Вакансія на вбивцю

Розділ 8

Сонце пекло Віталію спину. Він повільно брів Подолом, плутаючись у лабіринті коротких вуличок. У шортах і гавайській сорочці Гаранджа легко загубився серед юрби туристів. Ішов, не кваплячись, засунувши руки глибоко в кишені. Його очі звично ховалися за темними окулярами. Дійшовши до Межигірської вулиці, він зупинився. На розі розташувалося кафе з такою ж назвою. «Можна сказати, однойменна кав’ярня», — гмукнув Віталій. А трошки далі по вузькій вулиці він визначив володіння пані Назарук. «Мабуть, у тому підворітті», — подумав Гаранджа і зайшов на подвір’я.

Роззираючись навсібіч, Віталій витяг портсигар і дістав сигарету. Маргарита досить точно описала йому двір і вхід до квартири. Через шовкові фіранки на брудних вікнах не вдалося побачити, що там всередині, але Гаранджа чудово уявляв це собі. А он дівчина в червоному платті з великою яскраво-червоною сумкою і добре вдягнений чоловік ввійшли у під’їзд, де знаходилася потрібна Віталію квартира. Гаранджа повернувся на вулицю і рушив до рогу. Там, біля маленької вуличної кав’ярні «На розі» на п’ять столиків, над якими, пропонуючи тінь усім спраглим, напнулися веселі блакитні маркізи, він і зупинився. Чотири з п’яти столиків були зайняті молоддю, хлопці й дівчата пили сік і смакували морозивом, а за стійкою поралася худенька жінка років під п’ятдесят. Її зовнішність: і засмагле обличчя, і коротко стрижене біляве волосся, і блакитні очі — все вказувало на те, що значну частину свого життя вона провела на свіжому повітрі.

Це справді було так. Колись вона з чоловіком плавала по Дніпру на великій баржі, але стався нещасний випадок, і покалічений чоловік осів у Києві. Їм вдалося майже за безцінь орендувати цю кав’яреньку в непоганому місці на Подолі. І тепер чоловік інколи підміняв її за стійкою бару і продавав напої, час від часу згадуючи мальовничі береги Дніпра, серед яких минули найкращі роки його молодості.

Побачивши, що Гаранджа розташувався за столиком, жінка підійшла до нього й запитально заглянула в очі.

Віталій замовив вермут з льодом і деякий час сидів, погойдуючи склянкою, прислухаючись до дзенькоту шматочків льоду.

Він розглядав підворіття, що вело до квартири пані Назарук. Нічого особливого там не відбувалося. Щоправда, трохи згодом на вулиці з’явилися дівчина з фарбованим білявим волоссям у картатій блузці і червонопикий чоловік, одягнений у чорну сорочку. Вони ввійшли у підворіття.

— Я шукаю собі інший готель, — сказав Віталій. — Тут нема чогось підходящого поблизу?

— Ні, — здивувалася жінка. — Вам треба повертатися в центр, тут нічого пристойного немає.

Віталій обперся на бильце легкого пластикового кріселка.

— Може, у вас є на прикметі яке-небудь інше місце, де б із мене не надто багато злупили?

Вона замислилася:

— У нас є кілька кімнат… Це, звичайно, не зовсім законно. Та я думаю, це не те, до чого ви звикли.

Гаранджа засміявся:

— Ви ж не знаєте, до чого я звик. У готелі добре, чисто, звісно, але для мене не зовсім зручно. Якби я міг скористатися вашою кімнатою…

— Це коштуватиме п’ятдесят гривень на добу, — жінка подивилася на нього. — Для вас це небагато, чи не так?

— Цілком прийнятно. Отже, якщо мені доведеться переїхати, то я повернуся сюди.

Жінка кивнула.

— Ви надовго хочете винайняти кімнату? — запитала вона.

— Ні, ненадовго. Я незабаром поїду звідси. Напевно, наступного тижня.

— Розумію, — вона відійшла. — Даруйте, мені потрібно йти.

— До побачення, — попрощався Гаранджа.

Вона кивнула і сховалася в задній кімнаті. Віталій допив вермут, закурив ще одну сигарету, а трохи згодом зайшов до бару і поклав гроші на стійку. Старий відклав газету і відрахував йому решту.

