Іван і Чорна Пантера

XIII.Таумі — Зіна — Іван

Вчителька англійської мови Кукуріцької неповної середньої школи Зінаїда Антонівна того осіннього надвечір’я пережила справжній шок. Коли вона крізь вікно побачила, як біля їхнього директорського будинку, де їй милостиво виділяли кімнату, спинилося таксі, то здивувалася. А втім, до пана директора, її екс-коханого, Жорика-Жморика, С-семенича, могли приїхати і гості з району, і якісь родичі чи, скажімо, колега по випивці, шкільний завуч з райцентру Іраклій Валерійович. Але коли з машини вийшов молодий ставний чоловік і, відчинивши задні дверцята, випустив на світ Божий пасажирку, Зінаїда Антонівна не повірила своїм очам.

«У мене галюцинації. Чи біла гарячка. Здається ж, вчора тільки три чарки кагору випила. І зранку було нормально. Уроки ж провела. Господи! Чи то вже від нещасного Івана до мене вірус даунізму перекинувся?»

До їхнього будинку — помилки не могло бути — прямувала власною персоною Таумі Ремпбелл, світова супермодель, зірка зірок усіх подіумів. Шикарно одягнута. Усміхнена і трохи здивована. Помилки не могло бути — завдяки нещасному Іванові останні майже півроку життя Зінаїди Антонівни також були наповнені, хоч і меншою мірою, Таумі Ремпбелл. Вона знала й те, що американська красуня-моделька кілька днів перебувала з візитом у Києві, де чи то судила черговий конкурс краси, чи була навіть головою журі. Ще позавчора, зустрівши Зінаїду Антонівну біля бару Руського, Іван лепетав їй про своє велике несказанне щастя — бачив у телевізорі чорну пантеру. Це природно, хай і сенсаційно —

Таумі Ремпбелл у Києві, чому б і ні, чому їй і не головувати в журі, наші олігархи вміють добре платити всіляким світовим зіркам, якщо їм ті потрібні.

Але побачити Таумі Ремпбелл у Кукурічках — це було занадто навіть для галюцинацій, не кажучи про білу гарячку після трьох чарчин кагору.

Правець ухопив і Георгія Семеновича, ледь він, вийшовши на стукіт, угледів перед собою шоколадну леді. Він був уже задрімав під акомпанемент бурчання Софії Петрівни — і чого вчора бадилля не дозгрібав, і чого її в суперечці з тою вирвою Анастасією Калениківною не підтримав, і чого після уроків (знає вона, знає) з фізкультурником у кабінеті зачинявся, знов у неділю той привіз від матері так званої наливочки? І от дрімоту-сон його перебиває стукіт, він уже йшов міською вулицею, молодий і вродливий. Звісно, без теперішнього черевця і довкола так п’янко пахла черемха, запах зникає, і вулиця, і його б’ють по голові, в яку вривається голос Софії Петрівни десь з другої кімнати:

— Чуєш, стукають, хтось прийшов, та відчини ж нарешті, ледацюго…

Георгій Семенович позіхає і йде відчиняти, дорогою позіхає ще, думає про те, що вони даремно не допили другу пляшечку, та сливовиця, настояна на травах, яку привіз фізкультурник Роман Сидорович, була смачна-смачнюща, який тільки запах, цілий луг у роті, а тут якийсь дідько когось приніс. Охо-хунечки…

Георгій Семенович доходить до порога. Відчиняє двері, і сон триває, стає маревом, а як же інакше: перед ним виростає вродлива, але чорна жінка, пані невідомо з якої казки чи таки сну. Проте різкість сну збільшується, до нього щось каже чоловік поряд з чорною, ні, швидше коричнево-шоколадною гостею, і Георгій Семенович, кукуріцький директор, остаточно розуміє, що він все ж не спить. Тому вітається.

— Прошу вибачення, — чистісінькою українською мовою промовляє прийшлий чоловік. — Нам сказали, що тут живе вчителька англійської мови, Зінаїда Антонівна. Чи можна її побачити?

Звісно, звісно, можна, метушиться Георгій Семенович, вхід до неї з другого боку, ось прошу, я проведу, ходімте, панове, за мною, аякже. Він підтягає спортивні штани, бо черевце таки є і доволі неслухняне, підстрибом аж біжить до дверей у кімнату Зінаїди Антонівни (сам прорубав і ґаночок добудував), стукає, ах, треба делікатно, які гості, які гості, звідки, Боже мій, до Зінаїди Антонівни? Невже з-за океану, вона ж заповнювала якусь анкету на грант чи що там ще, зелену карту, ага. Ой, Зіночко Антонівно, ви вдома?

Зінаїда Антонівна вдома. Галюцинації тривають, добре, що я ще не перевелася, радіє вона, хай живуть лінощі, геть халат, отуди. Під ліжко-диван. Поправити зачіску і відчинити. Але звідки у Кукурічках Таумі Ремпбелл? І ще встигає подумати — добре, що відмовилася від споживання сливовиці, настояної на травах, ото був би запах для гостей.

Перед нею таки постає Таумі Ремпбелл (хоча бувають і двійники, пригадує Зінаїда Антонівна), вітається чистісінькою англійською мовою, Зінаїда Антонівна відповідає Таумі Ремпбелл, та питає, чи знають, хто вони такі, о, звісно, міс Ремпбелл, тоді вона каже, що її привела в це село, в Кукурічки, важлива для неї, хоч певною мірою й конфіденційна справа, як посла миру ООН, яку вона мусить тут вирішити. Тому чи не погодиться міс (чи місіс, даруйте, якщо я помилилася), ні-ні, каже Зінаїда, я міс. Чудово, відповідає Таумі Ремпбелл, тоді дозвольте зробити вам пропозицію: побути, попрацювати моїм перекладачем і помічником, доки я перебуватиму у вашому селі, звісно, за певну винагороду, ви можете навіть самі визначити суму! Ви згідні? Так-так, Зінаїда Антонівна згідна, для неї це велика честь працювати з такою видатною особою, тим більше, послом миру ООН. От і добре, каже задоволено Таумі, ми можемо відразу обговорити і план мого перебування тут, і подальшої нашої роботи. Вона вже визначила з цієї розмови, що ця міс вчителька пристойно володіє англійською, хоча й з певним акцентом, властивим для тих, хто не є носієм цієї мови в житті, але вимова чітка і зрозуміла. Перш ніж відпустити шофера таксі, котрий її привіз, каже Таумі, вона хотіла б вияснити два питання, вирішити дві проблеми. Перша: чи є тут транспорт, яким би вона могла користуватися, хоча б те ж таксі? І друга: чи є тут готель, в якому можна було б пожити два-три дні?

