Іван і Чорна Пантера

XI.Таумі

Того пам’ятного вечора Таумі Ремпбелл довідалася від мага Джавіртана, що в результаті наполегливих складних пошуків він знайшов її зовсім ще юну, підлітка, нащадка великої Туммі Маліколоне. Розшукав у містечку на Флориді, де загубився її слід після нелегальної еміграції з Гаїті. Вона, тільки вона, як і написано в передбаченні долі світу магом Аллео Сатторе, повинна була знайти й привезти черепа білої чарівниці. Але як це зробити, коли він знаходився на території проклятої Червоної імперії — Сов’єт Юніону? Туди з Америки могла потрапити тільки знаменита людина. Тоді якраз у них змінився цар, прийшов той, кого називали міченим — Майкл Горбачов. Він почав дружити з нашим президентом Рейганом. І тут Джавіртана осяяла геніальна ідея — зробити з Таумі, вуглуватого, але доволі вродливого дівчиська, супермодель.

— Ти намагалася втекти від мене бозна-куди після смерті матері, — сказав Джавіртан. — Але я знайшов тебе, я, чуєш, я влаштував тобі комедію з екзаменами в коледжі, я, а не якийсь там невідомий благодійник, наймав учителів танців, тренерів, щоб тебе дечого навчили. Я влаштував тебе в одне з провідних модельних агентств, заплативши чималі гроші. Я часом мусив діяти, як справжній маг, бо таки добре володію прийомами і заклинаннями нашого вчення туммі-вуду. В тому числі й гіпнозом. Мені довелося навіть усунути кількох надто допитливих журналюг, котрі прагли покопатися в твоєму минулому.

Маг замовк і став віддихатися. Хапав ротом повітря.

— Я повинна вам віддячити? — спитала Таумі. — Скільки? Десять мільйонів вистачить? Чи віддати один з маєтків? Яхту? Я готова.

На обличчі Джавіртана з’явилася презирлива гримаса. Він змахнув рукою.

— Даремно ти так, моя дівчинко. Моя люба дівчинко. Моя королево. Жодного цента з твоїх статків мені не потрібно, запам’ятай це собі. Більше того, в майбутньому тебе чекає нагорода.

— Тоді що ж? — Таумі підвелася. — Що вам потрібно від мене?

— Череп, — тихо, але твердо сказав господар. — Череп білої чарівниці, білої магині, білої мамби. Зараз він, після розпаду Червоної імперії, знаходиться десь у північно-західній частині держави, яка називається Юкрейн, Юкрайна. Я дивився на карти і в Інтернеті. Ця місцевість покрита лісами, озерами і болотами. Ти мусиш туди дістатися й знайти черепа. Тільки тобі під силу знайти місце захоронения білої чарівниці, білої мамби.

— Але як ви собі це уявляєте? — спитала Таумі, стоячи, вся виструнчена і зла.

— Я думав про це і придумав, — сказав маг. — Наберися терпіння, моя королево, ще пару хвилин.

Він пояснив, що череп знайти Таумі мусить сама. Щось їй мусить підказати, де саме він знаходиться. А потрапить вона в країну Юкрайну дуже просто. Його люди організують так, що Таумі запросять як почесну гостю тамтешні аборигени бути присутньою на їхньому конкурсі краси. Ті білі дикуни з Богом забутої якоїсь Юкрайни, уяви собі, моя дитино, також проводять свої конкурси серед тамтешніх красунь. Отож ти будеш почесною гостею, або й навіть головою журі. А чому б ні? Заробити зайвих пару мільйончиків (доларів, звісно) навіть тобі не завадить. Тамтешні аборигенські товстосуми, кажуть, вельми амбітні й геть помішані на європейських, а надто американських знаменитостях. Відвалюють за саму їхню присутність, не кажучи вже про виступи на всіляких ювілеях, вечірках і конкурсах шалені гроші.

— Я не падаю так дешево, — сказала Таумі. — Може, ви ще запропонуєте мені очолити журі на конкурсі краси в племені тумбо-юмбо?

— У тумбо-юмбо не треба, — спокійно сказав Джавіртан. — А от у Юкрейні, чи як вони кажуть — Юкраїна, треба. І ти поїдеш… Інакше…

— Ви мені погрожуєте?

Таумі круто повернулася.

— Дівчинко моя, ти звідси не вийдеш, доки не вислухаєш мене до кінця, — лагідно промовив Джавіртан. — Я стомився теж, але мушу доказати. І не роби різких рухів. Твого мобільника заблоковано. Ти мусиш привезти мені черепа. Притому дістатися того місця сама, без охорони й челяді.

— А якщо не привезу — вб’єте?

— Навіщо ти так? Я не підніму руку на спадкоємицю і родичку великої Туммі Маліколоне. Але для початку ти спіткнешся на подіумі. Потім можеш і впасти, а це неабиякий удар по репутації. З тебе можуть спасти трусики в найбільш непідходящий момент. Знаю, знаю, ти їх часто не вдягаєш, навіть ідучи на подіум. Але ще ти можеш закашлятися, дівчинко моя… Отож подумай. Пропозиція вигідна.