— Заходьте ще, пане, — сказав він. — Ви завжди бажаний гість.

Віталій подякував.

Лінькувато перетнувши вулицю, він рушив у бік Контрактової площі. Трохи покрутившись навколо трамвайних зупинок, Гаранджа побачив квіткарню. І сам магазинчик, і майданчик перед ним були заповнені вазонами з різноманітними квітами та вибагливими букетами.

Він зазирнув крізь вітрину досередини. В глибині крамнички поралися три жінки. Однією з них була Ніна, на інших Гаранджа уваги не звернув.

У Віталія навіть обличчя просвітліло.

— Привіт, — сказав він, заходячи всередину. — Я проходив тут випадково…

— Дуже добре, — прошепотіла дівчина.

Гаранджа кивнув. Він оглянув Ніну з голови до ніг: простеньке світле платтячко, волосся зачесане назад і зав’язане блакитним бантиком. Віталію здалося, що виглядає вона дивовижно.

— Я б хотів підібрати невеликий букет, — попросив він, а потім додав тихіше: — Я буду у сквері опівночі, прийдеш?

— Так, прийду.

І подарувавши легку посмішку, вона майнула до підсобки. Гаранджа чув, як дівчина заговорила з кимось невидимим, а трохи згодом вийшла і пошепки запитала:

— Ти справді хочеш купити квіти?

Він звернув увагу на маленьку ямочку на дівочому підборідді. Віталію раптом закортіло поцілувати її.

Гаранджа кивнув.

До нього звернулася старша жінка, очевидно, хазяйка крамнички.

— Вам для кого букет, перепрошую? Для жінки? Чоловіка?

— А хіба чоловікам дарують квіти?

Вона стенула плечима:

— Чому ж ні? На дні народження, ювілеї, з нагоди якоїсь події, наприклад нагородження.

Гаранджа здивувався:

— Справді, як же це я сам не здогадався. Ні, мені, будь ласка, для жінки, — він скоса глипнув на миттєво скислу Ніну і додав: — Для літньої жінки. Знаєте, хочеться зробити їй приємне, просто так, без причини. Вона любить троянди. Темні, насичених кольорів.

Віталій запитально подивився на хазяйку, мовляв, як вам моя забаганка?

— Дуже добре, — кивнула та. — Думаю, ми маємо, що вам запропонувати.

Поки букет складали, пакували у гарний прозорий папір, поки він розплачувався і отримував квіти, весь цей час Віталій дивився на Ніну, посміхаючись лише до неї.

Аж одна з жінок пошепки сказала хазяйці:

— Хай би цей Нінчин залицяльник заходив частіше…

Нарешті він з квітами в руках опинився на вулиці.

Там у нього з’явилося відчуття, що хтось за ним стежить. Віталій рвучко озирнувся. Ніна стояла в дверях. Вона підняла руку й посміхнулася йому. Гаранджа посміхнувся у відповідь і помахав рукою. Він вирішив повернутися на Поділ, ще побродити навколо підворіття, поспостерігати, тож піднявся до Поштової площі, знову повернув і далі попрямував вулицею Сагайдачного, зайшов до знайомого вже двору й зазирнув у вікна квартири пані Назарук. Фіранка була відхилена, і Віталій побачив на дивані навпроти вікна дуже огрядну жінку. Волосся у неї було якогось іржавого кольору. «Отже, це і є пані Назарук», — подумалося. Виглядала та ну просто монументально, і Гаранджі стало навіть зле від думки, що її доведеться вбити. Це буде не так уже й просто. Він продовжував оглядати вулицю, коли раптом різко, наче невидима рука схопила його, зупинився біля вітрини крамниці прикрас. Там, у центрі, лежало намисто з рожевих сердоліків розміром з лісові горішки, страшенно схоже на те, що носила Жанна Задорожна і яке він викинув після вбивства. Віталій стояв і, не відриваючись, розглядав разок.

«Оце так пощастило! — зрадів. — Удача на моєму боці».

І знову його охопило відчуття, що хтось спостерігає за ним. Гаранджа рвучко озирнувся, але перехожі поспішали у власних справах, ніхто начебто не звертав на нього уваги.

