Іван і Чорна Пантера

I. Іван

Мамин голос, як завше, застає Івана зненацька. Він спиняється, озирається, присідає. Та думає, що не годиться отако лякатися, тому підводиться, нахиляє голову набік і затуляє пальцями вуха. Не засуває у вуха, як часом робить, а просто притискає пальці до вух.

«Я теперка як боцюн», — думає зненацька Іван.

Годилося б підняти ногу, тоді схожість із птахом буде справдешня, та раптом впаде? До того ж у боцюнів нема рук, щоб затуляти вуха. Є крила, але вони навряд чи годяться для такого діла. Ліпше кудись присісти. Он хоча б там, під тином. Мо’, мама більше не кликатимуть. Де там! Ледь сідає…

— Іване, — кричить мати, десь там, по другий бік хати. — Ти чуєш, Іване? Йди-но сюди!

Іван не чує. Точніше, вдає, що не чує. Його охопило те, що можна назвати світовою скорботою. Чи відчуттям світової скорботи. Десь він чув ці слова або читав, і вони йому сподобалися. Авжеж, від покійного батька (покійного? али ж батько тільки бозна-куди поваландався) лишилося чимало книжок — не тільки «Геометрія», «Тригонометрія», не тільки «Русские народные сказки» і «Сказки народов СССР», але й чотиритомник Джека Лондона (точніше, чотири томи з восьмитомника), і «Пригоди короля Артура», «Молоді літа короля Генріха IV» і «Вибране» Миколи Нагнибіди, і «Избранное» Юрія Ритхеу (прізвища цих двох Іван запам’ятав, надто незвичні вони були) і ще багато чого. Бібліотека Иванова знаходиться на горищі, він склав книжки рівненьким рядочком біля старої напівполаманої скрині, хотів коло комина, там би книжкам було тепліше, та мати зарепетувала, що вони можуть зайнятися. Чи то він сам так вирішив? Мати взагалі б, якби могла, книжки повикидала, вони їй нагадують про дурного батька. Та Іван хитрий, він сказав, що на горищі живе великий чорний щур з іклом, що стирчить із рота, і мати того щура страшенно боїться, хоч ніби й не вірить у його існування.

Хоча Іван добре знає того щура, може його описати, носить йому хліба, навіть мнясо, й кладе біля комина. Вночі, коли йому не спиться, він уявляє, як щур вилізає зі своєї схованки, скрадається до хліба і хрумтить шкуринкою. Щуряче ікло блищить на місячному світлі.

Іван хоче написати щось про щура — може, оповідання, може, трактат (трататат, каже Іван), та не знає, з чого почати. Іноді думає, що можна б почати з опису щурячих очей, які вдивляються в темряву. Слово «трактат-трататат» він знає з синього «Философского словаря», виданого ще в совєтьські часи, старого й обтріпаного, як багато книжок, що дісталися йому від батька.

Згадавши про батька, Іван подумав, що таки треба відгукнутися на мамин поклик. Відгукнутися й неодмінного спитати про батька. Чогось йому здається, що мама знає, де батько тепер. Іван підвівся з колоди, на якій сидів і споглядав подвір’я, щоб іти до мами, та мама його випередила. Вона з’явилася з-за вугла хати, як богиня помсти за синову неслухняність й удавану глухоту — худа, розтріпана, наполовину сива.

— Ідоле окаянний, чого ти стовбичиш, як те опудало? Хіба ти не чув, як я кликала?

— Чув, матусю, та мене обхопила світова скорбота, — відказав Іван і трохи зіщулився, бо зрозумів, що мати шукає поглядом дрючка.

— Я тобі дам скорботу, я тобі дам світову, іскри тобі посиплються, — мама таки намацує очима ломачку і поволечки нагинається, аби її підняти.

Але Іван маму випереджає. Він хапає ломачку, хоче її відкинути, та раптом передумує. Він простягає шорстку і ще мокру од вранішньої роси ломачку мамі. Мати дивиться на сина спершу трохи ошаліло, а потім у її погляді показує дзьоба дивний чорний птах.

