Вакансія на вбивцю

Розділ 7

З того часу, як справи Геннадія Калача покотилися з гори, він жив, винаймаючи кімнату у величезній занедбаній квартирі на Подолі, колишній комуналці, де її господиня, Тетяна Іванівна Назарук, влаштувала напівпідпільний готель для приїжджих та кімнати для побачень подільських повій не дуже високого ґатунку. Геннадій жив там уже кілька років: по-перше, дешево, по-друге, Тетяна Іванівна дозволяла йому користуватися ванною для проявлення плівки та друку фотографій. Ну і, по-третє, власниця «готелю» запрошувала його час від часу й до власного ліжка. Минуло вже багато років відтоді, як Геннадій Калач став самотнім, і він хапався за будь-яку можливість відчути жіночу доброту й ласку. І хоча трохи побоювався цієї великої дужої жінки, інколи різкої і брутальної, він навіть не подумував про те, щоб знайти собі інше помешкання.

Десь до пів на десяту ранку Геннадій проявив плівку, надрукував і промив фотографії, а тоді заходився уважно їх розглядати. Корисних було всього три. На одній із них Віталій Гаранджа відчиняв двері номера 723. На другій Жанна Задорожна стукала в ті самі двері. І на третьому знімку — Маргарита: рука на ручці дверей і вираз нетерпіння на обличчі. На всіх трьох фото була одна спільна деталь — годинник над дверима на стіні. По ньому можна було визначити, що Гаранджа був біля дверей за кілька хвилин до п’ятої. Дівчина підійшла рівно о п’ятій. А Маргарита — чверть по п’ятій. Геннадій глибоко зітхнув і видихнув, подумав, якби ці фотографії потрапили на стіл слідчого, то панові режисерові були б непереливки. Більш того, Маргарита обвинувачувалася б у співучасті. Він поміняв воду, загасив недопалок і почав потихеньку прибирати все зайве, коли хтось постукав.

Трохи здивований, він підійшов до дверей і прочинив їх на кілька сантиметрів. Склавши руки на грудях, перед ним стояла пані Назарук. Її зелені очі уважно розглядали його, наквацьовані червоні губи були міцно стиснуті. У свої сорок п’ять вона поховала двох чоловіків і не дуже квапилася обзаводитися третім. Останній (він же другий) муженьок заповів їй цю квартиру-«готель». Виглядала пані Назарук досить солідно. Ну дуже поважна жінка вагою понад сто двадцять кілограмів. Обличчя її мало форму серця, волосся було невизначеного іржавого кольору, і, головне, вона була страшенно гладка.

— Вітання, — сказав Геннадій Калач. — Щось сталося?

Пані Назарук рухалася, як паровоз, і Калачу довелося відступити. Вона ввійшла до ванної кімнати, зачинила за собою двері й усілася на кришку унітаза:

— Чим ти тут займався, Геннадію?

— Займався? Що ти маєш на увазі? — запитав Калач, притулившись до стіни і намагаючись сховати від неї фотографії. — Нічого особливого не робив. А що таке?

— Ну, раз ти нічого особливого не робив, то добре, — сказала вона, влаштовуючись зручніше. — Я тоді скажу, що ти тут і вони можуть з тобою побалакати.

У Калача защемило серце. Він сполотнів:

— Вони? Хто вони?

— Ну, як ти думаєш хто? Міліція тебе розшукує.

— Мене? — Геннадій раптом відчув себе так зле, що ледь не сповз униз по стінці ванної. — Міліція? Мене шукає?

— Заспокойся, — її голос звучав поважно і переконливо. Вона ніколи в житті не боялася міліції, і їй не дуже подобалися люди, які її бояться. — Я їм сказала, що тебе тут немає, про всяк випадок. Подумала, що, можливо, ти знову вляпався в якусь халепу вчора вночі. — Її очі дивилися на нього дуже сердито. — Взагалі, ти вчора дуже пізно повернувся.

Геннадій Калач машинально пригладив своє рідке волосся. Рот його мимохіть відкрився і закрився, але жодного слівця не вилетіло.

— Запитували люди, які займаються вбивством, — продовжувала пані Назарук, спостерігаючи за ним. — Вони сказали, що я їм мушу потелефонувати, коли ти повернешся. Так все ж таки, чим ти займався?

