Вакансія на вбивцю

Розділ 6

Уранці, на початку сьомої, охоронець із двадцятого поверху, який ішов до свого службового закапелка, помітив, що двері ліфта прочинені. Підійшов подивитися, у чому річ, а вже за кілька хвилин директор готелю пан Фельцман і начальник служби охорони Іван Рудько прибули на місце події. Фельцман мав бездоганно елегантний вигляд, він щойно поголився, костюм — дорогий і ошатний. Одне слово, таким і має бути директор розкішного готелю. А Івана Рудька підняли з ліжка, тож був він у джинсах і картатій сорочці, неголений, з опухлим обличчям. Видно було, що ще не отямився від сну. Обидва службовці дивилися на мертву дівчину, але думали про різне. Фельцман обмірковував, як ця подія позначиться на репутації готелю, обмізковував, що доведеться зробити, аби його мешканці не відчули незручності. Іван же збуджено тупцяв позад нього, не приховуючи свого захоплення. Такого випадку ще не було в готелі звідтоді, як його побудували. А тепер є можливість йому, Іванові, показати себе на ділі. Він уже уявляв свої фото у газетах.

Рудько мовив:

— Може, ви повідомите про подію майора Миколу Дементія, а я б залишився тут охороняти тіло. Треба повісити табличку: «ліфт на ремонті» або «не працює», щоб поки ніхто ним не користувався.

Фельцман наказав портьє виконати доручення, а сам побіг телефонувати до міліції, щоб повідомити про вчинене.

Іван Рудько розглядав дівчину, не торкаючись тіла руками. Упізнати було нескладно — убита виявилася доволі знаною акторкою. Пощастило, подумалося, це убивство, якщо буде розкрито, стане справжньою сенсацією.

Дуже обережно доторкнувся він до руки дівчини і зрозумів, що та мертва вже принаймні годин дванадцять. Можливо, її задушили в ліфті. Ні, не схоже. Вона не жила в цьому готелі. Найімовірніше, просто прийшла в гості до когось. Він зачинив дверцята ліфта, обіперся об них і замислився — намагався визначити, до кого ж ця дівчина могла завітати і чому її задушили.

Рудько все ще складав гіпотези, коли з’явився майор міліції Микола Дементій і з ним іще четверо в цивільному. Після невеликого обміну враженнями, Іван Рудько попросив дозволу піти перевдягтися і поголитися, поки майор вивчатиме місце події. Той відпустив його ненадовго, і Іван заквапився до своєї кімнати в напівпідвальному приміщенні.

Майор Микола Дементій, високий худорлявий чоловік зі світлим волоссям і виразним обличчям, був у цивільному. Його одяг нічим не відрізнявся від вбрання будь-якого мешканця готелю: зручна джинсова куртка, світлі джинси і легкі черевики. Зазвичай обличчя майора з тонкими рисами легко розпливалося у посмішці, він любив пожартувати, добре попоїсти, і поки це не позначалося на його фігурі. А попоївши й випивши, співав українських пісень, особливо йому вдавалися непристойні й сороміцькі.

Микола подивився на дівчину і теж упізнав її по фотографіях з глянцевих часописів. Ясно як Божий день, що вся ця історія швидко набуде широкого розголосу в пресі, а тоді стане вкрай складно розкрити злочин. Він розумів, що дівчина не могла загинути в ліфті, її вбили в одному з готельних номерів, а їх — п’ятсот. І в кожному з них жили люди відомі і високопоставлені, тому розслідування треба вести з максимальним тактом і обережністю. Дуже важливо, щоб тіло дівчини якомога скоріше забрали з ліфта. Він наказав, аби труп терміново сфотографували, потім підійшов до Фельцмана і спитав, чи є вільні номери, куди можна було б віднести тіло після того, як міліцейський фотограф закінчить свою справу. Фельцман запропонував одне зі службових приміщень, бо вільних номерів під час фестивалю не могло й бути, і майор погодився. За десять хвилин усе було сфотографовано, потім труп віднесли до службової кімнати і поклали на стіл. На той час уже прибув судмедексперт Михайло Гімпель. Микола Дементій залишив його наодинці з тілом і вийшов з кімнати. Його люди вивчали ліфт у пошуках відбитків пальців.

