Іван і Чорна Пантера

VII.Іван

Того ранку батько Микола ще встав і, як поснідали (мати таки його до столу покликали), сказав, що може навіть помогти по хазяйству. І забухикав після цих слів. Мама Панаска — куди тобі, яке хазяйство? Іван заступився: хай поможе. Он хоча б удвох загорожу коло хліва поладять. Чи й двері до льоху. Чув Іван, як казали якось — може, в Руського, чи другому барі, чи й тітка Поліна — робота лічить.

Не вилікувала — ні робота, ні ті вколи, що батько з собою привіз і, коли вельми стогнати починав, сам собі колов у бік чи руку. Після уколів йому легшало, трохи веселішав. Очі начеб прозорішали. Усміхатися силувався. Іван у такі хвилини розказував батькові — то про свої походеньки до барів, то те, як хати і людей рахував (чогось не соромився, гадав — зрозуміє тато), як свататися ходили.

Після розповіді про сватання батько заплакав. А коли Іван втішати став — чого, тату? — мовив тихо, витираючи сльози:

— Яка ж я справді був сволота.

Іван затерп од тих слів, а потім несподівано усміхнувся. Мовби якийсь камінь з душі звалився. Чого б то? Батька простив давно. Хто він такий, Іван з Кукурічок, щоби батька не прощати?

— А я, тату, гамериканської мови гейби вчуся, — сказав, усе ще посміхаючись.

— Ну й добре, — сказав батько.

— Зінаїда Антонівна вельми добра до мене вчителька і зовсім не б’ється, — сказав Іван.

— Ой, синку, — батько погладив Іванову руку.

Іван вагався: розказати батькові про свою найбільшу таємницю, потрет темношкірої красуні-пантери на горищі, чи ні? Сміятиметься тато? А мо’, і зрозуміє таємну Іванову любов? Вирішив — потім розкаже.

Потім не було.

Того вечора батько сказав, що хотів би випити червоного вина. Сухого червоного вина, яке він любив колись у юності. Хоча б «Каберне», але може бути й інше.

— Тобі ж не можна, — мама Панаска.

— Уже можна.

Якось по-особливому сказав. Просто й страшно.

«Зимно чогось серед літа», — подумав Іван.

— Пам’ятаєш, як я тобі приніс пляшку грузинського? — спитав тато у мами Панаски. — А ти казала, що кисляк кисляком, на оцет перестояний схоже?

— Чом би не помнити…

Іванові здалося — на лиці у мами тоже сльоза зблиснула. Може, того й одвернулася до печі. Мо’, подумала, що вогник у печі злиже ту сльозинку? Альбо висушить.

— То я збігаю за вином? — спитав Іван.

І вже ноги у черевики — бух. І ногами тупу-тупу. Хоч і на місці.

— Та ж пів-одинадцятої, магазин зачинений, — сказала мама. — Завтра купиш. Ну?

— Та я в бар.

— Там же дорожче, кажуть. Та й бари вже зачинені.

— У Руського найдовше сидєть.

Таки пішов Іван. А мама таки грошей дала.

Не хотілось іти Іванові до Руського, а таки мусив дибуляти. Нутром чув — тре. Бо надто вже вдень батько важко дихав. За груди хапався, навіть кашляти не міг. Мо’, хоч вино поможе.

Не йшов Іван, а біг. Бо ж одинадцята година скоро — закриє чого доброго й Руський свою забігайлівку. Хоч літо, а на дворі темно. Того й перечепився об якусь гілляку серед вулиці. Встав, тернув рукою щоку. Цівка біжить. Нехай. Тернув долонею, а тоді облизав. Солоно. Чого ж кров солона, а не солодка?

— О, Іван, — зустрів Руський, у якого ще світилося і сиділо за столом двоє сільських п’яничок — той же Петро і Тимко Рудатий. — Где ето тебя так? Піво будеш?

— Мені вина, — сказав Іван. — Цілу блєшку. Додому. На гроші.

Тут Тимко заварнякав: Іване, ліпше пивка випий чи винця з нами. Чи вино своєму батькові на поминки береш?

