У країні ягуарів

Віч-на-віч з ягуаром. Скажені оси. Небезпечні мурашки

Вода Купарі, щогодини прибуваючи, міняє вигляд місцевості. Другого дня вранці я милуюся в джунглях багнистим озером, порослим осокою, що наче зелене море, хвилюється під сонцем. Поверхня води мерехтить. А над струмочком, що впадає в Купарі, змикається могутнє зелене склепіння. Мальовнича місцевість, чудовий краєвид!

Тут на превеликий подив я зустрів трьох мисливців кабоклу. Вони отаборилися на піщаній косі. Я познайомився з ними, сфотографував їх у човні і на фоні могутнього зеленого склепіння.

У кабоклу багато шкур диких звірів, анаконд, чимало також витопленого із ламантинів жиру. Мисливці розповіли, що полювали в цих місцях майже тиждень і тепер повертаються на Тапажос.

— Тут ви зберете багатющу колекцію, сеньйоре, — сказав на прощання найстарший кабоклу.

Вони довго дивилися мені вслід.

Я вирішив попливти зеленим тунелем у верхів'я струмочка.

Досі я вважав, що в цих місцях ніхто не полює. Певно, і кабоклу не сподівалися зустріти тут мисливця.

Вінчестер, рюкзак, теркадо в піхвах лежать на дні човна. Навколо сутінки, немов надвечір'я.

Пливу вверх проти течії. Мертва гнітюча тиша не віщує нічого доброго. Темно-зелене склепіння немов налягає на мене всім своїм тягарем. Жодної живої істоти. Подорож здається марною.

Та це мовчання темного тунелю обманливе. Я знаю, що ліс навколо живе повнокровним життям.

Раптом відчуваю, що в мене підвищується температура. Малярія! Стара лісова відьма завдає мені багато мук, намагаючись повалити своєю пекельною силою. Вхопившись за ліану, дістаю з рюкзака дві таблетки хініну. Зачерпую куєю каламутної води з струмка і ковтаю хінін. Тут ніколи не завадить випити тричі на день по дві таблетки хініну.

Цей темний тунель навіює сум. От якби випливти на сонце, щоб разом з темрявою щез і мій гнітючий настрій!

Не встиг я подумати про це, як в темному тунелі, немов за велінням чарівної палички, блиснуло світло. Ліворуч, на трав'яному березі, видно велику галявину. В'їжджаю човном під зарослі, що нависають над водою з лівого берега, і причалюю. Взявши рушницю, рюкзак і теркадо, виходжу на берег.

Далі йду узліссям. У таких місцях можна натрапити на дичину, бо в сезон дощів мокрі звірі часто виходять на сонце сушитися. Я вже колись впіймав на сонячній галявині біля води боа констриктора і величезну водяну анаконду. Навіть мавпи злазять з дерев, щоб побавитися в теплій, сухій траві.

Пробираюся крізь химерне сплетення ліан на галявину. Узлісся тут таке, ніби хтось рівненько підстриг дерева й кущі гострими ножицями. Тиша. Ніде ніщо не шелесне. Джунглі здаються мертвими, навіть комахи причаїлися в своїх сховищах.

Насилу пробираюся вперед, оглядаючи знизу листя, трухляву кору дерев, каміння. Праця не марна: в банці з ціанистим калієм уже багато рідкісних комах.

Знімаючи з м'ясистого листка величезного кліща з червоним черевом і зеленою спинкою, я ненароком зиркнув на галявину і закляк на місці.

Кроків за п'ятнадцять у траві лежав величезний ягуар і дивився нібито на мене таким лагідним поглядом, наче йому зовсім байдуже до моєї присутності. Сонце било хижакові в очі, і він, безумовно, не бачив мене в густих хащах. А мені здавалося, що ми дивимось один на одного. Я поставив рушницю на бойовий взвод. Але відразу ж і передумав. Поклав рушницю і витяг з рюкзака фотоапарат. В об'єктиві виразно видно ягуара, що дивиться на мене. Я навіть подих затамував, натискаючи на кнопку фотоапарата.