— Та беріть вже, матусю, бийте, коли вам так хочеться, — каже Іван і тицяє ломачку в матусині руки. — Я собі витерплю, така моя доля.

З його очей витискується сльозинка.

Одна-однісінька.

«Чому не дві, а хоча б три? — думає Іван. — Чого ти, око, таке скупе?»

— Ну не гаспид же окаянний, ну не одоробло ж ахтиянське, — вириває мама ломачку з синових рук і жбурляє геть.

— Чого ви-те, мамо?

— Чого? Він ще й здівається над рідненькою матір’ю. — У мами виходить «ріденька». — А щоб тебе підняло та над хлівом перевернуло. Марш гній викидати, гаспиде троямирський.

Під конвоєм матері Іван іде до хліва. Уявляє, як би він летів над ним і неодмінно впав би над тим місцем, де рохкає льоха. Ряба породиста льоха й цього року привела шестеро поросят, незважаючи на свій поважний, як для свинячого племені, вік. Та всіх забрала старша Іванова сестра Нюра, яку Іван прозиває Нюрка — розпатлана дзюрка. Або Нюрка — не зашита дзюрка. За те сестра неодмінно обзиває його придурком. Та до цього слова Іванові не звикати. Воно як реп’ях, що пізнього літа чи ранньої осені неодмінно вчепиться на штани, куди б ти не пішов. Іван пробував опиратися — хай Нюрка-дзюрка зоставить їм хоча б одне поросє, восени на празника (його, Іванового празника — Івана Богослова) заколють і матимуть свіжину.

— Ням-ням, — сказав Іван. — Ми тоже з мамою хочемо їсти.

Але Нюрка на те сказала, що свіжини вона їм принесе, а поросята потрібні на продаж, вона ж вчить у місті на дохтурку доньку Ліну.

— Я же Ліночку вчу, ще й тебе, придурка, колися полічить, як надумаєш скапаратися, — сказала Нюрка, — ци як зновика краски вип’єш.

То вона натякала, що Іван колись улив до банки з рештками червоної фарби (банку знайшов на дорозі коло магазину) води (кип’яченої, бо, як кажуть мати, дурний він-то дурний, та хитрий) — надто вже хотілося попробувати саморобного червоного вина. Вина, бо до тої суміші додав трохи самогонки. Вона й порятувала його од опіків і капітального отруєння, як сказала фершалка з сусіднього села. А так виблював, промили шлунок, і живе Іван, як ні в чому не бувало, тільки часом жолудок поболює. Хоча скільки там випив — ковток чи два…

Іван підходить до дверей хліва, спиняється. Стоїть і дивиться на матір. Жде. А чого? Маминого слова?

— Ну, чого тобі?

Мама явно чекає якоїсь каверзи. Іван мусить виправдати її сподівання.

— Я викину і гній, і чого треба зроблю, — каже Іван. — Все зроблю, тико скажете мені їдне…

— Що ще? Зновика про того заблуду мучити будеш?

— Ага… Тико не про заблуду питатиму, а таточка мого рідного…

Іван, здається, от-от заголосить. Мати не витримує і б’є його свею худенькою висхлою рукою. Одвічна їхня суперечка: Іван хоче дізнатися, куди ж подівся батько, вірить, що він десь таки живий, а мати… Іванові часом здається, що мамі ті згадки насправді приємні, що не так вона вже й злиться. Більше для відімості, для ока.

— Мамо, — каже він. — Матусю, я не буду більше питати про тата. Хай би він згорів і вигорів. Синім і зеленим вогнем. І чорним та білим. І тим, що як руда краска…