Він нарешті також підвівся. Очі старого світилися доброзичливістю. Мало не сльозили ся від радості й щастя, що він поруч із самою Таумі Ремпбелл, і водночас виразно сміялися, це Таумі добре бачила.

«Проклятий старий», — подумала Таумі й раптом згадала:

— Ви обіцяли мені дані про маму й Ліонеля.

— Звичайно, я не забув, — старий дістав зі своєї бездонної кишені конверта. — Тут фотографії й адреса могили вашого брата. І деякі дані про вашу вельмишановану матінку.

Хай вам щастить, люба Таумі. Не забувайте про мої слова. Строк вам на роздуми — до найближчого подіуму.

З яким би задоволенням Таумі запустила в цього божевільного (без сумніву — божевільного) старигана сумочкою чи дряпнула його темні, густо поорані зморшками щоки. Все ж вона видушила ввічливу посмішку.

— Я не поїду ні до якої Юкрайни, тим більше по череп, — обернулася вже в дверях. — Дякую за прийом і відомості про брата. Хоча я думала, що він живий.

— Щасливої дороги, моя квітко, — прошепотів старий.

У великому залі до Таумі підійшов молодик, той, що її супроводжував, і сказав, що нагору можна піднятися ліфтом.

— Он як? Тут навіть є ліфт! — Таумі вибухнула й не приховувала свого гніву.

Так познущатися з неї. Ха-ха! Вона не боїться нічиїх погроз. У неї досить сили і впливу. Старий її підтримував, он як! Припустимо, що щось було, що важили не тільки її талант і вроджена чарівність, не вміння по-королівськи триматися на подіумі й робити все, що принесло їй славу королеви світового подіуму, найдорожчої моделі, яка приносить цим задрипаним агентствам, кутюр’є і прихованим та явним покровителям модельного бізнесу неабиякі прибутки. Ха і ще раз ха, аякже, платили б вони їй такі гонорари тільки за посмішку, тільки за прохід, якби ця посмішка не висяювала діамантами, а її дефіле не сипало золоті монети й не викликало шелест зелених папірців і чеків у сотнях і тисячах кишень!

Таумі благополучно покинула старовинний, зовні напівобдертий особняк, на тихій нью-йоркській вулиці. У своїй нью-йоркській квартирі вона розпечатала конверта. З фотографії їй вимучено посміхнувся немолодий вже чоловік. Брат, якого вона пам’ятає тільки за дитячими спогадами. Зовсім не такий, молодий, хай з вітром в голові, але привабливий і лагідний до неї. Господи, що робить з людьми час. Час і безпутне життя. Чому ж він жодного разу не обізвався?

«А я?» — спитала себе Таумі.

Втікаючи від цього запитання, Таумі налила собі у фужер білого сухого вина. Гарного білого сухого вина, привезеного з Іспанії. Привезеного з Андалузії, де, як сказав їй старий винороб, трохи схожий на мавра, вино ще у винограді просочується високим південним небом, андалузькими піснями про кохання, розлуки й повернення, віршами їхнього великого Пана поезії Федеріко (Лорки, здогадалася Таумі) і вбирає в себе красу жіночих ніг, що чавлять дозрілий виноград. Взагалі-то виноград топчуть, вичавлюють, вичавлюють сік для вина чоловіки, але існує давнє, ще з римських часів, повір’я, що треба неодмінно запускати хоча б на півгодини до цієї роботи найвродливіших жінок, то вино буде по-особливому смачним. А ще, зі сміхом сказав дон Мануело, відомо, що їхні жінки, йдучи топтати виноград, нічого не вдягають під свої довгі барвисті спідниці й виноградини можуть бачити те, що не доступне узріти чоловікам, котрі зі сміхом і піснями топчуться біля великих чанів з виноградом, коли туди залазять жінки. І маленькі виноградини, особливо чоловічого роду, так-так, бо є чоловічі й жіночі виноградини, так от, виноградини-чоловіки, бачачи ті бездонні ущелини, котрими андалузькі жінки кохаються, хмеліють від захоплення і починають вже в чані бродити, наповнюватися особливим градусом. Ах, яке з них виходить вино!

Тепер Таумі й собі усміхнулася.

Вусатий старий винороб із лукавою примругою чорних, мов смола, циганських очей!

І в Андалузії у неї було кохання з молодим танцівником із Малаги, готовим, як він сказав після ночі кохання, якщо вона, богиня Таумі, накаже, кинутися зі скелі. Бо як він зможе її забути…

«Напевне забув, — думає Таумі. — А може, й ні… Може, й ні. Може, він вилазить на ту скелю і дивиться на захід…»

Хуан, Хуаніто… Яка дурня!

Таумі дістає з шафочки коробочку і вкидає у фужер з білим андалузьким вином таблетку. Легке снодійне. Сильного їй пити не можна, може й не прокинутися, сказав лікар.

