Іван і Чорна Пантера

XII.Іван — Таумі

Іван загрібав у садку листя, коли почув із неба тужливий звук. Такий пронизливо-тужливий, що хапав за серце і змусив задрижати Іванові руки, що тримали граблі.

«Бог мене кличе, — подумав Іван. — А може, не Бог, а тато?»

Йому і хотілося поглянути, чий то голос, і було лячно. Бог може й насваритися, що Іван таки не надто старається, загрібаючи листя, а тато… Тато Микола міг дивитися докірливо. Бо ж не вберіг Іван тата, не придумав щось таке, що б порятувало, може, замовлення давнє, яке одна старезна баба Таналиха й знає. Тре було до баби сходити, довідатися, побалакати, умовити, мо’, й згодилася б, одкрила замовлєннє.

З неба тим часом закричали ще тужливіше. І не один, а два, а мо’, й три голоси. Іван зажмурився і крізь той прижмур таки глянув на небо. Високо-високо, ледь видимі, летіли маленькі пташки. Цілий ключ. Геть маленькі, бо ж високо, аж під самою хмарою, на якій, певно ж, сидів Бог і сварився, щоб не заважєли своїм криком Божу думу думати.

— Зуравлі, — сказав Іван, бо недавно йому таки вирвали зуба, нє, тре признатися, таки не вирвали, а вибили, той же Петро п’янізний поліз битися, як Іван сказав «дуррка» у відповідь на Петрове приставання, коли він дві хати, яких не достає у Кукурічках до сотні, збудує.

«Дур-рка», — сказав тоді Іван.

«Ти мені, придурок?» — сказав Петро.

«Тобі, бо ти сам ділі такий», — сказав Іван.

«То я дурний, виходить, а ти розумний?» — визвірився Петро.

І торохнув Івана кулачиськом у лице. Якраз там, де верхня губа і зуб, який довелося випльовувати з кров’ю. Іван плакав, як мала дитина. Зуба таки найшов на підлозі у барі. Сховав до кишені, а вдома вимив гарненько та намагався на місце вставити. Зуб не слухався, вперто не хотів приростати.

Тоді Іван згадав, як його вчила в дитинстві мама. Сказати: «Мишко, мишко, на тобі кістяного, дай мені залізного». Іван було взявся казати, та подумав, що ліпше до щура звернутися. Того щуриська, що на горищі живе і карточку з Таумі все норовить украсти, кавалер щурячий. Він поліз на горище, та щурика там не угледів. Мо’, того, що темно було. А мо’, щур його самого злякався.

— Як не даси зуба залізного, то їй-бо пастку поставлю, — спробував злякати щура Іван і пожбурив зуба в куток.

Щур так і не обізвався, й Іван типерка шепелявить. Соромиться, такий щербатий, на фотку свеї пантери глєнути. А коли й зирне, то міцно губи стуляє, аби ґанджу не видно було, й при цьому мичить, як сусідське тилєтко, бо ж охота з дівкою про щось поцвірінькати, а писка розтулити — зась.

«Ой, Іване, — каже собі при цьому подумки, — і тре було з цим дурним Петром звєзуватися? Воно ж очі як заллє, то кулаки одразу й свербіти починають, як у дурного коня копита».

При цьому думки Йванові, а голос мамин. Отакі-то діли, мовби мама на горище вилізають та вичитують Іванові.

Журавлі тим часом полетіли, розчинилися у далекій небесній блакиті, й хмаринка, на якій, певно, сидів Бог, за ними попливла. Може, Бог захотів, аби журавлина пісня його заколихала чи дорогу птицям показати, а то ж і заблудитися можуть. Ще, дивись, утраплять не туди, в якесь таке місце, звідки назад дорогу не знайдуть. А то й підстережуть ті, браком…

драком’єри, прийнявши за гусей, бо ж здалечку не видно, то Іван тико знає, що журавлі отако кричать, чи то співають.

Зітхнув Іван і взявся далі гребти листя до кучки, передчуваючи, як ото згребе та в рядюжку і разом з гіллям, що мама пообтинала, до рівчака понесе й тамечки вогонь запалить. Воно, звєсно, на загату на зиму тре, та вже багато оно лежить, а Іван любить, як вогонь горить, а у вогні малесенькі дідьочки витанцьовують, за лапки взявшись. І димом пахне солодко-солодко. Листя й ще нападає, а огонь безпремінно тре запалити. Бо ж теперка середа, огняний день. Ну, то Іван собі таке придумав, али чого б середі не бути вогняним днем?

— Іване, — гукає з-за хати мама Панаска. — Гребеш ци зновика дрімаєш та мухи на губу ловиш?

— Грибу, — озивається Іван. — Ну, льолі-палі, з груші впали, не мона чоловікові вже й про бабську дупу помічтати.

Слова ці тоже в когось позичені, мо’, в того ж Петра чи Юрки Гаплика, та що з того? Не Іванові ж їх оддавати. Іван гребе і вечора кличе, коли вогонь горить по-особливому ясно і димок в’яже сизі вервечки, які відпливають кудись у темінь, де перетворюються на маленьких страшків, що пробують Івана злякати і, блазнюючи, викривляють смішні бацаманки. Останнє слово тоже Йваном придумане, але воно йому подобається, аж на язику цмакає.

