Іван і Чорна Пантера

XVI.Іван

Після від’їзду Таумі з Кукурічок для Івана час настав і радісний, і важкий. Радісний, бо ж було, було, було, з неба прилетіла богиня-царівна, як у тій казці, що чув колись Іван од покійної баби Уляни Тимихи. Али ж там, у казці, тая царівна брала Івана до себе ци то на хмарку, на якій жила, ци до палацу (дворица, казала баба Тимиха) — не пам’ятав добре Іван. Бо ж казку маленьким ще чув. А мо’, й на те, й на друге — сперш на хмару, потому в палати-розкоші.

Та то в казці. Тутечки ж був сон — не сон. Скорше диво кукуріцьке. Промайнуло. Тильки й того, що слід лишився. Той, Іваном викопаний. Накрив його Іван маленькою хаткою з досточок, щоби дощ не змив, сніг не присипав. Хай. Весни ждатиме, а там ружу таки посіє чи посадить. І доглядатиме, і поливатиме. І часом здавалося Іванові, коли він приходив до хатини-будочки й сідав на колодку коло неї, підперши щоку рукою, що як виросте квітка-ружа, то неодмінно на красуню Таумі перетвориться. Йой, якби ж то так було!

«Якби, якби, — сердився Іван на самого себе. — Виростуть в роті гриби, і буде не рот, а огород».

За осінню прийшла зима-зимовиця, ближче до Різдва й будку замело. Типерка Іван тико діставав маленьку карточку Таумі й дивився, дивився, аж поки Таумі не оживала і з карточки не сходила. Мама Панаска сварилася, було, що од того дивіння розум тронеться, та зрештою рукою махнула. Бо ж повірила, що тая чорна красавіца, як Іван каже, таки була невідомо чого в Кукурічках. Ну, те, що Іван каже — до нього мовби приїжджала, бо почув Бог його молитву на колінах під дощем сказану — то заливає, що з дурника візьмеш. Али доляри то таки були. На них мама Панаска справила Іванові у місті на базарі куртку новеньку. Куртка тепла, на сінтіпоні, каже сусідка Марина, а вона ж на тому знаїця, легенька, як пушинка, вдягнеш, і здається, що на крилах летиш. Іван тою курткою не натішиться, і так, і сяк вдягає та до бару йде, не так до бару йде, бо яке пиво зимою, хай його, холоднюче, цигани п’ють, як курткою похвалитися, а чо, Петре, не заслужив я обновку?

Ну, мама Панаска і собі розкішну хустку-шальоху за теї гроші дармові справила — з к’ятами червоними, листочками зеленими на темному полі. На Різдво й до храму в ній ходила, чом би нє, хай люде подивляться. Ну й валянки собі нові прикупила з калошами, правда, на них довелося трохи грошей уже з пенциї докладати. Али нічо, калоші славні, блищєть, як добре протерті, і валянки теплі, Іван в них свої ножиська вставить, як надвір до вітру вичовгує.

Зимою для Івана все ж настала одна розрада-забава. Таємна, бо кому би у тому признався. Бо ж у Кукурічках ще одне диво приключилося. Вчителька Зінаїда Антонівна заміж вийшла. І не за директора Георгія Семеновича, як багато хто ждав, ни за клаповухого вчителя фізкультури Романовича, ци Романа, який, казали, тоже на неї, рябу та жваву, око поклав. А за Ростика Муравля! Ростика-Хвостика-Кергуду! Того самого, що в лісі неї мало не знасілував, якби Іван не спас, того самого, якого вона мало не до смерті забила — чудувався Іван. І думав, а мо’, то в них любов тайна була, а він, дурний, ни знав…

Насправді ж діло було так. Ростик, очумавшись тоді в лісі, змикитив, що ділішки його кепські. Вчилка, певно ж, ментам заявить, що він її зґвалтувати намагався. Та ще й хтозна-що припише. Тим кукуріцьким, а вона тепер, вважай, сільська, до села приросла, аби йому, Ростику-Муравлю, пакость яку зробити.

Ну, не такого напали, вирішив Ростик. Подумав — до села ні ногою. І подався у світ білий. Став спершу по сусідських селах промишляти. Ну, там курку-качку свисне, там яку одежину, аби на базарі по дешовці загнати. Навіть собі на маринарку, що хтось сушити чи провітрювати повісив, розжився. На теї гроші й остограмився, і на закуску перепадало. Та після того, як у селі, коло Вижви, його спіймали на гарячому тамтешні дядьки та добре віддухопелили, та так, що в боку цілий тиждень нило, а під оком цілий ліхтар засяяв, рішив Муравель, кровно обідившись на земляків, поліщуків скупих-скаредних, до Білорусії податися. Мо’, там люди ліпші. Оно, кажуть, бацька тамтешній порядок навів, то й на його долю шматина з пирога дістанеться. Ну, як зловлять, то не звикати, мо’, у тій Білорусі і тюрми ліпші, і порядки в тюрмах.

Ростик у лісі крадькома перейшов білоруський кордон. Спершу двічі йому повезло. На однім дворі хтось випивку та закуску на лавці лишив — Ростик не промах, за недопиту пляшку хвать, з ковбасою, салом та огірком на додачу. Бенкет в лісі на пеньку був славний. Потім у містечку якімсь на базарі в дурної тітки, що зеленину та молочко продавала, гаманець витяг. А хай не буде роззявою, а то повірила, що йому, Ростику, хіба з виду не видно, що він за цабе, ті огірочки пізні та бурячки потрібні, ага, йому, потрібні, як цапу гумова жвачка. Та той кисляк, який вона сметаною називає. Ну, попробувати мона, Ростик двічі з руки злизував ту пробу. А тоді й угледів, як його щастя-приваба в ридикюльчику визирає з кишені говірливої баби. Ну, далі було діло техніки. Він казочку-побрехеньку про те, чи вигідно їм, хахлам, до Білорусі молоко-сметану на продаж возити, завів. Ну, баба рота роззула на дві пащеки — нє, де там, не вигідно, де там, оно і нас ганяють, кажуть, хай народ у магазинах молоко купує, бацька багато надоїв, він на тому знаєця, бо ж дирехтуром совхозним колись був. Та ну — Ростик. А чо, не знав, голубе? Того й хазяїн добрий у нас, що подирехтурствував.

Ростикова рука була вже на радикульчику. І перекочував він до його кишені. А далі тре було вже тико ноги на плечі. Грошей, «зайчиків» білоруських, чи як там їх, виявилося чимало. На два тижні бенкету вистачило. Правда, в тамтешнім барі менти замели, хто та що, що за обірванець? А що в Ростика жодного документа, то пожалте, гражданін, в участок. Ну, ледь з бару вивели, Ростик молодшого мента по нозі носаком і дьору.

Та як на те, знов на той фартовий базар потягло. Остерігався, щоби тій бабі дурнолобій, роззявкуватій на очі не втрапити. Баби не було, мабуть, зареклалася на базари їздити, зате край стола в якогось торговця пачка американських цигарок лежала. Ростик схопив і дьору. Та той падло помітив, хай підняв. Ростику, як біг між рядами, якась сволота ногу підставила. Впав, а тут на нього чмур цигарковий і навалився. Тумака в бік, з якого тільки-тільки синяк зійшов, усадив. Та звівши на ноги, став обшукувати. Нібито Ростик у нього золотий скарб украсти мав. Ну, й здав Ростика-Муравля ментам. Ті таки до відділення доставили, допит учинили. Та дізнавшись, що злодій не їхній, з України, вирішили, певно, що не варто на нього дармові білоруські харчі переводити. Скорий суд, який відбувся через пару днів, постановив депортувати громадянина такого-то на його Батьківщину, хай там ліпше рідну вкрай демократичну державу обкрадає. Ну, то потім Ростик довідався, що вони про нього (подумати тільки) аж в Україну запит робили.

Словом, привезли Ростика на кордон — нате вам ваше добро з кісточкою. Там уже свої, холера, новий допит — хто, та звідки, та чого до Білорусі подався.

І тут на Ростика щось найшло.

Втім, те щось мало конкретну назву й адресу. Під час своїх босяцьких мандрівок і пригод, коли Ростику доводилося щоночі гибіти то в покинутій хаті, то в чиємусь хліві, то в стіжку, то в лісовій мисливській хатинці, а раз, наламавши гілляччя, під сосною, раз по разу, притому дедалі частіше приходив до нього образ жінки, над якою позбиткуватися хотів. Її вкрите ластовинням та таке привабливе лице, очі, що палали гнівом і ненавистю, білі, а проте не по-жіночому дужі руки. Плечі, схожі на два крила. Ледь наче припухлий живіт, до якого тепер хотілося припасти губами, і ноги, стрункі ноги, які його так немилосердно били. Він же мав, мав її під собою, навіть ввійшов, та не справився. А все через того придурка! Не було б його, він її так… І тут Ростик прищемив язика, аби не вимовити, дарма що брудне слово.

