Вакансія на вбивцю

Розділ 11

Микола Дементій жував бутерброд. Він нічого не їв від самого ранку і був дуже голодний. Поруч стояла чергова банка пива.

— Вибачте мене, будь ласка, пане Гаранджа, — розпочав він, коли Віталій увійшов. — У мене не було часу повечеряти. — Майор поклав надкушений бутерброд на тарілку, дістав великого носовичка й витер руки. — Даруйте також, що потурбував вас.

— У мене на дванадцяту призначена зустріч, — сказав Віталій і подивився на годинник. До опівночі залишалося п’ять хвилин. — Можна потелефонувати? Мене чекають.

Він витяг мобільник, але міліціонер люб’язно посунув до нього стаціонарний апарат, який стояв на столі.

— Будь ласка! Не витрачайте гроші, — посміхнувся майор.

— Та мені радше треба телефонний довідник, — зізнався Гаранджа.

— Тут є таке, — ще ширше посміхнувся правоохоронець і ляснув об стіл грубезним талмудом «Жовтих сторінок». — Та я вас надовго не затримаю.

Гаранджа взяв довідник, швидко знайшов у ньому номер телефону квіткарні на Контрактовій площі, де працювала Ніна, і поквапливо набрав номер.

При цьому зовсім не зауважив, що Дементій занотував собі назву магазину.

— Покличте, будь ласка, Ніну. Це Віталій, — сказав Гаранджа у трубку. — О, це ти. Ти чергуєш? Готуєшся їхати? Вибач, але я затримуюся. Не зможу бути вчасно…

— Нічого страшного, — перервала його Ніна. — Я отут саме міркую, як з тобою зв’язатися. Ти ж не залишив номер мобільника. Я теж затримуюся.

— Розумію. Тоді давай відкладемо зустріч на годинку, — запропонував Віталій, поглядаючи на Миколу Дементія, котрий за обидві щоки уминав свій бутерброд і вдавав, що не звертає жодної уваги на розмову. — До речі, не їдь, чекай мене біля крамниці, бо розминемося. Гаразд?

— Добре, — з голосу Ніни відчувалося, що вона посміхається.

Гаранджа поклав слухавку.

— Бачу, що зіпсував вам весь вечір, пане Гаранджа, — м’яко мовив Дементій.

— Нічого страшного, — відповів Віталій, не приховуючи роздратування. — Ну? Що у вас?

Дементій саме покінчив з перекусом, знову витяг носовичка й витер пальці.

— Я хочу дещо з’ясувати, пане Гаранджа, з приводу тієї заяви, що ви зробили сьогодні вранці.

Майор дістав списаний аркуш.

— Отже, ви повідомили, що після розмови з пані Задорожною у барі готелю, більше її не бачили. Це було близько п’ятої. Все вірно?

«Ось у чому річ, — подумав Гаранджа. — Це намисто. Так, майор Дементій не дурень. Не проґавив моєї помилки. Але це нічого, поки нема підстав для хвилювання».

— Так, це правда, саме так я і сказав, — він подивився на Дементія крізь темні скельця окулярів.

— Після цього я попросив вас описати намисто, яке було на покійній.

Гаранджа ствердно кивнув головою.

— Так, пам’ятаю, — тихо мовив він і помітив, як у майора брови полізли вгору, немовби той був чимось здивований.

— Ви його досить точно описали, — сказав Микола Дементій. — Але подивіться, будь ласка, ось на цю фотографію.

Він подав Віталію один зі знімків Жанни Задорожної, зроблених у той день. Гаранджа уважно роздивився фото: «Ну, звичайно, на ній нічого немає. Майор все ж таки помітив це». Гаранджа поклав знімок і очікувально подивився на оперативника.

— Ви не побачили нічого дивного на цій фотографії, пане Гаранджа?

— Ні. Здається, звичайний знімок, — сказав Віталій і вдав, що знову уважно вивчає фото. — Що-небудь не так?

— На дівчині немає намиста, — відповів Дементій. Його голос став жорстким.

Гаранджа відкинувся на спинку крісла:

— Оце так дивина! Це ж, даруйте, не білизна. Та й її інколи знімають на прохання фотографа.

