Іван і Чорна Пантера

VIII.Таумі

Таумі тоді не спала цілу ніч, точніше, засинала й знову прокидалася. Думка про ніж, про ніж, що росте із зерен смирення й покори, не покидала її.

Дурна фраза, сказана чорною нахабою Маріонеллою.

Образ, що наче простромлює серце.

Вона така вразлива?

Враз… лива…

Зрозумівши, що не швидко засне, десь після третього прокидання Таумі стала надзвонювати з мобільного по своїх знайомих, приятелях і приятельках, подругах, друзях, коханцях і коханках — колишніх і теперішніх. Її свавільні пальчики торкалися кнопок — і прокидалися люди різної статі і статків у Америці, здивовано питали, що трапилося, чому вони потрібні дорогоцінній пані Таумі, а по другий бік океану, в Європі, питали, чому вона не спить і що сталося.

— У мене безсоння, — вередливо повідомляла Таумі.

І ніхто не посмів обуритися, що своїм безсонням вона так щедро ділиться з усіма, що розсіює його зернята (пелюстки, безсоненята) на просторах двох, ба навіть трьох континентів. Тільки відомий актор Річард Бартенс сказав, що вона заважає йому зваблювати одну багату леді. Та ця скотина, колишній боксер Мейсон (йому зателефонувала одному з останніх), спитала знущальним тоном:

— І що, поряд нема нікого, аби тебе гарненько відтарабанив? До чого ж ти дожилася, кізочко!

— Пішов ти, козел! — Таумі послала круте слівце на Пуерто-Ріко, де зараз ошивався Мейсон, який колись приносив їй стільки насолоди і єдиний на цій планеті міг добряче віддубасити, а вона йому це простити.

Ще зо два дзвінки, і порожнеча в душі Таумі стала нестерпною.

Таумі глянула на мобільника. Виходить, вона пробалакала майже три години. Про все і ні про що. Все ж дізналася про показ осінніх суконь, про який досі не знала. Кутюр’є Леонардіс виправдовувався — у нього скрута, тимчасова, звісно, і він цього разу не зміг би заплатити такого гонорару, як перше, тому й не повідомив.

«Ще один кандидат у банкрути», — з легкою зневажливістю подумала Таумі.

І все ж їй кольнуло те, що, як би там не було, а її обходять. Заради неї не пнуться зі шкіри і не залазять у борги. Невже вона стає однією з багатьох? Два діаманти від того Леонардіса десь зберігаються в одному з її маєтків. Один із ледь помітною вигравіюваною квіткою на ньому. Спогад про давній короткочасний роман (Леонардіс був бісексуалом) ще можна здобути із надр її перлинної пам’яті.

Вона знала про причину скрути Леонардіса — його вичавила, видушила, мов перезрілий лимон, одна із відомих світських левиць — Грета, Грета Варбенс і її коханець — молоденький і вродливий, гламурненький, якого вона подарувала тому ж Леонардісу. Грета виграла поєдинок із ним і гідно помстилася за… А втім, хіба так важливо за що — колишнє небажання одружитися чи недостатнє для Грети забезпечення, сума багатства Леонардіса, його невміння вчасно вийти з гри і справжня закоханість: спочатку в Грету, а потім у її не менш жорстокого і захланного хлопчика. Втім, Таумі не надто переймалася жорстокістю цього світу. Він є такий, як є. Вона його не змінить, і лишився якийсь десяток, якщо не менше, літ, коли вона може диктувати йому свої правила гри. Зрештою, продавати за вигідною ціною свою красу і чарівність, те невловиме, що властиве їй одній, лише її. Тільки й тільки їй, Таумі. Таумі Ремпбелл, величній, могутній пантері. Слово «пантера», цей епітет у поєднанні з іншими словами (чорна, чарівна, блискуча, як там ще) не дратував, навпаки, подобався і навіть тішив її.

