Іван і Чорна Пантера

XVII. Іван — Таумі

У цій абсолютно правдивій історії лишилося повідомити кілька речей. Про те, як Таумі все ж побувала разом з Іваном на могилі Туммі Маліколоне. Як стояла на пагорбі-могилі й дивилася на безкраю савану й думала, що з цього місця починається Африка і її рід. А може, й цілий світ. В Абуджі, нігерійській столиці, куди вони прибули, в українському чи то посольстві, чи представництві Таумі Ремпбелл таки знайшла людину, яка знала українську мову. І зробила Іванові кілька пропозицій.

Треба сказати, що вождь-король Самбутсахве на прощання щедро обдарував Івана. Йому дісталося з півтора десятка різноманітних масок, стільки ж цінних виробів місцевих народних умільців — всілякі персонажі місцевої міфології у вигляді статуеток, вирізьблених і випалених картинок. Подарував і чоловіче вбрання, а дізнавшись за посередництвом англійської мови, що в Івана є мама — ще й довгу жіночу святкову сукню. Ну й коробочку, на дні якої на подушечці лежав маленький, але вельми цінний блакитний діамант.

Іван дякував не надякувався, хоч і не знав, де ту одіж він буде носити.

Пропозиція ж Таумі була такою: Іван переїжджає до неї в Америку, якщо забажає, забере туди й маму. Буде в котромусь з її маєтків садівником чи будь-ким, за бажанням — навіть управителем.

— Дєкую вельми й привельми, — Іван церемонно вклонився. — Дєкую, сестричко. Тико я додому хочу. В Кукурічки. Тамечки вже скоро бульбу треба садити, а перед тим гній розкидати, мама самі не впораються, та й сестрі помогти тре, ну, а садок у нас тоже є, я мамі ще зимою деякі голєчки обіцєв обрізати. Так що, звиняй, сестричко, мені в Кукурічки тре, кров з носом. Радий би до Америки, так ніззя.

Вперше назвав Іван Таумі сестричкою. І справді, почувався до неї так, нібито він тепер неїн брат, а вона — сестра. Ни то що любов минулася, а щось змінилося в Іванові, щось ото тутечки, в Африці цій, де, кажуть, і зими-то полюцької не буває, з ним трапилася. Може, навіть після тої стрічі з Великим Котом. Левом, знав теперки.

А перекладач, бідака, аж упрів, передаючи чудернацьку мову Іванову.

Таумі явно засмутилася, очі пекучі погасли. Та що Іван міг зробити? Він пригадав чувані десь слова про світову скорботу. То що ж, щитай, тепер його світова скорбота — як у Кукурічки назад потрапити. І він таки потрапив. З Лагосу до Каїра, а звідти до Києва. Передали Івана, мов по естафеті, люди Кості Браннікова, коханого російського олігарха Таумі. І з Києва повіз його на великій чорній машині тепер уже один чоловік, отой, менший, з тих двох, що до нього в Кукурічки приїжджали. Тільки не знав Іван про пригоду, що дорогою трапилася. Ну, чоловік, як Іванові валізи — велику й меншу — у машину завантажив, не стримався і до них заглянув. Побачивши маски, присвиснув. Блін, скарби, модні в садибах деяких його знайомих штукенції. То чим він гірший? І валіза полегшала спершу на одну, потім і другу маску. Але ще побачив чоловік оту коробку інкрустовану. Стало цікаво, що ж у ній. Подумав, що брати — то таки занадто, хай і в такого дебіла-імбецила. Але коробка та чогось йому півдороги муляла. І коли десь за Сарнами заснув Іван сумирно та мирно на заднім сидінні, водій Генка спинив машину, вийшов і відчинив багажника. Розчинив і замок на меншій валізі. Ось вона, коробочка. Генка відкрив її і присвиснув. На дні коробочки лежав справжнісінький, вміло огранений діамант. Виблискував манливо, кликав доторкнутися. Що Генка й зробив. Його пальцями пробіг приємний холодок. Мимо проїхала якась довга вантажівка з причепом, і Геннадій мимоволі відсмикнув руку. Озирнувся. Довкола шосейки, точніше, бетонної траси, шумів ліс. Тільки на обрії виросла якась легковушка. Генка дочекався, доки вона проїде мимо. І тоді закрив коробочку. І сунув до кишені куртки, в якій тепер був. Ну навіщо цьому дауну-імбецилу такий скарб у його задрипаних Кукурічках? Кукурічках, ха! Придумають же таку жлобсько-хохляцьку назву тої дерьовні!