Микола Дементій глибоко зітхнув:

— Пане Гаранджа, але ви сказали, що бачили намисто. А ще, що не зустрічали пані Задорожну після бару. Але в такому разі, як ви могли побачити разку, коли її на ній не було?

«Ось вона, небезпека, — подумав Віталій. — Тепер я мушу переконати його у власній правоті або він переконає мене у протилежному».

Кілька секунд Гаранджа дивився на майора, на його обличчі був написаний подив.

— Ви хочете сказати, що через цю дрібницю мені довелося відмовитися від важливої зустрічі? — запитав він. — Я ніколи не казав, що намисто було на Жанні. Я описав його, бо бачив, як воно випало з її сумочки. Дівчина підмальовувала губи у барі, витягала з сумочки то те, то се. От намисто і випало якоїсь миті. Я підняв його і віддав панянці. Пригадую, сказав іще, яке гарне намисто, а вона пояснила, що це індійський сердолік. У вас, крім цього, є до мене питання?

Дементій замислився. Пояснення було вкрай простим і природним, тож він почувався повним ідіотом.

— Дякую, пане Гаранджа. Вибачте, що потурбував вас через дрібниці. Але кожну версію необхідно перевірити, всі варіанти ретельно опрацювати. Я сподіваюся, ви розумієте це і не ображаєтесь.

Віталій намагався нічим зовні не виказати своєї радості, але в глибині душі він святкував перемогу. Він укотре здолав пересічну особистість, зумів обдурити цього мента. Все пройшло так легко… І це знов-таки завдяки його блискучому розуму й міцним нервам. Тепер він знову в безпеці.

— Нічого, це дрібниці, — сказав він. — Звісно, я розумію вас.

Він підвівся.

— Що-небудь іще?

Микола Дементій теж підвівся:

— Ні, пане Гаранджа.

— Тоді на все добре, — сказав Віталій. — Радий був вам допомогти.

Він зробив паузу, потім додав:

— Але у вас є хоч які-небудь підозри?

Дементій знизав плечима:

— Ми тільки починаємо розслідування. Я працюю у карному розшуку вже багато років, і далеко не всім злочинцям вдавалося від мене втекти. Завжди знайдеться щось непередбачене, через що всі їхні плани руйнуються. Зазвичай це відбувається, коли негідники вже впевнені у власній безпеці. Саме тоді їх і ловлять. Я терпляча людина: запитую, занотовую відповіді й перевіряю їх. Як правило, це єдине, що я роблю. А вбивця… Він частенько виказує себе сам. Тобто я хочу сказати, що для розслідування вбивства досить всього-на-всього витримки і терпіння.

«Ну, цього разу, — подумав Гаранджа самовдоволено, — ти будеш розчарований, друже. Ти, може, й маєш залізне терпіння, але я жодної помилки не зроблю».

Тут задзвонив телефон, і Дементій підняв трубку.

— До побачення, пане Гаранджа, — кинув він Віталію. — Не смію більше вас затримувати.

Дзвонив один з підлеглих майора. Схвильованим голосом він повідомив Дементія, що вони знайшли Геннадія Калача в квартирі Тетяни Назарук.

— Давно пора, — буркнув Микола. — Везіть його сюди швидше. Він що-небудь розповідає?

— Знаєте, було б краще, якби ви самі сюди приїхали, майоре. Річ у тім, що Калач мертвий.

Микола Дементій напружився:

— Мертвий?

— Так, і він саме той, хто нам потрібен. Я знайшов рожеву намистину в його кишені, а повісився він на мотузці від готельних завіс. Схоже, на тій самій, якою було задушено Жанну Задорожну і якої не вистачає в номері готелю.

— Виїжджаю негайно, — Дементій поклав трубку.

Направляючись до ліфта, Віталій Гаранджа зауважив, що Маргарита, її приятель Ігор Кочет і ще одна жінка зайшли до готелю й прямують до бару. Але Маргарита запримітила Гаранджу і, кивнувши знайомим, приєдналася до коханця. Разом вони доїхали до сьомого поверху, так і не обмінявшись жодним словом.