Іван ще раз підвів голову. А мо’, й справді уздрить тата, що захоче на сина глєнути з тамтого світу? Мусить же колись так бути, мусять тато почути, як тужить за ними Іван. Типерка про батька він думає тико поважно й шанобливо. Такого сина тато мусить почути.

Та все ж тата Іван у небі не побачив. Зате угледів тонку сизу цівочку, яку тягла за собою маленька срібляста пташина.

— Самольот! — щосили зарепетував Іван. — Льолі-палі, самольот.

І взявся танцювати з граблями в руках чудернацький дикунський танець.

— Самольот, самольот, льолі-палі, вертольот, — приказував Іван. — Посадив капусту, а в кишені пусто. Пусти диму-барадиму, у кишеню кинь копійку. Не копійку, а рубля, бо в кишені тру-ля-ля. Помахай мині крилом і посип мині рубльом.

Ну, звісно, мама мусила почути Іванове заклинання-репетування, причалапати з-за хати, як підбита на їдну ногу боцьониха, й собі зарепетувати, що, їй-бо, віддасть такого сина в «дурдом». А там його до ліжка прив’яжуть, будь певен, і замість каші тарганами годуватимуть. Почувши про тарганів, Іван перестав танцювати і тужливо провів поглядом самольота-вертольота.

Якби ж він знав, що в літаку, який того дня тривожив повітряний простір дивної Іванової країни, до її столиці Києва летить його велика, неосяжна за силою почуття й поклоніння любов, ненаглядна богиня Іванового кохання й захоплення — чорно-шоколадна пантера Таумі Ремпбелл. Якби ж знав, то, може, спробував собі здійнятися у небо і хтозна, чи не перетворилися б з великої любові Іванові руки на крила.

Того вечора, коли Іван таки розпалив на березі рівчака край городу вогнище і став очікувати танцю маленьких вогняних чоловічків, в аеропорту Бориспіль Таумі Ремпбелл, котра прилетіла у супроводі охоронців, масажистки, візажистки, перукарки, прес-секретаря та іншої обслуги, зустрічали керівники громадської організації, вона ж однойменне приватне підприємство «Чарівна красуня України». Якась нібито міжнародна організація одного з багатьох конкурсів краси на звання красуні Всесвіту доручила їй, цій організації-підприємству проводити свій конкурс «Суперкрасуня України» і головою журі саме цього конкурсу запросили знану супермодель Таумі Ремпбелл. Гонорар виявився ще більшим, ніж той, про який казав Джавіртан, — у десяток разів.

Таумі ступила з трапа літака на юкрейнську землю, оглянула натовп, що її зустрічав, і хоч була стомлена перельотом далеко не у комфортабельному літаку, на відміну від тих, у яких звикла літати, та, побачивши, як її захоплено вітають, задоволено кинула у натовп свою знамениту посмішку. Все було знайоме — і юрба шанувальників і шанувальниць, і бліки телекамер та клацання фотоапаратів. І вітання — її чарівної, незрівнянної — хай і в цій незнайомій, далекій, як їй сказали, досі напівварварській країні. Дівчата-туземки, увінчані різнокольоровими стрічками, піднесли великий, вигадливо спечений хліб. Таумі знала, що його треба цьомнути й дрібку відщипнути, що вона й зробила.

Далі були слова вдячності за запрошення в одну з найбільших європейських і слов’янських країн і сподівання, що конкурс виявить справжню красуню — міс планети.

Таумі сіла в розкішний лімузин, поданий до її ніжок, перед тим вислухавши од аташе американського посольства, що вона тут під охороною могутніх Юнітед Стейтс оф Амеріка. Лімузин у вервечці з десятка машин помчав вечірньою трасою з Борисполя до Києва. Таумі належало перебути чотири дні як голові журі, а тоді… У неї була двотижнева віза і згідно з угодою про візит за її побажанням протягом тижня мала право сама, без офіційного супроводу, оглянути цю країну. Така вже була примха супермоделі, котра у відповідь на запрошення до столиці далеко не першорядної країни очолити якесь там журі, висловила побажання самостійно по ній помандрувати. Ну, невеличка примха, доважок до грубенького доларового гонорару.

Для неї виділявся лімузин, але Таумі знала, що стоятиме він у ці дні на подвір’ї київського представництва однієї з фірм російського олігарха Кості Браннікова. Їй же належало самій, без охорони і будь-якого супроводу найняти таксі й поїхати чортзна-куди, кудись на північний захід цієї країни. А там визначити місце (їй мала підказати інтуїція, її нібито вроджене родинне відчуття), де похована велика біла мамба-чарівниця. Належало самостійно, за допомогою хіба лише одного тубільця вночі розкопати могилу і дістати звідти череп. І привезти його будь-яким способом магу Джавіртану. Без свідків. Інакше їй не відкриється заповітне місце. Такою була умова листа-інструкції.

Ще рік тому Таумі посміялася б із подібної маячні. Пропонувати таке їй, Таумі Ремпбелл! Тепер же вона знала, що зробить це. І не лише тому, що відчула силу Джавіртана і його поплічників. З якогось часу в ній жила мовби друга, інша Таумі. Та, якій випала місія. Якій належало здійснити Вчинок. Поєднати століття. З’єднати невидимий, але суттєвий ланцюжок свого роду.

«Це буде найвідчайдушніша з моїх авантюр», — подумала Таумі.