«Блін, тепер, може, і своє дєлішко встругнути можна буде, — подумав Геннадій. — Магазинчик там, барчик. А чим я гірший за того всраного Борика-льолика?» — пригадав свого сусіда по під’їзду. Згадав і ювеліра знайомого. Цікаво, на скільки камінчик потягне? А що, як на сотню тисяч зелененьких, а то й дві?

Він сів у джипа. Оглянувся. Іван мирно спав, не підозрюючи про експропріацію, яка щойно сталася. Іванові снився лев, який ішов вулицею їхнього села, підходив до їхніх воріт і стукав об них своїм волохатим лаписьком. Чогось волохатою була в лева лапа, як у ведмедя. Ну, Іван, зачувши той стукіт, левові гостинця виніс — шматок сала з бульбиною в лушпинні та яблуко, хотя й зимове, та велике і соковите. Гамайте, ваша царська лічность-вєлічность. Лев ті лагодзінки прийняв, став хрумати, аж виляски Кукурічками пішли. Потім облизався і сказав чисто людським голосом:

— Дєкую. Тико мені то, Іване, як муха псові, твоє снідання. Принеси-но путньої закусі, знаю, у тебе в коморі півбочки сала, не жмотяйся, ни кого-небудь, Лева, царя, пригощаєш. Та й випити не помішало б, га?

— Ну, сала я тобі принесу, — одказує Іван, — а самогоночки — звиняй, нє. Ми й не гонимо неї, хіба на велике свєто блєшкою розживемося. Ну, щоби так, для годиться, для мами. Та й ти, як уп’єшся, то ще хату нам рознесеш, оно які лапи і мордяка здоровенна.

— Я сумирний, Іване, — каже лев і підморгує, чисто тобі Маринин Женік. — А блєшка мені, як наперсток.

— Добре вже, добре, щося придумаємо, — каже Іван і блаженно уві сні посміхається. Слина у нього з рота тече. Сопе собі в теплій машині на м’якім сидінні.

«Ну, такий і не згадає про якусь там коробочку», — думає Геннадій, котрий саме оглянувся.

Він перекладає коробочку в бардачок. Да, дороги лишилося якийсь сотняк кеме.

Він і довіз Івана до Кукурічок. Од гостювання відмовився й навіть перекусити не захотів. До ночі вернутися тре, сказав. Всього доброго, шановні. Навіть руку Іванові потис. Але вернутися до столиці йому не судилося. На під’їзді до мосту через річку Тетерів машину раптом занесло.

«Блін, чого ж руки не слухаються, — встиг подумати Геннадій. — Дрижать, як в алкоголіка… Що за хирня, блін? Стомився за дорогу чи що?»

Машина стрімко покотилася вниз. Геннадій встиг ще розчинити двері, щоб вистрибнути. Та машина перевернулася й полетіла у воду. Геннадій вдарився головою об переднє скло і таки вилетів назовні. При падінні в ріку з його кишені випала маленька інкрустована коробочка, яку він дорогою, вдосталь намилувавшись діамантом, знову переклав до кишені куртки. І машина, і водій пішли на дно. Не потонула лише коробочка. Зроблена з легкого дерева, вона попливла собі річковою водою. Їй судилося з Тетерева потрапити в Київське водосховище, а потім — далі в Дніпро. Помандрувавши найбільшою українською річкою, коробочка опинилася в Чорному морі, а звідти — через протоки Босфор і Дарданелли та Мармурове море — в морях Егейському і Середземному. Коробочка пропливла мимо Гібралтару, і її не помітили з британського есмінця, що ліниво ніс належну йому сторожову вахту в протоці між двома континентами. Атлантичним океаном щільно зачинена коробочка з діамантом дісталася восени берегів Нігерії. Спеціальний, просочений африканською маззю амбуратікве лак уберіг її від дії солоної морської води й водоростей. Її не ковтнула акула, ні інша велика рибина. Тільки біля нігерійських берегів коробочку виловили рибалки. А що були вони з народу ібіро, то побачили знайомий королівський вензель на коробочці й негайно доставили коробочку своєму вождю-королю. Дізнавшись, де знайшли його піддані коробочку з діамантом, Самбутсахве Маліто Другий зробив запит у Міністерство закордонних справ щодо долі високоповажного гостя Джона з Юкрейни, якою переймалася його величність.