Чорна пантера підвелася з ліжка і справді по-кошачому потяглася. Граціозно вигнулася її спина, забриніло все тіло. Звісно, можна було випити снодійне, заспокійливе, викликати з Нью-Йорка персонального, закоханого в неї психоаналітика, підняти з постелі командира її персонального гелікоптера і полетіти до океану, до дідька, до біса, терміново викликати коханця, що відразу помчався б крізь ніч. Чомусь після цієї ідіотської прес-конференції нічого цього не хотілося. Тільки чути чийсь голос. Чий? Всіх і нікого конкретно?

За вікнами замку-палацу вже просіювався світанок, коли Таумі пройшлася кімнатами і коридорами маєтку. Вона йшла до Іветти.

Знайшла її у будиночку для прислуги. Таумі так довго не могла її знайти, що вже було затривожилася. Але махнула рукою до охоронця, який поткнувся було за господаркою, коли вона ступила до невеличкого будиночка, що прилягав до палацу: стій, мовляв, там.

Іветта лежала гола-голісінька посеред кімнати, що примикала до кухні. Спала на підлозі ничма, підклавши ліву руку під щоку, а біля правої, відставленої вбік, валявся великий гострий ніж, яким розрізали рибу.

«Ось він, ніж її помсти», — подумала Таумі.

Вона здригнулася, бо здалося, що Іветта мертва. Але крові ніде не видно. Повагавшись, підійшла, нагнулася і торкнула рукою Іветту за плече. Перед тим встигла подумати, яка ж вродлива її колишня подруга. Цей ледь розсунутий задок, підібгана під себе нога здатні були будь-кого спокусити і викликати захоплення. Манила до себе і персикова засмага спини і пліч.

Коли Таумі торкнулася плеча, Іветта шарпнулася, перевернулася на бік. Дивилася на Таумі, мовби вперше її бачила.

— Іди хоча б на ліжко, — сказала Таумі.

Іветта сіла на підлогу й раптом скрикнула:

— Боже мій, де я? Що зі мною? Чому я тут?

Вона затулила груди складеними навхрест руками. Обличчя її густо налилося рум’янцем.

— Де я? — ще раз запитала, тепер уже швидше простогнала вона.

— У мене, — сказала Таумі.

— Але чому, чому я гола? І тут, на цій підлозі…

— Ти що, нічого не пам’ятаєш?

— А що я маю пам’ятати? Ми що, знову з тобою напилися? Чи ти… Боже мій, ти що, викрала мене?

Здається, вона щось уже пригадувала. А тоді подивилася на Таумі. Її очі горіли.

— Ненавиджу! Як я тут опинилася? Це ти мене привезла вчора сюди?

— Заспокойся, — сказала Таумі. — Ти сама приїхала. Справді, одягнися хоча б.

— Так, я одягнуся… Мені, мені дуже холодно…

Іветта звелася на ноги. Її почало тіпати, мов у пропасниці.

— Я що, в твоєму домі? Справді в твоєму домі?

— Ти ж вчора приїхала сюди…

— Приїхала?

— Приїхала, дала прес-конференцію і захотіла стати моєю служкою.

— Я — твоєю служкою?

Іветта засміялася. Це був сміх ненависті, що став переростати в істерику. Вона кинулася до Таумі і, якби та не відхилилася, вдарила б її.

«їй пороблено», — згадала Таумі слова Маріонелли.

А втім, сама Маріонелла вже стояла в дверях. Вона сказала, що доведеться міс Іветті дати якесь плаття, бо та своє викинула вчора ввечері у бачок зі сміттям, перед тим пошматувавши. Таумі тим часом міцно схопила Іветту за руки. Вони поглянули одна одній в очі. І тут Іветта все пригадала. Пригадала і з жахом стала відступати, тягнучи за собою Таумі.

— Ти проклята відьма, — закричала Іветта.

— Я тобі нічого не зробила, — закричала й собі Таумі. — Ти сама приїхала до мене. Здається, це вже до тебе доходить?

Вона відпустила руку колишньої подруги. Та відступила і плюхнулася на невеличку тахту, що стояла біля стіни. Затулила руками тепер вже обличчя.

— Принеси їй якесь моє плаття, — звеліла Таумі Маріонеллі.

— Добре, я зараз.