І був прийом — розкішний, багатолюдний, хоча Таумі бачила і розкішніші й багатолюдніші. Зі словами, схожими на шампунь, щедро налитий у ванну, де під пухнастою химерною піною вода, в яку можна зануритися й поніжитися, але яку не можна пити, інакше вона стане отрутою. З суперрозкішними сукнями дам, надто дорогими, щоб належно оцінити їхню елегантність.

«Тут не вистачає мого Браннікова, — подумала Таумі. — Він же знав, що я маю прилетіти до цього Києва».

Знала вона й те, що її Костья десь там далеко, на їхньому рашенському Далекому Сході, де вирішує свої бізнес-проблеми. А втім, це, може, й на краще. Бо захотів би мандрувати разом з нею по цій екзотичній країні.

На цьому прийомі Таумі була дорогоцінною річчю для оглядин, але до цього вона вже звикла.

Пан такий-то… Дружина такого-то…

Вечір в готелі, точніше ніч, за вікнами далекі вогні — за річкою Дніпро, і ще якось, казали, це по-грецьки… Борис…

Гаразд, завтра запитає. Якби вона колекціонувала річки, які бачила, й готелі, в яких ночувала!

«Ви самотня цієї ночі?»

Якби вона колекціонувала ці запитання…

Якийсь, певно, їхній бізнесмен, здається, казали депутат їхнього парламенту (тут теж є парламент?) так звернувся сьогодні. Точніше, вчора…

Вона вміла зневажливо посміхатися. Ледь-ледь зневажливо. І читати у відповідь мовчазне — а хто ти взагалі така?

І ще було чистісінькою англійською: міс Ремпбелл, зверніть, будь ласка, увагу на номер шістнадцятий. Чарівна дівчина, майбутня суперзірка світу моди. Її беруть за руку, і вона відчуває щось вкладене в долоню. Ледь-ледь загинають її пальці. Молодий, доволі вродливий чоловік із твердим поглядом поспішно відходить. У руках у Таумі маленька, зовсім маленька коробочка. Куди подівся цей чоловік? Це що, був підкуп, спроба підкупу? Покликати організатора, голову оргкомітету? Чи голову журі конкурсу. Гм, голова журі вона сама. Їй не раз дарували, робили дорогі й супердорогі подарунки. Таумі не сумнівається — такий дарунок у маленькій коробочці й цього разу. Подивитися? Ні! Хоча не виключено, що там справжній діамант.

Таумі йде до містера, який очолює фірму, що проводить конкурс. Простягає йому коробочку.

— Містер…

— Васьковський…

— О, містер Васковскі, ам соррі, хтось помилково вклав у мою долоню це…

— Можливо…

— Не помилково?

— Можливо, я навіть певен, вам просто подарували, на знак глибокої поваги… Ви перлина нашого конкурсу… На яку повинні… рівнятися… милуватися… Така честь… Ця річ належить вам…

— Ні, містер Васковскі, я знаю ціну подарунків, не ображайтеся, будь ласка. Не ціну в доларах чи євро… Ви мене розумієте?

Авжеж, містер Васковскі її розумів. У його холодно-захоплених застиглих очах Таумі прочитала запитання: дурепа чи прикидається? Чи веде торг? І відповідь у тих же очах-очках — не дурепа, дурепи багатими не бувають. Такими багатими і знаменитими. Він відвів Таумі — разом з перекладачкою — трохи вбік, відкрив коробочку. На її дні лежав невеликий, але дуже якісний, гарний, дорогоцінний діамант.

— То як, міс Ремпбелл? Ви можете взяти цей подарунок. Але це вас ні до чого не зобов’язує. Я вам гарантую. Певен, що містер, який вам подарував, зробив це з глибини своїх щирих почуттів.

— Він радив мені звернути увагу на учасницю конкурсу під певним номером.

На застиглому, ввічливо застиглому обличчі перекладачки вперше промайнув живий вираз. Живий інтерес. Людська цікавість.

Певно, містер Васковскі це помітив.

— Той пан зробив ставку не на той номер, — сказав так, мовби йшлося про кінські перегони.

Справжній підтекст того, що вона почула, Таумі почала розуміти наступного дня, коли відбувся попередній перегляд тридцяти двох модельок — двадцять сім від регіонів, сказали їй, і ще п’ять вибрані фірмами-співорганізаторами конкурсу. Вона обвела ряд вишикуваних довгоногих дівуль і страшенно здивувалася. Серед претенденток на звання справжньої красуні, суперкращої цієї загадкової Юкрейни, не було жодної справжньої красуні. Були симпатичні, такі, що можна було назвати умовно вродливими. Були стандартні, звичайні обличчя, таких у будь-якій країні Європи, будь-якому місті Америки зустрічалося мало не на кожному кроці. Але більше того — двоє дівчат були майже відверто некрасиві.

«На що ж вони сподівалися і хто їх відбирав?» — подумала Таумі.

Втім, усіх їх, коли вони дивилися на членів журі, серед яких, знала Таумі, були власниці модельних агентств, дизайнери, актори і акторки, навіть одна тутешня письменниця, композитор, всіх цих дівчаток-міс об’єднувало щось одне у виразі обличчя, очей. Таумі шукала слова, підходяще визначення і нарешті знайшла — запобіглива зверхність. Так, вони начебто й хотіли сподобатися цим відомим і, безперечно, впливовим дядечкам і тітонькам, від яких залежала їхня доля і місце на конкурсі, і в той же час вони знали щось таке, що членам журі було недоступне. Що вони не вирішували.