Апарат тихо клацнув. Ягуар, почувши незнайомий звук, блискавично підскочив і великими стрибками подався в гущавину. Коли я схопив рушницю, його вже й сліду не було. Мені ще ніколи не доводилося бачити так близько ягуара в джунглях, а тим більше фотографувати його. Шкода, що втік такий красивий ягуар. Але знімок, сподіваюсь, вийшов. З досади, що проґавив хижака, перестаю збирати комах і повертаюся до човна.

Назад пливу швидко, навіть не оглядаючись на світлу пляму в темному тунелі. Незабаром доплив до болотистого місця, де була стоянка трьох мисливців кабоклу. Про них тепер нагадує лише курінь з пальмового листя.

Не зупиняючись, пливу далі і десь опівдні добираюся до хатини на Купарі.

Екваторіальне сонце швидко висушує землю. Вранці все оповито густим туманом. А через годину-дві небо стає ясне і безхмарне, а розпечений диск сонця шле таке пекуче проміння, ніби збирається спалити стареньку земну кулю. Рівень води в річці піднявся ще сантиметрів на двадцять. Берегова рослинність метрів на п'ятдесят залита водою.

Про всяк випадок прив'язую човен до дерева двома канатами.

Навколо бринять рої комах, мурашки цілими колонами повзуть на сонце на розчищену галявину, де з-поміж торішнього листя стирчать пеньки вирубаних тонких дерев. Вода в Купарі ще каламутна, по ній пливе багато листя, сухого гілля і навіть цілі стовбури.

Через чверть години, зібравши все необхідне, з рюкзаком за плечима і рушницею в руках вирушаю в хащі на полювання.

Незабаром уже продираюсь крізь густі зарослі глибокого яру. Хапаючись руками за ліани, пролажу між корінням дерев, що стирчить з розмитого берега. Вгорі з повзучої рослини, епіфіта, звисають білі чашеподібні квіти. Навколо них бринить сила-силенна різних комах. Я, звичайно, скористався нагодою і деяких з них переселив у банку, хоч і поплатився за це. Кілька кліщів муквім вп'ялися в моє тіло, і в тих місцях шкіру пече, мов вогнем. Насилу повитягував їх. Піт градом котиться з мене, бо в лісі температура щонайменше сорок два градуси.

В глибині лісу яскравою плямою падає сонячне проміння. Підходжу ближче. Старе дерево вивернулося з корінням і потягло за собою сплетення ліан, відкривши шлях світлу.

Майже з-під ніг з невеличкої нірки вилітають дрібні жовті оси. Я не люблю ос та ще коли їх так багато. Надто вже агресивні вони. Але цього виду ос у моїй колекції ще немає. За інших умов я пожертвував би кілька годин, щоб піймати хоч одну таку осу. А тут лови скільки хочеш! З сіткою це було б просто зробити, але вона лишилась у човні, а вертатись не хочеться. Ну що ж. У рюкзаку банка з ціанистим калієм. Досить закрити отвором банки осину нірку і можна набрати комах повно! Але для цього треба знайти ще й другу запасну нірку. Оси обов'язково роблять собі в землі запасний вихід.

Весь вмиваюся солоним потом. Мучить спрага, а до води далеко. Сонце світить прямо в осину нірку. Одні комахи вилазять, злітають, інші прилітають, ховаються в підземнім лабіринті. Щось дуже жвавий рух.

Поклавши рушницю, я з банкою в руках шукаю запасний вихід, щоб затулити його. Однак у радіусі чотирьох кроків його не видно. Скрізь рівна поверхня листя, тільки навколо осиної нірки розчищено кружечок аж до землі. Красиві ці маленькі, трохи більші за муху, блискучо-жовті оси. Навколо в джунглях глибока тиша, яку порушує лише дзижчання ос Деякі з них уже помітили мене і кружляють над моєю головою. В такі хвилини головне — не махати руками.

Я завмер на мить, і перші розвідниці летять собі далі. Не знаю, чи мають ці оси жало взагалі і чи жалять.

Гіркий, задушливий запах ціанистого калію сповнює повітря. Метушня навколо осиної нірки жвавішає. Може, комах тривожить незнайомий запах?

А я все шукаю очима запасний вихід. Марно.

Тоді миттю затуляю нірку шийкою банки. В посудині опиняється кілька десятків ос, які відчайдушно намагаються вибратися з пастки. Інші оси сердито кружляють навколо мене й банки, що закрила їм вхід.