Але коли Таумі ступила крок до голої незваної гості, та закричала:

— Не наближайся!

— Як хочеш, — Таумі спинилася. — Як хочеш. Зараз тобі дадуть вдягтися і відвезуть до міста. У тому, що з тобою сталося, я зовсім не винна. Хоча…

Таумі повагалася. Вона не вміла визнавати свою неправоту й вибачатися. Але тут її наче щось підштовхнуло.

— Хоча я повинна вибачитися перед тобою за той дурний інцидент. Справді, я б хотіла вибачитися.

— Вона б хотіла… Вона б хотіла… Ти ж геть зганьбила мене…

Іветта раптом ревно заплакала. Зарюмсала, геть як маленька дівчинка. Підштовхнута невидимою силою Таумі кинулася до Іветти, опустилася перед нею на коліна, обняла і стала пристрасно цілувати. Іветта взялася відбиватися та через хвилину затихла в обіймах подруги й коханки. Знову подруги. Вони обидві заплакали. Такими їх застала Маріонелла, що зайшла до кімнати з розкішною темно-бузковою сукнею в руках.

Через чотири з половиною години після цього Таумі Ремпбелл й Іветта Сімпсоні сиділи в Нью-Йорку в кабінеті одного з найкращих (чи й найкращого) психоаналітиків США Джеймса Дональда Річардсона. До Нью-Йорка вони прилетіли на персональному гелікоптері Таумі, маленькому, але зграбному, що вміщував четверо осіб. Перед тим, проконсультувавшись з адвокатом і своєю прес-службою, Таумі звеліла дати в пресу повідомлення: вчорашній інцидент біля її будинку був звичайним розіграшем, такою собі безневинною витівкою. І якщо декого він, судячи з повідомлень телеканалів, епатував, то що ж, це лише свідчить: розіграш вдався. Тим гірше для журналістів, котрі не змогли це розпізнати. Дружба з міс Іветтою просто відновлена, от і все.

Тепер вони з Іветтою сиділи в кабінеті Донні, як називала Таумі Річардсона за його другим ім’ям. Донні був високим, піджаристим, худим, здатним от-от, як здавалося, скластися надвоє. Руда шевелюра, запалі щоки, гострий ніс, очі-буравчики робили його схожим водночас на лиса, котрий винюхує здобич, і на змія в засідці, що цю здобич підстерігає. Він був схожий на клоуна, що готовий виступити на манежі, варто лише одягти на голову ковпака, а на носа довгу накладку з кулькою на кінці, і на актора, котрий щойно невдало відіграв роль Гамлета. Однак Таумі знала: за цією зовнішністю криється гострий розум, уміння аналізувати будь-яку ситуацію і розкладати заплутану психологічну колізію. Донні був здатен знайти в темряві людської психіки саме ту нитку, за яку треба потягти, аби перед пацієнтом раптом спалахнуло світло.

Таумі чесно виклала йому все, що знала про події останнього часу, які сталися з нею та Іветтою, — від їхнього конфлікту до вчорашньої дивної прес-конференції із ще дивнішим бажанням Іветти служити їй, бути рабою і світанковим прокиданням подруги, коли та спочатку нічого не пам’ятала, а потім наче подвійно прокинулася такою самою, як була колись.

Не обминула вона і своїх таких дивних почувань цієї ночі: безсоння, тривоги, бажання шукати прихистку в когось далекого і невідомого, потребу спілкування, коли здавалося — от-от хтось зайде до кімнати, небажаний, якого слід боятися, ледве вона перестане говорити. І дивні, загадкові слова Маріонелли про ніж, що виростає з помсти й ненависті.

— Гіпноз? — спитала вона, закінчивши. — Якщо так, то хто? Чи те, що зі мною було, звичайні невротичні прояви? Ви ж знаєте, я таки психопатка.

Річардсон слухав уважно її розповідь, це Таумі бачила, бо, як вона закінчила, наче поринув у транс: погляд його став геть відсутнім, він подумки відлетів кудись далеко. У відповідь на здивований позирк Іветти Таумі замахала рукою і заперечливо похитала головою. Не заважай, Донні неодмінно зараз знайде вихід, він вирушив до нього своїм, тільки йому одному відомим шляхом.