Але то буде ще восени. Наша ж розповідь як розпочиналась, так і завершується навесні. Тільки весна вже інша. Перед Теплим Олексою пригріло нарешті весняне сонечко. Пішов у хід березовий сік, і в лісах довкола Кукурічок, як і Заточинців та Волиці, стало повно банок та відер під білокорими красунями. Кукурічківці у буквальному сенсі доять їх, бо тільки частину вип’ють самі та нароблять березового квасу, аби запивати самогонку на Паску. Більшість же соку піде до Польщі за добрі, як для поліщуків, гроші. І на День сміху, точно, приїжджає пан Збишек з-під Хелма з п’ятьма великими бідонами. Ну, буде що йому почути про найбільшу кукуріцьку новину — Іванову мандрівку.

«Певно, вони всі тут дешевим самогоном пообпивалися, а може, й пообкурювалися своєю коноплею», — подумав пан Збишек, та, коли йому показали маски, які Іван щедро пороздавав сусідам і родичам, присвиснув і сказав, що згоден їх купити. По сто гривень, а за оту, найбільшу, заплатить і двісті. То двісті гривень за розмальовану дерев’яну, яка дурнувато гигоче! Кукурічці потяглися до щедрого поляка. В результаті у Кукурічках лишилося дві африканські маски: в Івана (згодом її випросить племінниця Катруся: ну, дядечку Іваночку)

та у Зінаїди Антонівни, яка єдина розуміла ціну Іванового подарунка. Решта поїдуть за Буг під днищем Збишекового причепа, у хитро обладнаній ніші, щоб з’явитися на напівлегальному арт-ринку за ціну в двадцятеро вищу, ніж та, що відвалив кукурічцям пан Збишек. Бо то були справжні автохтонні африканські маски, а не підробка.

Пана Збишека ну дуже цікавила ще одна річ. А саме: африканські амулети. Знав, що вони користуються популярністю у Європі, в тому числі і в Польщі. Значить, їх можна вигідно продати. Та амулетів, як не дивно, у Кукурічках не виявилося. Збишек навіть навідався до Івана.

— Амулет?

Іван дивився нерозуміюче. Мо’, й був серед тих дивних для нього речей, які привіз із теї далекої Африки, краю, який тепер здавався маревом. Тут він пригадав, що це слово він справді чув там, на останньому прийомі, обіді у короля, чи як він, тамтешнього. Ага, коли йому ще щось хтіли подарити. Ну, мо’, й амулета… Али чого не дали, ни знаю, звиняйте, пане Збиточник, чи як вас там, пане поляк…

Іван не знав, що йому справді хотіли подарувати, авжеж, король-вождь Самбутсахве. Але в народу ібіро амулети, які оберігали від смерті й злих духів, від семи, двадцяти чотирьох чи й усіх ста восьми нещасть були обов’язково іменними. Їх вибирав головний шаман. Він і визначав, кого, який і від чого амулет може захистити. Та коли шамана привели й поставили перед загадковим білим гостем, себто Іваном, шаман Імбутсахво, пильно подивившись Іванові в очі, а потім, взявши за руку, загадково посміхнувся і сказав, що цьому чоловікові не потрібен амулет. Він сам є людиною-амулетом. І для себе, і для своїх рідних, і для всіх, з ким спілкується, за винятком тих, кого вже покликали до себе всемогутні боги його народу. Чи один Бог. Для решти ж він амулет, бо бачить він, Імбутсахво, в його очах світло невидимого променя тутсамінхоне, який всюдисущий і багатозначний, існує в чотирьох іпостасях, які символізують чотири сторони світу. А на лобі у білого гостя знак міртани — великої таємної звістки.