Лише коли двері номера зачинилися за ними, Маргарита дуже тихим і напруженим голосом спитала:

— Чим ти займався весь цей час?

— Різними нагальними справами, — відповів Віталій, пропускаючи її вперед. — Як я й обіцяв.

Дівчина взяла у барі коньяк, налила у келих, повільно обернулася до приятеля, який у цей час зручно вмощувався у фотелі.

— Любий, чому ти не хочеш нічого мені розповісти? Ти ж знаєш, як я хвилююся за тебе!

«Якою напруженою вона виглядає, — подумав Віталій. — Така розумна, а все одно б не зуміла зробити того, на що спромігся я. Мабуть, вона віддала б цим двом шантажистам усе, чого б ті зажадали, а потім здалася міліції. Маргариті ніколи й на думку не спало б позатикати їм роти».

— Я все організував, люба моя, — сказав він. — Тепер повний порядок.

— Не мели дурниць, — зауважила вона. — Як це можливо? Ці двоє…

Віталій підняв руку, зупиняючи її.

— Адже я сказав тобі, що зроблю все як слід. Фотографії і негативи знищені. Я сам їх знищив.

Вона вирячилася на нього:

— Ну ти справді Гудвін — великий і могутній!

Віталій не витримав і зареготав. Усе-таки Маргарита у нього — золото!

— Звісно, я — великий і могутній. Але Гаранджа. Як тобі звучить: великий і могутній Гаранджа?

Не підводячись із крісла, він підтяг жінку ближче, обхопив за стегна і посадовив собі на коліна.

— А ти, дурненька, хвилювалася. — Віталій дмухнув їй у шию. Маргарита аж примружилася від задоволення. Такий лагідний він бував нечасто.

Все ж вона наважилася спитати:

— Ти знищив фотографії і негативи, але як ти їх отримав?

— Я подався до цієї гладухи, — самовдоволено сказав Гаранджа. — Побалакав трохи з нею. Звичайно, це було непросто. Але я йшов туди підготованим, адже ти точно мені її описала. Мені знайомий такий тип людей. Всі вони — боягузи. Зрештою, я вважаю, всі шантажисти — боягузи. Я трохи пристрахав і її, і Калача. Трохи! Багато вони не потребували. Тоді мені хутенько віддали фотографії і негативи. А я їх спалив.

— Ти?! Ти налякав цю жінку? Уявити собі не можу. Та вона ж пройшла і Крим, і Рим. Ти що, гранатометом у неї перед носом вимахував?

Віталій Гаранджа почервонів від задоволення:

— Немає у мене гранатомета, ти ж знаєш, — він посміхнувся. — А втім, яка різниця? Головне, що мені вдалося це зробити. Тому я можу запевнити тебе — все гаразд.

— А якщо вони отямляться і побіжать до ментури?

— Нікуди вони не побіжать. Можеш забути про цей прикрий інцидент. Тим більше що і доказів тепер не існує. Ось дивись, яку цяцьку я собі придбав, — він витяг ножа і показав жінці. — Це справжній, мисливський. Як кажуть, справжній чоловік завжди повинен мати при собі сірники, мотузку і ніж. Тепер ти єдина, хто про все знає.

Попри жартівливий тон, Маргарита вловила погрозу в його словах.

— Ти мені погрожуєш? — запитала вона з легкою усмішкою.

— Кохана, ти єдина людина, якій я довіряю. Знаю, ти ніколи мене не зрадиш. І хоча тепер ти — єдина людина, яка може мені нашкодити, я сміливо ввіряю свою долю у твої руки. Хіба існує вищий прояв любові та довіри?

— Господи, Віталію! Я з тобою до кінця, — сказала Маргарита, намагаючись не думати, яким може бути кінець.