Таксі нема, відказує Зінаїда, хіба що в адміністративному центрі їхнього району, але це далеко звідси, але транспорт є, от хоча б машина містера Джорджа Семеновича (жест у бік господаря дому). Він відвезе куди треба. Що ж до готелю, то він є теж, тільки в райцентрі, але якщо будемо працювати тут, у селі, то ви, міс Ремпбелл, могли б пожити в мене, моя скромна оселя до ваших послуг, як і її господиня.

— Окей, домовилися, — сказала Таумі Ремпбелл.

Так розпочалося перебування супермоделі світового класу, суперкрасуні й посла миру ООН Таумі Ремпбелл у поліському селі Кукурічки. Коли був відпущений Борис, який відмовився від частування, бо попереду чекала довга дорога до Києва, а Георгій Семенович пішов до себе, Таумі виклала мету свого приїзду. За версією, яку обдумала дорогою сюди. Вона сказала, що комісію з гуманітарно-фольклорного співробітництва ООН, у якій працює, дуже цікавлять незвичайні випадки, пов’язані з легендами, міфами, фольклором різних народів. У тому числі й українського. З певних джерел їм стало відомо, що тут, у цих місцях, колись жила і діяла велика відьма, котра була носієм певних містичних знань. Як її звати? Ім’я достеменно невідомо, його треба встановити, та головним є дві речі — зібрати відомості, знання про відьму, як кажуть у Африці, велику мамбу, і побувати на її могилі. Ви знаєте, міс Зіна, про таку особу?

Зіна відповіла, що нічого не чула, до того ж вона не місцева, але можна розпитати тутешніх старожилів. Почати завтра зранку.

Зінаїда Антонівна була на сьомому небі від щастя. По-перше, вона спілкувалася з Таумі Ремпбелл, так, це була таки вона, що засвідчили й показані посвідчення та папери, і весь вигляд, добре знаний з телеекранів, журналів та інтернету. По-друге, Таумі Ремпбелл визначила їй платню за роботу перекладачкою й помічницею заодно — п’ятсот доларів за день роботи. Це були її майже дві місячні зарплати. А якщо вона пробуде тут хоча б зо три дні! Господи, яку шубку зможе вона купити за ці гроші на зиму. І чобітки, хоча б віддалено схожі на ті, що на струнких суперніжках Таумі, не кажучи про рукавички й зимову хутряну шапку, на яку Зінаїда Антонівна якраз відкладала гроші. За роботу таксистом Георгію Таумі згідна була платити п’ятдесят доларів за рейс у межах населеного пункту (чи не забагато, ревниво подумала Зінаїда), а якщо доведеться кудись виїжджати, то й більше. Ця суперміс була навдивовижу щедрою.

Таумі відзначила подумки, що, хоч оселя її тимчасової перекладачки вкрай бідна — ліжко-диван, шафа для одягу, книжкова шафа, стіл, холодильник, телевізор, кілька стільців та репродукції картин (Пікассо, Брак, Макс Ернст, ну й, певно, місцеві) демонстрували гарний художній смак господині. На столі у вазі тішила око композиція із засушених рослин, квітів, багряних листків, яка свідчила, що міс учителька розуміється на мистецтві ікебани. Та й сама ваза хоч із простого скла, була вироблена доволі естетично. Це порадувало Таумі, й вона подумала, що перебути ці два-три дні у туземному селі буде легше, ніж можна було собі уявити, дарма, що вперше за багато літ без комфорту.

Для вечері з гостею — ой, Божечку мій, що ж ми їй покажемо? — були зарубані курочка й качечка, зроблені котлетки із м’яса, що зберігалося в директорському холодильнику, відкриті банки з маринованими огірочками й помідорчиками, зроблено салат із свіжої власної капусти, у крамниці прикуплено ковбаску, в тому числі для салату «Олів’є», а в барі Максима Руського пляшку іспанського — за його словами — вина. Ну й із серванта Георгій Семенович, котрий, коли дізнався, скільки йому плататимуть як перевізнику, аж підскочив з радощів, бідака, дістав пляшечку закарпатського коньячку.

Доки варилося та смажилося, Софія Петрівна запропонувала гості з дороги освіжитися в баньці. Георгій Семенович лазню відразу й розпалив. Таумі, яка найбільше любила поніжитися у ванні, проте, не відмовилася, бо знала вже й фінську сауну, й холодну африканську лазню, а в Києві побувала, як їй сказали, у «рашен банья». То їй цікаво було побачити лазню туземну.

Таумі Ремпбелл не була обтяжена жодними комплексами, до того ж знала, як можна приручити підручних і слуг. Вона без жодних вступів спитала Зінаїду Антонівну:

— Ми підемо у вашу «банья» удвох? Згода?

— Якщо ви бажаєте, — зашарілася Зіночка.

У маленькому зальчику дерев’яної зсередини, хоч обкладеної знизу спеціальним кахлем лазні Зінаїда переконалася, що тіло у Таумі Ремпбелл таки божественно-досконале. У напівтьмяному світлі воно здавалося взагалі якимось містичним чи містично-мерехтливим. І коли Таумі попросила натерти її привезеним з собою милом і шампунем, такими тонко-пахучими, що їх хотілося пити і їсти, Зіна з радістю згодилася. Треба сказати, що сама Таумі, критично озирнувши перекладачку-помічницю, зазначила, що хоч у тої тіло виглядає старшим, ніж у неї, насправді старшої на чотири роки, як вона вже знала, — все ж це тіло сільської вчительки було доволі породистим і струнким. Не надто вродлива на обличчі, хоч по-своєму і приваблива, Зінаїда, проте, мала, як каже сучасна молодь, класну фігурку і стрункі ноги, вміло вишліфувані творцем, з плавним потовщенням до сідниць. Незважаючи на сувору сільську реальність і роботу після уроків на директорському городі, Зіна, як уміла, доглядала і по-своєму викохувала це тіло. Потреба в цьому зросла, коли почала проходили закоханість у колись обожнюваного юною дурепочкою Жорика, й вона стала подумувати, кому дістанеться її майже досконале, чого там гріха таїти, тіло в майбутньому. Отож цьому тілу не були чужі креми й навіть епіляція ніг.

