Вакансія на вбивцю

Розділ 14

О восьмій годині ранку, коли Маргарита пила свою ранкову каву, у двері постукали.

— Так, так, — відповіла Маргарита, швидко підводячись. — Хто там?

У номер зайшов майор Дементій. Позаду нього маячили Іван Рудько і Авенір Дейкало.

— Доброго ранку, — привітався міліціонер похмуро.

— Ну, якщо він для вас добрий, — ущипливо сказала Маргарита.

— Пані Маргарито, де Віталій Гаранджа? — різко спитав майор.

Цього Маргарита не очікувала, і обличчя її напружилося. З того моменту, як Микола Дементій пояснив, що він підозрює Віталія в убивстві Жанни Задорожної і Геннадія Калача, Маргарита не знаходила собі місця. А Віталій тим часом не озивався. Його не було в готелі, не було і на квартирі. Мобільник він відключив. Вона сказала майору, що не вірить, ніби Гаранджа у чомусь винний. Але Маргарита знала, що це не так, тому з острахом чекала, коли міліція до всього докопається. Однак вона спокійно відповіла:

— Ну, він, напевно, де-небудь вештається. Звідки мені знати?..

— Відколи ви знаєте, що це він убив Жанну Задорожну? — напряму спитав Дементій. — Ви ж розумієте, ми його шукаємо і скоро знайдемо. Але буде краще, якщо ви все розкажете самі. Звідки вам стало відомо, що він убив дівчину?

Майор блефував. Він не був певен, що Маргарита про все знає, але з її поведінки вночі видно було: дівчина чогось боїться і хвилюється. Тому він і пустив пробну кулю.

Маргарита заридала. Вона відчула, що це кінець, що іншого виходу немає. І якщо вона мовчатиме, то тільки зробить гірше собі. Вона ж бо страшенно боялася в’язниці.

— Він не вбивав! — волала крізь сльози. — Жанна вже була мертва!

Дементій отетерів.

— Тобто її що, принесли сюди мертвою?

— Ні, Віталій привів її сюди, щоб… щоб… Він лише хотів позбиткуватися з неї і напоїв її снодійним. Але тут несподівано я повернулася. Тож він засунув її до шафи, розумієте, сплячу, вона спала! Віталій не хотів зробити їй нічого поганого. Потім ми пішли, хотіли винести її пізніше, щоб не було скандалу. А коли повернулися вночі, вона була вже мертва! Присягаюся, так і було! Ми спочатку подумали, що дівчина задихнулася у шафі, а тоді помітили смугу на шиї! Але це не Віталій! Не він! Очевидно, хтось бачив її, може, хотів за щось помститися Гаранджі, може, хотів вбити саме Жанну, але так сталося. Ми знайшли її мертву. А потім Калач з тією жахливою жінкою почали вимагати у мене грошей, він сфотографував мене, і Віталія, і ту дівчину. Віталій сказав, що він усе владнає…

— І владнав, — докинув Дементій.

— Я не знаю, я більше нічого не знаю. Але він не винний.

— А хто влаштував коротке замикання?

— Я більше нічого не знаю. Віталій не розповідав мені подробиць.

Майор сидів нерухомо й напружено слухав Маргариту. Рудько і Дейкало застигли, наче статуї, біля дверей. Потім Дементій спитав:

— Він має зброю?

— Так. Мисливський ніж. Знаєте, такий міцний, у шкіряних піхвах.

— У-гум, — гмукнув майор. — Я не думав, що Гаранджа настільки небезпечний. Для початку давайте пошукаємо ніж у його спальні, хоча можу закластися — він узяв ніж з собою.

Дементій з начальником охорони пройшли до кімнати Віталія і швидко оглянули її.

— Схоже, що я правий, — пробурмотів собі під ніс майор, а тоді повернувся до Маргарити: — Зачекайте, я попереджу, що він озброєний.

Оперативник відійшов до Рудька і щось прошепотів йому. Той коротко кивнув і вийшов з номера.

— О Господи! — Маргарита заплющила очі й знову заридала. — Ви вже повідомили пресу?