Таумі ще раз перепитала про принцип відбору на конкурс.

Позирки — насторожені — містера Васковскі і його заступника. Відбирали на регіональних конкурсах, авторитетне журі, так само і під час відбору в фірмах, була відповідь.

«Тоді це країна невродливих дівчат», — подумала Таумі.

І тут вона пригадала дівчат, котрі вручали їй в аеропорту білий хліб — коровай — дівчата були вродливіші. І дівчата та жінки на вчорашньому прийомі. Навіть офіціантки.

Таумі підкликала свою прес-секретарку Ніколь.

— Узнай в місцевих журналістів все про цей конкурс, — тихо сказала. — Геть усе. І про цих міс. Неофіційно.

— Зроблю, міс Ремпбелл, — сказала Ніколь, дивлячись на шефиню закоханими очима.

— Щось не так, міс Ремпбелл? — спитав заступник голови оргкомітету.

— Вас щось тривожить? — спитала висока напарфумлена директорка конкурсу.

— Все так, дякую, — відповіла Таумі. — Все гаразд.

Після цих оглядин їй влаштували екскурсію містом. Зелене, чисте, воно їй сподобалося. Сподобалися церкви Києво-Печерської лаври, собор Святої Софії, Свято-Михайлівський собор, Маріїнський палац, вид на Дніпро-Борисфен з оглядового майданчика. Потім Таумі зажадала прогулятися сама. Це ваша центральна вулиця? Кре… Як? Кре-тсчатік? О, вері гуд. Вона йшла тільки у супроводі охоронців і перекладачки. А назустріч їй раз за разом траплялися — одна, дві, три, чотири… Десяток, два десятки надзвичайно вродливих дівчат.

Двійко з них спинилися, вражені.

Щось сказали захоплено. Таумі почула своє ім’я.

— Вони кажуть — це та сама Таумі Ремпбелл, — переклала їхній щебет перекладачка. Таумі Ремпбелл у Києві! Не може бути!

Таумі милостиво усміхалася. Подивилася на охоронців, зробила знак і підійшла до дівчат. Одна з них простягла їй долоню. Таумі зрозуміла, що треба ставити автограф. Перекладачка подала їй ручку, і Таумі розписалася, а другій дівчині на якійсь кофтинці. Вони подякували, спробували сказати щось англійською про своє захоплення. Коли вони пішли, Таумі озирнулася. Дівчина з автографом на долоні стояла й цілувала цю долоню.

«Чудова країна», — подумала Таумі.

Вродливих дівчат Таумі побачила і в бутику, кули зайшла, їй стало радісно і сумно водночас. Вона все зрозуміла і без конфіденційної інформації Ніколь, яка тільки підтвердила ввечері її здогадку і посилила сум.

«Швидше б відіграти цю комедію вартістю у мільйони доларів і один людський череп», — подумала Таумі.

А того ж вечора в далекому від столиці поліському селі Кукурічки Іван разом з мамою Панаскою дивилися під монотонний шум осіннього дощиська новини по своєму старенькому телевізорі. Щось казали про Президента, про обкрадений банк (банка? на три літри чи дві, подумав Іван), про якийсь там мітинг… Все як звично, Іван щось розумів, а щось ні, і вже готовий був задрімати, як то не раз траплялося з ним, перед тілівізором. І раптом — о диво! — він побачив на телеекрані свою Таумі. Свою Таумі і так близько. Зовсім поряд, тільки руку простягни. Живу Таумі серед інших людей. Вона дивилася прямо на Івана і посміхалася. Щось казала. Іван не стримався, встав, щоб хоча б доторкнутися до своєї богині. Але тільки Іван торкнувся рукою, як Таумі зникла, а з’явилося якесь молоде дівчисько з невеликою начеб качалкою у руках. Воно щось лепетало. Потім на хвилю зновика з’явилася Таумі, вже серед юрби й Іван таки встиг зловити її своїми губами.

— Іване! Ну ти геть здурів! — злякано закричала мама. — Тилівізора цілує. Господи, спаси і помилуй.

Іван відірвався від екрана щасливий, хоч і з очима, повними сліз.

— Де то, мамо? — спитав.

— Що — де то?

— Звідки то показували?

— Та звідки я знаю? З Кийова, майбуть, — сказала стривожена мама.

— З Кийова? — Іван дивився ошелешено. — То у нас?

— Та певне, що у нас, то ж тілівізор звідти показують, — пояснила мама Панаска. — Та що з тобою, Іване? У голові не гаряче?

— Нє.

«Мені в серці гаряче», — хтів сказати Іван, али засоромлено промовчав.

— Ти не падатимеш, синку? — мама аж встала з ліжка. — Мо’, чорна болєзня приступає, то прилєж.

— Нияка в мене ни болєзня, — і сів на ліжко й собі, щоб ще раз побачити Таумі.

Але її більше не показували. Тільки щось белькотала моложава тітка, мелькали, як у тумані, якісь картинки, а потім почалося кіно.

— Я хочу до Кийова, мамо, — раптом сказав Іван.

