Вакансія на вбивцю

Розділ 12

Руслана, явно не в гуморі, сиділа вдома. Авенір уже другий день не з’являвся. Руся нудьгувала на самоті й сумувала за своїм другом. Вона безцільно блукала квартирою, клацала кнопками пульта телевізора, але все рук не трималося. Кілька разів вона намагалася додзвонитися Дейкалу на мобільник, але він пошепки повідомляв їй, що зараз не має змоги побалакати з нею. Руся бачила у новинах інформацію про вбивство актриси в готелі «Палас» і була щиро вражена загибеллю цієї молодої талановитої жінки. Вона була певна, що саме ця подія затримала Дейкала.

Нарешті пізно вночі зателенькав її мобільник. Дзвонив Авенір.

— Привіт, — бадьоро привітався він. — Не спиш?

— Ні, — зітхнула Руся. — Тебе чекаю.

— А дарма! — «порадував» її Авенір. — Я тут сів на хвіст Дементію, слідую за ним, наче тінь. А він іде по сліду вбивці, як гончак, навіть на ніч не збирається перериватися, то і я буду тут. Ти не ображайся, будь ласка, кохана, але тут такі події розгортаються. Сталося ще одне вбивство, пов’язане з першим. Це так Микола думає. А я переконаний, що насправді сталося два вбивства, але друге практично не можна довести.

— Знову ведеш власне розслідування? — трохи повеселішала Руся.

— Якщо чесно, то не встигаю вставити свої п’ять копійок. Микола дуже стрімко розкручує справу. Так що не хвилюйся за мене, а краще лягай спати. До речі, ти хоч одне гарне кіно подивилася?

— Відверто кажучи, мені чомусь не дуже хотілося. Я думаю, у багатьох гостей фестивалю зіпсовано настрій.

— Це так, — погодився Авенір. — Ну випий чарочку коньяку на сон грядущий. Нехай я тобі наснюся. Цьом-цьом! А тепер мушу бігти назирці за доблесним майором. — І він відключився.

А Маргарита і Гаранджа кохалися у номері готелю. Дівчина знала його особливість вдаватися до сексу в критичні моменти життя. У таких випадках вона ніколи не використовувала жодних відмовок, а слухняно йшла до ліжка.

Її минуле притупило власні почуття до чоловіків. Проте досвід повії підказував їй, як треба діяти в складних ситуаціях і з різними партнерами. Серед її клієнтів бували дуже небезпечні люди. Але щоразу Маргариті вдавалося знайти до них підхід. Проте з Віталієм її пов’язувало дещо більше, ніж сексуальні стосунки. І вона дорожила цим.

Але ось Віталій облишив її. Маргарита підвелася, щоб піти до ванної, та наостанку нахилилася до Гаранджи, який лежав відкинувшись у знемозі на подушки, і поцілувала його.

— Нам обом треба відпочити тепер. Я — до ванної, а ти лягай поспи. Ранок покаже, що робити далі. Як завжди, вірю, що ти знайдеш вихід з будь-якої ситуації.

— Добре, — кинув Віталій, і зачекавши, поки зашумить вода у ванній, тихенько зайшов до Маргаритиної спальні. На тумбочці лежав її туго напханий гаманець. Не рахуючи, Віталій взяв усе, що там було, засунув у кишеню і поспішно повернувся до себе в кімнату.

«Отже, це початок нової пригоди, — подумав він і заходився пакувати дорожню сумку. — Завтра вранці менти почнуть мене розшукувати. Розпочнеться полювання. Але в мене є гроші, є, нарешті, неабиякий розум. Що ще треба?» Він визирнув у вітальню. Переконавшись, що Маргарити там немає, швидко вибіг у коридор і, зиркнувши ЛІВОРУЧ, рушив у бік сходів.

У холі досі юрмився народ. Люди стояли, сиділи, випивали, обговорюючи щойно переглянутий фільм. Годинник над столом адміністратора показував за двадцять другу.

Пробираючись крізь юрбу, Віталій раптом відчув на своєму плечі чиюсь руку. Від несподіванки, він різко озирнувся. Перед ним стояв і посміхався Павло Дзюбенко:

— Гей, козаче, куди зібрався у такий час?

— Тебе це не обходить, — відрубав Віталій і попрямував у бік виходу.

Дзюбенко пильно подивився йому вслід.

Микола Дементій шукав сигарети. Рудько, втомлений і спітнілий, сидів у кріслі й дивився на майора. Жахливо хотілося спати, але Іван розумів, що майор нізащо не здасться, а почне шукати нові версії.