Так сказав головний шаман Імбутсахво, і всі зачудувалися, і ніхто не посмів заперечити. Іван таким чином не отримав амулета, а пан Збишек поїхав од нього вельми й вельми розчарований, пробурмотівши щось про шляфа-трафа.

Зате скільки то було розмов у Кукурічках! Іван, як міг, розказував — і про поїздки, і про вождя, і про лева. Йому вірили й не вірили. Але ж маски, всякі картинки на дереві й металі (їх потім теж вивезе пан Збишек, у якого відкрився супервигідний бізнес), чудернацька одежа! Іван свою одягав навіть з гордістю, а от мама Панаска навідріз відмовилася од плаття-балахону і Нюрка пошила з нього блузку й спідницю — для себе й Катрусі.

Вперше ж Івана пригощали в барах. Правда, їх було тепер два, бо Руський кудись там завербувався, казали, що за границю, тим найомніком, що з оружієм, а його Мілка-Людмилка махнула на бар рукою й відчиняла не кожен день.

Кукурічки на час повернення Івана стали відомими в окрузі (аж до Ковеля й Любомля слава дійшла) завдяки новоявленій цілительці Софії Петрівні.

Знахарка, казали в селі, але вона сама цього слова не любила. Яка ж вона знахарка? Інше діло — цілителька. А своє цілительство пані Софія випадково відкрила ще взимку. Тоді до неї по щось забігла сусідка, Настя Ткачиха. По щось. Здається, тертку позичити, каже, своя десь запропастилася. Софія Петрівна тертку дала, ну, звісно. А Настя тим часом про доньку свою, Лідку, котра в райцентрі на базарі в кіоску торгує, взялася розказувати, про її справи сердечні. Бабське ля-ля. І тут помітила Софія Петрівна, що з-під рукава у Насті начеб рана визирає. Виявилося, ось уже тижнів два, як мучиться Настя. Каже, ошпарила руку, як чугунок із пійлом для свиней з плити діставала. І не заживає рана, вже гноїтися почала, навіть печена цибуля не помагає.

— Може, інфекція яка потрапила, — висловила припущення Софія Петрівна, коли оглянула рану.

— Мо’, й інфекція, — згодилася Настя. — Хіба я знаю?

— Ви б до лікаря з’їздили, — порадила Софія Петрівна. — Або хоча б у ФАП[26] у Волиці.

— Ай, — відмахнулася Настя. — Заживе й само, як на собаці, хіба то першина. Нима коле по дохтурах їздити. Оно Василеві тра помагати дрова заготовлєти, до лісу йти.

І тут раптом Софія Петрівна відчула дивне бажання — їй нестерпно хотілося доторкнутися до цієї зяючої, червоної рани на руці Насті, рани, яка вже справді почала гноїтися і, мабуть же, завдає сусідці неабиякого болю. І вона таки доторкнулася. Обережно, пальцями, потім і цілою долонею. Ай, що ви-те робите, скрикнула Настя. Нічого, нічого, чомусь засоромлено Софія Петрівна, я тільки хотіла… А що вона, власне, хотіла? Доторкнутися? Погладити рану? Більш ніж дивне бажання. Потримати на ній, рані, руку? Ще дивніше.

Настя пішла, потім принесла тертку і Софія Петрівна ще раз оглянула рану. І ще раз легенько провела по ній долонею під ошелешеним Настиним позирком.

А через два дні Настя прибігла ще ошелешеніша і збентеженіша: рана, виявляється, зажила, геть зажила, гній витягнувся, тільки червонувата пляма на зап’ясті зосталася.

