Вакансія на вбивцю

Розділ 9

Приблизно о п’ятій Віталій Гаранджа вийшов з Будинку кіно. Він пішов на перегляд, бо хотів хоча б кілька годин побути наодинці з собою, щоб не відповідати на Маргаритині запитання, поки не зробить, як замислив. Тому й зараз вирішив поблукати містом, подалі від готелю «Палас» та Будинку кіно, вийшов на Хрещатик і мимохіть повернув до Подолу. Віталій вирішив ще зазирнути дорогою до кав’ярні «На розі», випити трохи вермуту з льодом. Пригадалася Ніна, і йому закортіло швидше її побачити. Гаранджа сподівався, що Маргарита після перегляду поїде на його квартиру проконтролювати, як просувається ремонт, а до готелю повернеться ввечері або ж і зовсім сьогодні не приїде. Він сподівався встигнути до готелю до восьмої, поки дівчина на перегляді, а потім знову вийти так, щоб не потрапити їй на очі.

Коли Гаранджа спустився на Поділ і пішов уздовж вулиці Сагайдачного, то побачив кілька нарядів міліції. Серед правоохоронців у формі він помітив і чоловіків у цивільному. «Мабуть, це оперативники, — вирішив Гаранджа. — Отже, вочевидь вони шукають Калача. Слід бути обережнішим. Не варто привертати їхню увагу, проте треба спробувати довідатися про їхні успіхи».

Гаранджа прилаштувався за однією такою групою. Скоро він зауважив, що міліціянти ходять від магазину до магазину, але ніде особливо не затримуються. Найближчим до Віталія був книжковий магазин, тож він припустив, що зараз вони зайдуть саме туди. Це наштовхнуло на думку теж зазирнути до книгарні, випередивши правоохоронців. Покупців у магазині не було, продавщиця відразу ж підійшла до Гаранджі, запропонувавши свої послуги, та він відповів, що хотів би сам підшукати собі що-небудь, і почав перебирати книги на високому стелажі, який відгороджував його від залу і від тих, кого він чекав у магазині.

За кілька хвилин у залі з’явилися оперативники. Він чув, як один із них сказав: «Міліція. Ми розшукуємо одного чоловіка, який живе десь поблизу, — і дуже точно описав Геннадія Калача. — Ви бачили його?» Продавщиця захвилювалася, але помітно було, що вона навіть не намагається згадати описану людину. Жінка просто вибачилася, що нічим не може допомогти. Вочевидь вона якнайшвидше намагалася спекатися непроханих гостей. Подякувавши, міліціонери вийшли.

Віталій замислився. Отже, Геннадія Калача досі шукають. Схоже, міліція підбирається до нього все ближче і ближче, звужуючи коло. Гаранджа сказав продавщиці, що його нічого не зацікавило, і вийшов на вулицю. Оперативники продовжували планомірний обхід магазинів, кав’ярень та крамничок. Віталій прискорив крок і невдовзі опинився біля кав’ярні «На розі». За одним зі столиків літня пара потягувала пиво. Вони виглядали втомленими, розмореними спекою. У темній глибині бару Віталій помітив жінку, з якою домовлявся про кімнату; вона дивилася новини по маленькому телевізору, що примостився на стійці.

Спочатку жінка поглянула на нього безтямно — видно було, що не впізнала, та поступово її погляд потеплів.

— Привіт, — сказав він. — Я йшов повз вашу кав’ярню й вирішив зайти. Можна мені ще вермуту з льодом?

— Звичайно! — відповіла жінка і заходилася поратися біля пляшок і холодильника:

— До речі, мене звуть Алевтина. А вас?

— Віталій.

— Приємно. А по-батькові?

— Просто Віталій.

Вона поставила перед ним келих. Гаранджа відсьорбнув. Жінка стояла навпроти і запитально дивилася на нього:

— Ну то як? Може бути?

— Дуже добре, дякую.

— Щось іще?

— Хотів вас спитати… А якщо я прийду ввечері з дівчиною?

Жінка продовжувала одним оком поглядати в телевізор.