Того вечора Іван уперше в житті вдарив людину. Хай таку, як той непутящий Тимко. Рукою по голові. Невміло так тицьнув.

— Ти що, охренів? — Тимко зірвався. — Та я тебе, бля, придурка, зараз на порошок зітру і на капусту розквашу.

Як не дивно, за Івана заступився Петро і той же Руський. Руський, як щеня, підняв Тимка за комір.

— У меня, блін, ша, — сказав. — Да і на улице не советую. У человека отец уміраєт. Может, віна перед смертью захотел. А у меня, блін, і такого, как у него, не било.

— Тебе що, мама в капусті найшла?

Тимко вищирився, а потім ще й зубами, як пес, клацнув.

— Сука, — сказав Руський. — Размазать би тебя по етой стєнке, да жалко. Ладно, живі да приході мозгі свої послєдніє пропівать. Ета месть получше твоей розбітой харі.

Такий був Руський, такий був Тимко, а такий Іван, що побожно приймав з рук Руського пляшку вина і обдивлявся з усіх боків.

— Воно направду червоне й сухе? — спитав.

— Нє, бурячкове й мокре, — вставив свої п’ять копійок Петро.

Але коли вже Іван дістав грошей, щоби розрахуватися, він раптом скинувся, бо щось згадав — те, що батько казав до матері. Про те вино, Господи, як же його?

— Что, Іван, денег не хватает?

— Не, хватає, — сказав Іван і раптом пригадав. — У тебе нема вина, не нашого, того, як його…

— Заграничного захотів, — хихонув Тимко.

— Гру… Гру… — видихував Іван.

— Грузінского, что лі?

— Во-во, — Іван зрадів, бо аж зіпрів, пригадуючи. — Тоже червоного, али грузинського.

Руський на нього пильно зирнув, повагався, а тоді:

— Єсть у меня одна бутилочка заветная. Для корєша прибєрьог. Да ладно… Відно, тебе в самом деле нада? Для отца ведь?

— Для тата, — ніжно-ніжно проказав Іван, мовби проспівав.

— Ну вот… Только оно дорогоє будєт. Сто сорок рублей, то єсть грівен по-вашему.

— Та я, Руський, не сумлівайся…

Іван заглянув господарю в очі.

— Я, Руський, завтра й принесу гроші…

Руський дістав звідкись з-під прилавка високу пляшку. Іван змикитив — таки не по-нашому на ній написано.

— На вот, — простяг господар. — Да бері, чудак. Настоящее грузінскоє віно, не поддєлка.

— Спаси Біг тебе, Руський, — вклонився Іван, як мама вчили.

— Ну вот єщо, — Руський обтер пляшку, вручив Іванові. — Крєпче дєржи только. Пакет дать?

— Нє, я так.

— Ну, гляді…

І аж до дверей провів і там уже:

— Меня, мєжду прочім, Максімом звать…

— Максимком…

— Да, Максімка… Блін, бабка меня так звала, что за мамку била… Ти вот что, Іван… Разніцу можеш не приносіть…

— Спаси… Руській… Максі…

Іван нахилився до його руки.

— Ну вот єщо… Я нє такой добрий, как ти думаєш… Ти заході ко мнє півка попіть… А то к другім, я слихал, заходіш, а меня мінаєш…

— Буду заходити, — пообіцяв Іван.

Легко йому йшлося додому. Пляшку грузинського вина до грудей тулив. Зігрівав її своїм тілом. Здавалося, пляшка теплішає, а десь він чув (од кого, думає Іван), що тепле вино лікує. Чи гаряче? Раптом Іван думає, що варто було би спитати, як те вино називається. Певно, в тих грузинів чудернацькі назви. Оно Вітько Таранців їздив, казав, заготовляти круглячки солодкі, як то вони, мандарики, чи що, то потім дивні слова казав — кацо, гена… гена… валє… цалє… як там? Мо’, й грузинської треба спробувати навчитися, раз уже за гамериканську чи то аглицьку взявся.

І приніс Іван вино до хати, перед порогом ледь не впустив з рук, та таки втримав і гордо ступив через поріг. І пили вино втрьох за столом, мама тоже не відмовилася, тильки скривилася, що кисле, то всип цукру, сказав тато, Іван потвердив — кисле, але на язику затримав і уявив, що то пиво. Татові очі світилися по-особливому. Щось, видно, думав про своє. Згадував щось.