— Що ти там лепечеш, окаянцю…

Іван вже не чує маминих слів, бо заходить до хліва й береться за вила. Крізь відчинену ляду викидає гній на двір. Льоху мама вже перегнала до іншої загорожі. Колись там жив-поживав, бульбу жував і пійло крізь зубиська та рило цідив кабанець. Та теперка тримати кабанця накладно, не під силу їм — мама каже, що вона стара й недужа, а Іван — ледащо. Іван добре знає, і всі в Кукурічках те знають: він зувсім ніяке не ледащо, нікди й нізащо, того й наймають — рубати дрова, викидати й розкидати гній, помагати копати й садити бульбу, навіть полоти город. За роботу Іван просить стабільну плату — рубличка. Він каже — руплика. Йому й дають гривню-дві, рідше три чи п’ять. Гроші Іван приносить і віддає мамі. Як і свою інваліцьку пенцію. Взагалі-то пенцію має отримати мама, як його опікун. Та після того, як Іван кілька разів влаштував істерику — хіба він не хазяїн своїм грошам — поштарка Віра оддає гроші йому, а Іван вдразу ж урочисто передає мамі. Мама ховає Іванову пенцію там, де й свою — в шафі одежній під великим стовпцем барвистих святкових хусток-шальок. Їх тамечки зо три десятки набралося, бо й діти, і родичі неодмінно дарують мамі Панасці хустки, які вона з дивною покірністю й подяками приймає, хоч добру половину ніколи й не вдягала. Зате вдягав Іван і навіть у село виходив. Мама за те на нього сабанила, та що з дурника візьмеш — гі-гі та га-га, ще й питав у перехожих, чи йому гарно. Ну, на дєвку схожий?

— Як поповій свинці в дощ, — каже мама.

— Хіба попова свиня вдягає хустку? — дивувався Іван, почувши мамині слова.

— Одчепися!

Вічно — одчепися. Маленька церковка в Кукурічках є, але правити час од часу приїжджає священик, батюшка з сусіднього села. Кукурічки село невелике — всього дев’яносто вісім хат, то разом з тими, в яких ніхто не живе, бо таких цілих одинадцять. Скільки-то хат, Іван сам перерахував. Ходив і рахував, слава Богу, вміє, та коли два рази збився, зробив мудро: нарізав палуз і з оберемком на руках пішов рахувати. Біля кожної порахованої хати встромляв лозинку в землю, а до старого зошита, що лишився од батька, олівцем заносив паличку. Порахував хату Семенихи, пішов далі, а тоді вернувся, щоб на другу вулицю йти, Семенишину хату став рахувати, а нє — палузка стирчить, знаця порахована — Іван хитрий! Люди підсміхаються, хай собі, а як німці прийдуть, спитають, що за село та скіко в нім хат, Іван і скаже точне число — дев’яносто вісім, вони й не стануть палити, бо батько ж казали, що німці люди акуратні, люблять порєдок і рахунок, і вже точно палити село, в якому знають точнісінько число хат — не стануть. Та й якби хат у Кукурічках було сто, може б, життє було якесь інакше…

Хат у Кукурічках дев’яносто вісім, а барів цілих три. Не рахуючи магазину, де є столик, за яким мона розпити пляшчину.

«Докидаю гній, то піду до Омеляна чи, може, Круцихи, пропущу чарчину, — думає тепер Іван. — До Руського не піду, сміється і просить розказати, як я з жінкою сплю. А де в мене тая жінка?»

Іван знає, де мама ховає гроші. І, влучивши момент, коли мами нема в хаті, не раз прокрадався до шафи, аби витягти звідти папірця — рупчика. Чи рубличка.

— Гаспид окаянний, злодюга триклєтий, — лається мама, завваживши, що збережень поменшало на п’ятірку чи й десятку.

А проте гроші в інше місце не перекладає. Втім, у шафі частина грошей: ті, що на мамин похорон відкладені — за божницею у вузлику. Туди Йванові зась — гріх, неодмінно рука відсохне. Ну, а гроші з шафи — дві пенції, Іванова й мамина — час від часу худшають: Нюрка то на те, то на те попросить, а то й Вітько з Волиці прийде — на цигарки, тай во, трохи тре, ну і внукам, абись тилько навідались, баба завсіди щось тицьне.

Та теперички Іван красти не піде. Він по роботі довго й старанно миє руки, відмиває чоботи од гною, знову миє руки, тоді до мами десницю простягає:

— Рупчика, мамо.

— Чого? — мама гнівається. — З якого такого празника?

— За роботу, — Іван дивиться чисто, незмигно й безневинно.