Вона п’є вино із розчиненим снодійним, і вночі їй сниться, наче вони вдвох із мамою танцюють у великому чорному чані. Втім, чан із чорного стає срібним, потім жовтим і нарешті мідним. Ногам, що тупцяють у якомусь місиві, стає тепло, потім гаряче, нестерпно гаряче, пекуче. Таумі розуміє, що то не чан для винограду, а великий мідний бик, у якому колись мучили перед стратою, а то й живцем підсмажували злочинців.

— Мамо, — розпачливо шепоче Таумі.

— Не бійся, я з тобою, я тебе не покину, — відказує мама.

Вона бере доньку за руку. Ніжно стискає пальці. Але чан-бик пече дедалі дужче, вже важко дихати. Таумі задихається. І тоді мама бере її, теперішню, мов маленьку, на руки і високо над головою підіймає. Вже Таумі над чаном, вона бачить якесь місто, за ним гори, але ж внизу стоїть мама, мама, якій печуть ноги, якій важко дихати.

— Мамо, киньте мене, — тихо просить Таумі.

— Ні, я тебе не кину, — мама шепче-стогне. — Я тебе не кину, Таумі, бо ти королева і внучка Туммі Маліколоне. Великої Туммі. Дихай, Таумі, я витримаю. Витримаю…

Чан починає кружляти, а над ним, на руках у мами, Таумі. Світ пливе вже в шаленому танці. І тут Таумі помічає — чан-бик стоїть на краю урвища, над проваллям. Вона кричить…

Таумі прокидається, жахливо спітніла.

Пригадує сон. Що це було, що він означає… Де зараз її мама? Може, вона жива?

Таумі хапає конверта. Дістає пожовтілий аркуш паперу. І здригається, коли починає читати. То лист від мами, написаний у Ференстеді, флоридському містечку, де вони тоді жили. Але ж вони жили разом, у маленькому будиночку на березі моря. Таумі нікуди не відлучалася, чому ж мама написала їй цього листа? Чому розповідає про день, проведений нею так, наче доньки не було поруч? Розповідає про прості речі — як встала вранці, снідала, зустрічалася з сусідкою, що робила далі… Чому мама не показала їй цього листа? Чому його не було в маминих речах, які вона розбирала після маминої смерті? І як лист опинився в цього старого придурка Джавіртана?

«Дорога донечко Таумі…»

Букви стрибають у Таумі перед очима. Вона береться ще раз читати маминого листа. Та читання перериває дзвінок стільникового телефону. Номер незнайомий, не зафіксований, здається, на жодному з її мобільних.

— Алло, — все ж каже вона.

— Міс Таумі?

— Так. Хто це?

— Не важливо. Ви гарно спали? Снодійне помогло? Ви задоволені своїм сном? Чи бажаєте іншого, крутішого? Можемо замовити.

— Хто це?

— Ви вже прочитали маминого листа? — Голос незнайомий, ні, це не той пришелепкуватий маг, голос молодий, спокійний, але явно насмішкуватий.

— Якщо ви не скажете, хто це, я…

— Авжеж, ви відключитеся, міс Таумі. Не раджу цього робити. Як і наступного разу. До побачення. І до наступного зв’язку.

Переривчасті гудки. Кров хлинула Таумі до скронь, здається, от-от хлюпне назовні.

Номер цього стільникового вона останнім часом не давала нікому. Та й взагалі її мобільники заблоковані від чужого вторгнення надійним захистом. Невже цей маг, задрипаний стариган із підземелля, справді всемогутній? Зміг же він навіяти їй, та так зримо, ніби вона й справді була в африканській савані бозна в якому столітті й стала свідком полювання на рабів. На її далеких предків. На її далеких предків…

Ні, її не залякати. У неї надійна охорона і впливові друзі. Всесильні покровителі. Ні, ні на який шантаж вона не піддасться. Їй просто треба відпочити. Хоча б у Європі. А звідти можна кудись деінде податися. У неї ж якраз маленькі канікули перед показами. Та й до репетицій ще є час. Хоча всі знають — їй не потрібні ніякі репетиції, у справжньої королеви подіуму хода граціозно-неповторна. Чаруюча. Заворожуюча. Що ще треба, аби рекламовані нею, її тілом речі купували за шаленими цінами?

Таумі повеселіла і стала збиратися. Наступного дня вона була вже в Парижі. Там у її французькому офісі чекала приємна гарно оформлена несподіванка — запрошення на черговий бал до Монте-Карло.

«Таумі, про тебе пам’ятають», — посміхнулася вона.

А чому б мали забути про одну з найзнаменитіших і найвродливіших жінок планети?

Ще вона заїде до свого маєтку поблизу Ніцци, де одягне, звісно, жодного разу не вдягану довгу, розкішну білу сукню. Який контраст у дзеркалі з її справді шоколадним кольором шкіри!