Добре було Івану отако втрьох сидіти, і хоч кисле, та пити вино. Він взяв до рук блєшку. У рештках темного напою плавав корок, бо ж у хаті теї штукенції, що його витягає, не виявилося, то довелося всередину ножем заштовхувати.

— Руський Максимко казав, що вино хороше, — мовив.

— Таки не підроблене, — сказав тато і вкинув до рота шматочок сиру, з того, що вчора мама Панаска в магазині купила.

— Може, ти би завтра таки в районну больницю з’їздив? — сказала мама. — Коля Мартошин їде свею машиною, то й тебе завіз би й привіз…

— Куди там мені вже, — одказав тато. — Як не наївся, то не налижешся. Пізно. Та й порушувати, силувати себе не хочу. Зі старою каргою я ще вспію привітатися. Наливай-но ліпше, Іванку, рештки вина. За маму твою вип’ємо. Заслужила вона, я дурень, колись того не розумів.

— Помовч ліпше, — сказала мама.

Іван обережно розлив вино у три чашки.

— За вас, мамо, — сказав поважно.

Шукав ще якихось слів. Та що казати? Мама і є мама, і приголубить, і насварить. Мама була такою звичною, як цей вечір, чи вже й ніч за вікном, як ранок, що настане завтра, а може, вже й сьогодні, як саме життя — дивне й любе Іванові. Світ його плив кудись, спинився і довкола себе став обертатися.

«Впився я», — подумав Іван.

Та те визнання його чомусь ніяк не засмутило. Більше б отако впиватися, втрьох.

— Як цеє вино зветься, тату? — спитав і відчув — язик таки трохи заплітається.

— Кіндзмараулі, — сказав тато.

— Підеш зара спати, Йване, — мама.

«Кінз… Кінзі… — весело думалося Іванові. — Кінзя-рінзя. І мараулі».

Захотілося йому, щоб те слово по-грузинськи щось гарне значило.

А як пити скінчили і хотів Іван помогти татові до ліжка добратися, тато сказав:

— Зажди, сину.

Руками голову підпер, дивився кудись, за друге вікно, що із-за печі визирало.

— Я, знаєш, Іване, найбільше в цьому житті любив три речі, — мовив після довгої мовчанки, до якої Іван прислухався. — Те, як очі в жінок більшають, коли вони на мене дивилися, добре вино, не самогонку, яку тут, у Кукурічках, колись жлуктити призвичаївся, а вино, і третє… Третє, синку — то геометрія. Я ж математиком відомим стати хотів. Не став, бач. А геометрію все життя любив. Алгебра чи там арифметика — то таке. Цифри, вони, як і формули, або складаються до купи, або нє. Мало кому щось своє із них випадає скласти. А геометрія… Вона як гарна дівка — любові вимагає. Та що там гарна — як кожна, якщо їй у душу заглянути. Тільки то любов особлива, до прямих і кривих ліній не однакова. Ти знаєш, що таке логіка і поезія простору?

— Ни знаю, — щиро признався Іван, у якого очі добряче посоловіли.

— То, я тобі скажу, душа геометрії, — сказав тато Микола. — Я колись мріяв перетнути дві паралельні лінії. Ну не може бути, щоб ніхто того не зробив, думав. Все малював, малював ті лінії. Здавалося, от-от вони десь зійдуться чи хоч ближчати стануть. А потім прочитав, начеб вони десь у безконечності таки перетинаються. Коли прочитав, повір, у грудях замлоїлося. Що ж то таке, думаю. Я бився над ним, а воно десь є. Пунктик, казав мій покійний старший брат. Може, й пунктик. А ще я мріяв винайти еліпс дуги, який притягує до себе простір… Е, що там казати… Ходімо спати, сину. Бо, бачу, мені тебе вести до ліжка доведеться.

Іван таки довів батька до його ліжка. І до свого якось добрався. Батько наостанок, як на ліжко ліг, руку його взяв у свою, потримав.

