Іван і Чорна Пантера

XV.Таумі

Через тиждень після повернення до Сполучених Штатів Таумі згадувала мандрівку до далекої загадкової Юкрейни, як дивний сон. «Невже це трапилося зі мною?» — питала вона себе. Був Київ, дурний конкурс, нехай так. Але чи була поїздка в далеке юкрейнське село серед лісів? Чи був їжак на дорозі? Поїздка до місця, де похована місцева відьма, череп, вона, Таумі, на руках у місцевого аборигена з поглядом дауна, дитини і філософа водночас?.. І раптом до Таумі прийшла думка, що тільки це й було справжнім. Їжак, ліс, заєць, цей бідолашний чоловік… А пластина? Така, як у Джавіртана. Це пояснювалося просто: предок цієї жінки міг захопити пластину-трикутника в Африці, вона могла бути копією, або копією була та, що в Джавіртана.

Таумі не знала, що старий Джавіртан нагадає про себе. Ще через тиждень після її повернення на мобілці озвався голос Ніколь:

— Тут телефонує якийсь містер, каже, що він адвокат покійного містера Джавіртана Тампереств’є. Йдеться про заповіт цього пана.

— Джавіртана?

— Очевидно, так.

— Більше він нічого не сказав?

— Окрім того, що може прислати офіційне повідомлення про місце й час оголошення заповіту. Сказав, що в списку осіб, яких заповіт стосується, є й ваше прізвище.

— Тоді давай пану адвокату мій номер.

Сухуватий чоловічий голос після напівофіційного напівкомпліменту про красу міс Таумі повідомив, що такого числа, о такій-то годині в офісі товариства захисту і розповсюдження таїтянської культури відбудеться оголошення заповіту пана Джавіртана Тамперествє його нотаріусом. Оскільки у списку осіб, які… Бажана присутність… Тим більше такої особи…

Таумі відмовилася бути присутньою і попросила надіслати копію тієї частини заповіту, яка стосується персонально її.

І ось через десять днів вона тримає в руках привезену помічником адвоката, смаглявим молодиком явно латиноамериканського походження, коробку — дерев’яну, з вигадливим візерунком на кришці. У копії заповіту написано: «Заповідаю міс Таумі Ремпбелл, громадянці США, супермоделі, дерев’яну інкрустовану і гравіровану коробку з вмістом цієї коробки і правом розпорядитися предметами, які знаходяться в коробці, згідно з її волею й бажанням. Джавіртан Тампереств’є».

Молодик вручає їй запечатаний сургучем пакетик.

— Там шифр для відкриття коробки, — каже він.

Він явно щось чекає. Чайових чи того, що коробку відчинять при ньому? Чайові він отримує, коробку Таумі відчиняє сама. У ній щось загорнуте у полотно. Коли Таумі розгортає полотно, то скрикує — там людський череп. Вона ледве не впускає його на підлогу. Руки в неї тремтять. Кладе череп на стіл. Вона здогадується, чий то череп. На дні коробки Таумі, прийшовши до тями, помічає аркуш паперу. Повагавшись (чого боятися?), бере до рук і читає. Лист Джавіртана, може, й останній лист старого в його житті. Явно писаний тремтячою рукою:

Очевидно, у старого не стачило сили дописати своє ім’я.

Таумі сиділа, не знаючи, що їй робити. Треба було привезти череп білої відьми? Але щось же їй завадило це зробити… Стати повелителькою світу? Та чи випадково, що старий Джавіртан помер саме тоді, коли вона полетіла в далеку Юкрейну?

«Я й так маю в цьому світі надто багато, щоб повірити, що я можу стати його повелителькою за допомогою двох черепів», — раптом подумала Таумі.

Чи хтось за неї. Вона озирнулася. Сама в кабінеті. Чому їй страшно? Їй пригадалися слова Джавіртана про те, як він розшукував її, як прагнув зробити знаменитою і робив усе для цього, часом усуваючи тих, хто цьому заважав.

— Мамо, мені страшно, справді страшно, — прошептала Таумі.

Але що робити з черепом? Викинути в океан, закопати в саду чи на якомусь кладовищі, зберігати як реліквію?

Череп Туммі Маліколоне лежав перед нею. Старий, почорнілий. Навіщо він їй? Куди дивляться ці пусті очниці?

— Пробач, Туммі Маліколоне, — сказала Таумі Ремпбелл. — Я не хочу тобі зла. Я теж із народу ібіро. Можливо, у нас однакова ДНК. І в мене така ж кров, якась там частина твоєї крові. Пробач мені, Туммі Маліколоне, не гнівайся.

Вона промовляла ці слова, мов у гарячці. Наче заклинання.

Все більше впадала в транс. Ось уже її очі закотилися, затряслися голова, руки.

І тут вона побачила, як до кімнати заходить вродлива біла жінка. Вона вдягнута в довгу картату спідницю і щось схоже на кофтину, а на голові має вінка із квітів — незнайомих Таумі, яких вона ще не бачила. Жінка йде, мов сомнамбула, з простягнутими руками. Очі в неї заплющені, але Таумі знає, якого вони кольору — темно-сині, глибокі, настільки виразні, як небо безхмарної ранньої осені. Жінка підходить до столу, мов сліпа (чи й справді сліпа?), мацає руками. Вона хоче знайти черепа Туммі Маліколоне, розуміє Таумі.

— Ні, ні, ні! — кричить вона й хапає черепа.

Біла жінка простягає до неї руки. Її обличчя справді біле, наче крейда. Таумі починає відступати, ось вона вже притиснута до стіни.

