Іван і Чорна Пантера

IX.Таумі — Маг

Увечері того ж дня Таумі Ремпбелл під’їхала на своєму улюбленому (чи одній з улюблених її машин) розкішному білому «Роллс-ройсі» до не вельми великого двоповерхового будинку майже на околиці Нью-Йорка, в Іст-Дортменді. Будинок цей, старовинний, цегляний, явно збудований не пізніше кінця вісімнадцятого століття, стояв на тихій вуличці, яка, втім, увечері, а надто вночі ставала небезпечною. Адже до неї примикав один з латиноамериканських кварталів, що сусідив із кварталом карибським, і босота іспаномовна та франкомовна не раз скроплювала бруківку (таки бруківку, а не асфальт) кров’ю. Втім, розборки між бандами «латинос» і «карибос» ніколи не відбувалися на самій вулиці. Тут могли хіба що підстерігати самотнього перехожого. Будинок же, який значився на запрошенні як приміщення таїтянського земляцтва, розташовувався за міцним кам’яним муром, поверх якого стирчали тонкі, але загострені залізні палі. Перед гостряками палі увінчували чотири- і п’ятикутні зірки та ромби, тому в цілому загорожа виглядала доволі художньо. У вікнах будинку ввечері двічі на тиждень загорялося світло і світилося рівно до півночі. Опівночі ж світло, очевидно, гасло в усіх кімнатах. Доки воно горіло, часом за жалюзями можна було розгледіти неясні тіні, схожі на людські й на тварин — чи то кіз чи оленів, може, й корів. А проте дивуватися з цього не було кому, бо з одного боку до огорожі будинку прилягав старий занехаяний сад, що був невідомо чиєю приватною власністю. У маленьких будиночках з іншого боку жили не надто цікаві бідняки, а навпроти через вулицю розміщувався якийсь занедбаний склад.

З воріт особняка раз чи два на день часом виїжджала машина — джип, мікроавтобус, лімузин, вантажівка — а часом і заїжджала. На воротах не було жодної табличкк, окрім номера. Отож, коли «Роллс-ройс» із Таумі та її охоронцями під’їхав до будинку, вона завагалася, чи туди потрапила. Вона вагалася, чи приїжджати на шикарному автомобілі, чи вибрати щось скромне, та все ж вибрала дорогий — хай бачать земляки, що вона чогось таки досягла. Зате вирішила одягтися скромно — у не надто коротку чорну сукню з дорогої, але нічим не оздобленої тканини, майже не декольтовану. Таумі вдягла тонкі ажурні рукавички, а її волосся цього разу просто вільно розсипалося на плечах. Доволі скромними були й відкриті легесенькі черевички.

Доки Таумі розмірковувала перед ворітьми, що робити далі, ворота безшумно розчинилися.

— Нас, здається, запрошують, — посміхнувся, повертаючи голову, водій.

— Запрошують, то й поїхали, — звеліла Таумі.

Машина в’їхала на чисте, викладене чорно-білою (наче шахова дошка) плиткою подвір’я. Біля дверей молодик, одягнутий у бездоганний білий костюм, з шоколадною, майже як у Таумі, шкірою обличчя. Руки його були зодягнуті в білі рукавички. Молодик шанобливо схилив голову і чистісінькою англійською сказав, що дуже радий і щасливий від імені пана президента товариства захисту й дослідження таїтянської культури вітати таку знамениту, поважну і шановану гостю. Він зараз проведе дорогу пані Ремпбелл до президента, але просить від його імені, аби охоронці лишилися або в машині, або ось тут, у кімнаті, зліва при вході. При бажанні їм запропонують вечерю чи просто каву.

— А якщо я побажаю, аби мої охоронці пішли зі мною? — виклично сказала Таумі, й очі гостро зблиснули.

— Вам нема чого боятися, найясніша пані, — сказав молодик. — Тут ваші друзі, земляки і прихильники. Ми нічого не маємо проти ваших супутників і охоронців. Але ми хочемо повести вас туди, куди, згідно з нашими традиціями й певними ритуалами, може заходити лише особа нашого народу й особливого становища, якою є ви, дорога міс Ремпбелл. Не бійтеся нічого.

— Гаразд, — сказала Таумі. — Я нічого й не боюся. Ходімо.