А на балу до неї підійде високий, але не надто, може, на голову-дві вищий, спортивного складу чоловік. Випадкових людей на князівських балах не буває. Десь Таумі бачила цього чоловіка з сірими, розумними, допитливими, захопленими очима. Бездоганний чорний смокінг на ньому оцінила. Чоловік скаже, що давно знає про неї і давно захоплюється.

— Чим? — посміхнеться Таумі.

— Всім, — просто скаже чоловік.

Він виявиться російським бізнесменом Костянтином Бранніковим. Отак — просто російський бізнесмен. Рашен бізнес. Мен. З бездоганною англійською мовою. Який не хвалиться своїми статками. Вміє підтримувати розмову і трохи посмішити.

Таумі знає — ті далекі рашени, їй розповідали, помішані на Монако, кожен багатий східний екзот прагне мати якщо не дім, то квартиру тут, у тісному дорогущому Монако. Вона мовби ненароком поцікавилася про це у пана Кості.

«Костья… Яке дивне ім’я», — подумала.

Так, у нього є в Монако квартира, куплена років п’ять тому, потвердив вродливий рашен. Будинок ні — будинки ліпше мати на просторі. В горах, на березі моря, з гарним краєвидом, а не видом телекомунікацій поміж інших осель.

«Он як!» — подумала Таумі.

Був їхній танець. Костья вів партнерку обережно, навіть трепетно, елегантно — і вона це належним чином оцінила.

Були два келихи легкого дорогого вина, які випили вже поруч. Росіянин не нав’язувався у провожаті, але сказав, що її ніколи не забуде і… не втратить. Якщо міс Таумі, звісно, цього забажає. Якщо її воля.

— Моя воля — виспатися, я тільки два дні тому прилетіла з Америки, я приїхала з Парижа, я…

Таумі вмовкла. Її голова кудись ледь-ледь пливла. Од випитого вина чи захоплення цим чоловіком, лише трохи, напевне, старшим за неї…

На віллі, її віллі, вона насамперед зв’язалася зі своїм інтернет-агентом і замовила пошук. Костянтин Бранніков виявився російським олігархом, котрий входив до другого десятка найбагатших людей цієї загадкової країни, нафтовий, гірничодобувний і будівельний магнат. Окрім нерухомості в Росії, мав квартири в Монако й Венеції, замки у французьких Альпах і Швейцарії, будинок у Лондоні, яхту і власний літак.

Правда, одружений, має сина і доньку. Син майже дорослий, вчиться в Оксфорді. Дружина — Наталія — теж бізнесмен. Два роки, як живуть окремо.

«Що ж, їхня справа», — посміхнулася Таумі.

Були в неї романи і з одруженими чоловіками. Декотрі заради неї й розлучалися без сподівання на одруження.

Таумі солодко потяглася. Нагадувала пантеру перед стрибком. Наступної миті її мобільник повідомив, що надійшла есемеска.

«Іветта Сімпсоні» — такими були два слова. Номер, з якого посилали повідомлення, не висвітлився.

Все ж Таумі негайно набрала один із номерів Іветти.

— Ти? — здивувалася Іветта. — Навіщо ти дзвониш?

— Але ж ти прислала есемеску!

— Я? Ніякої есемески я тобі не присилала. Я вже повністю одужала і ненавиджу тебе, — сказала Іветта.

— Але ти…

Та Іветта вже вимкнулась.

Розлючена Таумі хотіла подзвонити до служби охорони інтересів працівників модельного агентства. Та передумала. По-перше, надворі ніч. По-друге, навряд чи вони зможуть чимось допомогти. Якщо надійну систему охорони її стільникового зв’язку зламано, а те, звідки телефонують, визначити неможливо, то так само не зможуть визначити, хто ж насправді прислав есемеску. Хто? Хтось доволі могутній, хто заповзявся її тероризувати, позбавляти спокою, погрожуючи, демонструючи свою владу над нею і свої можливості.

Клятий карлик Джавіртан і його команда?

Напевне!..

Або ті, з ким вони зв’язані. Підкоритися, виконати їх дурну умову? Нізащо! Вона — Таумі Ремпбелл.

І все ж — чому Іветта Сімпсоні? Враз Таумі пригадала слова Джавіртана… Слова Джавіртана про те, що довелося оберігати її таємниці від посягань журналюг та інших набридливих осіб. Що він може їй влаштувати всілякі капості. Отже, Іветта… Так, їй нагадували, що історія з фокусами, з тимчасовим затемненням чи божевіллям Іветти Сімпсоні була також ними підлаштована. Адже про зовнішній вплив казав і психоаналітик Річардсон.