— Мене цікавить кожен відбиток, який ви знайдете, — сказав Дементій.

Потому разом із Фельцманом він спустився в хол на першому поверсі. Там і запримітив свого давнього приятеля, журналіста Авеніра Дейкала. Той спеціалізувався на сенсаціях, тому часто співпрацював з майором, одним із кращих слідців карного розшуку. Поступово їхня співпраця переросла, як казав журналіст, «у справжню чоловічу дружбу», перевірену часом, горілкою та іншими тяжкими випробуваннями.

Микола зітхнув.

— Ну от! Преса вже тут! Звідки ти довідався?

Авенір махнув рукою:

— Ну-у-у… Я теж маю джерела інформації.

Майору не вперше працював з Авеніром, тому й не мав нічого проти, але, на його думку, преса з’явилася надто рано. Він волів би спочатку сам ознайомитися зі справою. Але на те вже не було ради. Фельцман надав свій кабінет у розпорядження міліції, і щойно Дементій всівся за стіл, як зажадав побалакати з адміністратором нижнього холу.

Дейкало прилаштувався у кутку.

— Давай домовимося, — суворо подивився на нього майор. — По-перше, ти ні в що не втручаєшся, а по-друге, нічого не друкуєш без мого дозволу — це може зашкодити слідству.

Авенір слухняно кивнув.

— Чи насправді вбито Жанну Задорожну? — у свою чергу спитав він.

— Так. Хоча тіло досі офіційно ніхто не упізнав.

— Тут учора був її приятель, а може, помічник чи агент, не знаю точно, Євген, забув прізвище. Він казав, що вона десь повіялася з друзями, нехтуючи справами. Був дуже засмучений.

Дементій щось записав на папірці. Дейкало залишився задоволений:

— От бачиш, преса теж на щось годиться.

З власного досвіду Дементій знав, що найбільш спостережливий з усієї обслуги у готелі, звичайно ж, адміністратор холу. Дуже часто злочини розкривалися тільки завдяки інформації, що її надавали ці люди.

Адміністратор, який щойно заступив на зміну, ввійшов до кабінету й потис руку Миколі, з яким уже зустрічався, і кивнув Дейкалу, якого частенько бачив у барі готелю. Він був уже в курсі того, що трапилося, тому Дементію не довелося гаяти час, аби пояснити йому все спочатку. Він негайно почав допит:

— Ви не можете сказати, коли ця дівчина прийшла до готелю?

Адміністратор підвів очі до стелі, намагаючись згадати:

— Мені здається, що це було близько п’ятої години.

Це здивувало Миколу Дементія. О п’ятій? Виходить, вона провела в готелі вже понад чотирнадцять годин.

— Вона про кого-небудь запитувала?

— Ні. Пройшла по холу й піднялася сходами, начебто знала, куди їй треба йти.

— Невже не їхала на ліфті?

— Ні.

— Тоді, скоріш за все, номер, куди вона попрямувала, на другому або на третьому поверсі. Адже щоб піднятися вище, їй довелося б скористатися ліфтом.

Адміністратор кивнув на знак згоди.

— Або вона викликала ліфт з другого поверху, щоб ніхто не здогадався, до кого їхала.

— А хтось цікавився нею?

— Приблизно о пів на сьому вчора один із фоторепортерів спитав, чи залишала вона готель. Я відповів, що не виходила.

— Хто це був?

— Геннадій Калач. Він тут акредитований від однієї скандальної газетки, — на цих словах Дементій перевів погляд на Авеніра. Той кивнув, підтверджуючи слова адміністратора. Підбадьорений службовець продовжив: — Я б узагалі волів не бачити його в нашому готелі. Він п’яничка, і вигляд має досить непривабливий. Але ж фестиваль, ви розумієте…

Микола Дементій зрозумів, що в інші дні Калача навіть до холу готелю не пустили б. Він записав своїм розгонистим, але чітким почерком: «Геннадій Калач, алкоголік, журналіст. Запитував про Жанну Задорожну о шостій тридцять вечора».