Молодик у білому костюмі, що так контрастував із кольором його шкіри, як чорна сукня Таумі з кольором її лімузина, провів гостю спочатку видовженим коридором із глухими стінами, потім повернув праворуч, перетнув попереду Таумі невеличку кімнатку і відчинив двері, що наче виросли перед ними. Вони опинилися у ще меншій кімнатці. Молодик дістав з кишені щось схоже на пульт і натиснув кнопку. Розсунулася частина підлоги, відкриваючи круглий отвір, десь знизу слабо підсвічений.

— Нам доведеться спуститися вниз, — так само приязно сказав молодик. — Тут трохи крута драбинка. Але ви нічого не бійтеся. Я спускатимуся першим і, якщо потрібно, підтримаю вас.

З цими словами він і поліз униз. У грудях Таумі вже наростало глухе роздратування, і вона на якусь мить завагалася, чи не повернутися й не піти геть.

«Якась комедія», — подумала вона.

Все ж вирішила подивитися, що буде далі, що її чекає і що являє таємничий президент цього загадкового товариства, резиденція котрого знаходиться під землею. Тим більше, що в листі була обіцянка повідомити про брата, маму і неї саму. Гаразд, вона перетерпить цей ідіотизм. Таумі стала спускатися вниз по доволі крутій залізній драбині. Подумала: добре, що все ж вдягла тоненькі білі стринги, нехай ними, як і її знаменитою, жаданою багатьма дупкою, милується цей бевзь, що, напевне, задер голову.

Вона благополучно спустилася вниз, лише раз оступившись, почувши при цьому: «Я підтримаю вас, міс Таумі, не бійтеся».

— Я й не боюся, — відказала Таумі.

Зрештою драбина закінчилася. Таумі ступила на землю, молодик легенько підтримав її при цьому. Вони знову були у невеличкій, тьмяно освітленій кімнатці.

«Невже буде ще одна драбина?» — злостиво подумала Таумі.

Але її супроводжуючий знову дістав пульта, натиснув кнопку, розчинилися невидимі двері, й Таумі мало не зойкнула. Перед нею яскраво спалахнуло світло. У доволі великому залі на стінах горіли факели, вставлені у великі, оздоблені таємничими фігурками казкових звірів чаші. На стіні перед ними горів великий, складений із різнокольорової гірлянди напис англійською: «Gveen Tawmi».[6]

Враз полилася тиха, але явно величальна музика, підсилена ударами барабанів, що лунали десь наче здалеку.

«Оце так!» — подумала Таумі.

— Ходімо, — сказав молодик. — Його світлість пан президент чекає на вас.

Він відчинив двері. Таумі побачила невеликий кабінет, який швидше нагадував монастирську келію — щось подібне Таумі бачила у Франції під час екскурсії, яку їй влаштував один із її прихильників. Посеред келії стояв масивний, з вигляду старовинної роботи стіл. На стіні за столом висів портрет чорношкірої жінки із безліччю заплетених кісок на голові, прикритої (саме прикритої, а не вбраної) барвистою тканиною. Очі в жінки були пронизливі, наче вилазили з орбіт. Пообіч портрета висіли дві явно африканські чоловічі маски. Ото й уся обстава кімнати, схожої на келію.

З-за стола при появі Таумі підвівся старий, сухорлявий, швидше темно-сірий, ніж чорний дідок. Він був зодягнутий у щось схоже на туніку і геть безволосий.

— Вітаю тебе, о королево Таумі, — сказав він, підійшов до гості, нагнувся і поцілував їй руку, а потім схилився, впав на коліно і торкнувся губами черевичка.

— Що ви, пане президент, — Таумі таки зніяковіла.

Старий поволі підвівся, і Таумі простягла руку, аби йому допомогти.

— Не дивуйтеся, що я вас так вітаю, — тихим, але не скрипучим голосом сказав господар. — Ви справді королівського роду і зараз, коли я розповім усе, що вам належить знати, у цьому переконаєтесь. Але далі я перейду на ти, тому що в народу, до нащадків якого ми обоє належимо, саме таке звертання.

Далі було все, як у казці чи напівсні, принаймні так потім згадувала Таумі. Чи в абсурдному маренні, де вона намагалася не втратити голову.

Старий сказав, що своїх відвідувачів, як правило, приймає в цьому кабінеті. Але згідно з канонами їхнього товариства тут має бути лише один стілець. Тож він або сидить, або також стоїть, як і відвідувач. Все залежить від статусу співрозмовника.