— Ну не гаспид же окаянний, ну не анциболот безпросвітний — з рідної матері плату требувати, що в свему хліві гній викидав!

Іван хотів був заплакати і пожалітися — чи то мамі, чи то вітрові, що розгулявся в саду, а може, й льосі — на свою жорстоку незавидну інваліцьку долю, та зрозумів, що мама таки грошей на пиво дасть. І дає, дістає з кишені у куфайці, а Іван думає — мама заздалегідь приготувала ті гроші. Бере до рук, наслинює пальці й рахує папірці в одну й дві гривні. Ого, ціла десятка. Можна не тільки буде купити пива, а й смачних горішків, у яких таки є присмак раків.

— Спасибі, матусю, — сказав Іван і нахилився, щоб поцілувати мамі руку.

— Ци ти здурів, — сказала мама. — Альбо насміхаєшся. Чалапай собі.

Та Іван був справді розчулений, сльози котили у нього з очей. А втім, вони текли дуже часто. З причини і без причини. Таким вже тонкосльозим він був. Али він соромився своєї сльозливості, тому затулився рукавом і подибцяв із двору. Та спинився, бо згадав, що ще сьогодні не перерахував книжки. І він вернувся й по драбині витарагунився на горище. Книжок, що стояли рівнісіньким рядком, рядочком, аж любо глянути, було, як учора, як завше — шістдесят дев’ять. Іванові дуже подобалися круглі цифри, то ж він хотів би, щоб їх було сімдесят. Али де взєти оту сімдесяту? У Кукурічках, принаймні на їхній вулиці, книжок ні в кого не водилося. Хіба що в тих хатах, де були школярі й де були підручники. Али красти книжки в дітей — останнє діло. За те можуть і руки поодсихати, як і за будь-яку крадіжку, те Іван добре знав. Він зітхнув. Господи, пошли мені ще одну книжку, попрохав. Та на горищі було тихо, ніхто не відізвався на його прохання.

— Ти не достоїн, Іване, — відповів Іван за Бога і навчіпочки добрався до причілка.

У причілкове вікно він побачив маму. Мама Панаска дивилася кудись убік, на сусідній город, певне, там щось побачила. Іван зненацька подумав, що звідси добре було б скинути цеглину і камінець. Нє, вбити маму гріх, та й похорон діло клопітне, і хто ж тоді доглядатиме його, Івана? Але налякати мона було. Щоби знала, як сварити його, Івана. Та він раптом засоромився і поспішно відвернувся. Підповз навкарачки до книжок. І з найбільшої і найтовстішої, грубезної — «Энциклопедический словарь» — дістав свій найбільший скарб. Його, скарб той безцінний, він колись знайшов на їхній автобусній зупинці, куди в Кукурічки раз на день заїжджає маршрутка. Там лежав журнал, невідомо ким залишений. Журнал (те слово Іван знав, то така товста газета) був з ненашими буквами. Іван узяв його, знічев’я погортав. І раптом спинився вражений. На фотографії, мало не на всю сторінку, стояла чорна, ну, не зовсім чорна, схожа швидше на шоколадну цукерку, дівчина в коротенькому білому платтячку. Те платтячко було аж надто коротеньке, не сягало колін і не прикривало стрункі шоколадні ноги. І по-особливому відтінювало чорноту і красу дівчини. Зверху, у вирізі, з-під плаття випирали краї цицьок, й Іван спершу аж зажмурив очі. Але ті дві чорні диньки, два великих яблука, здавалося, от-от вискочать із платтячка. І просять підтримати їх. Іван несміливо доторкнувся пальцями. А тоді відсахнувся, мовби обпікся. І перевів погляд на лице дівчини. Вона посміхалася, оголюючи рядочки білих-білих зубів. Господи, як вона посміхалася до Івана! А очі, очі її дивилися трохи примружено, насмішливо і… І заклично, наче справді кликала кудись Івана за собою. Він ледве не сказав уголос — я йду. А куди йти? Він озирнувся. На зупинці нікого не було. І на вулиці нікого не видко. Іван ще раз поглянув на вродливе, обрамлене коротко стриженим волоссям (до плечей не дістає), лице. І зрозумів, що йому несила розлучитися і з цим журналом, а головне — з цією дивною, чорношкірою дівчиною. Він ще раз озирнувся. Нікого. Тільки вітер котить вулицею якийсь пожмаканий шматок газети. Шарудить листя (тоді була осінь), і щось таємниче відчувається в цьому шарудінні. Іван хотів було сховати за пазуху журнала, та подумав, що, може, хтось спохопиться, не може не спохопитися від такої дорогоцінної пропажі. Тоді почнуть шукати, покличуть міліціянта, ще, чого доброго, в тюрму посадять. А там, як каже дядько Федось Чупринка, б’ють і плакати не дають. Там садовлять на параші. Що то таке, Іван не відав, та певно, щось вельми страшне. І з людей «пєтухів», півнів роблять, ще й кукурікати заставляють. Іван спитав було — як то: з людини півня мона зробити, а дядько Федось тико сумно засміявся.