— Він не пояснив, чим викликана така цікавість?

— Ні. Трохи раніше Калач дав мені двадцять гривень, попросивши повідомити, коли Віталій Гаранджа повернеться у свій номер. Знаючи цю людину, я навіть здивувався, що він легко виклав таку суму.

— Гаранджа? Це той самий режисер? Майбутня зірка національного кіно?

Авенір зареготав:

— Дивись при ньому такого не ляпни. Він вважає себе видатним митцем, і аж ніяк не майбутньою зіркою.

Адміністратор осудливо озирнувся на Авеніра:

— Так, звісно, пан Гаранджа зі своєю подругою живуть у номері на сьомому поверсі.

Микола Дементій знову щось занотував.

— А хтось іще цікавився цією особою?

— Ні.

Микола Дементій довго розглядав папірець перед собою. Він сподівався отримати від адміністратора більше інформації. Хоча дещо все-таки довідатися вдалося. Треба перевірити всі версії. Майор не сумнівався, що цей Геннадій Калач цікавився Жанною Задорожного лише з професійної точки зору. Та й дізнавався він про неї о пів на сьому вечора. Дівчина вже перебувала в готелі понад півтори години. Микола Дементій подякував черговому адміністратору і сказав, що коли той йому ще знадобиться, він з ним зустрінеться.

Коли адміністратор пішов, майор підняв телефонну трубку й попросив з’єднати його з тією кімнатою на третьому поверсі, де судмедексперт оглядав тіло.

Дівчина-телефоністка, яка вже чула, як і решта обслуги готелю, про те, що сталося, негайно з’єднала його.

— Привіт, Михайле, — кинув у слухавку Дементій. — Маєш щось для мене?

— Ти завжди женеш, як на пожежу, а нашим клієнтам уже нема куди поспішати, — пробурмотів лікар. — Поки єдине, що можу засвідчити напевне, то це смерть дівчини. І померла вона приблизно між пів на п’яту і пів на шосту минулого вечора.

— А з’явилася в готелі за кілька хвилин п’ята, виходить, її вбили між п’ятою і половиною шостої. Щось іще?

— Її задушено тонкою мотузкою. Ну, знаєш, такою, наприклад, що підтримує портьєри. Відбиток на шкірі доволі чіткий. Отже, спочатку треба шукати мотузку. Може, навіть у готелі.

— Слухай, піджени трохи фотографа, хай терміново проявить плівку і надрукує фотографії.

— Я йому, певна річ, усе передам, але це затримає вивчення трупа.

— Зараз важливіші фотографії. Може, справді, вийдемо на слід. Ще що?

— У дівчини під нігтями виявлені шматочки шкіри, можливо, вона пручалася. Я думаю, що в нападника повинні залишитися доволі глибокі подряпини.

Микола Дементій заплющив очі, намагаючись уявити сцену вбивства.

— Що ж, це дуже добре, — і він закінчив розмову.

Повернувшись до Дейкала, який зі свого кутка уважно дослухався до розмови, майор підсумував:

— Вочевидь розслідування буде не настільки складним, як припускалося раніше. Я хочу, щоб ти довідався серед своєї братії-журналістів, де дівчина була напередодні. Мені необхідно знати всі її вчорашні пересування, особливо між другою і четвертою годинами дня. Актрису знали багато учасників і гостей фестивалю. І якщо хтось її бачив, то напевно зможе щось додати. А тепер потрібно знайти Геннадія Калача. Нехай Іван Рудько цим займеться, але спочатку скажи, що я хочу його бачити.

Дейкало негайно кинувся виконувати розпорядження. За кілька хвилин Іван Рудько, який уже поголився і надяг свій найкращий костюм, входив до кабінету.

— Ви бачили, коли ця дівчина з’явилася в готелі? — запитав Микола Дементій, щойно Рудько прилаштувався на стільці.