«Все одно треба спати, — вирішила Таумі. — Треба спати. Я ще поборюся. Даремно я когось сьогодні не підчепила. І сер Бартон, і Річард Вайтернс натякали, що готові… Готові бути до моїх послуг. І… А я хотіла благопристойно виглядати в очах цього рашена…»

Коли вона направлялася, щоб прийняти душ, раптом почула постріли. Кинулася до вікна. Небо за вікнами вілли, над морем, було розцвічене цілим сузір’ям яскравих вогняних квітів. І вона зрозуміла, що цей салют, цей феєрверк призначений саме для неї. І влаштував цей рашен, росьї… як там по-їхньому. Росьїянин… Рос…я…нін… Рушен… Рашен…

Костья!

Таумі стояла й посміхалася. Феєрверк все не стихав, лише посилювався. І це незважаючи на категоричну заборону в Ніцці й околицях міста (чи не на всьому Лазуровому березі) нічних феєрверків, котрі могли порушити спокій вельможних мешканців курортного міста. Виходить, плювати хотів рашен Костья на заборони і загрозу величезного, може, й у сотні тисяч штрафу (казали, що десять тисяч євро за хвилину салюту). А салют, феєрверк тривав уже добрих чверть години. Таумі охоплювало дедалі більше збудження. Вона вже нагадувала кішку, котра вирушає на полювання. Нагострені, нашорошені вушка чутливо вслухаються у звуки, ніздрі, що роздуваються і вбирають з удвоєною, а то й утроєною силою довколишні запахи. Горять, аж палахкотять очі.

Як була, в легенькому, накинутому наопашки халатику, Таумі босоніж збігла донизу. Охоронцеві, що підвівся з-за столика біля дверей, змахнула рукою — не треба мене супроводжувати.

Спочатку зійшла на балкончик, спеціально обладнаний для неї на краю тераси над морем. Помилувалася звідти феєрверком, що не припинявся. Навіть посилився — можливо, з яхти, яка біліла десь там у морі, в бінокль чи підзорну трубу побачили її фігурку на фоні передранкового берега? Таумі подумала — чи не кинутися звідси, з балкончика, в море? Зараз літо, вода напевне дуже тепла. Згадала свій політ в океан, коли була викинута тим дурнем Люлебургом. Ах, Вінсент, Вінсент! Шалений, як і вона, хоч часом ще вразливіший, схожий на дитину, в якої відібрали цукерку, коли довідувався про чергову її примху чи бачив флірт на якомусь балу або прийомі.

Як вона тоді летіла вниз і кричала від страху. Верещала. Вдарилася з розмаху об густу стіну води і пішла вниз. А за нею вже летів у воду той режисер. Люлебург. Тут біля берега глибоко, однак треба пролетіти трохи далі, чи не впаде вона на пісок? Ні, тут навіть не пісок, а прибережна галька. Гаразд, вона просто попливе. Таумі швидко збігла вниз. Скинула халатика і голяком ввійшла у воду, яка виявилася і справді дуже теплою. Аякже, південь Франції, кінець червня.

Таумі попливла. Пливла легко. Майнула божевільна думка — пливти до яхти. Гола? Нехай. Їй не звикати до скандалу. Таумі пливла далі й далі. І тут відчула за якихось сто, а може, й менше метрів од яхти, що морська течія відносить її кудись убік. Спроба опиратися нічого не дала. Таумі закричала, намагаючись привернути увагу людей на яхті. Або хоча б он на тому кораблі… Дарма. Звуки пострілів глушили її голос.

Таумі була доброю плавчинею, неабиякою. І досвідченою. Вона знала, що з течією ліпше не боротися. Так швидко знесилиш себе. Вона лягла на спину й віддалася на волю води й долі. В якийсь момент відчула, що засинає. Даленів феєрверк, стихали звуки… А світанок над морем розтинав ніч, розбивав темряву на скалки все дужче й дужче. Небо ставало синім і намагалося зазирнути у вічі вродливої дівчини, що гойдалася на хвилях. Та вона вже спала і в сні летіла з високої-високої скелі. Її тіло ставало тілом птаха, а руки — крилами. Тіло роздвоїлося, потроїлося, й ось уже десятки птахів-Таумі летіли над морем.

«Котра із них насправді я?» — подумала Таумі.

— Таумі! — кричала чайка, що летіла над птахами, і то був голос матері.

— Мамо!

Але Таумі не кричала, а тільки шепотіла.

Солодка усмішка блукала на її ледь припухлих вустах.

— Мамусю, — шептала щаслива Таумі.

Птахи, що народилися з її тіла, розліталися в різні боки.

Уже не чути було звуків феєрверку. Море пригортало тіло сонної Таумі солоними хвилями, збуруненими ранковим бризом.

…її підібрали двоє французьких рибалок, котрі рано-вранці вийшли на своєму човнику в море.

— Гляньте, дядьку Моріс, русалка, — сказав молодший, років двадцяти. — Справді, русалка. Фея.

— Ти нічого не пив? Чи з вечора не протверезів?

— Та не пив я, не пив, — сердито сказав молодший. — Справді, дівчина.

Нарешті Таумі помітив і старший.

— Ну кралечка!

— Шоколадка!

— Гола-голісінька!

— Чи жива?

