Вакансія на вбивцю

Розділ 13

Ніна стояла перед зачиненою квіткарнею. Незважаючи на пізню годину, народ ще юрмився на трамвайній зупинці, хоча транспорт вже давно не ходив. Та навколишні ятки ще обслуговували запізнілих покупців. Раптом перед нею зупинилося таксі. Гаранджа розплатився і неквапом вибрався з машини. Він підійшов до Ніни й торкнувся її руки.

— Ти не дуже втомилася?

— Ні, — Ніна всміхалася.

— То що? Поїхали по квіти?

— Ні, — Нінина посмішка стала ще ширшою.

Віталій здивувався:

— Чому? Сьогодні не поїдемо?

— Ні, просто я вже з’їздила. Тому й затрималася. А тепер я вільна аж до ранку.

Гаранджі вчувся натяк у цих словах.

— Тоді давай прогуляємося, — запропонував він. — Я люблю блукати Подолом.

І вони рушили в бік Межигірської.

Дорогою Гаранджа розповідав Ніні про країни, де він побував, і насолоджувався її захватом. Насправді він намагався заморочити дівчині голову, щоб вона не спитала, бува, куди вони йдуть. Але Ніні таке і на думку не спадало. Віталій здавався їй казковим принцом, чарівним видінням, вона ладна була виконати будь-яку його забаганку. Дівчина крокувала поруч із ним і лише шкодувала, що на вулицях так мало народу, ніхто не бачить, з яким чоловіком вона йде. Так вони поволі добрели до кав’ярні «На розі».

Відвідувачів сьогодні було чимало, всі цікавилися, чому неподалік кав’ярні юрмиться міліція. Алевтина відбігала собі ноги, обслуговуючи їх. Але це були живі гроші, тому вона не скаржилася. Проте десь о пів на другу клієнти мало-помалу розійшлися.

Зачинивши двері на замок, запнувши вікна завісами, вона вимкнула світло в барі і заходилася на кухні мити склянки й чашки з-під кави. Алевтині хотілося якнайшвидше прибрати і лягти спати. Та раптом солодкі мрії перервав стукіт у вхідні двері. Вона напружила слух — стукіт повторився.

Жінка вимкнула світло і, намагаючись ступати безшумно, вийшла до бару. Місячного світла було цілком досить, щоб не наштовхнутися на що-небудь по дорозі. Крізь скляні вхідні двері вона побачила чоловічу фігуру й зупинилася в нерішучості. Невже це той дивний молодий чоловік, який напросився на ночівлю? Раптом ідея впустити чужу людину до хати здалася їй досить ризикованою. Вона захвилювалася. Та бажання заробити зайву копійчину перебороло острах. Не вперше ж вона впускає парочки. Нерідко серед них траплялися справжні диваки, але якось же обходилося. Обійдеться і цього разу.

Хтось продовжував стукати, а потім голос дуже тихо і м’яко сказав:

— Алевтино, це Віталій.

Жінка відсунула шторку — тепер вони дивилися один на одного крізь скло. Смужка місячного світла впала на обличчя Ніни, яка стояла позаду хлопця. Алевтина посміхнулася й відчинила Гаранджі двері.

— Отакої! — засміялася вона. — А я вже на вас сьогодні й не чекала.

Віталій стояв нерухомо, немов чекав чогось, і Алевтина помітила, що за плечем у нього висів начебто наплічник.

Хазяйка прочинила двері.

— Прошу, прошу, мої любі!

Парочка переступила поріг.

— А я нарешті дочекалася, поки люди розійдуться, ось. Посуд мию, — пояснила посміхаючись. У неї досі калатало серце з переляку.

— Давайте я вам допоможу, — відразу запропонувала Ніна.

Вона наївно сподівалася своєю домовитістю сподобатися Віталію ще більше.

— Ой, та ви що! — замахала на них руками Алевтина. — Я вже й закінчила. Тепер залишилось перетерти склянки. А ви, може, чогось випити хочете? Так я вам зараз принесу.

Гаранджа ствердно кивнув:

— Пляшку доброго червоного вина.

— А я поки склянки перетру, — радісно вигукнула Ніна.

