Іван і Чорна Пантера

VI. Таумі

Через місяць і дев’ять днів після пам’ятного конфлікту двох супермоделей — Таумі Ремпбелл й Іветти Сімпсоні — провідні американські ЗМІ: газети, радіо, телебачення, а також іноземні телеканали й газети — отримали від прес-служби Іветти Сімпсоні повідомлення, що на таке-то число, через тиждень, призначається прес-конференція сеньйорити (міс) Іветти, під час якої та має зробити сенсаційну заяву про стосунки обох моделей, викласти її точку зору на конфлікт, а також подальший розвиток подій. Отож пам’ятна сварка, навіть бійка двох модельок, що викликала такий інтерес, обіцяла набрати нових обертів. Світлини розлюченої Таумі й подряпаної, тільки в самих трусиках Іветти, з’явилися навіть в африканській пресі, не кажучи вже про європейську й американську, обійшли чи не всі можливі телеканали й надовго осіли в інтернеті. Та з часом інтерес почав ущухати, тим більше, що обіцяного судового позову не було. І ось новий кидок палива у грубку. Інтерес підігрівало й те, що прес-конференція була призначена біля одного з маєтків Таумі Ремпбелл: триповерхової будівлі — поєднання старовинного середньовічного замку з модерном — у містечку за якихось сорок кілометрів від Нью-Йорка і за кілометр від берега Атлантичного океану.

Природно, що з самого ранку спекотного червневого дня містечко Ігнесфорт було переповнене репортерами й телеоператорами. Маєток-замок Таумі Ремпбелл розташовувався на невеличкому пагорбку, з якого, можна було уявити, відкривався чудовий краєвид на простори штату Нью-Джерсі, де поля сусідили з невеличкими лісками, з серпанком від передгір’я східного краю Аппалачів, а з іншого боку — безкраї океанські простори. Шоколадна тигриця — чорна пантера знала, де будувати собі маєток. Один із маєтків, бо ще мала будинок у Флориді, будинок-замок під Лондоном і розкішну дачу на улюбленому Лазуровому березі.

У натовпі, який зібрався на невеличкому, наче спеціально залишеному для них пустирі обіч маєтку, знаходився й Стенлі Кройберг, головний редактор «Splendor Star». Він вирішив прибути сам і побачити, що відбудеться. Загибель Натана Роуза, не тільки його підлеглого, найкращого журналіста його видання, а й давнього друга, вже кілька місяців не давала Стенлі спокою. Смерть Натана пекла йому, як рана, що вперто, незважаючи на час і ліки, не хоче загоїтись. Він не вірив, не міг повірити, що Натан покінчив життя самогубством, викинувшись із вікна нью-йоркського хмарочоса. Видиво друга, чиє тіло, геть розтрощене, лежить на асфальті, не раз і не два з’являлося за цей час перед його очима. Поставала їхня остання розмова й дивна розповідь Натана про загадкову історію з’яви на подіумі й піднесення Таумі Ремпбелл. Про його поїздку в містечко, де вона ніби навчалася (чи навчалася?) в коледжі. Історія потребувала завершення, могла стати вибухом бомби, але… Але Стенлі не міг і собі признатися, що він боїться. Боявся давати ходу справі. Боявся продовжувати журналістське розслідування. Дивний холодок поселився у нього за плечима, більше того — було відчуття постійної незримої присутності когось чужого, де б він не був: у редакції, вдома, навіть на світських раутах. Він міг їхати у машині й раптом відчути, що хтось є на задньому сидінні. Хтось ще один, крім нього. Він обертався й нікого, звісно, не бачив. Не бачив і в під’їзді будинку, де мав пристойну шестикімнатну квартиру. Часом йому здавалося, що хтось підходить, стоїть і дихає за дверима його редакторського кабінету. Але там сидить у приймальні його секретарка, першокласна красунечка (чого гріха таїти), його коханка Мері Кренсфорд.

«Яка дурня!» — думав Стенлі, але страх не минав.

Він не вірив у самогубство Натана, але поліція не знайшла слідів будь-чиєї присутності в кабінеті Роуза. Ніяких підозрілих відбитків пальців. Ніяких слідів боротьби.

— Що це там, Стенлі? — хтось торкнув тепер його за рукав.

— Де?

— Он там, за ажурною загорожею.

То питав знайомий репортер з «New York artistic tribune».[5]

— Напевне, вертолітний майданчик, — відповів Стенлі.