Геннадій Калач недарма багато років пропрацював у карній хроніці. Він зрозумів, у якій зараз небезпеці. Начальник охорони у тому бісовому готелі напевно сказав, що бачив його в коридорі приблизно в той час, коли загинула дівчина. Нічний черговий, звичайно, згадав, о котрій він виходив з готелю. І тепер вони, ясна річ, захочуть знати, що він робив у «Паласі» усі ці години. Геннадій Калач відчув, як знову прихопило серце. Хай Бог милує, вони ж можуть вирішити, що це він убив дівчину.

Пані Назарук, яка не випускала його з очей, помітила, як змінилося його обличчя.

«Так, щось він таки накоїв», — подумала вона. Їй узагалі подобався Геннадій Калач. Цій жінці потрібен був саме такий коханець. Звичайно, за його відсутності завжди знаходилися інші чоловіки, але Геннадій був найкращим, єдиний чоловік, який був з нею щиро лагідний. А для жінки, яка завжди жила важко, ніколи нікому не довіряла й відчувала, що безнадійно старіє, ласка і ніжність чоловіка важили дуже багато.

— Ти краще розкажи мені все, Геннадію, — вимовила вона своїм хрипким голосом. — Давай, давай, викладай. Ти ж знаєш, мені можна довіряти. Що сталося? Що ти накоїв?

— Я нічого не накоїв, — сказав Геннадій Калач. — І взагалі, не дивись на мене так. Присягаюся, я нічого не зробив.

Вона випростала свої велетенські плечі:

— Ну, добре, добре. Не хвилюйся, чуєш? Тоді, значить, я можу повідомити міліції, що ти тут?

Калач здригнувся. Ні, краще, звичайно, було б, якби вона не казала, що він тут. Як тільки вони притягнуть його до себе у відділок і цей клятий мент Микола Дементій почне над ним працювати, йому доведеться сказати всю правду і забути про те, що Гаранджа міг би йому непогано заплатити. Або доведеться брехати, а значить, стати начебто співучасником убивства. Йому терміново треба побачитися з Гаранджою до того, як міліція вийде на нього. Якщо Гаранджа відмовиться розпрощатися з грішми, тоді він піде до міліції і розповість про те, що бачив. Але якщо Гаранджа все-таки дасть йому грошей, то він, мабуть, зважиться на неправду. Заради грошей варто було піти на ризик. І ще йому хотілося самому контролювати ситуацію. Він відчував — щойно пані Назарук про все довідається, вона відразу візьме все у свої руки і почне керувати грішми, які він одержить від Гаранджи…

Але водночас добре знаючи її минуле, він розумів, що вона цю оборудку, звичайно, проверне краще. Трохи подумавши, він таки вирішив перекласти всю відповідальність на її великі пухкі плечі.

— Взагалі нічого не сталося, — сказав він, понизивши голос. А далі вся історія якось сама собою вилилася з нього.

Пані Назарук дуже уважно слухала. Історія, яку він їй розповів, схвилювала її. Її величезні груди здіймалися вгору-вниз, вгору-вниз. Вона нічого не казала. Але коли він закінчив свою розповідь, коротко кинула: «Покажи!»

Калач подав їй мокрі знімки. Уважно вивчивши їх, вона повернула їх Геннадію, потім почухала шию і попросила запалити.

Геннадій простягнув їй пачку, узяв сигарету й собі.

— Ну, що ти думаєш? — запитав він.

— Що я думаю? — повторила вона, і на обличчі її з’явилася легка посмішка. — Мені здається, ми знайшли золоту жилу, Геннадію. Скільки ти хотів запросити за негативи, п’ятдесят тисяч гривень?

— Приблизно стільки, — відповів Геннадій Калач. — Йому це по кишені.

— І ти збирався піти до Гаранджи?

— Так, звичайно. До кого ж іще? Я думаю, що саме до нього й потрібно йти.

— Ти помиляєшся, Геннадію. Я бачила його. Така людина навряд чи піддасться на шантаж. Він відразу здасть тебе до міліції. Якщо йти до когось, так це до його жінки. Я про неї дещо знаю. Ти чув, де вона народилася?

Геннадій Калач витріщив на неї очі:

— Народилася? Яка різниця, де вона народилася?

Пані Назарук широко посміхнулася, показавши свої міцні білі зуби.

— Це дуже багато значить, де вона народилася, Геннадію. Вона провела своє дитинство на околицях Херсона. Вона не втратить те, що заробила. Саме з нею ми й будемо мати справу. Можливо, у неї не так багато грошей, зате багато діамантів. Вони самі коштують не менше п’ятдесяти тисяч гривень. Спершу ми на неї легесенько натиснемо. Я змушу її розстатися для початку з невеликою кількістю коштовностей, десь тисяч на двадцять. А потім, поступово ми будемо продовжувати на неї тиснути. Ми зможемо казково розбагатіти, якщо зробимо все правильно.