Віталій теж узяв рушник:

— Ми удвох справимося швидше.

Господиня вийшла до бару по пляшку.

Щойно вони залишилися самі, Гаранджа поставив склянку, яку витирав, кинув рушник, підійшов до Ніни. Вона, посміхаючись, дивилася на нього.

— Я ніколи не зустрічав такої дівчини, як ти. Досі всі вони нічого для мене не означали, але ти… — таке він казав багатьом жінкам. Ці слова небагато важили для нього.

Юнка вперлася йому в груди, намагаючись відсунути:

— Віталію, нам, напевно, не варто цього робити.

— Ти кажеш так, бо всі так кажуть. А насправді ти так не думаєш.

Вона кивнула:

— Маєш рацію. Я зовсім так не думаю.

Ніна опустила руки і дозволила обійняти себе. Дівчина пригорнулася до нього, серце її швидко-швидко забилося. Гаранджа подумав, що потрапив у надзвичайно приємну ситуацію. «Чому я був досі таким дурнем? Може, молоденькі дівчатка якраз для мене? А я завжди захоплювався старшими жінками — з них є що взяти. Але, виявляється, дівчиська — це теж приємно. Впевнений, вона буде мені віддана не менше, ніж Маргарита».

Він легенько торкнувся її губ губами, але дівчина несподівано відповіла на поцілунок так жагуче, що в нього скипіла кров. Вони стояли, міцно обійнявшись. Пальці Ніни лагідно пестили його шию, перебирали волосся. Потім раптом вона різко відсунулася від нього, вивернулася, з зусиллям переводячи подих.

— Віталію, будь ласка, не треба.

Кілька секунд він стояв нерухомо, потім тихо спитав:

— Чому? Тобі ж подобається. А я кохаю тебе.

Ці слова пролунали для нього дуже буденно. Адже кожен герой у всіх фільмах обов’язково рано чи пізно казав: «Я кохаю тебе». Це був дешевий стилізований жаргон комерційного кінематографа.

Юнка дивилася на нього через плече, напівобернувшись.

— Я так мало знаю тебе, — сказала вона. — І не можу зрозуміти, чому я відчуваю до тебе те, що відчуваю. Ми провели разом усього кілька годин, а ти уже говориш про кохання.

— Я розумію, — і Віталій безпорадно підніс руки. — Для мене все інакше. Я був самотнім усе своє життя. Але ось зустрів тебе, то більше так не почуваюся.

Вона повернулася до нього й посміхнулася.

— Облишмо все це, — сказала вона, показуючи на невитерті склянки і чашки.

Віталій був у захопленні: як яскраво палають дівочі очі, як високо здіймаються груди. Тут увійшла Алевтина, несучи відкорковану пляшку.

— Ходімо, я покажу вам вашу кімнату, — сказала вона.

Гаранджа вийшов із кухні в напівтемне приміщення бару й підняв залишений на підлозі наплічник.

Алевтина, ввімкнувши світло в коридорі, щоб він міг зорієнтувався, чекала молодят на сходах. Віталій запримітив у Ніниних очах новий вираз. Безсумнівно, він знав, що трапиться далі, але почувався непевно і рухався якось нерішуче. У його житті секс завжди був спортом і засобом досягнення мети. Він знав, що кожна жінка буде щаслива, якщо він поманить її, його рідко цікавили їхні почуття, а тепер ось несподівано зрозумів, що Ніна готова покохати його. Це було незвично, і Віталій Гаранджа захвилювався, відчув, що це може зруйнувати його плани. Він уже ладен був втекти, та сьогодні чкурнути було нікуди. Тож змушений був залишитися. І тепер чоловіка не полишала впевненість, що міліція рано чи пізно знайде його.

— Це тут, нагорі, — сказала Алевтина й почала підніматися по сходах. Ніна несміливо крокувала позад неї.

Гаранджа хвильку дивився на дівчину знизу, розглядаючи її фігуру, щільно обтягнуту джинсами. А потім, піднявши наплічник, теж рушив за жінками нагору.

Господиня ввімкнула світло в кімнаті й посміхнулася молодятам.

— Кімната не надто велика, зате тут зручне ліжко.