Авенір Дейкало ув’язався за Дементієм, коли той зібрався їхати на квартиру пані Назарук. У машині Дейкало просторікував про різні кримінальні випадки, свідком яких доводилось бути. Адже він частенько працював разом з карним розшуком. Майор ліниво відмахувався від нього, хоча й сам частенько надавав другові матеріал для друку. Але намагання журналіста вести паралельне розслідування Дементій сприймав досить скептично, а на всі спроби Авеніра підкинути йому якусь ідею про подальше розслідування відповідав:

— Ти ліпше крапай свої статейки, а ще краще — почни писати детективні романи. А ми вже якось собі потихеньку з Божою поміччю вестимемо слідство.

Такі поради не надто подобалися Дейкалу, але він любив байки, які під час їхніх нечастих задушевних бесід розповідав Микола. От і тепер, у машині, коли Авенір необережно висловив сподівання, що майор зараз своїм досвідченим оком побачить те, на що інші й уваги не звертають, і миттєво розкриє вбивство, оперативник відповів:

— Я ненавиджу ключі. Вони ні до чого мене не приводять. Ключ — це така річ, яку ас-детектив знаходить за підкладкою плаща у мертвого хлопця або в бачку унітаза. У дев’яти випадках з десяти такий ключ нічого не означає, але ас-детектив від нього приходить у захват, а всі присутні доктори Ватсони роззявляють від подиву роти.

Зустрічався я з одним молодим слідчим. Достойний був юнак. Навіть Майдан Незалежності не став би без лупи шукати. Так от, він казав мені, що детектив, який працює без ключа, схожий на хлопця, котрий зібрався на побачення з красунею, але забув забрати свої парадні штани з хімчистки.

Мене такий аргумент не переконує. Я би пішов на побачення у старих штанах або й зовсім без них. Звичайно, гостра складочка на холошах допомагає справити враження на даму, а чи зможеш ти справити враження у костюмі Адама — це залежить лише від тебе. Є багато чоловіків, у яких ця складочка така гостра, що нею можна різати хліб, але дівчата все одно чомусь утікають від таких хлопців, наче від вогню.

Єдиний раз у житті я мав справу з ключем. Тоді з якоїсь причини помер глава сімейства, його, лежачого на сходах власного будинку, знайшла безутішна вдова. Поки місцевий слідчий, сумний чоловічок з радикулітом, плоскостопістю і поганою вставною щелепою, обстежував приміщення за допомогою рулетки і лупи, я звернув увагу на банан, який лежав на підвіконні. Вже зібрався був його з’їсти, коли детектив зупинив мене. Не можна чіпати банан, сказав він, банан може бути ключем до розгадки. За його словами, особливе значення мав той факт, що фрукт був залишений на підвіконні.

Той мертвяк, котрий лежав на сходах і нічим уже не цікавився, гнув своє детектив, дуже любив банани і частенько їх уминав. Якщо я доторкнусь до банана, то порушу усю реконструкцію сюжету: як він спускався сходами, потягся за бананом, послизнувся і скрутив собі в’язи.

За десять хвилин «швидка» вже помпувала мені шлунок, позаяк у банані виявився миш’як у кількості, достатній, аби вбити Кінг-Конга. Таким чином справу було розкрито, і всі довідалися, через що помер цей чоловік.

Так непомітно за розмовами, вони доїхали до потрібного будинку.

Біля входу у підворіття стояла невелика юрба ґаволовів, яку намагалися втримати троє стомлених міліціонерів. Один із них, забачивши Миколу Дементія, пішов йому назустріч.

— Чому тут так темно? — запитав майор, поглянувши на занурений в морок будинок.

— Було коротке замикання, спрацював запобіжник. Зараз електрик поставить нову пробку, світло відразу з’явиться. Він перевіряє проводку. Але в нас є свічки.

— Отже, Калач мертвий, — констатував Дементій, заходячи в квартиру.

— Так, мертвий, — підтвердив оперативник. — Він повісився.

На столику біля дивана, на якому полюбляла сидіти колишня господарка, горіли свічки, кидаючи жовтий відсвіт на величезне тіло пані Назарук, розпластане на підлозі.

— Ну нічого собі, — здивувався Дементій, якого ніхто не попередив про другий труп. — А тут що трапилося?

— У мене є припущення, що коли вона знайшла Калача, то побігла вниз подзвонити на «Швидку» й упала, — сказав оперативник. — Ці сходинки досить круті. Але так чи інак з нею не буде особливих проблем.