Він увійшов до ювелірної крамниці і купив намисто. Трохи більше двохсот гривень, а який вихід зі скрутного становища! Продавщиця хотіла загорнути покупку, але Гаранджа її зупинив:

— Не треба, я візьму його так.

За кількасот метрів Віталій наштовхнувся на магазин мисливських товарів і зайшов туди просто так, не маючи чіткої мети, але оглядаючи вітрини, побачив гарного ножа з ручкою, виготовленою з оленячої ратиці. Ні миті не вагаючись, Гаранджа придбав небезпечну цяцьку. «Це саме те, що мені треба», — і заплативши за ніж, він кинув його до кишені.

Так само не кваплячись, почвалав до знайомого підворіття й зазирнув із двору у вікно. Цього разу на дивані сиділа молода дівчина і з нудьгою на обличчі читала газету, часто зітхаючи і чухаючи немиту голову.

«Нерозумно щось починати поки не зсутеніє, — вирішив Гаранджа. — Вузькі провулки спорожніють уже після десятої і тоді саме час діяти».

Коли Віталій повернувся до «Паласу», новина про вбивство вже вибухнула, як потужна граната. У холі готелю юрмилися журналісти, атакували своїми питаннями майора Дементія й не відпускали його з добрих півгодини. Згодом, коли були нарешті задоволені, всі, наче божевільні, кинулися по кутках, натискаючи кнопки мобільників.

Майор рушив до свого тимчасового штабу. Дейкало ув’язався за ним.

Залишившись наодинці з Авеніром, Микола Дементій усівся за стіл, простяг втомлені ноги й витер носовичком спітніле обличчя. Він жодним словом не прохопився журналістам про Геннадія Калача, а про смерть акторки розповів лише те, що вважав за потрібне. А ще дав дозвіл на відвідини моргу, де зараз перебувало її тіло. Сказав, що ведеться слідство, але поки жодних доказів не знайдено. Дементій знав, що цього вистачать усього на кілька годин, і незабаром потреба в інформації виникне знову — журналісти вимагатимуть арешту вбивці. Він поскаржився Авеніру Дейкалу:

— Уявляєш, досі не знайшли Калача! Його ніде немає. Ні вдома, ні тут, у готелі. Навіть у кінозалі шукали, але він зник. Ми, звичайно, продовжуємо пошуки. Задіяні всі сили. Це трохи дивно. Портьє казав мені, що Калач завжди з’являвся тут до одинадцятої ранку і стирчав до пізньої ночі. А сьогодні його немає.

Дементій сердито пихнув.

— Але ж він був у готелі, коли дівчину вбили, і вийшов звідси одразу по тому, як труп підкинули до ліфта. Тепер Геннадій Калач зник. Здається мені, що він саме той, хто нам потрібен. Його необхідно терміново розшукати.

— Його знайдуть, — заспокоїв Авенір приятеля. — Куди він подінеться з таким от обличчям? Скажи краще, вже відомо до кого і в який номер йшла Жанна?

— У тім-то й річ, — знову зітхнув Дементій. — Ми досі не маємо інформації, навіщо дівчина приходила в готель, кого вона відвідувала.

Майор запросив список усіх мешканців готелю, хто зупинився на сьомому поверсі. На момент смерті Жанни тільки в п’ятьох номерах перебували пожильці. Решта кімнат були вільні. Той факт, що дівчина на вході нічого не запитала в портьє, свідчить про її поінформованість, куди і до кого йти.

— То до кого ж був її візит?

Авенір Дейкало знизав плечима. Він давно вже міркував над цим, але якщо міліція дотепер не змогла цього з’ясувати, то і він нічого не домігся від своїх колег.

— Можна припустити, — сказав Микола, потягуючись у кріслі, — що їй було відомо: на сьомому поверсі мешкають найвпливовіші гості фестивалю. Там розташовані виключно люкси. І вона піднялася туди, сподіваючись зустріти когось із них і привернути чиюсь увагу. Ти ж сам бачив, як молоді акторки проходжаються в холі. Можливо, Жанна подумала, що на сьомому поверсі буде менше конкуренток?

