоб ягуар не втік разом з капканом, Абелардо прив'язав до стовбура здоровенну колоду, кілограмів на сто.

— Ну, сеньйоре, як вам подобається капкан?

— Чудовий! — усміхнувся я. — Тепер тільки треба, щоб ягуар попав до нього.

— Попаде! — впевнено відповів Абелардо. — Якщо не ввечері, то вночі або вранці.

Цілий день ми ходили, намагаючись не зчиняти шуму, не розмовляючи голосно, навіть не рубали дров. Я переглядав наловлених комах. Абелардо вудив рибу. Приніс на вечерю з півдесятка рибин. До капкана вирішили навідатися завтра.

Надвечір знову почалася шалена атака комарів. Їх літало стільки, що не можна було й хвилини всидіти на повітрі. Тому вечеряти довелося в гамаку, під сіткою.

Смеркає. Вогнище якийсь час освітлює нас, потім згасає. Незабаром усе навколо поринає в чорну темряву. І знову «приємний» відпочинок, знову гладимо один одному ногами щоки й вуха. Та що подієш? Іншого виходу немає.

Кричать десь папуги. Над нами по зеленому склепінню промчала зграя мавп. Це місце в джунглях, мабуть, прокляте самим богом, навіть мавпи не зупиняються на ночівлю, рятуючись від мільярдів комарів, що нависають хмарами.

Мовчки лежимо в гамаку, який від найменшого руху гойдається і рипить. Я та, мабуть, і Абелардо, думаємо про капкан, сподіваючись, що вранці побачимо в ньому ягуара.

Після нічних мук Абелардо вранці почуває себе кепсько.

— Сеньйоре, — звертається він до мене, — дуже вдячний вам за все, але я більше не можу так ночувати. Вам теж від такого сну не солодко, однак ви просто жалієте мене.

— Нічого, Абелардо! — втішаю його. — Щось придумаємо. За кілька днів сплетемо гамак з лика, як це роблять індіанські племена.

— Гамак — ще не все. Його можна сплести, але сітки не сплетеш, — каже Абелардо сумно.

— Це правда!

Ми йдемо на берег, де Абелардо виливає на мене двоє відер води, потім я на нього. Вогнища вирішили не розпалювати доти, поки не оглянемо капкан.

Беремо рушниці і йдемо по вчорашніх слідах у джунглі. Абелардо прямує попереду, розсікаючи повитиці, ліани й гілля, що заступають нам шлях. Недалеко від капкана кабоклу зупиняється.

— Тепер ходімо разом, сеньйоре.

Далі йдемо обережніше. Раптом стаємо мов укопані. Перед нами, кроків за тридцять, під гіллям і виткими рослинами на землі щось борсається.

— Є! — радісно вигукує Абелардо. — Я ж казав, що попадеться!

Де й поділася лагідність тубільця. В очах спалахує дикий вогонь. Абелардо вмить знову перетворюється в запального мисливця.

В ягуара жалюгідний вигляд. Він схожий на мізерну мишу. Задніми ногами хижак порозкидав навколо себе опале листя. Мабуть, рвався з усієї сили, бо зрушив з місця пастку, але потягти її за собою в нього вже не вистачило снаги. Тепер він не господар джунглів, а жалюгідний бранець…

Неприємне видовисько. Не люблю такого способу полювання. З більшим задоволенням зустрічаюся з хижаком віч-на-віч, перемагаючи його в чесній боротьбі.

Абелардо пристрілив звіра, розтрощивши йому дробом передню частину морди. Потім розламав капкан, витяг звідти неживого ягуара, оббілував його, забрав шкуру, і ми повернулися на просіку.

Другого дня прокинувся рано, на світанку. Витримуючи скажені атаки комарів, розклали багаття, сіли біля нього і втупилися в казанок, де кипіла чорна кава. Хоча з'їли чимало вареної риби піраруку, проте голоду не утолили.

І де дівається в цьому чорношкірому парубкові стільки м'яса?! Дивовижний апетит, Абелардо сидить біля вогнища сумний і ляскає по голому тілу, б'ючи комарів.

— Сеньйоре! — обізвався раптом він, рішуче глянувши на мене. — Я повертаюсь на Тапажос. Дайте мені, будь ласка, трохи в'яленої піраруку, сірників, кілька рибальських гачків, мотузку і ніж. Добиратимусь до Амазонки.

— Гаразд!

Не можу зрозуміти, що відчуваю в цю мить: полегкість чи жаль.

Я дав йому трохи харчів, з півдесятка патронів і шкури двох ягуарів.

— Нікому нічого не переказуєте? — спитав Абелардо. стоячи вже в човні, щоб негайно відпливти.

— Нема кому і нема чого переказувати. А повернусь невідомо коли. Може й не скоро. Тут чимало принад для мисливця й колекціонера.

— Ну, щасти вам, сеньйоре! — сказав на прощання Абелардо і відчалив од берега.

— Прощай, Абелардо! — промовив я сумно, стежачи за його човном. Абелардо звернув праворуч, ще раз оглянувся і через мить зник з очей.

Я залишився сам серед маленької галявини в джунглях, на березі безіменної притоки Купарі. Все навколо поринуло в могильну тишу. Хоч, вирушаючи в джунглі, я знав, що доведеться жити самотньо протягом сотень днів, мені стало чомусь важко.

Абелардо поїхав. Даючи кабоклу патрони, я взяв з нього слово, що він не стрілятиме в поліцію. Яка доля чекає Абелардо, не знаю. Може, почую щось уже, коли повернуся.

Відходжу на кілька кроків од вогнища, з якого клубочиться густий дим. За мною хмарою ринули комарі. Мені теж треба йти звідси. Людина не може жити серед мільярдів комарів. І взагалі, джунглі у цьому місці такі грізні й непривітні, що немає бажання лишатися тут. Краще пливти далі. Абелардо не витримав, утік. Тепер моя черга.