— Якщо це не Калач, — відкинувшись у кріслі, розмірковував уголос Дементій, — виходить, треба помізкувати, хто б це міг бути ще. Кого тепер підозрювати? У моєму списку залишилася тільки одна людина, і це Віталій Гаранджа.

Авенір Дейкало здивувався:

— Не може бути?! Навіщо такому чоловікові вбивати дівчину? Та й, узагалі, з чого ти вирішив, що він у твоєму списку? Чому ти підозрюєш його?

— Щось дуже дивним здався мені цей кіношний геній, — сказав Дементій і струсив попіл з сигарети. — Він був останнім, хто розмовляв з Жанною. Принаймні за нашими відомостями. Крім того, був у номері, коли Жанна Задорожна піднялася на сьомий поверх.

— Тільки обережно, — порадив Дейкало. — Такі люди здатні зіпсувати послужний список. Та й, згадай, його подруга Маргарита теж перебувала в номері, коли Жанну вбили.

— Я пам’ятаю про це, і це мене тривожить. Але хто ж тоді це зробив? Хтось, кого ми не знаємо, і цей хтось був на сьомому поверсі й, зустрівши дівчину, вбив її без будь-якої причини і без жодних вагань. Ні, я не можу прийняти таку версію. Зараз я вже майже впевнений, що дівчина була вбита не в 730 номері. Мені здається, цю версію нам хтось підсунув, так само, як і версію про самогубство Калача. Інтуїція підказує, що тут щось не так.

Авенір Дейкало щосили боровся з бажанням широко позіхнути.

— Головне не інтуїція, майоре. Потрібні докази.

Микола Дементій уважно подивився на нього:

— А чи не надто ти розумний як для журналіста, друже? Але давай подивимося, чи можна з цих фрагментів скласти іншу картинку? Хто чергував на сьомому поверсі?

Іван Рудько трохи подумав і пригадав:

— Мій хлопець, Сергій Півторак.

— Він ще тут?

— Сумніваюся, але можу перевірити.

— Якщо він уже звільнився, то покличте його сюди. І попрохайте зайти Скорохода. Він мені теж потрібний.

Очікуючи на них, Микола Дементій знову переглянув свої записи і розшифровки записів на диктофон. Перечитав усі й подумав, що ще на початку розслідування запідозрив Віталія Гаранджу, коли той збрехав про намисто. Підозри ці, щоправда, швидко спростували. Гаранджа дуже просто роз’яснив ситуацію. Майор знову пригадав слова Гаранджи: «Я ніколи не казав, що вона була в намисті. А описав його, бо бачив, коли воно випало з її сумочки, тож підняв намисто і повернув їй». Природне пояснення. Та це може бути і брехнею. Тоді Гаранджа відразу ж стає підозрюваним номер один.

Коли о першій годині ночі Іван Рудько привів Скорохода і Півторака до Дементія, той уже встиг двічі перелопатити свої нотатки.

Микола подивився на Півторака: огрядний, повновидий, засмаглий чоловік з чистими великими очима.

— Ви знаєте, як виглядає Гаранджа? — запитав він.

Півторак кивнув:

— Так, майоре. Я добре знаю в обличчя багатьох наших мешканців.

— Ви сьогодні бачили, як він виходив з номера, а потім повертався до себе?

— Так, майоре.

— Він заглядав у які-небудь інші номери, поки ви чергували?

Півторак на хвилину замислився:

— Він заходив у номер 730. Там, очевидно, живе його знайомий. Вони побалакали кілька хвилин. Потім Гаранджа повернувся до себе, а тоді знову вийшов, викликав ліфт і поїхав униз.

Дементій і Дейкало перезирнулися. Майор напружився.

— А він точно заходив у 730-й номер?

— Я в цьому абсолютно впевнений, майоре. Навіть записав це собі у записник.

— І це було до того, як ми почали обшукувати номери?

— Так.

Микола Дементій зітхнув:

— Добре, ви вільні. Можете йти.

Коли пішов Сергій Півторак, Микола Дементій повернувся до Скорохода:

— Ти знаєш Віталія Гаранджу?

— Ні, майоре. Я його ніколи не бачив.

— Йому під сорок, високий, стрункий, білявий, з білявими вусами. Очі світлі, дивиться зверхньо. Майже постійно ходить у темних окулярах, — сказав Микола Дементій. — Поки ти стежив за квартирою Назарук, не бачив кого-небудь, хто підходив би під такий опис? Можливо, він був не один, а з жінкою?

Скорохід насупив лоба, пригадуючи, потім заперечливо похитав головою:

— Ні, майоре. Я не помітив нікого схожого. Двох або трьох чоловіків привели у квартиру молоденькі жінки. Я шукав Калача і тому не звертав особливої уваги на парочки.