— Ні. Я пройшовся коридорами о п’ятій годині. У цей час, як правило, у номерах майже немає мешканців, тому я зазвичай проходжаюся поверхами. Розумієте, у дні фестивалю в нас завжди наплив незнайомих людей. І злочинцеві нічого не вартує пробратися на верхні поверхи й увійти до чийогось номера. До того ж дехто з наших клієнтів забуває ключі у дверях. Необхідно перевірити і такий варіант.

— Не думаю, щоб це відбулося саме так. Мені здається, що дівчину вбив хтось із мешканців готелю. Вона ж бо померла між п’ятою і пів на шосту вечора, її тіло напевно було заховано доти, допоки убивця не відчув себе у безпеці, тоді й підклав труп у ліфт. Я певен, що злочин скоєно або на першому, або на другому поверсі. Ми можемо довідатися, коли востаннє ліфт рухався перед тим, як знайшли тіло?

Іван Рудько вже мав відповідь на це запитання:

— Я довідався про це, майоре. Ліфт безперервно рухався майже до другої ночі, але потім довго стояв унизу. Та між третьою і половиною четвертої ліфт поїхав нагору. Це бачив нічний черговий по табло над кабіною. Потім табло згасло, а за кілька хвилин воно знову засвітилося. Виходить, ліфт рухався між поверхами. Я вважаю, що, скориш за все, ним скористався убивця, бо після цього ліфт більше не викликали.

Микола Дементій знову щось записав.

— А під час вашого чергування ви не зустріли на поверхах когось чужого чи незнайомця?

— Та був там один журналіст. Я засік його на сьомому поверсі. Він підслуховував під дверима номера Гаранджи.

— І хто він? — запитав Микола Дементій, взявши олівець.

— Його звуть Геннадій Калач. Він…

— А… Так, у мене є на нього інформація, — перервав його Дементій. — Щось цей п’яничка починає мене страшенно цікавити. Що він робив біля дверей пана Гаранджи?

— Сказав, що адміністратор на першому поверсі повідомив йому, що пан Гаранджа у себе в номері.

— А він там був?

— Ні. Пішов за кілька хвилин до того, як я побачив під дверима Калача.

— Тож у номері нікого не було?

— Так, не було.

— Ви кажете, що Калач стояв і підслуховував під дверима?

— Може, він постукав і чекав, коли йому відчинять…

— О котрій це було?

— Кілька хвилин по п’ятій.

Микола Дементій почухав ніс кінчиком олівця.

— Приблизно у той час, коли дівчину було вбито, — сказав він, ніби сам до себе. — Виходить, цей Калач знаходився в готелі саме тоді, коли було скоєно злочин.

— Так, схоже.

— А вийшов він з готелю аж уранці? — перепитав Дейкало.

— Так.

Дементій знову повернувся до Рудька:

— Ви можете з’ясувати, коли він залишив готель?

— Звичайно, я запитаю в нічного чергового, який, до речі, чекає біля дверей. Він, напевно, хоче щось повідомити.

Іван швидко вийшов з кімнати.

Микола Дементій обміркував отриману інформацію. Кинув погляд на годинник на стіні. Він показував за двадцять восьму. Іван Рудько повернувся за кілька хвилин:

— Нічний черговий каже, що бачив, як Калач вийшов уранці за п’ять четверта.

Микола Дементій, постукуючи олівцем по столу, подивився на нього:

— А Калач не сказав, що робив у готелі о такій порі?

— Ні. Він спустився сходами і, як здалося черговому, був п’яний. Загалом пересувався якось непевно. Вийшов мовчки.

— Дуже цікаво. Напевно, на той час тіло дівчини вже лежало в ліфті, — Микола Дементій подивився на свої записи. — Дівчину задушили шнуром від портьєри. Вони є у кожному номері?

Іван Рудько знизав плечима. Весь його вигляд засвідчував, що достеменно не знає, але не проти уточнити.

— От і добре. У такому разі, будь ласка, з’ясуйте це для мене. Якщо шнури на різних поверхах різні, принесіть мені зразки всіх.

Рудько запевнив, що зробить усе, як його просить слідчий.

