У країні ягуарів

Щасливе полювання

Учора лишився без вечері, бо вернувся з лісу пізно, коли вже смеркло, і був такий стомлений, що навіть не схотів варити їсти. Ледве доніс сюди з лісу шкури двох пекарі і химерний скам'янілий окоренок стовбура.

А сьогодні після обіду линув дощ як з відра. Доведеться ще раз тут заночувати. Цей дощ псує мені життя! Навіть карбідний ліхтар не хоче горіти, що буває дуже рідко.

В мене з'явилися ознаки давньої хвороби — малярії. Зник апетит і пожовкли білки очей. Боюсь, що починається новий приступ цієї клятої хвороби.

Розвісивши шкури, обливаюсь водою з відра і, обтершись насухо, лягаю в гамак. За якусь. мить поринаю в глибокий сон.

Вранці знову злива. Все промокло.

Розкладаю між камінням багаття. По землі стелиться гіркий дим вогнища. Поки збігав до човна, промок до рубчика. Довелося витертись насухо рушником, який я зробив із мішка з-під борошна. Суху білизну бережу надалі, тому по воду до річки збігав у костюмі Адама. Це дуже зручно — адже спека неймовірна, а дощ — ніби хороший душ.

Перед комарами, що обліпили низ пальмового навісу, важка дилема: чи кинутись на мене, незважаючи на муки, яких завдає їм гіркий дим, чи залишитись без сні данку, а може й без обіду. В своїх діях вони не одностайні: частина з них накидається на мене, а решта вилітає з диму під дощ і ховається попід листям і трухлявими колодами. Незабаром моє тіло вкривається білими пухирями і страшенно свербить. Не встигаю бити на собі зажерливих голодних комарів. Від дрібних кровопивців на тілі лишаються тільки темні плями. На жаль, комара вбиваю лише тоді, коли він уже вжалив мене. Одяг безумовно захистив би трохи від цих клятих істот. Але надівати його в таку зливу — марна річ.

Правда, можна було б заварити у воді тютюну і натертися нікотиновим настоєм. Але я цього не зробив вчасно, пошкодував часу і тепер розплачуюсь. Від комарів не буде спокою ні сьогодні, ні завтра…

Дощ не вщухає до обіду, лопотить по пальмовій покрівлі, протікаючи в хатину. Від гіркого задушливого диму комарі, нарешті, повтікали. З учорашнього ранку, коли я поласував підсмаженою до хрусту рибиною, здається минула ціла вічність. З того часу я нічого не їв, не було апетиту. Навряд щоб такий спосіб життя відновив мої сили. Та я особливо не журюсь: апетит у мене буває поганий тільки під час приступів малярії. Сьогодні почуваю себе краще і тому задоволено згадую вчорашню смажену рибину. От якби наловити риби ще й сьогодні і, добре посоливши, підсмажити в олії та попоїсти.

Зате з якою відразою згадую набридлу фаринью. Я ніяк не можу звикнути до цього замінника хліба. Через неї мені важко жиги. На щастя, до плоскої, з долоню завбільшки, підсмаженої риби не треба багато фариньї. Зуби перемелюють її, наче млин.

Риба, яку наловив учора, дуже красива. Найвибагливіші власники акваріумів, а також зоопарки з радістю придбали б цих рибок, а тут вони мають лише гастрономічну цінність. На смак вони ніби європейські лини. А як люблять ці риби фаринью! Кинувши півжмені її, я маленьким гачком за півгодини наловив цілу низку риби.

Віднині моєю годувальницею буде Купарі. Ліс жорстокіший — він дарує людині тільки тверде, жилаве м'ясо.

Лише інамбу, лісова дика курка, смачна, але вона дуже рідко попадає на мушку. М'ясо великих яскравих папуг теж буває різне на смак. Іноді підстрелиш папугу, що з'явився на світ ще, мабуть, за часів Наполеона, і хоч весь ліс спали, його не ввариш і не вгризеш. Не рятують мене й лісові черепахи вагою 6–8 кілограмів, бо м'ясо у них в цей період солодкувате. Воно стане смачне, коли дозріють плоди на пальмах урукурі, якими харчуються ці тварини. Тож убивати їх тепер немає рації.

Щоб описати всі враження, треба возити за собою кілька писарів і центнер паперу! А щоб вивчити більш докладно тваринний і рослинний світ джунглів, потрібно ще чоловік десять!.. Працюю старанно і натхненно. Але хіба сам можу охопити колекціонуванням усе гідне уваги? В найкращому разі відберу лише найцінніше і надішлю до Будапешта. Для відвідувачів будапештського музею ці експонати будуть відкриттям прекрасного і водночас суворого, жорстокого світу джунглів. Свідомість цього дає мені моральну втіху.