— Мені було б спокійніше, якби нам відразу все заплатили, — спробував сперечатися Калач. — Твоя ідея гарна, але вона більш схожа на шантаж.

Пані Назарук погладила його по коліну:

— Цим уже я займуся, Геннадію. Ти в цьому не братимеш жодної участі, можеш навіть не виходити зі своєї кімнати. Тебе ніхто не побачить доти, допоки я з нею не розберусь. А тоді і ти з’явишся. Я замовлю кімнату в готелі мого друга у Дніпропетровську, і ти зможеш згодом пояснити міліції, чому вони тебе не знайшли в Києві. А щойно ми довідаємося, що дівка готова розпрощатися зі своїми брязкальцями, ти підеш до міліції і розповіси там яку-небудь вигадану історію. Це ми вирішимо пізніше.

— Але тоді я теж стаю співучасником убивства, — сказав Калач.

Пані Назарук продовжувала посміхатися.

— Заспокойся, Геннадію. Не можна зробити омлет, не розбивши яєць. Коли в міліції довідаються, що ти їм трішки прибрехав, вони відразу знатимуть і про те, що я заробила на цьому гроші. А тепер я проведу тебе до схованки.

Її посмішка стала ще ширшою.

— Як я виглядаю? Не надто схвильовано? Заради таких грошей можна і ризикнути. Чого ти так злякався, не вб’ють же вони нас, справді. — Вона підвелася. — Піду потелефоную їй. А ти сиди тихенько!

Він сидів як на голках. Але хвилин за десять Калач почув, як жінка повільно повертається. Коли пані Назарук увійшла до кімнати з пляшкою горілки у руках, вираз її обличчя був спокійний і задоволений, наче вона щойно проковтнула ласий шматочок.

— Усе гаразд. Маргарита заковтнула гачок і незабаром буде тут. Десь за півгодини.

— Вона приїде сюди? — перепитав Геннадій. Його голос затремтів. — Це, на мій погляд, не дуже зважене рішення.

— Ти що, хочеш, щоб я розмовляла з нею у готелі «Палас»? Геннадію, тут я зможу її трохи полякати, якщо це знадобиться. Вона не така вже й легкодуха. Це я точно тобі кажу.

Калач почухав потилицю і дуже пошкодував, що зв’язався з коханкою. Йому страшенно захотілося випити.

— Ну, гаразд. Це тепер твій клопіт, — кинув він і потягся по пляшку. — Лише дай мені знати, як підуть справи.

— Ні про що не турбуйся. Просто віддай мені фотографії, а все інше я проверну сама.

Геннадій Калач дістав усе ще мокрі знімки і вручив їх своїй подрузі. Нестерпно хотілося хильнути чарку, тож щойно за неї зачинилися двері, він ухопив склянку, наповнену вщерть.

Майор Дементій жестом запросив Гаранджу сісти у крісло, а сам умостився за стіл. Кілька секунд він розглядав Віталія.

«Симпатичний чоловік, — вирішив майор. — Хоча Авенір і дав йому не вельми позитивну характеристику. Ну, в них, у митців, таке трапляється. Здається, він хвилюється. Ну, це можна зрозуміти. Усі хвилюються, коли розмовляють з міліцією. Може, у нього сумління неспокійне? Цілком імовірно. У багатьох людей нечиста совість, і вони про це згадують, коли зустрічаються зі мною. Я не хочу його лякати».

— Вибачте, будь ласка, що забираю ваш час, — сказав майор, нахиляючись над столом. — Але думаю, ви зможете мені допомогти. Зараз я вам все поясню. Сьогодні вранці у ліфті знайшли труп молодої жінки. І я знаю, що ви були одним з останніх, хто бачив її живою.

Гаранджі здалося, що він летить у прірву. Проте він намагався не показувати виду. М’який голос Миколи Дементія заспокоїв його. Майор видався Віталію доволі дружелюбним, проте, нагадав він собі, треба бути насторожі й готовим до всього. Ця людина може влаштувати йому пастку.

— Яку жінку? — вдавано байдужим тоном спитав він.

— Жанну Задорожну, — була відповідь. Микола Дементій нахилився і витяг з шухляди столу диктофон. — Ви ж не проти? — кивнув на техніку. — Мені відомо, що ви з нею розмовляли вчора о пів на п’яту.

