Вакансія на вбивцю

Розділ 10

Була шоста вечора, коли Євген Гиренко ввійшов у хол готелю «Палас». Ранок він провів у кінозалі за переглядом кількох фільмів. Він чудово розумів, що після загибелі Жанни Задорожної опинився на узбіччі. Щоб знову потрапити у центр кіношних кіл, де він не лише тішив своє самолюбство, а й непогано заробляв, йому зараз треба працювати й працювати, тертися на всіх тусовках, вигадувати нові способи заробітку.

У готелі він одразу відчув, як змінилося ставлення до його персони кіношників. До нього ще підходили висловити співчуття, але вже ніхто не згадував про вечірки та фуршети. «Що ж, — сказав він собі, — вони вважають, що без Жанни я нічого не вартий. І мають рацію».

Міліціонер підійшов до нього й доторкнувся до його руки:

— Вибачте, пане, майор хоче побалакати з вами.

Микола Дементій сидів за столом. Аркуші із записами лежали перед ним, складені акуратним маленьким стосиком. Він махнув рукою, показуючи Євгену, щоб той узяв стільця і сів.

— Ми знайшли рожеву намистину в одному з номерів на сьомому поверсі, — сказав майор, дістаючи маленький прозорий пакетик з наліпкою. Всередині лежала намистина. — У нас є підстави припускати, що вона належала пані Задорожній.

Він поклав пакетик перед Євгеном на білий аркуш паперу. Гиренко нахилився над столом, роздивляючись.

— Так, схоже, це з її разки. Жанна мала багато всіляких прикрас. Можливо, це й її, точніше не скажу, адже всі камінці схожі один на другий.

— Але все-таки ви повинні пам’ятати намисто вашої дівчини. Ви говорили мені, що були з нею в барі перед тим, як її вбили. Туди ж вона прийшла просто з сесії, не переодягаючись, і була в цьому намисті.

Євген Гиренко скривився:

— Та не було на ній ніяких прикрас.

— Але в мене є свідчення, що на ній було намисто.

— Його на ній не було, я запевняю вас.

— Так, але саме ви розповідали мені про її любов до намист.

— Але ж я не казав, що на зйомках вона була в намисті. Я добре пам’ятаю, що фотографи попрохали її зняти його — їм так більше подобалося. Вони вважали, що прикраса не пасує до її сукні. Коротше кажучи, не було намиста, і крапка. Якщо ви мені не вірите, запитайте фотографів, яким вона позувала, подивіться, зрештою, знімки, і ви самі в цьому переконаєтеся.

Дементій захвилювався, як мисливський собака на полюванні.

— Так, пане Гиренко, мені б дуже хотілося побачити ці фотографії.

— Це просто. Я зараз їх принесу.

— Дуже дякую.

Коли Євген вийшов, Дементій знову почав перебирати свої записи. Насамперед він дістав розшифровку бесіди з Віталієм Гаранджою. Прочитав:

Він перегорнув сторінку:

Микола Дементій відсунув записи, запалив сигарету. Він сидів і дивився у стелю. Погляд його абсолютно нічого не виражав.

Євген приніс фотографії.

— Ось, — майоре, прошу, — і Гиренко подав міліціянту з десяток знімків Жанни Задорожної. — Бачите, немає на ній намиста.

Дементій переглянув фото і поклав їх до своїх записів.

— Щиро дякую. Ви нам дуже допомогли.

Не встиг Євген Гиренко вийти, як у дверях вже з’явився Авенір Дейкало.

— Про що замислився? — весело загукав він з порога.

Майор трохи помовчав, потім виклав рядочком фотографії, отримані від Євгена, перед носом у Авеніра.

Той переглянув знімки й спитав:

— І що?

— А те, що Гиренко стверджує: Жанна знімалася без намиста, і фотографії це підтверджують.

— Ну і?..

— А Гаранджа сказав, що коли він зустрівся з Жанною після зйомок, вона була в намисті. Більш того, він докладно описав його…

— Ну, як на мене, фотографії все ж мають перевагу над словами, — гмукнув Дейкало.