А злива не вщухає. Здається, вже й думки і ці записи теж пахнуть дощем. Усе мокре. Мушу час від часу переглядати зібрані колекції, щоб. бува, не завелась на них пліснява. Особливо швидко пліснявіють сирі шкури, комахи, товсті нічні метелики.

З шипінням горить серед темної ночі карбідний ліхтар. А дощ іде. В часі, хоч у мене й немає годинника, орієнтуюсь добре. Тепер близько десятої години. Знову сідаю за щоденник. Писати — для мене дуже приємне заняття. Я знову переживаю боротьбу, яку доводилось вести з джунглями вдень.

Підсмажена риба так і залишається мрією… Повечеряв лише чорною кавою. Сьогодні теж пробував порибалити з човна. Перед тим як закинути гачок з принадою, довелось вичерпати куєю воду з човна. Потім закинув гачок з наживкою — зерном фариньї. Минула хвилина, п'ять… чверть години… Я витяг з води гачок без принади. Вудка в мене проста — метровий гнучкий прут, до якого прив'язана волосінь і гачок. Поплавка немає. На річці Тапажос і скрізь по Амазонці рибу ловлять без поплавка. Я цього навчився в кабоклу. Настромивши на гачок зернятко фарииьї, знову закинув волосінь у воду. Проте даремно. До вечора перенизав на гачок цілу жменю фариньї, але не вловив жодної риби!.. Мокрий, як курка, повернувся додому.

Після чорної кави розкрив банку з банановим повидлом. На цей час погода несподівано змінилася. Злива раптом ущухла. Повітря важке, тепле, насичене вологою. Казанок міцної чорної кави додав сили. Чорна кава бадьорить людину, допомагає розвіяти нудьгу, тугу.

Як я сказав? Розвіяти тугу? Слова «туга» ще ніколи не вживав у джунглях. Отже, і тут буває туга? Виходить, буває… Особливо туга за батьківщиною. В уяві переді мною, немов алмазне поле, сяє засніжений край, іскряться розмальовані морозом шибки. В цю мить немов відчуваю приємне тепло від грубки у затишній кімнаті.. Може, саме зараз там, в Угорщині, з неба повільно падають мільярди сніжинок, застилаючи усе велетенським білим покривалом. На засніжених стіжках соломи, на кукурудзинні, на кошарах сидять зграї голодного вороння. В степу панує зимова тиша. І тут теж тиша… Але там її порушує каркання ворон, а тут — шум краплин, що спадають з рослин на гниле листя. В Угорщині зима підходить до кінця, а тут починається тропічна зима — сезон дощів. Приємно в цю тропічну ніч згадувати батьківщину.

Вранці, надівши чорний плащ, я з рушницею вирушив у джунглі. В лісі все мокре. Досить доторкнутися до гілки, як за комір стікає вода. Криси капелюха промокли і обвисли. Добре, що хоч плащ не промокає. Вода стікає з плаща по шкіряних гамашах прямо в гумові черевики. З водою туди попадає і лісове сміття, В джунглях темно. Коли натрапляю на сліди колишньої стежки, що веде від одного до другого каучукового дерева, — стає веселіше. Хто і коли вторував цю стежку, невідомо.

Темно-коричневе листя, яким вкрита земля, мокре і напівгниле в цій вічній півтемряві. Шар його не дуже товстий, сантиметрів сім-вісім, а під ним уже починається гумус. Скрізь вода. Вона капає з дерев. Крім звуку крапель, не чути більш нічого, навіть власних кроків. Банка наповнюється все новими и новими відомими й невідомими екземплярами комах. Метеликів ще не зустрічав — видно, в мокрому лісі їм важко літати. Навколо тиша, але я всім єством відчуваю, що джунглі живуть.

Повільно пробираюся вперед по стежці, яка схожа серед зеленої гущавини на ущелину. Мокра жива стіна лісу чіпляється за мене, гойдається наді мною. Часто доводиться з допомогою терка до прорубувати шлях серед ліан. Черевики з сирої гуми, зроблені в джунглях на річці Жатапу, вже дуже благенькі. Ноги пітніють у цьому взутті, до того ж воно ще й пропускає воду. Щоразу, коли набирається повно води й різного сміття, доводиться роззуватись і вивертати черевики. Чорний плащ теж незручний, бо не пропускає випарів тіла. Отже, почуваю себе, як той циган у лазні. По лобі і щоках тече піт. Майка, піддягнута під сорочку, аж прилипає до спини.

Знову линув дощ. Вода стікає по колючій бороді. Голитися не доведеться, мабуть, ще багато днів.

