У країні ягуарів

Передостання ніч

Ця ніч ледве не стала для мене фатальною, останньою в житті.

Намагаюся пригадати детально все, що трапилося після того, як я, закінчивши писати щоденник, пішов до човна по рушницю, щоб покласти її на ніч під гамак.

… Серед чорного мороку нічого не видно, крім обрисів човна. На другому березі чорніє суцільна стіна лісу. Я погано орієнтуюся в темряві, особливо після світла.

Дорогу до човна добре знаю, адже ходив нею десятки, сотні разів і вночі і вдень.

Обережно стаю на дно човна. Отвір під навісом на човні зяє темрявою, наче величезна паща. Не бачу нічого, але знаю, що під навісом, біля гумового мішка, лежить рушниця. Сівши на борт човна, простягаю руку по рушницю і раптом налапую щось слизьке й холодне. Від дотику воно пересмикується. В мозку блискавично майнула думка про небезпеку, і я миттю, інстинктивно перекидаюсь назад через борт човна у воду. Відштовхнувшись од дна струмка, виринаю з води і швидко пливу, обходячи човен ззаду, до берега.

Мені все ясно: біля рушниці лежить змія. Тож, не чекаючи, поки вона вкусить мене, я блискавично перевалився через борт у воду.

Обидві рушниці в човні. На березі лише малокаліберка. Мисливський ліхтарик — теж у човні. Мокрий, як миша, з малокаліберкою і карбідним світильником у руках прямую знову до річки.

Під навісом човна темно і тихо. Певен, що змія звідти стежить за світлом. Світильник ставлю на сидіння. Нагнувшись над човном, шукаю очима гадюку, але ніде не бачу її. В човен нізащо не полізу, бо цей крок може бути останнім. А що коли зайти спереду? Підходжу до носа човна і стукаю по навісу прикладом рушниці. Потім, нахилившись, заглядаю під жапи. Всередині швидко випростується, готуючись до нападу, велика, надзвичайно отруйна змія сурукуку, яка досі лежала, згорнувшись кільцем.

Вчепившись однією рукою за навіс, я майже повисаю головою, щоб зазирнути вниз. Стріляти з такого положення незручно.

Якби на кормі не стояв карбідний ліхтар, змія вже, мабуть, вилізла б на берег. Вона ще, певно, ніколи не бачила нічого подібного. Видно, світло серед ночі дратує її.

Єдиний вихід — знову залізти у воду і обійти човен з другого боку. Вода сягає мені по шию. Сурукуку лежить на сидінні. Прицілююсь прямо в голову. За гумовим мішком стоїть коробка з медикаментами. Куля, пройшовши крізь голову змії, проб'є і коробку. Ну що ж, хай і так. Крім гіркої солі та хініну, там нічого немає.

Вистрілити мимо на такій відстані — неможливо. Лунає постріл, і небезпечна отруйна змія, востаннє здругнувшись, витягається на сидінні.

Видряпуюся на стрімкий берег, тримаючи над головою рушницю. Роззуваюся, скидаю з себе мокрий одяг. Тепер уже можна спокійно взяти рушницю і гумовий мішок з сухим одягом.

Обережно залажу в човен. Мертва змія лежить нерухомо. Вранці винесу її на берег і обдеру шкуру.

Карбід у світильнику догоряє. Комарів нема. Навіть нічні жуки і метелики пролітають зрідка. Лягаю в розвішений між двома пальмами гамак і засинаю.