— У тім-то й річ! Але якщо він збрехав, то навіщо? І звідки він знав так точно, яке було намисто?

— Міг просто переплутати. Чоловіки, як правило, не розбираються у таких речах.

— Послухай, Авеніре, якби ти переплутав, що було на твоїй Русі вчора, я б повірив, бо ти її бачиш щодня, вона міняє прикраси, і ти навіть не замислюєшся, що кохана начепила на себе сьогодні. Але Гаранджа каже, що бачив її раз у житті й у намисті. А намиста ж бо не було! Тобто на зйомках не було. А під час убивства було! Ось я про що!

— Не бачу проблеми! Побалакай з ним іще раз.

— Саме це я і збираюся зробити.

Дементій підійшов до дверей і покликав Івана Рудька, який чекав у холі.

— Я хочу поговорити з Гаранджою. Він у готелі?

Перепитавши в адміністратора, Рудько повідомив:

— Його тут немає. Ви хочете, щоб я його розшукав?

— Ні. Попрохайте адміністратора попередити нас, коли він з’явиться, — запропонував Дементій. — Ми не шукатимемо його. Зрештою, він відома людина, тож ми повинні бути чемними. — Він посміхнувся. — Почекаємо, поки він повернеться.

Але за кілька хвилин майор таки віддав розпорядження знайти Віталія Гаранджу і привезти його до готелю «Палас».

Увесь день Маргариту мучило питання: чим зараз займається Гаранджа. «До дев’ятої години ранку я все залагоджу, — сказав він їй. — Мені здається, тобі не доведеться віддавати свої діаманти». Як він міг залагодити? Ці кляті фотографії… Знаючи жінок на кшталт пані Назарук, Маргарита розуміла, що з нею жарти кепські. Доведеться терміново платити, але ой як не хочеться! Та інакше вона відішле фотографії до ментури. Проте Віталій завжди дотримував слова.

Він рідко коли її підводив. І все ж Маргариті було б спокійніше, якби він розповів про свої плани. Як же важко стирчати тут і чекати невідомо чого! «Віталій повинен знайти вихід», — казала вона собі. Але який?

Поки Маргарита сиділа в кінозалі і думала про що завгодно, тільки не про сюжет фільму на екрані, пані Назарук попрохала одну з дівчат зайняти пост на дивані у передпокої, а сама знову почалапала по сходах до потайної кімнати, щоб подивитися, як там Геннадій. Вона дуже хвилювалася за нього. Один із ментів проговорився їй, що в них досить доказів, аби запроторити Геннадія до в’язниці за вбивство дівчини. Які, цікаво, докази він мав на увазі? Те, що Геннадія бачили на сьомому поверсі після вбивства жінки? І тепер усі новини передають опис його зовнішності. Якщо завтра менти не знімуть спостереження за квартирою, то як зробити так, щоб Геннадій вибрався звідси непоміченим?

І Тетяна Іванівна поспішила до Калача…

Віталій Гаранджа непомітно, наче примара, вислизнув з кімнати, де перебував. Він зняв черевики, щоб не чутно було кроків. Добравшись до шафи, чоловік притулив до неї вухо. Йому пощастило: він почув легке клацання — спрацювала пружина. Віталій чекав, його серце калатало, він напружив слух, намагаючись не пропустити жодного слова.

— Тобі що-небудь потрібно, Геннадію? — запитувала жінка. — Ти не хочеш попоїсти?

Віталій Гаранджа посміхнувся. Отже, Калач тут. Він відійшов і тихо повернувся до себе в кімнату. Геннадій тим часом бурмотів:

— Усе гаразд, все гаразд. Ну для чого ти мене розбудила?

— Я просто вирішила перевірити, як у тебе справи, — жінка погладила його по руці. — Ти їсти хочеш?

— Ні, не хочу. Все гаразд, — він заплющив очі.

Пані Назарук бачила, що він п’яний як чіп.

— Дай мені спокій, добре?

— Я скоро піду, — заспокоїла вона Геннадія, важко опустилася на стілець і посиділа біля нього, поки той не захропів. Потім вийшла з потайної кімнати і спустилася по сходах.