— Жанну Задорожну? — Віталій Гаранджа зобразив здивування. І раптово, в одну мить заспокоївся. Та щоб його спіймали?!! Хто? Цей неповороткий бовдур? Він мало не зареготав майору в обличчя. — Її вбили? А хто це зробив?

Майор посміхнувся:

— От саме це я і намагаюся з’ясувати, пане Гаранджа. То ви з нею розмовляли вчора вдень?

— Так. Вона позувала фотографам, а я спостерігав за ними з балкона готелю. Коли ж згодом спустився до бару, то зустрів її там, і ми трохи погомоніли. Тим паче що позавчора трохи посварилися.

— Через що посварилися? — зацікавився Дементій.

— Розумієте, — затнувся Гаранджа. — На фестивалі вона полювала за режисерами, продюсерами та іншими впливовими особами.

— Навіщо?

— Для кар’єри, звичайно. Дівча прагнуло нової ролі за будь-яку ціну. А я трішки збив з неї пиху. Ну й вийшла дещо конфліктна ситуація. Ось чому наступного дня вирішив трохи згладити неприємний осад. Тому побалакав з нею про те, про се.

Подумки Гаранджа намагався прикинути, хто міг повідомити міліцію про його розмову з цим курвиськом.

— А вона не згадувала, куди збирається після бару?

— Ні, здається, ні про що таке не йшлося. Ми ж не близько знайомі. Це була така собі, — він поворушив пальцями у повітрі, — необов’язкова, я б сказав, світська розмова.

Віталій почувався впевнено і навіть зухвало, проте намагався не виказати такого свого стану цьому менту. Тільки подумки дорікнув собі, що так рано спустився до холу й привернув до себе увагу. Ось чому сидить зараз тут і його допитують. І хоча він був упевнений, що майор лише задає звичайні в таких випадках питання, Гаранджа, як і раніше, намагався пильнувати. Однак неймовірне відчуття холодної зверхності не полишало його.

Майор вів далі:

— Ви повернулися в номер близько п’ятої?

— Так, я забігав дещо взяти, а потім пішов на перегляд. За чутками, фільм очікувався дуже хороший, а насправді… — він розвів руками. — На жаль, це не підтвердилося. Я лише згаяв час. Краще б посидів у барі з Жанною, — він підморгнув Дементію.

— І пані Задорожна випадково не заходила тоді до вашого номера? — зненацька запитав Микола Дементій.

Віталій Гаранджа відчув, як йокнуло серце:

— Ні, певно, що ні. Принаймні при мені.

Дементій вимкнув диктофон:

— Я про це запитую, пане Гаранджа, бо точно знаю, що вона була в чийомусь номері на вашому поверсі. Ви не зустріли її там?

Серце в Гаранджі тьохнуло. Як вони могли про це пронюхати? Може, хтось її бачив у коридорі? Або ще гірше — бачив, як вона стукала у двері його номера?

— Ні. Якби це було так, я б вам, звичайно, розповів.

— Так, звісно. Отже, ви піднялися в номер, щось там узяли й вийшли, правильно?

Отут Гаранджа запідозрив пастку. Швидше за все, ця людина знає набагато більше, ніж показує.

— Я збирався вже виходити з номера, аж тут прийшла моя подруга, Маргарита. Ми трохи побалакали. Вона теж хотіла піти на перегляд і спустилася першою, а згодом до неї приєднався і я, коли вона пила коктейль на терасі.

Микола Дементій кивнув:

— А після того, як побесідували з пані Задорожною у барі, ви її більше не бачили?

— Ні, не бачив.

— Вам ніхто не трапився, коли ви йшли до свого номера?

— Ні. У цей час у готелі зазвичай нікого не буває.

— Ви не звернули уваги на чоловіка з фотоапаратом, який тинявся коридором?

— Чоловік з фотоапаратом? — Гаранджа напружився. — Та ні начебто. Я нікого не бачив. Там був хтось із фотоапаратом?

— Так. Його бачив начальник охорони готелю, пан Рудько, він саме робив обхід, тож помітив, як ця людина стукала у двері вашого номера після того, як ви вийшли. Він фоторепортер. Його звуть Геннадій Калач. Ми зараз розшукуємо його.

— Геннадій Калач? — Це ім’я здалося Гаранджі знайомим.

