У країні ягуарів

Небезпечне гніздо орхідеї

Настала тропічна зима — задушлива, волога, жарка пора. Третій день не припиняється злива. З покрівлі суцільною завісою спадає вода. Круг хижі вона вимила глибокий рівчак і збігає ним у струмок. Здається, небо прорвалося. Такої зливи я ще не бачив.

До ранку випало близько трьохсот міліметрів опадів.

Вчора по обіді, під зливою, я знову натрапив на боа констриктора. Це втретє за подорож. Красивий екземпляр. Я вбив гада. Застрілив також і жовто-чорну змію папаову.

На світанку приніс з мокрого лісу оберемок пальмової кори, щоб кілочками з неї розіпнути шкури боа констриктора та папаову. Пальму поколов на трісочки ще в лісі, бо під навісом для цього немає місця: все заставлено речами, які я позносив сюди, ховаючи від дощу. Деякі комахи почали пліснявіти. Тому, наливши міцного розчину марганцівки в порожню консервну банку, я щодня обмиваю в ньому комах.

На перекладині, що підтримує покрівлю з пальмового листя, висять на мотузках згорнуті в рулони, шкури диких звірів. До кожної мотузки я причепив шматки вмоченої в карбід вати, щоб мурашня не добралася по мотузці до шкур. Білого смердючого карбідного порошку бояться не тільки комахи. Навіть звірі тікають від цього запаху. Перегорілий карбід з ліхтаря висипаю на одну купку. Він теж відганяє од хатини небажаних «гостей».

Десь перед обідом я впорався з усім. Шкуру боа констриктора розіпнув на стовпах навісу, а голову ще й цвяхом прибив.

Закінчивши роботу, йду до струмка помитися. Човен до половини залито водою. Добре помився у відрі, та ще й облився водою. Проте з рук не сходить запах сирої шкури боа. Ну та нічого: поки вичерпаю з човна воду, руки перестануть смердіти.

Під навісом у казанку тим часом вариться в'ялена риба піраруку. Юшка буде пісненька, зате смачна.

Поки вичерпував з човна воду, небо на сході посвітлішало. Швидко пливуть легкі хмари. Дощ вщухає. З-поміж хмар уже виглядає сонце. Джунглі оповиваються туманом від випарів. Дихати важко. Здається, дихаєш не повітрям, а водою. На невеличкій галявині цілковитий штиль. Немає навіть слабенького вітерця, який хоч трохи освіжив би цю жахливу задуху.

Сьогодні збирався, коли закінчу обробку шкур боа і папаову, полатати свій рваний одяг, який зберігаю в гумовому мішку. Тепер передумав. Попливу краще на той берег.

Разів три-чотири наліг на весла, і ніс човна врізався в зарослі. Вчепившись за нависле гілля, я тримаю човен, щоб сильна течія не знесла його вниз. Лівою рукою з допомогою теркадо прорубую шлях до берега. Заважає навіс човна: він чіпляється за чагарник.

Нарешті, після впертої боротьби з густими хащами, причалюю до берега. Влітку, в суху пору року, висота берега досягає тут метрів три. Тепер вода настільки піднялася, що я вільно ступаю з човна прямо на землю.

З собою беру рушницю, рюкзак і теркадо. Весло кидаю на дно човна і крізь вузьку протоку оглядаю свою стоянку. Дим, що здіймається вгору з-під навісу, справляє враження затишної домівки. Моє житло з цього берега здається оазисом серед дикого, небезпечного для людини пралісу. Так, небезпечного. Іноді джунглі здаються мені дуже небезпечними й жорстокими, бо тут на людину кожну мить чигає смерть. Але такі настрої перемагаю швидко, як і отруйних змій, комах, диких лютих звірів. Крім того, мені здається, що я поза владою небезпеки.

Я ніколи не боюся, що не переможу противника в джунглях. До самотності теж звик. Навіть сам не помітив, як пристосувався до такого життя.

Прямую в хащі. Пильно розглядаюся на всі боки. На роздвоєній гілці помічаю розкішну свіжо-зелену орхідею, що вгніздилася на висоті близько двох метрів від землі. Вона завбільшки з величезну миску. Густе коріння цієї рослини-паразита оповило товсту гілку і, звисаючи в повітрі, тягне її донизу. Між листям і корінням, мабуть назбиралося багато сміття, тому орхідея така важка.

Я не збираю колекції орхідей. Проте деякі з цих рослин такі красиві, що жаль залишати їх. Між іншим, серед них лише кілька таких, що цвітуть, та й то без запаху.

Взявши рушницю за дуло, я підскочив, щоб пригнути орхідею нижче, відрубати її і віднести на стоянку. Підстрибнувши, я вхопився за гілку і потягнув її вагою свого тіла донизу.

В цю мить з-поміж свіжої зелені вигулькнуло щось бордове і, звиваючись, упало спочатку мені на плече, а звідти на землю. Я інстинктивно пустив гілку…

Бордово-червона змія, торкнувшись землі, блискавично вдарила головою у пряжку шкіряної халяви, на два сантиметри нижче від голого коліна.

В мене аж мурашки пробігли по спині.

Я з такою силою і люттю притис прикладом шию змії, що вона на мить витяглась, наче здохла.

Мабуть, я перебив їй хрящ, бо гадюка майже не чинить опору.

І ось двометрова змія звивається в руці. Вона обвила ногу, в блискучу пряжку якої щойно вдарила. По боках змія нерівномірно всипана чорними цяточками. Вона тонка, сильна, голова її красива, очі неначе два блискучі чорні вуглики.