«Та, може, то мені Бог його послав, як порятунок?» — зненацька подумав Ростик.

А які в неї були груди! Білі-білі, що вирізнялися на загорілому тілі. Два сонця, що сходили й сходили і не могли викотитися на небо!..

Ростик аж очі заплющив, коли уявив. Що є то таке, блін!.. Ввижається, а приємно.

«Що тобі тра, Ростику?» — спитав себе, вперше спитав, бо досі знав, що йому треба — вкрасти, випити, бабу мати…

У Ростика було за його життя пару десятків жінок — повій, дешевих шлюх, а то й просто старших за нього, самотніх, спраглих на кохання. А от таких, щоб він щось почував… Просто хотілося жіночого тіла. Тепер же прийшло зовсім інше…

Ростик, доставлений до рідного райвідділу міліції, де мали прийняти рішення, що з ним робити, пережив щось схоже на катарсис. А може, й просвітління. Або й те, й інше. Чи не те й не інше, але щось підкотило до горлянки, стисло. Як же він міг підняти руку, посягнути на таку жінку!

Слідчий, котрому він дістався, хотів уже його відпустити на всі чотири боки — пачка сигарет, хай навіть імпортних, на притягнення до кримінальної відповідальності не тягла. Тим більше, поцуплена в сусідній державі. До того ж відразу повернута власникові. До того ж… Слідчий був у доброму гуморі, то нащо його псувати? Правда, Ростислав Мухарчук був рецидивістом. І хтозна, що він там встиг хапонути, в тій бацьковій Білорусі… Але в Білорусі. Правда, невідомо чого він туди подався.

— То чого тебе потягло до бацьки? — на всяк випадок ліниво поцікавився слідчий. — Щось купити хотів?

— Я втік, бо… Бо…

Горло Ростикові стисло ще більше. Засвербіло в грудях. Виступили на очах сльози. Жінка! Така жінка!

— Я втік, бо зґвалтував тут жінку! — випалив Ростик-Муравель.

— Ого!

Слідчий присвиснув. Запахло смаленим. Ділом. Справою та й якою. Щоправда, цей шалапут замурзаний, набачився він таких опущених та бомжуватих, міг його просто розводити. Наговорити що завгодно. Але заява затриманого надто серйозна, щоб її проігнорувати.

— Коли це сталося?

— Та чорт його знає. Пару місяців як… Літом ще…

— В нашому районі?

— Ага. У лісі коло Кукурічок.

Слідчий дістав папку, взяв ручку. А потім набере протокол допиту на комп’ютері…

— Прізвище, ім’я, по батькові зґвалтованої?

— А чорт її знає, яка в неї хвамілія, — сказав Ростик. — Зінка вона. Вчителька.

І тут він пригадав, бо ж колись вчився у школі.

— Антонівна, здається. — Ростик повеселів, навіть пожартувати вирішив. — Чуєш, слідак, Гандонівна не напиши. Класна баба. Їй-бо, шкода, що так сталося. Чистосердечне розкаяння.

Ростик знав, що роблять з тими, хто сидить на зоні за зґвалтування. Сам брав участь в опущенні до «півня» двадцятирічного мудака, який зґвалтував сусідку. Пригадавши це, Ростик відчув, як бажання розкаюватися кудись зникає.

— Чуєш, слідак… Пожартував я.

— Невдало пожартував, — сказав слідчий. — Перевіримо.

Він перевірив. З Кукурічок жодних заяв про зґвалтування чи спробу зґвалтування не надходило. Але була заява затриманого… Може, й регоче в душі цей телепень. Тим більше, коли житиме в одному селі із зґвалтованою. Вчителькою. Чи не переросте розкаяння у ненависть, у бажання, чого доброго, вбити? Так міркував слідчий, який був добросовісним занудою, але не вельми сердечним і моральним.

— Вона опиралася? — раптом спитав слідчий.

— Що? Та відбивалася, як скажена… Ну, — Ростик спохопився. — Кажу ж — пошуткував.

Але машина слідства вже запрацювала. Слідчий вирішив не посилати офіційну повістку (ну, нащо шум зайвий), але зателефонував до Кукурічок у школу і попросив до телефону Зінаїду Антонівну.

У глибині душі він бажав, аби такої в Кукурічках не виявилося. Але йому сказали:

— Подзвоніть пізніше. Вона на уроці.

— Мені треба негайно. Це з району. З міліції.

— З міліції? Ой, а що сталося? — злякалися в Кукурічках.

— Поки що — нічого, — відказав слідчий. — То покличте.

І через пару хвилин почув приємний грудний голос.

— Я слухаю.

— Прошу вибачення, Зінаїдо Антонівно, — сказав слідчий. — Але попрошу завтра, коли вам буде зручно, наприклад, після обіду на п’ятнадцяту годину приїхати до мене, у райвідділ міліції.

— А що сталося? — спитала вже Зінаїда Антоніна.

— Поки що нічого. То я чекатиму.

— Добре, — видихнула Зінаїда.

Серце в неї тьохнуло. Невже… Вона знала — Ростик-Муравель тоді в село не повернувся. Але і трупа в лісі не було — сама перевіряла те місце. Може, тепер знайшли… Але ж труп не міг заговорити. Чи сталося щось інше? Щось пов’язане з візитом Таумі Ремпбелл? Та її вже допитували у райвідділі освіти, чого приїжджала посол миру та чого в район відразу не повідомили. Більше дісталося Георгію Семеновичу, навіть з директорства погрожували звільнити. Але обійшлося. Про чаклунку, черепа, звісно, не сказали. То що тоді?

Вона поїхала другого дня в райцентр — на Поліссі навіть вчителі панічно бояться слова «міліція». А що слідчий, користуючись власним методом, вирішив відразу брати бика за роги, то влаштував очну ставку. І Зінаїда Антонівна ступивши до кабінету, побачила Ростика. Муравля. Кергуду. Насильника.

— Зінаїда Антонівна?

— Так.

— Сідайте, будь ласка.

— Здрастеє вам, — сказав Ростик.

— Доб…

Ростик виглядав украй зніченим. А що Зінаїда Антонівна у гарній шкіряній куртці, дорогих чобітках, чорних блискучих штанятах (долари Таумі Ремпбелл) виглядала (шик і блиск, подумав Ростик) ого-го, а ластовиння було вміло підретушоване, то вона справила враження навіть на слідчого. Не кажучи вже про Ростика, який геть обімлів при вигляді такої розкоші.

«І дарма я вагалася, чи штани, чи спідницю вдягати», — подумала Зінаїда.

— Ви знаєте цього громадянина, Зінаїдо Антонівно? — спитав слідчий.

— Так. Це мій односельчанин.

— Громадянин Мухарчук Ростислав Степанович зробив заяву, що кілька місяців тому зґвалтував вас.

— Мене?

Серце у Зінаїди Антонівни йокнуло і стало опускатися до рівня живота. Замлоїло в грудях.

«Почалося, — подумала вона. — Яка ганьба!»

Але Зінаїда Антонівна вміла володіти собою. А ще окрім того, що добре знала англійську, отже, була пристойною вчителькою, була й непоганим психологом. Варто заперечити, але… Хто міг слідчому розказати? Іван? Та ні, навряд, до того ж Іван… Тоді сам Ростик… Так, слідчий каже, що він заявляв… Якщо так, то… Ах, якими очима — повними захоплення, прохання, аж собачої, рабської відданості — дивиться на неї невдаха-ґвалтівник. Який сам заявив на себе. Врізати б йому під дихало ще пару разочків. Але… Він у неї входив тоді силою таки здорово — куди там Жорці, такими були ті пару поштовхів. А якби Іван не закричав… Якби…

І Зінаїда Антонівна прийняла геніальне рішення.

— Цей громадянин, — сказала вона якомога іронічніше, але убивчо-спокійно. — Цей громадянин не міг мене зґвалтувати, оскільки, по-перше, я маю пояс із карате і дзюдо, по-друге, ця зараза, цей непутьовий баламут і нахлібник, є, на превеликий жаль, моїм чоловіком.

— В-вашим чоловіком? — слідчий отетерів з несподіванки.

— Так, моїм цивільним чоловіком, — потвердила Зінаїда Антонівна. — Ми мали якраз офіційно зареєструвати наші стосунки, а цей гад кудись змився і, певне, бомжувати почав. То кажеш, ти мене зґвалтував, сволото?

Зінаїда Антонівна підвелася і кинувшись до Ростика-Керугуду, з усього розмаху вліпила йому смачного ляпаса. Раз і вдруге. Ростик не боронився. Більше того, він, осоловівши од почутого, почувався на сьомому небі. До чого ця комедія? А може, це сон? Сон, який сниться у якомусь білоруському хліві…

— До чого ця комедія? — голос його був слабким, схожим на стогін.