— Чого? — Мама стрепенулася і приклала долоню до Йванового лоба. — Нє, вроді не гарєчий. — І порадила вже спокійніше: — Іди ліпше молока кислого попий, та й будемо лягати спати.

Іван вийшов на кухню, та молока пити не став. До дверей рушив.

— Куди ти, Іване? — гукнула навздогін мама.

— До вітру, — одказав Іван.

— То хоч картуза одінь. І маринарку. Чи ліпше куртку. Оно який дощ хлюпає. Наказаніє, а не син.

Іван картуза так і не одяг. Як був, в одній сорочці вичовгав надвір. Його била пропасниця.

«Ій-бо, вкраду в мами свою пенцию та поїду до Кийова», — подумав.

Спинився. У який бік їхати й чим? Ну, до міста, певне, автобусом. А далі? Мо’, тоже автобусом, а мо’ й поїздом. Мама до пуття не пояснить. Тре у Зіни Антонівни чи Катрусі розпитати. Нє, в Катрусі не підходить. Доки він до Волиці дійде, Таумі може з того Кийова поїхати. Ліпше в Зіни Антонівни. А як спитає вчителька — нащо йому, дурниськові Іванові, той Кийов?

«Щося збрешу», — подумав Іван.

Іван пішов крізь сад, доки не стукнувся лобом об гілку яблуні, ледь очей не повибирав.

Впав на коліна, але підводитися не став.

Над Кукурічками падав густий осінній дощ. Холодний, бо ж надворі стояв жовтень. Лив, як із великої балії, наче зачинав другий потоп. А серед того дощу, під його немилосердними струменями посеред старого саду стояв на колінах геть змоклий простоволосий Іван і, простягши руки до хмарного неба, благав:

— Господи, пошли мені хоч ще раз побачити таково, як я бачив, тую Таумі, чорну пантеру. Я тебе шануватиму, Господи, й маму слухатимуся, і крижа[9] на татовій могилі файного кам’яного справлю.

Його знайшла мама Панаска геть мокрого. Майже задубілого. Доки вела до хати, щоб передягти і гарячим чаєм з малиною (перше діло од простуди) напоїти, Іван цілував їй руки і бурмотів щось нерозбірливе.

«Тобі добре, Миколаю, в тій землі лежати, — думала мама Панаска. — Спокій, ни дощу, а ни хвилювання, ни волнєнія, ни переживанія, а ни содроганія. Прийшов, десь там наваландався, умер. Порєдок. А мині з таким-от мучся. А як я умру?»

Довго сидів переодягнений Іван на ліжкові й дрижав, як самотній покинутий цуцик. Потім слухняно пив малиновий чай вприкуску з маминими причітаніями, молоко з медом та маслом, огидне, ніби хто в нього тлустих черваків накидав. Меду, знав, Нюрка-дзюрка принесла. Пользительний мед, хай. Добра Нюрка, якраз та й згодився медок. Тре пити, бо вмре, то як чорну пантеру побачить, ни проситимеш маму, аби око в труні одкривала…

І таки зміг Іван побачити Таумі — цілих три вечори підряд.

І кожного разу була вона в иншому платті — то довгому і білому, аж до п’ят, али з голими пличєма, то коротенько-сороміцькому…

«Йолі — палі, тралі-валі, то скико ж їй, бідній, грошви тре тратити на тую вдяганку, — подумав Іван. — Зо дві корівки та зо три свинки вигодувати тре, щоб такеє багацтво купити, не те, що моя куфайка чи маринарка».

І дивився, дивився, і все видів.

І як вона щось там казала не по-нашому — чув. І бачив, як довгоногих безсоромних дівуль вітала та корону їдній з вищіреними, як у молодої Митрової кобилки, зубами на патлату голову натягала. Тая блискуча корона личила дівулі, як сусіцькій корові хомут. А Таумі дівулю ще й цьомкнула, та коли неїне лице у тилівізорі зробилося великим, то раптом так виразно підморгнула. Іван аж підстрибнув — тож моргає йому, Іванові, він те добре угледів. Око в Таумі велике, блискуче, ціленьке озеро геньби, а по ньому, десь у самісінькій глибині, Іван те добре вспів побачити, білі гуси плавають. Та ни гуси, а теї птиці, що з довгими шиями, либеді, оно як. І в кожної корона, у сто раз ліпша, ніж дівуліна, на голові. Пливуть вони од Таумі до Івана.

Іван задоволено засміявся.

Солодко лоскотало щось йому груди, а в штанях щось ворушилося, мовби туди великий мурах забрався.

«Мураше-мураше, рудий рудьку-незабудьку, пташе, ни тривож душу, з’їж гнилу грушу», — подумки замуркав Іван.

Йому було добре, він почувався на сьомому небі блаженства, навіть коли Таумі зникла. Хай. Ни кожному парубку такая красавіца моргає.

— Це було пряме включення фіналу конкурсу «Суперкрасуня України», — сказала чужа дівка з качалкою в руці з тилівізора.

У цей час доволі стомлена за ці дні Таумі Ремпбелл сходила зі сцени київського палацу.

Вона відіграла свою виставу. Пережила за ці дні дві спроби прямого підкупу.

«Ви не розумієте, п’ять мільйонів доларів буде вам перераховано негайно, — казав товстенький, коротко стрижений нахаба. — Або й налічкою. Як хочете, якщо через митницю провезете. Моя ж все одно ліпша, ніж ця… ну, що вам нав’язують…»

Цьому перекладав його особистий молодик з холодним-холодним поглядом.