— Ну, йди вже, — прошептав.

А Іван, перш ніж заснути, своє слово шепнув: «Геометрія». Ще встиг подумати, що ж там любити. Що на горі книжка шкільна є, тільки не «Геометрія», а «Тригонометрія». З тим і в сон провалився.

А прокинувся од маминого штурхана.

Розбуджений Іван був посередині вранішнього сну. Світанкового. Коли сон особливо солодкий. І коли сни бувають дивними й загадковими, як світ, що проступає з темноти, часом крізь вранішній туман, виставляючи спочатку гілку в саду, наче руку для потиску.

Іван у сні йшов якраз крізь туман від їхньої річки, що тамо у ліс завертає за селом, ішов до саду і ніс на руках малого хлопця. Та той хлопець мав… мав батькове лице. Коли Іван глянув і зрозумів те, то ледве не впустив батька з рук. Та пішов далі, йшов і дивувався, що тато такий малий, а лице старе, й очі старі й сиві, саме так — сиві, геть сиві, а в них виглядає він, Іван, і питає в Івана, який батька малого на руках несе, чи йому не тєжко?

— Нє, — каже Іван, мені легко, бо тато маленький, маленький, як пташка, мо’, як крілик, а я великий і здоровий, великий і здоровий…

Він каже ще щось, та голосу свого вже не чує, сад біжить йому назустріч, а потім відбігає, то біжить до нього, то відбігає.

— Не грайся так зі мною, — просить Іван.

Сад, мов одна жива істота, сміється.

Тато на його руках тяжчає. Іван от-от його впустить, хоч би донести додому, думає.

— Тату, — каже він. — А чого ви-те такий маленький, а тєжкий?

Батько мовчить, притуляє до губ пальця. Мовляв, мовчи й ти, Іване.

Щоб не впустити тата, Іван біжить, біжить і задихається. І… прокидається од маминого штурхана.

— Чого, мамо? — питає.

— Біда, Іванку, — каже мама. — Здається, батько твій умер.

Найважчим був Іванів шлях до кухні, де спав батько. У сто верст, у сто доріг, бо хата відразу мовби роздвоїлася й розтроїлася. Іван дибцяв посеред тої розщепленої хати і боявся прийти до мертвого тата.

Коли таки прийшов, то побачив на диво спокійне обличчя. І заплющені очі. Складені на грудях руки, відставлений убік палець на лівій руці. І сльозу побачив, що на татовій щоці застигла.

Іван заціпенів, не в силі розтулити вуста й поворухнути рукою, а мама заплакала. Спершу стиха, а потім все ревніше й голосніше.

З того плачу починався його другий сон, сон наяву — од тієї миті, коли Іван усвідомив — тато справді помер, помер тихо уві сні, випивши перед тим сном, що переріс у сон вічний, доброго грузинського вина. Разом з ним, Іваном, і мамою, а своєю колишньою жінкою.

Іван у тому сні наяву кликав сусідок — обмивати тата. Ходив од хати до хати і сповіщав, що тато помер. До дєдька Мирона, щоб той труну збив із дощок, що напохваті у його хліві стояли. І до того ж Петра, щоб разом з хлопцями могилу викопав. Сидів Іван у тому сні ціліньку ніч, з маленькою перервою, коло труни з татом. І спів батюшки, і жіноче голосіння були в тому сні. І шлях до могилок під лісом.

Потім було прокидання, як побачив, що виростає горбик сирої землі. Перед тим щось губи його шепотіли, як востаннє до татового обличчя нахилився. Що казав, сам би не пригадав. Гірко тико на губах було.

Що казав, сам би не пригадав. То теперішній Іван так думає, Іван, що сидить у хаті, з якої люди розійшлися після поминального обіду. Він знає велику правду й велику неправду водночас. До його матері, простої сільської жінки, вдови, що лишилася з трьома дітьми (найстарша сімнадцятилітня школярка), прибився пияк-учитель, якого й зі школи вигнали.

«Стоп, — каже собі Іван подумки, — так не можна, не можна так, Іване, була велика любов, а з теї любові і я родився, хотя й непутьовий, без клепочки їднеї, як тая бочка, що протікає, що води нияк не втримає…»

«Бідна моя голова», — Іван стискає руками голову, що таки болить.

