У країні ягуарів

Три химерні «букети»

Незручні ночівлі в човні на гамаку вже стомили мене. Майже щоночі періщить дощ. Іноді він вщухає, щоб через якийсь час ще дужче полити.

Особливо сильну бурю пережив я сьогодні. Вона почалася вдосвіта і лютувала майже до полудня. Буря розкидала на стоянці всі речі, навіть ящики і клітки зі зміями. Навіс тріщав, скрипів, але витримав. Могутні, вікові дерева вивертало з корінням, обривало сплетення ліан, і вони, мов батоги, ляскали по листю. Пальми вздовж берега оголіли. Буря позривала з них широке листя і кружляла його в повітрі.

За якихось кілька хвилин температура понизилася на двадцять градусів. Я надів три сорочки. Сиджу в човні серед речей, кліток, ящиків і пишу щоденник. Човном заплив у густі зарослі. Тут затишніше. Згадую про попередню стоянку, де я залишив більшу частину своїх колекцій. Чи не поцвіли вони? Чи не знищить їх оця буря? Сподіваюсь, збережуться. Адже та стоянка серед гущавини, і буря не ввірветься туди з такою силою. А з вологою і цвіллю впораюся потім — висушу все.

Наді мною гуде, шумить ліс. Шалений вітер залітає і сюди. Разом з дощем униз падають трухляве, сухе гілля, ліани, листя. Я накидаю на плечі суху ковдру, щоб хоч трохи зігрітися.

В обід, наче за наказом, небесна битва припиняється, і в джунглях у гущавині грають сонячні зайчики. Я одв'язую човен. Бистра течія підхоплює його і несе вниз. Метрів через двадцять причалюю до стоянки.

Берег уже залитий сонцем. Починаю наводити порядок біля навісу. Перекинуті клітки ставлю на свої місця. Змії чомусь дуже неспокійні. Чорні, як вугілля, холодні очі анаконди вороже стежать за кожним моїм рухом. Її, певно, дратує мідна сітка, об яку вона обдерла носа.

Усе навкруги мокре. Розпалити вогнище не так легко.

Пообідавши, переглядаю колекції комах, мию посуд і вибираюсь на полювання.

Вода в струмку каламутна. Кілька днів доведеться пити нечисту воду.

Енергійно пливу проти сильної течії. Під величезною гіллякою, що нависає над водою, звертаю до берега. Русло струмка майже повне, вилазити на берег легко.

З рюкзаком за плечима і з рушницею в руці прямую в джунглі. Куди не кинь оком, всюди багатий рослинний світ, барвистий, ніжний, повний життя.

От синювате листя на дереві, а ось, між сірою масою ліан, пляма бурого листя. Зелень навколо міниться сотнями відтінків і барв.

Досі я в цій гущавині не бував, хоч живу тут уже давненько. Стою наче зачарований, немов попав у новий світ.

Зелене склепіння наді мною густе-густе, аж чорне.

Обходячи порослу папороттю скелю, помічаю плямистого дикого кота, що лежить на величезній лісовій ящірці, тримаючи її в пазурах. Він гризе ящірку, мов домашній кіт мишу. Це невеликий звірок, трохи більший за кота, тільки шкура в нього плямиста, якась особливо блискуча й ніжна.

Зі мною кульова рушниця. Цілюся в невелику голову, що схилилася над ящіркою, стріляю. Постріл ще не стих у джунглях, а я вже стою біля звірка. Схопивши кота за задні ноги, кидаю на галявину. Ні, тут все-таки не обдиратиму шкуру. Адже до човна зовсім близько. Відношу здобич до човна, кладу на дно і знову простую в гущавину, але вже в другий бік.

Між трухлявими пеньками, під ліанами, натрапляю на коралову змію з чорною головою і червоно-жовтими та чорними кільцями по тілу. Такі змії не дуже агресивні. Якщо їх не чіпати, вони не нападають, але вже коли зачепити — кусають блискавично.

Змія не бачить мене. Я обережно підкрадаюсь до неї. Мить — і вона в полоні. Ця змія ще маленька, завдовжки з півметра. Прив'язую її мотузкою до сухої гілки, що лежить на землі. Хай підожде, поки повернуся.

Через півгодини я вже ловлю великих, сантиметрів п'ятнадцять, вусачів, що повзають по дереву. Надрубую кору пальми, і вони злазяться на сік, навіть не підозріваючи, що тут на них чекає загибель. За кілька хвилин у банці з ціанистим калієм опиняється чимало вусачів.