У пам’яті зринула червона опухла пика. Це ж той жевжик, який просив його про інтерв’ю. І з якого дива він стукав у його двері? А може, охоронцю це просто здалося?

Гаранджа мовчки знизав плечима.

— Вибачте, що забрав у вас стільки часу, — підсумував майор, даючи зрозуміти, що бесіду закінчено.

З почуттям легкого розчарування Віталій Гаранджа підвівся:

— Нічого страшного. Шкодую, що більше нічим не можу бути вам корисним.

— Кожна маленька деталь нам допомагає, пане Гаранджа, — сказав Микола Дементій, теж встаючи. — Я ось іще що хочу спитати, чи не могли б ви описати намисто, яке було на жінці? Тобто на пані Задорожній?

— Так, звичайно, — кивнув Гаранджа, не замислюючись. — Такі великі рожеві намистини. Здається, сердолік, хоча я не дуже добре знаюся на камінні. — А вже наступної миті він ладен був відкусити собі язика. Віталій згадав одразу: на дівчині не було намиста, коли вона позувала фотографам. Жанна надягла його тільки перед візитом до його номера.

Проте майор, здавалося, нічого не помітив і ніяк не відреагував на його слова:

— Рожеві. Саме так їх черговий і описав. Мабуть, вони були дуже гарні, якщо запам’яталися вам.

Він провів Віталія до дверей:

— Намиста ніде немає, десь загубилося, очевидно. Я спробую його знайти. Отже, до побачення. І дякую, пане Гаранджа.

Віталій Гаранджа вийшов від майора не надто задоволеним собою. «Яка дурна помилка, — подумав він. — Дякувати Богові, що міліціонер не звернув на це уваги. Ймовірність того, що хтось перевірятиме, чи було намисто на жінці під час позування, чи вона надягла його пізніше, мізерна. Та коли й перевірять, майор на той час, швидше за все, забуде, що я бачив намисто. Яка прикра помилка! Але ж вона може дорого коштувати».

— Віталію!

Гаранджа озирнувся. Холом чимчикувала Маргарита — як завжди яскраво й вишукано вдягнута, вона привернула б загальну увагу, та, на жаль, поряд майже нікого не було.

— А, вітаю, люба, — зрадів він. — Куди ти зібралася?

— Йди за мною! — наказала вона, продовжуючи рухатися до вхідних дверей.

Він відразу зрозумів: щось негаразд. Проте захоплююче відчуття зверхності не полишало його. Гаранджа вийшов на вулицю слідом за Маргаритою. Був спекотний ранок.

— Куди це ми? — поцікавився Гаранджа.

— Треба побалакати, — кинула Маргарита у відповідь.

Вони перетнули вулицю й увійшли до невеличкої кав’ярні, майже порожньої о цій порі. Маргарита попросила офіціанта принести кави та холодної мінералки. Гаранджа всівся напроти неї і, стиснувши руки у кулаки, спитав:

— Що трапилося?

Маргарита відкрила сумочку, дістала сигарету, припалила одну й пильно подивилася на Гаранджу. Жінка мало не плакала, руки її тремтіли, а темні очі підозріло блищали.

— Ти ще запитуєш! — з докором кинула вона. — Ти ще смієш запитувати, що сталося!

Гаранджа захвилювався. Адже ця жінка завжди добре володіла собою.

— Заспокойся, — буркнув Віталій, відчувши, що червоніє від люті. — У чому річ?

— Подзвонила жінка, — відповіла Маргарита, намагаючись говорити тихо. — Сказала, що хоче мене бачити, дала якусь адресу на Подолі. Коротше, вона знає, що це зробив ти.

Віталій завмер. Несподіваний поворот!

— Про що ти кажеш? — ледь чутно спитав він. — Хто вона? Звідки може все знати?

— Її звуть Тетяна Назарук. Вона сказала, що мене можуть зацікавити якісь фотографії. І вони, себто ці фотографії, якось пов’язані з тим, що трапилося вчора в готелі «Палас». Заявила, що чекає мене протягом години, а потім повісила трубку.

— Фотографії? Які? Що на них? — Віталій на мить отетерів.

— Більше вона нічого не додала. Чи міг хтось сфотографувати тебе, коли ти ніс дівчину до ліфта?

— Певен, що ні, тим більше за такого освітлення. — Гаранджа знову заспокоївся. Там треба було б використовувати спалах.

І несподівано замовк, пригадавши слова майора: «Ви випадково не бачили чоловіка, який тинявся коридорами з камерою. Начальник охорони готелю помітив, як він стукав у двері вашого номера. Він фоторепортер. Його звуть Геннадій Калач».