Чомусь згадую Абелардо Карнейро, кучерявого, чорноволосого кабоклу. Люблю я цих кмітливих людей. На жаль, у них дуже мало радощів у житті, тому нерідко вони сваряться за якусь дрібницю. Сварки, як правило, закінчуються ударом ножа або пострілом. Тоді настає кінець гіркому, злиденному животінню одного кабоклу. Та й другому не легше, бо на нього за вбивство чекають тридцять років тюрми.

Абелардо, цей вродливий кабоклу, схожий на Люцифера з церковних картин, убив людину. Мабуть, сподівається, що йому пощастить утекти від правосуддя. Однак життя вигнанця схоже на життя лісових звірів. Різниця тільки в тому, що людині важче, бо вона здатна мислити.

В голові снують різні думки. Я нахиляюсь, розгортаю гілки, перевертаю камені, шукаючи цікавих видів комах. Руки мокрі, рушниця заважає, а коли відкриваю скляну банку з ціанистим калієм, щоб укинути туди комаху, в ніс б'є міцний, задушливий запах. Тому швиденько затикаю банку широкою пробкою. Двадцятиграмова отрута лежить на дні банки, прикрита ватою і товстим промокальним папером. Один грам цієї отрути може вмить знищити людину. Проте ціанистий калій продається тут вільно, як і патрони.

Злива починає вщухати. Стихає шум води над зеленим шатром.

Пробираюся крізь хащі вже понад дві години, а відійшов од хатини й річки не більше як на сто кроків. Банку з комахами ховаю в рюкзак. З рушницею напоготові під лівою пахвою прямую далі. Я лівша. В свій час мої вчителі багато поморочилися зі мною, поки навчили писати правою рукою. Все інше роблю лівою. Навіть стріляти не вмію з правого плеча.

Обережно ступаю. Кожної хвилини можна підстрілити якусь здобич, що ховається за густою завісою ліан. Не завадило б уже поїсти м'яса. Солона в'ялена риба піраруку набридла. А свіжої немає. Коли повернуся до стоянки, навряд чи захочеться рибалити.

Ноги тихо ступають по м'якому мокрому листю. Пролажу між ліанами, які звисають з дерев. Довелось плащ підперезати поясом. На поясі висять піхви, в які вкладено гострий, широкий, шаблеподібний ніж — теркадо. Ножем не користуюсь, щоб не зчиняти шуму і щоб згори не осипались краплі води. Тому доводиться проповзати попід сплетенням ліан, розгортаючи гілля руками або дулом рушниці. Такі фізичні вправи не припиняються ні на мить. Навряд чи хто повірить, що можна отак тренуватись протягом кількох годин! Виходить, можна: пристрасть мисливця долає всі труднощі.

В полудень повітря стало ще важче й задушливіше. Дощ зовсім ущух, низькі хмари розвіялися. Могутнє сонце почало свою щоденну роботу, витягаючи з рослинності і з землі вологу. Я відчуваю це по тому, як стало душно. Сонця не бачу, його промені не проникають у ці хащі.

Обережно пробираюся далі. Вказівний палець лівої руки лежить на спусковій скобі, правою рукою тримаю рушницю за ствол.

Раптом серед сірих зарослей помічаю довжелезну змію з зеленою спинкою, з голівкою, схожою на собачу. Це змія не отруйна, але дуже прудка. Добре було б взяти її живою, та хіба легко піймати плазуна в хащах? Красива, майже чотириметрова змія теж побачила мене ї швидко зникла в гущавині. Я пожалів витрачати на неї патрон.

Угорі заметушилися чорні ревуни. М'ясо цих мавп досить смачне. Але я ще не настільки став кабоклу, щоб їсти його. Помітивши мене, мавпи кинулися врозтіч і зникли в хащах.

Незабаром я добрався до величезного товстого, мабуть, двохсотрічного дерева кастаньї. На цьому лісовому гіганті ростуть великі горіхи. Під деревом сплелися ліани та виткі рослини, а на землі лежить багато горіхів завбільшки з дитячу голову. Шкаралупа в цих горіхів дуже міцна і товста. Якби розбити всі горіхи, то було б центнерів два насіння, багатого на олію. Горіхи, видно, нападали за кілька років, бо, крім мавп та пекарі, їх тут ніхто не підбирає.

Поспішаю вийти з-під дерева, бо якщо такий горіх упаде на голову з кількаметрової висоти, то й капелюх не врятує, — може вбити на смерть. Мої побоювання справдились: десь угорі зашелепотів, падаючи, горіх. Другий горіх гупнув близько біля мене.

Я звернув убік і вийшов до величезного каучукового дерева з застарілими надрізами. Колись з нього добували каучук. Це було, певно, давно, проте земля навколо дерева і досі не заросла, так її витоптали видобувачі…

Півгодини йду звивистою стежкою, відганяючи хмари комарів. Купарі і хатина вже далеко позаду. Звертати із старої стежки небезпечно. Адже я не бачу сонця, по якому можна було б орієнтуватися в зеленому лабіринті джунглів.