Вже виловлена Таумі все ще у напівсні (встигла наковтатися води) почула розмову французькою, яку знала, хоч і не так добре, як англійську, бо встигла забути з часу їхньої втечі з Гаїті.

— Роби масаж, Леоне. Вода повинна вийти з легень.

— Дихає.

— Авжеж, дихає. Інакше б не була теплою.

— Боязко торкнутися. Красива, холера.

— Може, кінозірка?

— Десь я її наче бачив.

— Напевне, з тих, що в Ніцці живуть, на дорогих віллах.

— Ну, туди й відвеземо.

— А може… У мене вже встає. Ніколи не мав таких кралечок. Поласуємо, і за борт. Га, дядьку Морісе? Певно ж, і вам ще хочеться? А тут такий улов… Ви ж…

— Не дурій, Лео. Я сидів, та сидів за крадіжку, але ж не за вбивство і зґвалтування.

— Шкода.

Таумі глипнула. Правим, потім лівим оком. Побачила обвітрені, загорілі прості обличчя. Старшому — за п’ятдесят, а молодший — зовсім щеня. Тільки погляд мав шкодливого кота. Невже справді міг би зґвалтувати і вбити? Чи бравує, смоктунець? Признаватися чи ні, що вона знає французьку?

— Прикрийте мене, — попросила спочатку англійською, а потім таки французькою.

Старший прикрив її своєю старою шкіряною курткою, що смерділа потом і рибою. Здалеку долинув рев сирени.

Як згодом виявилося, тривогу підняла її охорона. А потім до поліцейських катерів долучилася і яхта Костянтина Браннікова.

Стомлена Таумі попросила поліцейських з морського патруля доставити її на цю яхту. Морісу ж вона сказала, що купує його куртку за тисячу євро. Ще випише чек на десять тисяч як нагороду за порятунок. За однієї умови: цьому молокососу Леону дістанеться лише сто євро. Все ж саме він діставав її з води. На більше він не заслуговує. У відповідь Леон, який чув її гнівну тираду, люто блимнув темно-синіми очима.

Так у старій шкірянці вона й постала перед очима Кості. Перед захопленими очима захопленого Кості. Від куртки на Таумі віяло наче з далекого-далекого часу — грубою чоловічою силою, духом, що і лякав її, і притягував. Від Костянтина Браннікова, зодягнутого в яскраво-білу, аж сліпучу лляну сорочку, пахло дорогущими парфумами.

— Ви задоволені, Костья? — спитала Таумі й зовсім по-дитячому поскаржилася. — Я заснула на хвилях і ледве не загинула. Майже потонула.

— Віднині я буду вас охороняти, — пообіцяв Костянтин Бранніков.

У його розкішній каюті він підніс Таумі гарного кольорового халата.

— І хто ж його одягав до мене? — спитала Таумі ревниво, і це був голос кішки, котра ледь-ледь, але випускає кігтики.

— Ніхто, — відповів Бранніков. — Це правда, Таумі.

Того ранку яхта російського мільярдера повернула на схід.

Їх чекала подорож Середземним морем, захід у Туніс і на Мальту, екскурсія на руїни древнього Карфагену і огляд католицького монастиря в Ла-Валетті. А головне — жаскі ночі під південними морськими зорями. Бранніков виявився вмілим коханцем. Силою він поступався хіба що боксеру Джиммі Мейсону чи одному з перших охоронців (заодно й коханцю) ще молодої модельки — Говарду, який згодом загинув у вуличній бійці. Але «Костья» перевершив і їх. І ще багатьох чоловіків у здатності бути сильним і водночас ніжним. Сувора гідна ніжність — ось як визначила це Таумі.

Після тижня морської мандрівки (заходили ще в Сиракузи й на Кріт) яхта пришвартувалася в Олександрії. І хоч Таумі вже двічі побувала в Єгипті, цього разу все було особливим — і екскурсії до пірамід, і до знаменитого храму в Луксорі, й уздовж по Нілу, і купання в Червоному морі.

Таумі відчувала — вона не просто черговий раз втяглася в пригоду, а по-справжньому закохалася. Костя розповів, як він, прагнучи, аби дружина не почувалась ущербною, виділив їй окремий бізнес — торгівлю, зокрема нерухомістю, як Наталя захопилася і вже стала ревниво ставитися до здобутків чоловіка. Як вони дедалі більше віддалялися одне від одного.

Усе було б добре, якби не кілька дзвінків: хтось знущальницьки (голос інший кожного разу) бажав їй приємного відпочинку, розваг-відпочинку, розваг перед відповідальним показом, літнім фестивалем мод в Іспанії, на курорті Костансьон дель Соль, куди вона була запрошена, де мала бути примою показу в купальнику, в літній сукенці й осінньому сенсаційному наряді.