— Все мона, плімяннику! Ни те що півня — козла з людини, свиню, що там козла, зробити мона.

Нє, красти Іван не буде. Али що ж робити? І тут він здогадався що. Ще раз озирнувшись, вирвав аркуш із чорно-шоколадною дівчиною. Дівчиною-цукеркою. Дівчиною-звабою. З янгольською посмішкою і бісівськими очима. Поспішно засунув листок за пазуху і притьмом кинувся бігти. Шалено стугоніло серце.

«Мамусю, аби ж нихто не побачив», — подумав.

Він тоді пару разів навіть перечепився. Падав і підводився. Але тітка Наталка Пудиха, що вийшла до своїх воріт, гукнула:

— Що з тобою, Йване? Хто за тобою гониться?

Не спинився, бо тая Пудиха мала чіпке прозірливе око. Могла й побачити навіть під байковою сорочкою Іванів дорогоцінний скарб.

З того часу Іван щоразу, як підіймався на горище, діставав тую картину. Довго дивився, і часом здавалося, що дівчина тоже ворушить повними соковитими губами й щось хоче сказати йому, Іванові. Може, спитати, де то вона опинилася, крадена. Іван шепотів, яка вона гарна, і навіть молився на неї. Гладив своїми шорсткими пальцями. Крадькома озирнувшись, цілував.

Раз — то було зимою — він прокинувся й довго не міг заснути. Щось його мучило. Нічого не боліло — ані зуб, ані рука не крутила. За вікном завівав зимовий вітер і, певно, гуляла хурделиця. І прислухавшись до розбійницького свисту вітру, Іван збагнув, що його мучить. Тій дівчині на горищі було холодно. Вельми зимно за такого морозиська й вітриська. Може, піти й принести до хати? Али ж мама, як побачить, напевне гніватися буде. Скаже: завів собі невідомо яку дівку, та ще й чорну. До того ж дівчина на горищі була його таємницею, належною тільки йому й нікому більше. Його серцю. Али щось же робити тре, бо інакше зусім замерзне, бідолашна. Й Іван тихенько, аби не збудити маму, встав, намацав обіч ліжка свою стару, проте таки теплу кофтину і, стараючись ступати тихенько, скрадаючись, наче кіт, рушив до дверей.

— Куди ти, Іване? — таки озвалася сонно мама. — Надвір?

— Еге, надвір, — сказав Іван. — Попудити хочу.

— То вдягайся, бо зимно, чую, — проказала мама й заснула.

Іван вибрався у сіни. Хотів було взяти й куфайку, що висіла коло дверей на цвєшку, та рішив, що надто вже засмальцьована ця вдягачка для його красуні. Став вилазити драбиною і торохнувся головою об ляду, аж іскри посипалися з очей. Переждав біль. Хоч би мама не почула теї стугняви. Нє, здається, спить. Он і хропіння вже чутно. Він відчинив ляду і забрався на темне горище, де таки було геть холодно й надсадно-протяжно свистів вітер, стукаючи по старому черепичному даху. Навпомацки дістався до книжок, намацав найбільшу. Подумав, що тре було сірника взєти, та хай вже. Ще би хату спалив. Та й вітрисько, що тут аж до кісток пробирає, міг вогонь загасити. Хай. Відсунув Іван книжки, навпомацки дістав портрета й загорнув його у кофтину. Здалося навіть, що з-під кофтини почулося задоволене зітхання і тихий-тихий смішок.