Авенір скривився:

— Мені в таке не дуже віриться, хоча б тому, що дівчина вибрала для цього дуже незручний час. Адже практично нікого в готелі не було.

Микола Дементій подивився на свій список:

— От, наприклад, один чоловік з Одеської кіностудії. Такий собі Шварцман. Він — директор картини. Може, покійна з ним намагалася зустрітися?

— Але звідки тоді довідалася, що він у себе в номері? Звідки вона взагалі знала, у якому номері він зупинився? Чи той сам їй повідомив? Ти казав, що на поверсі, чекаючи на Гаранджу, стирчав Калач. То чим погана така версія: зустрівшись в порожньому коридорі з гарною жінкою, фотограф на неї напав. Щоправда, жодних ознак насильства не виявлено, — розмірковував Дейкало.

— Можливо, він не збирався її убивати? — припустив майор. — А коли побачив, що дівчина мертва, злякався й утік?

— А шнур? Не забувай, фігурує шнур від фіранки. Якби він задушив її голіруч, ще б можна було погодитися з подібною версією.

— Шнур? — Дементій похитав головою. — Так, він затяг її в порожній номер. Але якби Жанна помітила, як журналіст знімає мотузочку з вікна, то зрозуміла б, що їй загрожує небезпека, і встигла б закричати чи втекти. Та й не такий він уже й дужий. Легко могла б від нього відбитися. Напевно, в убивці була напоготові ця мотузочка. Але чому він її вбив? Нам необхідно знайти Калача. — майор тяжко зітхнув, підвівся і вийшов у хол. — Хто-небудь бачив Рудька? — гукнув.

Коли Іван Рудько підбіг до правоохоронців, Дементій жестом запросив його до свого «штабу». Знову всівшись за стіл, він наказав охоронцю:

— Візьміть із собою людей, огляньте всі номери, вільні на час убивства. Пан Фельцман надасть інформацію, чи є хтось зараз у цих номерах чи ні. Не забувайте, він зараз у дуже скрутному становищі, тож повинні допомогти йому забезпечити нормальне життя всім мешканцям готелю.

Рудько кивнув:

— Інакше мене просто звільнять.

У цей час Віталій Гаранджа ввійшов до холу «Паласу» і відразу ж зрозумів, що новина про вбивство Жанни Задорожної відома вже всім. Довкола метушилися журналісти, тож ніхто на нього уваги не звернув, і крізь юрбу він пробився до ліфта. Кабіна рухалася вгору, коли він непомітно засунув руку в кишеню і великим пальцем розірвав ниточку, на якій трималося намисто.

Не кваплячись, Віталій рушив коридором сьомого поверху, зупинився біля дверей свого 723 номера, дістав портсигар і озирнувся. Поруччя сходів підпирав опецькуватий чоловік і спостерігав за режисером. Гаранджу це не здивувало, він був готовий до того, що тут неодмінно стирчатиме хтось із міліції. Прикуривши, Віталій попрямував до номера 730, у якому жив його давній знайомий, харківський телережисер Павло Дзюбенко. Віталій знав, що Павло провів останні два дні в Харкові і повинен був повернутися лише сьогодні вранці. Гаранджа постукав у двері його номера, спиною відчуваючи — оперативник продовжує стежити за ним. Почулися кроки, потім двері відчинилися. Павло Дзюбенко, невисокий миршавий чоловік з коротко стриженим волоссям і симпатичним засмаглим обличчям, з подивом подивився на Віталія. Потім посміхнувся:

— Привіт, Віталію. Заходь. Я щойно повернувся.

Здивування Дзюбенка було цілком природним, раніше ж бо Гаранджа ніколи не навідував його, та й у публічних місцях при зустрічі ледь вітався, але він запросив колегу до себе без зайвих питань.

Гаранджа пройшов до вітальні.

— Я вирішив поцікавитися, як ти з’їздив?

— Просто чудово. — Павло був не проти трохи побалакати про свої справи. — Хочеш справжнього коньяку? Мені тут презентували пляшку широко рекламованого. Ти уявляєш, щойно почув про якесь убивство сьогодні вночі у готелі. Це правда? Убито Жанну Задорожну?