— Приходьте, з ким хочете, аби галасу не було. Я оце дивлюсь у кримінальних новинах про це жахливе вбивство. Ви що-небудь чули про це?

— Так. — Віталію не дуже сподобалося, що вона так зацікавилася вбивством. Але він подумав раптом, що пересічних людей завжди цікавлять злочини проти відомих осіб.

На жінці була біла шовкова блузка і світлі штани, а коли вона потяглася, аби дістати з полиці вермут, Віталій не міг не звернути уваги на її красиві груди.

— Я бачила цю акторку в кіно, — сказала Алевтина, переставляючи пляшки на стійці. — Така симпатична. Дівчина мені дуже подобалася.

Гаранджа знизав плечима.

— Міліція розшукує якогось чоловіка, — кинув він, не відводячи погляду від жінки. — Вони ходять по всіх магазинах на Подолі.

— Виходить, уже знають, хто це зробив?

— Це мені невідомо, просто знаю, що вони шукають якогось чоловіка.

Вона заходилася протирати склянки:

— Сподіваюся, його скоро знайдуть. Адже на душі неспокійно, коли знаєш, що божевільний блукає по місту.

Гаранджа напружився. Чому всі вони говорять про божевільного? Йому вкрай неприємно це чути.

— Божевільний? Чому ви вважаєте його несповна розуму? Бо міліції невідомі мотиви? Але я певен, що вони є. Можливо, це помста. Ви не думаєте, що вона могла комусь дозолити? Чому ви вважаєте, що вона — янгол, а вбивця — божевільний? — він знову надпив з келиха. — А, може, це ревнощі. Жінки часто вбивають одна одну через ревнощі. Як і чоловіки, зрештою. Мені здається, що, навпаки, цей убивця може бути цілком розумною і свідомою людиною. От перехопила вона у когось хорошу роль — чому не мотив. Чи там надягла гарну сукню — іще мотив прибрати її: не ходи у розкішних сукнях, не висовуйся, не доросла поки до ексклюзиву, — він засміявся, прагнучи перевести розмову на жарт.

Алевтина нахилила голову, не бажаючи сперечатися. Її трохи злякав вибух емоцій цього незнайомого чоловіка.

Але за хвильку вона стиха і вперто повторила:

— Та ні, він божевільний. У новинах так і сказали.

— Ви що, не чули мене, — раптом розлютився Гаранджа. — Звідки вони можуть знати? Хіба йому робили експертизу? Чи їй, якщо вбивця — жінка? Нехай спочатку знайдуть убивцю. А я чомусь певен, що цього ніколи не відбудеться. Багато вони злочинців знаходять? Скажіть, багато? Хіба якийсь п’яничка порішить свого товариша по чарці та тут же за столом і засне. Тоді менти прийдуть, подивляться, схоплять його і роздзвонять на цілісінький світ: «Ми знайшли вбивцю! Ми знайшли вбивцю!», — Віталію здалося, що він вдало перекривив якогось мента, проте Алевтина не засміялася.

Вона підвела голову і пильно подивилася на нього.

— Якось це дуже дивно звучить, чи не так?

І Гаранджа помітив у її очах тривогу.

— Що саме? — різко спитав він.

— Убити через якусь там роль. Чи через сукню…

— Нічого дивного, — знизав він плечима. — Ви просто не знаєте кіношного світу. «Через якусь роль»! Та для актрис це головне в житті — мати ролі, отримувати за це гроші, прославлятися. А сукні для актрис — це зброя, якою вони здобувають бажану перемогу — ролі у кіно чи театрі. Просто ви живете у зовсім іншому світі. Кіношний світ жорстокий. Та й поза кіно життя не менш жорстоке. Зрештою, ця людина ризикувала власною долею, убивши дівчину. Ви це можете зрозуміти? Значить, йому треба було це зробити! Пересічна людина так не вчинить.

Його міркування не сподобалися жінці.

— Я не вірю в це. Не можна чинити зло іншій людині, нехай навіть твій власний жереб поставлений на кін. Це дуже погана ідея. Є багато інших способів досягти свого, нікого не вбиваючи.