— Добре, йдіть.

Коли Скорохід пішов, Микола Дементій звернувся до Дейкала:

— Принаймні тепер ми точно знаємо, що в Гаранджи була можливість підкласти намистину і взяти шнур у 730-му номері. Я не стверджую, що він це зробив, але міг зробити, чи не так?

— Слухай, Миколо, — заперечив Авенір Дейкало. — По-моєму, ти даремно гаєш час на цього чоловіка. Його подруга Маргарита була з ним у номері на час смерті дівчини. Чи не хочеш ти сказати, що вона теж якось пов’язана з цією історією? Та й який мотив може бути у режисера?

— Ну мотив все ж є. Він і сам не приховує, що вони посварилися у барі напередодні.

— Я думаю, що якби кожного разу, коли чоловік діставав відкоша від жінки, він вбивав її, то весь Хрещатик був би вимощений трупами.

— Не скажи. Все залежить від того, який це чоловік і яка жінка. Один лиш утреться і піде шукати собі іншої подружки. А є такі, що затаяться і чекатимуть кілька років, щоб потім усе ж помститися.

— Гаранджа, звичайно, справляє враження чоловіка, який звик домагатися свого, але…

Микола Дементій зупинив його жестом і дуже уважно подивився на телефонний апарат.

— Зажди секунду, — перебив він приятеля. — Здається, зараз нам вдасться розв’язати наші проблеми, якщо не всі, то принаймні більшість. Коли Гаранджа був у цій кімнаті востаннє, то збирався потелефонувати з мобільного, а я запропонував йому скористатися стаціонарним телефоном. Ти знаєш, люди страшенно люблять економити на дрібницях, тому він пристав на мою пропозицію. А тепер для особливо кмітливих: чи залишились його пальчики на апараті? На це навіть ти відповіси: аякже. Тепер питання друге: а чи не порівняти нам ці пальчики з відбитками на намистині й на монеті, яку було підкладено у цоколь патрона лампочки у квартирі потерпілої Назарук, що призвело до короткого замикання. Найкмітливіші скажуть: обов’язково. Тому я зараз викличу мого любого друга Гімпеля.

Іван Рудько підхопився і вибіг з кімнати.

Микола Дементій закурив ще одну сигарету й зручніше вмостився у кріслі. У нього боліла голова, смертельно кортіло спати, але він намагався не розслаблятися.

За той час, поки шукали експерта, Гаранджа зміг непомітно вислизнути з готелю, не зустрівши дорогою нікого, крім Павла Дзюбенка.

Вже о другій ночі Гімпель зайшов до майора, де сидів і невтомний Дейкало. Як тільки Микола побачив експерта, відразу ж вказав на телефон:

— Перевір, будь ласка, апарат. Сподіваюся, ти знайдеш на ньому відбиток, ідентичний тому, що був на намистині.

Експерт трохи здивувався, але промовчав. Він відкрив валізку, а за кілька хвилин радісно скрикнув:

— Прекрасно! Ти, як завжди, маєш рацію, друже. Ось де на корпусі телефону слід пальця: його залишила та сама людина, чиї відбитки ми знайшли на намистині з 730-го номера.

Дементій почухав потилицю й уважно подивився на експерта:

— Ти впевнений у цьому?

— Абсолютно! — вигукнув експерт переможно. — Дактилоскопія — точна наука. Помилки виключені. Але зачекай. І відбитки на монеті мені знайомі. Вони по всьому номеру 730.

Вражений майор аж підвівся.

— Ти певен?

— Уже вдруге за останні дві хвилини ти ставиш мені це питання. А я натомість спитаю тебе: я коли-небудь помилявся?

— Тобто Дзюбенко був у квартирі Назарук? Ти це хочеш сказати?

— Я нічого не хочу сказати, крім того, що відбитки на монеті такі самісінькі, як і в номері 730. А ще там є відбитки Жанни Задорожної, але давні. Я б припустив, що вони були знайомі. Але казати щось і робити висновки — твоя справа, — стомлено відповів Гімпель.

Зависла довга пауза, після якої Микола Дементій сказав:

— Треба негайно йти до Гаранджи. Іване, запитайте в адміністратора, чи на місці він.

Іван Рудько повернувся за кілька хвилин:

— Він нагорі. І його подруга теж у номері.

— Цікаво, чи є в цього хлопа на руках подряпини? — промовив Авенір Дейкало. — Ходімо, шановний, я хочу, щоб ти зняв у нього відбитки пальців.