Він би щось випив теперки, бо ж на поминках пити не мона, батюшка, що із Заточинців приїжджав, не велить. Може, вина триньки грузинського лишилося? Нє, ой нє, не буде його Іван пити, хай би й лишилося. Гірке то вино, хоч позавчора навіть кислим смакувало й шугало в голову.

Тепер Іван зновика сам з мамою.

— Ходімо мити посуду, Іване, — каже мама. — Я митиму, ти складатимеш.

— Іду, — відказує Іван.

Тітка Уляна Косиха і Марина сусіцька разом з мамою миють тарілки, миски і каструлі. Іван сортує — то наша, а то чужа. Чужих мисок і тарілок більшає, бо де в них візьметься більше теї посуди?

— То й прийшов, за стилько-то літ, — Уляна. — А я би й не прийняла.

— Та я би тоже, — мама косує оком. — Али Іванові батько…

— Такі вони, чоловіки, — вступає Марина.

Її Матвій, Матвійко, каже вона, десь на зарібках у Росії. За два роки раз тико й передав гроші. Мо’, яку найшов, та мука, у тий Расєї?

— Та що ти, Маринко, — заспокоює Уляна.

Іван кидає терти рушником тарілку, йде надвір. Синіє небо над ним, бо вже вечір. Темніє небо, і його душа темніє. Десь там, він знає, на небі готується засвітитися татова душа. Татова зоря. Миколина.

«Якби я був грамотний, то знав би багацько про зорі», — думає Іван.

Він іде крізь село до Руського. Просить налити в борг, не пива, горілки. Вічно п’яний Петро — тут як тут.

— Уважав колись твого батька, Іване. Бо…

Петро підняв значливо руку з відчепіреним пальцем. Посоловіло дивилися на Івана Петрові очі. Іван плеснув йому зі свеї чарки трохи горілки.

— Ну, за його памнять, — Петро підняв свою чарчину, гикнув. — Ну, за памнять, йолки-палки. Ти, Іване, того, всяко буває… Хоть батько — то є батько…

— Мій тато не всякий, — сказав Іван.

— Ну, я понімаю…

Часто з того вечора став Іван навідуватися до барів. І горілку пив. Боліла голова після того, сварилася мама. На дорозі килько раз падав.

Як гепнувся пізно ввечері, коли став до тями приходити, раптом подумав, що вставати йому не хочеться. Над головою далеке хмарне небо, а на ньому крізь хмари зірка виглядає. Одна-єдина. Самотня, як і він, Іван, тутечки на землі. Та в нього хоч мама є. А в зірки ж нікого. Хіба Бог. Али ж у Бога багато зірок.

«Багато зірок у Бога», — подумав Іван.

Далі думати не хотілося. Щось йому муляло.

І тут його пам’ять, що мов човник на хвилях, хилиталася і прагла втриматися, щоб її не віднесла течія, щось здобула із цього темного вечора.

Тая вчителька…

Тая.

Котра тамечки смішно вчила його чужих слів. Чужих. Йому, певне ж, не потрібних.

Чужих, гик…

Чого вона заглянула в той бар, побачила його, Івана, очима кресонула і пішла собі. Здиміла. Чого? Могли б і випити разом. Нє, та ж він був би не проти, гроші є. Пожди, та ж вона виходила з бару, як він заходив… То чого вернулася?

Іван перевів погляд на небо і подумав, що зірок таки багацько в Бога, ой, багацько, за всіма не встежиш, всіх не почуєш. Чи, може, пан Отець усіх чує? Як у зірки щось заболить, то він тут як тут — з ліками чи добрим словом. Так думав Іван, у якого небо потроху кудись пливло над головою. Разом з вулицею, на якій він лежав, усеньким їхнім селом і цілим світом.

— А що, світе, я тобі не заважкєй? — забурмотів Іван. — Я тико напився, то хіба на яку грамуню потєжчив.