— А я, здається, легко можу собі уявити ситуацію, коли людина, загнана у глухий кут, не має іншого виходу.

— Я не думаю, що це вихід, — просто зауважила Алевтина. — Адже це непоправний вчинок. Не можна вдихнути життя у того, у кого ти його забрав.

— Так. Але не можна вимагати від людини віддати власне життя, коли так легко можна забрати чуже.

— А Бог? А гріх? А страх Божий? А страх перед покаранням? Ні, не можу з вами погодитися.

— У тім-то й річ, що такий вчинок може тебе самого привести до загибелі. От це і є справжня перевірка. Невже ви цього не розумієте? Якщо ти скоїв убивство, то врятувати тебе можуть тільки твої міцні нерви, неабиякий розум і запекла сміливість.

— Але невже ви й справді думаєте, що психічно здорова людина може вбити когось лише задля перевірки власних нервів? — запитала Алевтина. — Я не можу в це повірити. А жертва? От, наприклад, ця дівчина, яку вбили в готелі. Адже її шлях тільки починався. Лише божевільний міг вчинити таке!

Гаранджа хотів знову заперечити жінці, але вчасно зрозумів, що треба бути обережним, щоб не виказати себе. Адже вона зовсім чужа людина, чого б то він так розпинався перед нею. Вона така сама обивателька, як усі решта. Хіба вони здатні його оцінити? Віталій опанував себе і посміхнувся жінці.

— Ну, взагалі, нас це не стосується. Проте я готовий закластися: якщо навіть убивцю знайдуть, він виявиться таким самим нормальним, як ви і я.

Він ще не закінчив говорити, коли помітив, як дві тіні впали на стійку бару. Режисер озирнувся і побачив оперативників, які заходили до книгарні. Їхні обличчя блищали від поту, і він навіть відчув його запах. Хлопці замовили собі пива.

— Жіночко, — сказав один, коли вона поставила перед ним кухоль. — Може, ви зумієте допомогти нам?

Алевтина скоса глипнула на Віталія, але він не відривав очей від свого вермуту.

— Ми розшукуємо одного чоловіка, — сказав оперативник. — Може, він колись заходив до вашої кав’ярні чи просто проходив повз? — І почав описувати Геннадія Калача. — То що, бачили ви його чи ні?

— Так, певна річ, — відповіла Алевтина. — У нього ще фотоапарат завжди теліпається на шиї.

Гаранджа похолов. Не було сумнівів — хазяйка кав’ярні справді бачила Калача.

— Схоже, що це той самий чоловік, який нам потрібен. — І обоє ментів присунулися до неї ближче.

— Він майже щодня проходить повз нашу кав’ярню, та й кілька разів заходив до нас перехилити чарку, — сказала жінка. — Я пам’ятаю, він ще попрохав сто грамів горілки. А в нас не було горілки, ми її майже ніколи не купуємо, бо наші відвідувачі більше полюбляють пиво і коктейлі. Думаю, він десь тут живе, неподалік.

Вдавши, начебто його ця розмова не цікавить, Гаранджа допив вермут, зліз з табурета й неквапом рушив до телефонного апарата в глибині залу. Він набрав 009 і сказав у трубку:

— Номер телефону за неповними даними.

Досить швидко Гаранджа отримав номер пані Назарук і тут же набрав його. Він був майже спокійний. Оперативники продовжували розпитувати Алевтину, відчувалося, що вони схвильовані тим, що, нарешті, їм пощастило.

У телефоні щось клацнуло, і жіночий голос, низький і хрипкий, спитав:

— Хто це?

Прикривши рукою телефонну слухавку, Гаранджа прошепотів:

— Це пані Назарук?

— Так, — почулося у відповідь. — А це хто?

— Слухайте уважно, за кілька хвилин у вашому будинку буде міліція. Вони шукають Геннадія Калача з ордером на арешт.

Віталій мало не зареготав, почувши, як пані Назарук захлинулась повітрям. Ще мить, і він дуже м’яко поклав трубку. А кинувши погляд на стійку, помітив, що оперативники швидко вийшли з кав’ярні й перетнули вулицю.

