Простую в густому темному хаосі рослин. Здається, джунглям немає кінця-краю. Я, ніби на дні безмежного зеленого океану, вдихаю безліч різних запахів.
За плечима в мене рюкзак. У руках рушниця. Сачка цього разу не взяв, бо в мокрому лісі неможливо ловити метеликів.
Високо на деревах, десь аж у верховіттях, стрибають мокрі, як миші, мавпи. Вони дивляться на мене, мов на якесь чудо — певно, ще ніколи не бачили людини. Від подиву мавпи навіть перестають стрибати. Це чорні ревуни. Вигляд у них жалюгідний. Видно, вони змерзли, бо повітря, задушливе і насичене вологою, в тропічному розумінні прохолодне.
Обережно відхиляю гілля та ліани, але вода все одно ллється на мене струмочками. Через чверть години я змок до нитки. Тільки всередині рюкзака і в дулі рушниці сухо, а то геть усе мокре.
На сріблястих сітках павутиння виблискують краплини дощу. Крім великих зелених ящірок, що втікають від мене, не видно нікого. Кроків моїх не чути: по мокрому, напівзгнилому листі ступаю, мов по м'якому килиму. Де-не-де видніється небо, вкрите грізними дощовими хмарами, що низько пливуть над джунглями. Жодної надії на те, що сонячне проміння сьогодні проб'є ці товсті, густі хмари.
На своєму шляху потихесеньку зламую гілки для орієнтира. Заблудити тут дуже легко. Колись я вже попав у таку халепу. Спогади про те, як я заблудив у джунглях, для мене прикрі. Адже сидіти в темряві на дереві протягом тропічної ночі, прислухаючись до сотень звуків і переборюючи сон, — страшенно неприємна річ. Великі хижаки вдень ховаються, а вночі виходять на полювання. Як захиститися від них у темряві?!
Прямую по мокрому хмизу між камінням, порослим темно-зеленим мохом. Раптом між зеленню навислих ліан щось велике стрибає вперед і блискавично повертається проти мене. Причаївшись, готується до нападу. З рухів звіра впізнаю ягуара. Він стежить за мною, але ще не знає, що я помітив його. Пульс у мене прискорюється. Дуло рушниці повертається в напрямі хижака, що приготувався до стрибка кроків за вісім од мене. Між листям бачу тільки темні, довгасті обриси. Голови не видно. Я лише вгадую, де вона. Ягуар пильно стежить за мною з хащів, присівши на страшних лапах, ладен щомиті стрибнути на мене.
Розмірковувати ніколи. Я повільно ступаю крок убік і стаю за товстим стовбуром. Звідси вже краще бачу хижака. Цілюся прямо в голову. З такої відстані легко влучити і в муху. Плавно натискаю на курок. Постріл, наче грім, лунає серед тиші. В ту ж мить перезаряджаю рушницю.
Обриваючи з дерев ліани, ягуар метнувся вбік і впав на каміння, присипане опалим листям. Вдруге не треба стріляти. Звір ще здригається, підводить востаннє голову, потім безсило опускає її на землю. Старий досвідчений хижак мертвий. Це чорний ягуар.
Я дуже стомлений. Мабуть, від перенапруження нервів. Навіть не відчуваю тієї радості, яка охоплює мисливця після влучного пострілу. Не радію, можливо, тому, що все це сталося блискавично і несподівано. Тепер, пригадуючи зустріч з ягуаром, розумію, чому мене не охопила радість. Адже я почував себе в цілковитій безпеці. Я нічим не рахував, стріляючи з такої близької відстані. Бракувало однієї з основних умов мисливських радощів: подолання небезпеки.
Шкура величезного чорного ягуара надвечір вже висіла розіпнута на стовпах, що підтримують навіс Ягуар просто велетенський. Довжина його від носа до кінця хвоста — два метри двадцять п'ять сантиметрів. Обдерту тушу разом з розтрощеною головою я залишив на втоптаному опалому листі і уламках ліан.
Разом з темрявою, що оповила джунглі, знову прийшов дощ. У такі ночі рослинність оживає. Повзучі рослини за ніч виростають майже на тридцять сантиметрів, а повітря сповнюється важким гнилим запахом.