Гаранджа озирнувся: ліжко, невеликий килим, шафа, картина із зображенням київського порту…

— Тут супер, — сказав він. — Тут просто чудово. Я й уявити не міг чогось кращого.

— Тоді на добраніч, — вдоволено посміхнулася Алевтина і вийшла.

Гаранджа жбурнув наплічник на ліжко і повернувся до дівчини. Молоді люди довго дивилися одне на одного. Потім Ніна, яка досі стояла на порозі, пройшла в кімнату, зачинивши за собою двері.

— Віталію, я знаю, що не повинна так поводитися, але не можу інакше. Я тебе дуже люблю. І ти будь зі мною лагідним.

— Лагідним? Ну, звичайно.

Він обійняв її і пригорнув до себе.

— Ти не повинна боятися мене, Ніно, ніколи, ніколи. Чуєш? Ти — найдорожче, що є в моєму житті.

Гаряче сонячне проміння, проникаючи крізь фіранки, розбудило Віталія. Він розплющив очі — кімната була незнайома. Зі сну ніяк не вдавалося второпати, де знаходиться. І лише побачивши поруч сплячу Ніну, заспокоївся. Він лежав дуже тихо, дивився в стелю, прислухався до різних звуків на вулиці. Потім потягся по годинник, який лежав на столику біля ліжка, той показував двадцять п’ять хвилин по шостій.

Віталій підвівся на лікті й почав уважно розглядати Ніну, а та, немов відчувши це, ворухнулася і провела рукою по його оголеним грудям.

Міліція напевно вважає, що саме він убив Жанну Задорожну. Його розшукують, і фотографії, скоріш за все, вже опубліковані в ранкових газетах. Та й по телебаченню, мабуть, показали його фотомармизку. Він обійняв Ніну, присунув її до себе й замислився, що йому тепер робити. Імовірно, найкраще залишитися тут. Нікуди не виходити з цієї кімнати, перечекати, поки ментам набриднуть пошуки. Тут він буде в безпеці. А потім якось зуміє-таки вислизнути з міста. Згодом треба продумати, де переховуватися далі. Так, але Ніна може побачити його фото у газетах чи по телебаченню. Як вона відреагує на це? Без її допомоги, мабуть, не вдасться виїхати з міста. Залишається ще Маргарита, але вона, напевно, «під ковпаком» у ментів і навряд чи зможе чимось допомогти. Не викаже його — уже добре.

Віталій повернув голову і знову подивився на Ніну. Дівчина розплющила очі й сонно посміхнулася йому.

— Котра година, любий? — запитала вона.

— Пів на сьому.

— Можемо не вставати до дев’ятої, — прошепотіла дівчина, торкнувшись губами його шиї. — Поспи ще. Мені ніколи не було так добре.

Гаранджа, як і раніше, лежав, не рухаючись, продовжуючи міцно обіймати її. За кілька хвилин почув рівний, легкий дівочий подих — вона знову заснула. «Мені ніколи не було так добре», — Віталій повторив її слова і раптом відчув зовсім нові почуття — докори сумління. Несподівано йому стало шкода втягувати Ніну в свої справи. І він пригорнув її до себе ще міцніше.

Гаранджа знову замислився про те, що відбувається зараз у ментівці. За ним, ясна річ, уже полюють. Якщо припуститися ще хоч однієї маленької помилки, його відразу спіймають. А тоді суд і довгі роки за ґратами. Від цієї думки Віталія кинуло в жар.

Він більше не міг залишатися в ліжку. Тихесенько витяг свою руку з-під плеча Ніни й підвівся. Підійшов до вікна, трохи розсунув фіранки і подивився, що відбувається на вулиці. Сонце гріло вже доволі сильно. Нечисленні перехожі поспішали на роботу. Магазини були ще зачинені. Якийсь старий штовхав візок з цілою горою складених картонних коробок. Гаранджа подивився в бік будинку, де була квартира пані Назарук. Там, біля підворіття, тупцював мент. А трохи далі, біля дороги, стояла машина з радіоантеною, що, як Божий перст, була спрямована в блакитне небо.