«Якщо зараз вони знайдуть Калача, — подумав Гаранджа, — то дуже скоро вийдуть і на мене».

Однак ті зайшли спочатку до маленького магазинчика неподалік, і він зітхнув з полегшенням.

Алевтина, підбігла до сходів і гукнула нагору, напевно, чоловікові:

— Уявляєш, здається, я, як виявилось, розмовляла з тим самим негідником, якого вони шукають. Жахливий чоловік. Так, мабуть, це його рук справа.

Згори долинуло якесь невиразне мурмотіння.

Віталій посміхнувся:

— Можливо, він потрібен їм усього лише, аби задати кілька запитань? — Він подивився на годинник. — Ой, мені час бігти — домовився про зустріч і вже запізнююсь.

Гаранджа вийшов з кав’ярні, перетнув вулицю і повільно пішов до підворіття, до знайомої вже квартири пані Назарук.

Зазирнувши у вікно, Віталій цього разу пані Назарук не побачив. Нічого дивного. Побалакавши з Гаранджою по телефону, вона наказала одній з дівчат постежити за входом, а сама поспішила в кімнату до Геннадія. Він спав і голосно хропів при цьому. Поряд валялася порожня пляшка з-під горілки. Жінка міцною рукою потермосила п’яничку, той розплющив очі, сів на ліжку й безтямно вирячився на неї.

— Що трапилося? — запитав Калач і повалився б знову на ліжко, але Тетяна притримала його.

— Прокинься, Геннадію! — Її різкий голос проник крізь п’яну одур і розбудив його остаточно. Він потрусив головою і спробував підвестися. — Менти шукають тебе по всьому Подолу. Підводься! Треба як слід сховатися.

Обличчя Геннадія миттю спохмурніло.

— Та вони ж приходили сьогодні вранці, хіба ні?

— Приходили. А зараз знову нишпорять усюди.

Він непевно підвівся на рівні:

— І що я повинен зробити?

— Просто йди за мною.

Тетяна взяла його за руку й потягла за собою.

— Гей, що ти робиш?! — вигукнув Калач і висмикнув руку. — Зачекай, давай поміркуємо. Може, мені краще з ними побалакати? І взагалі, давай скасуємо наші плани, га? Щось мені все це не подобається. Це ж шантаж. Я просто побалакаю з міліцією і віддам фотографії.

— Потім усе обговоримо, давай ворушись.

Вона провела його по коридору, удвох вони піднялися на кілька сходинок, що вели до іншої частини квартири, і пані Назарук відчинила стінну шафу, забиту відрами, щітками, різним ганчір’ям.

— Любий, я сама в усьому розберуся, — запевнила жінка й, засунувши руку в глиб шафи, намацала заховану в ніші пружину й натисла на неї. Задня стінка шафи відчинилася, і за нею виявилася крихітна кімнатка, вмебльована єдиним стільцем, столом і ліжком.

— Проходь сюди, любий. Тихенько! Я скоро повернуся. Ти тільки не хвилюйся. Бачиш, яка гарна кімнатка. Мабуть, ще з дореволюційних часів збереглася. Наче навмисно тебе чекала.

Геннадій намагався опиратися, але відчув, як могутня рука підштовхнула його вперед, а потому почув клацання дверей.

Гладуха кинулася назад до кімнати Геннадія, зібрала всі його речі, похапцем запхала їх у стару валізу, а валізу — до шафи. Тоді відчинила вікно, щоб провітрити кімнату, схопила порожню пляшку з-під горілки і побігла назад, до передпокою. А там її уже чекали оперативники.

— Знову ви? — запитала вона. — А зараз що вам треба?

Обидва оперативники знали пані Назарук дуже добре. Час від часу вони приходили сюди з приводу бійок і скандалів, у яких брали учать її «дівчата», і були прекрасно поінформовані про те, що робиться в її квартирі. А інколи й влаштовували «дівчатам» суботники, тобто примушували обслуговувати себе абсолютно безплатно. Тож між місцевими ментами і хазяйкою квартири встановилося певне співробітництво, але сьогодні законники даремно розраховували на порозуміння.