Дементій розслабився у шкіряному кріслі. Запалив сигарету, затягнувся і довго дивився на протилежну стіну.

Зайшов міліцейський фотограф, розклав перед майором знімки.

— Ось, — сказав він. — Це найкраще, що я міг зробити тут, у бюро обслуговування, а не у своїй лабораторії.

Майор заходився вивчати фотографії: витяг збільшувальне скло з кишені й нахилився над столом. Потому випростався й відклав лупу вбік:

— Непогано. Плетиво шнура видно чітко.

Незабаром повернувся Рудько й приніс із собою кілька тонких шовкових шнурів, усі вони були різного кольору. Виявилося, що на кожному поверсі готелю номери оздоблені в іншій кольоровій гамі.

Дементій покрутив мотузочки в руках, посміхнувся:

— Ось ця з якого поверху?

Рудько замислився:

— Бежева? Зараз, — він поліз до свого записника. — От, прошу дуже, це сьомий і восьмий.

— Чудово! Отже, ми тепер знаємо, що дівчину задушили на сьомому чи восьмому поверсі. Тож мені треба список усіх, хто проживає на цих двох поверхах.

Цієї миті задзеленькав мобільник у кишені Дементія.

Він послухав хвильку. Телефонував Дейкало.

— Слухай, Миколо, я довідався, де проживала ця дівчина. В «Україні». А також прізвище її друга-агента. Його звуть Євген Гиренко. Він зараз буде у тебе. І ще. Бачили, як ця дівчина, Жанна, розмовляла о пів на п’яту у барі цього готелю з чоловіком. Двоє моїх знайомих його знають. Це Віталій Гаранджа, режисер.

Дементій довго мовчав.

Авенір чекав, чекав, а тоді загукав у трубку:

— Алло! Миколо, ти мене чуєш?

— Та чую-чую. Я просто замислився. Мені терміново потрібен Геннадій Калач. Це надзвичайно важливо, — Дементій повернувся до Рудька. — Спробуйте розшукати його. Знайдіть усіх, кого можна.

Майор знову звернувся до журналіста, який терпляче чекав біля слухавки:

— Ти де? У готелі? Приходь сюди якомога швидше. Треба побалакати, — і відключився.

За кілька хвилин Авенір зайшов до кабінету. Микола Дементій усе ще розмірковував над фотографіями. Побачивши приятеля, він відсунув їх убік.

— Розкажи мені про Гаранджу.

Дейкало знизав плечима.

— Талановитий режисер, але зарозумілий і пихатий. Зробив два фільми, які мали успіх і касу, тому вважає себе генієм. Багатенький Буратіно. Йому під сорок. Живе зараз з Маргаритою, яку ти добре знаєш через її минуле. До всіх ставиться зверхньо, особливо до жінок. Кажуть, день чи два тому в нього з Жанною Задорожною виникла суперечка. Очевидно, вона його відшила. Це було в барі, багато хто бачив. Але особливо не дослухалися, тому причин суперечки до пуття ніхто не второпав.

Дементій повернувся до Рудька, який ствердно кивав головою:

— А ви можете довідатися, де він був, коли дівчина загинула?

— Я розпитаю, — коротко відповів Іван і вийшов.

Дементій узяв олівець і почав щось креслити у блокноті. Він ще малював, коли Рудько повернувся.

— Гаранджа піднявся у номер близько четвертої години, — повідомив Іван Рудько. — Маргарита з’явилася невдовзі після нього.

— Маргарита?

— Так. Адміністратор пам’ятає, як вона попрохала ключ, і він їй відповів, що пан Гаранджа щойно пішов до себе.

— Виходить, Маргарита перебувала в номері разом із Гаранджою в момент убивства дівчини?

Іван Рудько насторожено зиркнув на нього:

— Ви так кажете, начебто думаєте, що тут є якийсь зв’язок.

Дементій похитав головою:

— Необхідно опрацювати всі варіанти. Ми повинні послухати, що скаже Калач-алкоголік. Більш за все мене цікавить, чому дівчину вбили?

Він витяг телефон і подзвонив судмедексперту Гімпелю.