Мо’, й сказала: спаси Біг, Йване.

Тепер тоє пригадував і посміхався вже він сам.

— От як я про тебе дбаю, дитинко моя, — сказав задоволено Іван, поцілував свою красуню й заховав у «Энциклопедический словарь».

Не раз йому хотілося спитати, як її звати, та в кого спитаєш? До того ж боявся, що хтось, хто міг знати — вчительки, скажімо — дізнаються, звідки він взяв тую картинку. Та як би пояснив, чого вона в нього?

Іван зліз із горища. Вислухав мамине — що, знов начитався? Посміхнувся ще раз мовчки й пішов на пиво.

Бар Омелянів так і називався «У Омеляна». Омелян Льохкий (батько його все скаржився на біль у легенях-льохких, то так і прозвали), колишній афганець-десантник, десь поваландався по світах, кажуть, і на Кавказі та в Сербії якійсь там воював, а то раптом вернувся до Кукурічок і бара відкрив. Хлопці сміються — як у нього зветься «У Омеляна», то другий бар тре назвати «У Круцихи». Так було й писали на дверях, вона злилася, тая Настя, кукуріцька бізнесменша, але хтось уперто писав. Тоді Круциха повісила табличку: «Бар „Сопілка“». Відтоді в селі бар Круцишин стали звати «Дві дірочки».

Іван таки пішов до Омеляна. Бо Руський з нього сміється, а Круциха може за маму альбо сестру питати. А в Івана такий настрій, що говорити не хочеться. Та в Омеляна з трьох столів два вже забиті. Іван бере собі пляшку «Оболоні» й горішки, примощується в куточку.

Та до нього підсідає Петро Гнилець, що перед тим за сусіднім столом «заводився», аж його за барки брали.

— Понімаєш, яка холєра, їздив знов до району, купив білета, а хоч би гривника виграв, — жаліється. — Ну, хіба то справедливість? Виграшу нема, а баба пиляє. Каже — ти й на маршрутку потратився, і на білєт, і на сто грам, а пользи ніякої…

Про Петрову пристрасть до гри у всілякі лото знають всі. Як і те, що він ще нічого не виграв.

— От, а ти, Іване, що купив би, якби виграв мільйон? — взявся доскіпуватися Петро після того, як вицідив собі у горлянку з пляшки рештки пива. — Я би, блін, купив собі трахтура й зажив би, як настоящий хазяїн. А ти що купив би?

Іван задумується. Думає довго. Петро встигає за цей час піти й замовити в борг п’ятдесят грамів горілки. Вертаючись, ніби ненароком зачіплює пляшку за сусіднім столом. Але сам же її якось і ловить. Степан Куциків пробує перечепити Петра ногою. У барі вже стоїть шум і гам.

— Чом ти горілки не п’єш, Іване?

— Ни можу, у мене голова болєзнєна.

Іван відповідає щиро, хоч горілку вже пробував — гірка й несмачна вона, хужа, чим пиво. І в голові тоді мов черваки ворушаться. І світ кудись пливе, начеб сам по собі, без Івана.

— Я, Петрусю, якби мульйона виграв, то знаєш, щоби зробив?

— Ну? — Петро висолоплює на нього вже доволі осоловілі очі.

— Я би… Я би купив дві хати і моста через нашу річку збудував би.

Петро дивився на Івана й гикав. Голосно гикав, аж посуд на столі бряжчав.

— А на чорта тобі ще дві хати? В тебе й так хата є. А мамуня твої помруть, царствіє небесное, то сам хазяїном будеш.

Іван завагався — казати чи не казати. Але надто думка йому свербіла.

— Тоді би в нашому селі було рівно сто хат.

— Сто хат? — Петро хитається. — Не врубався.