Не знаю, скільки часу минуло — п'ять секунд чи десять. Стоячи навколішках, милуюся цінною здобиччю.

Раптом об шию з дзижчанням вдарилася оса, і я відчув різкий, болючий укол. За якусь мить з десяток, лютих ос уже копошилися в мене у волоссі. Кілька з них вп'ялися у вуха. Я почав відмахуватись, але в ту ж мить відчув гострий біль у руках. Шкіру запекло, наче вогнем. Оскаженілі оси, накинувшись на мене зграєю, жалили в обличчя, спину, все тіло. Аж тепер я помітив, звідки вони вилітають цілими роями: з дупла поваленого старого дерева.

Я не витримую шаленої атаки жовтих ос і, затуливши обличчя долонями, долілиць падаю на листя. І саме вчасно. Наді мною з диким дзижчанням кружляють хмари ос Пекельний біль відчуваю вже по всьому тілу, а оси жалять і жалять. Хочеться схопитись і чимдуж тікати. Але розумію, що тоді мені кінець. Люті оси закусають. Смерть може настати й не одразу, а через кілька днів, коли впущена осами отрута зробить своє діло. Лежу на листі нерухомо. Біль стає нестерпним, а ворушитись не можна. Зціплюю зуби, аж скрегочу, заплющую очі, проте не рухаю жодним мускулом.

Такої халепи зі мною ще не було. Лежу мов мертвий. Шум, гудіння, дзижчання ос просто жахливі. А оскаженілі комахи не перестають жалити. Вуха, шия, голова, руки, спина аж печуть вогнем. Не ворушусь. Це до певної міри охолоджує запал осиної армії. Незабаром комахи втихомирюються. Розлючені оси летять в інший бік, шукаючи там ворога. Здається, я більше не витримаю цього пекельного болю. Скільки ос мене вжалило? А втім, це вже не має значення. Я в безпеці лише тому, що ці маленькі бестії вважають мене мертвим.

Скільки я пролежав так? Може, з півгодини. По мені почали лазити мурашки. Обережно підводжу голову. Над банкою кружляє кілька безпорадних ос, а на дні і навколо нірки лежить з десяток мертвих комах, які завдали мені страшних мук. Усе тіло горить, немов я лежу серед вогнища. На щастя, в обличчя вжалило тільки дві-три оси. А скільки жал взагалі випущено в мене, не злічити, бо все тіло розпухло і почервоніло.

Я встаю. Ос наче вітром здуло. Зібравши мертвих комах, кладу їх у банку і затикаю її широкою пробкою.

Нахилившись за рушницею, відчуваю, що коліна теж печуть вогнем і згинати їх важко.

Лише через кілька годин після того, як я повернувся додому, біль поволі вгамовується, пухлина сходить. Проте відчуваю, що в мене гарячка. Тепер мені ясно: якби я вчасно не впав долілиць і не лежав нерухомо, оси закусали б мене.

Людині в джунглях щохвилини загрожує небезпека, і важко передбачити, звідки вона прийде.

Без упину п'ю воду, а в роті сухо. Між камінням горить вогнище і кипить вода в казанку. Опускаю в окріп полотняну коричневу торбинку з молотою чорною кавою. Через кілька хвилин витягаю торбинку, і кава готова. Виполіскую торбинку і вішаю її на гілку сушити. Гамак уже чекає на мене.

Випивши півлітра міцної чорної кави, відчуваю полегкість. Казанок з недопитою кавою ставлю під гамак поруч з теркадо і рушницею. Вночі доп'ю цей цілющий напій. Одразу ж лягаю в гамак і поринаю в глибокий сон.

Десь опівночі прокидаюсь. Почуваю себе набагато краще. Допиваю холодну міцну чорну каву. Небо наді мною чисте, зоряне, у водах Купарі віддзеркалюється сяйво мільйонів зірок. Подув легкий вітерець, зашаруділо листя. Я мимоволі думаю про денну пригоду.

Мабуть, довго не забуду цих кілька десятків ос, що ціною таких мук попали до моєї колекції…

Навантажений до краю човен схожий у воді на величезну черепаху. Напіврозвалена хатина, де я прожив кілька днів, лишилася далеко позаду за густою зеленою стіною тропічного лісу.