— Мені здається… я знаю, — він витяг носовичка і витер обличчя й руки. — Там був фотограф. Слідчий мені про це повідомив.

— Слідчий? — Маргарита напружилася. — Ти розмовляв зі слідчим?

— Вони звідкілясь довідалися, що я балакав з цією дівчиною у барі, і подумали, напевно, що зможу чимось їм допомогти, — пояснив Віталій Гаранджа. — У розмові майор Дементій згадав цього чоловіка. Це Геннадій Калач, і зараз його розшукує міліція.

— І ти так спокійно про це говориш? — зойкнула Маргарита.

— Авжеж, — кивнув Гаранджа, — і тобі раджу заспокоїтися. Хвилюватимемося у міру надходження неприємностей. А їх поки немає.

Маргарита схопилася за свою сумочку.

— Немає! Ти сам себе чуєш? Віталію, я боюся!

— Люба моя, — Віталій поклав руку їй на зап’ясток і міцно стиснув. — Довірся мені. Поки що не трапилося нічого надзвичайного. Ну, побалакав зі мною ментяра. До речі, він поводився достатньо шанобливо: очевидно, розуміє, хто він і хто я. Але ж це чиста формальність. Вони опитуватимуть усіх, хто розмовляв з Жанною, хто взагалі був з нею знайомий, з ким вона працювала. Що ж до цієї жінки… — він замислився. — Ти повинна з нею зустрітися. Фотографії, може, нічого не варті, а ти так розхвилювалася, ось і сльози на очах з’явилися. Заспокойся, дорогенька.

— Ти справді думаєш, що нічого страшного не трапилося? — вона підвелася. — Я незабаром довідаюся.

— Так, довідайся, але не сперечайся з нею і нічого не обіцяй. Запам’ятай — я все владнаю.

Маргарита посміхнулася крізь сльози:

— Я — Гудвін, великий і могутній?

— Якби я не був найкращий, хіба ти була б зі мною? — лагідно запитав Віталій. — Іди і нічого не бійся. А потім вирішимо, що робити. Я чекатиму тебе в номері.

Маргарита пішла, а він довго ще сидів над порожньою чашкою і думав, як швидко й легко було її зламати. А він вважав її надійною спільницею. Шкода. Але зараз на часі — знайти вихід з цієї ситуації. А щоб це вирішити, треба дізнатися, наскільки небезпечні фотографії. Скоріш за все, нічого серйозного, інакше Тетяна Назарук навіть не подумала б зв’язуватися з Маргаритою.

Певна річ, йому доведеться якось роздобути ці знімки й негативи і знайти спосіб позбутися цієї жінки, щоб та більше не турбувала його. А де цей Калач? Ним теж не завадило б зайнятися. Схоже, що саме в пані Назарук він і ховається, мабуть, то його приятелька, тому вона й стала посередницею. Міліція шукає Калача. Може, вони вважають, що це він убив Жанну? Гаранджа посміхнувся. А раптом у цьому і полягає вихід? Тоді треба якось посилити підозри міліції і переконати, що Калач і є вбивцею. Це треба обмізкувати. Віталій підвівся і пішов до готелю.

Фотографи юрмилися перед входом на своїх висхідних точках, очікуючи, що з’явиться хтось із тих, чиє фото може прикрасити обкладинку ілюстрованого журналу. Майбутні зірки фланірували, демонструючи себе в екстравагантних одіяннях, сподіваючись, що, можливо, який-небудь продюсер або директор картини зверне на них увагу. Стіл адміністратора був оточений різними людьми, які отримували і віддавали ключі, одержували листи і просили про послуги.

Віталій Гаранджа призупинився біля входу, уважно роздивився навколо. Міліції ніде не було видно. Він піднявся ліфтом на сьомий поверх, зупинився й оглянув порожній коридор, а потому дуже повільно попрямував до свого номера. Затримався в дверях, але заходити передумав і пройшов далі коридором. Кроків за п’ятдесят Віталій побачив невеликий закуток, де міг би сховатися той, хто хоче залишитися непоміченим. Гаранджа припустив, що саме тут і укривався Геннадій Калач. Замислившись, він пішов до свого номера, всівся у крісло і так, не рухаючись, провів понад годину. Потрібно було все дуже ретельно зважити, бо справа ускладнювалося.

Гаранджа усе ще розмірковував, коли почув, як повернулася ручка дверей і увійшла Маргарита. Обличчя її, дуже бліде, не могла приховати навіть засмага.