— То вона має ще й вертоліт, — сплюнув репортер.

— А чому б їй не мати?

— От сука!

«Може, й не сука, а… А хто тоді? Злочинниця, котра, налякана розслідуванням, про яке їй напевне доповіли, наказала котромусь із охоронців прибрати надто цікавого журналіста? Чи, може, найняла суперпрофесійного кілера, а то й кількох?»

Думки крутилися в голові Стенлі Кройберга. Над містечком обіч замку висіювало гаряче літнє сонце.

«Чи справді тут замішане оте таїтянське вуду-шмуду?» — думав далі Стенлі.

З маєтку вийшов кремезний молодик у костюмі кольору хакі і підняв руку. Журналістська братія притихла, тільки спалахи об’єктивів позмагалися з сонцем.

— Міс Ремпбелл відпочиває й просила б не порушувати її права, — почав молодик.

— То вона таки тут, ця тигриця, — гукнув котрийсь з репортерів.

Вони посунули до охоронця, чи хто він там. Та між ними виріс поліцейський. Він сказав, що територія біля маєтку міс Ремпбелл належить муніципалітету і він може їх запросто виселити звідси. Але, поважаючи право преси і свободу преси взагалі, просить поводитись толерантно.

— Ти диви, коп знає таке слово, — почувся вигук.

— Я багато чого знаю, синку, — сказав полісмен. — І можу тебе повчити. А міс Іветта Сімпсоні прибуде з хвилини на хвилину.

Так і сталося. За чверть першу дня (прес-конференція була призначена на першу) під’їхали дві машини. З передньої — доволі скромного «Форда» — і з’явилася Іветта Сімпсоні, чи не вперше на людях після скандалу. Була вона на диво скромно вдягнута: у сірому в дрібну клітинку платтячку й скромних чорних черевичках. На шиї жодних прикрас, окрім маленького хрестика на срібному ланцюжку, що виднівся в проймі над грудьми, а самих грудей, які Іветта щедро виставляла завжди на огляд, видно не було. Та й сукенка цього разу була довша звичного й ледве-ледве оголювала коліна. На обличчі в Іветти Сімпсоні, на диво, також не було жодної косметики, зате два рубці від недавніх подряпин ніби й загоїлись, та борозенки лишили. Здавалася вона стомленою і трохи збентеженою, хоч і трималася впевнено.

Іветта вийшла сама, без охорони, й це теж видалося незвичним. У руках вона тримала маленьку чорну сумочку. Звертаючись до журналістів, вона сказала, що заяву для преси зробить у присутності міс Таумі Ремпбелл, яка погодилася вийти зі свого маєтку рівно о першій годині.

— Невже вони помирилися? — почувся голос.

З цим запитанням звернулися і до самої Іветти.

— Жодних коментарів чи інформації до самої заяви, — сказала Іветта трохи стомлено.

Вона була красунею південного типу — жагучою, з виразними темними, кольору перестиглої сливи очима. Ровики на щоках додавали навіть своєрідного шарму.

— Не тисніть на міс Сімпсоні, — суворо наказав полісмен, що вочевидь вирішив взяти на себе функцію охорони модельки.

Журналісти фотографували машини, в одній із них, за кермом якої приїхала Іветта, сидів якийсь молодий чоловік, а в другій навіть крізь затінене скло виднілися ще дві людські фігури. Але люди в машинах на те, що їх намагалися сфотографувати, не реагували.

Рівно о першій двері високої огорожі розчинилися і з них вийшов потужний молодий чоловік у чорній сорочці з короткими рукавами. За ним з’явилася, сяючи сліпучою усмішкою, Таумі Ремпбелл, за нею ще один охоронець і дівчина — прес-секретар.

Таумі, як завжди, була у коротенькій напівпрозорій, цього разу чорно-синій сукні, схожій більше на мереживну комбінашку. З вирізу виднілися знамениті невеликі, але такі спокусливі груди супермоделі. Шию прикрашало розкішне золоте кольє, з нанизаними на нього справжніми (хто б сумнівався) діамантами. Вона спинилася, по-королівськи ледь-ледь схилила голівку, стріпнула волоссям, що обціловувало її смагляві плечі, ще раз сліпучо, як уміла тільки вона, посміхнулася.