Їй нагадували: погроза Джавіртана, мага Джавіртана, була, існує, діє. Безглузда забаганка старого ідіота, божевільного, який вичислив, бачте, що якийсь там золотий (чи який там?) трикутник має вказувати на карті місце, де колись (колись! хтозна-коли!) жила біла відьма. Він сам не знає, де саме, якщо й жила. А вона, знаменита супермодель, одна з найвідоміших, найбагатших і найвродливіших жінок світу (а може, й Всесвіту, якщо наша маленька планета одна-єдина, що цілком імовірно, в космосі), вона мусить поїхати туди, сама розкопати її, швидше за все потаємну могилу, до того ж уночі, дістати звідти череп тієї відьми й привезти цьому божевільному старому, аби він став повелителем світу. Дурня! Цілковита дурня й більше нічого. Лишалося заявити в поліцію й викрити цього божевільного старого, а може, й цілу банду, яка за ним стояла. Їй, знаменитій, впливовій, підуть назустріч. Тим більше, що є знайомі й у американських владних коридорах. Кабінетах. Ще одна пригода тільки додасть популярності, ще більше приверне увагу до її королівської особи. Королівської? А що, як вона справді нащадок якоїсь там мамби, королеви, чаклунки? Те, що розповів Джавіртан, скидалося на правду. Чи не вперше Таумі задумалася: звідки вона та хто? Звісно, знала — з маленького містечка в Гаїті, потім жили у трохи більшому, вже американському місті, але теж невеликому, ну а далі розпочався її великий, могутній шлях, шлях великої Таумі — завойовувати цілий Всесвіт. Усе це було так, так було досі, а тепер після зустрічі з дивним чи й божевільним старим прийшло відчуття, що її власний світ розширився, раптово незмірно розширився, побільшав. І саме Джавіртан розказав їй про те. І навіть наочно показав крізь оте навіювання, сон, марення, коли вона мовби й справді побувала бозна-де, хтозна в якому столітті. Вона немовби справді втікала від людоловів, мисливців на рабів. Хай це було навіювання, гіпноз чи що там ще, але ж це насправді було з моїми далекими предками — ось про що раптом подумала Таумі.

«Нехай дуже далекими, але то справді був мій народ», — подумала далі вона.

Але ж її народ — американський, нехай таїтянський, то навіщо залазити в якісь там історичні нетрі? Та все ж дивне відчуття опанувало душу Таумі Ремпбелл. Вона відчула: це навіщось їй потрібне — бути приналежною до далекого, на знаного нею досі африканського народу.

Вона по-інакшому дивилася вже й на єгипетські піраміди. Коли вони оглядали найпівденнішу і водночас найвіддаленішу від Нілу на захід, по суті в глибокій пустелі, їм повідомили, що з пустелі насувається піщана буря. Тому треба негайно покинути територію біля піраміди або переждати бурю всередині самої піраміди.

Таумі обрала третій шлях.

Спочатку вона вдала (на мовчазне запитання Костянтина), що хоче переждати бурю тут.

— Чи це страшно? — спитала вона у гіда-єгиптянина.

— Можна сказати так, — відповів світлоокий араб. — Коли вітер — таке враження, що поруч, за стіною, звучать тисячі труб або виють сотні шакалів.

— Ви знаєте про шакалів? Хіба вони тут водяться? — спитала Таумі.

— Тут — ні. Але там, звідки я родом, у Нубії — так, — відповів гід. — То ви лишаєтесь?

Вони лишилися. Але коли на обрії з’явилася темно-сіра стіна, Таумі несподівано змінила рішення. Треба їхати, сказала вона, ми повинні втекти від бурі. Ти хочеш спробувати погратися зі смертю — Костянтин. А чом би й ні — Таумі. І до гіда:

— Від бурі можна втекти?

Чоловік зі стомленим обличчям дивився сумно. І з якоюсь дивною повагою і цікавістю.

— Можна, якщо дуже швидко їхати, — врешті сказав, повагавшись чомусь кілька хвилин. — Ваша машина, я бачу, потужна. Але буря може наздогнати. Тому рушайте. Буря рухатиметься на схід, а потім поверне на північ.

— Чому ви так вважаєте? — спитав Костянтин.

— Тому що така буря хоче поєднатися з великим морем, — серйозно вимовив єгиптянин.

Таумі бачила — Костянтин не схвалює її рішення. Взяв навіть за руку й міцно стис. Вона подивилася йому в очі. Ти боїшся? — питав її погляд.

То була шалена гонка й незабутнє видовище, поки їх наздоганяла темна страшна сила, що вила дедалі голосніше, як тисячі шакалів — згадала Таумі. Костянтин сам вів джипа. Дорога, прокладена серед пустелі, була добротною. Без жодної вибоїни — єгиптяни вміли догодити туристам. Таумі дивилася в заднє вікно. Величезний звір пустелі біг за нею. Ревів, хотів з’їсти.

— Якщо ми врятуємося, в готелі я тебе добряче відлупцюю, — повернув голову Костья.

— Чим? — Таумі спитала це з єхидством.

— Хоча б і паском, — сказав Костянтин Бранніков. — Ти гадаєш, так можна ризикувати життям? Так можна гратися?