Відсутність Річардсона була довгою. Дуже довгою. Стрілка старовинного годинника, прикрашеного двома химерними фігурками птахо-звірів, встигла пройти дві поділки. Але, наче прокинувшись через десять хвилин, Джеймі Дональд Річардсон сказав, що пояснити все, що відбулося, лише гіпнозом було б надто просто.

— Коли у вас виникло бажання провести цю прес-конференцію, міс Іветто? — спитав він.

— Здається, чотири дні тому, — відповіла Іветта. — Хоча бажання помиритися з Таумі виникло значно раніше. Та я не знала, як це зробити. Коли відверто, то я чекала якихось кроків з твого боку, люба Таумі. Коли ж я зрозуміла, що їх, напевно, не буде, в мене стала наростати незрозуміла тривога. Так, тривога, а за нею почуття вини. Я картала себе за те, що одягла того вечора те прокляте плаття. Відчуття вини стало наростати, як лавина. Більше того, з’явилося інше відчуття — що з тобою от-от має статися щось непоправне. І що порятувати тебе я можу лише одним способом, вибач, але мушу сказати правду — зарізавши тебе. Це було схоже на справжнє божевілля.

— Ніж… Ніж помсти, — простогнала Таумі.

— Що? — Іветта вигукнула це перелякано.

— Розповідайте далі, — звелів Річардсон.

Іветта сказала, що ці відчуття й бажання зникли раптово, як і з’явилися. Лишилося одне: помиритися з Таумі. Але неодмінно не самою, а в присутності інших. Хтось наче шептав їй, що інакше примирення не буде. Тому вона й розповсюдила те повідомлення. А вже те, що сталося з нею на прес-конференції, Іветта майже зовсім не пам’ятала. Коли вона вийшла з машини, її наче оповив густий туман.

Цього разу, ледве Іветта закінчила розповідь, Річардсон сказав, що вплив на їхню психіку, безумовно, є. Але не це головне. У нього сильна підозра, що обоє любих дівчат стали об’єктами якоїсь незрозумілої гри. Він боїться: то лише прелюдія до чогось більшого і, можливо, небезпечнішого. Для них обох. А можливо, тільки для однієї з них, а друга лише буде (чи була) статистом у цій задуманій грі.

— Ви люди публічні, надто публічні, — продовжив Донні Річардсон, — тому я не питаю, хто це міг зробити чи ще щось зробить. Тих, хто може бути під підозрою, багато. І все ж, — він значливо підняв вказівний палець, — швидше за все, ми навряд чи звернули б на зловмисника увагу. Тут щось інше, скажемо так, нетрадиційне.

— Підступи конкурентів серед моделей чи акул модельного бізнесу, отже, малоймовірні? — спитала Таумі.

— Так, моя розумна дівчинко, — посміхнувся, хоч і явно сумовито, психоаналітик.

Він ще розпитав про їхні відчуття — вчора, під час тієї злощасної прес-конференції, вночі й сьогодні. Іветта розповіла, як працювала до знемоги, миючи посуд і підлогу. Притому робила все так, ніби це стало сенсом її життя. З тим, геть знеможена, впала на підлогу, де й заснула. Їй було душно, спекотно, тому й скинула з себе геть усе. Більше того, одяг здався Іветті брудним, бридким, і вона вирішила його позбутися.

— Синдром Майцхеймена, — пробурмотів Річардсон.

Потім коротко пояснив, що є таке психічне захворювання. Суть його в короткочасному переході до невластивого конкретному психотипу людини психічного стану. Людина з цим синдромом на короткий час мовби стає іншою, робить те, що для неї зовсім не характерне. Але йому в усьому ще треба розібратися. Поки що ж він радить їм триматися якийсь час подалі одна від одної. А ще під час усіляких тусовок спостерігати, чи присутні люди, котрих ви особисто не знаєте, але вже десь бачили.