— Не віддам! — кричить Таумі.

І отямлюється. Біля неї стоїть Мері, секретарка.

— Що з вами? — стривожено питає вона.

— Я кричала?

— Так. Я злякалася. Вибачте, але я думала…

— Що хтось тут є?

— Ні. Що з вами щось сталося.

— А тут нікого не було?

— Ні. Ой… Міс Таумі…

Мері злякано дивиться на черепа. Вона повинна нічому не дивуватися, що б не робила її вельможна могутня Пані. Але череп в її руках…

— Не бійся, — каже Таумі. — Цей мій спадок.

— Спадок?

— Авжеж. Пам’ятаєш того старого гаїтянця, котрий запрошував мене?

— Голову якогось товариства?

— Він… Він недавно помер.

— Помер? І…

— Ні-ні, — Таумі вже сміється. — Це не його череп. Його він заповів мені.

— Черепа?

— Так. Якщо вірити цьому стариганові, то це череп моєї далекої прапра… хтозна-якої прабабці. А може, й пратітоньки.

— Це що — звичка, традиція така? — питає Мері.

— Ні, — каже Таумі. — Швидше його примха. Ходімо. Поснідаємо. Хоча… Що ж мені робити з цим дарунком?

— Він вас налякав?

— Здається.

Таумі приймає рішення: покласти череп Туммі Маліколоне до сейфа. Звідти вона не вибереться. Та вже коли кладе, їй раптом здається, що з темних глибин черепа долинає глухий стогін, якесь благання.

«Дурня», — думає Таумі.

Ось він, череп, зникає у пащі сейфа. Він старий, кістки, здається, от-от розсиплються. Яка від нього може виходити небезпека?

І раптом перед очима Таумі майнула блискавка.

«Я знаю, що робити з черепом», — подумала вона.

— О, Мері, — сказала вголос.

— Так, моя пані…

— Ти ще не вийшла заміж?

— О ні, — майже простогнала Мері.

Вона добре знала ніде не означену умову: всіх, хто працював із Таумі, особливо служниці й працівниці жіночого роду, мали бути поза шлюбом. Принаймні офіційно. Дівчата, котрі відважувалися пов’язати себе узами Гіменея, негайно звільнялися.

Ходили чутки — так має тривати, доки сама Таумі не вийде заміж. А вона не поспішала.

— У тебе є бойфренд?

— Так, моя пані.

— Постійний?

— Так. Вже другий рік.

— Він хоче на тобі одружитися?

— Так. Але…

— Ти боїшся мого гніву?

— Моя пані, — прошелестів зляканий голос Мері.

Вона була не красунею — красунь біля себе Таумі не терпіла — але доволі симпатичною. Сірі виразні очі, струнка, аж занадто худа фігурка. Донька одного з не надто впливових кутюр’є, котра чомусь так хотіла служити в Таумі. Їй, здається, тридцять два.

— Значить — боїшся, — сказала Таумі.

Ледь не промовила — це добре. Ні, вона стала інакшою. Інакшою? Вона? Після цієї дурної поїздки?

— Я дозволяю тобі вийти заміж, — сказала Таумі. — Запросиш на весілля. Скажімо, на Різдво. Але до того познайомиш мене зі своїм нареченим.

— Дякую, моя пані.

Перш ніж Таумі реалізувала задумку, що блискавкою пронизала її, вона здійснила кілька невідкладних справ. Найперше зателефонувала до модельки Іветти Сімпсоні й психоаналітика Джеймса Річардсона. Іветта відповіла, але вибухнула монологом, пересипаним добірною лайкою, в якій переважали італійські слова. Вона тепер щаслива, дуже щаслива, у мене є коханий, звичайний італійський хлопець, ми вдвох будуватимемо великий дім, це справжнє людське щастя, тобі недоступне, чуєш, американська суко?

— Я рада. Чао-какао, — сказала Таумі.

Вона всміхнулася і зовсім не розпасіювалася. Монолог свідчив — з Іветтою все гаразд. Вона нічого собі не заподіяла, і їй ніхто нічого не вчинив.

Другим був дзвінок до Річардсона. Він признався: місяців два у нього на душі було дуже тривожно. Притому тривога була начеб і безпричинною, народжувалася несподівано, невідомо звідки, наростала аж до такої межі, що йому хотілося кілька разів покінчити життя самогубством. Він ледве пересилював спокусу піти з цього світу. Навіть, коли починала наростати тривога, але ще міг себе контролювати, припинав ланцюгом до ліжка або стола. Один раз він навіть посунув стола аж до вікна, та не стачило сили відірватися, а ключа завбачливо викинув. Потім такі приступи несподівано зникли.

— Коли це сталося? — спитала Таумі.

Річардсон назвав приблизну дату, і Таумі розуміла, що це сталося після того, як вона дала згоду на поїздку до тієї Юкрейни. По череп. По череп білої відьми. Отже, старий Джавіртан чи його підручні все передбачили, прагнули нейтралізувати й психоаналітика.

— Старий підлий шолудивий пес, — сказала спересердя Таумі. — Ні, це я не вам, любий Донні. Ви ще зовсім не старий. І, тим більше, не шолудивий. Це я тому, хто хотів заподіяти вам зло.

— Зло минуло, — сказав Джеймс Дональд Річардсон. — А лишилося нездійсненне бажання.

Таумі знала, на що він натякає. Знала про його таємну закоханість. Колись вона була один раз близькою з Донні. Один. А далі щось утримувало, хоча психоаналітик був доволі привабливим чоловіком. Бажання лишатися для нього мрією, нездійсненним бажанням? Таумі добре засвоїла й цю науку, цей метод влади над чоловіками.