— Та ви-те, мауть, екстрасенс, Петрівно!

— Я?

— А чом би й ні?

Справді, чом би й ні? З цього випадку, з цього вигуку й почалася її слава. Стали йти односельчани, яким Настя розказала про чудодійне зцілення — у того наривчик, тому просто рука-нога болить, у того око сльозиться безперестанку, а гляньте-но, Петрівно. Софія Петрівна дивилася, торкалася болячок, артритних рук і ніг, бородавок і покручених пальців, і зробила несподіваний висновок, що їй це не тільки не бридко, а й є наче якась потреба у цьому торканні, щось наче тягне її руки до людських болячок. Болячок, які почали після тих доторків зникати. А тут через пару тижнів вона якось відчула ще дивніше бажання — навідатися до баби Пріськи Гапонихи. Та дізнатися хоча б, чи жива ще бабця, не скапаралася? Бабця була жива, але так само стогнала. У хаті стояв ще гірший, тяжчий сморід. І тут… Софія Петрівна відкинула ковдру й торкнулася висушених, жилавих, засмерджених ніг Гапонихи. Провела по них рукою — раз і вдруге. Трохи натисла, погладила.

— Що ви-те робите? — злякалася бабця.

— Нічого, нічого, — пробурмотіла Софія Петрівна. — Болять ноги?

— Та вже, знаїте, й не чую їх.

Софія Петрівна навіть не здивувалася, коли десь ще за тиждень дізналася — баба Пріська Гапониха вперше за чотири чи п’ять літ звелася на ноги й сама вийшла з хати.

До неї стали приїжджати й приходити люди з Волиці, Заточинців, дальших сіл. Софія Петрівна нікому не відмовляла. А Георгій Семенович потирав руки — накльовувалася не тільки дружинина слава, а й можливість заробити далеко не зайву копійчину. Та коли він завів мову про таксу за ту чи іншу болячку, з Софією Петрівною раптом стався напад істерики.

Щось їй підказувало: варто почати брати гроші, як… Як дар зникне. Ні, вона не відмовлялася од принесених молочка чи сметанки, кусня домашнього масла, шматка сала і навіть гривневої десятки, але тільки тоді, коли люди самі пропонували.

А десь перед Паскою сказала Софія Петрівна до чоловіка:

— Треба її по-людськи поховати.

— Кого?

— Ну, тую жінку. Родичку мою давню.

— Відьму? В тебе що — зовсім поїхало?

— Ми її поховаємо, — затято сказала Софія Петрівна. — Підозрюю, що вона була звичайною нещасною жінкою.

І вона таки здійснила задумане. Разом з Георгієм Семеновичем, який останнім часом взагалі присмирнів, й Іваном, котрий зновика мусив викопати черепа з-під сосни. Потім втрьох поїхали на те злощасне перехрестя. Кістки шукали довго, та таки знайшли.

І ось вони стоять на цвинтарі між Кукурічками й Заточинцями. Засипають викопану Георгієм Семеновичем та Іваном яму — труну директор сам же й збив із соснових дощок.

— А раптом вона справді була відьмою? — вкотре повторює Георгій Семенович.

— Мовчи, мовчи, благаю тебе.

Вилітає з-за краю лісу ще холодний квітневий вітер. Софії Петрівні сумно й радісно на серці. Господи, що ж насправді діється з нею? Що діється? Хто вона і хто була ця жінка? Вона навіть не знає, як її звали, нема чого написати на дерев’яному хресті, який поставили. А ще ж треба буде вмовити батюшку освятити могилу. Може ж, сучасні священики не такі забобонні?

— Давай вже свою фляжку, — звертається Софія Петрівна до чоловіка.

— Яку ще фляжку?

— Та знаю, знаю. У кишені. На уроки навіть з нею ходиш.

Георгій Семенович здається і покірно дістає плоску фляжку з рештками наливки. Всі троє по черзі роблять по пару ковтків. Іван дістає з кишені зморщене яблучко, обтирає полою куртки, простягає Софії Петрівні.