Все це побачила досвідчена Таумі, але так подавала й вміло вихиляла своє, що Зіна вперше в житті відчула справжнє збудження поруч із жінкою. Натираючи й омиваючи спину, голову, животик Таумі, вона гасила в собі бажання притулитися до тіла цієї богині й цілувати, а може, й… Чула ж вона, що таке буває й між жінками. Ні, вона, бувало, разом з дівчатами милася під душем в університетському гуртожитку, але там було тільки споглядання, цікавість: а які груди, живіт, дупка у Галі, Каті, Тоні… Ну, веселилися, реготали, бризкали водою… Тут же було зовсім інше, її наче підхоплювала якась невидима сила й затягала у дивну бездонну глибину. Вона падала, й голова крутилася в цьому падінні дедалі більше, роблячи безмірним її щастя. Коли ж взялася мити ноги Таумі, то мимоволі (ні, усвідомлено!) опустилася на коліна. І в якийсь момент не стрималася й притулилася губами до лона з ледь-ледь помітним волоссям. Тут вона відчула, як на її обличчя щось полилося. Ні, то була не вода, то було те, що вона читала в якийсь книжці, в еротичній літературі називають «золотим дощем». І Зіна не тільки не відхилилася, а стала його з насолодою пити.

З лазні вона виходила покірною слугою, а може, й рабою Таумі. Таумі, яка дозволила собі навіть кілька разів тернути її, Зінину спину. Вона боялася глянути на свою хазяйку і прагла цього.

За столом же Таумі трішки пригубила вина, навіть похвалила. Правда, з’їла всього по дрібці салату з капусти і курячого м’яса. І домашній грушево-яблучний сік похвалила.

Вона взагалі була в ударі. Таумі розповідала про своє дитинство. Про маму, сестричок і брата. По те, якою вона була тоді неслухняною. Відчувала — від неї чекають іншої розповіді. Про ті ж зустрічі з високопоставленими особами і знаменитостями. Про численні покази й фестивалі моди. Але чомусь не могла й не хотіла про це розповідати. Не тому, що відчувала до цих людей зверхнє ставлення. Вона чи не вперше за багато років цим людям по-справжньому довіряла. Відчувала до них симпатію. Як тоді, в дитинстві, про яке розповідала, до своїх ровесників. Іноді до мами і брата Ліонеля. Іноді? Вона здивувалася сама собі, своїй згадці. Іноді…

Що ж до Зінаїди, яка ледве встигала перекладати, то вона робила це наче в тумані. Слова Таумі проходили через її свідомість, перетворювалися в українські. Слова Георгія Семеновича, і Софії Петрівни, і Валерії, котра також сиділа за столом і дивилася на гостю якось так… Іронічно-закохано. Вони переправлялися до Таумі, стаючи англійськими, наче самі по собі.

В якийсь момент у пориві відвертості Зінаїда, що задихалася від ніжності до Таумі, сказала, що, мовляв, у Кукурічках є її фанат. Який її обожнює. Як цікаво, сплеснула руками Таумі, вона хоче з ним познайомитися. Це чоловік, так?

— Чоловік, — сказала Зінаїда і подумала: як же вона покаже бідного Івана?

А пізно ввечері, коли Зінаїда сказала, що спатиме в іншій кімнаті, щоб гості не було тісно, Таумі заперечила — ні-ні, у вас широке ліжко. Зінаїда лягла в те ліжко і боялася доторкнутися до пахучого голого тіла.

— Роби те, що ти хочеш, — почула вона шепіт Таумі.

Рука Таумі взяла її руку. Потім Зінаїда сповзла вниз, обціловуючи живіт Таумі. Потім її гарячий язик торкнувся лона супермоделі.

То була найщасливіша ніч у житті вчительки англійської мови.

Ця ніч несла її на крилах до зір.

Але й вона сама ставала великою зорею, яка раптом зійшла над Кукурічками.

Захоплена екстазом, в якому перебувала, Зінаїда не почула дивного звуку, що народився і став рости. Зате почула Таумі.

— Що це? — злякано спитала вона.

А що Зінаїда не почула, то Таумі повторила запитання ще раз. Зіна відірвалася від солодкого розпашілого вулкана. І мороз враз побіг по її шкірі. По всьому селу гавкали собаки. Але крізь їхній гавкіт наростав якийсь інший, пронизливий звук. Зінаїда вслухалася, і ще більший жах оповив її єство. Вона знала, що то за звук. То вили вовки. Не один вовк, а хтозна-скільки. Здавалося, вовки стоять близько, поруч, за стіною.

— Мені страшно, — прошептала Таумі.

— І мені, — сказала Зіна.

Вони не даремно боялися.

Цієї осінньої ночі маленьке поліське село справді було оточене вовками. І не тільки ними. Звірі з довколишніх лісів стали відчувати незрозумілу тривогу ще минулої ночі. Вовк і вовчиця, що жили в лісі кілометрів за двадцять, а може, й більше від Кукурічок, раптом відчули дивну, незбагненну тривогу, а за тим не менш дивний поклик першими. Вони не знали, що означає цей нечутний дратівливий звук, що наростає у їхніх тілах. Але вони відчули: треба кудись іти, хтось чи щось їх кличе, й цьому поклику несила опиратися. Вовк і вовчиця, не змовляючись, рушили в дорогу і вранці спинилися у лісі неподалік села. Цілий день ішли до цього ж лісу вовки зі всього Полісся й навіть розташованої південніше Цуманскої пущі та північніших заприп’ятських білоруських лісів. Декотрі бігли, боячись спізнитися. Якби вони навіть уміли говорити у відповідь на запитання, що чи хто їх кличе, не змогли б відповісти. Бігли також зайці й лисиці, трюхикали дикі кабани, по-місцевому дзіки, стрибали з дерева на дерево білки. Самотній лось, що взимку приблукав до лісу на схід од Ковеля, теж відчув тривогу й пішов, ламаючи хащі, на захід. Летіли ворони й дрібне птаство, а сови попрокидалися посеред білого дня і полетіли, раз по разу сліпо наштовхуючись на гілля високих сосон і ялин. Ряба поліська тигриця-рись облишила підстерігати пару зайців, улюблену стежку яких вона виявила напередодні, й помчала на південний захід. Рушило й стадо зубрів із новоствореного національного парку, але вони зрозуміли, що не дістануться до наступної ночі в якесь заповітне місце, спинилися засапані й спітнілі та натужно й тривожно заревіли.

