У країні ягуарів

Небезпечна пригода. Знову в дорогу

І от я вже в дорозі. Пливу вгору по струмку. Переночую на маленькій галявині, біля поваленої у воду колоди, де впіймав анаконду. Всі речі сховав від дощу під жапами. Адже небесного душу можна чекати щохвилини.

Струмок місцями ширший, місцями вужчий. З обох боків в нього впадає досить багато дрібних струмочків. На ніч зупиняюсь біля гирла невеличкого рукавця. Люблю ці маленькі струмочки, бо на їхніх берегах буває багато звірів — вони приходять сюди на водопій.

Пропасниця ще не зовсім минула. Відчуваю, як іноді мене кидає в жар. Та й уночі мучить лихоманка. Сьогодні не наважуюсь пливти далі. Подивлюсь, чи не можна тут полювати.

По звивистій лінії маленького струмочка йду в глиб джунглів.

Вже обід, а я ще нічого не застрілив. Стою на урвистому березі над водою. Стрімкий, розмитий водою глинястий берег весь прошитий корінням. З-поміж коричневих коренів видніються жовті, вкриті зморшкуватою корою корінці тімбу.

Якщо сухий, розмолотий корінь тімбу висипати в озеро чи болото, отрута, котру виділяє корінь, вбиває навіть кайманів. Досі я не бачив, як діє ця отрута, хоч кабоклу приносили мені таке коріння.

Спускаюся на вузьку косу. Внизу між чагарниками й ліанами вирує вода.

Вздовж берегів тягнуться до неба велетні дерева, крони яких утворюють на висоті тридцяти метрів суцільний дах над долиною струмка. Між собою дерева переплетені густою сіткою ліан.

Відрубую великий корінь. Потім ще два. Повернувшись на Тапажос, випробую дію цієї отрути.

Раптом я спіткнувся об якийсь корінь і покотився з теркадо і рушницею в руках по схилу. Зупинився вже аж у струмку, де мені було води по груди. Добре, що хоч банки в рюкзаку не побилися.

Я перебрів на другий берег струмка. Земля тут вкрита опалим листям і густою шалиною. Низько над джунглями, майже торкаючись верховіть височенних темно-зелених дерев, пливуть темно-сірі, дощові хмари. А внизу, на землі, напівтемрява.

Поскладавши речі на землю, я помився, виправ одяг. Неприємна пригода. Але, видно, і цього треба скуштувати…

Хто знає, чи варті три корені тімбу того, що я зазнав.

Зібравши речі, рушаю струмком проти течії. Вода сягає тільки до колін. Але далі стає все глибше. Тепер бреду по пояс Раптом ступаю — і по шию.

Переді мною булькоче, вирує вода. Це джерело струмка. Далі йти нікуди, вертаюсь назад. Тільки тепер, коли побув якийсь час у воді, відчуваю, яка вона холодна.

Трохи нижче з води виступає вкрита опалим листям плоска кам'яна брила.

Я вилажу на кількаметровий майданчик, знімаю рюкзак, кладу біля нього рушницю і випростуюсь. Головою майже торкаюся гілля, що низько нависло над кам'яною брилою. Але в ту ж мить блискавично стрибаю у воду.

Оце так пригода! Випроставшись, я якусь частину секунди на відстані сантиметрів десяти дивився просто ь очі отруйній змії, яку кабоклу називають сурукуку. Якби торкнувся головою гілки, яку обвила гадюка, вона миттю вжалила б мене в обличчя або в шию.

Вже з води дивлюсь угору. Зелена змія з жовтими смужками по боках і золотавими плямами на спині навіть не ворухнеться. Вона обвилась навколо гілки і, здається, уважно стежить за мною. Холодний, застиглий погляд малесеньких очей страшний.

Я витягаю з рюкзака розкіп. Неприємне почуття, що охопило мене в перші хвилини, коли я дивився в очі смерті, вже минуло.

Змія невелика, сантиметрів вісімдесят-дев'яносто. Отже, я можу стати від неї за півметра. Гадюка не дотягнеться до мене, бо другим кінцем обвила гілку.

Золотаво-зелена красуня! Досі я не піймав жодної сурукуку. Це перша. Вона не така агресивна, як її родичі, що плазують по землі. Проте хай доля береже людину і від неї… На щастя, сурукуку все життя провадить на деревах і злазить на землю лише в період розмноження.

Обережно підводжу до голови змії розкіп з петлею на кінці. Петля падає на голівку гадюки, і я різко смикаю за кінець мотузки. Змія сіпнула голову вбік, та пізно. Немов черв'яка, стягую сурукуку з гілки. Вона блискавично обвилась навколо палиці і, відчайдушно борсаючись, намагається висмикнути голову з петлі.

Тепер змія близько від руки, але вона вже не страшна, бо міцна мотузка надійно тримає її шию.

А ще кілька хвилин тому я замалим не попав у світ вічного спокою… Отрута цієї тоненької, золотаво-зеленої змії миттю вбиває людину.

Вилажу з вузького яру і добираюсь до густих хащів. Щоб повернутись до човна, треба йти за течією струмка.