— Слухай, — перепитав, — ти не сказав головного. Дівчину зґвалтували чи ні? — хвильку послухав. — Це виключається. То чому ж її все-таки вбили?

Майор знову заходився щось креслити у своєму блокноті.

Десь близько восьмої Віталій Гаранджа прокинувся, спав він цілком спокійно. Підвів голову, подивився на годинник, умостився зручніше й заплющив очі. Полежав так кілька хвилин, мріючи про Ніну, і тільки потім згадав про Жанну Задорожну. На мить йому стало зле. Та дуже швидко Гаранджа заспокоївся: адже він позбувся тіла, і міліція навряд чи запідозрить його. Надзвичайно складно зв’язати убивство без мотиву з убивцею. Цікаво, чи її вже знайшли? Гаранджа різко підняв телефонну слухавку, викликав обслуговування й попросив, щоб йому в номер принесли каву. Потім підвівся з ліжка, прийняв холодний душ, а вже коли зачісувався, у двері постукав офіціант, котрий виконував його замовлення.

Віталій уважно поглянув на чоловіка в костюмі служби сервісу, але з його одутлого гладкого обличчя годі було що-небудь зрозуміти.

— Що там трапилося? — запитав Віталій, надягаючи халат.

— Даруйте, пане?

— Мені здалося, що я чув якийсь шум, щось там відбувалося в коридорі. Комусь зле?

— Перепрошую, пане, я не знаю.

Коли офіціант вийшов, Гаранджа визирнув у вікно. Хоча було ще досить рано, особливо як на гостей фестивалю (перегляди ж бо закінчувалися дуже пізно, тож мешканці готелю спали мало не до обіду), він побачив, що багато хто вже прогулюється під вікнами. Біля самого входу він побачив дві припарковані міліцейські машини. Сумнівів не залишилося жодних — вони її знайшли».

Відчуття збудження змушувало його руки легенько тремтіти весь час, поки він наливав каву і жадібно пив її. «Може, зійти вниз і подивитися, що там робиться? — подумав він. — Прикро пропустити розвиток дії у виставі, після того як я все так добре організував. І сцену, й акторів».

Випивши другу чашку кави й одягнувшись, Гаранджа попрямував був до дверей, але вчасно зупинився, згадавши, що в нього сильно подряпана рука. Три червоні смуги відверто дисонували з засмаглою шкірою й одразу кидалися у вічі. «Треба натягнути яку-небудь сорочку чи куртку з довгими рукавами», — вирішив він і витяг з шафи джинсову курточку.

Перше, на що Віталій звернув увагу, коли вийшов у коридор, була табличка на ліфті: «На ремонті». Отже, розслідування розпочалося. Зрештою, напевне, не так уже все й погано. Принаймні адреналін у крові грає. Зараз міліція заметушилася, і, можливо, пригода виявиться більш захопливою, аніж він собі уявляв.

Віталій спустився до холу іншим ліфтом. Готель жив звичним життям: адміністратор переглядав пошту за своєю стійкою, Фельцман, директор, стояв біля скляних дверей. Гаранджа зробив кілька кроків і підійшов до телефонних будок, звідки чудово проглядався весь хол. Ніякої міліції він не побачив і від цього навіть трохи засмутився. Готель сприйняв звістку про труп, знайдений в одному з ліфтів, дуже спокійно. Віталій підійшов до адміністратора й купив «Факти». Потім, обравши найоптимальніше для спостереження крісло, зручно вмостився.