На лобі в мене виступають краплини поту. До свідомості тільки тепер доходить небезпека, яка загрожувала мені щойно.

Змія все так само міцно стискає мою ногу кільцем. Бордове тіло гадюки, повисаючи між рукою і ногою, вигинається. Змія зі всіх сил намагається вирватися.

Отаку змію я піймав колись у чагарнику на березі Тапажосу років півтора тому. Цей вид отруйних змій мені невідомий. Не знаю навіть його назви. Змія тоді, нa жаль, втекла, бо я забув на ніч зачинити клітку.

Тепер у моїх руках друга така сама змія. Я дуже радий, але коли думаю про смертельно отруйні зуби, аж мороз пробігає по спині… Якби гадюка вкусила мене не в пряжку, а в голе коліно, то вже, мабуть, я не повернувся б з джунглів.

Одною рукою намацую в рюкзаку мотузку і прив'язую шию змії до дула рушниці. Змія вмить обвила двостволку, наче гілляку. Рушниця стала схожа на живу товсту спіраль. Тільки тепер я відчуваю, яка важка змія.

Лише кілька хвилин тому я причалив до цього берега і вже повертаюсь назад, щоб помістити цінний трофей у клітку.

З почуттям тривоги дивлюсь на гніздо орхідеї. Цей випадок буде для мене на все життя наукою.

Довгим теркадо рубаю корінь орхідеї. Тріски розлітаються на всі боки. Нарешті, важке гніздо орхідеї падає на землю. Я переношу його до човна. Орхідея схожа на сплетений природою великий кошик.

У цих місцях можна знайти і цікаві камінці вулканічного походження. Я зібрав уже цілу колекцію. Серед каміння трапляється і скам'яніле дерево.

Знову пробираюся в глиб джунглів. Сонце нещадно пече. Небо зовсім ясне.

Струмок, стоянка і човен, лишилися позаду. Я взяв з собою кульову рушницю на великого звіра.

Листя на землі м'яке, мов подушка, іти по ньому приємно, як по персидському килиму. Вода сімдесятидвохгодинної зливи зникла. Губчатий гумус, спрагла земля і струмок ввібрали її.

Підходжу до повалених бурею напівзогнилих дерев, що лежать навхрест. Тут, певно, багато метеликів, двадцятисантиметрових бабок та інших комах.

У джунглях нерідко трапляються місця, де велетенські дерева, падаючи, тягнуть за собою всю навколишню рослинність, і вона тепер гниє у гумусі.

Ці два повалені дерева теж велетенські. Стовбури їх такі товсті, їло мене майже не видно за ними. Навколо трухлявих колод — гнилі ліани, товсті сучки і лисі я, шо вже перемішалося з гумусом. Усе це лежить на землі може й півстоліття. За цей час галявина ще не встигла зарости. Невисокі дерева, кущі вже тягнуться до неба, але поки що не закривають його.

Сонце світитиме ще години дві. Отже, я зможу наповнити свої банки і коробки новими екземплярами комах.

Пройшовши вздовж першого стовбура, я зібрав під його корою близько 150 різних видів комах.

Раптом мою увагу привернув величезний, вкритий шерстю, чорний павук з білими кільцями на тулубі. Павук чатує на якусь жертву, не помічаючи мене. Вертаюсь до рюкзака по мотузку і швидко прибігаю назад, щоб не проґавити цього велетня.

Та мої хвилювання марні — павук сидить собі на тому ж місці. Обережно накидаю на нього петлю. Павук отямився вже тоді, коли опинився в полоні. Тільки тепер він робить спробу втекти, але пізно. Заважає мотузка, на якій він висить. Я закриваю павука в коробку і міцно перев'язую її мотузочком.

Одного разу отакий павук-велетень уже виліз з коробки, коли вона розкрилася, у рюкзак. Лише випадково я не зазнав смертельного укусу втікача…

Під корою на другому стовбурі я зібрав теж чимало цікавих комах — мурашок, кліщів, блощиць, коників…

Розіславши на землі ряднинку, висипаю на неї зібрані трофеї і сортую їх.

Я так заглибився в роботу, що забув про все на світі. А тому не відразу помітив велику лісову черепаху. Вона стояла переді мною на червонуватих ногах і не без цікавості розглядала мене. Черепаха, певно, вважала мене теж якоюсь химерною черепахою. Коли я махнув на неї рукою, вона втягнула голову й шию під панцир, повернулася з «блискавичною» швидкістю, як це тільки може черепаха, і почимчикувала в гущавину.

Добре, що в такому становищі на мене не напав якийсь голодний ягуар.

Розсортувавши комах, я обережно складаю все в рюкзак. Тінь стовбура вже падає на мене, сонце починає заходити. Я встаю і розминаю затерплі ноги. Ставши навшпиньки, ненароком визираю з-за товстого стовбура по той бік і раптом… Не вірю власним очам. З гущавини поважно виходить стрункий, граціозний олень. До нього не більше десяти-дванадцяти кроків. Сховавшись за стовбур, стежу за кожним його рухом.

Ударник рушниці тихенько клацає. Я цілюся в лоб, межи очі. Навіть у тиру не можна було б цілитися спокійніше.

Та олень уже, видно, зачув щось незвичне для себе. Може, його стурбував запах рюкзака, ціанистого калію чи людського тіла.

Миттю натискаю на спусковий гачок. Луною котиться постріл у джунглях, а олень, наче в нього грім ударив, перекидається на опале листя. Підходжу до нього. Це невеликий олень, кілограмів на п'ятдесят.

Тепер буде оленячий шашлик на вечерю.