Посеред ночі ж трубно ревів під Кукурічками лось, і це розпачливе ревіння змушувало рухатися кров, що стигла в лосячих жилах, бо ж він відчував близьку присутність цілої зграї вовків. Те, що неподалік зібралась дика звірина, відчули не тільки кукуріцькі пси, а й коти, що позабивалися із злісним безсилим шипінням по хлівах і горищах, а котрі ночували в хатах — під ліжками та припічками. Заревіли корови, заіржали од страху коні — їх тепер мали з десяток місцевих господарів, а в Круцихи замекала четвірка єдиних у Кукурічках овець.

Цей концерт звіриного відчаю не могли не почути мешканці села. Попрокидавшись, вони прагли збагнути, що ж сталося. Декотрі, сміливіші, виходили надвір, щоб перевірити, чи не навідалася, бува, й до їхнього села загадкова звірина — чупакабра — про яку останнім часом стільки трандючили по телевізору і писали в газетах, яких, хоч і небагато, досі передплачували свідомі кукурічківці.

На дворах непроханих гостей не було, зате десь за селом ліс вив, ревів і пугукав. Ці звуки почув і сільський п’яничка Петро, він, бідака, так нализався у двох із трьох кукуріцьких барах, що вирішив заночувати у найближчому стіжку біля чиєїсь хати. Прокинувшись, Петро зрозумів: надходить його кінець, він побачив, як ціле стадо рогатої звірини із роззявленими пащами, з яких пашить вогонь, оточує його і копицю, з якої щойно виліз. Волосся стало дибки на Петровій голові, штани враз почали мокріти, а коли збагнув, що нема сили втікати, то ревно, по-дитячому заплакав.

— Свят, свят, свят, — хрестилися кукурічці і серед них сердешний Іван.

Та він враз перестав хреститися і подумав, що бідолашні вовчики виють тому, що голодні. І незнаний звір трубить, бо не напоєний і не нагодований. Як був, у самих підштаниках і сорочці, в якій ліг спати, Іван вийшов на кухню і на столі намацав шматок хліба. Мов сновида, поплентався до комори і там у діжці так само наосліп намацав шматок сала. З ними і вийшов надвір.

— Іване, де ти? — гукала з хати мама, та він її не чув.

Він спинився, зачудований. Небо над головою цієї ночі було зірне-зірне. Десь із-за крайньої од лісу хати викочувався великий і круглий, схожий на щойно спечений млинець місяць.

Ураз дрижаки вхопили Івана од звуків, що лунали здалеку і наче зовсім близько, од собачого гавкоту і холоду, що взяв його у свої невидимі лещата.

«Куди ж мені йти?» — Іван подумав і підніс руки з дарунками для голодних звірів над головою.

Він боявся і воднораз відчував: має щось зробити. Пересилюючи страх і холод, вийшов на вулицю і поклав припасені для звірини лагодзінки на лавочку. Якоїсь миті здалося, що на лавочці сидить, як тоді, того пам’ятного вечора, тато.

— Тату, — прошептав Іван.

На лавці нікого не було. Іван стояв, повернутий лицем до місяця, що тепер тільки краєчком жовтого кола торкався Линенчикової тополі. Враз він відчув — щось змінилося. Змінилося довкола нього і в селі в цілому. А може, й поза селом. І вже як одвернувся од місяця й подивився на хату, яка вночі біліла, наче тепла, саме тепла, скибка загуслого молока, Іван збагнув, що змінилося.

Не було чути вовчого виття і трубного ревіння, а за ним стихло мукання корів і стихав собачий гавкіт.

— Во мя! Отця, й Сина, й Тебе, Божий Душе, — перехрестився Іван, а поглянувши на велике небесне світило, додав: — І тебе, ясен місяцю. Бувай здоровий, тико ще посвіти мені стежку, мушу йти, бо холодно.

І він пішов, похитуючись, як то завше ходив, до хати. На порозі мати стрітили, сабанила мама Панаска, куди його ото серед ночі понесло?

— Цитьте, мамо, бо зновика вовчики завиють, — налякав маму Іван і вдавано позіхнув — хочу спати, мовляв, ніч усе-таки.

— Никого на вулиці не видко? — спитала мама Панаска.

— Нє, — відповів Іван. — Тишина й Божая благодать.

— Чогось же розгавкалися, — сказала мама, — теї псиська, щось же почули.

— Може, місяць не міг зійти, а вони його підганяли, — відказав Іван.

— Ой, Іване, непутьовий сину, — зітхнула мама.

Коли Іван заснув, йому приснилося, що він іде вулицею з великим буханцем хліба під пахвою. Та чогось холодно йому од теї хлібини, геньби льодину несе. Коли гля, а то не хліб, то місяць у нього під рукою примостився. Бач, який гицель, утік з неба, думає уві сні Іван, певно, до бару йому захотілося. Ну нє, голубе, мені пиво пити, а тобі людям світити, абись в темноті не блудили. А місяць так жалібненько: холодно мені, Іване, то в тебе й рішив зігрітися, не проганєй на небо, я тобі зірку оно з неба дістав та в кишеню поклав, учительці своїй подариш чи тій, ну, Іване, не стидайся, бо я все знаю і бачу — чорній пантері. Добре вже, згоджується Іван, тріньки посидь там, погрійся, мені не шкода по правді. А сам до кишені мац, абись глянути, яку ж то зірку зірвав та йому, Іванові, поклав до кишені хитрун місячисько. Тільки сунув руку і відчув, як її обпекло. Закричав Іван і… очі розплющив. Мама над ним схилилася.

— Господи, чого ти кричєв, Іване?

— То був сон…

Не було меж розчаруванню Івановому.

— Який сон? Страшне щось приснилося?