— Ще встигнемо це зробити, коли знайдемо його.

— Думаю, варто підключити пресу, — втрутився Дейкало. — вона може допомогти у цій справі. Треба тільки десь дістати фото Гаранджи.

Дементій знову звернувся до жінки:

— Ви маєте фотографії свого приятеля?

Вона кивнула, дістала сумочку й заходилася ритися в ній, швидко знайшла знімок Віталія і подала майорові.

— А ще він забрав усі гроші. Багато грошей, — крізь сльози сказала Маргарита.

— Щось іще можете згадати? — спитав майор.

— Ні, — промимрила дівчина, схлипуючи.

— Добре. Раджу вам не перейматися аж так. Подумайте, адже ви могли стати наступною жертвою. Ви ж на даний час єдиний свідок. Я розумію, що це означає для вас, пані Маргарито, але, на жаль, мушу попередити: наслідків уникнути не вдасться.

Майор з Дейкалом вийшли з номера і спустилися вниз, до так званого тимчасового штабу. Дементій сів за стіл і замислився. Раптом погляд його упав на блокнот, де була записана назва квіткарні, куди Гаранджа дзвонив і домовлявся про зустріч. Він викликав одного з оперативників:

— Ось, довідайтесь усе про цей магазин, і якнайшвидше.

За кілька хвилин йому доповіли:

— Невеличка квітникова крамниця на Подолі, на Контрактовій площі. Там працюють кілька молодих жінок. Ось номер телефону.

Авенір Дейкало вихопив аркуш з номером телефону й хутко натиснув сім кнопок.

Але Дементій жестом зупинив його.

— Краще поїхати туди, — пояснив він Дейкалу. — Але спочатку я мушу дати вказівки своїм людям. Де Рудько і Скорохід? Миттю їх сюди! А ти давай у машину!

Дейкало побіг до виходу з готелю, пропустивши у дверях Івана Рудька та Петра Скорохода.

— Значить, так, — сказав майор, — ти, Іване, поїдеш з нами до квіткарні. А ти, Скороходе, хутенько на Поділ. Хтось же там чергує? Твої хлопці мають прикмети Гаранджи?

— Так точно, — по-військовому відповів Скорохід.

— Продовжуйте спостерігати за квартирою Назарук. Далі зв’язок телефоном. І дивіться мені, щоб ні в кого батарейка не сіла і гроші не закінчилися.

Машина вже гурчала мотором; Дементій всівся поруч з Дейкалом, а Рудько вмостився на задньому сидінні.

— А де ж Скорохід? — спитав Авенір.

— Я його відправив на Поділ. Нехай погуляє навколо квартири Назарук. Може, щось вигуляє. Дивись, усе крутиться на Подолі. Там і Калач переховувався, і дівчина, з якою Гаранджа мав побачення, працює. Тож я не виключаю, що він і сам туди може зазирнути. Тому ми зараз поїдемо до крамнички, а потім заскочимо на пост біля квартири Назарук.

Дейкало лише стенув плечима:

— Ну що ж! Здогадки великого сищика!

Не випускаючи з очей зміненого, спотвореного обличчя Гаранджи, Ніна спробувала дістатися до стійки, щоб потім прослизнути на вулицю.

«Цього не може бути», — заспокоювала вона себе. Неможливо було повірити, що перед нею вбивця, якого зараз розшукує міліція, і що це той самий чоловік, з яким вона так пристрасно кохалася вночі, у чиїх обіймах почувалася такою щасливою. Нічого страшнішого бути просто не могло. Але якщо це помилка, якщо це не його шукає міліція, якщо це не він, то чому Віталій так дивно дивиться на неї? Чому ховає руку з подряпинами? Що стискає у правиці?

Вони мовчки дивилися одне на одного. У барі стояла така тиша, що з вулиці було чути шерех шин об асфальт. Раптом задзвонив телефон. Гаранджа здригнувся від несподіванки, а в Ніни з’явилася надія.

— Я візьму, — мовила вона тремтячим голосом.