— Так, — відповів Гаранджа. Він уже стояв біля вікна. Завіси вільно спадали, без підтримки шнура. — По всьому готелю метушаться менти.

Дзюбенко скрушно мовив:

— Отакої! Одну секунду, друже, я ще не встиг розпакувати речі. Зараз дістану пляшку й склянки.

І пішов по склянки.

Тим часом, скориставшись відсутністю господаря, Гаранджа зняв з гачка шнур, скрутив і поклав у кишеню сорочки. Потім дістав дві рожеві намистинки і закинув їх під диванчик у вітальні. Коли Павло Дзюбенко повернувся, Гаранджа вже спокійно сидів у кріслі.

— Вона ж була зовсім молоденькою, — сказав Павло, наливаючи коньяк у два великих келихи. — Боже мій! Кому знадобилося вбивати дівча?

Віталій Гаранджа потягся за коньяком і гонорово відзначив, що рука його не тремтить.

— По-моєму, це якийсь маніяк зробив. Але я вірю, що менти злапають цього сучого сина. — Павло Дзюбенко вихилив коньяк. — Таке гарне дівчисько. Мені шкода її друга, цього бідолашного Євгена Гиренка. Він так сподівався на Жаннину успішну кар’єру.

— Розкажи, що цікавого в Харкові, — перемінив тему Гаранджа. Йому дуже не сподобався натяк на божевільного, на маніяка. Чому всі відразу роблять висновок, що вбивство скоїв божевільний?

— Та нічого там цікавого не було, мусив змотатися на два дні, бо здавали нову програму, треба було приглянути, — відмахнувся Дзюбенко і перепитав, чи не хоче Віталій ще хильнути.

— Дякую, мені час іти, — відмовився Гаранджа і підвівся, — а у тебе які плани?

Павло зиркнув на годинник.

— Чортівня! Уже перша година. Маю бігти. У мене зустріч із колегами з Київського телебачення.

Вони разом вийшли з номера й у коридорі стикнулися з Іваном Рудьком і трьома оперативниками, які входили до сусіднього номера. На них правоохоронці не звернули жодної уваги.

— Отакі справи у вас тут кояться, — підсумував Павло Дзюбенко. — Ну, добре, побачимося. — І він, прощаючись, махнув Гаранджі рукою.

Віталій повернувся у свій номер. Отже, докази було підготовлено. Тепер варто дочекатися ночі. Слід сподіватися, що міліція не зуміє швидко знайти Геннадія Калача. Хто перший знайде фоторепортера? У цьому був найбільший ризик для Гаранджі. Він витяг шнур, узятий у номері Дзюбенка, кинув у шафу, поруч поклав ніж і намистини, замкнув на ключ дверцята й захопив його з собою. Оперативник, який досі стовбичив біля сходів, провів його байдужим поглядом і відвернувся.

Десь близько третьої на столі Миколи Дементія задзвонив телефон. Майор чортихнувся і відставив недопиту банку пива. Ціла купа порожніх банок громадилася перед ним на столі. Дементій у цей час вивчав свої записи, все, що йому вдалося довідатися за ранок. І чим довше він обмізковував ситуацію, тим більше переконувався — Геннадій Калач саме той, хто йому зараз потрібен. І майору страшенно не подобалося, що його досі не знайдено.

Він зняв слухавку:

— Слухаю.

— Майоре, підніміться, будь ласка, на сьомий поверх, — загудів у вухо схвильований голос Івана Рудька. — Ми знайшли номер, у якому вбито жінку.

— Знайшли? — Дементій підвівся. — Іду.

Майор вискочив з кабінету, пробрався крізь юрбу й піднявся ліфтом на сьомий поверх. Туди ж ринули за ним кореспонденти й фотографи. Однак Іван Рудько припустивши, що саме так і станеться, виставив чотирьох охоронців на сходах і біля ліфта, аби перекрити цікавим вхід до коридору. Журналісти, звісно, обурювалися, тож Миколі Дементію довелося запевнити всіх присутніх, що скоро озвучить заяву для преси. Потому він підійшов до Рудька.

— Ну? — нетерпляче запитав.