Софія Петрівна мимоволі допомогла здійснити Іванову мрію. По-перше, люди з міст, які стали наїжджати до Кукурічок, завваживши, яка тут гарна природа, викупили під літні дачі кілька хат-пусток. По-друге, став будуватися брат Насті Круцихи, котрий раптом вирішив повернутися в село.

Отож хат у Кукурічках тепер стало дев’яносто дев’ять. Мо’, хто збудує і соту хату?

А ще через тиждень, на другий день Паски, Іван вирушає до Заточинців — свататися до Тамарки. Сам, відговоривши маму од тих походеньок. Вона така сама — сміхотлива, з смішинками в кутиках очей слухає його розповідь про Африку.

— Ой, Іване, — каже. — А ти не бре? Бо в нас казали, що тебе в дурку забрали. Ага, з Києва на машині приїжджали. Чорній.

— У дурку? А маски, а отсей чоловічок, що я тобі приніс, звідки би їм узятися?

— Ну, ни знаю.

До речі, злодій Геннадій мав таки рацію: Іван мало переймався зникненням коробочки з діамантом. Подумав був — наче була ще коробочка з тим камінцем. Та Бог з нею, певно, забулась тамечки в Африці чи десь дорогою загубилася. Ну, після застілля (Іван таки кронечки, крапельку горілки випив) вони й рушили до магазину, за руки взявшись, аби Тамарці канхвет купити. А там біля тину хлопаки стоять. Кепкують: що, Тамарко, заміж за того Івана без клепки зібралася?

— Ну й заміж, — Тамарка. — А що — не мона і заміж сходити?

Виявилося — не можна. Бо їден з того гурту за руку Тамарку взяв і, одвівши у бік, став щось казати. Тамарка шарпається, та дарма. Іван до них: пусти, вона направду моя нівєста.

— Що? Цяя шалава? Та вона всім у Заточинцях передавала, всі неї по… попробували.

І тут Іван розуміє: цей розчервонілий коренастий чоловік і є Льошка там чи Олексій, чи як там його. Льоська, одним словом. Той, з яким Тамарка, Тома, в якої не всі вдома, гоцалася чи й гоцається. Який її, сама казала, й іншим часом позичає.

— Не смій мою нівєсту зобіжати!

Іван стоїть перед Льоською, і все у нім трясеться: руки, ноги, підборіддя, вся голова.

— Зара впадеш, придурок.

— Ходімо, Тамарко.

Іван бере Тамарку за руку. Але й Льоська бере за другу. І тут Іван, в якого геть тремтять губи, з нальоту б’є Льоську головою в груди. А той Івана з усього розмаху кулаком під око.

— Ти…

Тамарка лається і дряпає Льоську по щоці. А потім кусає за руку. Той скрикує, хоче її ударити, але тут вже заступаються хлопці. Перестань, ти що, не чоловік? Гріх таких зобижати.

— Ну й хрін з вами. Живіте, придурки. Може, поросє чи дідька з хвостиком вродите.

Тамарка допомагає підвестися Іванові. Йому соромно — де ж, таким слабим проти Тамарчиного коханка виявитися! Тамарка хустиною витирає розбиту щоку. Звісно, тепер уже не до магазину. Вертаються додому. Хтось дорогою питає у Тамарки: хто побив не наського хлопця?

— Льоська, — каже Тамарка.

— Оно як!

Коло Тамарчиної хати сідають на лавочку.

— Мама сваритиметься, — Іван.

— А мо’, й нє, — Тамарка.

Вона притуляється до Івана. Голову на плече кладе.

— Болить?

— Не вельми.

Далі мовчать, а тоді Іван і каже:

— Знаєш, Тамарко, а я хочу зробити тобі дитину.

Тамарка зиркає на нього. Али не сміхотливо. А трохи сумно якось і сурйозно. Тулиться до плеча. Носиком треться.

— А ти зможеш?

— Я спробую, — не менш серйозно відповідає Іван і засоромлено закриває їдне око. — Я постараюся.