— Комедія? Я тобі дам комедію, засранцю. Марш додому! Ще стільки роботи не перероблено, зима оно на носі, а ти десь валандаєшся.

Зінаїда Антонівна взяла Ростика за комір (фе, як смердить од цього гада, коли ж він мився востаннє?) і, мов паршиве щеня, поволокла до дверей. Вже там озирнулася, обдарувала слідчого сліпучою чарівною посмішкою.

— Ви дозволите, пане офіцер, забрати цю істоту?

— Дозволяю, — махнув рукою слідчий.

Давно він так смачно не реготав. Тоді подзвонив до колеги — зайди, таке розкажу, що й ти нарегочешся. А вже коли розказав і обидва посміялися, взявся писати протокол про звільнення з-під варти. Чорт з ним, сам за цього придурка підпише. Ах, дістаються ж таким задрипанцям жінки, з якими б він сам не проти… Ну, треба ж так боятися жінки, щоб аж, що зґвалтував, на себе наговорити.

— Ти це, чуєш, серйозно? — спитав Ростик, коли вони вийшли з міліції.

— А чом би й ні? Може, з тебе ще щось путнє вийде…

— То що будемо робити далі?

Зінаїда Антонівна вельми критично оглянула свого несподіваного обранця.

— Насамперед ти підеш в місцеву лазню, ну, баню, якщо не розумієш, і гарненько помиєшся. Ось тобі гроші на миття й на мило.

— А якщо я змиюся взагалі? — Ростик вищирив зуби.

— А цього ще раз не хочеш?

Зінаїда Антонівна замахнулася, і Ростик враз, проти своєї волі, втягнув голову в плечі.

— Валяй, — сказала Зінаїда. — А я тим часом куплю тобі якусь пристойну вдяганку. У тебе який розмір? П’ятдесят чи п’ятдесят другий?

— А чорт його знає.

— Швидше п’ятдесят другий, — вирішила Зінаїда Антонівна.

Вона купила і костюм, і куртку, і черевики. А наступного дня Зінаїда перебралася до Ростикової хати. Його згорьована мати була на сьомому небі од щастя мати таку невістку. Через тиждень новоспечені молодята подали заяву. А після Різдва відгуляли скромне весілля-вечірку. Ростик взявся ремонтувати хату. Він очманів од кохання до такої жінки. Такої! Слухняно робив усе, що вона наказувала, і боявся, що зробить щось не так, що вона може на нього, не дай Бог, розгніватися. По суті, Ростик, колишній Ростик-Муравель-Кергуду, став не тільки чоловіком, а й слухняним, покірним, абсолютним рабом Зінаїди Антонівни. Чи любила вона чоловіка — це вже, як мовиться, друге питання. Але факт, що взимку в Зінаїди Антонівни почав відчутно рости животик. Бо, на щастя, Ростиків апарат, у який в лісі загилила гостроносою і важкенькою ніженькою каратистка Зіна, якщо й пошкодився, то не набагато. І Ростик, як міг, ночам ублажав рідну жіночку, старався, аж гуло, і мама в сусідній кімнаті на печі кректала й совалася, налякана чутними і для старечого голосу звуками. Тож не без гордості Зінаїда носила животик, навіть не намагалася його приховати. Несла гордо й обережно, наче кавуна, що до зими якраз визрів і не гоже його дорогою впустити.

Іван завважив ці зміни, і йому раптом сподобалося зустрічати таку свою вчительку і проводжати її поглядом. Він боявся заходити до хати Ростика-Муравля, та Зінаїда Антонівна якось сама його запросила в гості. Ростик прийняв його також слухняно, і вони навіть подружилися.

Що ж до неминучих пересудів, то чхати на них хотіла Зінаїда великим грипозним чихом. Мусила ж вона зробити вчинок! Так, вчинок, бо кохання до Георгія Семеновича було чимось іншим. Його ж кпини вона обірвала відразу. А на жалісливе: «Хочеш, я розлучуся з Сонькою?» відрізала:

— Пізно. Все, розмова вичерпана. І поїзд — ту-ту, і кохання тю-тю.

Отакі були новини в Кукурічках.

А як сніг став підтавати і весняним вітерцем повіяло, під’їхала до Іванової хати велика чорна машина. З неї вийшли два молодих та вельми сурйозних чоловіки у довгих чорних пальтах. А з ними… з ними Зінаїда Антонівна. І зайшли троє до хати, де Іван з переляку за грубку сховався.

— І кого то принесло? — сказала стурбовано мама Панаска й подумала злякано-перелякано, що то ж, певно, міліціянти приїхали гроші забирати, які з доброго дива дала Іванові тая чорна гамериканка. Ото знатиме дурник, як на дармову лакоминку ласитися, ще, чого доброго, свинку заберуть, будуть тоді й поросята, й внучкіна учоба. А мо’, що вчинив той гицель, бо як на руках, каже, ніс, то щось ніби випало в неї з кишені, шукав потому в траві і ни найшов.

Тим часом двоє чоловіків і вчителька в двері постукали, та не отримали слова й самохіть до хати ступили.

— Здравствуйте, хозяева, — один з тих, чорнопальтових.

— Доброго вам здоров’ячка, тітко Панасіє, — Зінаїда Антонівна.

— І вам тоже.

— А де ж наш Іван Миколайович?

— Ну, тутечки, тутечки. Здрастє вам, здоровенькі буле.

Іван з-за грубки виходить, показує всім видом — ні трішечки, ні ось такечки ни злякався.

— Сідайте, сідайте, — заметушилася мама Панаска.

— Некогда нам, спасібо, мамаша, — другий в пальті.

І до Зінаїди Антонівни киває. Ну, та й почала мову і повіла, що ось ці пани з Києва приїхали за проханням відомої вам пані Таумі Ремпбелл. Яка просить Івана приїхати до неї в гості.

— До Києва! — сплескує Іван руками.

— Ні, здається, міс Таумі Ремпбелл перебуває зараз десь в Африці. Туди й запрошує нашого Івана Миколайовича, — пояснила Зінаїда Антонівна.

Іван зрадів. І відразу ж злякався. Його запрошує та, про яку він стільки вимріяв! Таумі, Господи, Таумі! Чорна пантера! Али куди… В якусь Африку. Іван таки не відав, де то тая Африка. Чув Петрову приповідку: «Ну, поїхали, горілка, вона і в Африці горілка». Десь далеко? Щось ніби по тілівізору показували, звірі дивовижні — слони, тигри, жирафи… І пташки якісь дивні. І теї, що з пащеками великими, зубами, як у їхніх граблях, а мо’, й більшими. Ще, чого доброго, з’їдять Івана.

— Всьо, собірайтесь, Іван, — сказав вищий чорнопальтечник і додав по хвилі: — Ніколаєвич.

— Та куди ж я його пущу, такого сердешного, — скинулася мама Панаска. — Він же як дитина, достеменного понятія ніякого, він же гінвалід, ну, того, детства, і книжка гінваліцька у нас є. — І порух зробила, щоб ту книжку пошукати — де то, у шафі, певно…

— Нічого, мамаша, ми прісмотрім за вашим сином, — то вже менший за ранжиром втрутився. — Доставім живим-здоровим. Туда, — зробив невеличку паузу й пообіцяв якось невпевнено: — І обратно. В целостності й сохранності. Одін к одному. Так что, собірайтесь, Іван… Ніколаєвич. Полчаса хватіт?

Раз такое сурйозноє указаніє поступило, мусив Іван збиратися. Чув, що в армії так воще раз-два і готов. Шмитко і моментательно. Та Іван в армії не був, Родіні не служив, бистро повертатися не вмів, усе більше поволечки, як тітка Марина каже — з роздумієм та обздумієм. Ну, мама Панаска, та більше сердилася — чо монькаєшся, Іване, вдягаєся, як мокре горить, ніби за море ср…ти збираєся.

Вдяг Іван костюма новенького, куртку, на долари Таумі куплену, черевики мама Панаска добре наваксувала, блищєть, як люстро. Та рукавиці поки тре. Мо’, в тій Африці-марафриці й тепло, а в нас ще зимно. Мартець тико на дворі. То тобі Кукурічки, а ни Африка. Покликали Марининого хлопця, і він електробритвою Івана — чик-чик — швиденько побрив. Іван дікалоном тройним по щоках — хрусь-трясь. Красота! Тут Зінаїда Антонівна якось так дивно носиком шморгнусь, далі чогось із сумочки маленьку штучку таку дістала — вроді флакончика — та на Івана — пшик! Ну женські ніжності! Чим-то тепер Іван пахнутиме?

Мама Панаска хотіла було їжу в дорогу спорядити — та, мо’, курочку тре зарубати, та ось сальця хотя би візьміте, яєчок зварю, домашні, не гамазинні, жовток — як сонця кусочок. Вищий у пальті чорнім:

— Ша, мамаша, спокойно, нє волнуйтесь, і накормім, і напоім вашего сина. Для того к німу і приставлєни.