— Нє. Добре…

— То чого ж кричєв… Ци зновика придурюєшся?

Іван відвернувся до стіни, бо відчув, як з ока сльоза викочується, а за нею друга. Сон, сон, нащо то був сон… За вікном уже добре просіявся світанок. У своїй кімнаті не спала Зінаїда, котру мучила дилема: що зробити, аби вранці її гостя, що ледь-ледь чутко посопувала поруч, не побачила хай ліпшого, ніж в інших в селі, але звичайного, збитого з дощок нужника.

«Мо’, запропонувати якусь каструльку? — думала Зінаїда. — Чи мисочку? Дідько візьми, наврядчи в нашій крамничці є нічні горщики».

Винесемо вирішення цієї проблеми за дужки нашої оповіді. Зінаїда Антонівна вже знала, заради чого, власне, приїхала в Кукурічки Таумі Ремпбелл. Але оскільки була не місцевою, то про жінку-відьму, яка могла колись водитися в цьому селі, не чула. Все ж, порадившись із директорським подружжям (Софія Петрівна таки була місцевою в енному коліні), вирішила насамперед звозити гостю до найстаршої в Кукурічках баби Пріськи Гапонихи. Мо’, щось знає майже столітня бабця…

Після душу в лазні й сніданку (Таумі лемзнула вівсяну кашку майже без масла й з’їла спечене на її замовлення яблучко, запивши шипшиновим чаєм) зібралися до Гапонихи. Георгій Семенович милостиво дозволив Зінаїді Антонівні пропустити уроки, а сам, навідавшись до школи, відправив себе у відрядження за передовим досвідом. Поки він мив свій куплений два роки тому вживаний «Фольксваген», у Таумі задзвонив мобільник.

Коли вона їхали сюди, дбайлива Ніколь поклала їй у сумку два стільникових апарати від найпотужніших тутешніх операторів. У сусідній, більшій за кількістю населення Волиці стояла якраз вишка «Київстару», отож зв’язок був і телефон спрацював. Телефонувала Ніколь, щоб повідомити: дзвонили щойно з офісу в Нью-Йорку. Їм у свою чергу повідомили з Товариства захисту таїтянської культури, що кілька годин тому помер президент їхнього товариства містер Джавіртан Тампереств’є, й дуже просили поінформувати про це міс Ремпбелл. Похорон через три дні на Гаїті в його рідному містечку.

— Гаразд, передай їм співчуття, — сказала Таумі.

Вона полегшено зітхнула. Зі смертю старого відпадала потреба шукати той дурний череп. Навряд чи він став комусь розповідати про свою мульку — поєднання двох черепів. Той, хто таємно прагне бути володарем світу, не розповідатиме завчасно про це своєму оточенню. Інша річ їй, Таумі, посвяченій.

«Цікаво, коли той маг помирав? — раптом подумала Таумі. — Невже вночі, в ту годину, коли кричали звірі? Але ж кричали тут… Невже тутешня відьма існувала?»

Їй захотілося оглянутися.

— То їдемо? — спитала Зінаїда.

— Їдемо.

Таумі вирішила — треба взнати, жила чи не жила могутня біла відьма саме в цьому селі.

А село їй чимось нагадувало африканські й азійські поселення, в яких довелося побувати. Тільки, може, хати трохи більші. Хоча ні, он та хатка — маленька, схилена, вкрита соломою — зовсім як африканські, у Зімбабве чи Ботсвані. І діти замурзані, з широко розкритими очима й ротами, із засунутими пальцями в ті ротики, зовсім схожі на чорних африканських дітлахів. Хіба що колір шкіри інший.

Та справжній шок чекав на Таумі Ремпбелл у хатині, де жила найстаріша мешканка Кукурічок Пріська Гапониха. Даремно Зінаїда Антонівна умовляла Таумі лишитися в машині. Моделька вперлася — хочу сама почути.

Хатині Гапонихи було, напевне, ще більше літ, ніж її господарці. Набагато більше. Перекособочену хату підпирали два товстих стовпці. Знадвору колись, мабуть, її білили, нині вапно, чи те, що лишилося від нього, полущилося й осипалося. У відповідь на стукіт в двері почулося котяче нявчання. Втім, Георгій Семенович знав — ніхто й не відчинить. Двоє Прісьчиних синів повмирали од алкоголю, третій, якому теж за шістдесят, десь там на сході України, де колись завербувався шахтарювати, якщо живий, звісно. Донька вийшла заміж за офіцера, колись приїжджала, а ось уже літ двадцять — ні слуху, ні духу. Ще одна дочка жила в сусідньому районі й до матері вряди-годи навідувалася. Та, казали, після того, як Гапониха навідріз відмовилася переїжджати до неї, дочка сказала: якщо так, хай мати собі сама дає раду або хоч і вмирає, бо якби була, не дай Біг, не при своєму розумі, тоді инша річ, а так отая осляча чи псєча впертість лежачої людини — то витребеньки, котрі візьми та й викинь. Тьху, сказала та Варвара, ото хочете, щобись я за двадцять п’ять верстов бігала, то в мене ноги не казьонні, оно шестеро внуків тра глядіти, а в нас би й доглянуті були й нагодовані. Отож навідувалися єдина внучка, що жила в селі, її діти, племінник-алкоголік часом приходив, та сусідка, на десяток літ молодша, що все-таки ходила, хай із костуром. Правда, іноді приїздили й працівники соціальної служби.

— То ти, Тетяно? — почувся слабий старечий голос з-за печі.

Таумі Ремпбелл майже відразу пошкодувала, що пішла до цієї хати. У єдиній кімнаті, що правила бабі й за кухню, і спальню, й їдальню, висів важкий спертий запах застояного повітря впереміш із смородом сечі і начеб гною. Та гній таки був, бо у баби вже другий місяць гноїлася рана на нозі.

Зінаїда Антонівна і Георгій Семенович, а за ними й Таумі англійською, привіталися.

— Ци то мені видиться, що вас так багато, ци то смерть нарешті прийшла? — сказала баба.

Вона застогнала. Таумі дістала з сумочки хустинку, та вона мало допомогла, і Таумі мусила сказати до Зінаїди Антонівни:

— Я вас тимчасово покину.

Коли вона вибігла з хати, баба Пріська проскрипіла:

— То мені таки ввижається. Господи, й до такого домучилася. То ж ни чорна людина?