— Ну, добре, — сказала вона, відпускаючи дівчину. — Йди. Але будь обережною.

Та кивнула і вискочила з квартири.

Пані Назарук щось пробурмотіла. Вона щиро вірила в заробіток і вважала, що те, чим сама вона займалася в молодості, цілком годиться і для інших дівчат. Тетяна Іванівна знову всілася на диван і, взявши журнал, почала його гортати.

Віталій Гаранджа тим часом пробрався тихцем коридором і визирнув з-за рога. Пані Назарук зацікавлено щось розглядала. Пересвідчившись, що вона йому не перешкодить, Віталій обережно пройшов до шафи з секретом. Тут він зупинився, озирнувся навсібіч, потім узявся за ручку і дуже повільно повернув її. Двері трохи прочинилися, і Гаранджа був уражений тим, що дивиться в цілковиту темряву. Він прислухався і, нічого не почувши, ввійшов у шафу, зачинивши за собою двері. Дістав запальничку з крихітним синім ліхтариком, запалив його. Він розумів, що десь тут повинна бути схована пружина. Дуже швидко знайшов її, натиснув і… опинився у маленькій кімнатці.

На ліжку у кутку хропів Геннадій Калач, важко дихав уві сні, час від часу щось бурмотів. Гаранджа підійшов поближче, постояв, поспостерігав, як Геннадій спить. Тоді витяг з кишені ніж, сів на ліжко і легенько потрусив п’яничку за плече.

Геннадій спав і бачив сон. Йому снилося, що він уже отримав гроші за свої фотографії. Тепер багатий і задоволений, Геннадій летить літаком до котроїсь з південних країн, аби відпочити на березі екзотичного моря. Ось уже незабаром посадка. Стюардеса термосить його за плече. І раптом він усвідомлює, що це не сон. Чиясь рука справді термосить його за плече.

Сон був зіпсований, він начебто раптово зупинився, так зазвичай відбувається в кіно, коли рветься плівка. «Невже знову Тетяна? — подумав він. — Чому вона не може дати мені спокій?»

Геннадій пересмикнувся, повів плечима, намагаючись звільнитися від руки, яка йому заважала. І раптом відчув небезпеку. Відчув, що це зовсім не товсті пальці пані Назарук, які частенько його будили. Калач обережно повернув голову, розплющив очі і миттю протверезів…

Він не міг повірити в те, що побачив. Сполохавшись, Геннадій спробував підвестися, але рука, налягаючи на плече, притисла так, що він мало не заволав від болю. Тож Калач припинив спротив. Він здався і лежав тепер нерухомо, навіть не намагаюсь опиратися. Серце тріпотіло, на обличчі виступив піт. Геннадій дивився на лиховісну фігуру чоловіка, який сидів поруч із ним. І вперше у своєму житті він по-справжньому злякався. Настільки, що весь похолов. Страх паралізував його.

— Пане Калач… — заговорив Віталій Гаранджа, нахилившись уперед, так що Геннадій міг бачити власне відображення у його зіницях.

— Як ви сюди потрапили? — перервав його Калач. — Вам нічого тут робити.

Гаранджа посміхнувся. Від цієї посмішки п’яничці стало зовсім зле.

— А у мене тут справи, — лагідно повідомив Віталій. — Я прийшов по фотографії і негативи. Де вони?

Геннадій намагався заспокоїтися. Зрештою, що такого сталося? Тетяна поруч, люди он просто за стінкою… Він спробував підвестися, але міцні пальці схопили його за руку. Геннадій Калач навіть уявити не міг, що цей чоловік виявиться таким дужим, а сам він таким безпорадним.

— Де вони, пане Калач? — повторив своє питання Гаранджа. — Вони мені ой як потрібні.

— Я не знаю, про що йдеться, — відповів уже впевненіше репортер, знову опускаючись на подушку. — Ану геть звідси!

Віталій забрав руку з Геннадієвого плеча.

— Фотографії і негативи! Маємо обмаль часу, — в голосі нападника лунала погроза, і Геннадій знову перелякався.

— У мене їх немає. Вони в неї.