— Послухайте, — сказав один із них. — У нас є відомості, що тут переховується Геннадій Калач. Хочете, щоб ми принесли ордер, чи ми можемо оглянути квартиру просто зараз?

Пані Назарук посміхнулася.

— Ви лише гаєте час, хлопчики. Можете, звичайно, понишпорити тут, але його в мене немає. Втім, робіть як знаєте.

Вона примружила очі:

— У деяких кімнатах зараз відвідувачі. Перед тим як увійти, спершу постукайте, — Тетяна Іванівна багатозначно підморгнула оперативникам. — от іще що хочу вам сказати. Коли ви вранці питали мене, чи є тут Калач, я сказала, що у даний момент тут його немає. Але якщо ви запитаєте, чи взагалі він бував тут, я вам скажу: ну звісно, бував.

— Послухай, стара пройдо. Ти знаєш так само добре, як і я, що коли тебе вранці запитували, чи був він тут, то малося на увазі, чи був він тут узагалі.

— Ну звичайно! Він живе у мене час від часу.

— Тоді де він зараз?

— Сьогодні вранці, годині приблизно о дев’ятій, він поїхав. Здається, до Дніпропетровська. Але Геннадій повернеться, адже всі його речі залишилися в мене.

— Ну що ж, подивимося, — різко кинув один з оперативників.

Пані Назарук повернулася до дівчини, яка крутилася поруч:

— Попроси всіх хлопчиків і дівчаток вийти. Ці пани хочуть оглянути кімнати.

Оперативники перезирнулися, потім старший із них наказав:

— Залишся тут і перевір усіх, хто виходитиме. — Міліціянт повернувся до пані Назарук. — Справа дуже серйозна. Калач розшукується за підозрою у скоєнні вбивства акторки Жанни Задорожної.

Обличчя пані Назарук анітрішки не змінилося, але їй стало моторошно від тих слів.

— Та він і комахи не скривдить. Чому раптом ви вирішили, що він порішив людину?

— У нас достатньо доказів, аби запроторити його за ґрати, — сказав старший. — Ходімо, покажете мені його кімнату.

За двадцять хвилин він, помітно розчарований, повернувся до передпокою. Оперативник перевірив речі Геннадія, обійшов усі кімнати, але не знайшов нічого. Геннадія в квартирі не було. Залишалося лише потелефонувати майорові.

Дементій вислухав звіт про стан справ і наказав:

— Залиш одного зі своїх неподалік квартири, нехай стежить за всім на місці. А сам повертайся. Вам треба послати ще когось? Там є чорний хід?

— Ні, майоре.

— Ти певен?

— Так.

— Добре. Скажи напарникові, якщо Калач з’явиться, то його терміново треба доставити до мене.

І Дементій поклав слухавку.

Пані Назарук уважно простежила за тим, куди оперативники подалися з її квартири. Один із них перетнув вулицю й засів у кав’ярні навпроти її будинку, звідки добре проглядалося підворіття та подвір’я. А сама вона знову зайняла свій спостережний пункт у передпокої. Тетяна Іванівна замислилася, адже ситуація ускладнювалася. Жінка вже шкодувала, що дала Маргариті так багато часу. Які в міліції можуть бути докази проти Геннадія? Вона набрала телефон готелю «Палас».

— З’єднайте мене, будь ласка, з номером 723, — попрохала гладуха.

Після короткої паузи телефоністка повідомила: «У номері нікого немає. Прошу, потелефонуйте, коли закінчиться перегляд».

Пані Назарук пробурмотіла щось нерозбірливе, що мало означати подяку, і поклала слухавку. Почухала товсту щоку, важко підвелася, пішла до своєї кімнати, дістала з шафки пляшку горілки і два яблука і повільно побрела до східців. Хоч було їх усього чотири чи п’ять, та для огрядної жінки й це становить складну перешкоду, тому вона намагалася відвідувати ту частину квартири якомога рідше. Роззирнувшись, чи немає кого в коридорі, жінка відкрила потайну кімнату. Геннадій сидів на ліжку, з його обличчя цівками збігав піт, і, здавалося, Тетяна Іванівна майже почула, як калатає його серце.