Цієї миті увійшов судмедексперт Михайло Гімпель. Він швидко оглянув тіло.

— У пані зламана шия, — констатував він, подивившись на Миколу Дементія. — Для жінки такої ваги таке падіння… — Гімпель похитав головою.

— А Калач? — запитав Дементій. — Він нагорі?

Один з міліціонерів передав майорові потужний електричний ліхтар, і вони з Авеніром Дейкалом рушили в ту частину коридору, де знаходилася потайна кімната.

— Він увесь час тут переховувався? — поцікавився Дементій, заходячи до комірчини.

— Так. Тому ми й не могли його знайти.

Петро Скорохід, оперативник, який стежив за квартирою, чекав їх у кімнаті. Дементій спрямував промінь ліхтаря на Геннадія Калача.

Фотограф висів на мотузці, прив’язаний до гака на дверях. Довгі, кощаві ноги підкосилися, і петля туго затяглася під вагою його тіла. На обличчі застиг жах.

— Він повісився на тому самому шнурі від завіси з номера 730, — сказав Петро Скорохід. — Я обшукав кишені покійного і в одній знайшов рожеву намистинку.

Оперативник підійшов до столика біля ліжка, де й лежала намистина.

— Це з намиста Жанни Задорожної.

Микола Дементій подивився на намистину, потім на труп Геннадія:

— Він залишив яку-небудь записку, як це звичайно роблять самогубці?

— Ні. — Скорохід підняв напівпорожню пляшку горілки. — Схоже, був п’яний як чіп.

— Думаю, немає жодного сумніву, що він убив дівчину і, налигавшись, повісився, — прокоментував Дейкало.

І в цю хвилину ввімкнулося світло.

— Нарешті, — зрадів майор. — Нехай тепер тіло сфотографують і відвезуть до моргу.

Дементій був страшенно втомлений, але задоволений тим, що поступово картинка-мозаїка почала складатися і фрагменти лягали на свої місця.

— Цікаво, чому він це зробив? — вголос міркував він. — Знаєш, Авеніре, щось тут занадто все просто. Але так часто буває. Коли ти певен, що перед тобою дуже складна справа, вона раптом сама собою вирішується. Проте краще підстрахуватися. Треба зняти у трупа відбитки пальців і перевірити, чи збігаються вони з тими, які ми знайшли на іншій намистині.

Авенір Дейкало погодився:

— Маєш рацію. Та мені здається, ти не помиляєшся, це той самий чоловік, який вам потрібен.

Петро Скорохід пішов униз за міліцейським фотографом і незабаром повернувся разом із ним. Майор посунувся, щоб пропустити його до тіла. І тут до кімнати ввалився електрик.

— Пробки перегоріли ось через це, панове, — він показав Дементію монетку у п’ятдесят копійок. — Хтось запхав її у цоколь патрона настільної лампи в передпокої.

Микола Дементій подякував дядечкові, а коли той вийшов, звернувся до Петра Скорохода:

— Світло згасло до чи після того, як ви почули шум у квартирі?

— Після. Вимкнулося, коли я оглядав тіло. Швидше за все, це зробив хтось із тих чоловіків, які перебували на той час у квартирі. Через коротке замикання всім затриманим удалося втекти. Жодного свідка, на жаль.

— Так, зрозуміло, — Дементій долучив монету до речових доказів.

У цей момент судмедексперт Гімпель зайшов до них у потайну кімнату.

— Ось тут для тебе ще один пацієнт, докторе, — сказав Микола. — Подивись на нього. Думаю, жодних сумнівів, що це саме він убив нещасну Жанну Задорожну.

Гімпель кивнув і приступив до роботи. Фотограф закінчив зйомку, тоді Петро Скорохід з іще одним співробітником поклали тіло Геннадія на ліжко, а по тому разом з майором вийшли з кімнати, щоб не заважати судмедексперту працювати.

Хвилин за десять Гімпель з’явився у дверях, вигляд він мав якийсь здивований.

— Ну що? — запитав Микола Дементій.