І поїхав Іван, мамою Панаскою перехрещений.

Ще й маленьку ікону ангела синового Івана Хрестителя (а мо’, й Івана Богослова) до кишені маринарки поклала, і ладанку та проскурку. Хай тебе Бог береже, Іване, та його святі апостоли, ангели й архангели. Ну й Зінаїда Антонівна разом зі своїм животиком-кавунчиком Івана поблагословила. Та так, що Іванові до живота того притулитися захотілося. Одпливли дві журливі жіночі постаті у березневий присмерк. А попереду ждала довга вечірня дорога до Кийова. Що Іван ніде, окрім свого та сусіцьких сіл, ну й раз містечка районного, ніде не був — навчання в школі-інтернаті не в щот, мало чого в пам’яті зосталося — то вертів головою туди-сюди, як з лісу на більшу дорогу виїхали. Та мало чого побачиш за склом затемненим. А потім й геть усе за вікном зникло, тільки вогники блимали. Іван багато про що хотів спитати, та боявся. Надто сурйозні цеї хлопци. Грала в машині тиха музика, то жіночі, то чоловічі голоси співали по-ненашому. Чоловіки на передніх сидіннях по-руському про щось своє перемовлялися. Іван ті слова в себе впускав і випускав. Що йому, бідолашному, теї слова, як він у безвість-ночаницю летить.

Раз спинилися, менший кудись пішов і приніс напарнику й Іванові хліб з повідлою, ковбаси кусочки та пахучий гарячий напій у паперових стаканчиках. Напій був гірким, але Іван побоявся не пити.

Невдовзі по тому Іван все ж не витримав і жалібно попросив:

— Мені б до вітру…

— К какому єщо ветру? — той, що за кермом, нижчий.

— Ну, человек, відімо, пос…ать хочет, — пояснив вищий.

— Тогда, может, на заправке?

— Ладно, останові, в лесу едем.

Поки Іван виходив з машини справляти малу нужду, між двома, із залізними сечовими міхурами, відбувся такий діалог:

— Ген, ти чо-нібудь понімаєш?

— А ти, Олєжек?

— Нічево, блін. Он же дебіл-дебілом. Зачем єго вєзті в такую даль?

— Ну, відімо, зачємо-то надо. Мне наш начохрани по сєкрєту сообщіл, что указаніє із Москви прішло, от самого Брана.

— Фути-нути. Тогда дело другое. Тому, конечно, віднєй — кого куда вєзті. Может, он дєйствітєльно чо-то такое знает.

— Что?

— Ну, где клад какой-то зарит. Говорят, такіє придуркі нюх особий імєют.

— А учілка ета сельская говорила, что прошлой осенью к нім сама Таумі Ремпбелл, модель ета суперово-хреновая, прієзжала.

— Прям в ету задріпаную деревеньку?

— Ну да.

— I зачем?

— Да, вроде, тоже чо-то іскала. Череп какой-то, чо лі…

— С монєткамі, небось?

— Не знаю.

— Тогда здесь бо-ольшая загадка кроется.

— Да, скорей всего. Посмотрі-ка, не сбежал, чего доброго, наш олігофрен к єдроной бабушке?

— Да куда он убежит? Темно, как в чорной жопе. А он, к тому же, напуган до смерті.

Все ж вищий визирнув. І лайнувся.

— Да он, єго мать, штани снял і…

— С перепугу наверное… Ха-ха.

Таки привезли Івана. І після того, як він виспався на панському ліжкові, нагодували, та так, що ой-ой, кудись повезли і костюма блищущєго підібрали, навіть труси, майку і сорочку, у палікмахірській чуприну під йожика постригли, голову помили. Іван те все героїчно терпів, тико од мила, чи чо там, рідке таке, як у око втрапило, скривився і пирхнув, як кіт, коли ногу у воду встромлює. Дивувався Іван і раз по разу лякався, кіко ж то в тім Кийові машин і як одна з одною при такому стовпиську розминутися можуть.

Та найбільше боявся Іван, що котрийсь із височенних будинків, боязно навіть голову задирати (а їх у Кийові тьма-тьмуща), захитається і на нього, Івана, впаде. Ото буде гуркоту і копоті. Більше, ніж коли старої Клицихи хату розбирали. Голову в плечі втягав і благав Бога та Івана-заступника, абись одвернув тую напасть.

Ще один сурйозний високий дядько кудись його тоже звозив. Посольство, казав. Іван мусив довго там у калідорі сидіти. Високий вийшов повеселілий.

— Всьо, єсть візочка. Да, Бран везде, відать, авторітєт крупняк. І в Єгіптє, небось, дєлішкі проворачіваєт, і в Нігерії етой. От самого презідєнта тамошнего, слишь, мужик, прішло указаніє тібє візу срочно оформіть да видать. Чо ж ти за персонаж такой? А?

— Я не знаю, — чистосердечно признався Іван.

— Лади, ми тоже умеем держать язик за зубамі, — похвалив дядько.

Повезли Івана в машині того дня далеченько, як виявилося, туди, звідки самольоти літають. Ух, ну й величезні, ну залізні птиці, як же вони в небо, такі важезні, злітають і не впадуть? А таки злетіли! І земля за вікном кудись попливла, і зробилися маленькими, іграшковими будиночки, а люди мурашками стали. Іванові було страшно до неймовірності, холоділо у грудях і пекло внизу живота. Тамечки й потекло щось (Іван захвилювався, та пригадав чудернацьке слово «памперси») на оте, чо йому до трусів уклали.

Поруч з ним сидів той високий дядько. Він і вчив Івана, як обідати, коли їсти принесли. А яка там дівчина довгонога все те розносила-приносила на великих тарілках чи як там їх! Красіва, майже як Таумі, ну за Зіну Антонівну точно красівша, про Тамарку й не кажемо, тико біла, ледь загоріла й з губами наквацяними, те Іван побачив і подумав — а раптом злиже ненароком, то ще отруїться, бо ж казала Катруся Нюрчина, як він ту замазячку раз лизнути пробував, що то отрута, вредна для здоровля. А раз вредна, то нашо на губах носити?

У великім місті Каїрі передали Івана, як по естафеті, іншому чоловікові. А той і до Нігерії на іншім самольоті його доправив. У Лагосі чекав на Івана один з охоронців Таумі Ремпбелл з машиною. Півдня їзди — Іван крутив-вертів голову на всі боки — дивні-бо тут хати і хатки, мов у них, ті, що старі, соломою чи очеретом укриті. А людей по обидва боки дороги, мамо рідна, й усі геть чорні, один одного чорніший.

Іван змирився, що кудись везуть (до Таумі, але де ж вона?), що з ним щось роблять, як з лялькою — те й те, йди туди-сюди. Часом йому здавалося, що ця дорога ніколи не закінчиться, а часом попереду машини ввижалася Таумі. Стояла ген там, де дорога кінчалася — спочатку шосейна, а потому така ж, як у їхньому селі, тільки більш закіптюжена. Ну, а Таумі раз йому й на хмарі привиділася, як ото на другий самольот пересіли, де в їхній довгій летючій хаті, чи як там воно в самольоті зветься, більшість пасажирів тоже були чорні-чорніські й балакали не те що не по-нашому, а відразу втричі, вп’ятеро не по-нашому, слово на слово не схоже. Чоловік, котрий летів з Іваном, тоже пару раз до них шваргнув.

Та настав час, коли теперка в’їхали до якогось наче міста, під’їхали до великого будинку. Івана, чоловік, що сидів за кермом, повів і завів до будинку, по однім, другім калідорі, постукав, почувся голос, Іван здригнувся, двері розчинилися, ще одна кімната, й Іван побачив своє сліпучо-шоколадне сонце — Таумі. Таке, як от часом ранком сходить — у жовтім, швидше жовтогарячім, коротесенькім платтячку, Таумі заусміхалася, рушила до нього, й Іван, що тоже дурнувато усміхався (дурнувато, він теє добре знав), раптом відчув, як світ кудись поплив, а за ним, Іваном, ціла земля, бо не могла вона витримувати такого сліпучого сяйва. І він гримнувся прямо до ніг Таумі.

Звісно, були викликані лікарі, котрі констатували перевтому, а на її основі — знепритомніння. Визначили й підвищення тиску. Іван глипнув оком, і знову голова впала на подушку. Лікарів було двоє — білий і чорний — вони про щось навіть посперечалися на своїй вченій мові. Спільно дійшли висновку: пацієнт сам після сну, який змінить чи вже змінив зомління, має прийти до тями, це примітивний, але в принципі здоровий організм. Життю його нічого не загрожує. А тоді… Місцевий лікар відкликав Таумі й сказав — о, міс, цьому чоловікові, не знаю хто він, але потрібна місцева терапія, омбіріута томукунана.[22] Таумі відповіла: якщо це потрібно для здоров’я її гостя, то нехай.