— Чорна, чорна, — заспокоїла Зінаїда Антонівна. — Гостя така до вас здалека. З самої Америки.

— То ж, певно, Любчина внука, — тихо, скигливим голосом проговорила баба. — Читала ж колись Титяна письмо од Любки, що неїна дочка за нєгра[13] пуйшла замуж. Певно, й привела таку чорну. То ви-те їй дорогу до меї хати показали? Вона ж, певно, злякалася такеї стареї та больнеї баби.

Зінаїда Антонівна спочатку хотіла сказати — так, то ваша правнучка, але передумала. Гріх все ж обдурювати таку стареньку. Подумала, що годилося б привезти якогось гостинця. Нехай, завтра обов’язково щось принесе. Взялася питати про здоров’я, казати, що бабусю Пріську не забудуть, тим більше, що ж вдова солдатська.

— А точно, мій Марко салдатом був, — сказала баба. — Ще на польській вуйні, дай Біг памнєть, в якім році…

— Певне, у тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому, — сказав Георгій Семенович.

— Мо’, й так, хіба я знаю, — сказала баба Пріська. — Потому єго забрали, як другі совєти прийшле, ну теї, що стрілєють, казав, підвозити…

— Снаряди, — сказав директор.

— Мо’, й такечки, — сказала баба. — Али ж вернувся. На цільних п’єть літ за мене був молодьшим, свекруха мої покійні вельми не хтіли, щоб мене брав, бо ж йому тего, ще й двайцяти ни було, а мині… Та й не згадаю, їдне слово, стара дівка, тоді казали, а бач, єго двайціть літ з гаком нима, а я досі на цему світі капараю.

«Баба, здається, дарма що не ходить, а має ще пам’ять», — зраділа Зінаїда Антонівна.

Їй теж хотілося якомога швидше покинути цю засмерджену, просочену запахом смерті хату. Та витав у цій убогій оселі й інший дух — може, він ішов од рушників, старих, закіптюжених, що мовби соромливо тулилися до давненько вже не білених стін, од ікон-образів хтозна-колишніх.

«І як їх тільки минули мародери, котрі пару раз до Кукурічок навідувалися?» — подумала Зінаїда Антонівна, кинувши погляд на стіни.

А в бабиному узголів’ї, на бильці старого облущеного залізного ліжка стримів (чи не спасівський?) пучечок колосся й маківка, обрамлені букетиком засохлих польових квіток. Пучечок-букетик, ця одвічна українська ікебана, хилився до бабиної голови, й Зінаїда Антонівна подумала, що баба Пріська, певне ж, не раз у своїй щоденній самотині торкалася до цих ворсинок і сухих пелюсток, гладила їх своїми старечими пальцями-цурпалками, і їй ставало легше, не так самотньо і боляче. А може, вона згадувала жнива, поле, пісні, чоловіка й дітей серед поля, себе край шляху, коли проводжала чоловіка на війну, колоски, які крадькома виносила з того ж поля, тільки вже посіяного, сплетене із житніх, щойно вижатих стебел перевесло.

— То таки моя правнучка була? — спитала баба Пріська.

— Ні, то інша жінка, — сказала Зінаїда Антонівна.

— А я думала, правнучка. — Баба ледь плямкала потрісканими губами. — То ви-те провідати мене прийшли? Дивина. І така чорна. Ци то мені привиділося?

Ні, Прісько, пані Прісько, сказала Зінаїда Антонівна, яка я вам пані — баба, як же її по-батькові — міркувала вчителька, подих її запирав тяжезний запах, і тут в хаті щось сталося. Вона мовби посвітлішала, хоч мала б потемніти. То до хати знов ступила Таумі Ремпбелл.

— Таки на Любку ни схожа, — сказала баба Пріська.

Зінаїда Антонівна до Таумі — я ще не розпитувала — то питати? Таумі подивилася на неї вкрай сумно. Щойно вона виблювала посеред чужого напівдикого села. Її всю трусило.

— Я зараз, — поспішно сказала Зінаїда Антонівна і до баби: — Ми приїхали до вас розпитати… Ви найбільше, певно, знаєте в селі. Чи тут відомо було про якусь місцеву відьму… Яку знали колись у селі…

— Відьму… Відьму?

Баба спробувала звестися на лікті. Впала на подушку.

— Нащо то вам?

— Ось наша гостя хоче дізнатися…

— Не треба, — сказала баба. — Не чіпайте…

І потім до Таумі:

— Я б їй могла розказати. Ти, внуцю, по-нашому знаєш?

— Ні, — відповіла Зінаїда Антонівна. — Хіба я перекладатиму.

— Ой, лишенько…

Баба заплющила очі, відвернулася. Лежала, наче мрець.

— Що будемо робити? — спитала Таумі англійською.

— Не знаю, — відповіла Зінаїда. — Ходімо. Може, в когось іншого запитаємо. До побачення, бабусю. Вибачайте, що потурбували.

Та коли вони були вже біля порога, стара Гапониха раптом ворухнулася, шарпнулася, знов попробувала звестися.

— Останьтеся, — сказала хрипко.

Як вони спинилися, пальцем ткнула.

— Ти їдна останься. Та, що біла, раз моя внучка по-нашому ни знає.