— Не бійтеся, він надійний, надійніше не буває.

Інший казав чистісінькою англійською: ваші умови, міс Таумі?

Вона вже знала: «суперкрасуні» — доньки і племінниці впливових чиновників, коханки багатих бізнесменів. Конкурс до справжнього конкурсу краси стосунку не мав, але вони спробують зіштовхнути той, інший конкурс. Якщо ж не пощастить, то… То амбіції коханок, доньок, племінниць, внучок — все одно вже задоволені. Хоча й не всі, хтось мусив виграти, а хтось програти. Але є й інші ігрища. А грошей їм чомусь справді було не шкода.

— Тут, у цій країні, між багатіями, як мені сказали, проводяться всілякі змагання, в тому числі й на таких конкурсах, — посміхнулася всюдисуща Ніколь, яка таки вміла здобувати необхідну інформацію. — Мені один тутешній колега сказав, що на їхньому жаргоні, цих скоробагатьків, головний приз називається «Моя кобилка прийшла першою».

«Я не помилялася щодо перегонів», — стомлено подумала Таумі.

Все ж вона дещо зробила для справедливості. Вона, котра знала, якими неймовірними зусиллями, важкою працею дістаються успіх і гроші. Таумі зробила все, аби переможницею стала все ж найгарніша з тих тридцяти двох — і за обличчям, і за фігурою, за вмінням триматися на сцені й демонструвати хоч якусь ерудицію. Вона сперечалася з членами журі й бачила, як у їхніх очах прокидається гідність і зростає повага до неї. Вона розуміла, що розчарувала містера Васковскі й компанію. І все ж вона була не лише стомлена, а й задоволена. Хоча б частково.

Для цього Таумі використала все, що було їй доступно — свій авторитет, знаменитість і навіть шантаж, коли в якийсь момент заявила, що «покидає це шоу». Організатори таки побоялися скандалу.

За ці дні Ніколь і охоронець Джордж за допомогою місцевого журналіста, котрий, здається, закохався в її прес-секретарку, знайшли таксиста, який знав відносно добре англійську мову. За чотири тисячі доларів він згодився відвезти супермодель куди завгодно, повезти на екскурсію в будь-яку глуху місцину. Десь на Полісся, окей, чому б і ні?

Мандрівка почалася у вівторок. Таумі вдяглася у чорні шкіряні штани, легкі елегантні чобітки, що закінчувалися перед колінами і були обрамлені по боках вигадливим візерунком, а зверху ще й зав’язаними у вузлики маленькими кульочками-помпончиками. Теплий светрик хоч і був простим на вигляд, але дорогущим. Поверх нього була накинута коротка шкіряна курточка, а на руки натягнуті тоненькі, теж шкіряні рукавички ціною десять тисяч доларів з якогось екзотичного латино-американського звіряти. Таумі не знала, куди вона їде, у яку глушину чи місцеві джунглі. Але допустити вдягтися сяк-так не могла. У дорожню сумку вона все ж поклала на всяк випадок дві осінні сукні, три блузочки, кілька трусиків, нічну сорочку і, звісно, набір кремів та парфумів, не кажучи про зубну щітку й пасту. Сумка виявилася доволі важкенькою, тут їй піднесе до таксі Джордж чи Івенн, але там, куди вона їде? Дарма, сказала собі Таумі, добровільні носильники завжди знайдуться, надто за долар-два, те вона знала з власних подорожей до всіляких екзотичних країн — Індії, Єгипту, Мексики, Бразилії… У цій країні все ж жили білі, хоча, як її попередили, трапляються випадки расизму і ксенофобії. Ну, так, їй кортить взяти з собою хоча б одного охоронця, але ж умова бісового Джавіртана — їхати самій, самій-самісінькій, шукати черепа білої відьми (яке ідіотство!) теж самій, інакше оте місце, де він чекає, не відкриється при чужому оці. Дикунство! Авжеж, дикунство. І вона сама стає дикункою, на все це погоджуючись. Але… Не те, щоб вона боїться того Джавіртана і його слуг (чи таки боїться?), не те, щоб у все це повірила, але… Таумі з дитинства жив дух авантюризму, жага до пригод, вона їх зазнала чимало, з коханцями й без них. Якщо вона обрана Таумі, королівської крові, нехай і в хтозна-якому поколінні, якщо її справді захищає дух великої Туммі Маліколоне, то чого боятися, все буде добре, вона знайде той проклятий череп, привезе його магу, котрий тішитиметься владою над цілим світом (ха-ха!), а головне, дасть їй спокій.

«Все буде окей», — сказала Таумі.

У внутрішній кишені курточки лежав гаманець із крокодилячої шкіри, а в ньому чотири тисячі доларів. Ще один гаманець затаївся у сумці. Була й кредитна карточка, правда, її попередили, що тут, у їхній провінції, навряд чи можна буде нею скористатися, як і доларовими чеками. Турботлива Ніколь всунула й пачку місцевої валюти, цих, як їх, о, гривньяс.

— Сподіваюся, мене не пограбують, — пожартувала Таумі.

— Слово «долар» тут для них магічне і, гадаю, вас охоронятиме, — всміхнулася Ніколь. — До того ж вас захищатиме паспорт громадянки США і ось цей папірець, де сказано, що ви почесна гостя керівництва цієї країни. А ось посвідчення посла миру Організації Об’єднаних Націй.