— Що відбувається? — запитав він. — Послухай, мені це перестає подобатися. Я зараз же піду до ментярні. Ця ідіотська оборудка була великою помилкою.

Пані Назарук важко всілася на стілець, що одразу затріщав під її тлустим тілом, націдила у склянку горілки, тицьнула її Геннадію і подала яблуко.

— Не хвилюйся, — запевнила. — Все буде гаразд.

Геннадій жадібно видудлив оковиту й понюхав яблуко. Він справді потребував зараз випивки, щоб хоч трохи заспокоїти нерви.

— Ага, аякже… гаразд… — в’їдливо кинув він. — Менти мене шукають, чи не так? Якщо я припустився якоїсь помилки, вони напевне вирішать, що це я убив дівчину. Що їм було треба? Що вони тобі сказали?

— Їм здається, що ти міг бачити того хлопця, ну, розумієш, убивцю, — збрехала пані Назарук. — Вони знають, що в день убивства ти був у готелі до пізньої ночі. От і все. Тому нічого нервувати.

— Я не нервую, — сказав Геннадій. Піт заливав йому очі. — Вони вважають, що це я її вбив?

— Не мели дурниць! Чого б вони так думали? — гримнула на нього жінка. — І все ж, мені здається, буде краще, якщо ми трохи змінимо наші плани. — Вона допила горілку зі своєї склянки. — Нам треба вимагати більше грошей, але за один раз, тобто наполягати на одній виплаті. А потім, Геннадію, ти скажеш ментам правду і покажеш фотографи. Але до того як ти це зробиш, ми повинні викачати максимум грошей з цієї хвойди Маргарити.

Вона налила знову собі й Калачу.

Тремтячою рукою Геннадій підніс склянку до рота й вихилив одним духом.

— Мені це все не подобається. Я віддам фотографії ментам просто зараз.

Тетяна Іванівна підвелася зі стільця і заходила кімнатою туди-сюди. Їй було шкода Геннадія, але страшенно не хотілося втрачати такий шанс — роздобути п’ятдесят тисяч гривень.

— Я сказала, що ти поїхав до Дніпропетровська, любий. Не псуй мені оборудку. До завтра я розберуся з цією пихатою Маргаритою, змушу її розпрощатися з діамантовими цяцьками. А коли в нас будуть камінчики, тоді ти підеш до ментури. Впевнена, вони коштують не менше п’ятдесяти тисяч. Дівка «пахала» на них не один рік.

Горілка вже почала діяти на Геннадія. Він провів рукою по обличчю, намагаючись втямити, що саме розтлумачує його співмешканка.

— А що я, власне кажучи, роблю у Дніпропетровську? — поцікавився він.

— Любий, я знаю там одного чоловіка, який заприсягнеться, що весь день провів з тобою. Нема чого хвилюватися.

— Але якщо Маргарита й віддасть нам свої камінчики, то лиш в обмін на фотографії і негативи.

— Вона їх отримає, — зауважила пані Назарук. — Але і міліція теж матиме.

Калач потягся до пляшки й долив собі ще.

— Думаєш, вона так легко розпрощається зі своїми брязкальцями? — запитав він.

— Так, любий, — жінка вирішила, що він більше не боїться і можна вже йти геть, її непокоїло, що у передпокої зараз порожньо.

— А тепер лягай поспи. Я сама в усьому розберуся.

Геннадій слухняно ліг на ліжко й дозволив накрити себе ковдрою.

— Ну, якщо ти думаєш, що сама зумієш у всьому розібратися, я не проти. П’ятдесят тисяч гривень — чимала сума для мене.

— І для мене теж, — мовила Тетяна Іванівна. — Цього разу ми поділимо все порівну, так, любий?

— Звичайно, — змушений був погодитися фоторепортер, хоча двадцять п’ять тисяч йому подобалися вполовину менше, ніж п’ятдесят.

Пані Назарук підвелася:

— Я скоро повернуся, а ти залишишся тут на ніч. Я подзвоню своєму знайомому до Дніпропетровська і про все з ним домовлюся.