По дорозі назад знову натрапляю на змію. Вона лежить переді мною на землі, згорнувшись кільцем. Мабуть, щойно добре наїлась. Її плоска бронзово-червона голова біля рота забарвлена в золотаво-жовтий колір, шия прикрашена двома смужками — жовтою та іржаво-червоною. А вся змія — бордово-червона. Ця красуня завдовжки метрів два.

Змія, дрімаючи, не помічає мене. На жаль, в мене тільки один розкіп. Довелося зняти з палиці зелену змію і прив'язати її до товстого кореня. Роблю все потихеньку. Рушницю кладу на землю.

Бордову змію півметровим розкіпом не зловиш, тому прив'язую його до дула рушниці.

Підкрадаюся до гадюки ззаду. Обережно підводжу петлю з розкіпом під плоску голову. Мотузка торкнулася голови, і змія здригнулася, наче її хто вжалив. Ось петля вже під головою. Я міцно затягаю петлю. Гадюка так метнулась, що мало не вирвала з рук рушницю, і в ту ж мить обвилася навколо палиці.

Змія сичить, висуває язик, намагаючись ужалити мене.

Кидаю погляд на золотаво-зелену сурукуку. Вона теж відчайдушно звивається, вириваючись із петлі, що тримає її біля кореня. Якби залишити гадюку в такому становищі на півгодини, вона задушилася б. Якось отак у мене вже загинула коралова змія.

Сурукуку прив'язую до другого кінця палиці, біля дула рушниці. Тепер на розкіпі вже дві змії. Якби довелося стріляти, не зміг би.

Поспішаю назад до своєї тимчасової стоянки. Бордова змія в три рази важча за сурукуку. Вона довша, товща і дужча, ніж зелена гадюка.

Задоволений іду з небезпечною ношею обережно, обминаючи стовбури і ліани. Мій провідник, що дзюркотливо біжить, звиваючись між густими зарослями, то зникає в хащах, то знову з'являється. Лівою рукою з допомогою теркадо розчищаю собі шлях там, де вже зовсім не можна пролізти. Рушницю тримаю в правій руці біля кінця ствола і таким чином зберігаю рівновагу.

Легенький вітерець доносить до мене дим. Значить, стоянка близько. Товсте поліно, що я підкинув у вогнище, видно, й досі тліє.

До човна добираюсь коли вже сутеніє. Обидві змії живі.

Тепер я сиджу навпочіпки біля клітки і милуюся плазунами. Золотаво-зелений і бордово-червоний кольори сплелися, переповзають один через один. Особливо активно повзає бордова змія, шукаючи шлях на волю. Притискає ніс до густої мідної сітки, але марно: дірки ніде нема. Перестане шукати виходу аж тоді, коли обдере з носа шкіру. Так буває з кожною полоненою змією. Біль у носі переконує їх, що найкраще примиритися з неволею…

Вогнище весело палає. Джунглі у відблиску багаття виглядають так мирно, ніби розкішний міський парк.

Ніч минає спокійно. Ніщо не потривожило мого сну, навіть дощ.

Уранці швидко збираюсь у дорогу і пливу далі вгору. Та вже через кілька десятків метрів починається запекла боротьба з перепонами, що трапляються на шляху.

Ось попереду на півметра над водою лежить стовбур дерева. Пропливти під ним човном не можна, бо не пройде накриття. Треба щось придумати. Я знаю, що такі стовбури, зовні наче міцні, всередині бувають трухляві. Справді кора на дереві вже скрізь облізла, тільки біля кореня ще трохи тримається.

Перекидаю канат через товстий стовбур і, коли вода приносить кінець до мене, прив'язую човен. Потім розмахнувшись теркадо, зі всіх сил опускаю гостре лезо на стовбур. Стальне, гартоване лезо, дзвякнувши, відскакує од твердого, мов кістка, дерева. Доводиться взяти важку сокиру. Незабаром з дерева летять на всі боки тріски.

Нарешті, сокира входить у м'яку трухляву серцевину. Отже, лишається обрубати другий бік — і шлях буде вільний. Проте зробити це з човна просто неможливо. Видираюсь на стовбур. Але й тут рубати дуже незручно — прововтузився з півгодини, поки прорубав до половини. Потім знову злажу в човен і вже звідти дорубую деревину, що пролежала тут спокійно, мабуть, з півстоліття. Це незаперечний доказ того, що в цих місцях ніколи не бувала людина.

Стовбур затріщав. Ще кілька ударів сокири — і обидва кінці його падають у воду.

Шлях вільний. Відв'язавши канат прямо під водою, швидко хапаю весло, щоб течія не знесла човна назад.

Півтори години згаяв я біля стовбура. В човні повно трісок. Прибиратиму вже ввечері, коли зупинюсь на ночівлю.

Обабіч височать дерева. Пропливаю мимо двох ви-дрячих нірок. А у воді бачу і самих звірків. Помітивши човен, вони з переляку люто скиглять.

