У країні ягуарів

Лісова ідилія

Смеркає. На невеличкому, збитому з дощок столі лежать дві зв'язані мотузочкою папки. В обох папках — рукописи. В більшій — «Пригоди в бразільських джунглях», а в меншій — «На землі велетнів змій», де я описую свої враження про подорож по річці Жатапу. Я почав писати і третій щоденник. Це для мене дуже приємне заняття, особливо ввечері, коли самотність відчувається найбільше. Як же назвати свій майбутній щоденник, що його писатиму далі під час подорожі в район річки Купарі? Придумав: «У країні ягуарів!» Великими літерами надписую чистий аркуш.

Швидко темніє. Вже ледве видно човен, прив'язаний до стовпа. Доведеться засвітити старий карбідний ліхтар, з яким ніколи не розлучаюсь. Карбід з шипінням розгоряється. Для пацюків, що забралися в плетені стіни і стелю, це сигнал тривоги. Вони перелякано заметушились. Кабоклу (цивілізовані індіани) нерідко підпалюють свої хати, якщо в стінах і стелі розводиться багато пацюків.

Ліхтар освітлює голубуватим світлом стіни хатини, де на дерев'яних гаках висить зброя — три рушниці типу «Вінчестер». Дві з них — старі. Третя — новенький дробовик, який, проте, має істотну ваду: б'є занадто сукупно і тому на невеликій, відстані продірявлює ціль на площі з долоню.

Цілий день сьогодні я був самотній. Кабоклу, який приїжджає іноді відвідати мене, не причалив до берега.

Завтра перепливу до Гоймана і Наука — своїх давніх знайомих, які керують посадкою каучукової плантації. Колись ми працювали разом на плантації Форда.

Сьогодні доведеться пізно лягти спати: треба старанно підготуватись до подорожі в джунглі Купарі. Адже мандрівка річкою, що аж кишить хижаками, не звичайна собі весела прогулянка.

Хмари облягають небо. Скоро піде дощ, а може й злива. Але тепер мені не страшно: над головою нова стріха. Як добре, що я полагодив покрівлю, інакше потоки води під час тропічних злив знесли б не тільки стареньку, трухляву стріху, а й плетені стіни хатини. А ця ж халупа — мій дім, до якого доведеться повернутись, Виходжу під навіс ще раз поглянути, чи все гаразд, бо вже відчуваю вітерець — вісник дощу, бурі. Горизонт над рікою розрізають білі, гострі, зигзагоподібні блискавки. Долинає глухий гуркіт грому. Джунглі грізно шумлять, але для багаття, яке я розклав під навісом, це не страшно. Язики полум'я охоплюють мокрі поліна, і вогонь розгоряється дедалі яскравіше. Дощ а цих місцях приємний вже хоча б тим, що він проганяє комарів.

Коли я виніс з кімнати під навіс карбідний ліхтар, над джунглями вже розпочався справжній небесний бій. Усе вгорі свистіло, шуміло, гриміло. Дощ люто лопотів по новій стрісі.

Під навісом стелиться дим, гіркота якого мішається із свіжим запахом дощу. Нова покрівля з пальмового листя чудово захищає від дощу. Яскраве сяйво блискавок пронизує темряву, і тоді світло карбідного ліхтарика здається тьмяним факелом. Серед темряви ночі я особливо гостро відчуваю свою самотність. Однак зараз це навіть приємно відчувати. Мабуть, тому, що я здоровий, дужий і мій мозок чітко працює. Мені добре відомі хвилинні зміни настрою, які охоплюють самотню людину в джунглях. Проте зараз я на вершині здоров'я і сили. І тут же блискавичним ударом вбиваю чотирьох мініатюрних комарів на зап'ясті лівої руки.

Потім ставлю на вогонь казанок з почищеною невеличкою червоною рибкою. Запах підсмаженого ламантинового жиру з цибулею приємно лоскоче ніздрі. Ламантин — вид кита, водяний ссавець, кілька метрів завдовжки. З його сала витоплюють жир. Із шкаралупи лісової дині, яка править мені за сільничку, кидаю щіпку солі в гостру від приправ юшку. Перцю в мене досить. Його постачає мені багаторічна рослина, подібна до персикового дерева. Біля моєї хати росте двоє таких дерев. Вони рясно вкриті дрібними червоними плодами.