— Тут не вистачає шнура від завіс. І я знайшов дві намистини. Схоже, вони належали вбитій, — була відповідь.

На обличчі Миколи Дементія з’явилася переможна посмішка.

— Ось тепер ми, здається, справді вийшли на слід. Чий це номер?

Підійшов Фельцман:

— Тут мешкає Павло Дзюбенко. Відомий телережисер з Харкова. Він провів кілька днів у Харкові й повернувся лише сьогодні вранці.

— Виходить, учора номер був порожній?

— Так.

Майор увійшов до номера і заходився уважно оглядати його.

— А намистини?

— Під диванчиком. Я вирішив залишити їх там до вашого приходу, — відзвітував Іван Рудько.

Оперативники посунули диванчик. На килимі лежали дві рожеві намистини. Дементій нахилився і став, не торкаючись, розглядати їх.

— І все? Більше ніде немає?

— Немає. Очевидно, під час боротьби намисто розірвалося й розсипалося по підлозі. Ці дві намистини вбивця просто не знайшов, коли прибирав у номері. Крім того, зник шнур від завіс. — Іван Рудько підійшов до вікна. — Ось, подивіться, тут тільки лівий, правого немає.

— Сфотографуйте намистини, — наказав майор. — Перевірте їх на відбитки пальців. — Він повернувся до Фельцмана. — Номер, звичайно, був зачинений, поки пан Дзюбенко перебував у Харкові? І попри те, хтось тут побував. Це можливо?

Фельцман знизав плечима:

— Практично ні, але, ймовірно, комусь до рук випадково потрапив універсальний ключ. Іноді прибиральниці залишають їх у дверях, коли прибирають номери.

— Перевірте всю кімнату на відбитки пальців, — наказав Дементій. — Це, зрозуміло, забере багато часу, але мені потрібен кожен знайдений відбиток.

Він повернувся до Фельцмана:

— Ви могли б переселити пана Дзюбенка до іншого номера? Мої люди повинні будуть опечатати цей номер, після того як закінчать тут працювати.

Директор кивнув:

— Я обов’язково влаштую пана Дзюбенка.

Іван Рудько і Микола Дементій вийшли з номера.

— Необхідно будь-що розшукати Калача, — сказав Дементій. — Я дам оголошення в пресу, на телебачення, нехай надрукують його у вечірніх газетах, дадуть у новинах. Але це на той випадок, якщо ми не знайдемо фотографа раніше.

— Добре, — сказав Іван Рудько. — Продовжувати діяти за тією самою схемою, тобто ми шукаємо його, бо він може допомогти в розслідуванні?

— Так, — відповів майор, — дайте його словесний портрет, але жодних фотографій. Поки я розмовляю з журналістами, приведіть сюди Євгена Гиренка, треба перевірити, чи впізнає він намистини. Покажіть їх і черговому адміністраторові. — Микола попрямував до журналістів, які нетерпляче чекали обіцяної заяви. Після короткої промови він запитав: — Хтось із вас, панове, знає фоторепортера Геннадія Калача?

Почулися дружні смішки, і телерепортер провідного київського каналу кинув з іронією:

— А хіба тут є хто-небудь, хто його не знає? Навіщо він вам, майоре?

— Ми вважаємо, він може допомогти нам у розслідуванні, — обережно відповів Дементій, — бо перебував на сьомому поверсі у той час, коли загинула жінка.

Телерепортер озирнувся на колег:

— А хтось бачив Геннадія сьогодні вранці?

Ніхто не відповів. Усі перешіптувалися і перезиралися, але, схоже, ніхто таки не бачив Калача.

— А може, хто-небудь із вас знає, де він зараз? — запитав правоохоронець.

Один із фотокореспондентів, високий стрункий білявець, доволі невпевнено повідомив, що Геннадій живе десь на Подолі. Майор уважно слухав.

— Ви не пам’ятаєте назву вулиці?

Той заперечно похитав головою:

— Ні, не знаю. Кілька днів тому я зустрічав старого алкаша в барі, він тоді ще сказав, що має жінку десь у районі Подолу.