«Перша причуда», — подумала Таумі.

І відчула — не остання. Щось їй підказувало, що треба бути насторожі. Втім, настороженою, налаштованою на несподіванки вона була відтоді, коли зайшла до цього дивного будинку.

Старий тим часом сказав, що тримати на ногах таку почесну гостю він не може, тому запрошує до опочивальні.

Він доторкнувся рукою до ледь помітної кнопки в стіні. Розсунулися двері. Кімната перед ними була ще меншою. У ній стояла груба чорна лавка. А перед нею маленький столик. На столику лежали якісь овочі — начеб ківі, банани, але перші овально-видовженої форми, а другі — довгі й тонкі… Поруч на тарілці лежали горішки, ще на одній — мовби яблука, великі, золотаві. І блищав-вигравав проти світла напій — вино, а чи сік.

Президент показав Таумі на лавку. Сказав, що просить скуштувати напою і плодів їхньої спільної батьківщини. Не Гаїті, а Африки. Нехай пані Таумі не дивується. Це все справді привезене з Африки. З далекої місцевості, де живе їхній народ ібіро. Нехай міс не сумнівається, все дуже смачне і поживне, натуральне і не шкідливе для будь-якого організму. І не отруйне, посміхнувся скупо пан президент.

Таумі сказала, теж всміхнувшись, що отруїтися вона не боїться і обов’язково плодів попробує. Бо не для отруєння ж її кликали, подумала.

Напій, налитий у поливаний кухлик, виявився справді смачним, ледь терпкуватим. Він нагадував дивним чином і вино, слабке, сухе, приготовлене з невідомого їй плоду, і сік, що вже після кількох ковтків наповнив гортань, а потім і все тіло дивним блаженством. Яблуко, схоже на плід манго, тало на язику.

Після того, як він теж відпив напою, явно смакуючи, старий сказав, що його справді звуть Джавіртан і він має офіційний статус президента товариства захисту і дослідження таїтянської культури. Але він буде відвертим, так, гранично відвертим, інакше їхня розмова не матиме сенсу — товариство швидше слугує прикриттям для важливішої діяльності. Бачите, міс, у цій великій і вільній демократичній країні (містер Джавіртан неприховано іронічно посміхнувся) потрібен якийсь офіційний статус, якась організація, щоб з тобою за певних обставин рахувалися і поважали. Насправді, і хай тебе не лякає, найясніша пані, він маг. Так, великий маг, що керує неабиякою силою. Не лякайся і не вважай мене несповна розуму, зараз ти все зрозумієш. Але розповідь моя буде довгою, вже вибач і мушу її розпочати з самих витоків.

Старий поліз до майже невидимої кишені збоку свого хітона і дістав звідти невелику книжку в шкіряній оправі.

Він розгорнув її, потім розклав ще раз, і Таумі побачила, що книжка, власне, є картою світу, але явно виготовлено не зараз, а, мабуть, століття чи й два тому.

— Отже, почнемо, — сказав господар.

Звичайно, міс Таумі відомо, що цю західну півкулю їхньої грішної планети відкрив для європейців іспанський мореплавець родом з італійського міста Генуї Крістофер Колон, він же Христофор Колумб. І що після відкриття на ці землі розпочалася європейська, передусім іспанська експансія. А що індіанці на найперше відкритих островах Куба і Гаїті, а за ними й на інших територіях масово вимирали од непосильної праці та занесених загарбниками незнаних досі хвороб, постало питання — де ж брати робочу силу? І тоді очі конкістадорів, а за ними й просто піратів звернулися до Африки. Там вони почали спочатку скуповувати рабів на місцевих ринках, число яких зростало, мов гриби після раннього дощу. Але швидко збагнули, що є й інший, дешевший і прибутковіший спосіб здобути дармову робочу силу. З Гаїті до земель, які згодом назвуть Берегом Слонової Кістки і Золотим Берегом, стали споряджатися спеціальні експедиції. Розпочалося велике, мабуть, найбільше в історії людства полювання на живих розумних істот. Особливого розмаху воно набуло ось тут (маг ткнув пальцем), на берегах Гвінейської затоки, території сучасних держав Того, Беніну і Нігерії, які називалися Невільничим берегом.

— Споряджалися одна за одною експедиції, які влаштовували облави і справжнісіньке полювання на місцевих жителів, — повторив Джавіртан. — Нехай пані Таумі собі це на якусь хвилину уявить.