Бідний Джиммі-Донні! Що вона могла зробити тепер, коли у неї був Костья?

Костянтин Бранніков нагадав про себе того ж дня. Він уже в Москві, успішно вирішив усі свої справи в Японії і на Далекому Сході. Він запрошував свою любу дівчинку до рашенської столиці. Як його персональну дорогоцінну гостю і як гостю — уяви собі — наших президента і прем’єр-міністра. Вони дізналися, що така відома, прекрасна суперзірка Таумі Ремпбелл побувала в якомусь там Києві, центрі якоїсь Малоросії, й трохи ображені. Чому не в Москві? Отож. Негайно збирайся, я тебе чекаю… Ми тебе чекаємо.

— А мене не з’їсть там ваш рашен ведмідь? — пустотливо спитала Таумі.

— Що ти, що ти, — аж злякався Костья. — Він буде засліплений твоєю красою.

— Он як… А у вас… Чому ваш містер президент поцікавився саме у тебе…

— Про тебе, моя красуне?

— Так.

— Ну, в нас влада знає про всіх. До того ж про наш роман тепер пишуть, здається, всі газети.

— О, я знаю, — сказала Таумі. — Я бачила репортаж про нашу подорож до пірамід. Ці папараці…

— І не тільки, — у слухавці почулося зітхання.

І Таумі таки побувала в Москві. Правда, це сталося не відразу — після весілля Мері і її коханого Роберта, після зимового показу мод.

Після приїзду Кості до Нью-Йорка.

Збентежений і трохи зляканий Костя. Чого він боявся?

А ще була її поїздка на Гаїті. Могила Ліонеля на закинутому цвинтарі. Заросла бур’яном.

І стара-престара тітонька Габі, яка туди привела.

— Господи, чи це ти справді, моє янголятко…

Геть вицвіла, напівсліпа жінка, яка пам’ятала, виявляється, маленьку Таумі. Таумочку. Смішне норовливе дівча.

Дві покладені квітки до напіврозбитого хреста з грубого каменю.

— Прости, Ліо…

Єдине, що вона могла сказати. Замовити новий пам’ятник у старого майстра Франсуа.

— Заплющ очі, сонечко…

— І відкрити ротика?

— Ні, просто заплющ. Простягни долоньку.

Мишеня. Її зойк.

Господи, Ліо, чи ти був на цьому світі? Чи не сон її життя взагалі? Може, те, що вони переживали разом з братом, і було єдино справжнім у її житті?

І ще вона побувала на могилі Джавіртана Тампереств'є. Він заповідав не ставити надгробка і жодних пам’ятників. Нехай могила зрівняється з землею.

«Дивне бажання для людини, яка хотіла стати володарем світу», — подумала Таумі.

Чи він вирішив — або володар цього світу, або ніхто? Той, хто зникає назавжди…

Лишилися квіти на горбику землі.

І думка: невже всі старання Джавіртана були тільки для того, аби вона з тим дивним чоловіком — Джоном — зустрілася?

Але жити далі треба було. Через два тижні Таумі забула про свої сентименти. Вона сходила з трапа літака в засніженій Москві. Холодній столиці загадкової Рашен. Зодягнута в білу-білу шубку, яка так контрастно відтінювала її шоколадне обличчя. Пишна зустріч, справді ліпша, ніж у Києві. Були прийоми, зустрічі, слухання опери в Большому театрі. Екскурсія Кремлем. І зустрічі — спочатку з прем’єром, потім президентом. Таумі здалося дивним, що правителі такої великої («ньєобіятной», силкувалася вимовити вона) країни були такими маленькими на зріст. Меншими за неї. Правда, були надзвичайно чемними, подарували дорогу шубу — соболину, дорогоцінну шкатулку (хохлома, сказали при цьому дивне слово, яке Таумі не змогла зрозуміти). Срібну таріль. Прем’єр жартував і розповів якийсь місцевий і, на його думку, смішний анекдот. Спитав, чи Костья возив її на зимове полювання, чи знає вона, що таке справжній «русскій банья»…

Костья, її Костья сяяв. Потім була ніч кохання в його заміському маєтку — розкішному, як і все, що їй показували в цій північній столиці. Таумі боялася, та й не хотіла питати про Наталію. Яке їй до неї діло? Костья збирається розлучитися? Окей. Але це ще нічого не означає. У неї було мінімум четверо офіційних заручин і ще більше чуток про те, що вона поєднала нарешті долю з таким-то. З черговою знаменитістю.

І була «русскій банья», і дивувалася Таумі не так тому, що дівчатка парилися поруч з удвічі, а то й утричі старшими за них дядечками з чималими животиками, як кількістю випитої «рашен водка», після якої чоловіки геть не п’яніли. Таумі розуміла — тут зібралися багаті люди плюс представники високої влади. Вона не здивувалася, коли її Костья сказав, що з нею про щось важливе хоче поговорити важливий чин.

Чин виявився ще одним невисоким, товстеньким чоловіком. У кімнаті, куди зайшла Таумі, одягнена в легкий короткий халатик, стояв столик з напоями — коньяки і вина гарних сортів — це Таумі відразу оцінила, коли чин, який представився Віктором Івановичем, жестом запросив її до столика. Таумі присіла у м’яке, розкішне і зручне крісло, але пити відмовилася. Віктор Іванович чистісінькою англійською мовою спочатку спитав, як їй тут, про враження, сказав, що не кожен гість у них, в Росії, удостоюється честі зустрітися з двома керівниками держави… Це він схвалює, так і сказав — схвалює, видно, що міс Таумі заслужила на такий прийом. Він же їй хоче запропонувати інший прийом і обслуговування. Спритним рухом майже фокусника Віктор Іванович витяг кудись із-за столика валізу із дорогої шкіри. Тут мільйон. Мільйон доларів. Він, звісно, не розраховує на цілу ніч… Але заробити мільйон за годину, хай навіть за півгодини — це не так і мало навіть для такої зірки. То що ви пропонуєте: десь виступити на приватному подіумі, бути присутньою на корпоративній вечірці? — Таумі.