Моє спорядження для подорожі розраховано на один човен. Все зайве відвезу до Гоймана. На цей раз спорядження приготовлено для однієї людини. Під час минулих подорожей було інакше. Тоді я вирушав у похід із супутниками. Тепер їх немає. Абіліо повернувся до рідного села на березі Амазонки, Клементіно живе вище Урукари, на березі покритої джунглями ріки Ату-ман, Жуан теж оселився десь недалеко від нього. Жуан не схотів лишитися на плантаціях Форда корчувати джунглі.

До речі, багато хто гадає, що на місці вирубаних джунглів уже ніколи не росте ліс. Це, звичайно, помилкова думка. На червоній, вигорілій глині, якщо систематично не підчищати місцевість, через деякий час знову переможе буйна рослинність.

Злива ні на мить не вщухає. Рівень води в річці, куди з берегів мчать цілі потоки, піднімається.

Якщо пливти з півгодини вниз по течії річки, можна попасти на колишню плантацію какао Табокал, а звідти недалеко до місця, де Купарі впадає в Тапажос. Яке красиве і спокійне гирло Купарі, коли дивитись на нього з Тапажосу.

Через два дні, незважаючи на те, що настала пора тропічних дощів, вирушу з вантажем у покритому пальмовим листям човні на Купарі.

З нетерпінням чекаю цієї подорожі. І чого мене так тягне туди? Мабуть, жадоба мисливця і колекціонера, прагнення поповнити ящики і клітки новими експонатами. Я навіть не шкодую, що продав дешево перекупникам експонати для музеїв і зоопарків, хоч виручені гроші зовсім не оплачують тієї праці, яку мені та моїм супутникам довелось затратити, щоб зібрати чудову, рідкісну колекцію в джунглях.

Надворі суцільна чорна темрява. А дощ періщить, ніби не з одного, а з десятків відер одразу.

До вологого повітря під навісом домішується смачний запах юшки.

Мурашки нанюхали кошик з фариньєю[6] в кутку. Тепер доведеться шукати для кошика інше місце.

Повечерявши юшкою і кількома жменями фариньї, я повісив гамак на іржаві гаки. Раптом крізь плюскіт зливи почувся далекий постріл. Він долинув з селища кабоклів, розташованого на березі Тапажосу. Цей постріл у зливу, серед ночі, нічого доброго не віщує.

Виходжу з карбідним ліхтарем з хати і вдивляюся в темряву. Ніде нічого. Все чорне Буря вщухла, тільки дощ лопотить по покрівлі з пальмового листя та гуде дрімучий ліс

Чомусь згадались мені друзі. Поки я подорожував по річці Жатапу, Олафа Лунду прогнала звідси малярія. Коли ми востаннє бачилися з ним, вже й тоді білки очей в нього були жовті. Тепер він десь у Європі. Гойман і Наук теж мають виїхати звідси. Велика плинність людей на плантації Форда. Нічого не вдієш, людям потрібні гроші, а здоров'я ще більше. На зміну одним приходять інші, які хочуть заробити грошей, а ідуть звідси ті, що проміняли здоров'я на гроші і малярію.

Я полив водою на карбід, і полум'я спалахнуло яскравіше. В стінах заметушилися пацюки. На ніч треба знайти безпечне місце для кошика з фариньєю. Чомусь не хочеться зараз у темряві під дощем іти до річки мити піском посуд. Уночі на березі річки особливо небезпечні каймани. В таку негоду три-чотириметрові чорні крокодили не бояться людини, навіть якщо вона йде з ліхтарем. А вдень ці хижаки не дуже хоробрі.

На світанку по мене, моє спорядження і колекцію припливе великий моторний човен. Усі зайві речі я вирішив перевезти на фазенду. Величезний полоз, анаконда та інші рідкісні змії під час моєї подорожі житимуть на фазенді у старій хижі з пальмовим покриттям. Там їм буде спокійно.