Телефон був у іншому кінці залу, і Гаранджа заступав до нього шлях. Він, не рухаючись, очікувально дивився на дівчину. Ніна повільно пішла вперед, намагаючись його обминути. Їхні очі зустрілися, і, коли вона вже майже дісталася до телефону, він тихо, але вимогливо кинув:

— Стій, де стоїш, Ніно.

— Чому? — Вона зупинилася, почувши погрозу в його голосі. — Це… це може бути якийсь клієнт…

— Нехай дзвонить, — сказав він. — Не треба відповідати.

Дівчина відчула, як сили остаточно залишають її, тепер вона вже не сумнівалася, що перед нею той самий чоловік, якого розшукує міліція.

— Чого ти так злякалася, Ніно? — запитав Гаранджа. — Тобі нічого боятися. Я ж обіцяв уночі, що ніколи не заподію тобі лиха. Не бійся мене.

Вона сіла на один зі стільців, що стояли біля столика. Телефон продовжував дзеленчати. Вони чекали. Здалося, що минула ціла вічність, поки він, нарешті, замовк. Тиша в кімнаті стала майже нестерпною.

— Давай побалакаємо, люба, — запропонував Гаранджа. — Я хочу тобі розповісти про все. Я не вбивав її і не знаю, хто це зробив. Повір мені. Так, я з нею бачився. Жанна прийшла до мене й почала вимагати роль у моєму новому фільмі. Я наказав їй забиратися геть, а вона почала кричати. Я намагався примусити її замовкнути… Ну от… так вона мене подряпала… Але більше нічого!

Ніна, почувши його безглузді пояснення, затремтіла.

— Калач намагався мене шантажувати, — гнув своє Гаранджа. Він говорив усе швидше: — Ти мене слухаєш? Геннадій вимагав у мене гроші. Я сказав йому, що заявлю на нього в міліцію. Він злякався. Розумієш, усі шантажисти — боягузи. От Калач і повісився. Це брехня, що я вбив його. Він сам покінчив зі своїм нікчемним життям. Ти повинна вірити мені.

Ніна заткнула вуха. Вона розуміла, що Віталій просто тягне час. Інтуїція підказувала дівчині, що небезпека не минула. Що настала її черга, не дарма ж він щось тримає в руці, старанно ховаючи за спиною.

— Не кажи нічого, будь ласка, — благала вона Віталія, не підводячи на нього очей. — Іди звідси. Будь ласка, йди.

Гаранджа на мить замовк. А тоді знову заговорив:

— Іти? Куди? Я хочу, щоб ти допомогла мені. Адже ти кохаєш мене, Ніно? Ти ж сама казала про це минулої вночі. Коли люди кохають одне одного, вони приходять на допомогу у скрутний момент. Зараз для мене настав саме такий. Я потребую допомоги і дуже сподіваюся на тебе.

Дівчина потроху заспокоювалася. Вона розуміла небезпеку, і мозок її гарячково шукав вихід. Тоді Ніна вирішила підіграти йому й сміливо глянула на Віталія. По його обличчю блукала якась дивна посмішка. Раптом дівчина помітила, що позаду нього стоїть до смерті перелякана Алевтина. Виявляється, вона чула їхні останні слова.

— Але я не можу їхати з тобою, — сказала юнка, намагаючись стримати дрож у голосі.

— Ти повинна мені допомогти. — Гаранджа наблизився до неї. — Ти ж хочеш мені допомогти?

Алевтина, непомітно для Віталія, позадкувала до виходу.

У цю мить Ніна голосно закричала:

— Не підходь до мене!

Тепер Гаранджа впевнився, що не зумів переконати це дурне дівчисько. А він-то вважав, що Ніна належить йому душею і тілом, що він цілковитий її володар. І Віталій наважився. Треба кінчати з нею і тікати звідси. Адже менти ось-ось нагрянуть сюди. Проте тут він завважив, що дівчина дивиться на щось позад нього. Гаранджа рвучко обернувся і побачив, як господиня кав’ярні намагається відчинити двері. Він кинувся до неї. Ніж зблиснув у його руці. А з горішнього поверху поволі спускався Алевтинин літній чоловік. Вочевидь, він не второпав що тут відбувається.