— Тоді цієї ж ночі, — загадково сказав лікар.

«Невже він мав на увазі секс?» — подумала Таумі, коли обидва лікарі покинули зальчик.

Секс кого з ким? Невже її з цим… Цим чоловіком? Івваном? Ні, це неможливо.

— О, Джон, — прошептала Таумі.

Навіщо вона викликала його сюди? Тепер їй це зовсім не зрозуміло. Щоб побачити? Просто побачити? Хотілося йому показати Африку. Те первісне життя, яким жив цей чоловік у своїй далекій Юкрейні. Тільки трохи інакше. І все ж… Скільки коштувала Кості ця Іванова мандрівка?

«Як би мені зараз згодився Річардсон», — подумала Таумі.

Так, їй потрібен психоаналітик. Добрий психоаналітик, а Джиммі-Донні таким і є.

О, Джон, загадковий чоловік з не менш загадкової країни.

Що приваблює в тобі?

Не тільки ця первісність.

Таумі простягла руку й мимоволі погладила Івана по голові.

Іван спав і в сні блаженно усміхався. Він був схожий на дитину, яку насварили за щось, може, за те, що далеко зайшла, невідомо куди, а всі її шукали, перехвилювалися, вся родина стала на ноги. Насварили, а потім пробачили й обцілували та засипали дарунками.

Іван спав і в сні кудись летів. Рости він не міг, але все одно летів. Він був самольотом-літаком і птахом водночас. І в дзьобі птах-Іван обережно, боячись упустити, ніс гілку, маленьку гілочку, вербову, а мо’, й соснову. На гніздо для пташки, котра десь там, у гнізді, яке тільки почала будувати, його чекала.

— Іва… Іва-не, — почув раптом Іван голос знизу.

То кричала мама Панаска. І ще наче хтось поруч з нею.

Іван глянув униз і обімлів. Поруч з мамою стояла велика чорна кішка.

Пантера! Чорна пантера!

Али чого вона там? Вона не зачепить мами?

Од здивування Іван-птах скрикнув і упустив із дзьоба гілочку. Пантера кинулася і в стрибку зловила гічку своїм хижим ротом. А тоді… Тоді знялася й… Полетіла — над їхнім селом, полем, до гнізда на великім-великім розлогім дереві, що росло край села.

— Пан-т-е-е-ро! — закричав Іван і… прокинувся.

Побачив Таумі, що сиділа на краєчку ліжка і поспішно заплющив око. Їдне й друге. Що ж робити? Куди втекти? Де він? У больниці? Мо’, таки в Кукурічках?

Таумі щось сказала до нього. Іван спробував, не розплющуючи очей, відповісти. Знову вийшла мішанина англійських слів. Таумі подумала, що перебільшила знання цим чоловіком англійської мови.

«О, Джон», — подумки простогнала вона.

Іван простяг руку і ненароком торкнувся її коліна. І відразу відсмикнув своє ручисько. Не знати чого, цей жест зворушив Таумі. Вона поклала свою пантерячу граціозну лапку з довгими лакованими, цього разу рудуватими, кігтями, на Іванову руку. Погладила. І заговорила. Швидко-швидко, а відтак Іван, скільки не вслухався, нічого не зміг второпати з тої довгої кулеметної тиради. Таумі ж розповідала про своє дитинство, про дівчинку Таумі (Тумі, Тау, Томміно, як її тоді називали — мама, сусідка Агітеріка, а потім і Ліонель), котра любила гасати містечком у пошуках ляльок, виставлених мешканцями на вікнах — могла годинами милуватися ними, уявляючи своїми, вигадуючи для кожної іншу історію. Про ігри і дитячі війни, про сварки і примирення з мамою. Про Ліонеля, який її любив найбільше з усіх домашніх (за винятком, може, мами) — те вона тепер добре знає. Знає і шкодує, отут — Таумі торкнулася правою рукою серця — клубочок стоїть, оселився і став рости, здається, там є інше серце, Ліонелеве.

Так говорила Таумі, а Іван слухав чужу мову, його заколисувало й несло кудись, у незнану вишину, ту, де літав у сні птах-Іван, і раптом він з жахом відчув, як стало гаряче внизу живота і як став рости прутень. Той, якого Тамарка звала дурниськом. Бо й дурнисько-таки, нащо йому кудись рватися, випинатися, али ж він хитрий, дарма що дурнисько. Тут його не наб’єш, як Іван часом робив, коли прутень-дурнисько, прутнисько, заважав ночами спати.

Те ворушіння завважила й Таумі, й раптом їй, жінці (пардон, міс), що знала безліч різних за шкірою і соціальним становищем чоловіків, раптом стало не знати чого соромно, вона спаленіла, пробурмотіла, що треба Джонові готуватися до прийому в короля. Взагалі-то він самозванець, звичайний вождь, але ти, Джон, називай його величністю, він це любить, не знати чого обернувшись у дверях, порадила Таумі. І зникла, війнувши віялом спідниці.

І був прийом, і була промова короля чи то вождя, чи короля-вождя Самбутсахве. З якої Іван знову-таки ніц не второпав, надто з частини, мовленої мовою ібіро. Втім, як і виголошеної англійською. Коли Іванові надали слово і він зрозумів, що від нього таки щось хочуть («Say»,[23] — сказала Таумі і легенько підштовхнула його наперед), то вийшов і промовив, згадавши всі можливі, підходящі до моменту слова:

— Ай лав’ю, май кінг…[24]

Буря вигуків сколихнула вечірнє небо над шатром, де проходив прийом. Іван зіщулився од тих криків, але й відчув дивне підбадьорення.

— Я той… Ну, привєт вам передаю, — сказав він українською. — З Кукурічок, є таке сило… Ну тамечки, в нас…

Іван тицьнув кудись рукою, невизначено, бо не знав, у якому боці Кукурічки звідціля, з цієї Африки, де сонце висить над головою і майже враз ховається за землю, вечора, щитай, нима. Ну, нихай, розберуться, подумав.

— Ну, ше мама Панаска привєт пиридавали, тітка Марина, ну, й дядько Митро, ага, значить, вчителька Зіна, Зінаїда Антонівна, оно Таумі неї знає, їй-бо, хороша вчителька, та й Ростик неїн прівєствував, ну, того, і Максим Руський привіт передавав, ну, й тітка Бадилиха, та й дирехтур наш, бо ж він вчений чоловік, воно сило у нас дружнє, баюр тико багато, а так, що сказати, — Іван розвів руками і витер піт з чола. — Весна у нас типерка, тико не така, як у вас, то, певно, од вас досі до нас боцюни прилетіли, ну, птиця така, як там по-вашому, ни знаю, а може, й не прилетіли, бо ж Сорока Святих ще не було, а якби було, то я би вам гроші в пиріжечках найшов, ну й привіз би, бо то ж на щістя…

Присутні у величезному шатрі пару сотень людей — наближені короля, вожді племені, гості — слухали незнайому мову — дивну, але мелодійну, майже як мова ібіро, казали вони собі, тільки слова інакші. Вони нічого не зрозуміли, та мова й Іванова інтонація їм сподобалася. Коли Іван скінчив, ну, ще додав, що й тато Микола міг би привєт пиридати, аби був живий, а так усе нормально, тутечки ж тоже сіяти, певно, будете, бо, бачу, у вас трудящі люде, хоть і чорни, а мине відпустіте, добрі люде, бо ж у нас і Паска скоро, а там і бульбу садити буде тра, а мама Панаска сама не впораєця, на Нюрку надежда ни велика, у тої города од хати до річки, бо ще й нас помагати кличе.

— А більше так нима чого сказати, — завершив Іван і рукавом витер рясний піт з чола.

Король повернувся до Таумі — мабуть, думав, що вона знає цю чужинську мову. Таумі хотіла сказати, що не знає, та вирішила, що так буде неввічливо. А що в мові Івановій почула знайомі слова: Кукурічки, Зінаїда, Африка, то зрозуміла, що Іван-Джон щось про своє далеке село розповідав, про його мешканців, ну й місток до Африки проклав. І вона сказала, що та місцевість, з якої прибув гість, якого звуть Джон, розташована далеко, у Європі, це земля білих людей, але вона чимось схожа із землею народу ібіро. Так само, як схожі люди. Схожі пісні й повір’я, імпровізувала Таумі. І люди, яких представляє ваш гість, вас вітають, вони передають тепло своїх сердець і найліпші побажання.