— Дякую, — сказала Таумі.

Ніколь не вельми вродлива, бо яка жінка візьме собі вродливу прес-секретарку, все ж була сповнена якогось дивного притягального шарму, і це не раз прислуговувало її шефині. Ніколь сама мала чимало коханців за свої двадцять вісім, але коли їх, хоч і рідко, не було в Таумі, задовольняла її анусні примхи. Можливо, тому, на відміну од попередніх численних прес-секретарок, трималася на цій посаді (втім, прес-секретарок і прес-секретарів було троє чи четверо, залежно від того, як їх там рахувати) вже чотири роки, до того ж її платня зросла більш як удвічі.

Ніколь і Джордж похмурим осіннім ранком супроводили Таумі крізь чорний готельний вхід (біля основного й тут чатували папараці) у бокову вуличку, а звідти до таксі. Таксист виявився молодим і доволі міцним на вигляд хлопцем, і це порадувало Таумі. Вона дістала з бокової кишені сумки карту цієї Юкрейни і пальчиком з довгим, сріблястого кольору нігтем окреслила коло на північному заході країни. Сказала, що десь там є населений пункт, у якому їй конче необхідно побувати. Назву його вона начебто забула, та має пригадати, там знаходиться місцевий знахар, до якого їй рекомендували звернутися.

— Ноу проблем, — сказав таксист, якого звали Борис. — Повеземо, куди скажете. Ми будемо там ночувати?

— Ні, — відповіла Таумі. — Ночуватиму я одна. Ви ж поїдете назад. Гадаю, вас попередили, що про поїздку нікому ні слова. Мені б не хотілося вас додатково попереджувати…

— Уже зрозумів, — сказав Борис.

Він глянув і собі на карту.

— Отже, поїдемо до Житомира, — показав на карті. — Далі повернемо на Коростень, а там — Сарни, Ковель, ну й куди скажете. Годин за п’ять-шість доберемося.

Машина рушила київською вулицею.

«Ще не пізно вернутися, — подумала Таумі. — Я зможу сказати тому навіженому, що ніякого черепа не знайшла. І нічого він мені не зробить. На мій захист стануть значно могутніші сили. Чому я здалася, погодилася, піддалася на шантаж? Злякалася? Я, Таумі Ремпбелл? Ні, справа не в цьому? Тоді в чому ж? Я вірю, що череп існує?»

…Мандрівка закінчилася у вівторок надвечір.

Був шлях майже через всю північну поліську Україну. Таумі дивилася із свого заднього сидіння на вкриті золотом і багрянцем ліси побіч дороги, з яких ще не зовсім пообпадало листя, і її дедалі більше огортав якийсь дивний спокій. Не тривога, як мало би бути, а спокій. Наче вона їхала знайомими місцями. Їхала додому. Додому? Дивне відчуття. І все ж воно було й огортало свавільницю Таумі дужче й дужче з кожним подоланим кілометром.

Пообідали в придорожньому ресторанчику за Сарнами, де на Таумі дивилися, мов на диво дивне. Втім, гостя їла небагато, шматочок відвареного м’яса, салат (скривившись при цьому) і здивовано перепитала Бориса:

— Це називається апельсиновий сік?

— Місцевого виробництва, — сказав Борис і пішов питати, чи нема у них березового чи журавлинового соку. Журавлинового не виявилося, а березовий був такий, що, спробувавши його, Борис зрозумів: Таумі пропонувати не варто.

Двічі їх спиняли даішники. Але магічні слова «посол ООН» і посвідчення та запрошення як «гості Президента України й уряду України» все ж справляло враження. Хоча сержанти дивувалися — чого ж така персона не їде в урядовій машині, а на якомусь старому «Мерседесі»-таксі.

— Таке законне бажання посла, — відповідав Борис, хоч і сам майже нічого не розумів. Але заплачено, то й заплачено.

Він взагалі волів не задавати багато запитань, а оскільки йому знайшов цей підробіток приятель-журналіст, то нічим не переймався. Приватником-таксистом був лише другий рік, вибити ліцензію коштувало чимало часу, нервів і хабарів. До цього працював у патентному відділі одного науково-дослідного інституту (звідки й знання мови, яку на додачу до інститутських знань вивчив майже самотужки), потім після скорочення пізнав, що таке бути безробітним і продавцем на ринку. А тут, як мовиться, вороні, чи то пак таксисту, Бог послав шматочок сиру. Та ще й чималий, про який він, звісно, не скаже податківцям.

За Ковелем, об’їжджаючи який, Борис попередив, що до кордону лишається кілометрів шістдесят, Таумі стала пильніше придивлятися до назв населених пунктів. Борис називав їх, навіть пробував перекладати, як би це звучало англійською. Але чим далі, тим більше на зміну спокою, що досі огортав її, до Таумі приходив, стукав у скроні й серце відчай. Ніякого передчуття, куди їхати, у неї не було. Ніщо не підказувало, не підштовхувало.

«Що ж робити?» — спитала себе Таумі.

Вирішила — приїде куди завгодно й там спитає, чи не похована якась місцева відьма. Може, треба звернути кудись із цієї, хай і поганенької, але хоч віддалено схожої на справжню дорогу траси? І Таумі прийняла рішення: наступний поворот, дорога направо — їхня. Так і сказала Борисові.