Все живе причаїлося в лісі — нападає або захищається, відчайдушно бореться за своє існування.
Сьогодні я зустрічав мало птахів. Правда, чув крик гарпії. Це найбільший вид орлів у Південній Америці. Проте самого хижака не бачив. Гарпія, певно, полювала, її особливо бояться незграбні лінивці. Тому вони, зачувши гарпію, завжди ховаються, перелякано втягнувши голови в плечі.
Бразільські джунглі не дуже багаті на ссавців. Мало тут великих травоїдних, а гризунів ще менше. Найбільше плазунів. Та володарем, «царем» джунглів все-таки вважається ягуар. Нема дужчого за нього звіра, і, коли вночі з гущавини чую його голос, мимохіть присуваю ближче до себе рушницю.
Є два види ягуарів — чорний і плямистий. Однак зоологи вважають, що це один вид з різним забарвленням. Підшерсток чорного ягуара коричневий, густо вкритий дрібними нерівними чорними плямами. Через темно-коричневий підшерсток цей вид ягуара називають чорним. Підшерсток плямистого ягуара — яскраво-жовтий, вкритий такими ж чорними плямами, як і в чорного ягуара. Чорного ягуара кабоклу бояться більше, хоч плямистий теж несумирної вдачі.
І чорний і плямистий ягуари — хижі дикі звірі, яких неможливо приборкати.
Крім ягуарів, у бразільських джунглях зустрічаються менш небезпечні для людини пума, барс і тигровий кіт.
Можливо те, що мене цікавить в джунглях, в іншого не викликало б ніякого інтересу. Навряд чи приємно тримати за шию отруйну змію, сичить і обвиває руку. Від ягуарів, які причаїлися в гущавині, не застраховує життя людини жодна страхова компанія. Кліщі, кровожерливі комарі, пекучі білі пухлини, подряпини — все це теж не дуже приємні сюрпризи для людини.
Дим низько стелиться по землі і клубочиться під навісом. Я стаю недосяжним для комарів. Лагоджу риболовні снасті, гарпуни та інші спорядження. Монотонне дріботіння густого дощу навіває сон і в той же час викликає якусь нервозність. Хіба приємно лежати в мокрому гамаку, дихати насиченим вологою, душним повітрям?
Новий день — нові завдання, нові турботи.
Монотонний шум дощу манить мене в гущавину, а затишок під навісом не пускає. Поснідавши рибними консервами і двома жменями фариньї, все-таки вирушаю в мокрий ліс. Беру із собою дробовик, бо в таку погоду можна полювати тільки із засади. Під час дощу полювання здебільшого успішне.
Хвилини за дві стаю мокрий, ніби викупався в струмку. Зелене склепіння пралісу досягає висоти близько двадцяти метрів. Шумить, гуде в цьому склепінні дощ. На землю він спадає у вигляді великих краплин і цілих струмочків. Де й поділися мавпи та птахи. Не видно навіть зелених ящірок. Вони теж заховалися. В літню пору року, коли ліс сухий, ящірки, утікаючи, зчиняють такий шум, ніби біжить якась велика звірина. Тепер їх не чути.
Каучуконосі дерева стоять у гущавині в незайманій красі. Їх ще не торкалася людська рука. Які ж вони несхожі на своїх побратимів з цивілізованих плантацій! Мені довелося бачити «зелених корів» джунглів, з яких уже добували білий сік для каучука. Вони жалюгідні в порівнянні з цими жителями джунглів.
Дерева переплетені густою сіткою ліан, орхідей, витких рослин і павутинням. Скрізь хаос. Лежать вивернуті з корінням стовбури і напівзогнилі колоди, вже порослі мохом.
На моїх колінах, руках і плечах червоніють глибокі подряпини. Надівати довгі штани, сорочку, шкіряні черевики — тут зайва розкіш. Адже надворі сорокаградусна спека і тропічна злива. Краще вже ходити в подряпинах, ніж паритися в одязі, коли мокрі від солоного поту сорочка і штани прилипають до тіла. Та й одяг у лісі рветься дуже швидко. З речей, які я привіз сюди з Угорщини, вже давно нічого немає. Я обірвався в бразильських джунглях за півроку.