Гаранджа дуже м’яко сказав:

— Я можу примусити вас казати правду, пане Калач.

Він підніс праву руку, щоб Геннадій побачив ніж. Гостре лезо блиснуло на світлі. Калач помертвів.

— Фотографії, — зажадав Гаранджа і приставив лезо до горла жертви. — Якщо ви мені їх не дасте… — Він знову посміхнувся, й від цього в Геннадія похолола кров. — Мені б дуже не хотілося завдавати вам болю, пане Калач.

Від одного вигляду гострої сталі Геннадій затремтів, і від його підігрітої горілкою сміливості не лишилося й сліду.

— Не чіпайте мене, — попрохав принижено. — Заберіть усе, тільки не чіпайте мене. Постривайте, я зараз їх дістану.

Він дістав гаманця, висипав його вміст на постіль: кілька папірців по двадцять гривень, візитівки й невеликий конверт.

Гаранджа взяв конверт. Підвівся. Відійшов від ліжка. Поклав ніж на стіл. Зазирнув у конверт. Дістав три негативи, які відразу перевірив, і кілька фотографій.

— А ще є, пане Калач?

Геннадій заперечливо похитав головою.

Віталій Гаранджа довго і прискіпливо на нього дивився. Він не сумнівався в тому, що Калач настільки наляканий, що нездатний збрехати.

— А в неї є?

Геннадій знову заперечливо похитав головою.

Діставши запальничку, Гаранджа методично спалив фотографії одну за одною. Він постояв хвильку, роздивляючись купку попелу, потім розкидав його по підлозі.

— Все, пане Калач. А тепер послухайте мене. Не раджу вам звертатися до ментури. Вони можуть зацікавитися, чому ви раніше їм нічого не розповіли. А за шантаж можна і за ґрати загриміти. Мені ж доводилося чути, що наші в’язниці не надто комфортабельні.

Геннадій відчув, що якщо зараз не вип’є хоча б ковток, то просто знепритомніє. Тремтячою рукою він потягся до пляшки оковитої, яка стояла на столику біля ліжка, налив собі у склянку. Але тут Гаранджа блискавично підскочив і вихопив склянку з його рук. Калач здригнувся від дотику цих холодних пальців. Так само несподівано Віталій відійшов і поставив пляшку на стіл, а Геннадій миттю схопив склянку й жадібно вихилив. Горілка подіяла миттєво. Його немовби вдарили по голові чимось важким, і він зрозумів, що зробив велику помилку, видудливши горілку так швидко. Склянка вислизнула з його рук і впала на килим.

Гаранджа схилився над ним. Геннадій спробував підвести голову і тут помітив, що Віталій тримає мотузку, стягнуту в петлю. Калачу все це здалося дуже дивним; він намагався розібратися в тому, що відбувається, але горілка остаточно оглушила мізки, і Геннадій спіймав себе на тому, що по-дурному посміхається.

До тієї миті, поки мотузка не стиснула йому горло, він не розумів, що до нього прийшла смерть.

Приблизно о чверть на дванадцяту пані Назарук відклала журнал і прислухалася, їй здалося, що десь тече вода. У величезній квартирі була одна ванна кімната зі старою обдертою ванною, яка постійно забивалася. Ванна знаходилася у тій частині коридору, що і потайна кімната. Тому Тетяна відразу подумала, що п’яний Геннадій вирішив помитися, але забув закрутити крани. Пані Назарук пробурмотіла щось і підвелася. Вона підійшла до сходів і закричала:

— Гей! Хто там є! Закрийте воду! — Проте особливої надії, що її хтось почує, вона не мала.

Важко перевалюючись на коротких товстих ногах, вона почвалала до східців. Підніматися вгору їй зовсім не хотілося, та робити було нічого. Тихо лаючись собі під ніс, гладуха загупала по сходах.

Гаранджа спостерігав за жінкою. Він спеціально відкрив у ванній крани, сподіваючись, що шум примусить огрядну пані підвестися з дивана. Віталій напружено чекав, стоячи у дверях кімнати, де його залишила повія.