Річардсон тепло попрощався з пацієнтками. Про себе відзначив, що під час розмови йому чомусь було досить тривожно. А під кінець навіть дуже тривожно. Ця тривога стукала в його мозок, застерігала від чогось. Але від чого?

Раптом він згадав обід в одному з нью-йоркських ресторанів з видавцем популярного журналу Стенлі Кройбергом. Той ніби між іншим повідомив про загибель свого співробітника (самогубство?) Натана Роуза, який викинувся з вікна нью-йоркського хмарочоса. Кройберг натякнув, що Роуз займався збором матеріалів… Збором матеріалів про… Про Таумі Ремпбелл. Смерть Роуза його редактор назвав загадковою. Ще питав, чи не міг хто підштовхнути Натана до самогубства? Скажімо, вбити у свідомість таку ідею?

— Тепер усе можливе, — сказав тоді Річардсон. — Людину можливо, як доводять останні дослідження, загіпнотизувати, навіть опосередковано, через когось.

— Як це? — не зрозумів Кройберг.

Річардсон пояснив — ось ви мені навіюєте, що треба піти й передати мою волю такому-то, комусь третьому. Той, кого загіпнотизували, може про те навіть не знати. І передавати волю.

— Таке можливо? — здивувався Кройберг.

— Авжеж.

Тепер Річардсон думав, чи не став сам він жертвою подібної зловмисної авантюри? А тривога його дедалі наростала.

Тим часом Таумі й Іветта вийшли на вулицю.

Вони стояли одна біля одної й дивилися на папараці, що вже звідкись довідалися, де вони перебувають. Почекавши, доки двоє телепнів — молодий і старий — наклацаються, спинивши перед тим жестом охоронця, Таумі кинулася до старшого. Вона вдарила його спочатку сумочкою, потім дряпнула гострими довжелезними нігтями по щоці. Зненацька штовхнувши його, пантера стрибнула на молодшого папараці й підсічкою збила його з ніг. Далі вона засміялася своїм знаменитим, як писав один відомий журналіст, срібним сміхом, у якому проблискували всі кольори веселки. Тут нарешті заціпеніла Іветта кинулася до молодого нахаби і стала бити його гострим черевичком.

— Ґвалт, — закричав хлопчисько, — ви не маєте права! Поліція!

Його товариш по нещастю вже ретирувався. Охоронець устиг вихопити в нього камеру. Пролунали оплески — перехожі впізнали скандальних модельок.

— І все ж, подруго, чому ти вдягла це прокляте плаття? — спитала Таумі вже в машині.

— Таумі, ти знову? — простогнала Іветта.

— Знову і завжди, — сказала Таумі й засміялася. — Мені стає сумно, подруго. Сумно і на комусь хочеться зігнати злість. А все тому, що в мене погане передчуття. Я не здивуюся, якщо з Донні вже щось сталося.

— Що з ним могло статися? — Іветта здивувалася, та до її здивування домішався страх.

— Не знаю, — сказала Таумі. — Бісова Маріонелла! Вона щось передбачає, а вона, це гладке одоробло, ніколи не помиляється.

Іветта спитала, що означають ці слова, що передчуває Маріонелла, але Таумі відмахнулася — вона, мовляв, і сама до пуття нічого не знає. Нехай Іветта не хвилюється, все буде окей. Вона звеліла шоферу відвезти міс Іветту, куди та забажає.

— Ти хочеш мене позбутися? — спитала Іветта.

— А ти мене ні?

— Ні, люба Таумі, ні, — Іветта вчепилася в її руку. — Мені знову стає страшно. Здається, що без тебе зі мною щось станеться.

— Щоб нічого не сталося, мусиш негайно летіти в Європу, — загадково сказала Таумі.

— О, Таумі, — Іветта несподівано взяла цілувати руки, плечі подруги.

— Ти, здається, таки божевільна, — сказала Таумі. — На жаль, я не зможу тебе провести до аеропорту.