— Ну що? — запитав Гаранджа.

Маргарита відкрила сумочку, витягла конверт і передала його Віталію, а потім пройшла через кімнату й спинилася біля вікна спиною до Гаранджі.

Віталій дістав три фотографії. Якийсь час він вивчав їх, розклавши на столику. Гаранджа очікував на гірше. А роздивившись фото, зрозумів: вони не такі вже й небезпечні. Погано було одне — до кадру потрапив годинник, який засвідчував: дівчина, він і Маргарита знаходилися біля дверей практично одночасно, хоча це ще не доказ його особистої участі в убивстві. Звісно, не пощастило, що майор Дементій допитував його до того, як він, Гаранджа, побачив ці знімки. Тепер Віталій розповів би зовсім іншу версію. Адже Дементій, якби мав ці фото, легко міг би довести, що він, Гаранджа, збрехав. А коли майор зумів би знайти проти нього й інші докази, ця брехня стала б смертельною. З другого боку, він може відмовитися від своїх слів, що не бачив Жанни після зустрічі у барі. Можна розповісти майору Як-його-там ту ж саму історію, яку він вигадав для Маргарита. Жінка сама напросилася до нього в номер, і він не міг їй відмовити. У найважливіший момент повернулася Маргарита, і поки він спровадив її, бажання у нього зникло, тож довелося спровадити й Жанну, і більше він її не бачив. Можна ненав’язливо натякнути, що Калач вештався п’яний коридорами і, цілком імовірно, що смерть Жанни Задорожної в порожньому номері — його робота. Але для того, аби ця історія спрацювала, треба підкинути доказів проти журналіста.

Повернувшись, Маргарита спитала:

— Ну?

— Що ну? Ці фотографії не такі вже й небезпечні, — відповів Віталій. — Звичайно, з годинника видно, що й ти, і я, і дівчина були разом у номері приблизно тоді, коли її вбили. Але саме це і спрощує ситуацію. Ніхто не посміє припустити, що ти можеш бути вплутана у вбивство.

— Це цікаво, — Маргарита нарешті відірвалася від вікна, сіла. — Я хочу випити, Віталію. Налий мені, будь ласка, мартіні.

Направляючись до бару, Гаранджа поцікавився:

— А яке враження на тебе справила та жінка?

Маргарита заплющила очі, пригадуючи жахливу квартиру, яка як крапля води схожа була на ті огидні житла, куди вона водила чоловіків за часів роботи на вулицях Москви. Всі її найгірші підозри виправдалися, коли вона ввійшла у смердючий коридор і на дивані у передпокої побачила огрядну жінку з іржавим волоссям.

— Маргарито, — червоні губи пані Назарук розійшлися у хижій білозубій посмішці. Очі уважно розглядали дівоче обличчя. — Я думала, що вам буде зручніше приїхати сюди, ніж я відвідала б вас у готелі «Палас». Такий розкішний готель. Як добре, що у вас є можливість там зупинятися.

Її величезна обвисла пика досі стояла перед Маргаритиними очима.

— Вам там подобається, моя люба?

— Ви щось хотіли мені показати? — запитала дівчина цілком спокійно.

Пані Назарук підійшла до дверей:

— Ходіть за мною. Тут нам ніхто не завадить побалакати.

Маргарита пройшла за нею до тісної запиленої кімнатки, яка вочевидь слугувала пані Назарук кабінетом. Вона зачула гострий запах поту, який ішов від цієї жахливої жінки, фізично відчула жар її величезного тіла. Маргарита повелася в цій ситуації так, як зуміли б повестися небагато жінок, їй допоміг власний досвід. Дівчина часто зустрічалася з подібними жінками у своєму минулому. І тому, переборовши нудоту, яка підступала до горла, вона мовчки дивилася, як пані Назарук відчиняє маленьку шафку і дістає звідти фотографії. Вона виклала їх перед Маргаритою і сіла, тріумфально посміхаючись. Маргарита взяла знімки й уважно їх роздивилася. На кожному з них було видно годинник. Так, це був серйозний доказ. Намагаючись не виказати своїх справжніх почуттів, вона подивилася на пані Назарук:

— Ви хочете продати ці фотографії?