От Тетяна підійшла до ванної, зайшла всередину. Він швидко прослизнув коридором, спустився на три сходинки, на четверту поклав скатану у валик, заздалегідь прихоплену із собою ковдру, яку зняв з ліжка. А закінчивши приготування хутко сховався у кімнаті. І саме в цю хвилину пані Назарук, клянучи все на світі, вийшла з ванної.

Вона зупинилася була біля шафи, і Віталій захвилювався: невже зазирне подивитися, як там Геннадій? Але, важко пихкаючи, пані Назарук рушила далі. Гаранджа зітхнув з полегшенням. Він стежив за нею крізь щілину прочинених дверей. Ось і східці. «Пора», — сказав він собі, обережно відчинив двері й безшумно наздогнав жінку.

Пані Назарук була вже на третій сходинці, коли їй раптом здалося, що позаду хтось стоїть. Вона озирнулася й побачила чоловіка, котрий швидко наближався до неї, простягнувши руки уперед. Вона злякалась і заквапилась до передпокою, де горіло світло. Наступної миті жінка зробила крок уперед і відчула, як сходи кудись вислизнули з-під ніг. Тетяна Іванівна спробувала схопитися за щось, але у цей момент Гаранджа різко штовхнув її в спину.

Падаючи, жінка дико закричала.

Віталій нахилився і підхопив ковдру саме тоді, коли величезна туша досягла підлоги. Здавалося, від гуркоту здригнувся весь будинок. З полиці над диваном — спостережним пунктом хазяйки посипалися пляшки.

Гаранджа перескочив через три сходинки і влетів у кімнату, зачинивши за собою двері. Він кинув ковдру на ліжко, потім витяг з кишені носовичок і витер обличчя. В принципі справу зроблено. Та чи померла вона? Не так багато тих східців, але якщо брати до уваги вагу і вік жінки… Важко було уявити, щоб після такого падіння вона залишилася живою. Проте такий варіант не можна було виключати.

Кілька секунд у квартирі стояла повна тиша. Складалося враження, що всіх буквально спаралізував страшний лемент пані Назарук. Відвідувачі дивилися одне на одного, дослухалися і гадали, що ж могло трапитися. Потім почали відчинятися двері, забігали якісь люди, почулися несамовиті жіночі крики.

Оперативник, Петро Скорохід, який сидів за столиком у кав’ярні навпроти будинку пані Назарук, теж почув цей шум і метушню. Німе питання, що там до біса відбувається, змусило його підхопитися й побігти туди, звідки долинав галас.

У тьмяно освітленому передпокої на підлозі лежало величезне розбите тіло пані Назарук. Поруч з нею стояла напівгола дівчина і, обхопивши голову руками, волала на весь голос.

Навколо юрмилися кілька наспіх одягнених чоловіків і жінок. Оперативник відштовхнув дівчину й нахилився до пані Назарук. Пересвідчившись, що зіниці нерухомі, він набурмосився, потім доторкнувся пальцем до артерії на її шиї.

— Вона мертва, — констатував правоохоронець. — Викличте хто-небудь «швидку допомогу» і міліцію.

Почувши це, чоловіки негайно кинулися до дверей, намагаючись вискочити з квартири до того, як їх почнуть допитувати, але дужий оперативник перекрив їм дорогу.

Гаранджа спостерігав за всім цим зі своєї кімнати. Він добре розчув слова мента, що пані Назарук мертва, і полегшено зітхнув. Тепер залишалося лише вийти з квартири непоміченим.

Вихід був заблокований чоловіками, які штовхалися у дверях, намагаючись вийти один поперед одного. Деякі навіть пропонували гроші оперативнику, але той стояв непохитно. «Ну, — посміхнувся Гаранджа, — непогано все складається. Але зараз треба якимось чином зникнути звідси». Він вийшов у коридор, дістався до шафи і відкрив вхід у потайну кімнату — треба, щоб менти знайшли Геннадія Калача.

І саме цієї хвилини, як на замовлення, світло в квартирі згасло. Запанувала цілковита темрява.