Віталій Гаранджа перегортав газету вже хвилин десять-п’ятнадцять, коли помітив високого худорлявого чоловіка зі світлим волоссям і виразним обличчям, який, увійшовши до холу, кивнув Фельцману, а той йому теж кивнув у відповідь. Потім вони разом подалися у комірчину за стійкою адміністратора. «Ось у чому річ, — подумав Гаранджа. — У них там штаб розслідування. Я упевнений, що вони ще нічого не знають. Цікаво, за якою схемою вони діють?» Він дістав з кишені свій золотий портсигар і прикурив сигарету. Коли Віталій ховав портсигар назад, через вхідні двері пройшли двоє чоловіків, яких учора ввечері він бачив у барі. Це були Євген Гиренко й Авенір Дейкало. Авенір підтримував Євгена під лікоть. За ними йшов місцевий охоронець. Він вів Гиренка до слідчого, а потім того чекало упізнання тіла. Євген дотепер був у шоці і йшов дуже невпевнено. Його обличчя сполотніло, очі немов застигли. Гаранджа помітив, як усі вони зникли у кімнаті позаду стійки адміністратора. «Стає все цікавіше», — знову подумав він. Шкода, звичайно: він не чує, що там у них відбувається, але принаймні може здалеку спостерігати за розвитком подій.

Майор Дементій допитував Гиренка. Він розмовляв з ним зовсім м’яко, бо бачив, який вражений Євген. Той уже розповів йому про отриману напередодні SMS-ку, у якій повідомлялося, що дівчина зібралася провести вечір з друзями.

Микола Дементій поцікавився, чи часто Жанна взагалі надсилала йому повідомлення, як вона їх звичайно писала. Євген відповів, що Жанна частенько надсилала йому повідомлення, але ось розділові знаки вона не дуже поважала, тому писала без ком, крапок і великих літер. Він учора був дуже здивований, коли отримав від неї таку грамотну SMS-ку, але подумав, що хтось із друзів їй допоміг. Дементій кивав головою, притакуючи. Потім він спитав Гиренка:

— Малоймовірно, що дівчина сама написала це повідомлення. Скоріше за все, це було зроблено убивцею, аби виграти час, проте він використав її мобільник. Це ми вже встановили. Як ви вважаєте, чи існували причини, через які її було вбито?

Гиренко заперечливо похитав головою:

— Ні. Це, напевно, який-небудь причмелений, маніяк. Кому вона взагалі потрібна? Чому її треба було вбивати? Вона зовсім ще дитина, — і він гучно висякався, щоб приховати свої почуття.

— Отже, пан Гаранджа зацікавився Жанною як актрисою? — запитав Дементій. — Він пропонував зустрітися?

— Ні, не пропонував, але сказав, що Жанна непогана актриса, достойна гарної ролі. Я хотів улаштувати їм зустріч наче ненавмисно, у барі. Тим більше що напередодні він… — Євген затнувся. — Ну, коротше, він… Це, зрештою, справи не стосується… Я повинен був зайти за нею в бар о восьмій годині, але одержав це повідомлення. Я довго думав, куди і з ким вона могла податися, але так і не здогадався.

— Вона на той час була вже мертва. Ви залишили дівчину одну в барі приблизно о пів на п’яту і пішли на перегляд, де зустрілися з Гаранджою. Так?

— Так. Я побачив його після сеансу.

— Тобто приблизно о восьмій годині?

— Так.

— Прикра історія. Вам дуже не пощастило.

— Ще б пак! Я покладав такі сподівання на цей кінофестиваль. Це був величезний шанс і для неї, і для мене. А закінчилося ось чим…

— Той, хто все це зробив, мусить понести покарання, — докинув Авенір.

— Безумовно, — погодився Дементій. — Треба лише спочатку розібратися що до чого, і для цього мені знадобиться ваша допомога. Насамперед скажіть, чи мала вона з собою сумочку? Коли її знайшли в ліфті, вона нічого не мала при собі. Це дуже дивно, зазвичай дівчата без сумочок не ходять.

— Так, сумочка була. Я їй подарував. Вона там носила різний дріб’язок: косметику, носовичок… Така маленька сумочка зі шкіри, з її ініціалами.

— Дівчина могла залишити її вдома? Ми ще не оглядали її номер.

— Виключено. Я ніколи не бачив, щоб вона виходила без сумочки.

Дементій знову зробив якийсь запис у блокноті.

— І ще дещо мені здалося дивним, — продовжив Гиренко. — Вона носила намисто, а зараз його на ній нема. Може, доктор зняв, коли перевертав тіло?

— Намисто? Але на ній, коли знайшли тіло, не було ніякого намиста. Я, звичайно, перевірю. Ще щось можете сказати? Вона мала коханця? Чи як ви кажете — тата?