Бо так тико дев’яносто вісім, а було б сто, терпеливо вдався пояснювати Іван. Гарна і кругла цифра, хіба нє? І в газеті тоді б написали. Бо ж сто хат у селі, рівно сто хат. Ну, придурок, блін, сплюнув Петро і спитав: а міст через їхню річечку нащо? Вона ж курці по коліно, закачуй штани й переходь. Або до броду йди. Е, ти не понімаєш, взяв його за руку Іван, якби моста поставити, то всі хотіли б через нього перейти, такий би він красівий був, з поренжами, вигнутий. Іван такого на картинці бачив. А він, Іван, стояв би на березі й брав з людей гроші за перехід, недорого, по копійці, ну, може, по десять, щоб на пиво хватало.

Тут Петро зареготав. І став голосно казати всім, що цей пришелепкуватий Іван Панасчин видумав. Чоловіки сміялися і просилися в Івана, аби взяв охороняти моста, бо ще хтось вночі вкраде або розбере на дрова. Іван посміхався і відчував, як йому стає дедалі сумніше. От-от розплачеться. Він встав і пішов до виходу, лишивши недопите пиво і з десяток не з’їдених горішків.

Він ішов, і світ хитався. Не од випитого, а від того, що світ зрушився й кудись поплив. Не може бути добрим світ, у якому не можна збудувати гарного моста через річку. В якому село не дотягає навіть до ста хат. А як покійної Бадилихи хата зовсім розвалиться, тоді доведеться цілих три добудовувати. І хіба справедливо, що з нього сміються, а він таки навіть пива не допив? Кажуть, десь там, у городі є пиво на розлив з бочки. Іван би вельми хотів такого попробувати, бо в них тільки в блєшках. Та в районі він був лиш раз у житті. Як інвалідство йому виробляли. А який з нього інвалід? Ноги є, руки є, все справне, ну в голові мурахи ци то теї, таракани-тарабани, каже Нюрка, так їх ніхто не бачить, вони й не ворушаться, скільки б Іван не прислухався. Та він про те нікому не скаже, бо ще пенцію заберуть, а копійка Іванові не зашкодить. Да, а в районі більш не був, у тім місті на сирому тісті. Тако, окромля Кукурічок, ще у Волиці, сусідньому селі, де Нюрка-дзюрка живе, та в Липовицях, де старший брат Митько. Ну, Заточинці не щитаються, бо то ж зувсім близенько. Ото й весь Іванів світ.

Нюрка? Нюрка! Чого йому згадалася Нюрка?

Тут наче хто обухом гепнув по голові чи плечах. Щось він хотів од Нюрки, але що?

Іван поплентався далі, бо так і не зміг згадати. Сум і нудьга обкладали його дедалі дужче. Він знав: єдине, що може розрадити його — то кохана чорнотіла незнайомка. Швидше, швидше. Зрештою, він здався і побіг. Бо ж треба встигнути, доки на горищі геть не стемніло.

Він убіг на подвір’я, подякував долі, що мами нема, певно десь у хаті дрімає або до сусідки пошвендяла. Тихенько заліз на горище і вийняв з книжки фотографію. Останні косі зблиски променів падали крізь віконце на чорну дівчину, котра білозубо посміхалася. Іван притулив її до грудей. Та вкотре відчув, що його щастя не повне. Він же не знає, як її звати. Міг би піти до школи, спитати, али соромився. Вчительки напевне знають. Та й учні тепер грамотні. Али ж встидно питати.

І тут йому знову зашуміло в голові. Нюрчина Лінка вчиться десь там, у ніверситеті. Али ж Катруся, друга дочка, старша школярка, грамотна дівка, напевне, повинна знати. Авжеж, мусить, вона ненаші пісні слухає і фотки артистів збирає, Іван сам бачив.

Рішення прийшло миттєво. Іван хутко спустився по драбині на землю. Нічо вже його не могло спинити. На нього найшло те, що сусідка Ганна Драбенчиха, колишня колхозна бухгалтерка, називала дивним словом — одержимість. Він кинувся із двору.