Проте босий ніколи не ходжу по лісу, бережу ноги від укусу отруйних змій. Роззуваюся лише на стоянці або на піщаному березі річки. Те, що досі отруйна змія не кинулась на мене, можу завдячити тільки обережності. Збираючи комах, пильно приглядаюся до кожної гілки. Якщо змія лежить серед хмизу або висить, обвивши ліану чи гілку, я завжди вчасно помічаю її. Ця обережність і настороженість виробилися внаслідок тривалого збирання комах для колекцій.
На широкому мокрому лопуху я помічаю три мімікрії. Колір їх зливається з кольором лопуха, тільки жилки на спині іншого забарвлення. Комахи, звичайно, попали до банки з ціанистим калієм. Дуже цікаво, як мімікрії пристосовуються до кольору рослин. Рідко буває, щоб вони сиділи на рослині, яка відрізняється од них кольором. Шия в мімікрій довгаста. Взагалі вони схожі на згорнутий у трубочку листок.
Раптом у гущавині за густою завісою ліан метнулося в різні боки стадо пекарі. Стріляю. Тупотіння пекарі віддаляється. На опалому листі в передсмертних конвульсіях б'ється один кабан. Дріб влучила йому в передню лопатку і розірвала легені. З пащі пекарі булькає кров'яна піна, забризкуючи все навколо. Азарт мисливця охоплює мене настільки, що я навіть не помічаю дощу. Адже тепер у мене є м'ясо на вечерю і на сніданок! Решту доведеться викинути. Шкура пекарі варта патрона. Дві шкури пекарі коштують стільки ж, скільки шкура ягуара.
Взявши дикого кабана на плече, я вибираюся з гущавини. На небі жодного орієнтира. Сонце за хмарами. Покладаюсь лише на ледве помітні знаки — зламані гілки та на інстинкт. Пекарі важить кілограмів п'ятдесят. Це ніби й небагато, але в таку спеку здається неймовірним тягарем. Дощ змиває кров пекарі, і вона стікає по мені. Я схожий на м'ясника. Зупиняюсь, щоб поправити тушу на плечі. Кров булькає у легенях кабана. Це виходить з легенів повітря, коли я натискаю на черево тварини. Нести таку окривавлену тушу важко. Де й дівається мисливська романтика.
Кленучи кожну гілку, кожну ліану, що перегороджують мені шлях, пробираюся вперед. Раптом крізь гущавину блиснув струмок. Нарешті! Навмання звертаю ліворуч і незабаром опиняюся на маленькій галяві біля самого навісу. Скинувши на землю вбитого пекарі, з полегкістю зітхаю. Рушницю ставлю до стовпа під навісом.
Вигляд у мене, мабуть, не дуже привабливий. До крові, що забруднила мене з голови до ніг, поприлипало всіляке лісове сміття. Довелося роздягтися і облитися водою з відра, а штани випрати в струмку. Сушити їх немає потреби, бо через хвилину під дощем усе одно будуть мокрі, так тільки викручені й надіваю. Не люблю ходити голим, хоч тут не стрінеш нікого на протязі кількох сот кілометрів.
Тільки після цього я прямо під дощем починаю здирати шкуру з кабана. Робити це під навісом не хочеться, бо на кров тварини сповзається комашня. А от шкуру доведеться розіпнути все-таки під навісом, щоб не змокла.
Потім складаю м'ясо у відро, тельбухи викидаю в струмок і йду під навіс
Вогонь уже майже погас, тільки дим курить над вогнищем. Я підкидаю кілька мокрих гілок, і дим густо клубочиться під навісом. Хоч не лізтимуть сюди комарі. З скляної банки наливаю на м'ясо жир ламантина. Потім кладу великий шматок дичини в казанок і ставлю його на вогонь.
Смеркає. Під навісом розливається світло карбідного ліхтаря. Незабаром і дощ перестав, так ніби йому набридло поливати джунглі. Лише вода накрапує, стікаючи з рослинності.
Вранці, якщо не буде дощу, піду в глиб джунглів. Сьогодні вечеряв двічі. Ще й лишилось трохи м'яса на сніданок. Воно лежить у казанку і приємно лоскоче ніздрі.