Старий змахнув рукою, і раптом, уже наступної миті, кімната кудись наче поплила, підхоплена невидимим потоком. Стіни аскетичної кімнатки відсувалися все далі й далі. І ось уже Таумі… Таумі побачила себе серед широкого простору, вкритого вигорілою травою та де-не-де поодинокими деревами з розлогими могутніми кронами.

Оскільки Таумі вже була в Африці на організованому спеціально для неї сафарі, то вона здогадалася, що довкруги неї савана. Але чому вона біжить по ній поруч з такими ж, як вона, дівчатами і юнаками, зодягнутими лише в настегенні пов’язки? Таумі глянула на себе і побачила, що на ній також лише вузький шматок якоїсь явно несвіжої тканини. Що це? І чому вона тут опинилася? Це не сон, адже довкола все таке реальне: люди, що біжать, трава під ногами, дим десь збоку, запах якого вона явно відчуває. Хлопець, що мчить попереду, розвертається. В руках у нього лук, на плечі — сагайдак із стрілами. Він дістає стрілу, вставляє в лук і стріляє. Підстрибує, плескає руками — мабуть, бачить, що влучив. А наступної миті падає, скошений кулею. Таумі чує звук пострілу, бачить кров, що витікає з грудей хлопця, червоний потік дедалі збільшується і збільшується, на нього несила дивитися.

— Абіджоземе! — кричить Таумі й кидається до хлопця, котрий повільно осідає на землю.

«Я його знаю?» — здивовано думає вона й розпачливо озирається.

Бачить, як десь далеко позаду палахкотять у вогні невеличкі будівлі їхніх хаток (їхніх? чиїх?), схожі тепер на великі смолоскипи. А головне — бачить, що за ними біжать озброєні рушницями люди, білі люди з собаками.

— Таумі! Втікай, Таумі! — чує вона чийсь голос. Дівочий голос незнайомою мовою, але вона її розуміє.

«А як же Абіджозем? Він же помре», — думка ця повертає Таумі до хлопця, який ще живий дивиться на неї жалібно і прохально, тіло ледь-ледь здригається в передсмертних конвульсіях, але як і чим вона може йому допомогти?

— Я не покину тебе, Абіджоземе, — шепоче вона.

Тугий клубок стискає їй горло. Застилає очі сиза полуда. Вже ніби у півсні чує Таумі, як зовсім поруч валують собаки, гупають по землі важкі чоботи, лунають гортанні крики — іспанською, французькою?

Чиясь сильна і смердюча рука хапає її за жмут кісок на потилиці, піднімає. Таумі бачить перед собою чоловіче обличчя з рудою борідкою, хтиві очі-буравчики.

— А нічогенька чорна сучечка дісталася, — регоче цей чоловік.

Поруч зупиняється ще один, дивиться на Абіджозема, котрий конає в муках.

— Сильний був би раб, — констатує він. — Нащо ти стріляв, Рудольфе? Ми й так би їх наздогнали.

— Він убив Пабло, — відказує той, що тримає Таумі.

— Пробачте, що змусив це все пережити, — чує Таумі.

Вона знову в кабінеті, чи то кімнатці-опочивальні, поруч із господарем Джавіртаном.

— Що це було? — шепоче Таумі.

— Майже звичайне навіювання, моя пані, — відказав маг Джавіртан. — Ще раз прошу вибачення, моя королево, за те, що ти пережила в своїй уяві. Але це, гадаю, допомогло тобі уявити, як усе було насправді. Ти не гніваєшся, ласкава пташко?

— Ні, — сказала Таумі, в якої ніздрі вже почали роздуватися: що він собі дозволяє, цей стариган?

Її тілом раптом розлився дивний спокій і насолода. Наче вона щойно повернулася до своєї оселі з далекої і стомливої подорожі.

«Нехай вже, потерплю трохи, це навіть цікаво», — подумалось їй.

Джавіртан тим часом продовжив.