Так говорила Таумі, й посміхався король Самбутсахве і його піддані. Посміхався й Іван, і це справді була усмішка блаженного. Так посміхалися у всі віки жебраки біля церкви, яким давали копієчку, але так посміхалися — щиро, безпосередньо, з якимось невловимим таємничим розкриллям посмішки — й діти, котрі завважували барвистого метелика чи незнайому гарну квітку. Так дитина вперше усвідомлено й зачудовано посміхається до матері. Зрештою, дехто каже, що так посміхається щоранку сонце, обціловуючи землю і все живе й неживе на ній, і так розкриваються назустріч сонячним променям пелюстки квітів.

— Дуже добрі слова, — сказав король Самбутсахве Маліто Другий. — Дуже гарні, у них видно велике серце, яке ввібрало світ, що не боїться примоститися на людській долоні.

Король аж примружився, проказавши цю сентенцію. Насправді образ належав найвидатнішому поетові народу ібіро Крому Алібасірре, але тут не прийнято було називати імена поетів. Поети жили в пам’яті народу своїми творами, а цитування їх королем було найбільшою честю.

Іван щось їв і пив, боячись відмовлятися, у нього шуміло в голові, й добре, що тут не було мами Панаски, а то б добряче насварилася.

Ну, а потім, а потім його повели до великого барвистого намету. Такого великого й барвистого, що в Івана ще більше завертілася у нестримному вихорі голова й так попливла, що Іван таки не стримався і крадькома її обмацав. Голова була на місці. До намету з’явилися одна, дві, три, ну, мамочки, багато гарних дівчат — темношкірих, зодягнутих лише в коротенькі спіднички, а груди, цицьки, мамо рідна, геть не прикриті. І вони не збираються прикривати їх навіть руками. Стоять і хитають стегнами. Що ж то таке? Що з ними має робити Іван? Один з чоловіків, які його супроводжували, а то був сам принц Комутахве, щось сказав. Іван збагнув — по-агліцьки. Але ж, мамо рідна, куди поділася наука Зінаїди Антонівни? І все ж Іван у тій мові вловив кілька знайомих слів, одне з яких, він таки пригадав, означало «вибирати», «вибрати». Він щось має вибрати? Тут інше слово спливло, начеб «гйорлз», чи що. І що то означає? Ой, матінко, то ж дівчина, дівка по-їхньому. То він має вибрати собі дівчину? Нівєсту? І на ній женитися? А ще й, мо’, зостатися тутечки, в цій Африці! І пасти, чого доброго, оті, схожі на наших биків, великі тварюки чи корови з величезними рогами? А ще як їхали, то бачив Іван, як там обіч дороги чимось схожим на їхні копачки чоловіки й жінки дзьобали руду землю. Нє, нє, він тутечки не останеться, ни за які гроші. Ліпше вже дома садити й копати бульбу і женитися на Тамарці, в якої визирає булька з носа і є жених-бутай Льоська. Ото удружила йому Таумі, чорна пантера.

— Я не хочу, — жалібно сказав Іван. — Одпустіть мене додому.

Принц Комутахве знову заговорив. Він питав — невже Іванові не подобаються їхні дівчата? Адже він, їх гість, не расист?

Іван зрозумів, що відкрутитися не вдасться. Та вже як вибирати, то таку, щоб і в полі могла робити, і його доглянула. А мо’, його відпустять удвох, разом з нею? То що ж то скаже мама Панаска, як він привезе такую нівєсту? Іван, приглянувшись, тицьнув пальцем у другу скраю дівку — високу, струнку, з чималими руками і цицьками. Комутахве схвально плеснув його по плечі. А всі чоловіки щось дружно прокричали. З подальшої промови принца Іван таки вловив пару слів, але не збагнув, що принц сказав — ця дівчина з одного із найвизначніших родів і буде дуже рада провести ніч кохання з гостем самого короля, як і її наречений.

Що то було далі з Іваном, розкажи кому в Кукурічках, нізащо не повірять. Бо як чоловіки й дівки вийшли з шатра, то тая, вибрана ним дівка взялася Івана роздягати. Іван вирішив віддатися долі — будь що буде. І коли вони обоє постали одне перед одним голі-голісінькі, то його прутень знову став великим. Та дівка, щось лепечучи, повела Івана за полотняні двері, де стояла балія з водою. Показала — залазь, мовляв. Іван слухняно заліз. І вона залізла, та взялася купати Івана, як колись мама Панаска в дєцтві. І все щось приказувала та приказувала, намилюючи Івана ни то милом, ни то маззю якоюсь пахучою, що вмить по тілові розпливалася.

Потім вона заспівала — довго, протяжно й Іван собі заспівав: «Ой, у лісі калина, комарики-чубрики, калина». І відчув — добре йому стає, добріше й добріше, й уже ладен навіть на цій низнакомій, ще темнішій за Таумі, дівці женитися. Тико, як вона прутня взялася мастити та мити, то очі заплющив — таки їй-бо встидно. А дівка тая у довгій балії дістала подушку із пахучої трави звідкись збоку, підклала Іванові під голову, а тоді… тоді сіла на його прутня. Іван аж скрикнув з несподіванки, а вона… вона й почала гоцати.

Так Іван з поліського села Кукурічки у Африці чоловіком став. Потім було у них кохання на килимові в другій кімнаті шатра, сон і серед ночі просипання од пестощів, після яких дівка сперлася ліктями на килима, й Іван, о диво, збагнув, куди вона його запрошує.

Вранці Іван проспав усе на світі — і схід сонця, і навіть його шлях до середини неба. Будити його не сміли. А коли прокинувся, дівчини поруч не було. Іван її більше ніколи й не побачив. Було трохи сумно, али й радісно, що женитися не тре. Хай, може, ще й у Кукурічки вернеться. Тилько, побачивши Таумі, соромливо відводив очі. Отако їй ізмінив. Отака придибенція. А далі було три дні, коли його по селах та по просторах, він уже знав, що то зветься савана, повозили. Мамо рідна, а звірини він побачив — і рогатої, і смугастої, з довжелезними шиями, що, здавалося, голова до неба дістає. Ну, і биків тутешніх, і звірюк лютих, що у воді бабляються та здалеку оком, налитим кров’ю, на Івана косують. І птиць на ногах довгих, довгіших за боцюнячі лапи.

Таумі, спостерігаючи за тим, як реагує Іван на звірів, раділа й собі, що привезла сюди цю велику дитину.

У якімсь місці їхній кортеж спинився край села під великим могутнім деревом, яке й п’ятеро чи й десятеро людей обхопити не могли б. Казали, начеби бабою великою дерево зветься. Дивина! Чоловіки лягли на траву, жінки — третя дружина короля, її родичка, принцеса і Таумі — присіли собі в коло, збоку. Іванові чомусь не лежалося. Він дивився на небо, по якому пливли дві одинокі хмаринки, на сонце, котре скочувалося з верхівки неба до схованої десь там, у ледь помітному серпанку, що випливав з-за густої-густої трави й серед того лугу рідких крислатих дерев. Іван звівся на ноги й подумав: чи те далеке дерево, що розставило крила-гіляччя, ніби от-от злетіти мало, як птах-орел, таке ж грубезне, як і це? Оно наче двері видніються у нього посередині. Я тико, доки люде дрімають, перепочивають, схожу туди й назад, сказав собі Іван.

Він ішов і йшов, далеке дерево віддалялося і наче кликало його за собою.

«Я таки дуйду, — подумав Іван. — Нима чо мене дражнити».

І дійшов. Дерево було ще більше, ніж те, під яким вони відпочивали. І мало всередині велике дупло. Іван заглянув у нього й побачив чиїсь очі. Злякано відсахнувся. Враз із дупла мимо нього з різким гортанним криком стрибнула волохата істота з довгим хвостом.

— Малпа, — здивовано проказав Іван.

Він вже хотів іти назад, бо ж невідомо, хто там ще в дуплиську ховається, як раптом відчув, що на нього хтось дивиться. Начеб збоку.

«Господи Боженьку, то ж, певно, якась звірина», — подумав Іван і все ж зирнув у той бік.

І остовпів. Перед ним серед високої трави стояв величезний звір з великою кучмою волосся довкола голови. Стояв і незмигно, трохи недобре, а трохи й зацікавлено тоже дивився на Івана. Трапилося так, що Іван бачив на картинках і в телевізорі різних звірів. Ну, наших — коней всіляких, вовків, лисиць там, ведмедів чужих, чудернацьких. Тигрів там, навіть зебр смугастих, ту ж пантеру, велику чорну кішку, яку йому Катруся Нюрчина показала після того, як він патрета Таумі приніс і взнав, що її чорною пантерою прозивають.

Бачив колись і лева в тілівізорі, тільки не знав, що то лев. Тепер він дивився й намагався пригадати, що ж то за звір йому на дорозі в Африці тій стрітився.