І тут сталося те, чого ніхто не міг сподіватися. Очікували нового витка скандалу, навіть того, що Іветта вихопить із сумочки пістолет — охоронці Таумі подалися вперед і зробили виразні рухи — на поясах у них виднілися кобури, а відомо було, що охоронці міс Ремпбелл мають дозвіл на носіння зброї. Очікували й можливого примирення — хто розбере цих модельок з їхніми примхами й непередбачуваними вибриками.

— Я хочу звернутися до міс Ремпбелл і до всіх вас, — сказала Іветта Сімпсоні. — Хочу попросити у міс Таумі вибачення, ні — прощення за те, що сталося. Я визнаю себе винною у всьому.

Тут вона опустилася на коліна й простягла до Таумі руки. Хтось із репортерів скрикнув з несподіванки. З новою силою запрацювали фотокамери — суперчутливі й менш гарні, телеоб’єктиви й кінокамери. Ото сенсація! Що сталося, хто так настрахав бідолашну Сімпсоні, за якою, подейкували, стояли впливові мафіозі, в коханцях якої в минулому числилися, якщо й менш впливові та багаті особи, то не на дуже?!

На очах Іветти з’явилися сльози.

Але й Таумі Ремпбелл явно була приголомшена. Ось гримаса недовіри й іронії змінилася на її вустах на бентежну посмішку. Іветта впустила сумочку на землю, наче даючи зрозуміти, що не має підступних лихих намірів.

— Боже мій, Іветто, я прощаю тебе, — сказала Таумі і кинулася до недавньої подруги. — І ти мене прости. Встань же, люба.

Але Іветта не підвелася з колін. В її очах, наповнених слізьми, бриніла справжня мука.

— Ні, ні, — сказала вона. — Я не достойна тебе, не гідна твоєї дружби й уваги. Я прошу, прошу міс Ремпбелл, якщо це можливо, зробити мене своєю служницею. Наймичкою, рабинею.

— Ну що ти, люба Іветто, — Таумі була вже по-справжньому спантеличена. — Встань, ходімо до мене.

Та Іветта не підвелася, на колінах підповзла до Таумі і взялася цілувати дорогі черевички тієї.

«Збожеволіла вона чи що? — подумав Стенлі Кройберг. — А може, так само збожеволів Натан, тому й викинувся з вікна? Але ж цієї чорношкірої відьми тоді не було в його кабінеті…»

Думка про вплив Таумі Ремпбелл на самогубство (чи таки вбивство?) Натана Роуза набула нового відтінку. Нового відтінку, нового відтінку… Щось крутилося в голові Стенлі. Про якусь передачу думок, про можливу зустріч Натана з Таумі Ремпбелл, про яку він, Стенлі, не знав, а Натан чомусь йому не розповів. Чи була така зустріч, а якщо була, то чому Натан приховав? Ч-чому…

Хтось стиснув наступної миті голову Стенлі залізними лещатами і тис чимраз дужче. Далі насадив на голову немилосердний залізний обруч. До того ж розпечений, Стенлі це відчував.

«Я зараз знепритомнію», — подумалось йому.

Він став вибиратися з натовпу. І не був певен, чи вибереться.

— Що з тобою? — почув чийсь голос. — Проблеми з тиском? Стенлі, ти весь червоний… Як перець…

«Хто це каже? — подумав Стенлі. — Може, то я сам?»

Ураз він зустрівся поглядом зі старим темношкірим чоловіком. Той дивився на нього примружено і начеб… Дуже й дуже зневажливо. Мовби подумки насміхався.

«О чорт, десь я його бачив…»

Думка народилася й зникла, а полуда дедалі дужче застилала Стенлі Кройбергу очі. Він ледве добрався до своєї машини, відчинив дверцята й упав на сидіння. Перш ніж відключився, майнула думка: ні в якому разі не треба рушати, це його смерть. Виче… Ви-че-ка-ти…

Тим часом, доки Стенлі йшов, наче п’яний, до своєї машини, Таумі Ремпбелл таки підвела Іветту Сімпсоні з колін. Вона сказала, звертаючись до журналістів, що вони з міс Сімпсоні самі вирішать свої проблеми. Прес-конференція закінчилася. Все. Розходьтеся.

— Все, розходьтеся, розходьтеся, — мов луна, повторив один з охоронців.

Востаннє спалахнули бліки. Навздогін кинуто кілька в’їдливих реплік про незрозуміле шоу.

— Рекламне шоу, — ще в’їдливіший голос.