На фазенді працює понад чотириста кабоклу. Мисливців серед них більше, ніж селян. Усі вони готові заповнити мої клітки всякими тваринами. Кабоклу приносять мені різних комах, отруйних змій, полозів, анаконд, лісових звірів і, щасливо всміхаючись, простягають руки по винагороду за свою працю.

Коли-то я повернусь до своєї хатини? Мисливська рушниця — зваблива річ. Пристрасть мисливця і запал колекціонера майже неможливо подолати. У моєму розпорядженні будуть сотні квадратних кілометрів північнобразільських джунглів.

По темній річці пройшов пароплав. Крізь дощову завісу бачу на його кормі тьмяне світло сигнального ліхтаря. Мабуть, і з пароплава помітили світло мого карбідного світильника. Вже третя година ночі, я впорався з усіма справами. Пацюки в стіні скребуть колискову, а розвішений гамак кличе до себе. Я ставлю ліхтар на високому порозі, що виходить до річки. Хай освітлює темряву і лякає кайманів. Погасити його не можна доти, доки в ліхтарі є вода.

Хто добре знає екваторіальні райони, джунглі, той не здивується нестійкій погоді, раптовій зміні пори дощів спекою і сприйматиме все як належне.

Вранці, тільки-но почало світати, з Тапажосу почувся гул мотора. Це плив по мене великий моторний човен.

А дощ ні на мить не вщухає.

Суденце причалило до мого човна, і незабаром моторист у чорному плащі з капюшоном був уже біля хатини. З ним прийшли ще двоє людей з фазенди, одягнені в такі самі чорні плащі.

— Доброго ранку! Як ви себе почуваєте, сеньйоре? Поїдемо? — спитав моторист, переступаючи через високий поріг хати.

— В таку зливу? Я попливу на фазенду без спорядження. По речі і клітки приїдемо пізніше, коли вщухне дощ.

— Гаразд, сеньйоре!

Поки я збирався, моторист розповів, що вночі два кабоклу напилися чачі — самогону з цукрової тростини, посварились і один із них, Абелардо Карнейро, застрілив другого — Жозе Пінто.

Моторист ще додав, що Абелардо вбив друга захищаючись і втік. Його й досі не можуть знайти.

Ось який постріл чув я уночі. Бідолашний рибалка Жозе Пінто більше не питиме чачі.

Після обіду небо прояснилося, і до вечора я встиг перевезти все своє майно на фазенду. Ніжки кліток із зміями поставив у консервні банки з водою, щоб туди не залізли червоні мурашки, які загризають навіть змій. Коли повернусь з подорожі, треба буде винищити мурашники.

На фазенді я з Гойманом і Науком зайшов на склад і взяв про запас для подорожі двобічну сокиру.

У щоденник записую всі події за день. Ці рядки пишу при світлі карбідного ліхтаря в своїй хатині, куди я знову повернувся.

Мисливське спорядження і всі речі лежать у кутку. Ввечері принесли пошту. Її привезли пароплавом з Сантарена. Я одержав з півдюжини листів, кілька пачок газет, два пакунки книг. З Будапешта прибуло тільки два листи і пакунок з книгами. А грошей нема. Я надіслав свої колекції в кілька місць і, звичайно, мав надію одержати якусь винагороду. Від будапештського музею — жодного рядка. Та я все одно вирішив більшу частину колекції, яку зберу в районі ріки Купарі, надіслати в Будапешт. Звичайно, в подарунок. В мене вже й тепер чимала колекція комах. На ящику на обідраному промокальному папері лежать сотні великих і маленьких метеликів, жуків. Загорну їх у паперові трубки, покладу у металеві коробки і надішлю в музей. Багато таких пакунків доведеться відправити, коли повернуся з Купарі. Частину шкур з диких звірів продам знайомому торговцеві. Я вже домовився з ним про це. А живих змій відвезу в Сантарен.

Пора вже спати. Підвішую гамак.