Рука тремтіла тепер значно менше, тож Калач знову взяв склянку з горілкою, випив, заплющив очі. Коли пані Назарук виходила з кімнати, він уже солодко хропів.

Віталій Гаранджа сидів на лаві у маленькому сквері неподалік квартири Тетяни Назарук, спостерігаючи за перехожими. Швидко сутеніло. Зірок ще не було, і на небі самотньо сходив молодик. Достатньо дорогий темно-синій костюм і темна сорочка без коміра виказували в ньому людину доволі забезпечену і зі смаком. Із сусідньої кав’ярні долітали уривки новин, які передавали по телебаченню. Зараз диктор читав про Геннадія Калача, спочатку описав його зовнішність, а потім додав: міліція впевнена, що цей чоловік може допомогти слідству. Гаранджа трохи нервував, чи перебуває цей п’яничка дотепер у квартирі пані Назарук, чи, може, йому вдалося вислизнути. Адже оперативники нікого не знайшли.

Віталій уже кілька разів протягом двох останніх годин проходив повз підворіття і бачив, що міліція не зняла спостереження. Це значно ускладнювало його плани, бо Гаранджу могли запримітити на вході до будинку.

Режисер запалив сигарету, а коли ховав запальничку назад до кишені, його пальці намацали шнур, який він прихопив з собою. У другій кишені лежали намистини, і Віталій перевірив, на чи місці вони. І нарешті, вже в піджаку Гаранджа намацав ніж у шкіряних піхвах.

Допаливши, він підвівся і за кілька хвилин опинився навпроти будинку пані Назарук. Вулиця була порожня, за виключенням кількох відвідувачів кав’ярні на розі. За одним із столиків самотньо бовванів оперативник, зрідка потягуючи пиво. Здавалося, він не звернув жодної уваги на Віталія. На відміну від чоловіка за сусіднім столиком. Спочатку Віталій його й не помітив, тільки завважив, що хтось махає йому з-під яскравої маркізи. Гаранджа придивився уважніше. За столиком сидів його сусіда по готелю Павло Дзюбенко.

Неквапом Віталій підійшов до його столика:

— Привіт! Що ти тут робиш? — спитав Павло.

— А ти? — наїжачився Гаранджа.

— Та так, забрів сюди випадково, — недбало пояснив Дзюбенко. — Неподалік мав зустріч з колегами. Може, присядеш? Вип’єш чогось?

— Ні, дякую, — Гаранджа намагався говорити якомога невимушеніше. — Я тут познайомився з дівчиною, квітникаркою, — він підморгнув Павлові. — От хочу провідати її, а заразом і квітів для Маргарити купити.

— Ну ти й зух, — засміявся Дзюбенко. — Тоді бувай! Бажаю успіху!

Віталій махнув на прощання рукою і побрів далі.

Порівнявшись з потрібним будинком, Гаранджа зазирнув у вікно і побачив пані Назарук, закам’янілу в передпокої. Затиснувши сигарету товстими губами, вона пробігала очима якийсь журнал. Обличчя її залишалося байдужим — вочевидь журнал не надто цікавив її. Те, що один з оперативників досі не залишив свій пост, робило ситуацію ще складнішою і небезпечнішою. Якби він, Віталій, зараз зайшов до будинку, це виглядало б підозріло: мужчина сам, без жінки? Жінці це теж не сподобалося б.

Він зупинився на розі й, запаливши, почав обмірковувати ситуацію. Гаранджа дещо вже намітив був, коли раптом почув за спиною м’який голос:

— Привіт, любий. Ти випадково не мене чекаєш?

Віталій озирнувся. Перед ним стояла дівчина, худенька, дешево, але яскраво вдягнена. Вона дивилася на нього зазивно і багатообіцяюче, а наквацьовані яскраво-червоною помадою губи самі собою склалися у професійну посмішку.

— Привіт, — відповів він. — От саме тебе я й чекав.

Дівча засміялося й підійшло ближче.

— Ну от я і прийшла. Тут є одна затишна квартирка… Зовсім поруч…

Гаранджа відчув солодкуватий запах її дешевих парфумів.