Світ мовчав, зірка мигтіла собі. Як учора, а може, й позавчора, і ще тоді, як жив тато, багацько літ тому. Так багацько, що Іван тоді був іншим. Інакшим. Не тико маминим, а й татовим. І щастя його довкола нього на крилах літало. Чи знала про то зірка?

«А мо’, то татова душа? — подумав він. — Татова душа, ти мене видиш? Видиш п’яного Івана? Не дивися, бо мені встидно».

Він затулив очі рукавом. Стало геть темно. Али й трохи страшно. Міг підкрастися з тої темені якийсь звір. Гірший за пса, може, ота звірюка, про яку стіко балакають. Чупа… чупа… Чупачпха… То Іван поспішно прибрав руку. І тутечки, дивлячись на зірку, раптом подумав: а може, то на нього зовсім не тато дивиться, а око тої гамериканської дівчини? Він же про неї геть забув. Хотів був татові розповісти, потрета показати, так соромився, бо не знав, як тато Микола поставиться. Ай, скаже, у тебе, сину, будяки в голові ростуть. Або ж мухи джичєть. Де ж би така файна та вдатна дівка за тебе пушла? А як ти не для того тримаєш, що женитися хоч, то нащо вона тобі? Так міркував Іван. Бо тато був серйозний чоловік і вчитель колись. Дарма, що колишній, а тую ж геометрію досі любив.

Нестерпно раптом захотілося Іванові побачити свою чорношкіру нівєсту. Радість його, на горищі, за комином сховану. Сумно їй, певно, стільки днів і ночей одній…

Іван став поволечки зводитися на ноги. А тут хтось над ним став.

— Ой, лишенько, хто то такий п’янізний? То ти, Іване?

Ну, звісно, баба Круциха, Настіна мама, тої, що бар «Дві дірочки» тримає, в якої Іван учора пив, бо сьогодні в Омеляна. У Руського чогось стидався напиватися.

— Га, Іваночку, болєзний ти, а тако п’єш, — докоряла баба Круциха. — Тримайся хоч би за мою костуряку.

— Не п’яний я, бабо, — сказав Іван. — І триматися за вашу палку не буду, бо…

Він вже стояв на ногах, та заточився і встояв.

— Спасібочки, бабо, за сочуствіє, — пробурмотів і побрів далі.

Зрозумів, що на горище навряд чи влізти спроможеться. Мовчки вислухав мамині докори. На ліжко впав.

На горище поліз на світанку, як прокинувся з на диво чистою головою. Тихенько з хати вибрався. Босий, як є, на гору поліз. Там об бальок, звісно, головою трах, та лишень скривився, місце забите почухав. Ось і комин, і книжка, і його темношкіра красуня. Ледь видно її, таку темну, бо ж ще неясне світло, що пробивається крізь причілкове вікно. Сумно вона тепер всміхається, здається Іванові. Гладить її Іван своєю шкарубкою долонею. Цілує. Хоче жалітися, та мовчить, тико сльози з очей котяться. Великі, як горох, сльозини, і туман геть очі застилав.

«Чи у вас, в Гамериці, тоже є такі непутьові люди?» — подумки питає Іван тую красуню з чудернацьким ім’ям Таумі.

Вона мовчить, дивиться усміхнено — не печально, та знизу, з сіней чути, як грюкають двері й доноситься схарапуджений мамин голос:

— Що ти там робиш, на горі, Іване? Господи, хоч би чого дурного не наробив з білої гарячки…

— Я тута, мамо, не волнуйтеся, — озиваються Іван. — Я тута, книжки поправляю, зара злізу, чого там розходилися?

Він поспішно погладив ще раз свою Таумі, сховав у книжку і до отвору горища наприсядки, щоби ще раз головою не торохнутися.

— Ой, лишенько, з таким синком жити, — приказувала мама. — З таким дурним анкоголіком.

А Іванові раптом зробилося тепло-тепло у грудях. Хтось ніби там параного молока розлив. Бо як є у нього така мама, що не спить, як та миша, кожен його крок чує, кожен порух, як є в нього така дівка, що блимає очицями білими у темряві і все, що на Івановім серці, розуміє (а мусить розуміти, бо ж як усміхалася — то сумно, то підбадьорливо), то мусить Іван жити собі і голову не задурманювати.