— Одним з об’єктів цього варварського нелюдського полювання був твій і мій народ ібіро. Так-так, ми саме з цього африканського народу, котрий існує й досі, хоч свого часу ті облави завдали йому непоправної шкоди. Нашу приналежність до нього я встановив після багатьох років клопітних досліджень, до яких було залучено ще кількох моїх вірних помічників. Так, моя дорога, то була нелегка робота. Але встановити, де твоє коріння, — велика, благородна і богоугодна справа. Бо людина мусить знати, звідки походить, де її далекі предки. Надто ми, нащадки тих африканських рабів. Нащадки народу ібіро, чоловіки якого були хоч і невисокі та сильні, швидкі бігуни і вправні мисливці, що впольовували навіть левів і гепардів, не кажучи вже про дрібнішу живність. А жінки були такі вродливі, що їх брали собі за наложниць і навіть дружин володарі могутнього Сонгану і магрибських держав на півночі Африки. Саме це — чоловіча сила й витривалість і жіноча краса та вправні руки — і приваблювало людоловів. Ні-ні, я не буду змушувати тебе, божественна Таумі, пережити те, що переживали наші далекі предки в смердючих трюмах кораблів, у яких їх везли на Гаїті, Кубу, Барбадос та інші Карибські острови. Це було б жорстоко — відчути це навіть в уяві. Але цей жахливий шлях був, і під час його від голоду і спраги, канчуків наглядачів, від побоїв і хвороб умирали тисячі й тисячі. Деякі дівчата після численних ґвалтувань не витримували і, якщо випадала можливість, самі кидалися в море, стаючи поживою акул. Ті ж, які витримували страдницький шлях, ставали рабами на бананових, кавових і тютюнових плантаціях. Ось якою була ціна рабства і долі нещасного народу! І все ж, попри всі знущання і страждання, він зберіг давні перекази, легенди, пісні. Та найголовнішою з усіх їх в усній і частково писемній історії нащадків ібіро була історія про велику мамбу Туммі Маліколоне, що вважається засновницею великої релігії туммі-вуду.

— Вуду? — Таумі мимоволі здригнулася. — Та сама вуду?

О, в дитинстві вона наслухалася про чаклунську страшну релігію, магію і пов’язані з нею моторошні обряди, що побутували в тій місцевості, з якої втекла її мама. Про жахливі заклинання й обряди, пов’язані із людськими жертвоприношеннями. Невже й цей старий… А чому б і ні? Адже він сам назвав себе магом і викликав у неї дивне, моторошне реальне видіння. Який жах! Ні, з неї досить! Геть від цього страшного старигана!

— Не бійся, ясна пані, — явно улесливо сказав господар. — Не лякайся і не уявляй собі бозна-чого. Вуду має лише опосередковане відношення до нашої релігії і нашого вчення. Так, коріння, фундамент у них, можна сказати, спільні. Але й тільки. Бо вуду — то дикунська темна сила, розрахована на таких же темних людей, які вірять у низьке примітивне чаклунство. Туммі-вуду — це особливе чаклунство, це розкішне палахкотіння високого духу, яке дає можливість звичайній людині стати істотою незмірно вищою, ніж вона є, ніж вона існує в більшості випадків людського існування. Але давай спершу ще раз вип’ємо цього нектару.

Вони випили і закусили дивними африканськими плодами.

«Я побувала мало не в усіх країнах світу, а так багато, виявляється, не знаю», — подумала Таумі.

Джавіртан продовжив: відомо, що в основі ритуалу вуду як системі магії — поклоніння змії, а в окремих випадках і канібалізм. В основі туммі-вуду поклоніння черепу великої Туммі Маліколоне, праматері-мамби, за повір’ям доньці бога грому Ксевіозо і богині землі Сагбата, які єдиний раз поєдналися у великому коханні. Якщо точніше — не черепу, а тим думкам, тим великим ідеям, великим чарам, які носила колись у цьому черепі Туммі Маліколоне. Саме вона врятувала народ ібіро від знищення чужинцями. Бо хоч на час великого полювання на людей ібіро мали свою державу і свого вождя, сказати б по сучасному, князя, але що вони могли протиставити рушницям, а то й гарматам лютих людоловів? Хіба що стріли й списи… І тоді з’явилася велика мамба Туммі Маліколоне. Вона була товстою і невродливою для тих, хто дивився на неї лихими очима, і несказанно красивою, в кого погляд і думки були світлими. Вона ходила від поселення до поселення, котрі ще уціліли, й переконувала не боятися чужинців. Вона клала біля порогів будинків свої амулети, але питала перед тим, чи вірять їхні мешканці у силу, яку вона несе за собою. Якщо вони вірили насправді, а не просто казали, що вірять, то амулет діяв. Скільки б не намагалися підпалити цей дім, він не займався. Не посміхайтеся, міс Таумі, я спершу в це сам не вірив, але, може, ви колись поїдете в Бенін, гадаю, знаєте, де це, і там побачите в селищі Маравоку кам’яну статую білої людини. То капітан Джонні Ремайєр, один із найзнаменитіших мисливців на рабів. Його перетворило на камінь закляття великої Туммі.