— Так. Чоловік, який їх зробив, був дуже здивований і зацікавлений, чому дівчина так довго не виходила з вашого номера, — сказала пані Назарук. — Він стежив за вашими дверима десь до о пів на четверту ранку і бачив, як ваш друг виніс труп жінки. Якщо ці фотографії й інші його свідчення стануть відомі слідству, і ви, і ваш друг станете перед судом. Так, я готова продати вам ці фотографії, зрозуміло, за певну ціну.

— Скільки? — запитала Маргарита.

— Ви, ясна річ, розумієте, якщо мій друг мовчатиме про те, що знає, вас ніхто не вважатиме співучасницею вбивства.

Маргарита дістала портсигар, витягла сигарету й закурила; її рухи були вповільнені. Дівчина намагалася навмисно привернути увагу пані Назарук до того, що руки її не тремтять, що вона цілком спокійна, отже, не сприймає всерйоз слова цієї гладухи.

— Скільки? — повторила Маргарита, випускаючи сигаретний дим просто в обличчя пані Назарук.

— Ну давайте поки зупинимося на цифрі у п’ятдесят тисяч гривень. Перша виплата, оскільки потім… — брови пані Назарук багатозначно поповзли вгору. — П’ятдесят тисяч гривень, і ви отримуєте моє слово честі, що міліція не побачить цих фотографій. Потім моєму другові знадобиться ще трохи грошей. Можу вас запевнити, що в нього досить скромні запити.

— Скільки ви хочете за негативи? — запитала Маргарита.

— Негативи не продаються, вибачте. Моєму другові потрібно мати деякі гарантії на майбутнє.

Дівчина струсила попіл.

— У мене немає п’ятдесяти тисяч гривень, — сказала вона.

— Я розумію. Ці вічні проблеми з готівкою. Мій друг хоче діаманти, які були на вас у день відкриття фестивалю. Вони підійдуть. Давайте домовимося, що це стане авансом за фотографії і мовчання.

Маргарита глибоко вдихнула сигаретний дим і випустила його через ніс:

— Так, мабуть, таки домовимося.

Обличчя пані Назарук розпливлося в посмішці.

— Що ж, моя люба, знаючи ваш досвід, я не сумнівалася щодо вашої згоди. В минулому у вас було важке життя. До мене часто приходять жінки, які потрапили у скрутне становище, і я намагаюся допомогти, бо мені їх шкода. Мені самій доводилося несолодко. Одне слово, я готова чекати до ранку, але потім фотографії потраплять до міліції. З цієї хвилини до дев’ятої години завтрашнього ранку я буду чекати. Ви мене розумієте?

Маргарита мовчки дивилася просто в очі пані Назарук.

— Не плутайте мене з іншими жінками, з якими вам доводилося мати справу, — сказала вона холодно. — Не думайте, що можете диктувати мені свою волю, стара корово.

Забудьте про це. Якщо в мене буде шанс, я змушу вас за все заплатити.

Пані Назарук посміхнулася, їй часто погрожували. Для неї погрози ламаного шеляга не вартували.

— Я у захваті від вашої витримки, — сказала товстуля. — Сама така. Принесіть діаманти завтра о дев’ятій ранку. Я впевнена, ви не захочете втратити все і провести кілька років у буцегарні.

Вона віддала фотографії Маргариті:

— Візьміть і покажіть вашому другові. У мене їх багато.

Маргарита взяла знімки, поклала їх у конверт, а конверт — до сумочки. Подивившись довгим поглядом на злу обрезклу пику здирниці, вона, не прощаючись, вийшла на вулицю.

Усе це Маргарита виклала Віталію. Він сидів навпроти з блідим, наче крейда, обличчям. На закінчення розповіді жінка тихо мовила:

— Ну? Це лише початок. Якщо я їй зараз дам діаманти, вона попросить щось іще. А як діятимеш ти, Віталію?

— У нас є час до дев’ятої години завтрашнього ранку, — відповів Гаранджа. — Мені здається, тобі не доведеться віддавати свої цяцьки. — Він раптом посміхнувся. — Я що-небудь придумаю.

— Що? — відразу насторожившись, запитала Маргарита.

— Не суши собі голову над цим, Маргаритко. Не хвилюйся. Дякую, що зустрілася з цією жінкою. — Він рушив до дверей.

— Віталію!

Гаранджа зупинився, озирнувся на неї.

— Почекай, — сказала Маргарита. — Я хочу знати, що ти маєш намір робити.

Він похитав головою:

— Навіщо, люба Маргарито? Нехай про це ніхто, крім мене, не знає.

І вийшов.

Жінка сіла в якомусь заціпенінні, відчуваючи тільки порожнечу й страх.