— Ну ти дайош! — сказав по-російськи Віктор Іванович з ноткою навіть якогось захоплення — дивного, перемішаного з ледь вловимим відтінком легкої огиди.

І англійською: міс Таумі, я давно вами захоплений, я ні на що велике, як ваш Костя, не претендую. Година, хай навіть півгодини.

— То ви пропонуєте віддатися за мільйон доларів? — Таумі не приховувала свого здивування і огиди найсправжнісінької.

— Мало? — спитав огрядний чоловік.

— Я не повія, — сказала Таумі. — Не віддаюся навіть за великі гроші.

— Аякже, велика цяця!

Віктор Іванович налив собі півфужера коньяку і залпом випив. Сказав, що знає про її походеньки і пригоди, нема чого прикидатися.

— Я мала стосунки з тими, хто мені подобався, у кого я закохувалася. До побачення, містер Віктор.

Таумі встала, її кігтики пантери ледь-ледь випустилися. Звівся й чоловік — господар, співрозмовник, спокусник, покупець? Перетнув їй шлях. Де й ділася його приязнь і захоплені очі.

— Тебе ніхто не порятує…

— Хочете скандалу — Таумі Ремпбелл була зґвалтована під час візиту до Москви?

— Ну, ти багато про себе думаєш, чорна шлюхо! — рикнув Віктор Іванович. — Дуже багато. Та ми таких…

Він брудно вилаявся і стиснув Таумі в сильних обіймах. Таумі плюнула йому в обличчя і дернула кігтями по щоці, дуже близько до ока. Мабуть, цей чоловік не звик до подібного опору. На якусь мить він відпустив її, й Таумі кинулася до дверей. Вона вибігла у вузький коридор, далі в невеликий хол. Орієнтуватися вона вміла, тому побігла в правильному напрямку. Ввірвалася до кімнати, де сидів Костя, ще троє чоловіків і стільки ж дамочок, двоє з яких були, як і вона, в легких халатиках, а третя обмотана лише рушником, Таумі закричала:

— Костья, відвези мене в готель!

Ще коли бігла, у скронях застукало: Костья, її Костья знав, що з нею має зробити цей огидний кабан. А може, й знав, за скільки має її купити. Як же це? З нею такого ще не було. Траплялися різні пригоди, але такого… Остання спроба зґвалтування була ще в далекій юності.

— Що сталося?

— Ти питаєш, що сталося!

Таумі вліпила Костянтину Браннікову ляпаса.

— Ми їдемо. Негайно!

Вже в машині Костянтин спокійно попросив пояснити, що сталося насправді. Перед тим він спробував вияснити стосунки з Віктором Івановичем. Той засміявся йому у вічі — що, новим Ходорковським забажалося стати? Так у тебе не ті можливості. Комфортних умов не буде, і ніхто навіть не дізнається, де ти подівся. Бранніков у відповідь вліпив під дих. Віктор Іванович зігнувся і став осідати.

— Охрана! Охрана, вашу мать! — закричав.

Але охорона сиділа в машинах на подвір’ї суперкомфортабельної лазні.

Таумі, яка вже заспокоїлася, розповіла, що трапилося. Він за все отримає сповна, пообіцяв Костья. А про його забаганки, цього ідіота, він і подумати не міг. Маю вигідну пропозицію — означало участь у чиновницькій корпоративній вечірці, короткочасний візит до іншого міста й присутність на відкритті чогось там. Все ж посада у Віктора Івановича солідна.

Таумі вірила й не вірила. Хотіла вірити. Хоча вже знала: навряд чи вони поєднають долі.

Був готель. Вона не запропонувала Кості залишитися. На диво, після того як він покинув номер, вона впала на широке ліжко і майже відразу провалилася в сон.

— Погане дівчисько, — пробурмотіла, перш ніж заснути. — Тебе досі хочуть, погане дівчисько.

Вранці Костянтин Бранніков повернувся в готель. Відразу повідомив, що той, хто посмів посягнути на Таумі, вже ніхто. Цього ранку. Дуже рано він, Костянтин, мав розмову, а потім зустріч… А втім, не важливо з ким. Суть в тому, що наказ про звільнення Віктора Івановича вже підписано. І при нинішній владі, а вона надовго, цей чоловік більше не займе жодної посади й не матиме ніякого впливу, а на його прихований бізнес незабаром наїдуть… Та так, що він більше ніколи не підніметься.

— Ти справді такий могутній? — Таумі вимовила це якомога іронічніше.

Костя, мабуть, зрозумів, що, аби відновити довіру, треба казати правду.

— Це мені коштувало двох заводів, одного нафтового родовища й одного корабля, — сказав теж не без іронії. — Притому найкращого мого родовища. Та й корабель… І заводики не найгірші…

— Які жертви!

— Можеш вважати як завгодно. — Бранніков дивився сумно. — Але я не хочу тебе втрачати.

— Гранд мерсі, — сказала французькою (англійською просилося щось інше) Таумі Ремпбелл.