Він пригадує Африку, тую чорну-чорнісіньку дівчину. Може, він тоже зробив їй дитину? Тико яка ж вона вийде — чорна, біла чи в смужечку? Мо’, розказати про неї Тамарці? І вирішує — не треба. Хай, може, колись.

Іван заночовує у Заточинцях. У дядька Митра. Він сам наполіг, що їден свататися піде. Мама Панаска після такої далекої поїздки до Африки й не заперечувала. А ночує того, що сподівається — до ранку синяк під оком заживе, бо ж стидно таким додому вертатися. Та синяк не зникає, дарма що дядина прикладають до щоки льоду з погреба. Та більше того, розпливається, тепер схожий на велику темно-синю сливу, що чогось під оком причепилася.

— Ну, та нічо, — каже Іван.

І після снідання рушає додому. Тамарка проводжає його до краю села. Тичеться на прощаннє носом в щоку. Далі він іде сам. Думає про Тому свою, про маму… І про Таумі… Таки тепер вона йому як сестричка, невідомо тико — старша чи молодша?

Іван не відає, що в цей час Таумі серед ночі, перед світанком, що просіюється над східним узбережжям Америки, сидить на березі океану, неподалік від свого маєтку-замку. Їй тривожно на душі. Ось уже який день після повернення до Америки — тривожно. Ця тривога схожа на звук далекої струни, ледь чутної мелодії, що бентежить душу, а ти не можеш пригадати — звідки вона, з якого твору? Пісні, симфонії? Атлантичний океан котить до берега дедалі сильніші хвилі. Насувається шторм, десь далеко на темно-синьому обрії спалахують блискавки. Завтра Таумі вирушати до Європи, на черговий показ мод. Весняний, але моди будуть уже літні й осінні. Маса зустрічей і презентацій, фестивалів, на які її запрошено. І Костья. Чекає зустріч з ним. Що йому сказати? Час не стоїть на місці, він кличе за собою й Таумі. Вона підводиться. Треба йти. Ось-ось почнеться дощ, гроза. Таки буде справжній ураган. І раптом, оглянувшись на розбурханий океан, на стихію, що демонструє свою величну силу, Таумі Ремпбелл кидає їй назустріч, в бурю і великі океанські хвилі розпачливий крик:

— Іване!

Раз, і вдруге. І втретє. Океан відповідає їй ще потужнішим, грізнішим ревінням, яке поглинає слово з вуст вродливої, темної, мов цей передсвіт майбутнього дня, дівчини. Але слово не пропадає. Воно падає на хвилі, у воду. І вже десь там, в глибинах, несподіваний солоний його смак відчувають рибини. Саме пора нересту, осколки слова, проникаючи всередину риб, запліднюють ікринки. Незабаром з них з’являються маленькі рибини, перетворюючи океан на Океан Любові.

А той, кому адресується крик, вертається додому. Біля другої хати в Кукурічках його гукають:

— Іване, чом не здороваєшся? Христос воскрес!

Коло воріт Ростик, чоловік Зінаїди Антонівни, стоїть. Усмішка до вух. У святковій одежі, при костюмі, бо ж сьогодні третій день Великодня.

Ростик справді почувається найщасливішою людиною на світі. На початку весни, як надто виріс живіт у Зіни, став підозрювати Ростик: а чи його то буде дитина? Бо ж таки завеликий животик, як на п’ятий місяць. Ну, Зінаїда Антонівна, помітивши косі погляди чоловіка, до міста поїхала. А звідти привезла неабияку звістку — у них буде не одна дитина, а дві. Два хлопчики. Ростик був на сьомому небі. У нього буде син. Не син, а цілих два хлопаки! Хай тепер хто скаже, що він не майстер!

— Воістину воскрес! — поважно відказує Іван.

— Ходи, чарку вип’ємо, Іване, — запрошує Ростик. — Мені тоже сьогодні можна.

— Та я додому, до мами спішу.

— Ходи, ходи…

У Ростика був добрий настрій ще й тому, що сьогодні вранці Зіна його вперше поцілувала. Не у відповідь на його грубі, але дужі пестощі, а сама. Підійшла й поцілувала. Ще й пригорнулася.