Таумі вперше не знала, що їй далі робити. Чому? Вона не знала й відповіді. На її вимкненому на час візиту до психоаналітика мобільнику було вже чотирнадцять повідомлень про пропущені дзвінки. А це ж від найближчих друзів і знайомих. Бо номери двох її персональних телефонів знали не надто багато людей. На більшість дзвінків відповідали секретар, секретарка, прес-секретар, керівник особистої інформаційної служби.

«Секретар, секретарка», — подумала Таумі.

Щось її бентежило. Вона набрала номер свого нью-йоркського офісу.

— Що у нас новенького з учорашнього дня?

Новенькими були два запрошення на світські раути, одну виставку, дві прес-конференції американських кутюр’є, три прохання про інтерв’ю. Все як завше.

— Є ще один конверт із пишним вензелем і написом: «Відкрити тільки особисто міс Таумі Ремпбелл», — сказала секретарка. — Штамп якогось…

— Відкривай, — озвалася Таумі. — І прочитай. Від кого б не було.

Через якусь хвилину вона почула: «Магістр і Президент великого товариства захисту і дослідження культури Гаїті містер Джавіртан Тампереств’є має честь запросити свою велику землячку і родичку міс Таумі Ремпбелл на аудієнцію у товариство, аби повідомити дуже важливі дані про неї саму, її високе походження і древній рід, її родину, зокрема, достоповажну її матір Франселіну-Катрін і брата Ліонеля та його теперішнє місце перебування. Чекаємо в будь-який час за адресою…»

— Гаразд, — сказала Таумі. — Дякую, Мері.

Безумовно, вона знала, що походить із Гаїті, де колись і народилася. Але вона разом з мамою виїхала з якогось там маленького містечка на даному острові, коли їй було лише п’ять років. Таумі знала від матері, що батьком був англійський моряк Джонатан Томас Ремпбелл (от звідки таке англійське прізвище у гаїтянки), який, перш ніж опинитися в маленькому приморському містечку неподалік Порт-о-Пренса на острові Гаїті, багато встиг помандрувати світом.

— У нього був шрам біля вуха і два великих шрами там, де не всі могли й побачити, — розповіла якось мати у хвилини відвертості: тоді Таумі вже було одинадцять і жили вони у Ференстеді, тихому благополучному затишному містечку. — Ну, я тобі, так і бути, скажу де — на животі й на нозі, біля самого його чоловічого… (звісно, мати не церемонилася і вжила круте французьке слівце). Коханка його, казав, приревнувала й захотіла відрізати. Та тільки ножем пирнула.

— А на животі? — спитала тоді Таумі.

— О, на животі був довжелезний шрам. Ніж кишки зачепив, не знаю, як той гад і вижив…

Мама Франселіна була зла на Джонатана Ремпбелла, якому по-справжньому віддала не тільки тіло, а й душу. Таумі була єдиною його донькою. Джонатан сам був мулатом, ось чому в Таумі не чорний, а справді шоколадний колір шкіри. Ліонель… Ліонеля Таумі майже не пам’ятає. На момент їхнього відплиття у трюмі вутлого суденця, що перевозив нелегальних емігрантів, старшому брату виповнилося вісімнадцять. А може, й усі двадцять — мама точно не пам’ятала. Він був сином від першого чоловіка. Донька і син від другого померли маленькими. Ліонель вибрав долю, як і багато його ровесників із маленького таїтянського містечка, — наркотики, участь у молодіжних бандах. Ліонель кудись зник, зате з’явилися похмурі типи, котрі розповіли Франселіні Ремпбелл про фантастичні борги її сина за присвоєні ним наркотики. Вони погрожували розрізати її на шматки, а п’ятирічну Таумі зґвалтувати і теж розрізати та віддати собакам, якщо борг не буде повернуто або вона не скаже, де її синок сховав порошок. Отоді Франселіна й відважилася на нелегальну еміграцію…

Відверто кажучи, Таумі не надто цікавилася долею брата. Якщо ще відвертіше — зовсім не цікавилася. Більше того, вона воліла викреслити зі свого життя місце народження, своє походження і всім казала, що родом із Флориди. А якби ще довідалися, що брат у неї наркоман і бандит… Ото б взялися перемивати кісточки — газети і телеканали, учасники численних світських збіговиськ.