Почуваю себе вже добре.

Сиджу в човні, роздягнувшись до пояса, босий, але в капелюсі. Веслую рівномірно. Піт заливає обличчя. Висока зелена стіна обабіч річки не дає тіні. Сонце нещадно палить. Здається, його гаряче проміння, торкнувшись води, застигає. Нестерпна задуха. Човен пливе проти течії дуже повільно. На ньому ж близько трьох центнерів поклажі. Якби веслувало хоч двоє, було б легше, а самому страшенно важко.

Піщаних мілин, які бувають тут улітку, тепер немає — вони залиті водою. Каймани зустрічаються зрідка. Зате різнобарвних, красивих птахів багато — літають над водою, гріються на сонці. Особливо милують око яскраві папуги, які, сидячи на гіллі, що звисає над водою, поважно стежать за всім навколо. Ці папуги схожі на наших європейських. Живуть вони до ста двадцяти років, як і лісовий полоз — боа констриктор.

Час від часу витираю рукою піт з обличчя. Це доводиться робити миттю, бо сильна течія враз відносить човен назад на кілька метрів. Іноді зупиняюсь для перепочинку, тримаючись за нависле гілля.

Вода в Купарі дуже каламутна і засмічена. Часом доводиться обминати великі, гіллясті дерева. Деякі з них перекривають річку на три чверті.

З води викидається риба. Скрізь, куди не глянь, видно сліди боротьби: там пливе пір'я, там мертва рибина. В природі немає миру і спокою… Ягуарові, так само як і найменшій комашці, щомиті загрожує смертельна небезпека.

Небо чисте, тільки де-не-де біліють маленькі хмарки. Пропливаю повз давно покинуту стоянку розвідників рослинного світу району Купарі. Крізь густі хащі видніються напіврозвалені халупи. Між береговою зеленню ростуть пальми, яскріють цілі оранжереї квітів. Вода в багатьох місцях заходить далеко в хащі. Тут важко було б подорожувати берегом уздовж Купарі, бо доводилося б робити великі гаки.

Настрій у мене чудовий. Це, мабуть, завдяки хорошій погоді і одужанню після пригоди з осами. До вечора ще далеко, завидна зможу подолати ще десять-дванадцять кілометрів.

Вже кілька днів не згадував Абелардо Карнейро. Напівцивілізований район віддаляється не лише в кілометрах, але й в думках.

З протилежного берега, з-під зарослів, випливає великий чорний кайман. Він якийсь надзвичайно спокійний і самовпевнений. Це старий хижак метрів три завдовжки. Хто знає, скільки риби та інших водяних мешканців він пожер за своє життя. Мабуть, це самець, бо здебільшого вони бувають такі самовпевнені і навіть нападають першими.

Течія підносить великого каймана близько до човна. Я перестаю веслувати і повертаю човен до густих кущів, що стирчать з-під води. Тут течія не віднесе його. А для гарантії ще прив'язую човен вірьовкою до гілки. Дістаю з-під жапи рушницю.

Кайман теж доплив до чагарів і зупинився за кілька метрів перед човном. Мабуть, він дивиться на мене як на здобич, хоче поласувати свіжим м'ясом. Можливо, цей величезний кайман ще ніколи не бачив людини.

Кайман занурився всім туловищем у воду, і тільки страшні, вирячені очі загрозливо дивляться на мене. Поведінка, погляд каймана свідчать про його агресивність. Але він разом з тим і обережний.

Не люблю зустрічатися сам на сам з великими кайманами. А це ж велетень. Біс його знає, як він це робить, але стоїть у течії непорушно, наче кинув якір, усього за два кроки від лівого боргу човна. Цього мені тільки й треба. Адже я лівша. Підводжу дуло рушниці і цілюсь просто межи очі кайманові. З води на мене дивляться, вирячившись, двоє булькатих, страшних очей. Настрій в каймана явно агресивний. Може, старий ненажера ще не снідав? Ну, нічого, те, що він зараз дістане від мене на сніданок, назавжди позбавить його апетиту.

З таким агресивним і нахабним кайманом досі мені ще не доводилося зустрічатись, хоч я вже мав справу не з одним десятком. Головне, випередити його.