І вони всі разом вийшли з кімнати. Затримавшись у холі, Микола Дементій попросив Рудька:

— Підніміться і почекайте біля входу в номер. Я хочу, щоб черговий повідомив Гаранджі про наш візит. Та водночас ми не повинні дозволити йому втекти.

Рудько кивнув і заквапився нагору. Поки вони чекали, Гімпель, задумливо випускаючи дим, сказав Дементію:

— Ти знаєш, майоре, розкриття цього злочину зробить тебе знаменитим. Твоє ім’я прогримить!

Дементій знизав плечима:

— Необов’язково з мене кпити зайвий раз. Я і сам знаю, чого вартий. Мені уже керівництво телефон обірвало, а тоді жарти. Та менш за те. Я ось думаю, що Гаранджа, напевно, має алібі. І взагалі, ця справа, так би мовити, з підводним камінням.

— Я сподіваюся, що ти не помилився, — експерт весело посміхнувся. — Ми в цьому незабаром переконаємося, щойно я візьму в нього відбитки пальців. Закладаюся, він саме той, кого ми шукаємо.

Микола Дементій підійшов до стійки адміністратора:

— Будь ласка, подзвоніть пану Гаранджі й повідомте, що мені необхідно з ним зустрітися. Ми хочемо піднятися до нього в номер.

Черговий глянув на годинник:

— Узагалі-то, вже пізненько турбувати пана Гаранджу. Може, краще вранці?

— Будь ласка, передайте, що я вас попросив. Я сам вибачуся за пізній візит.

Адміністратор подзвонив. Довго чекав, поки знімуть трубку, потім виклав прохання майора, а вислухавши відповідь, подивився на Дементія:

— Пана Гаранджи в номері немає.

Майор насупився:

— Нам повідомили, що він піднявся до себе ще годину тому.

— Але пані стверджує, що його в номері немає, — повторив черговий.

Оперативник забрав у нього трубку:

— Пані Маргарито? Це майор Микола Дементій. Міліція. Я був би дуже вам вдячний, якби ви змогли зі мною зустрітися на кілька хвилин. Можна піднятися?

— О Господи! — тяжко зітхнула Маргарита. — Врешті-решт, я давно вже в ліжку і снодійне випила! Ну, добре. Заходьте, майоре. Тільки ненадовго, — і вона поклала трубку.

Микола Дементій підійшов до чергового.

— Ви бачили, як Гаранджа виходив з готелю?

Черговий похитав головою:

— Ні, майоре, не бачив. Мені здається, він не виходив з готелю.

Це почув Павло Дзюбенко, чекаючи, аби подали ключ від номера. Він саме повертався з бару, тому був трохи напідпитку:

— Та ні, ви не в курсі, — втрутився він у розмову, — Гаранджа пішов десь із півгодини тому — поїхав кудись на природу, може, на риболовлю.

— Чому ви так думаєте?

— Бо він був з наплічником.

— А Гаранджа що, любитель риболовлі?

— О Господи! Звідки ж мені знати! — тяжко зітхнув Дзюбенко.

Дементій подякував йому і махнув рукою експерту. Удвох вони рушили до ліфтів. Іван Рудько вже був біля дверей 723-го номера.

— Він не з’являвся, — відрапортував, коли майор з експертом підійшли.

— Гаранджи немає в номері. Унизу нам сказали, що він, можливо, вирушив на риболовлю, — сказав майор невдоволено.

— Що, пошлемо людей шукати його? — запитав Рудько.

— Ні, поки не треба. Я спершу хочу побалакати з його подругою. Будьте поблизу. Коли ви мені знадобитеся, я вас покличу. І ще, про всяк випадок поставте двох міліціянтів біля ліфта.

І Микола Дементій постукав у номер 723. Двері відчинилися миттєво, Маргарита вже чекала на них. Було очевидно, що вона справді спала: волосся скуйовджене, сама вона куталася у мереживний пеньюар.

— Майор Дементій?

— Так. Мені страшенно шкода, що змушений вас потурбувати.

— Прошу, заходьте. У чім річ?

Дементій увійшов до вітальні.

— Я так розумію, що вашого друга немає.

— Так, справді немає. Він вирішив подихати свіжим повітрям. А чому це він раптом вам знадобився?

— Я розслідую убивство Жанни Задорожної, — пояснив Дементій. — І хотів поставити йому кілька питань.

Маргарита вирячила на нього очі:

— Якого біса? Навіщо?

Потім, ніби перепрошуючи, махнула рукою:

— Сідаєте, будь ласка, майоре. Мені б не хотілося справити на вас погане враження. Просто я завжди зла, наче кобра, коли мене будять зненацька.

