Іван і Чорна Пантера

XIV.Іван — Таумі

Про появу в Кукурічках Таумі Ремпбелл Іван довідався вранці од сусідки Марини. Рано-раненько Марина прибігла і ледве до хати вступила: ой, тітонько Панаско, а чи ви-те чули про дивну-предивну новину, та таку новину, що й в Кукурічках наших не чувано-не бачено-не гадано, ой би, сама не повірила, кобись од Уляни Стрейчиської не почула, а потім і не побачила. То ж ци знаєте, що до нас якась чорна пава приїхала, ну чиста негра, правда, Уляна каже — гей би не зовсім чорна, а мовби там’о, чоколядом обмазана, ну, так і сказала — чоколядом, бо не зувсім чорна, і каже, бачила, як коло дирехторської хати, де той пузатий Жорик живе зі своїми двома вчительками, то машина-таксувка спинилася, ну й шофйор вилазить, каже, а за ним і тая чоколядниця. Усенька в шкіряне зодягнута, ну як ото в кіно теї, що в гістапах наглядальниць показують, талько без гарапника. І до хата йдуть, а там дирехтур і дирехтуриха Сонька баньката виходєть, а потам і Зіна, Жоржика полюбовниця, котру Сонька ци то вдочерила, ци приручила, альбо як у селі кауть, навмисне в хату взяла, щоби всіляким зіллєм напувати та мухоморчиками годувати. Тико скажу вам, кумонько Панаско, скажу вам, не видко, щобись тая Зінка приєджа зі світу сходила. Бабера нічо, ну не такая ж худюща, як ота Нісманова вчительша, Льонка чи Лінка, Бо їх там відає. А ото Лєнсєйчик Мартошин казав, сам бачив, як недавно у лісі вчителька тая самого Ростіка Муравля духопелила. Той, каже, бачив, бо ж по трускавки лісові ходив, то угледів, на учілку накинувся, ну, Ростік, то ж такей кобиляка, що любу поборе, а з тюрми, певно, на бабське добро голодний вийшов. Ой, то вона єго відлупила, що Ростік зігнувся, на траву впав, мо’, там і досі лежить, мурахи доїдають, бо ж у селі не видко єго. Ну, там ще, казала Мартоха, ваш (стишено) Іван був. Мама Панаска — ти що, Марино, перехрестись, Іван до баби й не підступиться, а на тую вчилку молиться, бо ж нащось єму аглицька мова тре. Ну-ну, тітко Панаско, знаємо ту аглицьку мову — Марина. Али ж ви мине геть з толку збили, вже й забула, що я казала. Ой, та про ту приїжджу, що як ніч темна, ну не зовсім ніч, а присвіток, бо ж ото чоколядна. То Уляна каже: щося там побалакали, потому до Зінки-вчительши пуйшле. Мо’, які родичі неїни. А мій Володько, як почув: якеї родичі, то ж, певно, їм перекладачка потрібна. Бо ж приєджа, певно ж, ні бум-бум по-нашім, по-кукуріцьки. Ну ме обсуждаем, а Володька сміється — ви ще, бабо Уляно, каже, скажіть, що до Кукурічок ота, що в Києві було, по тілівізурі показували, ну він же казав, як звати, Володько, ни наше якесь імення, язика мона поламати. Що вона, каже, тая мондель, точно, моделька, так і сказав, до Кукурічок приїхала… Ну, сміється окаянець з бабів дурних, мусила по загривку тріснути. А він регоче — тож типерка, каже, у Кукурічках моди всяки показуватимуть, тико тре по наших калюжах дошки прокласти, щоби дівкам було по чім ходети. Ну, я вже й сама почала сумліватися, ци дєдина Уляна ни бре, али ж цікавість взяла. Кажу до Володьки, як Уляна пуйшла, пуду в бар, мо’, там наш батечко застрєг. А він — та нє, він, певно, уже з тою моделькою любов крутить, а мо’, у барі в Руського чи Круцихи коняком єї поїть. Ну, не зараза же, хоть і рідний син, абись школу швидше, лобуряка, кінчав, казала ж мому охвермі, що не тре у сорок літ родити, бо будєк виросте.

Мама Панаска: та гріх вам, кумо, на дитину свою таке наказувати, хлопчисько тріньки там шалапутний, оно які гицелі у Моривників, чи в теї ж Круцихи, а ваш і до техніки нахиляний, казали ж, мациклєта сам склав, а що хлопець веселий, то й дівки таких люблять. Ви-те но ліпше про тую чорну, чоколядну гостю.