Усі, хто залишався у коридорі, миттєво змикитили, який шанс їм випав, швидко відштовхнули оперативника і вискочили на вулицю. Під шумок у натовпі вискочив і Віталій. Опинившись на волі всі кинулися врізнобіч. Гаранджа залишився сам і прудко рушив у бік Європейської площі.

До зустрічі з Ніною було ще достатньо часу, і Віталій подумував сходити у Будинок кіно. «Якщо навіть і немає нічного перегляду, — вирішив він, — все одно народ там цілодобово тусується у ресторані й буфетах і легко сховатися серед людей». Він енергійно крокував вулицею вгору, виглядаючи вільне таксі. Гаранджа почувався переможцем. Проблему розв’язано цілком. У якийсь момент йому здалося, що все складається жахливо, але викрутитися таки вдалося. Віталій власноруч заткнув рот двом шантажистам. Його розум, його холоднокровність і винахідливість — ось складові успіху. Він може пишатися собою. Гаранджа почувався у безпеці, адже компрометуючі негативи і фотографії знищено, докази того, що саме Геннадій Калач убив Жанну Задорожну підкинуто. Кому б іще таке вдалося? Він, Віталій Гаранджа, знову довів, що вищий за інших, розумніший за тисячі інших, за мільйони інших.

А ось і таксі. Віталій сів у авто і наказав везти себе на Саксаганського. Біля Будинку кіно він вийшов і розплатився. Піднесений настрій не полишав його. Коли раптом біля входу до нього підійшов чоловік, у професії якого сумніватися не доводилося.

— Пан Гаранджа? — запитав він.

Віталій напружився, йому раптом зробилося лячно. Хоча цілковита переконаність, що зробив усе як слід, додала впевненості. Ця людина, звичайно, правоохоронець… Він байдуже відповів:

— Так, це я, а в чому річ?

— Я з міліції, — повідомив чоловік. — Майор Дементій хоче з вами побалакати, пане. Будь ласка, йдіть за мною.

«Невже я зробив якусь помилку? Та ні, цього не може бути», — подумав Гаранджа, а вголос сказав:

— Хіба міліція й ночами тепер працює? — він щиро посміхнувся. — Передайте, будь ласка, майорові, що я зайду до нього, коли повернуся до «Паласу». У мене зараз призначена зустріч, а звільнюся десь години за дві. Годиться?

— Вибачите, пане, але справа дуже термінова. Майор Дементій довго вас не затримає. У мене тут машина. — І чоловік махнув рукою в бік припаркованого неподалік авто. Там стояв ще один чоловік у цивільному.

Гаранджа вирішив далі не опиратися:

— Ну, добре. Хоча, звичайно, це неподобство.

Думка про те, що він не побачить Ніну, дуже розлютила Віталія. І ця злість якимось дивним чином допомогла йому заспокоїтися.

Гаранджа пішов разом із міліціонерами до службового «Жигуля» і всівся на заднє сидіння. Один з ментів гепнувся поруч, другий — сів за кермо, завів машину, і вони на великій швидкості помчали до готелю «Палас». Дорогою чоловіки мовчали. Віталій мовчки дивився у вікно, злий і напружений. Страху він не відчував. «Якби вони бачили мене біля квартири Назарук, то розмовляли б зі мною зовсім по-іншому… — міркував він. — Вочевидь менти зовсім не через це везуть мене в «Палас». Все одно треба бути насторожі. Цей майор Дементій далеко не дурень. І просто так він не послав би цих двох шукати мене».

Авто зупинилося трохи не доїжджаючи до готелю.

— Може, далі ви підете самі, пане Гаранджа? — спитав один з оперативників. — Щоб не привертати увагу преси. Ви знайдете майора у кімнаті адміністратора.

— Дякую, — вилізаючи з машини, кинув Гаранджа.

«Значить, усе не настільки вже серйозно, — подумав він. — Якби мене у чомусь підозрювали, то вели б зараз попідручки, з браслетами, і не до готелю. Проте це може бути й пастка».

Він увійшов до порожнього у цей час холу, бо у кінозалі Будинку кіно крутили свіженький фільм. Обійшов стійку адміністратора і постукав у двері.