— А тепер ми переходимо до найсуттєвішого, — сказав маг Джавіртан.

— Тобто?

— Ти не звернула увагу на дивну схожість ваших імен, моя дівчинко? — спитав маг.

— Імен?

— Авжеж. Туммі і Таумі.

Далі господар-маг (хто там він ще?) сказав, що він опускає цілу історію його життя і пошуків, це не так важливо і суттєво, чи суттєво і важливо, як тобі більше подобається, міс Таумі, моя королева і королева народу ібіро. Не морщся і не гнівайся, це справді так… Поки що ніхто, хто походить з цього народу, не досягав таких висот.

«Нащо я слухаю цього старого? — подумала Таумі. — Божевільного чи напівбожевільного. Хоча, напевне, вмілого гіпнотизера. А може, саме тому я слухаю, що він гіпнотизер? Але ж мені хочеться слухати… І щось йому від мене потрібно… І мій брат… Спитати чи почекати?»

Історія, продовжив тим часом містер Джавіртан, майже банальна і тривіальна, за винятком однієї частини, до якої зараз і доберемося. Він ріс колись звичайним таїтянським хлопчиком однієї родини. Хуліганом і розбишакою, котрий відрізнявся від решти ровесників, яким у ліпшому випадку судилася доля вантажників на численних маленьких заводиках і фабриках з переробки чи обробки місцевих фруктів і тютюну. А в гіршому — поповнити ряди злодюжок і наркоманів. Та була в нього дивна, закладена від природи чи Богом допитливість. І був сусід, старший шкіпер Клод-Мартіан, в якого було безліч книжок, привезених бозна з яких мандрівок. Прочитавши одну, другу, малий Джавіртан поступово став книгоманом, який згодом вже ховався од ровесників, аби прочитати чергову потерту книженцію про піратів, закляття численних долин змій і дивних фантастичних тварин з африканських і азіатських країв. А у Клода-Мартіана була ще старіша за нього мати Генріана, котра знала так багато старовинних переказів, які сягали своїм корінням ще африканського минулого їхніх далеких предків. Від неї він уперше почув про велику мамбу — чарівницю. Повелительку духів і людей — Туммі Маліколоне, доньку бога грому Ксевіозо і богині землі Сагбати. Ну, а потім, потім він, вже шістнадцятилітній підліток, майже дорослий, позначений двічі ножем і чимало разів міцними кулаками сильніших ровесників, котрі не могли пробачити його інакшість, що чимраз більше проявлялася, випадково прочитав у місцевій газетці звернення професора столичного університету Вінсента Міттерана, Вінсента Габрієна Міттерана, авжеж, пані, так його звали. Трохи повагавшись, він таки поїхав до Порт-о-Пренса і знайшов того професора, але зовсім не старого, а високого, піджаристого і, як і він, геть чорного, ніби вимазаного смолою з їхнього сільського дерева туавойє.

Професор Міттеран, коли почув історії старої Генріани, неабияк зрадів, назвав їх справжнім національним скарбом, тією дорогоцінною ланкою в історії народу ібіро, якої йому не вистачало.

Я вас, певно, стомив, шановна леді, тому далі буду коротшим, лаконічнішим, стислішим, пообіцяв маг Джавіртан.

Далі було захоплення епосом й історією народу ібіро. Їм він присвятив своє подальше життя. За допомогою професора він таки згодом вступив до університету, але не закінчив його, бо що таке те схоластичне засвоєння вже кимсь написаного, порівняно з тими скарбами, які потрапляли йому до рук. Була й поїздка до Африки, мандрівки ібірськими селами, доки нарешті він не натрапив на головний скарб — мовою ібіро: «Аліхтума лейкімо мамба Туммі Маліколоне барто маноси Аллео Сатторе кінчегі», тобто передбачення долі світу, складене магом Аллео Сатторе на основі магії Туммі Маліколоне. Вивчивши життя й діяльність Туммі Маліколоне, а вона і лікувала, і передбачувала долю, і захищала свій народ, і була відома серед багатьох інших народів, Сатторе дійшов висновку, що саме про Маліколоне йдеться у древньому пророцтві народу ібіро. Ось воно, записане мною.