Від одного вигляду правоохоронця і міліцейської машини у Віталія зник сон. Він продовжував стояти нерухомо, не зводячи очей з вулиці. І машина, і мент були для нього символом власної загибелі.

— Віталію! Що трапилося з твоєю рукою?

Він обернувся, Ніна скинула з себе ковдру і, неприкрита, лежала на простирадлі. Юнка виглядала так привабливо, що в Гаранджі швидше зануртувала кров.

— Моя рука? А що таке? Все нормально.

Він підійшов до неї.

— А ось, подивися, — Ніна вказала на три глибокі подряпини, ті самі, які залишила Жанна Задорожна.

— А, це! — протяг Віталій. — Нічого особливого. Я просто подряпався об цвях.

— Тобі боляче?

Гаранджі було приємно, що Ніна так про нього піклується.

— Ні, уже все гаразд.

Віталій нахилився і поцілував її, а юнка зітхнула, обійняла його, притягла до себе.

— Любий, милий мій Віталію.

Жодна людина ще не розмовляла з ним так щиро, як вона зараз. І він відчув, що розчулився. «Що ж, — подумав Віталій, — принаймні один плюс у всій цій пригоді є — я став по-новому відчувати буденні речі».

Годинник показував восьму ранку, коли Гаранджа знову прокинувся, Ніни поруч не було, і це його збентежило. Де вона? Невже за ним прийшли менти? У паніці Віталій підхопився і кинувся до свого одягу.

І цієї миті з’явилася зі сніданком Ніна. Вона посміхалася, але посмішка миттю зійшла з дівочого обличчя, коли та побачила його бліде, збентежене обличчя.

— Що трапилося, Віталію?

Він опанував себе.

— Знаєш, я прокинувся, бачу, тебе немає… Чому ти пішла? — Гаранджа натягнув штани. — Сніданок? Це просто чудово. Я голодний, наче звір. Це господиня нам прислала?

Вона подивилася на нього зі здивуванням, кивнула, потім поставила тацю на стіл. Грінки, масло, сир і кава — чи може бути щось смачніше? Вони сіли поруч на ліжку й почали снідати.

Раптом Ніна спитала:

— Віталію, а чим ти взагалі займаєшся в житті? Ти нічого про себе не розповідав, окрім того, що твоя робота якось пов’язана з кіно.

— Я відповідаю за зв’язки з пресою, — відповів Гаранджа. — Нічого особливого.

— А сьогодні вранці тобі не треба на роботу?

— Ні, я вже тут усе закінчив. Тепер можу відпочити. А потім доведеться їхати до Венеції.

— Ти повернешся, Віталію? — запитала юнка, доливаючи у його чашку ще кави.

— Не знаю. А хочеш поїхати до Венеції зі мною?

Ніна подивилася на нього, широко розплющивши свої прекрасні блакитні очі.

— До Венеції? — вона похитала головою. — Мені дуже хотілося б, але це, на жаль, неможливо.

— Але ми одружимося, — вигукнув він, знаючи, що цього ніколи не буде.

Ніна посміхнулася, поклала руку йому на плече:

— То й що? Мої батьки старенькі. Я не можу їх покинути. Поки вони живі, я залишатимусь з ними.

— Ти занапастиш себе, — дорікнув Віталій. — Що буде з тобою, коли їх не стане? Та я ж ненадовго заберу тебе звідси.

— Давай не будемо обговорювати цю тему. Краще скажи, що збираєшся робити сьогодні вранці? Я буду зайнята до третьої. А потім ми можемо піти на пляж або ще кудись.

— Я залишуся тут, — сказав Гаранджа. — Страшенно втомився.

— Звичайно, залишайся, якщо хочеш і якщо хазяйка дозволить. Але хіба не краще повалятися на пляжі?

— Ой, уже набридло це сонце. А тут мені дуже подобається, — Віталій посміхнувся їй, допив каву і знову вмостився на ліжку. — Ми маємо кілька днів, аби побути разом, Ніно. Нам буде добре вдвох. Чи не так?

Вона ніжно провела рукою по його щоці:

— Я піду, а ти ще трохи поспи.

— А кав’ярня вже відчинена?

— Ні, вона почне працювати тільки о десятій.