І раптом Таумі відчула, як щось стисло їй горло. Залоскотало там, наче хто всунув до рота пір’їну. З пам’яті виринуло, роздобуте невідомо чим: картина чи марево? Просто спогад? До їхньої вбогої оселі заходить невисокий міцний хлопець.

— Ти приніс цукерку? — питає його шоколадне дівчисько, маленьке зовсім дівча, котре звісило ноги з ліжка-лежанки, сяк-так прикритого якоюсь рядниною.

Хлопець хитає заперечливо головою, щось муркоче собі під ніс, а очі його сміються. Він засовує руку — велике чорне лапище — до лівої кишені. Таумі зачаровано слідкує за цією рукою, а омріяна цукерка — оп-ля! — з’являється у зовсім іншій, правій братовій руці.

Її власний сміх — далекий, мов тихий, за порогом не знати яких літ — дзвіночок. Вона тягнеться рукою (рученям) до цукерки.

— Заплющ очі, — велить брат.

— І розкрити рота? — питає заворожена Таумі.

— Ні, просто заплющ очі!

Вона слухняно заплющує. А рука мимоволі тягнеться до брата. І на тій руці вона несподівано відчуває щось живе і волохате. Скрикує і розплющує очі. З долоньки на лежанку зістрибує маленька біла мишка. Таумі спершу верещить, а потім кидається ту мишку ловити…

«Скільки ж йому років тепер?» — думає Таумі.

Таумі Ремпбелл, супермодель, суперзірка модельного бізнесу, одна з найбагатших жінок світу, власниця чотирьох маєтків, двох яхт, десяти супердорогих машин, кількох десятків і діамантів, і великих рахунків у банках. Володарка могутньої імперії її прихильників і просто рабів, готових за першим її покликом іти туди, куди накаже повелителька.

Чорна чи то шоколадна пантера.

У якому притулку, халупі чи хижці доживає свої дні, якщо ще живий, її брат?

— О, Ліонелю, — шепче далеко не сентиментальна свавільна пантера.

— Ти щось сказала? — питає Іветта.

— Ні, нічого.

Вона вирішує: мусить дізнатися про брата. Про матір. Хоча що можна дізнатися про матір, поховану у Ференстеді? Але дізнатися мусить. Тим більше, що там щось верзуть про якесь її начеб королівське походження. Гм, королівське походження. Це було б дуже доречно, якби у неї виявилася блакитна кров. Королева подіуму з королівської родини, чому б ні? Це додало б їй шарму і… І блиску, і благородства. Чорношкіра принцеса Таумі! Хоча звідки, з якої королівської родини вона могла б походити? Гаїті, здається, було іспанською, потім французькою колонією. Щось вона чула про бунт тамтешніх рабів, про те, що вони створили власне чорне королівство, з яким боровся сам Наполеон Бонапарт. Як би там не було, а нагода про щось нове дізнатися не зашкодить. Зрештою, завжди можна купити мовчання, якщо інформація виявиться не тією, що їй треба. Тим більше, ці новоявлені землячки, судячи з тону листа-запрошення, дуже навіть її поважають.

І Таумі вирішила, що таки навідається в те земляцтво. Чи то товариство. Завтра ж зранку або навіть і сьогодні. Вона любила сюрпризи. Любила загадки, гру, все, що робило життя не таким прісним, що дозволяло втекти від занудства буднів. Таумі любила несподіванки і феєрверки. Тим паче, що сама була жінкою-феєрверком.

Машина мчала одним з найбільших міст світу. За нею їхала машина з її охоронцями. Ще один сидів поруч із водієм. Чого їй боятися?

«А чого я задаю собі це запитання?» — подумала раптом Таумі.

Машина спинилася біля її нью-йоркського офісу. Таумі поцілувала Іветту. Поцілувала так, що та скрикнула, а на губі виступила кров.

— О, люба, пробач, — сказала Таумі.

Її очі сміялися. Тільки десь на денці їх все ще сидів незрозумілий острах.