Лев теж дивився на людину. Йому вже не раз доводилося за не таке й коротке лев’яче життя стикатися із цими двоногими незрозумілими, на відміну від зебр чи антилоп, навіть слонів і бегемотів, звірами. Одні становили для нього, як й інших левів та левиць, загрозу, бо мали довгі, незрозумілі, але небезпечні речі, які викидали вогонь. А той вогонь, прудкий і гарчливий, приносив смерть. І це було несправедливо, адже істота на двох ногах була явно набагато слабшою за лева, та навіть тих же антилоп, на яких леви полювали і м’ясо яких було чи не найсмачніше. Двоногі не мали навіть таких гострих крутих рогів, які мали ті ж антилопи. То чому вони полювали й на левів? Хто навчив їх мати ті речі, хто подарував їм довгі палки, які викидають прудкий небезпечний вогонь? Проте більшість цих істот панічно боялася левів, і ще здалеку вгледівши їх, вони чимдуж кидалися втікати. Вони охоче віддавали левам ті території, на яких побували, навіть не пробували мітити їх. Але цей на двох лапах явно не боявся його, лева, царя звірів. Він з цікавістю його розглядав, не виявляв при цьому жодних погрозливих намірів. Як і ознак страху.

За плечима цього лева таки було вже чимале, як на лев’ячий вимір, життя. Як відомо, існує чотири основних типів сімейств левів, або того, що люди називають прайдами. Перший, який людськими ознаками можна назвати султанським — це коли в прайді, цьому мінісултанаті, є один лев і кілька левиць. Усі вони належать йому, підкоряються, впольовують здобич і кладуть покірно до ніг антилопу, косулю чи й зебру. А лев тоді дозволяє собі підвестися, протюпати трохи й голосно рикнути, допомагаючи загнати приречену антилопу в коло своїх дружин. Другий тип, це коли лев’ячі сімейства добровільно об’єднуються. Тут кожен лев має свою сім’ю, де є одна чи кілька левиць, але до інших самиць йому — зась. Такі прайди визнають першість одного лева-царя, який один лиш і має право на кохання інших левиць. Ті ж не допускають, щоб їхні персональні леви йшли до якоїсь іншої, можуть за спробу зради боляче дряпнути важкенькою лапою з могутніми пазурами і її, і його. І лев-цар схвалить такі дії. Та існує і третій тип сімейства-родини-прайду. Це коли головному леву належать всі левиці із лев’ячої родини. Водночас тут існують й інші леви, які можуть користуватися тими левицями, котрих голова прайду з якихось причин ігнорує, та й іншими, котрі не є першими чи другими дружинами царя і які можуть сподіватися на його величну прихильність тільки час від часу. Тут інші леви беззастережно визнають першість вожака, але тільки до пори — до часу. І нарешті, четвертий тип — моногамна лев’яча сім’я, в якій один лев і одна левиця та кілька дітлахів, про яких батьки піклуються, доки ті не підростуть.

Лев, який зустрівся Іванові, належав донедавна до третього типу прайду. Колись він став вожаком, перемігши старого лева, що надто довго насолоджувався своєю владою. Битва була жорстокою і тривалою, і все ж наш лев переміг. А після перемоги встановив доволі жорстку диктатуру. Йому належали найкращі левиці, він ділив упольовану здобич.

Декілька разів молодші леви (а спершу й один лев-ровесник) намагалися бунтувати, піднімати лапи на його владу, та лев безжально придушував ті спроби зазіхань на трон. Переможені або ж змушені були покидати великий прайд, або лишалися і вели себе тихіше саванної трави, задовольняючись об’їдками (в прямому і переносному значенні) з царського трону.

І все ж знайшовся сміливець. Ба, один з колишніх переможених, що набрав сили. В один прекрасний день позаторішнього сухого сезону він кинув знову виклик. І вже з перших ударів передніми лапами, штурханиною головами і тулубами, ударами лев’ячих іклів старший лев зрозумів, що він програв. Цього разу програв. Можна було показати ще силу, що він і зробив. Та після перших ран він став передню лапою на коліно і схилив гриву, визнаючи поразку. Він хотів жити, ще був повен сили до життя. Просто інший виявився сильнішим за нього. І лев зробив вибір. Взагалі-то лев’яча порода ставиться доволі жорстко, якщо не жорстоко, до старих і немічних левів — їх просто виганяють з прайду помирати на самотині. Правда, деякий час вони ще можуть вполювати котрогось із дрібніших гризунів (яка ганьба для лева!) або живитися падлом і підчатовувати поранених косуль, якщо такі знайдуться. Це ганебне існування, але його проходять усі колись могутні царі звірів. Якщо тільки не вмирають після поєдинку з молодим суперником, не помирають од хвороб, які вражають звірів, не гинуть від куль браконьєрів, котрих насамперед цікавлять лев’ячі шкура і грива. Мати у себе в спальні чи кабінеті опудало з лев’ячої голови — мрія не одного марнославного товстосума.

Лев, що програв, був ще доволі сильним. Він міг лишитися у прайді вже як рядовий член сім’ї. Яка буде ставитися до нього, як того, хто програв. Поступово обділювати часткою здобичі, яка меншатиме. Давати лише можливість продовжувати існування. Такий вибір був не для нашого лева. Тому він обрав самотність. Та, коли покидав прайд, все ж озирнувся. Вслід йому дивилися леви і левиці та маленькі левенята. Він уже ставав для них чужим. Сум роздирав левове серце, але йти мусив.

І тут від гурту відділилася левиця. Вже не молода, але ще не стара. Останнім часом він її ігнорував, у фаворі були інші, молодші. Левиця пішла за ним, а через рік подарувала йому двійко левенят. Лев почував до неї ніжність, яка все більше наростала. А до чоловіка, двоногої істоти, який стояв перед ним, лев почував більше, ніж ніжність — він дивувався. Він не знав, що робити. Піти? Загризти? Але людоїдом цей лев не був. До того ж двоногий, дволапий звір перед ним, схожий на великого бабака на задніх лапках,

не боявся, явно не боявся, інакше б лев відчув характерний неприємний запах, що йде від тих, які бояться.

— Чого тобі, великий коте? — сказав Іван. — То твоє дерево? Ти, мо’, хоч об нього потертися? То я зара піду… Тра вже мині…

Лев, почувши людський голос, у якому не було ні страху, ні погрози, збентежився ще більше.

— Там тико в дуплі може бути ще їдна малпа, — сказав Іван. — То ти неї не лякайся і не їж неї. Хай собі скаче, у неї ж, певно, малпенята є… Ну, добре, я пуйшов?

І тут лев стрибнув, аж Іван присів, і перегородив Іванові дорогу. Він підняв і опустив своє могутнє лапище. Потім простягнув свою велику морду до Іванової голови. По правді сказати, Йванові стало трохи страшно.

— Ти того… Ти, мо’, хоч мене з’їсти? — Іван вимовляв слова лагідно та сумирно. — То я тебе… Ну, гість я тутечки… Мо’, ни знаєш, то пуйди, оно в тих людей спитайся. Ну, точно кажу. Та й мама мої плакатимуть. Вони самі зостануться, бо ж тато Миколай на тім світі вже. Ну точно, рак з’їв. Тико не той, що в озері водиться, а гинший. Той, що всередині живе. Отако. — І тут Івана осінило: то ж, певно, не звичайний великий кіт. — Ти, може, коте, хоч мене про щося спитати, то питай…

Лев, дедалі більше зачудований людським голосом, раптом муркнув і, посунувшись ще ближче, лизнув Іванове лице. Геть заслинив.

— Лоскотно, — сказав Іван. — Ну, чо, мо’, тибе тоже тре поцілувати, Бог знає, як тут у вас водиться…

Він хотів справді цьомкнути Великого Кота, та спинився і тільки тернувся об його лев’ячу щоку. Лев задоволено муркнув, заплющив очі, а коли розплющив, то рушив з місця. Іван полегшено зітхнув. Бувай, Коте. Та, пройшовши з десяток метрів, лев озирнувся. Змахнув великою головиською. Іван збагнув — кличе йти за ним.

— Ну хіба як недалечко, — сказав Іван. — Зувсім трохи, то прийдуся, чом би й нє?

І він рушив слідом. Іти, проте, довелося цимало. Кілька разів лев спинявся й оглядався саме в той момент, як Іван думав — ци ни звернути вбік. Бо ж, певно, вже його спохопилися, а він собі по густій чужій траві за Великим Котом теліпається. І все ж Іван ішов далі. І не те, щоб боявся, більше інтересно було — куди ж то він його веде? Раз пробігли мимо, стугонячи по землі, великі кози. Лев-кіт тико ліниво повернув голову. Спурхнула мало не з-під ніг велика дзьобата пташка.

Нарешті лев привів Івана на галявину між двома африканськими соснами. Тут, сховані од чужого ока, лежали на меншій прим’ятій траві ще троє звірів. Угледівши людину, левиця підвела голову і погрозливо рикнула. Та лев у відповідь теж глухо гарикнув і, коли його подруга спробувала звестися, підняв лапу і легенько тюкнув по писку. Левиця слухняно присіла, а потім і зовсім лягла на землю. Зате двійко левенят жваво підбігли до гостя і взялися його обнюхувати.