— Ходімо зі мною, друже. Я про все подбаю.

Він рушив за нею темною вулицею.

— Ти приїжджий, любий? — поцікавилася вона.

— Так, — збрехав Гаранджа.

— Нумо, ходи сюди.

— Це і є твоя затишна місцинка?

Він сповільнив крок. У роті пересохло. Робити те, що задумав, просто на очах у ментів було надто епатажно навіть для нього. Але вибору не було. Йому необхідні були фотографії і негативи.

— Так, це вона, — сказала дівчина і швидко підхопила його під руку, немов злякавшись, що він не захоче зайти.

— Все нормально, любий. Я часто сюди ходжу. Це буде коштувати всього-на-всього двісті гривень.

— Двісті гривень задорого.

— Ні, любий. Адже ти можеш залишитися тут на всю ніч.

Входячи у підворіття, Віталій навіть не подивився у бік оперативника, який чатував у кав’ярні на тому боці вулиці. Гаранджа був певен: той помітив його, але… не роздивився. Дівчина була приблизно такого ж зросту, як і він, тому трохи пригнувши голову, чоловік майже сховався за нею.

Пані Назарук відклала журнал.

— Ну, Лізо?

— Мій друг зі мною!

— Добре.

Тетяна Іванівна дивилася, як Віталій діставав гроші, потім байдужо відвела погляд.

— Пан хоче залишитися на всю ніч, — сказала дівчина й засміялася.

Пані Назарук узяла гроші.

«Яка вона дужа», — подумав Гаранджа, оцінивши могутні жінчині руки, міцні, як у чоловіка.

— Ти знаєш, яка кімната, моя дорогенька. Там, де завжди.

Дівчина взяла у гладухи ключ, і повела Віталія по коридору в глиб квартири. На східцях їм зустрілася інша пара, яка вже рухалася до виходу. Вони трохи посторонилися, аби пропустити Віталія і його панянку. Гаранджа звернув увагу на те, що дівчата підморгнули одна одній.

Ліза відчинила двері кімнати і ввімкнула світло. Кімнатка була маленька й бідна. Кушетка, стілець, карафка для води і потертий килим біля ліжка, й усе вкрите шаром пилу.

Дівчина замкнула двері на ключ і підійшла до Віталія, заклично посміхаючись. Він витяг з кишені чотири зібганих папірці по п’ятдесят гривень кожен.

— Вибач, люба, — сказав він їй і посміхнувся. — Вибач. Я передумав. Сподіваюся, ти візьмеш це. Я винен, що ти згаяла на мене час. Але нехай це буде маленькою компенсацією особисто для тебе.

Дівчина дивилася на гроші й не могла збагнути, в чому річ:

— Це мені?

— Так, звичайно. Сподіваюся, ти не образилася.

Вона квапливо вихопила гроші з його руки, начебто боялася, що клієнт передумає.

— Але в чому річ? Я тобі не подобаюся? — спитала дещо роздратовано.

— Ти мені дуже подобаєшся. Але я цілісіньку ніч гуляв і жахливо втомився. Я можу залишитися тут на кілька годин і відпочити?

Дівчина склала гроші й сховала їх до себе в сумочку. З виразу її обличчя Гаранджа зрозумів: вона ніяк не могла вирішити, як їй поводитися: образитися чи просто посміятися.

— Що ж ти за бідак такий? — кинула вона, йдучи до дверей. — Вперше у житті чоловік мені каже, що надто втомився.

— Ще раз прошу мене вибачити, люба. Я можу залишитися в цій кімнаті на деякий час?

— Звісно, ти ж заплатив за неї. — Вона вийшла, зачинивши за собою двері.

Віталій Гаранджа сидів не рухаючись. Десь у цій квартирі ховається Геннадій Калач. А де Калач — там повинні бути і фотографії, а якщо пощастить, то й негативи, їх необхідно знайти. Він дістав з маленького шкіряного футляра ножа, затис його в кулаці, а порожній футляр поклав назад до кишені. Потому дуже тихо підійшов до дверей, прочинив їх на кілька сантиметрів і довго дослухався.