Дверей у хатині нема. Та вони і не потрібні. Так прохолодніше. Надіваю піжаму. Вінчестер і довгий гострий ніж, яким прорубують дорогу в хащах, кладу біля стареньких тапочок під гамаком.

Виношу карбідний ліхтар на високий поріг. Потім лягаю спати, поклавши під голову маленьку пухову подушку, яку привіз з батьківщини, і вкриваюсь тоненьким полотняним простиралом, бо в пору тропічних дощів іноді бувають прохолодні ночі.

Вранці, прокинувшись, поснідав і пішов мити посуд на річку. Там побачив двох знайомих з контори плантації. Вони підпливли до мене на човні і знову почали розповідати про вбивство, про яке я вже вчора чув від моториста. Виявляється, Жозе Пінто зчепився з Абелардо Карнейро через те, що намагався випити більше чачі. Абелардо запротестував. Жозе Пінто хотів увігнати в нього кулю, але Карнейро був не дуже п'яний і випередив противника. Прощаючись, знайомі додали, що Жозе Пінто поховали вчора. Для поліції Фордландії тепер чимало мороки, бо не так легко знайти Абелардо в нетрях джунглів.

Розповівши це. мої знайомі взяли курс на протилежний берег. Вони попливли до багатодітного старого португальця, щоб купити кілька в'язок тютюну і, звичайно, глянути на його смугляву племінницю.

Я поскладав вимитий посуд у кошик і відніс під навіс. Дощ перестав, проте й досі над джунглями і річкою нависають грізні дощові хмари. Вони пливуть по небу так низько, ніби чіпляються за верхівки дерев, що ростуть на острові. Мабуть, знову піде дощ. Повітря задушливе.

У хащах, за хатиною, з жалібним галасом стрибають мавпи. Їх ціла армія. Вони ніколи не будують собі гнізд, а живуть просто на деревах. Від такого життя в них дуже жалюгідний вигляд, шерсть скуйовджена, мокра.

Над головою дзижчить мошва. Полчища цих ненажерливих кровопивців не зникають ні вдень ні вночі. На світанку й під вечір їх особливо багато, вночі трохи менше, а в сонячну погоду ще менше. Від їхніх укусів на шкірі набігають білі пухирі. Мошви немає лише під час тропічних дощів.

Сьогодні треба остаточно приготувати все в дорогу.

Після сніданку «я ще раз переплив на фазенду, щоб повідомити, що завтра вирушаю на Купарі.

Крім Гоймана і Наука, я попросив доглядати моїх зміїв і Моріса. Кажуть, цей ельзаський француз, який теж працює на фазенді, утік з відомої французької тюрми. Дивлячись на цього лагідного, веселого парубка, я мимоволі уявляю його в смугастому одязі каторжників, з кайданами на ногах, з молотом, яким дроблять камінь у тому пеклі, на кар'єрах.

За що Моріс попав у тюрму, невідомо.

На фазенді працюють також угорці, які емігрували в Бразілію, — Тодор Плац, Тарнаї та ще двоє.

Брат Тодора — Йожеф Плац уже спочиває в могилі на кордоні Бразілії та Венесуели, на березі Ріу-Негру. За труну йому править гамак, в який загорнули його тіло. Йожеф помер, мабуть, від жовтої лихоманки, бо всі нутрощі в нього згнили. Поховали його брат і друзі, з якими Йожеф хотів перепливти на човні у Венесуелу.

Могили всіяли шлях угорської бідноти по всьому світу.

Ранок. Сонце забарвило в червоний колір рідкі хмари на сході. Я повертаюся з фазенди. Попрощався з Науком, Гойманом і Морісом. Останні метри щосили налягаю на весла, щоб вивести з розгону човен на піщаний берег. Забитий в пісок стовпчик, до якого я завжди прив'язую човен, тепер під водою. Вода в річці піднялася майже на півметра. Довелося витягти стовп і перебити вище.

Парко. Сонце починає нестерпно палити.