Цілий вечір і півночі ішов Іван до Волиці, де жила Нюрка з сім’єю. Йшов, притискаючи до грудей фотографію із журналу. Спершу крізь село, потім лісовою дорогою, потім полем, а далі знову крізь ліс. Йому було страшно й холодно. Та знав — мусить дійти й спитати Катрусю, як ім’я тієї, що гріє йому серце. Вийшов і сховався за хмари щербатий місяць. Десь у лісі кричала, висіваючи дрижаки на Івановому тілі, сова. Пронизував тіло крізь благеньку курточку холодний весняний вітер, що зірвався опівночі. З тим вітром прилітали й хапали Івана за плечі невидимі волохаті звірі. І тоже реготали. Заплющував Іван очі й розплющував. І далі йшов. Кілька разів починав молитву та збивався, бо до пуття не знав слів. Нарешті перед Іваном забовваніли темні примари волицьких хат. Завалували пси. Він було спинився, та таки пошкандибав далі. Пси кілько разів обгавкували його, Іван піднімав ломаку й кричав: «Щоб вас холера взяла».

Нарешті він добрався до Нюрчиної хати, де було загавкав і її великий чорний псисько, та Іван покликав його і пес упізнав несподіваного нічного гостя. Так удвох і зайшли на подвір’я. Тут Іван подумав, що серед ночі будити хазяїв не годиться, хай навіть сестра. Він стомлено опустився на колоду коло веранди. Пес підійшов і ткнувся мордою в коліна. Іван погладив його і посунувся, даючи місце. Псище притулився до нього. Іван почув, як теплішає в боку, що геть задубів. Запустив псиськові змерзлу руку в шерсть. Другою сховав листок з темною дівчиною, з якої вночі видно було хіба білі зуби, за пазуху. Скоро стомлений Іван і Нюрчин пес задрімали, а потім і зовсім заснули.

Івана першим побачив Вадим, Нюрчин чоловік, що вийшов надвір у самій майці. Кинувся, став термосити.

— Іване, ти що? Звідки ти взявся? Живий?

Іван глипнув на чоловіка, що звідкись постав над ним, подумав, що йому сниться, але враз пригадав, де він. Йому стало соромно, тіло все задубіло, і він заплакав. Хапав дрижаки й плакав.

— Що сталося? — допитувався Вадим.

— Нічо, нічо, — цокотіли Іванові зуби.

Вадим завів його до хати. Нюрка тоже вельми схарапудилася.

— Щось із мамою?

— Нє, мама живі й здорові.

— То ти просто так прийшов, серед ночі? Чого ж не збудив?

Іван хотів сказати чого, та тільки замичав. З сусідньої кімнати виглянула Катруся й найменший — Вітько.

— Зви… Звиняйте, гостинця не приніс, — зніяковіло сказав Іван.

Нюрка було взялася вичитувати Івана, що пішов проти ночі невідомо чого, певно ж і матері не сказав, та Вадим її спинив.

— Нагрій-но, жінко, чаю та дай Іванові сто грам, бач, геть задубів.

— Я зара, зара…

Нюрка несподівано послухалася одразу, налила в електрочайника води, увімкнула.

— Мені б з Катрусею поговорити, — тихо сказав Іван.

Всі дивилися на нього здивовано. Та Катруся першою щось збагнула.

— Ходімо, дядьку Іване.

Коли завела до своєї кімнати, де поспішно накинула одіяло на ліжко, запросила сісти у велике м’яке крісло.

— То що ви хотіли сказати?

І тоді Іван, соромлячись, тремтячими руками дістав з-за пазухи листок. Повагався, але все ж простяг Катрусі.

— Ти знаєш, хто то така?

Дівчина дивилася на нього здивовано. Трохи злякано, бо ж знала, що дядько Іван несповна розуму, з мухами в голові, як казав тато. Проте опанувала себе, навіть посміхнулася.

— То Таумі Ремпбелл, дядьку Іване. Американська модель.

— Модель? Мо…

Іван ворушив губами, мов хотів ще щось сказати, але не міг згадати якогось потрібного слова.

— Так, модель… Ну, то така жінка, що різну одежу перед людьми показує, — пояснила Катруся.

— Продає? — не зрозумів Іван.

— Ні. Показує, ну, зараз я поясню, — сказала Катруся.