Розкішне ліжко з відкинутою атласною ковдрою було зовсім поруч. Але з-під ліжка визирала чорна кішка, яка пробігла між ними. Вона супроводжувала опівдні їх до аеропорту і хоч була не проти перефарбуватися, не давав сніг, який лежав на узбіччях траси до Шереметьево. Та кішечка все ж соромливо сховалася за найближчу колону, коли Таумі доволі ніжно поцілувала на прощання Костью, котрого зробила своєю непоступливістю значно біднішим.

«Але чи щасливішим? — подумала Таумі вже в салоні літака. — Чи щасливішим… І взагалі… Здається, в мені сидить не черв’як, а крокодил недовіри».

Тут вона відчула: їй нестерпно хочеться побачити Маріонеллу, авжеж, товстунку Маріонеллу, якщо вже мами немає. Давно нема. Чому? Вона, Таумі, теж винна у цьому? Чи тільки Ліонель та ще непутьові братики й сестрички від першого чоловіка? А як помирав її напівзабутий батечко, Джонатан Ремпбелл?

Ще з літака Таумі викликала Маріонеллу до Нью-Йорка. І в аеропорту припала до її широченних грудей-пагорбів.

— Що з тобою, моя дівчинко? — стривожено спитала Маріонелла.

— Нічого. Багато що і… І зовсім нічого…

— Щось трапилося? Тебе хтось образив у тій льодяній Рашен?

— Ні. А втім, довго розказувати. Дуже довго. І не про один цей епізод.

— Ну, як хочеш, моя дівчинко.

— Твоя дівчинка хоче, аби Маріонелла її викупала.

І вже в машині, куди вона сіла поруч з Маріонеллою, нахилившись до її вуха:

— Я хочу тебе, чорна відьмо.

— Що-що? — Маріонелла аж відсунулася.

— Хочу тебе, — тигрині очі Таумі блищали. — Мій язик хоче проникнути у твою велику темну печеру. У твою безодню.

— О Боже! — Маріонелла зойкнула і засопіла. — Що за витребеньки, моя дівчинко?

— Це не витребеньки, — вперто сказала Таумі.

— Ти хоч знаєш, скільки мені років?

Маріонелла покосилася на водія, котрий був за склом і не міг чути їхньої розмови.

— Тобі не стільки, як ти уявляєш, — сказала Таумі. — І не переч. Інакше справді звільню з роботи.

— Після того, як тебе викупаю? — нагадала давню погрозу Маріонелла.

— До того, якщо ти… Ах, дорогуще огидне чудовисько!

Таумі схилила голову на плече Маріонелли й схлипнула.

«Якби хто мене зараз побачив», — подумала.

Її, могутню свавільну Таумі Ремпбелл!

Але вона таки здійснила задумане. Велика чорна Маріонелла, виявляється, гарно пахла.

А наступної ночі Таумі Ремпбелл кохалася з Джеймсом Річардсоном. Психоаналітик виявився дуже ніжним і невмілим. Кілька разів твердив, що про такий фантастичний подарунок долі й мріяти не міг. Таумі всміхнулася, коли він сказав їй це вже після кохання.

А про свою зраду вона вранці повідомила Костью і спитала:

— Між нами все?

— Ні, — почула у відповідь.

— Отже, ти мені прощаєш?

Пауза. Далеке дихання. Уривчасте, важке. Затамоване і уривчасте.

— Я теж кохався цієї ночі з Наташею.

— Наташа?

— Моя дружина.

— Ах ти поганий рашен сволоті! — вибухає Таумі.

— Виходить, тобі можна, моя красунечко? А мені — ні? — Голос у Костьї на диво спокійний.

— Ти хочеш бути з нею? — питає Таумі.

— Ні. Але вона попросила… Сума моїх аліментів… мого відступного… зменшується майже вдвічі.

— Яка ціна за одну ніч! Супермен хрін…

Таумі розроджується словами ще крутішими й брутальнішими. Десь там, у Росії, її Костья не витримує і сміється. Сміх летить через безліч країн й один океан, його не здатні зловити прикордонники й оштрафувати митники.

— Гранд мерсі твоя Наташа, — двома змішаними чужими мовами каже Таумі.

Насправді вона не розуміє — радіти їй чи сумувати? Десь там, на південному заході США, лютує черговий торнадо. А може, й не торнадо. Взимку ці бурі називаються якось інакше. Нью-Йорк не менш засніжений, ніж Москва. Треба навідатися до маєтку-замку, там, певно, зараз дуже гарно. Океан, якщо спуститися вниз десь за кілометр, в цей час сірий, аж сталевий, і по-особливому рокітливий.

Коктейль думок проноситься, змішується в голові Таумі. Одна з думок: може, женити на собі Річардсона? Забезпечена вірність до старості.

«Хіба я буду коли-небудь старою?» — думає Таумі.

І раптом пригадує свою дивну мандрівку до ще дивнішої країни. Конкурс, красунь, точніше, псевдокрасунь, що здається фантомом. Поїдка до села з назвою… О, її вимовити неможливо… Кукур… Куку… Кукур’їчки… О, йес! Вона осилила! Задум божевільного старого Джавіртана… Невже вона, Таумі, могла шукати якийсь череп?

Вона пригадує… Чиє ж обличчя постає перед її очима? Боже мій, того не зовсім здорового на вигляд чоловіка. У Ку-ку… Кукур’їчках… Той чоловік, розповідала перекладачка-вчителька Зіна… Зінаїда… О, йес! Зінаїда казала, що він закоханий в неї, Таумі. У неї багато закоханих. Дуже багато. Але цей чоловік… Зіна казала, що він зберігає її портрет на горищі будинку. Що одного з тих портретів намагався вкрасти rat.[17] А той… О, Джон-Іван забрав портрета… Портрета чи фото… Забрав у щуряки, Іван казав, розповідала Зіна, що було справжнє полювання. Навіть битва.