Гаранджа миттєво зорієнтувався. Він швидко підскочив до жінки, яка вовтузилася із замком і вже майже відчинила його, і різонув ножем їй по горлу. Кров вдарила фонтаном з-під його руки, а Алевтина м’яко осіла на підлогу. Чоловік на сходах по-звірячому закричав. Гаранджа одним стрибком опинився біля нього. Наступної миті чоловік, не припиняючи кричати, котився сходами і різко замовк, досягнувши підлоги.

Гаранджа знову кинувся до Ніни.

Вона стояла, заклякнувши від жаху. За ці кілька секунд, що минули, дівчина навіть не посміла ворухнутися.

— Я ж тобі казав: не бійся мене, — прошипів Гаранджа. Його голос зробився жорстким: — Не будь дурною, ти тепер пов’язана зі мною. Інакше мені доведеться вжити певних заходів.

Ніна благала:

— Не підходь до мене, не підходь! Я спробую тобі допомогти. Але, будь ласка, не підходь до мене. Не чіпай мене.

Хоча й обоє розуміли, що єдиний вихід для нього — убити її, якщо він не зміг її підкорити. Це набагато безпечніше… І зробити це треба негайно.

Гаранджа повільно рушив у бік дівчини. Нажахана, Ніна стояла, наче спаралізована, і мовчки дивилася на нього, навіть кричати не могла.

Серед тиші, що запанувала довкіл, особливо добре чути було тяжкий тупіт ніг. Хтось біг сюди. Це Скорохід, зачувши крик старого, кинувся до зачиненої ще кав’ярні, гукнувши напарнику, щоб викликав Дементія. На ходу він витягав табельний пістолет.

Ці звуки наче пробудили Гаранджу. Він зрозумів: почався відлік останніх секунд — і кинувся до Ніни. Але нажахана дівчина з останніх сил доскочила до дверей, обминула розпластане тіло Алевтини і вивалилася на вулицю. Вона дико кричала. Гаранджа кинувся слідом, не тямлячи себе. Дівчина зненацька впала посеред мостової. І цією миті пролунали постріли. Ніна лежала, закриваючи голову руками, але минали секунди, і ніхто на неї не нападав. Вона обережно підвела голову. За кілька кроків від неї простягся, незграбно підвернувши ногу, Гаранджа. Якийсь час Ніна безтямно дивилася на мертве тіло, і раптом зрозумівши, що для неї все закінчилося, дівчина втратила свідомість.

Заверещали гальма. Неподалік зупинилася міліцейська машина. Звідти вискочили Микола Дементій і Авенір Дейкало, майор кинувся до дівчини і підняв її на руки.

— «Швидку» мерщій, — гукнув він. І додав: — Візьміть її.

Міліціонери у цей час намагалася стримати натовп, який швидко збирався на вулиці.

У кав’ярні Дементій блискавично оцінив обстановку, віддав необхідні розпорядження. А потому підсумував.

— От і все. Тепер справа за експертами. А ти, — він звернувся до Дейкала, — іди писати свою сенсаційну статтю.

Проте Дейкало зосереджено розмірковував.

— Тобі щось не до вподоби? — уїдливо спитав Дементій.

Він розумів: тепер на нього накинеться преса з обвинуваченнями у перевищені повноважень. Йому і самому не подобалося, що головний підозрюваний мертвий.

— Та ні, — похитав головою Авенір. — Розумієш, тут усе зрозуміло.

— А де незрозуміло?

— Але ж Маргарита казала, що Гаранджа лише приспав дівчину…

— Вона могла у це щиро вірити, бо так їй сказав коханець.

— Можливо, але відбитки пальців на монеті… — не погоджувався Авенір.

Дементій скипів:

— Слухай, давай, мотай звідси. Я вже не маю сил слухати твої дурниці. Та я й сам зараз їду у відділок, а там мені радники не потрібні.

Він різко повернувся і попрямував до машини.

Дейкалу нічого не залишалося, як попрощатися.