— От злізеш, то всиплю тобі гарячих, — казала мама внизу. — Зновика з шафи гроші потєг, га, я тибе питаю? Та скіко то мо’ те триватиме?

— Я татові гроші брав, — сказав Іван. — Татові. І за його памнять пив.

— А як татові, то хіба мона? Ще ж треба буде ставити йому хоч якийсь пам’ятник, і тобі, окаянцю, на зиму пальто нове справити, раз ті гроші нам до хати звалилися.

— Ку-ку, — сказав Іван, визираючи з отвору. — Ку-ку, мамо…

— Я тобі зара кукну, — насварилася мама. — Такечки кукну, що три дні на лавку не сядеш.

— То я зувсім тоді не злізу, — пообіцяв Іван. — Тута, на горі, житиму і, як кіт, мишей ловитиму, раз ви-те тако на мене сваритеся.

Іван звісив голову і дивився на маму. Неїна голова біліла посеред темних ще сіней. Як вінок цибулі, щось таке довкола неньчиної голови виднілося.

«Може, то, як у церкві на Богородиці, той знак? — подумав Іван. — Тико ж мама простая жінка і не Божого Сина, а такого дурника, як я, має…»

Він почув спів — так співали у церкві. Цілий хор — мо’, людей, а може, й янголів. Десь там, на горищі, а мо’, й за хатою.

— Воспіваю Тебе, Боже, — і собі заспівав Іван. — Да воздаш мі покаєніє…

— Іване, — зойкнула мама.

— То я так, згадав, — сказав Іван. — Може, ви битися не будете?

— Буду, — сказала мама Панаска. — Як же тебе не бити?

— То й у мене рука тєжка, — сказав Іван.

— На матір піднімеш? А ще пєснопєнія тут ізранечку устроїв.

— А мені позволітєльно, бо я дурний.

— Не так дурний, як хитрий.

— Дурний, мамуню.

Іван був не знайомий з тонкощами психіатрії і психології, тому й не знав, що той, хто себе дурником вважає, таким не є насправді. Він багато чого не знав. Просто дивився на маму, доки та не витерпіла й не пообіцяла, що бити не буде, й останній раз прощає Іванові його хатнє злодійство.

Іван зліз по драбині на землю й поцілував маму.

Відчинив двері і побачив, як небо на сході із сірого на очах стає білуватим. Потім воно пожовтіє, бо ж там десь має викотитися великий окраєць сонця. Та, щоб його побачити, треба було вийти за садок. Іван туди й пішов.

— Ну куди ти босий, ноги замажеш…

Мала б мама сказати, що простудиться. Та Іванові не звикати босим ходити. Холодить підошви ніг земля, грудки лоскочуть, тільки пальцям, як на камінці наштовхуються, боляче. Іде Іван. Він вийшов за сад, рукою об крайню, стару вже, сливку обперся і став ждати сонця. От-от окраєць білої булки, чи то ромашка велика — на небо викотиться. Жде Іван того дива.

…А вдень на їхньому подвір’ї побачив Іван гостю незвичну — Зінаїду Антонівну, вчительку.

Став, остовпів — така гостя заходить. Жар на щоки приснув, бо вчорашню стрічу пригадав. Скаржитися мамі прийшла? Чого б то їй, яке їй діло до Івана? Він сам по собі й волен пити, коли захоч і як хоч. А тая Зіна, Зіна-корзина, вчителька, хі-хі, підходить і пильно дивиться на Івана.

— Доброго дня вам, Іване Миколайовичу.

Іван Миколайович? Терпне щось у Іванових грудях, язик неслухняний…

— Доброго… Дня…

Коли привіталися вона й сказала:

— Щось ви, Іване Миколайовичу, про уроки наші забули.

— А треба? — засоромлено сказав Іван, радий, що так обернулося.

— Аякже, — сказала вчителька. — Вважайте, що канікули закінчилися. Я й прийшла нагадати.

«Господи, вона ж учора бачила мене, як я до Омеляна в бар ішов, — жар приснув до Іванових скронь. — Добре, що хоч не п’яного… А може, й п’яного бачила? Ну, як заглядала…»