Таумі сміється, уявивши цю картину, цю сцену.

Закоханий щур? У неї? Ха-ха! Треба десь про це розповісти.

Таумі повеселіла. Та до неї прийшла інша згадка. Тут, в будинку, у сейфі знаходиться череп. І не просто череп, а череп Туммі Маліколоне, Великої Мамби, відьми чи чарівниці, праматері врятованого нею народу ібіро. Що робити з ним?

Ще дорогою до кабінету, в якому зберігався череп Туммі Маліколоне, Таумі вирішила, що має робити.

Вона має повернути черепа Туммі Маліколоне народу ібіро. Він повинен належати цьому маленькому, але гордому народу і знаходитися там, де йому й належить бути — у могилі-пагорбі, насипаному на честь славної дочки народу ібіро.

Того ж дня за її дорученням Ніколь і працівники її аналітичного центру навели довідки. Звернувшись до посольств африканських держав Беніну і Нігерії, вони дізналися, що оскільки більшість народу ібіро проживає в Нігерії, то там же знаходиться і резиденція його величності Вождя і Короля ібіро Самбутсахве Маліто II. Посольство Нігерії послало запит до відповідного міністерства, ті звернулися до короля. Через тиждень від короля надійшло офіційне запрошення, в якому говорилося, що король Самбутсахве щасливий дізнатися, що така славна особа, як супермодель Таумі Ремпбелл має родове коріння в народі ібіро й належить до вельми знаного і шанованого роду Маліколоне. Король, його родина і весь народ ібіро будуть щасливі бачити міс Ремпбелл почесною гостею його королівської величності і всього довіреного йому Господом Богом і богами його народу — народу ібіро. Звісно ж, Таумі послала телеграму із вдячністю за запрошення і обіцянкою найближчим, зручним для його величності часом прибути. Ще трохи часу пішло на узгодження всіляких формальностей.

Візит розпочався якраз після закінчення сезону дощів, коли в африканській савані буйно зазеленіли трави й почали розквітати острівки квітів. Таумі прибула до Лагоса з прислугою, серед якої виділялася масивна постать Маріонелли, охоронцями, вірною прес-секретаркою Ніколь, секретаркою Мері з чоловіком, котрий навіть у присутності молодої дружиноньки пожадливо і захоплено пожирав поглядом шефиню своєї обраниці. Мері кохала Роберта, а той, очевидячки, їх двох — Мері й Таумі. Таке становище влаштовувало Таумі, а ревниво-обожнюване ставлення самої Мері до неї, яке тепер перепліталося із жагучими ревнощами, додавало стосункам з її підлеглою пікантності й певною мірою лоскотало нерви, що Таумі завжди любила.

В останній момент Таумі вирішила, що ще пікантнішою була б присутність у складі делегації її колишньої подруги Іветти Сімпсоні. Та відгукнулася на її дзвінок. Цього разу вона не лаялася, не обзивала, а коротко, смиренним голосом сказала, що дякує за запрошення, але мусить порадитися і попросити дозволу в чоловіка, адже вона тепер благопристойна і богобоязлива італійка-матрона.[18]

«Не сміши мене», — хотіла сказати Таумі, але стрималася.

Через кілька годин прийшла есемеска: «Чоловік не дозволяє так далеко їхати». Таумі відповіла: «Запрошую удвох». Відповідь Іветти була лаконічною: «Ні».

Кортеж із чотирьох позашляховиків (два з них привезла Таумі, ще два виділив уряд) на кордоні місцевості, де проживав народ ібіро, зустріла урочиста делегація на чолі з його високістю спадкоємцем престолу наслідним принцом Комутахве. Принц — високий, потужний, опустився на одне коліно й поцілував черевичок Таумі. Далі Таумі мусила пересісти в уквітчаний гілками, листям і квітами візок-карету, в який впряглися дванадцятеро дужих ібірських юнаків-вродливців. На колінах Таумі, зодягнутої в чорне з блискітками плаття майже до землі, котра напівлежала на подушках, напханих сухою пахучою травою, знаходилася заповітна скринька з черепом Туммі Маліколоне. Вона користувалася завжди «зеленим коридором» і жодному митнику не спало на думку зупинити і перевірити, що ж несе ця суперкрасуня. Отож Таумі благополучно минула й американську, й нігерійську митниці. Вздовж доріг стояли молоді воїни зі списами в руках, притупували і співали пісні. Після чотирьох годин такого шляху, протягом якого двічі робили зупинки, аби гостю нагодувати й напоїти соками, нарешті дісталися гірки, на якій зустрів сам король — зовсім не огрядний, хоч і невисокий, проте жвавий чоловік. Він виголосив довжелезну промову, яку столичний перекладач, котрий знав мову ібіро, встигав перекладати п’яте через десяте. А проте й так було зрозуміло суть чи то довжелезного спічу, чи оди на честь гості, адже мова короля була явно ритмічною: монарх вітав гостю — високоповажну і прекрасну — всілякими можливими й неможливими епітетами й метафорами. Таумі Ремпбелл порівнювалася з десятьма тисячами сонць, двома десятками світлих блакитних небес і чарівною королівською квіткою чабупахіро, яка зацвітає яскраво-яскраво раз на десять років. Виступ королівської величності переривався дружними криками «Хей!»[19] і «Маракунаку!».[20]

Коли король нарешті закінчив говорити, на його місце став високий худющий молодик. Таумі чекала, що він також вибухне так само довгою промовою. Але молодик сказав лише три слова: «Така мате ірінаві ту субу».