Таумі й Георгій Семенович покинули душну затхлу хату, Зінаїда Антонівна вернулася, присіла на край ліжка, куди показала баба рукою. Баба почала не відразу. Спробувала прокашлятися, та тільки натужно зарипіла. Зінаїда терпеливо чекала. Врешті-решт баба Пріська озвалася. Так, їй розказували, навіть не мама покійні, а бабця Вляна, тоже прожила, царствіє небесное, дев’яносто з гаком годків. Ну да, то вже як старі були, якось вони лісом ішли з кошиками, ягід набрали, то баба Вляна й сказали, як дорогу, перехрестіє, що за Кукурічками, де лісова дорога на Волицю, коло гірки лісної, де ще груша стара була, росла збоку, ну, мо’, ти не знаєш, бо ж не местная, минали. То як те перехрестіє проходили, баба й мовили — обминемо, внучко, цеє місце боком, бо тут, казали мої баба, що їм їхня мати, а мо’, й бабця казали, не помню, то колися, давно, ще за панського чєсу, та де там за панського, за польського, ну, то як я вже розпитувати почала з свеї деякої цікавості, то, кауть, баба Вляна, за польського время, перед французом ото, що в цеї місця колись приходив, то давно тоді в силі відьму забели. Ну й щоби шкоди пусля смерти не робила, то тра було не тико кілка осикового єй у груди вбети, а й опусля похоронити на перехресті лісових доріг, тоді, значиця, вже ніяким ділом, ніяким потугом з-пуд землі не встане, навіть найтемнішої ночі ци як місяць вельми великий світить. Ну, ме й оминули те перехрестіє, бабця перехрестилися, сплюнули три рази, я оглянутися попробувала, бо жи цікаво, як то відьма тамечки лежить і ци її ни зобачу, а воне кауть, ни озирайся, бо очі неїни можуть з-пуд землі світитися, вреда, мо’, й не зробить, та вночі може й приснитися. Ну, я дещо про відьом чула — й од бабці, і од сусідських дівчат, али про тую відьму ніц не, воне ніколи не розказували. Мо’, й ни знали, а мо’, й боялися чого. Ну, а я тоді, казала натужно баба Пріська, боялася довго заснути, щоби тая відьма ни приснелася. Все виділося, шо у вікно вона, окаяниця, заглядає. До зниможенія сибе довела, бабця Вляна мусили яйце на голові та плечах викачувати і сон до хати вечорами закликати. Ну, а мама покійні мої за те їм, що про відьму сказали, дорікали. А бабці строго-настрого наказали, аби мені ніц більш не гувурєли. Ну, бабця й самі не ради буле. Ни знаю ніц і всьо. Тико раз таки сказали, щоб я, раз вліяніє відьма на мене таки мала і вечірнього врока наслала, їдну хату в силі обминала. Бо тамечки живе праправнучка, ци як там, відьмина. Бо мала тая відьма дочку, од пана нагуляну. Ну, казали бабця, ци од пана, ци вчителя, що вчив панських дітей, і коли оточили люде хату, бо хтось пощитав, що діти в Кукурічках стали вмирати од злої відьминої сили, то дівчинки в хаті не було. Казали, що бачили, як той вчитель нібито перед тим раночком дитину до панського маєтку у Волиці вів. Ну, то таке… Ото і все…

Баба вмовкла, важко дихаючи, відкинулася на подушку. Очі її закотилися, тіло здригалося, мов у конвульсіях. А може, й справді в судомах… Зінаїда Антонівна злякано дивилася на неї і не знала, що казати.

— Йди вже, дитино, — прошептала баба Пріська. — Я все сказала.

Зінаїда звелася на ноги, що здалися наче не її, такі були ватяні й водночас важкі.

— Йди, чого стоїш, зморила мине тая мова, — сказала баба.

— Але ж… Чию хату вам наказувала обминати ваша бабця?

Баба тяжко, хрипко, з присвистом зітхнула. Хотіла видихнути якесь слово й не могла.

«Ну, бабо, ну ще трохи», — подумки попросила Зінаїда Антонівна.

— Нима вже теї хати, — сказала врешті Гапониха.

Але безжалісна Зінаїда вперто не хотіла покидати бабину оселю.

— Я відчуваю, що в селі хтось живе з нащадків тієї… ну, відьми, — викарбувала слова Зінаїда.

— Ой, Божечку мій, ясний та красний, — прошелестіла баба, спробувала осінити себе хрестом, та її рука безсило, як відірвана від дерева галузка, впала на стару зіпрілу ватяну ковдру.

— Вибачте, — сказала Зінаїда, проте стояла на місці, мовби приморожена до давно не митої підлоги.

— Ти смерті моєї хочеш, вчителько, — бабині очі ожили, в них крізь старечу поволоку проросла ненависть.

— Я…

— Помовч. Хочеш — я скажу, али то й по тобі добри стукне. Сонька Бурчишина — неїна родичка, правнучка якась там. У якімсь коліні.

«Сонька, яка Сонька?» — щось завертілося-закрутилося в бідній Зіниній голові.

— Атож, дирехтурова жінка, що з тобою та мею чорною правнучкою сюди заходив, — прошелестіла баба Пріська.

— Георгія Семеновича?

— Ну, мо’, й Георгія, я єго мало знаю. А от Сонька на моїх вочах виросла. Як і Катька Бурчиха, неїна мати, що типерка десь біля сина на другім силі живе.

Чемно попрощавшись, Зінаїда Антонівна виходила з бабиної хати і гарячково міркувала на ходу, чи все з почутого розповідати гості. Зокрема, про те, що в Кукурічках досі живе спадкоємиця відьми, тої відьми, задля якої приїхала аж з Америки така знаменитість! Сонька! Софія Петрівна, дружина Георгія Семеновича, її донедавна коханого Жорика! Юрчика! Хто б міг подумати! І жодного разу не прохопилася ні словечком. А бач, у ній, виявляється, тече відьомська кров! Ну-ну…

Зінаїда думала й думала, як вчинити. Од хати до воріт, за якими стояв «Фольксваген» Георгія Семеновича, цілий вихор промчав у її голові, полетів кудись, мо’, ген за ту стару розлогу тополю, що, як фантастичний птах, летіла, широко розкинувши віти-крила над селом. Вихор полетів, щоб вернутися — гарячий, пруджений, із одним запитанням — що робити?

Зрештою Зінаїда прийняла рішення. Насамперед вона привітно посміхнулася до Таумі, котра, судячи з виразу її обличчя і майже погаслих очей, почувалася досить зле. Все окей, запевнила Зінаїда гостю, у мене гарні новини й цікаві дані. Я вивідала у старої аборигенки цінну інформацію: і про відьму та місце її поховання, і про деякі інші обставини, які, сподіваюся, будуть вам корисні, міс Ремпбелл. Ви дозволите сказати — моя дорога Таумі? О, так, міс Зіна. Тоді окей, сенк’ю вері мач, є можливість і нагода, чи нагода й можливість, зустрітися з родичами, насамперед із родичкою, спадкоємицею білої мамби, але невідомо, чи вона дасть на це згоду, можливі всілякі ексцеси, я спочатку переговорю сама, тому що… Ні, ні, будь ласка — Таумі. Вважайте, міс Зіна, що ваш гонорар подвоюється.