— Окей, — згодився він.

Він і звернув, перепитавши: «Тут?» Таумі кивнула. Машина звернула з траси. Але більш-менш доброю дорога виявилася лише до найближчого села. Далі була трусанина по розбитій напівшосейці, бруківці. Кілька разів Борис запитливо обертався до Таумі. Вона жодного разу не їздила такою жахливою дорогою. З сумом дивилася на переважно бідні хатки, чимало з яких були явно покинуті своїми мешканцями і зяяли сліпими, вибитими вікнами, на замурзаних дітлахів обіч дороги з величезними баюрами, на журливі постаті зодягнутих у куфайки і «станіки» дідів і бабусь, що стояли біля хвірток, спершись на них або на костур.

«Кого і що виглядають ці люди?» — питала подумки Тумі.

А потім спитала і вголос.

— Можливо, свою долю, можливо… Бога, — відповів Борис і всміхнувся. — А може, посла миру ООН.

— Ви справді так вважаєте? — Таумі аж торкнула Бориса за плече.

— Даруйте, я пожартував, — чомусь злякався, судячи з голосу, таксист.

За четвертим селом по цій хисткій, трясовитій дорозі Таумі побачила дорожній знак зі стрілкою і написом. Спитала, що там написано.

— Кукурічки — сім кілометрів, — сказав Борис.

— А що таке — Куку… Кукур’їчки? — поцікавилася Таумі.

— Напевне, назва села, до якого сім кілометрів.

— А що означає — Кукур’їчки?

— Куроу,[10] — сказав Борис. — Від цього слова. Якби вам сказати… Пом’якшене, ніби дитяче значення. Мовби кукурікають маленькі півники.

— Поїхали в Кукур’їчки, — вирішила Таумі.

Борис слухняно зупинив і розвернув свого старенького перефарбованого «мерса». Та ледве вони проїхали якусь сотню метрів, як перед машиною промайнула сіра блискавка.

— Наrе![11] — по-дитячому захоплено вигукнула Таумі, аж Борис обернувся.

— Авжеж, хейє, — сказав. — Тут ще вони, виходить, залишилися.

Заєць зник у лісі.

«Це добрий знак», — подумала раптом Таумі.

А ще через кілометр-півтора вони побачили колючого клубка, який поволечки чалапав через дорогу. Довелося Борису різко гальмувати.

— Hedgehog![12] — заплескала в долоні Таумі. — Можна, я вийду?

— Звичайно.

Таумі вийшла і схилилася над колючим створінням, котре вмить перетворилося на справжній клубок з голок.

Непідробним захопленням світилися знамениті очі свавільниці Таумі. Вона навіть підняла руками в рукавичках їжачка. І подумала: це був би класний знімок. Таумі Ремпбелл з їжаком на долоні! Де ви, папараці? Треба було взяти, як вона могла не здогадатися взяти з собою фотоапарата? Втім, вона фотографувала тільки колись, у юності. Давно вже фотографували і тиражирували її світлини в різних ракурсах і позах, в різних місцях і країнах, на подіумі й поза ним, у містах і на морських узбережжях, в замках і біля підніжжя різноманітних пам’ятників. У розкішних сукнях і костюмах, напівроздягнуту, а то й зовсім голу. На її тіло, усмішку, погляди, жести полювали сотні, тисячі фотокамер. І ось вона просто стоїть з їжаком в руках. Просто стоїть серед чужого лісу, поряд з водієм таксі з доволі інтелігентним обличчям. А чи не взяти цього юкрейнського хедьтьхога з собою? Він би бігав по якомусь із її маєтків, скажімо, у Флориді, де живуть собаки, білки, мавпи, риби, навіть змії і крокодил, а їжака нема. Він би нагадував про цю далеку країну і цю лісову зустріч. А можна було б подарувати його Маріонеллі. Вона сентиментальна, її управителька.

Наче почувши ці думки, їжак сердито пирхнув.

— Та ти гніваєшся, хлопче, — сказала Таумі. — Не хочеш ліпшого життя? Чи, може, ти дівчинка? Ти любиш, як і я, свободу?

Вона опустила їжака на узбіччя дороги. Хотіла побачити, як він розклубочиться і подріботить. Та, мабуть, цей їжачисько вже зазнав людської чи звіриної підступності, бо розкриватися не хотів.

— Ідемо, — зрештою посумніло сказала Таумі.

Та коли сіли в машину, їжак таки розкрився, наче почув, а може, й відчув, що небезпека минула. І побіг собі до кущів.

— Ось так, — невідомо чому сказала Таумі.

Через якісь хвилин двадцять вони побачили праворуч цієї лісової, сказати б, з елементами асфальту, дороги стовбець з прибитою на ньому перекособоченою табличкою «Кукурічки».

— Кукур’їчки? — спитала Таумі.

— Авжеж, — відказав Борис. — То вам сюди?

— Здається, так, — сказала Таумі.

«Будь що буде, — подумала вона. — Далі я не поїду. Авантюра так авантюра. Чому б не Кукур’їчки?»

Вона попросила Бориса довезти її до адміністративного центру цього села, якщо такий тут є, і насамперед дізнатися, чи є тут хтось, хто б володів якщо не досконало, то хоча б пристойно інгліш?