Але Таумі не обернулася. Тільки ледь-ледь сіпнулося її смагляве плече, з якого зсувалася шлеєчка мереживної суконьки. Якби могла, вона б убила, розтерзала цей смердючий набрід.

Як вони вивертають — зараз, у ці миті — її душу. Так, вона любила рекламу — своєї особи, її власного божественного тіла, всього, що вона творила в цьому грішному світі. Реклама — скандальна, задумана заздалегідь і спонтанна — була частиною її життя, її діяльності. Але не зараз. Вона не любила того, чого не могла зрозуміти, усвідомити. А зараз був саме такий випадок.

Вона завела Іветту на подвір’я, де вже та кілька разів була. Спинилася, глянула на подругу, що розіграла таку виставу.

— Ну, ти задоволена? Хоча я не розумію…

— О, люба, прекрасна Таумі…

Іветта знову опустилася на коліна. Простягла до Таумі руки.

— Перестань ламати комедію. Нас ніхто не бачить, — Таумі пересилила себе і вимовила це майже спокійно.

Вона виразно поглянула на охоронців, і ті миттєво здиміли. Тоді Таумі повернулася до Іветти. Торкнулася рукою її голови.

— Вставай же.

Але Іветта не підвелася. Коли ж вона звела вгору очі, Таумі побачила в них сльози і муку.

— Чому ти не хочеш мені повірити? — спитала Іветта.

— Повірити в чому?

— В тому, що я справді хочу стати твоєю служкою, твоєю рабинею, — сказала Іветта. — Я винна перед тобою. Прокляте плаття!.. Чому я тоді одягла його?

«Вона й далі прикидається, ламає комедію чи говорить щиро? — подумала Таумі. — Якщо говорить щиро, то виходить, що вона… Вона справді дуже, до самозабуття любить мене? Може, мені теж опуститися поруч з нею на коліна?»

Але вона не зробила цього. Таумі сказала, що в душі давно простила Іветту, що теж винна за той свій вибух. Тож хай Іветта підводиться, вони разом підуть до її кімнати, до тієї, в якій Іветта завше любила зупинятися, поки гостювала у своєї подруги Таумі, Таумі їй покаже, які гарні прикраси прислав їй останнім часом один прихильник, котрий довгий час був таємним, це кліпси у формі півмісяців, що водночас нагадують пелюстки, всередині чистої води діаманти, а ще Таумі купила картинку, ту, що ми бачили у графа Борденфонда у його баварському маєтку, граф подарував своїй племінниці, це та, де танцівниця з квіткою в руках, білою-білою трояндою, а на піднятій нозі великий браслет…

— Я подарую її тобі, — сказала Таумі. — Вона тобі дуже сподобалася тоді, правда?

— Ні-ні-ні, — простогнала Іветта. — Я не гідна такого подарунка й нічого не гідна, о Таумі, зроби мене справді своєю служницею.

— Ти божевільна, таки божевільна, — вже закричала Таумі.

— Ні, — крикнула й Іветта.

— А якщо ні, то я тебе зроблю служкою, зроблю посудомийкою, ти митимеш підлогу й виконуватимеш найбруднішу роботу, ідіотко чортова.

Таумі вигукнула це люто й, рвучко повернувшись, майже побігла до головної будівлі маєтку. Вона ще почула слова: «Дякую», сплюнула на бігу і, коли вбігла в один з своїх передпокоїв, відразу з люттю змела зі стола вазу. Ваза — доволі гарна, у вигляді полум’я, у яке переростала її основа — жалібно вдарилася о підлогу й розбилася, але що вона значила тієї миті для розлюченої тигриці Таумі? Таумі металася по кімнаті й трощила все, що потрапляло їй на шляху. А тоді вибігла до іншої кімнати. Там вона впала у розкішне крісло. Вчепилася в нього руками з гострими довгими нігтями — наче смужки крові розлилися по боках.

«О мадонна, ця сучка знущається з мене», — подумала Таумі, а потім вимовила ці слова вголос.

— Маріонелло! — гукнула Таумі. — Маріонелло, йди сюди негайно.

Її різкий голос, здавалося, пронизав весь маєток. І майже відразу перед Таумі з’явилася сама Маріонелла: товста стара негритянка (афро-американка), зодягнута у довгу сіру сукню. То була управителька цього маєтку.

— Моя люба дівчинка чимось розгнівана, — жалібно-обурено констатувала Маріонелла. — Хтось посмів образити мою незрівнянну дівчинку!