Ніна нахилилася, поцілувала його, взяла тацю й вийшла з кімнати.

— Скажи Алевтині, що я пізніше розрахуюсь, — гукнув услід Гаранджа, а тоді відкинувся на подушки, підклавши руки під голову.

Раптом Віталій почув голоси внизу. Це його стурбувало. Менти? Він підійшов до вікна, подивився. Міліціонер досі стояв біля будинку, де знайшли Калача, а машина з антеною вже поїхала. Відійшовши від вікна, він перетнув кімнату, прочинив двері. Руку опустив у кишеню, де лежав ніж. Знизу доносився притишений чоловічий голос, який щось пояснював Алевтині й Ніні. Але Гаранджа не міг розібрати, про що йдеться.

Дуже тихо він вийшов з кімнати і, звісившись через бильця, подивився вниз. Але побачив тільки стрункі Алевтинині ноги, її співрозмовник був поза полем його зору.

— Це убивство, — промовив чоловічий голос. — Тут немає жодних сумнівів. Я щойно розмовляв з ментом. Там, біля підворіття, залишили пост. Він стверджує, що це лише наївна спроба представити вбивство як самогубство.

Гаранджа нахилився ще більше вперед, щоб чути все, що каже цей чоловік.

— А ще оперативник сказав, що вбивця десь бродить вулицями. Вони вже знають, хто це. Тому будь обережна з відвідувачами.

Алевтина засміялася.

— Я не з полохливих, та й він навряд чи повернеться в цей район, — сказала вона.

— Ти помиляєшся. Убивці часто повертаються на місце злочину. Але, з другого боку, тобі справді нема чого хвилюватися. Ми приглянемо за твоєю кав’ярнею. А мені треба йти. Сьогодні знову купа роботи. Ну, добре, бувай.

Алевтина теж зникла з поля зору Гаранджи. Він чув, як двері кав’ярні зачинилися і в замку повернувся ключ.

«Виходить, менти впевнені, що Калач не покінчив життя самогубством, — подумав Гаранджа. — Так, вони не дурні. Важко буде їх обвести навколо пальця».

Віталій безшумно спустився вниз і зайшов у бар. Ніна сиділа за столом спиною до нього, перед нею лежала газета. Він мовчки дивився на неї, але дівчина, відчувши, що хтось стоїть позаду, озирнулася. Господині ніде не було.

— Міліція розшукала того чоловіка, про якого вони вчора запитували. Його звуть Геннадій Калач, — сказала Ніна. — і знайшли його мертвим он у тому будинку навпроти. Кажуть, що це вбивство. І вони думають, що це теж зробив убивця Жанни Задорожної. Мабуть, він таки божевільний.

— Він не божевільний, — зі злістю відказав Гаранджа. — Я тобі вже пояснював це. Ніякий він не божевільний.

— Та напевно божевільний. От тисячі нормальних людей ходять по землі й нікого не вбивають. Лише психічно неадекватна людина може вдатися до такого методу вирішення проблем. Принаймні я так думаю. — дівчина знову зазирнула в газету. — Майор Микола Дементій займається розслідуванням. Дуже розумний чоловік. Он у газеті написано, що він знає, хто скоїв ці злочини.

— А чому вони вважають, що Калач не покінчив з собою? — запитав Гаранджа.

— Тут не пояснюють, — Ніна зробила невелику паузу, потім почала читати вголос: — «Під нігтями мертвої дівчини було знайдено сліди крові й людської шкіри. Є підозра, що покійна пручалася, коли вбивця її душив, і сильно подряпала йому руку. Міліція просить терміново повідомити, якщо хто-небудь бачив чоловіка з подряпинами на руці».

Дівчина випрямилася і повернулася до Гаранджи.

— Як цікаво… Саме такі дрібниці й виказують убивць. Подряпини на руці… — вона замовкла і подивилася на Віталія. А той позадкував від юнки. Обличчя Гаранджи сполотніло, очі заблищали, а лівою рукою він намагався прикрити подряпини на правій.

Вони стояли й дивилися одне на одного. Потім очі Ніни від жаху розширилися, і вона прикрила долонею рот, намагаючись стримати крик.