Тропічна спека висмоктує з землі силу-силенну вологи. Від зливи, що нещодавно пройшла, нема й сліду. В хатині, у затінку, температура нижча тільки на один-два градуси, ніж надворі. Але і це здається щастям. На мені все мокре від поту. Щоправда, я обливаюсь потом не лише від тропічної спеки, а й від веслування.

Вінчестер разом з веслами забрав з човна до хати. Зі зброєю не розлучаюсь ні на мить. Крім цього, я приніс з собою подарунок Моріса — кімнатний термометр з шкалою Цельсія і Реомюра. На шкалі біля червоної риски значиться нуль градусів, а під ним ідуть мінуси.

Мінус! Навіть важко собі уявити, що десь на земній кулі є така температура. Дивлюсь на ртутний стовпчик. Термометр показує 40 градусів вище нуля.

Середньорічна температура тут плюс 26 градусів. Це надзвичайно висока температура.

Як попав термометр до Моріса і навіщо він подарував його мені, не знаю. Я ніколи не брав у дорогу речей, що легко б'ються. Мабуть, Морісу набридло без упину поглядати на термометр і, обливаючись потом, лаяти млосну спеку в цьому вогняному пеклі. Тепер мене спіткає така ж доля. Ось я вже весь час поглядаю на тоненький стовпчик ртуті, що стійко тримається у трубочці. Зрештою, кладу цей тендітний прилад у ящик поруч з фотоапаратом та іншими крихкими речами.

Фотоапарат у мене теж старенький, в багатьох місцях обклеєний лейкопластирем, щоб сонячний промінь, бува, не пробрався на плівку. Фотоплівок катастрофічно мало. Їх щось з півтори дюжини. Чимало плівок засвітилось, поки я помітив щілину у фотоапараті.

Надворі задуха неймовірна. Що ж буде в обід? Я знову дістаю термометр і дивлюсь на червону риску, біля якої красується нуль, а нижче неї — мінуси. Це значить сніг, лід, який я востаннє бачив на пароплаві в електричному холодильнику, відчував його приємну прохолоду в склянці лимонаду. О, чудові мрії!

Воду для пиття беру з Тапажосу, запливаючи далеко на середину річки, де течія стрімкіша. Набираю її там вісімнадцятилітровою банкою-каністрою з-під бензину, до якої прибив двома здоровенними цвяхами ручку з товстої гілки. Воду з Тапажосу, як і воду з інших річок, я спокійно п'ю.

Але вода з лісових джерел значно холодніша і смачніша. Буває, стомлений, пітний, припадаю до джерела і випиваю неймовірну кількість води. В душному лісі, пробираючись крізь хащі, людина випаровує силу-силенну вологи. Щастя, що джунглі багаті на воду.

Друга характерна риса джунглів — тиша. Якщо немає вітру, бурі, не йде дощ, у цю нестерпну спеку в лісових хащах панує могильна тиша, яка охоплює все «зелене пекло». Лісові звірі, причаївшись, чигають на свою жертву. Лише мавпи веселі й галасливі, особливо вранці і ввечері, коли сходить чи заходить сонце. В цій могильній тиші чути найслабший звук вітру, дощу, краплин, що стікають з листя, чути, як звірі стрибають, підкравшись до здобичі, або, навпаки, тікають від хижака.

Вночі я іноді чую, як скиглить ягуар, як стогнуть, видаючи глибокі, гортанні звуки, каймани. Ця особливість звуків кайманів пояснюється тим, що язик у цих хижаків приріс до нижньої щелепи. Справді, якби язик у них не приріс, то у воді, коли крокодили кидаються на здобич, гострі завбільшки з мізинець зуби прикусили б його.

Цікаві звуки ламантинів, які немов дмуть у трубку. Зате птахи тут не дуже співучі. Винятком є лише кілька видів річкових птахів і папуг. Навіть тут, біля моєї хижі, для колекціонера і мисливця є дуже багато цікавого.