Проте Дементій відчув: річ не лише в несподіваному пробудженні. У жінці відчувалось якесь напруження, ба навіть ворожість. Майор зрозумів, що нічого суттєвого він тут не довідається.

— Ще раз прошу вибачення, пані Маргарито, що мені довелося потурбувати вас. Але ваш друг був останнім, хто розмовляв з убитою згодом дівчиною.

— Та ви що? Я навіть не знала, що він із нею знайомий. Ну і що з цього?

— Сьогодні вранці я розпитував пана Віталія і те, що він мені сказав, необхідно ще раз перевірити, — ретельно добираючи слова, відповів Дементій.

Маргарита підійшла до столу, взяла пачку сигарет і запропонувала майорові. Дементій дістав одну з пачки і прикурив від своєї запальнички, а коли хотів був запхнути її назад до кишені, вона вислизнула з руки і впала за бильце крісла.

Маргарита невдоволено запитала:

— Що саме ви хочете ще раз перевірити?

Микола Дементій спробував дістати свою запальничку, і, вже майже намацавши її, його пальці раптом наштовхнулися на якийсь інший предмет. Оперативник витяг його на світло й побачив, що тримає в руці маленьку сумочку з золотими ініціалами «Ж. 3.». Він дивився на сумочку, згадуючи, як Євген Гиренко казав йому: «Так, вона мала сумочку. Я їй подарував. Дуже маленька. Для ключів і дріб’язку».

— Що там у вас? — Маргарита не витримала мовчанки.

— Це сумочка пані Задорожної, — сказав Дементій дуже тихо. — Тут немає жодного сумніву. Подивіться, на ній є ініціали. Дівчину вбили в цій кімнаті.

Маргарита побіліла, наче мрець:

— Казна-що верзете. У цій кімнаті? З чого ви взяли?

Микола Дементій підвівся:

— На жаль, шановна, це все дуже серйозно. Мої люди повинні оглянути номер.

— Оглянути чи обшукати? — в’їдливо спитала Маргарита.

— Нехай буде — обшукати, — вдавано скрушно похитав головою майор. — Зрештою, це справи не міняє.

— Ах, не міняє, — закричала Маргарита. — А дозвіл у вас є? А поняті? Та ви не маєте жодних підстав для таких жорстоких підозр!

В її голосі лунав розпач.

«Вона щось знає або про щось здогадується», — зрозумів Дементій.

— Ми маємо вагомі докази, що Гаранджа винен у смерті Жанни Задорожної, — офіційним тоном повідомив майор.

— Це брехня! — відрубала Маргарита. — Ви що, натякаєте, ніби Віталій, знаменитий кінорежисер, відома людина, убив цю дівчину?

— У нас є причини підозрювати його в цьому.

Маргарита глибоко зітхнула:

— Ах, є причини? Тоді назвіть їх швидше або ви завтра залишитесь без роботи.

— Я не можу поки вам сказати. Це таємниця слідства. Все ж дозвольте моїм людям оглянути номер.

— Прошу, шукайте! Клята нишпорка! — Маргарита жбурнула на стіл пачку сигарет і вийшла з вітальні.

Микола Дементій підійшов до дверей, відчинив їх і покликав Рудька та експерта.

— Шукайте відбитки, — наказав він. — І спробуйте зробити це швидко. — Він підморгнув колегам: — Мадам розлючена!

Співробітники карного розшуку мовчки пройшли до кімнати Віталія.

За півгодини експерт вийшов зі спальні Віталія. На нетерплячий погляд Дементія Гімпель лише кивнув.

— Жодних сумнівів, майоре, — мовив він швидко. — У кімнаті повно відбитків. І саме тих, які ми знайшли раніше.

— Про що йдеться, майоре? — верескливо запитала Маргарита.

— Я вам зараз усе поясню, — сказав Микола Дементій.

Потім, обернувшись до Івана Рудька, тихо прошепотів йому:

— Оголосіть розшук Гаранджи. Візьміть людей, скільки вам треба, але знайдіть його.

Рудько з експертом вийшли. Дементій усівся в крісло.

— На жаль, — сказав він спокійно, — мушу повідомити вам, що Віталій Гаранджа розшукується за підозрою у скоєнні двох убивств.

— Двох убивств? — Обличчя Маргарита пополотніло. Вона стисла руки так, що побіліли пальці. — Двох!

Вона нарешті зрозуміла, що означали слова Віталія: «Я все владнаю».

— Так, на жаль, це правда. І тому ми повинні якомога швидше знайти Гаранджу, — сказав Дементій.