— Великі-маленькі киці, — розчулено сказав Іван. — Звиняйте, що гостинця вам ниякого не приніс. Коби ж то знайтя, що до вас ітиму, кицюні.

Лапнувся до кишені, і тут його лице осяяла задоволена блаженна посмішка.

— Таки передав щося нашенський зайчик.

Він дістав з кишені цукерку, що вчора на вечері сховав крадькома, аби, як проснеться, поласувати. А бач, пригодилася. Розгорнув папір і простягнув ближчому левеняті. Те моментально свою здобич гамнуло. А друге схопило обгортку, яку Іван кинув на землю, і стало неї жувати.

— От я турок, — тріснувши себе по лобі, сказав Іван. — Чом же зразу канхвету не поділив? Ну, звиняйте, більше так не буду.

Левенята підстрибували до нього і відскакували назад. Вони явно хотіли гратися. Й Іван з ними погрався. І по шерстці гладив і навіть за хвостика смикнув легенько. І за лапку меншенького.

— Сестричка, — визначив Іван, лапку взяв: здоров, мовляв. Друге й собі лапку простягло — зі мною тоже поздоровкайся. Іван і йому лапку потиснув, а воно ледь-ледь кігтики випустило й долоню Іванові шкрябнуло. Ще Іван хворостину в траві угледів, то підняв і кинув убік. Ну, більшеньке на зріст — хлопчик — підбігло і, як собачка, схопило зубчиками та Іванові принесло. Дивиться запитливо й заохочуюче. Довелося ще раз кидати. І ще раз.

Лев тим часом глухо до левиці рикнув — дивися мені, мовляв, бо ж та поглядала скоса, підозріливо і трохи вороже на ігрища її дітей з незнайомцем, пришельцем незваним, з яким чогось її господар подружився. Лев направився до дальшої сосни й приніс звідти велику обгризену кістку. Перед Іваном поклав — пригощайся, не грумічай.[25] Іван кістку взяв, ну й важезна, з якого ж то звірюги? До рота підніс, удав, що смокче, ще й губами поцмокав — смачно, мовляв, еге ж. Ну, а потім вклонився церемонно, як мама Панаска колись учили на гостинах кланятися.

— Спасібочки за все, Великий Коте. І тобі дєкую, і жінці твоїй, хотя вона у тебе й непрівєтліва. Та воно той, у нас тоже, як гостя не ждеш, то й вєри та ласки не ймеш. І діткам твоїм дека та побажаннє: хай ростуть великими та крепкими. Та не їдну мишку, чи чо там у вас, зловлять. А я вже, звиняй, пуйду. Заждалися тамечки мене хазяїн та хазяйка, то й того, чорна пантера жде. І волнуєця, певно. То я пуйшов?

І він рушив. Оглянутися боявся. А оглянувшись, побачив — йшов за ним і лев, його Великий Кіт. І левенята-кошенята побігли, ледь Івана з ніг не збили. Трохи погралися, та лев на них по-своєму нагримав. І вони до мамки, котра ззаду трюхикала, вернулися. Далі пішли знову двоє — Іван і лев.

У летючому похідному таборі тим часом здійнялася велика тривога. Іванова відсутність стривожила і господарів, і гостей, насамперед Таумі. Куди він подівся, цей неймовірно нестерпний юкрейніан Джон? Таумі заметалася, як справжня розпасійована пантера.

— Шукайте ж! — кричала вона.

Машини вирушили на пошуки. І через годину метання саваною побачили звіддалік їх обох — людину і лева. Вони стояли поруч на відкритій місцевості, де не росла й трава. Певно, побачивши залізних потвор з двоногими істотами на них, котрі щось голосно горланили, лев став ближче до Івана, мовби хотів його від чогось захистити. Може, од тих же людей, які зібралися полювати на них обох…

Таумі звеліла зупинитися. Вона боялася, що наближення їх завдасть шкоди Іванові. Її побоювання підтвердила реакція лева, коли один з ібірійців, котрі їх супроводжували, спробував наблизитися до людини і звіра. Лев став попереду Івана, явно не бажаючи з ним розлучатися і навіть здалеку було чути, як він погрозливо загарчав. Принц Комутахве, який очолював колону, зв’язався по рації з батьком-вождем. У них були рушниці на випадок зустрічі з дикими звірами, але Комутахве знав й інше — полювання на левів у їхній країні суворо заборонене спеціальним законом і ця заборона розповсюджується на всіх без винятку, навіть королівських осіб. Король-вождь Самбутсахве Маліто Другий теж не на жарт розхвилювався. Він спочатку порадив приспати лева спеціальними кулями зі снодійним. Але по них треба було їхати до столиці ібіро. До того ж кулі з ампулами снодійного присипляли не відразу, а за кілька хвилин, і траплялися випадки, що такі постріли підвищували на якісь миті агресію царя звірів і навіть приводили до непередбачуваної його реакції перед тим, як він засинав.

Лишалося одне — застрелити лева. Самбутсахве Маліто Другий терміново зв’язався з губернатором штату, на території якого мешкав народ ібіро. Губернатор звелів зачекати і негайно подзвонив до федерального міністра екології, природних ресурсів і заповідників. Той, дізнавшись, що мова йде про життя громадянина іноземної держави, до того ж європейської, на всяк випадок зв’язався з міністерством закордонних справ. Заступник міністра у свою чергу, коли взнав, що мова йде про громадянина екзотичної Юкрейни, став з переляку заїкатися. Його держава тільки недавно встановила дипломатичні стосунки з цією Юкрейною і провела успішні попередні переговори щодо торгівлі зерном і зброєю. Далека країна з колишнього Зов’єт Юніону обіцяла стати гарним постачальником танків, вогнепальної зброї і навіть ракетних установок, а в майбутньому й літаків, що було доречним у світлі можливої нової боротьби чи й війни з сепаратистами з нафтоносних районів їхньої країни. То що важило в світлі цих глобальних перспектив міжнародної співпраці життя якоїсь тварини, хай навіть і царя звірів!

— Негайно застрельте цього проклятого лева! — наказав заступник міністра. — Я певен, його високопревосходительство пан федеральний президент схвалить таке рішення. А за життя громадянина Юкрейни відповідає головою вождь Самбутсахве.

І лева застрелили. Вибрали момент, коли лев знову став поруч з Іваном. Правда, перед тим, як вистрілити, стрілець з особистої королівської охорони опустився на коліна і звівши очі й руки до неба, попросив у богів його народу прощення за цей постріл і це вимушене вбивство. Попросив простити і серце та душу царя звірів, на якого мусить підняти руку і послати в його серце пекучий вогонь смерті.

Охоронець був вправним стрільцем. Куля з рушниці з оптичним прицілом влучила точно в левине серце. Це була потужна розривна куля, яка не лишила серцю царя звірів жодних шансів. Лев рикнув — важко і здивовано і впав на коліна. Іван здригнувся і кинувся до лева.

— Великий Коте! — розпачливо, здавалося, на всю савану, закричав Іван.

Він припав до лев’ячої гриви. Гладив її і просив не вмирати. То ж якась помилка, що по нім стріляли.

— Чого ж ти не відпускав мене? — Іван прошептав це у саме лев’яче вухо.

А у великому оці, що згасало, він прочитав: «Я знайшов собі друга», — сказав йому останнє, що міг ще повідомити Великий Кіт.

Коли зграя людей наблизилася, Іван плакав, як маленька дитина. Таумі підійшла, підвела його і пригорнула до свого тіла. Іван схлипував і жалівся їй мішаниною з українських і англійських слів.

Принц Комутахве наказав поховати лева за звичаєм народу ібіро, тобто просто обкласти камінням, доки громада не вирішить, що робити з ним далі. Хай левиця, якщо вона в нього є, прийде і попрощається зі своїм володарем. Коли обряд було здійснено, один з ібірійців взявся щось видряпувати на найбільшому камені. Коли він закінчив, Таумі просила дружину Комутахве перекласти, що там написано.

«Тут поховано лева, який дружив з білим чоловіком, котрий не боїться левів», — прочитала принцеса.

— Я хочу додому, — сказав Іван.

І хоч він вимовив це своєю мовою, Таумі його зрозуміла. Проте належало ще відбути прощальну вечерю в короля. Кортеж вирушив. Коли вони від’їхали трохи, побачили обіч дороги левицю з двома маленькими левенятами. Потішні великі кошенята дріботіли за матір’ю. Та ж, коли угледіла вервечку машин, спинилася і провела її довгим сумним поглядом. Іван помітив трійко звірів і одвернувся. Він уже не плакав. Тилько серце стискалося й на очі наповзав туман — майже як тоді, коли не стало тата Миколи.