Він стояв, обпершись на стіну, курив сигарету і думав про те, як добре було б зараз залізти в ліжко і заснути годин на десять-дванадцять.

— Треба транспортувати тіло в морг, Миколо, і зробити розтин. Бач, мене дещо насторожує. У нього великий синець на спині й досить свіжий. Мені незрозуміло, звідки він узявся. Таке враження, що хтось ударив його коліном поміж лопаток.

Дементій напружився:

— Ти хочеш сказати, що він не сам вкоротив собі віку? Що хтось задушив його?

Судмедексперт знизав плечима:

— Я не впевнений, але синець мене непокоїть.

— А що ще тобі не подобається?

— Ти пам’ятаєш, друже, я казав, що знайшов часточки шкіри під нігтями у Жанни Задорожної? Отже, вона сильно подряпала свого вбивцю. А у цього чоловіка немає жодних ран.

— А ти певен, що дівчина подряпала саме вбивцю?

— Абсолютно. Інакше вона б почистила нігті.

— І в цього чоловіка немає ніяких міток, схожих на подряпини?

— Немає.

Дементій перезирнувся з Дейкалом.

— А відбитки пальців?

— Їх зараз перевіряють.

Судмедексперт пішов віддати розпорядження, аби тіло відвезли до моргу, а Микола Дементій витяг з кишені монету, вручену йому електриком, і довго розглядав її. Потім покликав Петра Скорохода:

— Ви сиділи в кафе напроти будинку. Чи не помітили, щоб якийсь чоловік заходив сюди сам?

Скорохід заперечливо похитав головою:

— Ні, майоре. Заходили лише пари. Або дівчата поодинці.

Нарешті підійшов Гімпель.

— Той відбиток, що ми знайшли на намистині в готелі «Палас», не відповідає відбиткам пальців Калача.

Дементій голосно вилаявся, а потім знову повернувся до Скорохода:

— Де та лампа у передпокої, куди запхали цю кляту монету?

Скорохід кивнув і повів Миколу сходами вниз, до передпокою, де на столику біля старого продавленого дивана стояла невеличка настільна лампа. Зараз вона була без абажура й без лампочки посередині. Майор довго дивився на неї, намагаючись зосередитися. Потім покликав експерта.

— Тепер перевір ще відбитки пальців на лампочці.

Гімпель мовчки спустився сходами. За ним посунули Дементій і Авенір Дейкало. Всі мовчали. За кілька хвилин Гімпель сказав:

— Дуже цікаво, Миколо. Мені вдалося знайти відбиток на лампочці. Він не збігається з тим, який є на намистині. Це поза сумнівом. Але він не відповідає і відбиткам пальців Калача.

— Тобто був ще хтось? Хтось іще замішаний у цій справі? — спитав Дейкало.

Дементій знизав плечима.

— Де ви стояли, коли згасло світло? — звернувся він до Скорохода.

Той став біля силуету, накресленого крейдою на підлозі, там, де лежало тіло Тетяни Назарук. Таким чином він опинився спиною до лампи.

— От бачиш, — втомлено сказав Дементій Авеніру. — Коли зчинилася метушня, Скорохід був тут сам, хтось міг легко зайти йому за спину.

— Або ж з вулиці, — не погодився Дейкало.

— Ти думаєш, що злочинців було кілька? Це навряд.

— Чому?

— Тому що! Досить запитань. Просто я думаю, що це був би надто складний злочин. А Жанна Задорожна — не якийсь там знаменитий олігарх, щоб навколо неї закручувалися такі справи. Доволі скромна, не дуже відома акторка. Зрозуміло, вона стала комусь на шляху, інакше б її не вбили, але щоб діяла ціла банда… Ні, це навряд.

Дементій жбурнув недопалок і зі злістю розтоптав його ногою.

— Отже, схоже, до розкриття злочину ще далеко, — сказав він. — Так, надто все було просто. Ну, добре, почнемо спочатку. Принаймні ми тепер знаємо, що треба шукати тих, кому належать відбитки. І я думаю, що це буде не так уже й складно.

Він глянув на Авеніра Дейкала.

— Повернімося до готелю «Палас» і почнімо все спочатку.