Маг натиснув невидиму кнопку в стіні, відчинилося невеличке вікно, і звідти він дістав паперовий сувій, розгорнув. Таумі помітила якісь незрозумілі букви і знаки. Від сувою йшов дурманливий запах. У ньому йдеться про те, що Туммі відчувала — десь на іншій частині світу, в іншому краї землі, там, де живуть білі люди, живе інша велика жінка, що володіє такою ж, як вона, чарівною силою і могутнім знанням. Як і передбачено у великому епосі ібіро «Тревітарімоне Абупассіро», сила Туммі Маліколоне після її смерті не зникне, а зберігатиметься в її черепі. Така ж сила буде в черепі великої білої жінки. Той, хто зможе їх з’єднати і ввібрати силу двох великих жінок світу, стане його повелителем.

— Але постає питання: як знайти те місце, де жила велика і могутня біла жінка? — Джавіртан виразно подивився на Таумі.

Вона мимоволі здригнулася — в очах старого народився добре знайомий їй божевільний блиск — його вона бачила на Гаїті, і в їхньому флоридському містечку, і тут, у Нью-Йорку.

Як виявилося, на питання, задане Джавіртаном, він теж знайшов відповідь. Аллео Сатторе каже, що на місце проживання і захоронения Великої Білої Жінки-чарівниці вкаже золота пластинка-трикутник, названа Тіві-Табуку, схована в могилі Туммі Маліколоне. І він, Джавіртан, знайшов її в могилі великої мамби.[7] Так-так, не дивуйся, він і розкопав могилу, і дістав звідти череп, і знайшов золоту пластину-трикутник. Довго не міг зрозуміти, як за цією, хай і дорогоцінною, річчю можна відшукати місце, де жила, діяла і, цілком очевидно, похована Велика Біла Жінка. Поки одного разу, коли він молився і богові грому, і богині землі їхніх предків, і великій Туммі, не прийшло осяяння, відчуття, наче справді удар блискавки.

Саме тоді він вперше здогадався прикласти пластину, Тіві-Табуку, до старовинної карти. Результат його вразив. Коли одна з вершин цього золотого трикутника (Джавіртан це наочно продемонстрував) тримається місця, де жила й похована велика Туммі Маліколоне, то дві інші…

Таумі Ремпбелл поглянула на карту. Друга вершина золотого трикутника впиралася в її рідний острів Гаїті, а третя — кудись у Європу. Що це значить?

— Правильно, люба королево, — сказав Джавіртан. — Це значить, що там, куди вказує третя вершина, і жила велика біла мамба, велика біла відьма, чарівниця — називайте, як хочете. А в епосі «Тревітарімоне Абупассіро», як і в передбаченні великого мага Саторре, сказано, що місце захоронения і череп білої мамби знайде далека спадкоємиця, нащадок по жіночій лінії королеви Туммі Маліколоне, яка народиться рівно через чотири століття після смерті самої Туммі. І народиться вона там, де вказує золота пластина, її друга чи третя, рахуйте, як вважаєте за потрібне. Я цілих півтора десятка літ віддав, щоб вирахувати родовід великої Туммі, — продовжив уже явно стомлений Джавіртан. Не буду розповідати, яка це була клопітка і марудна робота, скільки пішло часу й грошей на роботу в архівах, поїздки в Африці й пошуки на Гаїті. Але я вийшов, вийшов на божественну спадкоємицю, я вичислив її. Як — це моя таємниця, але ця спадкоємиця — це ти, моя королево Таумі.

Очі старого блищали, він весь напружився. Він знову наче ожив і скинув з пліч втому. Перед Таумі сидів зовсім інший чоловік — сповнений величі, великої самоповаги, і, здавалося, він готовий от-от злетіти кудись угору, вирватися з цього, хай і добре замаскованого і обладнаного підвалу на волю.

«Я кудись влипла, — подумала Таумі Ремпбелл. — В якусь аферу. Але старий погано мене знає, якщо думає, що йому вдасться так просто мене обдурити. Хоча… Хоча, може, я справді з якогось там древнього африканського роду?»