— Так, образити, посмів образити, — сказала Таумі. — Посміла. Ця сучка Іветта. Вона розіграла дешевий спектакль. Та ти, я гадаю, все бачила.

Маріонелла відповіла, смиренно опустивши очі, що вона нічого не бачила й не чула. Але до неї щойно справді прийшла міс Іветта й сказала, що просить собі роботу. Найпростішу й найбруднішу роботу. Вона, Маріонелла, звичайно, цьому не повірила. То що сталося, моя люба пані, моя королево? Ах, що сталося, що сталося, стара негіднице й насмішнице? Таумі схопила подушку з сусіднього крісла і пожбурила у свою управительку.

Взагалі-то, Маріонелла була єдиною, хто так довго терпів примхи господині маєтку. Володарки маєтку. Королеви й імператриці в одній особі. Бо всі інші — хоч у цьому маєтку Таумі жила не часто, два-три місяці на рік, — мінялися щороку. Коли Таумі приїжджала до маєтку переважно несподівано, це нагадувало прихід урагану, справжнього, який доволі часто навідувався у ці місця. Вона літала по маєтку, як справжня відьма, тільки що без мітли: ось це не так покладено, а це, навпаки, не так лежало, коли вона їхала звідси востаннє, це вікно треба завісити, це, навпаки, відвісити. Переставити стола, шафу, поміняти кахлі, перефарбувати стіну. Хтось із новеньких (втім, у маєтку «новенькі» було поняттям перманентним) намагався заперечити, в нього летіло, що під руку потрапить. Чи ж дивно, що обслуга звільнялася, попри велику зарплатню?

Маріонелла колись витримала цей шквал. Ще коли була звичайною покоївкою. Тільки спитала:

— Дівчинко моя, ти стомлена?

Таумі тоді спинилася, зиркнула розлюченою жовтоокою хижачкою.

— Що ти сказала?

— Я сказала — дівчинко моя…

— Дівчинко? Це хто — твоя дівчинка, чорне одоробло?

— Ви, моя ясна білява пані.

— Та ти насміхаєшся! — вже крикнула Таумі.

— Боже борони, — відповіла Маріонелла. — Але якщо моя пані так вважає, то нехай буде — таки насміхаюся.

— Ти звільнена, — сказала Таумі.

Але щось, певно, відчула ця свавільниця споріднене у товстій масивній служниці, таке, що поєднувало їх, крім кольору шкіри. Маріонелла тоді й не подумала піти, а Таумі не нагадувала, що вона звільнена. Не раз ще Таумі дряпала це велике тіло своїми довгими кігтями — червоними, синіми, зеленими, жовтими, фіолетовими. Маріонелла терпіла, аж поки раз після чергового дряпання не схопила міцно за плечі свою господиню й володарку, нагнула й, задерши коротеньку спідничку, приклала до гарненької шоколадної дупки важку п’ятірню.

— Що? Як ти смієш, брудна мавпо? Та я тебе…

Здається, Таумі ще ніколи не верещала так голосно.

— Уже звільнятися, чи ще щось зробити, погане дівчисько? — сказала Маріонелла.

Таумі дивилася отетеріло. Вона не знала, що їй чинити далі. Ніхто, окрім мами в ранньому дитинстві, ще не піднімав на неї руку. Ніхто, окрім цієї проклятої тварини, яка вміла так її задовольняти, боксера Джиммі Мейсона, який ті кілька разів добряче віддубасив. Теж чорного.

«Та що ж це діється на цьому світі?» — подумала Таумі.

— Ходімте, я ліпше викупаю вас, моя пані, — сказала Маріонелла просто, чітко і ясно.

Таумі зиркнула на служку (тоді ще тільки служку) люто й здивовано водночас. Люто й здивовано. Її лють готова була перерости у справжній рик пантери. Чи тигриці. Але білки очей Маріонелли випромінювали дивне світло. Вона зовсім не кепкувала й не ображала її, ця гора чорної плоті. Вони теж дивувалися, ці очі. Більше того — вони мовби хотіли пригорнути — не могутню супермодель, свавільну королеву подіумів, власницю маєтків, замків, цілої колони дорогих автомашин і кількох яхт, а маленьку, трохи розгублену дівчинку, якою враз себе відчула Таумі. На якусь мить Маріонелла здалася схожою на її рідну покійну матусю. Матір, що жила невміло, неправедним, грішним, шалопайським, розхристаним життям і померла за загадкових обставин. Але матір, до котрої колись, крім постійного опору й неслухняності, Таумі час від часу відчувала дивну ніжність.