Притискаю приклад вінчестера до плеча і лівим вказівним пальцем повільно натискаю на спусковий гачок.

Постріл, наче грім, пролунав у лісовій тиші. Вода перед човном хлюпнула так, немов у глибині вибухнула граната. Почувся страшний хрип і сопіння, потім кайман двічі перекинувся через голову, оббризкавши меле водою. Хвилі хитнули човен, і жакаре уасу потонув у каламутній, бурхливій воді Купарі.

Я не шкодував. Навіщо мені кайман? Шкура старого крокодила непридатна для препарування.

Я перезарядив рушницю, відшвартувався і поплив далі.

Єдиний шлях сполучення у північнобразільських джунглях — малі й великі річки, навіть струмочки. Між містами та селищами прокладено дороги, але вони теж ведуть де найближчої річки. В джунглях немає жодного метра дороги. Держава не витрачає на це грошей. Та й навіщо? Адже в нестерпну спеку найкращий шлях — вода. Джунглі тут такі ж безлюдні, як снігові пустині на південному полюсі. Ніяких ознак людського життя.

Я вже кілометрів за сорок від Тапажосу. Місце для стоянки доводиться розчищати самому серед густих хащів на березі Купарі.

Купарі скрізь однаково широка, каламутна і, хоч як дивно, одноманітна. Краєвид майже не змінюється. По обидва береги стіною тягнеться буйна, висока рослинність. Скрізь бачу тих самих тварин, птахів, ссавців, риб і земноводних. Це трохи розчаровує.

По обіді погода змінилася. Темно-сірі хмари пливуть низько над джунглями, в повітрі пахне дощем. Поспішаю причалити до берега, але не встигаю: починається злива. Прив'язую човен до стовбура тонкого дерева і ховаюсь під жапи. Це не дуже приємне сховище, особливо коли в ньому доводиться просидіти понад півтори години…

А дощ не вгаває, барабанить по жапах. Дуже незручно сидіти скорченому в такій тісноті. Щось боляче вжалило за босу ногу, потім знову і знову. По лівій нозі снують вогиисто-червоні мурашки. Намагаюся правою ногою змести їх, але вони перелазять і на праву ногу, розповзаються далі по тілу, жалять уже в коліна, в стегна, в шию. Мабуть, комахи поналазили з берега і розповзлися по всьому човну. Ліва нога горить вогнем. Не встигаю зганяти мурах. Усе тіло свербить і пече.

Тут уже не витримаєш! Вискакую під зливу. По тілу і майці снують яскраво-червоні мурашки. Вони швидко захоплять весь човен. Цікаво, що принадило їх сюди? Якщо вони нападуть на колекцію комах — їй кінець. Халепа за халепою: нещодавно жовті оси. тепер червоні мурашки. Веселі пригоди!

Злива враз змиває з мене маленьких агресорів. Повітря дуже охололо. Отже, в екваторіальному поясі не таке вже й стійке тепло. Термометр у човні показує 18 градусів. Мабуть, я став чутливий до змін температури. Мені холодно. На тілі виступили сироти. А дощ періщить. Я стою, наче під густим душем. Мені це приємно, бо не так пече тіло. Краще злива і холод, ніж оті кляті бестії.

Мурашки повзуть сюди по вірьовці, якою прив'язано човен до дерева. Гілкою збиваю їх і прив'язую човен до іншого дерева.

Але мурашня вже набилася в свіжі шкури. Довелося витягати їх з човна і полоскати в річці.

Спекавшись непроханих гостей, залажу з другого кінця знову під жапу. Сюди мурашки ще не добралися. Хоч би вони дали мені спокій уночі. Спати, скорчившись серед кліток і ящиків, дуже незручно, але іншого виходу немає. Треба щось придумати для таких випадків. Добре було б, наприклад, прикріпити до бортів човна дугасті жердини і вкрити їх пальмовим листям.

Вечеряти нічого, бо розпалити вогнище неможливо. Тож вкриваюсь гамаком, кладу під голову згорнуті речі і, голодний, лягаю спати.

По жапах лопотить дощ. Вони вже старенькі, і вода в кількох місцях протікає прямо на мене. Сьогодні навряд чи буде добра ніч.