А скільки неймовірних несподіванок чекають мене в районі верхів'я Купарі. До подорожі все готове. Я вже навіть передав свої листи Морісу, щоб він надіслав їх адресатам. Адже тепер не скоро трапиться нагода написати друзям. Попереду подорож, під час якої я пропливу сотні кілометрів. Там ні з ким буде посперечатись, поділитись враженнями й думками. Тоді розмовлятиму з щоденником. Записуватиму все, що побачу на власні очі і відчую серцем.

Млосна, виснажлива спека. Все навколо поринуло у полуденну напівдрімоту. Жоден листочок не ворухнеться в джунглях. Світ наче залитий прозорим янтарем.

Раптом цю безмежну янтарну тишу порушує знайомий стукіт моторного човна. Човен пливе біля берега, попід самими зарослями, що нависають над водою. Куди він прямує? Якби в місто Сантарен, до якого звідси сто вісімдесят кілометрів, то човен ішов би повним ходом посередині ріки. В якесь село? Але в цьому районі Тапажосу немає великих сіл. Човен пливе з швидкістю кілометрів десять за годину. Стукіт мотора стихає, і оберти рідшають. Тепер уже немає сумніву, що це до мене. Ось човен причалив, і я виходжу назустріч гостям.

На цей раз моїми гістьми були офіціальні особи. Сам начальник поліції, старший сержант і поліцай. Начальник поліції — бразілець з засмаглим обличчям — приїхав довідатись, чи не пропливав мимо або чи не заходив до мене Абелардо Карнейро?

— Ні, я його не бачив, — відповів я, і мене раптом охопив гнітючий настрій.

Сержант помітив це і спитав:

— У вас лихоманка, вам погано?

— Ні, все гаразд.

— Скажіть це комусь іншому, — засміявся сержант, — а я знаю, що раптова зміна настрою — перша ознака приступу малярії.

Насправді поганий настрій у мене викликала згадка про нічне вбивство. Я знав Карнейро, але щоб упевнитися, що це таки він убивця, спитав у поліцая:

— Скажіть, сержанте, цей Абелардо Карнейро худорлявий парубок кабоклу? Мефістофель із звуженими очима і піднятими бровами, з високим чолом? Одне слово, схожий на чорта, як ото малюють на картинках?

Старший сержант і поліцай зацікавлено дивилися на мене.

— А що, він був тут?

— Та ні, не був, — відповів я сміючись. — Але я його знаю. Позаторік він працював зі мною на фазенді. Ми розсаджували банани на плантації. На спині в нього між лопатками широкий шрам. Добре видно навіть місця швів, якими стягували рану. Це в Абелардо після бійки, в якій його чиконули по спині розкритою бритвою.

— Так, це він, — підтвердив сержант.

Я добре пам'ятав Абелардо і страшний шрам у нього на спині. Колись цей кабоклу приносив мені різні комахи і отруйні змії. Грошей за це він не брав, Якщо Абелардо піймають, йому загрожує тюрма, не менше як тридцять років.

— Отже, ви нічим не можете допомогти нам, сеньйоре? — спитав старший сержант, дивлячись на мене.

— На жаль, ні.

— Між іншим, я чув, що ви збираєтесь відвідати район верхів'я Купарі?

— Так, уранці вирушаю.

— У пору тропічних дощів? А хто з вами ще їде?

— Ніхто. Я сам.

Моторист, що стояв у човні, витріщився на мене. Про мене вони чули всяку всячину. Місцеві люди дивувалися, якщо хтось забирався у непрохідні хащі і разом з кількома кабоклу місяцями збирав там комах, метеликів, ловив змій, жаб… Та це до певної міри ще було зрозуміло. Але те, що європеєць у розпалі тропічних дощів вирушає один-однісінький у джунглі — для них було незбагненно.

Поліцаї попрямували до човна, він незабаром зник за поворотом.

Моторний човен поплив униз за течією. З Фордландії, певно, вже послали радіограму в міста Сантарен і Белем з описом зовнішності Абелардо Карнейро.

Абелардо зник, однак човном він міг пробратися лише вниз або вгору по течії. Більше нікуди, бо скрізь хащі. Невеличка вирубана галявина, посеред якої стоїть моя хатина, виглядає як маленька щілинка у могутніх джунглях.