«Я викупаю тебе сьогодні, Таумі», — рідко, але час від часу казала мама.

— Добре, — сказала Таумі зараз. — Добре. Ти мене викупаєш, а вже після того я тебе звільню. Сподіваюся, ти не втопиш мене у ванні?

— Хіба таку перлину можна втопити? — явна насмішка звучала в голосі служки, але Таумі пропустила її повз вуха.

На диво слухняно (для неї самої), вона побрела за служницею. Одна з чотирьох ванних кімнат у цьому палаці була білою-білою — білі осяйні кахлі на стінах, білосніжна підлога і така стеля, в центрі великої кімнати прикрашена віялом чотирьох дзеркал з білосніжно-ажурною обрамою. Поруч із самою ванною, оздобленою слоновою кісткою з срібним орнаментом, на білих поличках стояли коробочки, тюбики, пакетики з різноманітними кремами і шампунями виключного білого кольору — то була одна із примх Таумі. Ванні кімнати мали різні кольори: крім білого — рожевий, салатовий, золотий — і все в них було однакового кольору. Так запрагла Таумі, а коли вона щось прагла, то так і робилося, варто було сказати слово і хоч раз тупнути стрункою шоколадною ніжкою і кивнути пальчиком із довгим загостреним нігтиком. Так звеліла Таумі, пані Володарка! Сьогодні ж її, мов слухняну школярку, привела до білої ванної масивна Маріонелла, не менш свавільна за свою господиню.

Маріонелла відкрила крани і, коли вода потекла, пробурмотіла, що просить свою ясну пані почекати. Лишившись самою, Таумі подивилась в дзеркало на стіні навпроти себе і лишилася задоволеною. Вона таки була досконалою красунею! Але раптом вона здригнулася, бо побачила у дзеркалі, що в дверях стоїть якийсь незнайомець. Чоловік був старим і зігнутим, та раптом випростався і став начеб на очах молодіти й випрямлятися. Таумі скрикнула й озирнулася. У дверях нікого не було. Вона кинулася до дверей. Нікого не виявилося і в передпокої, і в коридорі. Не чути жодних кроків. Таумі спинилася. Її серце шалено калатало. Раптом зловила себе на думці, що боїться вертатися до ванної. Але вертатися треба було, хоча б тому, що там за дверима стишено дзюркотіла вода. Таумі пересилила себе, свій страх.

У кімнаті нікого не було, ніхто, окрім неї, не відбивався і в дзеркалі, в яке вона зирнула з острогою. Галюцинація? Так, вона колись пробувала наркотики, але ж це вже в минулому.

Чоловік же в дзеркалі був явно зримий.

Таумі стало страшно, але, на щастя, вернулася Маріонелла. В руках вона тримала якісь торбинки.

— Ти нікого не зустрічала? — спитала Таумі.

— Кого, моя пані? Служки, охоронців?

— Ні, когось незнайомого.

— Когось незнайомого? До нас мав хтось прийти?

Збентеженість Маріонелли виглядала щирою.

«Привиділось, — подумала Таумі. — Я, напевне, сьогодні стомлена. Стомлена й роздратована. Мені справді потрібна ванна, потрібна купіль. Цікаво, що вигадала ця чорна гора?»

— Роздягайтеся, моя пані, — сказала Маріонелла.

Таумі давно позбулася зайвої сором’язливості. Зайвої, наче сукня чи дорогий костюм на пляжі. Надто тут, у ванній, у присутності всього лиш служниці, яка збиралася її купати, чого її соромитися?

Гола-голісінька, справді наче шоколадна, постала вона перед дзеркалом. Маріонелла тим часом теж скинула своє барвисте плаття і виявилася в закритому чорному, як і її тіло, купальнику. Вона теж була наче голою. Дві чорні (точніше, одна темно-коричнева) великі плями на фоні білосніжної кімнати й таких білих-білих речей у ній.

«Стара корова, таке придумала», — встигла подумати неприязно Таумі.

Та на фоні цієї білосніжності вона виглядала справді темною блискучою перлиною.

Живим діамантом, який сяяв.