— Та нє. Я потому, — сказав Іван.

— Ну, як хоч. Під вечір тоді приходь.

— Добре.

— А фінгала де поставили? — таки не витримав Ростик.

— Та… Сватався…

Іван хихоче. Бо теперка самому смішно. З хати павою випливає Зінаїда Антонівна. Тоже Івана побачила. Курточка наопашку накинута, але животика з двома синами під платтєм добре видно. Вітається, христосується з Іваном.

— То я той, таки на стіл поставлю щось?

І Ростик іде до хати. А може, й лишає делікатно удвох — учня і вчительку. Хата в Ростика вже наполовину цеглою обкладена, збоку фундамент залитий — розширятиме своє обійстя.

— Та от… Свататись ходив… А мені той…

Іван показує на фінгал. Соромливо очі опускає.

— То нічого, заживе, Іване Миколайовичу.

— Еге, до свайби…

Іван сміється, усміхається і його щербина в зубах. Сповіщає по секрету Зінаїді Антонівні, що свайбу-весіллє рішили в передостанню суботу перед Трійцею гуляти. Ну таке, маленьке, бо ж средств нима, ліпше хату обновлять. Али у церкві вінчатимуться, все по закону, ага.

— У мене буде двоє синів, Іване Миколайовичу, — повідомляє й Зінаїда Антонівна.

— Ну! Ти ди!

І тут Іван, глянувши на живіт Зінаїди Антонівни:

— Зіно Тонівно, а мона, я їх послухаю? Тріньки.

— Можна, — посміхнулася майбутня мама.

Іван притулився вухом до живота. Тихо там, певно, сплять хлопаки. А мо’, чужого чоловіка злякалися? І все ж йому радісно на душі. Тому й каже ще одні несподівані слова:

— А можна, я їм вершика прочитаю? Напамнять.

— Вірша?

— Ага. Лепський віршик. Вони ж почують? Мо’, не сплять, тико стидаються чужого дєдька…

— Обов’язково почують, — ще ширше посміхається Зінаїда Антонівна. — Читайте, Іване Миколайовичу.

Іван прокашлюється і, нахилившись до живота, починає казати. Взагалі-то віршів він не любив. Жодного не пам’ятав, окрім цього. Якось до Волиці зайшов, до сестри. Давно то було, ще як найстарша його племянничка, Ліна, у школі вчилася, зовсім малою була. Ну, вона тоді на лавочці перед хатою сиділа й щось бубніла, заглядаючи в папірця. Іван і поінтересувався — що вчить? Виявилося — вірша, на канікули задали з позашкільної програми якось вірша вивчити. Ну, вона в шкільній бібліотеці в журналі й знайшла, переписала, от і вчить тепер. Іван: а прочитай мені вголос. Ліна подивилася здивовано — звідкіль, мовляв, інтерес до віршів? Али таки прочитала. Той вірш так сподобався Іванові, що він став його повторяти за Ліною. І таки завчив напам’ять. Не раз повторяв, навіть як на городі порався. Бо дуже вже чудний вірш. Наський, мона сказати. Потім забулося, а тепер, бач, згадалося. І Йван, нахилившись до живота своєї вчительки, продекламував:

— То я піду, Зінаїдо Антонівно? — сказав Іван, коли закінчив читання. — Я потому до вас направду прийду. Бо ж мама, певно, той… Волнуєця. Я ж перший раз свататися ходив.

— Ідіть, Іване Миколайовичу, — дозволила Зінаїда. — Хай не хвилюється ваша мама. Вітання їй.

Вона дивилася вслід чоловікові, що, як завше, перевальцем, виставивши наперед голову, розмахуючи руками, дибцяв сільською вулицею. Щемкий жаль підступав до горла, млоїло в грудях. Але чомусь було і радісно.

— На порозі студять нозі качка, місяць і сестричка, — несподівано повторила Зінаїда Антонівна і, нахилившись до живота: — Качка, місяць і сестричка… Чуєте, мої маленькі?