— Калач може нам суттєво допомогти, — Дементій намагався говорити байдужим тоном. — Коли побачите його, перекажіть, що я хочу з ним побалакати. Якщо ж ми не знайдемо його до п’ятої години, прошу вас опублікувати в газетах і дати в новинах оголошення: невеличкий текст з повідомленням, що нам терміново потрібно його розшукати.

І тут сталося те, чого майор намагався не допустити.

— Одну хвилиночку, — вигукнула молода жінка з коротким яскраво-рудим волоссям. — Ви що, думаєте, старий алкаш порішив Жанну?

— Я поки не знаю, хто її вбив. Точно відомо лише одне: Калач перебував на сьомому поверсі в той час, коли дівчина померла. Можливо, він бачив убивцю.

— Та ви що? — обличчя жінки-репортера почервоніло від обурення. — Ще б пак! Дайте я вам дещо розповім. Цей старий козел завжди приставав до жінок!

Один із журналістів пустив шпильку:

— І до тебе теж?

— Так! На минулому тижні в нього вистачило сміливості підійти до мене з непристойною пропозицією. Я йому мало по пиці не врізала. Можливо, Геннадій те саме спробував зробити і з цією акторкою, Задорожною. І коли вона таки врізала йому, Калач її задушив.

— Заткни пельку, — порадив хтось із натовпу писак. — Калач, може, і алкаш, але не вбивця. І якби тобі насправді не сподобалися його залицяння, ти б урізала, як ти кажеш, йому по пиці.

Пролунав гучний регіт.

— Панове, — сказав Дементій, — ви мене затримуєте. Не забудьте, я хочу зустрітися з Геннадієм Калачем, передайте йому, якщо побачите.

Майор з певними зусиллями проштовхався крізь юрбу і втік униз сходами. «Отже, старий пияк приставав до жінок, — думав він. — А раптом це і є мотив? Він зустрів дівчину, спробував до неї позалицятися, вона його вдарила, тоді Калач затяг її в номер і задушив. Ні, щось тут не так. У цього вбивства повинна бути якась передісторія. Воно ретельно підготоване, про це свідчить і шнур від завіс, і те, що вбивця скористався ключем прибиральниці, аби зайти до номера. Ні, це не випадковий збіг обставин».

Авенір Дейкало чекав на майора в кабінеті.

— Адміністратор упізнав намистини, — сказав він. — Щоправда, поки не знайшли Євгена Гиренка. Думаю, що він в кінозалі. На одній з намистин є дуже чіткий відбиток пальця.

— Серйозно? Це чудово, — Дементій сів за стіл. — Хлопці-журналісти кажуть, що Калач живе десь на Подолі, у якоїсь жінки. Треба, щоб наші оперативники перевірили всі закапелки в цьому районі.

— Думаю, скоріш за все, його там хтось ховає.

— Бач, який ти розумний давати мені поради! Слухай, друже, може, нарешті займешся власними справами? Вже очі намуляв!

— Та годі тобі, Миколо! Хіба я відчеплюся від тебе, коли у твоїх руках така сенсаційна справа! До кінця слідства я — твій найліпший друг!

— От цього я й боюся, — вдавано тяжко зітхнув Дементій. — Тоді сиди мовчки і не заважай мені працювати. Домовилися?

— Я мовчатиму, — пообіцяв Авенір. — Але можна спочатку скажу два слова?

— Гаразд, але не більше, — засміявся Дементій.

— Хай твої оперативники пройдуться магазинами на Подолі.

— Магазинами? Це цікава думка. Так, так. Якщо він там живе, то десь поблизу купляє і продукти, і зубну пасту чи туалетний папір. Зараз дам команду.

Тут саме увійшов судмедексперт Гімпель.

— Я знайшов відбиток у ліфті, ідентичний тому, що на намистині, майоре, — сказав він. — Але в нашій картотеці він не значиться.

Дементій пробурмотів:

— Якщо відбиток належить Калачу, то, думаю, він у наших руках. А тепер, — майор звернувся до Авеніра, — вимітайся звідси, мені треба все обміркувати.

Дейкало не став сперечатися і вийшов. А Микола Дементій відкрив нову банку з пивом, знову розклав перед собою свої записи й заходився їх вивчати.