Далі струмок стає лагуноподібним. Дерева, переплетені ліанами, змикаються над ним, утворюючи темний тунель. Я впливаю в цей тунель. Тепер доводиться частіше витягати теркадо щоб розчистити шлях серед ліан, які низько нависли над водою,

У лісі, крім кількох мавп, що втекли від мене, не бачу ніяких звірів. А ось птахів, риб, видр, метеликів та інших комах — сила-силенна.

За один день я проплив від стоянки приблизно 15–20 кілометрів. Над пралісом мчать хмари. Незабаром піде дощ.

Довго чекати його не довелося. Загриміло, небо пронизали сліпучі блискавки, і знявся такий шалений вітер, що я ледве встиг поскладати в човні речі, щоб їх не здуло. Здавалося, ніби з неба падають мільярди колючих стріл. Вітер скаженіє, валить віковічні дерева, трощить гілля, здіймає в повітря все — листя, гілки, ліани…

Та буря триває недовго.

Як раптово налетіла, так зненацька і вщухла. І ось я вже знову пливу в тунелі, мов слимак, — повільно, рівномірно. Над джунглями ще повіває вітер, але сюди крізь товщу зеленого склепіння не доходить.

Незабаром причалюю до берега — треба відпочити, бо малярія висмоктала з мене чимало сил. Вона таки дається взнаки. Тільки півжмені хініну, який ковтаю щодня, тримає мене на ногах. Шия і плечі болять, важко рухатись. Руки такі слабкі, що навіть термометр здається важким тягарем. Ноги теж немов налиті оловом. Пульс — сто тридцять ударів за хвилину. В мозку снують химерні думки. Важка ніч буде сьогодні… Десь через кілька годин маритиму в гарячці. Намагаюся перебороти недугу, але марно. Кожен рух завдає фізичного болю. Ніщо не може зупинити приступу малярії. Гарячка тільки наростає. Обриси предметів розпливаються перед очима. Мозок наче у вогні. Температура піднімається. Я добре знаю ознаки малярійного приступу. Кожну зміну в організмі вивчив, як на піддослідній тварині… Та, на жаль, це не дослід, а боротьба за життя на грані із смертю.

Мене морозить. Відчуваю, що ось-ось знепритомнію. Хоч би дощу не було більше. Не витримаю дощу.

Тремтячими руками виймаю з коробки три таблетки хініну і всі разом ковтаю, запиваючи водою з струмка.

Німа тиша, наче страшний траурний птах, налягає на мене. Трохи згодом з неймовірним напруженням розчищаю собі серед ліан на березі місце для гамака. Сік, що витікає з розрубаних рослий, здається мені сльозами. Розчищаю майданчик досить довго. Нарешті, стаю в човен, щоб дістати гамак і розвісити його.

Коли затягаю останній вузол на гамаку, вже ледве тримаюся на ногах. Одягнутий, взутий лягаю в гамак. Ставлю термометр. 41 градус. Усередині палить, і я нічим не можу загасити цей вогонь…

Лежу напівпритомний. Ледве знаходжу сили, щоб повернутись трохи на бік. Мені здається, що роблю непосильну фізичну працю. Заплющую очі, не хочу бачити ні човна, ні води, ні дерев. Тільки спати.

Ртутний стовпчик у термометрі, що лежить долі, витягується, немов примара. Він то роззявляє на мене рота, погрожує, то вилазить з скляного футляра. Навколо мене виростає цілий ліс термометрів. На кіпцях їх горять ґноти, мов свічки біля труни покійника.

… Розплющую очі. Величезні термометри-свічки зникають. Смеркає. Оце так довго я спав? А може, марив? Не знаю. Хочеться пити. Вилізаю з гамака, підходжу до човна, стаю на коліна і запиваю двома куями води три таблетки хініну. Вранці вип'ю ще три таблетки. Малярію лікую, а от шлунок і печінка ниють від болю.

Стоячи навколішках, дивлюсь на небо, де збираються чорні дощові хмари. Буде дощ. Якщо покваплюсь, ще встигну зварити собі на вечерю чорну каву. Хінін зробив свою справу, поборов малярію. Тепер відчуваю голод.

Біля гамака палає вогнище. В казанку закипає вода. З човна закидаю вудку. На гачку настромлений зелений жук, схожий на саранчу. Не встигаю закинути, як поплавок одразу йде під воду. Підсікаю і відчуваю, що на гачку риба. Незабаром вона опиняється в човні.

На вогнищі закипає чорна кава, вариться юшка з цибулею і червоним перцем. Під навісом човна вже постелено на ніч. Треба зняти гамак і перенести в човен.

Казанок з свіжою юшкою забираю в човен уже під зливою. Поки приніс його — промок до ниточки. Майже темно, але не запалюю ліхтар, бо карбіду лишилось мало. Вечеря відновлює мої сили.

Цілу ніч лив дощ. Двічі доводилося вичерпувати з човна воду. В темряві це зробити нелегко. Якісь звуки, що пробивались крізь шум дощу, будили мене кілька разів. Дощ без упину барабанить по накриттю. В казанок налилося за ніч повно води. Якщо небесні крани відкриватимуться так і надалі, то незабаром кількість опадів досягне в середньому за рік три тисячі міліметрів.