— Усі схвалюємо мову вождя, — таким був переклад.

Потім було незабутнє видовище, коли із сусідньої гірки в долину, до підніжжя пагорба, на якому знаходилися король Самбутсахве, його наближені і Таумі з її почтом, одна за одною мовби скочувалися хвилі жінок — і молодих, і старшого віку — вдягнуті лише у барвисті спідниці, з вінками на головах, де була заплетена неймовірна кількість косичок. Вони співали пісні, пританцьовували, а коли досягли підніжжя пагорба, то знімали з голів і клали до ніг Таумі вінки. Ряд відходив у бік і ставав поруч із трибуною, а в долину спускалася, скочувалася інша співуча людська хвиля.

Після того, як двадцята чи тридцята хвиля підкотилася, одна із жінок зняла з голови вінок, низько вклонилася і щось сказала.

— Вона запрошує прекрасну гостю станцювати з ними танок найбільшої радості — мратітуму, — пояснив перекладач.

Таумі поглянула на короля, той підбадьорливо кивнув — сміливіше, мовляв. І Таумі спустилася вниз, де її взяли в своє коло десятки ібірських жінок. Таумі танцювала разом з ними, взявшись за руки, руки відпускали, й тоді вона намагалася повторювати рухи своїх сусідок по танцю. Довкола першого кола утворилося друге, потім третє, четверте, десять кіл танцювали довкола Таумі. Враз вона відчула, наче її підхопила і несе кудись велетенська хвиля, тільки не людська, а морська, ні, швидше хвиля була невидимою, але зримо відчутною, це котився й котився вал радості й щастя. Він накривав її з головою і знову відпускав.

Потім жінка, котра кликала її до танку, вивела її в самісінький центр буйства жіночих тіл і енергії. Вона опустилася на коліна й поцілувала землю. Відійшла вбік, а потім те саме проробили геть усі жінки. Коли ж Таумі Ремпбелл лишилася сама — вона легенько кланялася кожній жінці й під кінець дійства відчувала, як пливе під ногами земля й водночас вона піднімається кудись у вись — до неї спустився король. Його величність сказав, що прекрасна й така бажана гостя, гордість його народу, може сказати кілька слів, кілька речень, а може говорити, скільки вважатиме за потрібне. Говорив король чистісінькою англійською мовою й сказав на кінець, що сам буде її тлумачем. Хай говорить, це місце, звідки дуже добре чути на долину й обидва пагорби.

Таумі зібралася з духом, сказала кілька вітальних слів про те, наскільки вона рада перебувати на землі, з якої походить її коріння, з якої пішов рід, котрий заснувала славетна Туммі Маліколоне. І вимовивши це, вона попросила принести їй інкрустовану скриньку, яка лишилася в кареті, якою її сюди привезли. Доки скриньку несли, Таумі пояснила, що за скарб знаходиться в ній. Коли король Самбутсахве почув про череп Туммі Маліколоне, він пустився в неймовірний танок, хоч і заважало довге національне вбрання, схоже чи то на плаття, чи давньоримську, тільки зшиту з різних шматків матерії (натуральної і дорогої, завважила Таумі) тогу. Зробив порух рукою, і йому подали плоского барабана. Король вдарив кілька разів по барабану пальцями і голосно, аж пішла далека луна, сказав, спочатку англійською, а потім мовою ібіро, що сьогодні справді найщасливіший день у його житті й бутті його народу. Адже з тих пір, відколи вони дізналися, що могилу великої Туммі Маліколоне пограбовано, його народ охопила, огорнула, наче темний саван, велика, безпросвітна, мов темна африканська ніч підчас сезону дощів, печаль. Тож спасибі, велика вдячність, що гостя віднайшла, а може, й викупила череп Туммі Маліколоне. Тепер не потрібно буде щоночі представникам різних родів народу ібіро сидіти довкола могили, палити вогнища суму й печалі. За те, що прекрасна гостя віднайшла, а може, й викупила череп Туммі Маліколоне, він, король Самбутсахве Маліто Другий нагороджує її карікутамом — найбільшим, найціннішим діамантом з королівської скарбниці.

«Везе ж мені», — подумала Таумі.

Доки король говорив, йому принесли скриньку. Він подав скриньку Таумі, й коли гостя дістала череп і вручила королю, той підніс черепа високо над головою і закричав: «Хей!» і «Бурті хей махамме!»[21]

Далі король сказав, що вони негайно поїдуть до могили великої Туммі Маліколоне. Королю подали найсучасніший чорний джип, він величним монаршим жестом запросив до нього Таумі.

До могили вони дісталися десь після півночі, зробивши дорогою зупинку на коротку вечерю. Дорогою король говорив і говорив. Розповів про свій древній рід, який бере початок однієї гілкою, звісно ж, з роду Туммі Маліколоне, а другою — від самих імператорів могутньої колись держави Сонган, про звичаї і обряди народу, про те, яким багатообіцяючим для цьогорічного врожаю було закінчення сезону дощів.

Довкола пагорба, в якому знаходилися кістки Туммі Маліколоне, справді горіли вогнища і сиділи чорні, як ця ніч, люди.