Раптом чую за спиною в хащах якийсь шурхіт. Щось світло-коричневе стрибнуло через стежку. Блискавично, мов на шарнірах, повертаюсь і стріляю. Постріл лунає у тиші, мов грім. Коричневий звір упав у гущавині. Підійшовши, я побачив, що застрілив болотяного оленя — веадо.

От і є свіжина! Прорубуючи прохід в гущавині, продираюся до вбитого веадо.

З розрубаних ліан, завтовшки з чоловічу руку, витікає вода. Це водоносні ліани. З кожного метра такої ліани можна набрати майже склянку води. Але обережність потрібна і тут, бо серед ліан трапляються отруйні. Треба добре знати ці рослини.

Веадо мертвий. На листі ціла калюжа крові, що натекла з простреленого боку. Я перекинув оленя на другий бік. Куля вилетіла під лопаткою. Шкода — на шкурі аж дві дірки. А ще жаль, що не можна забрати з собою всього смачного м'яса оленя. Воно все одно зіпсується. Адже зав'ялити м'ясо ніде — мало сонця, а солі, щоб засолити його, в мене теж нема. Я взяв із собою лише заднє стегно і обдерту шкуру. Довгенько довелось поморочитися, щоб подавити кліщів, які повпивалися в шкуру між шерстю.

Товсте стегно загорнув у шкуру, перекинув за плече і вже рушив назад, коли раптом почув з гущавини хлюпіт води. Звідки тут вода? А хлюпнуло так, ніби це кайман чи риба.

Я поклав на стежці шкуру і, міцно стискаючи в руках рушницю, кинувся в той бік, звідки долинали сплески. Через кілька хвилин зупиняюсь вражений: не можу повірити, що стою біля своєї хатини, а переді мною вирує бистра річка Купарі. На воді вже нічого не видно. Проте я вдячний тому кайманові чи рибині, сплески яких привели мене сюди. Аж тепер я збагнув, що стежка йде не в джунглі, а описує дугу і повертає назад до хатини. Це випадкове відкриття позбавило мене кількагодинних блукань з важкою ношею на плечах.

Ну, от я і дома. Веадо, якого я залишив на стежці, тепер можна притягти до хатини, адже це зовсім недалеко. Я повернувся в джунглі, схопивши тушу веадо за передні ноги, притягнув її з гущавини до човна. Недалеко від човна скинув тушу у воду, щоб м'ясо не зіпсувалося і не привабило сюди ягуара чи пуму. Багаття на березі лякатиме вночі цих ласих до м'яса хижаків.

Над водою і джунглями спустилися сутінки. Біля річки весело палахкотить вогнище. Шматок оленячої свіжини лежить нарізаний на широкому веслі. Незабаром повітря сповнюється запахом смачного смаженого м'яса. Я вечеряв, коли вже стемніло і по небу знову пливли дощові хмари.

Удосвіта мене розбудив якийсь шурхіт, що долинав з гущавини за хатиною. Там стояв старий кошик з-під фариньї. Прислухаюся. В кошику ніби хтось витанцьовує дикий чардаш. Я виліз із гамака, взяв рушницю і тихо підкрався до кошика.

В кошику серед порожніх консервних банок господарює чималий тату, шукаючи зерна фариньї.

Тату схожий на панцирних звірків доісторичних часів. Цей невеличкий, без шерсті ссавець укритий збоку і зверху дрібними лусочками. Важить він у середньому близько шести кілограмів. Живе в землі і має дивовижну властивість — блискавично зариватися в грунт, Тату харчується рослинами. М'ясо цього звірка досить смачне. Кабоклу ненавидять тату, бо вони виїдають посаджені зерна кукурудзи.

Поклавши рушницю, я збігав по мішок. Потихесеньку підійшов ззаду до звірка і кинувся на нього всім тілом, як кіт на мишу. У тату дуже гострі пазури. Вони як лезо, розтинають шкіру, м'ясо, але грубий мішок рятує мене від них. Тату несамовито борсається під мішком, а втекти не може, бо я всім тілом наліг на нього. Ставши навколішки, підбираю ріжки мішка і скручую їх кілька разів. Звірок опинився в пастці, але і я весь мокрий, як миша. Піжама на спині розірвалась, та що це в порівнянні з таким успіхом!

На другому березі, за густою зеленою стіною лісу, вже починають галасувати мавпи. Мабуть, забралися на горіхове дерево і снідають, сварячись між собою. Тату я посадив у клітку. Треба буде обов'язково сфотографувати його. Через кілька днів звірок наїсться вдосталь, звикне до мене, тоді й поставлю його перед об'єктивом. Лісових плодів, горіхів тут багато — отже, прогодувати звірка буде легко.