Кімнату тим часом стали наповнювати неповторні, м’які, лагідні, але п’янливі (притому якось ненав’язливо) пахощі. Наче Таумі щойно вдихнула своїми маленькими, але розкішними, що вміли так роздуватися у гніві, ніздрями, дороге-дороге вино, настояне на незнаних квітах чи прянощах.

Маріонелла налила у воду з однієї, другої, третьої пляшечки, добутої з торбини, рідини. Потім вкинула у воду якусь траву.

То була незабутня купіль. Таумі пливла і пливла посеред моря, річки, цілого океану. Вона була сама-самісінька, але невидимий хор співав їй осанну. А потім заспівала Маріонелла — стиха, але гортанно. Співала і натирала свою пані якоюсь білою, а потім рудуватою маззю чи кремом. Пісня була схожа на колискову, а товсті пальці служки зовсім не шорсткими, а начеб оксамитовими. Вона мила свою перлинку і співала. Співала і мила. Живіт, такі гарні й жадані багатьма груденята, граціозну шию і розкішну свавільну голову. Так не мила, не купала в дитинстві навіть мама. Таумі милася не раз сама, її мили служки й навіть слуги, коханці й коханки. Але купання від Маріонелли було особливим. Неповторним і райським. Таумі дозволила торкнутися оксамитовими руками навіть її лона. Більше того, свавільна Таумі, після купання поцілувала ті чарівні руки, що майже не здивувало Маріонеллу. Звісно, вона її не прогнала, ба, більше — заплатила цілих п’ять тисяч доларів. Маріонелла не стала відмовлятися і сказала, що пошле їх своїй нещасній сестрі, яка десь там бідує з п’яничкою чоловіком в Алабамі.

— То ти з Алабами? — сказала Таумі.

— Взагалі-то моя родина з Гаїті, — відповіла Маріонелла.

— З Гаїті? — стрепенулася Таумі. — Я… Я теж звідти.

— Всі ми з Гаїті, — якимось особливим тоном сказала Маріонелла. — І всі ми з Африки.

— Я десь читала, що звідти походить наша спільна пражінка — Єва, — сказала Таумі Ремпбелл.

Відтоді її новою звичкою стало викликати Маріонеллу. Взагалі-то Маріонелла не належала до тієї вибраної обслуги, яка супроводжувала Таумі в її поїздках. Адже не була ні прес-секретарем, ні охоронцем, ні масажисткою, лікарем, менеджером чи водієм. Але разів п’ять чи шість Таумі викликала її до Європи — Іспанії, Франції, Італії, а раз до Бразилії, й там Маріонелла її по-особливому купала. Двічі Таумі посилала по служку, яка стала управителькою, персональний літак своїх багатих коханців.

Тепер же Таумі спитала, коли її гнів минув, що Маріонелла думає про дивний, дикий учинок Іветти Сімпсоні.

Маріонелла подивилася на господарку маєтку начеб із жалем. Співчутливо. Таумі готова була вибухнути, наштовхнувшись на цей погляд, але Маріонелла сказала:

— їй пороблено, моя пані.

— Пороблено? Як це? — не зрозуміла Таумі.

— Хтось наслав на неї цю біду, — сказала Маріонелла. — І боюся, що ця біда — то сім’я, яке вже намагаються посіяти у вашу душу.

— А ти можеш сказати ясніше? — вже роздратовано, водночас з тривогою промовила Таумі.

— Якби ж я знала, моя пані, — смиренно-співчутливо сказала Маріонелла. — Якби я знала, то допомогла б. Але мені здається, що в душі міс Іветти зріє ніж. А ніж, який виростає із зерен смирення і покори, особливо небезпечний. Доки я тут, я вас берегтиму.

— То, може, простіше прогнати цю сучку?

— Ні, — відповіла Маріонелла, трохи поміркувавши. — Вона тоді не житиме. Не беріть цього гріха собі на душу. Нехай вона робить, що хоче. Вона справді прагне вам служити. Хоча то не її бажання, а духа, котрий у неї вселився. Котрого хтось вселив. Він у ній ридає і сміється. А що переможе, я теж не знаю.

Цієї миті Таумі згадала чоловіка у дзеркалі.

«Злий дух Іветти?» — всміхнулася вона.

Усмішка була гіркою. Завтра всі газети напишуть про супердивну прес-конференцію Іветти. Телеканали вже, напевне, передають повідомлення у новинах. Нехай, це теж реклама. До чого тут ніж, що росте із зерен смирення і покори?