Коли король-вождь сказав їм, що він привіз, повітря пронизав могутній гортанний крик. Таумі відчувала страшенну втому. Можливо, відчувши її стан, король підкликав старого чоловіка зі свого почту і щось спитав у нього. Потім сказав, що їхній головний духівник-шаман радить поховати череп з першими променями сонця. Наче за помахом чарівної палички біля підніжжя пагорба з’явилися намети. Біля одного з них відбулася ще одна вечеря з суміші місцевих і європейських страв. Король Самбутсахве, як виявилося, п’є лише джин і місцевий напій тамурангве.

Ледве Таумі впала на пахучу постіль, як відразу провалилася в сон. Її не стали будити під час урочистої церемонії поховання черепа. Шануючи гостю, прощально-поховальні пісні співали тихо, упівголоса. Коли ж Таумі прокинулася і відкинула пологу намету, то побачила ціле поле молодих ібірців чоловічого роду, які стояли на колінах перед наметом. Як тільки вона з’явилася, юнаки тричі низько, до землі, вклонилися й щось прокричали, піднявши дружно догори свої смагляві руки, що, як і їхні тіла, мов справжні чорні діаманти, блищали на сонці, яке висіло в центрі неба над їхніми головами.

А потім, після купання в місцевому озері й після сніданку був шлях до столиці ібіро, прийом у палаці його величності — скромному двоповерховому будинку, вручення діаманта — справді великого, гарно ограненого, і на око досвідченої в таких справах Таумі він тягнув напевне на пару мільйончиків. Отже, вона ставала ще багатшою. З радості вона забула й про могилу Туммі Маліколоне.

Король попросив Таумі погостювати хоча б тиждень і оглянути їхні села. Були поїздки в поселення, що вражали бідністю, але охайністю й чистотою будиночків під місцевим очеретом, в яких майже не було меблів, зате в кожному по п’ятеро, десятеро, а то й більше дітлахів.

Були танці й пісні, вистава масок (їй подарували цілу колекцію), милування звірами в місцевому парку-заповіднику. І все ж під вечір другого дня дивна тривога, навіть не тривога, а якась струна, що наче будила її від незрозумілого сну з розплющеними очима, забриніла всередині Таумі. Що це? Щось десь сталося? Але з ким? Таумі враз збагнула — їй чогось не вистачає в цій екзотичній мандрівці. Чи когось.

Але кого? Маріонелла, ось вона, поруч, захоплено озирає все довкола, дивиться, як тубільці не менш зацікавлено оглядають її саму. Тут же й Ніколь, і Мері, котра навіть шепнула їй, що була б щаслива подарувати на ніч свого Роберта. Кого ж їй бракує? Костьї? Ні, не його.

І раптом Таумі збагнула: їй хочеться, щоб тут, в Африці, поруч, серед цих людей і звірів був чоловік, отой дивний чоловік, сам, певне, дитя природи, який дивився на неї в тому далекому юкрейнському селі такими… Такими, навіть не закоханими, а… Ні, не обожествляючими, а… Навряд чи можна було підібрати визначення до того, що було в очах юкрейнського Джона-Івана.

І Таумі вирішила. У столиці ібіро, де була станція прийому сигналів зв’язку (а в неї суперпотужний стільниковий телефон), вона набрала номер Костянтина Браннікова.

Костья зрадів, дуже зрадів. Наче й не було нічого такого між ними — тієї дурної ночі, бань, міністерського гевала. Після кількох обмінів компліментами Таумі сказала, що в неї є для любого Костьї незвичне прохання. Вона знає, що в Костьї є в Києві представництво однієї з його фірм. То нехай люди з того представництва — таке її прохання — з’їздять у юкрейнське село, десь там на північному заході тієї країни, за містом, яке називається Ковілі чи Ковлє, а село (по-вашем дерєвня, показала своє знання рашенської мови Таумі) — Кукурічікі. У тім селі знайдуть чоловіка на ім’я Джон, Іван по-вашем.

— А фамілія? — спитав Костя.

— Не знаю, — сказала Таумі. — Але допоможе знайти його місцева вчителька англійської мови, Зіна, Зінаїда, вона там одна.

Так от, продовжила Таумі, нехай вони візьмуть цього чоловіка і доправлять його сюди. В Нігерію, до народу ібіро. Він тут мені дуже потрібен. Дуже-дуже потрібен. Костя — хто він? Таумі, засміявшись — на бійся, він не був і не буде моїм коханцем. Це місцевий, як це ти казав там, біля вашого храму, о, бла… бла…

— Блаженний?

— О, йес, — сказала Таумі. — Щось на зразок цього. То допоможеш?

— Чорт! — сказав Костя. — Ти що, була там, в тих Кукур’їчках?

— Була, була, — засміялася Таумі. — Я багато де була, любий. То допоможеш? Можу за це вийти за тебе заміж. Якщо захочеш, звичайно.

— Але ж це інша держава. Як його вивезти, цього твого блаженного? І взагалі… А візи? До Нігерії! Чи в них хоч є дипломатичні стосунки…

Таумі: моє далеке сонечко, не мені ж тебе вчити, ти такий сильний, розумний і всемогутній. Хай привезуть того чоловіка, тільки не налякають дуже. Скажуть, що хочу його бачити я, Таумі. І в Києві перевдягнуть в пристойний костюм. Він знає дещо таке, що пов’язане з одним місцевим звичаєм, однією проблемою.

— Проблемою? Твоєю? — Костя.

— Вважай, що й моєю теж. То виконаєш моє прохання?

— Спробую, — сказав Костя. — Ну, ти й…

— Сумас… сумас… — Таумі намагалася пригадати дивне, складне російське слово, почуте в Москві.

— Сумасбродка, — підказав Костя.

Таумі знову тихо засміялася.