— А чому б і ні? — огризнулася Таумі.

— Тому, що я проти дурних авантюр.

— Тоді зупини машину, нехай мене з’їсть буря, — сказала Таумі.

— Дудочки, — відказав Бранніков. — Я, здається, справді в тебе закоханий, свавільна пантеро.

Вони таки втекли. Втекли, втекли, втекли. І буря справді повернула на північ. Чорна стіна промчала за кілометрів два од їхнього джипа. Від неї лишився пісок на зубах. У готелі Таумі сама дістала зі штанів Кості паска, й простягнула йому. Костя засміявся і поцілував.

«Розумний олігарх», — подумала Таумі.

Через місяць Таумі Ремпбелл виходила на подіум на святі великого Сонця в Іспанії. Вона вже знала, що трапиться. Але як могла опиралася цьому. Добре продумала, як ітиме. Босоніж. А чому б ні — вона вже не раз так ходила подіумом, і це викликало захоплення. Перший раз був справжній фурор. Босоніж, отже, не зламається каблук. Як можна спіткнутися босоніж на рівній, гладенькій, без жодного рівчака доріжці? А до прожекторів, юпітерів, фото- і телекамер, як і сотень поглядів, звернутих на неї, — хіба їй звикати? Таумі відпрацювала кожен свій крок. Продумала ритм ходи. Йшла дуже уважно, демонструючи глядачам вдяганку, що символізувала ранню осінь. Все в порядку, ось уже й кінець доріжки. Десь там, збоку, посміхається, дивиться захоплено її коханий Костя. Вона теж посміхнулася. Чарівна посмішка викликала захоплений шелест і оплески. І тут Таумі спіткнулася. На рівному місці. Відчула, як підкошується спочатку ліва, потім права боса нога. Щось наче штрикнуло під лівим коліном, потім правим. Затремтіли обидві ноги. І вона опустилася на коліна. Торкнулася руками доріжки. Зал ахнув. Все ж Таумі, стиснувши зуби, звелася і продовжила ходу. Розвернулася і пішла назад. Ішла, намагаючись гордо тримати голову, виглядати, як завше, по-королівськи. Але вже бачила заголовки завтрашніх газет: «Падіння чорної пантери». Чи «Несподіване падіння чорної пантери». Чи як там ще…

А в її кімнаті Таумі став душити кашель, сухий надсадний кашель. І в цю хвилину зазвучав мобільник. Таумі схопила його і пожбурила об стіну.

— Вам погано? — спитав розпорядник, який зайшов.

— Зачиніть двері, — заревіла Таумі. — Через десять хвилин я вийду на подіум.

І справді вийшла. Гримерувальниця заретушувала сліди напруги і сліз. Таумі йшла вже в шикарному, трохи вичурному костюмі й кидала виклик невидимому ворогу — ну ж бо, насилай ще одне падіння.

Але нічого не сталося. Хід був тріумфальним. Костюм — діловий і водночас модерний — викликав захоплення. Усмішка — ще сліпучішою. Оплески, шквал овацій. А повернувшись до себе, Таумі стала ждати нового дзвінка. Його не було.

Зайшов Костя і не сказав жодного слова. Наче нічого й не сталося. Обняв і поцілував. У щоку, потім у губи.

«Розумний рашен», — подумала Таумі.

Вже в готелі їй повідомили, що її хоче бачити якийсь чоловік. Вона спустилася вниз. Чоловік був молодий, з білою шкірою. Він простяг їй конверта. Таумі заспокійливо змахнула рукою охоронцям.

У конверті лежав маленький клаптик паперу з написаним від руки текстом, рівним, синім чорнилом: «Напишіть, будь ласка, одне слово: так або ні». Вона взяла в портьє ручку й написала: «Так». І жбурнула аркуш під ноги спортивної статури молодика. Той взяв, прочитав, тоді дістав з кишені другого конверта. Таумі дала знак охоронцеві й сама ступила до посланця. І дала йому добрячого ляпаса. Пальцями другої руки дряпнула по щоці. Даремно кидалися до неї охоронці. Молодик лишився незворушним. Навіть не торкнувся щоки, з якої зацибеніла кров. Посміхнувся так, наче вона його поцілувала, і мовчки пішов до дверей готелю.

— Затримати? — спитав охоронець.

— Не треба, — сказала Таумі.

Вже в номері вона розірвала набагато товстішого, ніж перший, конверта. Швидше, пакета. Дістала кілька аркушів білого, сліпучо-білого паперу. Цього разу текст був набраний на комп’ютері. Таумі пробігла першу сторінку і зрозуміла, що то інструкція, як їй діяти далі. Коли і як їхати до тієї Юкрайни. А далі, певно, як шукати того проклятого черепа.

«Яке божевілля, — подумалося Таумі, а далі: — Я люблю тебе, Костья?»

Саме так, із знаком запитання. Костянтин Бранніков також дивився на неї питально.