Однак наступного дня із самого ранку Дейкало стовбичив під кабінетом Дементія. Микола прийшов трохи пізніше, ніж зазвичай. Він піднімався сходами, а з усіх боків його вітали колеги зі і швидким розкриттям справи. Але ось він побачив Авеніра і скривився.

— Прийшов мені настрій псувати? — спитав він замість «здрастуй».

— Навіщо ж псувати? — розсудливо сказав Дейкало.

— А що ж тоді тут тобі треба?

Дейкало почухав потилицю.

— Ну, скажімо, уточнити деякі деталі для статті. Це вже можна друкувати?

— Можна, можна, — добродушно посміхнувся Дементій. — Ходімо краще на пиво, і я там тобі все розповім. Але я ж тебе, друже, добре знаю. Щось тебе чіпляє. Еге ж?

Друзі вийшли з відділку і подалися до піцерії «Челентано». Там вони були завсідниками.

Коли їм принесли піцу і пиво, Дементій знову спитав Авеніра:

— То що не так?

— Відбитки на монеті, — щиро зізнався Дейкало. — Я не можу збагнути, як вони туди потрапили. Або як туди потрапила саме ця монета. Крім того, я зранку навів деякі довідки. Виявляється, Дзюбенко мав зв’язок з Жанною Задорожною. Вони навіть деякий час жили разом. Можливо, між ними були якісь порахунки? Та й Гімпель казав, що в номері Дзюбенка були Жаннині відбитки пальців.

— Але старі, — зауважив Дементій. — Та ні, так не буває, щоб було аж два вбивці.

— А ти подумай! Якщо Маргарита каже правду і Гаранджа не вбивав Жанну, а лише приспав її, тоді, виходить, Дзюбенко скористався нагодою і позбувся свого старого зв’язку, підставивши Гаранджу. А той, загнаний у глухий кут, щоб якось виплутатися, скоїв інші вбивства. Адже його участь у вбивстві Калача, господарки кав’ярні та її чоловіка не викликає сумнівів. Правда ж?

— Не викликає, — похитав головою майор, розглядаючи свій шматок піци. — Але мотиву немає.

— Немає чи ми не знаємо?

Майор узяв свій кухоль, вихилив одним духом, а потім зізнався:

— Не знаємо.

— Тоді, може, варто допитати самого Дзюбенка? Що він про це скаже? Адже Жанна кілька років тому жила саме у Харкові, а лише згодом переїхала до Сімферополя. Дзюбенко мав можливість підкласти монету в цоколь лампи. І жив з ним на одному поверсі, тож його поява там не викликала питань.

— А як же намистина у номері Дзюбенка з відбитками Гаранджи?

— А дуже просто: обоє рябоє. Дзюбенко намагався підставити Гаранджу, а той — Дзюбенка.

— А навіщо йому було робити коротке замикання?

— Я думаю, він постійно стежив за Гаранджою, щоб бути в курсі справ. І монету підклав, щоб заплутати справу ще більше. Вигравав у часі.

— У часі… — протягнув Дементій. — У часі виграти… Але тоді, виходить, треба поквапитися і знайти цього добродія.

Дейкало знизав плечима:

— Це вже твої прерогативи.

Дементій набрав на мобільнику номер свого відділка і наказав привезти телережисера Дзюбенка на допит.

Проте коли менти приїхали до готелю, виявилося, що харків’янин повернувся додому, не дочекавшись закінчення кінофестивалю.

Та це вже було справою нескладною. Колеги з харківського карного розшуку за кілька годин злапали його на квартирі, коли він збирався на вокзал, щоб виїхати до однієї з сусідніх країн. І вже ввечері Дзюбенко зізнався у скоєнні вбивства Жанни Задорожної, яку задушив у номері Віталія Гаранджи. У нього знайшли також Жаннин заповіт, яким вона заповідала йому свою квартиру у Сімферополі. Справжність документа була встановлена експертизою.

На що Дейкало, святкуючи з Русею свою чергову перемогу, зауважив:

— Ось так усе звелося до банального вбивства через гроші. А ти кажеш: митці, митці. Ось вони, твої митці.