— Жанна була серйозною дівчиною і думала тільки про свою кар’єру. Вона знала, що їй ще рано виходити заміж.

— Ну, я вас не зовсім про заміж питаю… — почав був Дементій, але замовк на півслові, побачивши, як перемінився на обличчі Гиренко.

Після того як Євген пішов, Микола Дементій віддав розпорядження негайно розпочати пошуки сумочки Жанни, потім вийшов у хол до адміністратора:

— Скажіть, ви не могли б пригадати, на пані Задорожній було намисто, коли та прийшла до готелю?

Адміністратор довго мовчав, потім повільно вимовив:

— Так, здається, було. Пам’ятаю, тоді ще подумав, як прекрасно воно пасує до її засмаглої шкіри. Великі рожеві намистини з сердоліку.

— Маєте потрясну пам’ять, — похвалив майор. — Я вас вітаю.

Спостерігаючи за всім цим, Віталій Гаранджа замислився, хто цей високий худорлявий чоловік, який щойно вийшов з кімнатки позаду реєстраційної стійки і розмовляє з адміністратором. Напевно, він з міліції і, схоже, велика шишка. Мабуть, навіть очолює розслідування. Гаранджа довго його роздивлявся. Він помітив, що охоронець, який заходив до закапелка адміністратора з приятелем Жанни (Віталій відразу впізнав цього чоловіка), теж вийшов у хол і уважно зиркнув на нього. Потім начальник охорони підійшов до міліцейського чина і щось прошепотів йому, після чого той різко повернув голову і теж подивився в його бік. Гаранджу настільки захопило спостереження за перебігом подій, що він не відразу звернув увагу на те, що в усьому холі, крім нього, не було нікого з мешканців готелю, тільки співробітники міліції і готелю, і це певною мірою його виказувало. До того моменту, як він перехопив погляди двох чоловіків, Віталій Гаранджа насолоджувався тим, що може спостерігати події, а сам при цьому залишається начебто невидимим. Тепер же він відчув страх і спробував зробити вигляд, що зачитався газетою. «Напевно, не треба було приходити сюди так рано», — подумав він і відчув, як серце його закалаталося. Мабуть, він привернув до себе непотрібну увагу. Втім, у міліції не було причин зв’язувати його з мертвою дівчиною. Але, з іншого боку, можливо, безпечніше поки піти звідси. Він зараз встане і піде гуляти, а повернеться, коли в холі буде побільше людей.

Начебто нічого не сталося, він склав газету й кинув швидкий погляд на міліціонерів. Його серце ледь не зупинилося, коли один із них попрямував просто до нього. Гаранджа перелякався. Він сидів нерухомо, сигарета догоряла між пальців. Він відчував, як обливається холодним потом, обличчя міліціонера нічого не виражало, його світлі очі уважно дивилися на Віталія:

— Пан Гаранджа?

— Так, це я, — відповів Віталій раптово захриплим голосом.

— Я — майор Микола Дементій з міліції. Чи не приділите мені кілька хвилин?

Гаранджа облизав пересохлі губи, а потім через силу вичавив з себе:

— А в чому річ?

— Не могли б ви пройти зі мною туди, де нам ніхто не заважатиме? — спитав Микола Дементій. — От, наприклад, у ту кімнатку за стійкою?

Він повернувся і пішов через хол, обертаючись раз у раз, щоб перевірити, чи йде за ним Гаранджа. Ще секунд десять Віталій залишався у кріслі. У голові проносилися думки: «Що це значить? Невже вони про щось довідалися? Може, я припустився помилки, і вони вже вийшли на мій слід. Тоді цей чоловік зараз заарештує мене». Потім зібравшись на силі, він підвівся й пішов за майором. Це було те саме випробування, якого він чекав: «А як вони зможуть що-небудь довести?» Його трохи нудило. Огидне відчуття. Серце билося, як відбійний молоток.

Він зайшов до задньої кімнати чергового адміністратора, де вже сидів і чекав його майор Дементій.