— Дуже вдячна, міс Таумі.

Міс Зіна промовила це, скупо всміхнулася, і в її очах промайнули жовтаві блискавки. Зграя ворон, котра при наближенні машини знялася з кукуріцьких тополь і сосон, дружно закаркала слова пролетарського гімну: «час розплати настав».

— Ми їдемо до школи, — сказала Зінаїда до Георгія Семеновича.

— До школи?

— Авжеж. Там же зараз знаходиться твоя кікімора?

— Я попрошу…

— Ти гадаєш, наша гостя знає слово «кікімора»?

— І все ж… Що сталося, Зіночко?

— Зіночко? Давненько не чула…

Розлючений, розпасійований чи розлючено-розпасійований Георгій Семенович ледь не розчавив чиюсь гуску — та обурено заґелґотала. Жінка, котра кинулася було від воріт до машин з криком: «Іроде!» — враз розпливлася у посмішці, впізнавши за склом директорський силует.

— То що сталося? — перепитав директор свою вчительку.

— А те, що твою кохану Софієчку, Сонечку, — без будь-яких передмов сказала Зінаїда, — ми зараз будемо продавати.

— Продавати? Добрі мені жарти!

— Не бійся — вигідно продамо, — Зінаїда Антонівна з неприхованим сарказмом. — Твоя люба бабенція виявилася нащадком, уяви собі, нащадком місцевої відьми, котра таки колись існувала й, очевидно, була неабияким відьомським цабе, раз про неї відомо за океаном і сюди примчалася така гостя.

— Овва! Ну і? — тільки й спромігся Георгій.

— От тобі й овва! Лови момент, колишній бой-френдик.

— Це тобі Гапониха сказала? А ти їй повірила?

— А чому б і ні? Стара ще цілком при своєму розумі.

— А ти не…

— Я не бле… Не обдурюю, — поправилася Зінаїда Антонівна, бо слово «блеф» було відоме у багатьох мовах і гостя могла його не так сприйняти. — Нема резону. Покладайся на мене. Благовірна все одно тебе простить.

Вони приїхали до школи.

Зінаїда Антонівна ще раз обдумала, щоправда, гарячково, як їй ліпше вчинити: розповісти зараз Таумі про нащадка (нащадницю, всміхнулася Зіна) тутешньої відьми чи промовчати про неї і потім успішно шантажувати? Але ж не відомо, чи те стерво, те кукуріцьке директорське бабище піддасться на шантаж… Вона-то боязлива й забобонна, але водночас істеричній стервозності, коли чимось допечена, можна тільки позаздрити!

На подвір’ї школи снували дітлахи — перерва.

— Ми підемо туди? — спитала Таумі.

— Якщо бажаєте, можете сказати кілька слів як посол миру ООН.

З перебування Таумі Ремпбелл у Кукуріцькій школі лишилося тільки пару світлин на мобільнику сина Максима Руського — Олега. Лише кілька кукуріцьких учнів мали мобільника, а такого крутого, щоб фотографував — один Олег. Пізніше восьмикласник Олег намагатиметься за посередництвом батька продати ці фотки, перенесені на комп’ютер, різним волинським газетам і навіть одній київській, але всі дружно вважатимуть це вмілим монтажем, здійсненим спритним хлопчиком чи його сільським бізнесменом-батечком. Таумі Ремпбелл таємно перебувала в глухому поліському селі? Як посол миру ООН? Без охорони, телебачення і місцевої влади? Секретна місія? Киньте, шановні, вже б візит такої особи в українську глибинку неодмінно подали б як належить.

У школі Таумі Ремпбелл поспілкувалася з учнями, розповіла їм трохи на короткому уроці про Америку, модельний бізнес і місію ООН. А що візит вийшов спонтанним (за що вона просить вибачення), то подарувала пару календариків, які знайшла у своїй сумочці. Тицьнула парі-трійці дітлахів по долару, а одному навіть п’ять, зробивши їх неймовірно щасливими. Та найбільше пощастило маленькій білявій третьокласниці Настуні. Вона дивилася такими злякано-захопленими оченятами, що Таумі не тільки погладила по цій білявій голівці, а й ще раз заглянула до своєї сумочки. І вгледіла там свій перламутровий, оздоблений дрібними діамантами гребінь. Мить — і гребінець опинився на голові Настуні. Дівчинка щасливо заусміхалася. На її оченятах зблиснули сльози. Вона не підозрювала, що вмить стала багатійкою — діамантики коштували двадцять п’ять тисяч доларів. Вона була просто щасливою, не знаючи, що дорогою додому гребінця заберуть двоє безнадійних сільських хуліганів.

Після ж виступу Таумі (для неї обрали третій і четвертий класи) Зінаїда Антонівна нарешті зайшла до класу Софії Петрівни. Викликала її в коридор.

Ось їхній діалог.

— А ти, виявляється, подруго, не абихто.

— Не розумію, Зіно.

— Тоді здрастуй, пані відьмо.

— Відьмо?

— Хіба ні? Чи ти не успадкувала родинні навички? А я то гадала, чого мені часом так погано…

— Зіно, я прошу тебе… Що сталося? І тихіше, будь ласка.

— Я все знаю. Все, що ти так старанно приховувала.

— Господи, що я приховувала?

— Те, що ти спадкоємиця відьомського кодла…

Софія Петрівна захиталася. Зінаїда Антонівна підхопила її під руку. Посадила на підвіконня. Турботливо спитала:

— Все в нормі?

— Убий мене — не розумію, про що ти! — Софія Петрівна схлипнула, як ображена дитина.

— Дурепочко, — майже ніжно сказала їй на вухо Зінаїда. — Зараз ти нам все розкажеш і отримаєш за це добрі гроші.

— Але що я маю розказати?

Очі Зінаїди Антонівни зблиснули — тепер майже сталево.

— Іди, попередь своїх, що уроку не буде, — наказала вона. — Ну? І не здумай кудись втікати.

— Куди я…

— Іди, іди…

Доки Софія Петрівна пленталася до свого класу, де вела урок, Зінаїда поглянула у вікно. І здригнулася, а потім всміхнулася. Біля шкільних воріт стовбичив, переминаючись з ноги на ногу, чоловік у зеленій куртці.

Іван.