Збираючи комах, лажу по звалищу велетенських дерев. Раптом зупиняюсь мов укопаний. Переді мною застигла жовто-чорна гадюка.

Це вже друга змія сьогодні. На цей раз — папаову. Незабаром гадюка звивається в петлі.

Міцно прив'язую її до куща. Хай і ця змія почекає, доки повернуся по неї.

Пробираюся далі в хащі. Перелазячи через гнилу колоду, мало не стаю ногою на сурукуку. Змія, судячи з її кольору і візерунків на шкурі, стара. Це вже третя гадюка. Щедрі сьогодні джунглі. За кілька хвилин доля сурукуку теж вирішена. Вона звивається на палиці, намагаючись вирватися, але марно: мотузка на шиї міцно тримає її.

Повертаюся до човна. Не хочу більше вивіряти своє небезпечне щастя.

Сурукуку прив'язую до дула рушниці, а папаову до метрової гілки. Чорно-жовта змія миттю обвивається навколо гілки і стає схожа на химерний букет. Тепер лишається забрати коралову кобру.

Досить довго шукаю її. Нарешті, знаходжу. Мурашки вже обліпили змію, і вона безпомічно звивається. Мотузка натерла їй шию, і на рану позлазилася комашня.

Кобру теж прив'язую до палиці. Тепер у мене вже три важкі, небезпечні «букети» і всі різного кольору. Прямуючи на стоянку, продираюся крізь гущавину, і змії іноді під час необережного руху опиняються так близько до мене і так сичать, що аж мороз по спині пробігає.

Пройшовши якихось сто кроків, досягаю струмка. Вище за течією чую сильний хлюпіт. Виглядаю крізь гілля і бачу по той бік велетнів видр. Струмок, видно, багатий на рибу, коли може прогодувати таких ненажерливих тварин.

Ще завидна добираюсь до човна. Мене, як і завжди після щасливого повернення з джунглів, охоплює приємне, радісне почуття.

Через чверть години я вже на стоянці. Вогнище, ящики, клітки, спорядження — все на місці.

Три змії по черзі впускаю в клітки: спершу коралову кобру, потім папаову і, нарешті, — сурукуку.

Блискавично зачиняю дверцята клітки і загинаю над ними іржавий цвях. Ловіння змій і догляд їх — небезпечна справа. Але ще небезпечніше виймати змій із кліток, бо вони блискавично кидаються у відчинені дверцята.

Присівши навпочіпки, з насолодою спостерігаю крізь густу мідну сітку трьох змій, що переповзають одна через одну, шукаючи виходу.

Тигровий кіт ще в човні. Треба зняти з нього шкуру. Вже смеркало, коли я розіпнув невеличку шкурку. Потім пішов до води, обмив ніж і помився сам.

Коли я розпалив вогнище і поставив зварити свіжу чорну каву, зовсім стемніло. Лише тепер відчуваю, що стомився і страшенно голодний. Ніби аж схуд. Що ж, джунглі поглинають чимало сили і енергії.

Приношу з човна торбинку з чорною кавою і коробку з цукром. Їх уже лишилося трошки, на дні. Я затримався тут надто довго.

Запаливши карбідний ліхтар, оглядаю під навісом запас інших продуктів: ламантинового жиру, цибулі, фариньї… Їх теж дуже мало. Отже, незабаром доведеться повертатись на Купарі, щоб звідти добратися до Тапажосу.

Хоч і дуже стомлений, вирішую сьогодні ще навідатися до видрячих нірок на правому березі струмка. А вранці попливу туди човном і повитягаю звірів.

Потім почну готуватися до подорожі назад.

Зроблено чимало. Порожніх кліток уже нема. Особливо радію двом живим анакондам.

Післязавтра на світанку відпливу з невеличкої бух-чи, щоб. може, ніколи більше не повернутися в цей чарівний, хоч і небезпечний світ звірів і рослин.

Від цих прощальних думок стає якось не по собі. Надто несподівано вирішую повернутися. Але іншого виходу немає.

Наслідки сьогоднішнього полювання чудові. Джунглі на прощання щедро винагородили мене.

Біля навісу весело палає вогнище. Темні джунглі сповнені таємничих звуків. Вечір теплий. Світлячки мерехтять навколо, ніби влаштовують мені прощальний фейєрверк. Сьогодні не буде дощу. Розвішую гамак між двома пальмами.