Ну й Марина захихотіла та стишеним голосом (Іванові, що ще у ліжку вилежувався, довелося добре вуха нашорошувати) розказала, як їй стало інтересно, муляло — чо ж то за гостя у дирехтура чи в тої полюбовниці Зінки. То й сказала Володькові, що батька йде з бару витягати. Син, правда, казав ув ответ, що ни в якому барі таточко не сидеть, а в кума Тараса Бусика, бо ж той свиню заколов, до приїзду сина з невісткою готується, їм нарешті внуків мають показати, чи то синових, Андрієвих, чи то, кажуть люде, од першого неїного чоловіка, теї невісточки, ци то нагуляних, бо вже їдне й до школи пуйшло. Ну, Тарас нібито й пригласив мого помагати, а може, гаспид, і збрехав, випити, лигнути на дармовинку схотілося та ще й з свіжою шкваркою. Ну, я й сказала, вела Марина, що до вечора не міг би отако в Вусиків стриміти, певно, ще до Руського долизувати поваландався. А сама прибралася, бо ж нивдобно у куфайці показуватися перед чужеї очі, то й побігла нібито до Бусиків, ци то до бару, а там і на гиншу вулицю звернула. Біля директорської хати никогісько, али з літньої кухні чути — запахи доносяться, ніс у мене, кумо, ще з теї пори не зіпсутий. Ну, я пройшлася, до Руського заглєнула, мого окаянця ни було, до Бусиків йти не теє, бо ж подумають, що на чарку й шкварку напрошуюся. То я назад мимо Жорикової хати й прошкиндиляла. Ну й, скажу вам, кумо, не прогадала. Бо ж якраз, як до двору підходжу, тут з їхньої бані й випливає тая пава. У халаті такім цвітастому, волоссє по плечах розсипане, тоже чорне, як вороняче крило. Не збрехала Уляна — чорна-чорнюсінька, гейби на шашликах закопчена, красіва, ніц не скажеш, тико худа, не скажу — як тичка, бо якесь мнєсо таки є, али більш на штахетину, ніж на дівку, схожа. А за нею з бані — щоб ви-те думали? — Зінка-вчительша, тоже видко, викупана, а мо’, й тій гості дупу намилювала, а то й хтозна-що там, у тій бані робили. І до хати попливли обоє, ну, я за дерево стала, бо ж нивдобно, скажуть —

спеціятельно видивлююся на заморську красоту, а я ж, мона сказати, случайно, чоловіка шукаю, од білої гарєчки спасаю.

— І всьо, більше ніц не бачили? — спитала Панаска.

— Та нє, бо ж у вікно заглядати не станеш, та й уже звечоріло добре, якби на дворі у дирехтура не світилося, то б і не побачила ніц. То я й додом вернулася, а там моя зараза вже на ліжку хропака дає, носюрою рулади висвистує. Я вже й будити не стала, думаю, завтречки випишу по перше число, бо як п’яний, то й дурний, ще синяка, як літом, поставить, а сьоннє, як прочумається, то вже в мене своє получить.

— Я ж бо думаю — чули, що звірина цеї ночі вироблєла? — Мама Панаска була не на жарт стривожена. — То ж не дарма так пси гавкали, вовки вили і ще якесь ревло, що аж мороз по шкіри йшов. Нивже ж то якась недобра гостя до нас прителющилася? Ой, Божечку, нивже ж відьма? Кажуть, вони, теї упиряки, всяку личину приймати вміють.

— А точно — певно, відьма!

Марина сплеснула руками, тоді об поли вдарила, очі в неї забігали, а на лиці жах просіявся.

— Ой, побіжу, кумо, тре глєнути, ци ж у корови молоко не пропало.

Жінки з хати вийшли, а в Івана серце дедалі дужче заходилося од почутого. Боженьку милий, нивже ж ти послав у Кукурічки тую, про яку стильки передумав та вимріяв, яку виглядав, як з неба янгола-рятівника, знаючи, що він все ‘дно не прилетить… А бач, янгол його спустився на землю, зіронька в Богом забутім селі засвітилася.

«Нивже Таумі?» — подумав Іван і боявся повірити свему щастю.

Він схопився з ліжка та так швидко, що ледве не впали його широчезні домашні труси. Та Іван їх підтягнув, натяг штани і почав прибиратися. Найперше належало поголитися. Іван боявся відкритої бритви, котра лишилася ще од першого покійного чоловіка мами Панаски. Він не міг уявити, як цією, схожою на добре загострений ніж штукою можна торкнутися щоки чи підборіддя й не порізатися. Боявся і бритви з одним чи двома лезами — вони теж були підозріло гострі, а тому небезпечні. Після кількох порізів колись, ще в юності, Іван самолічно повикидав бритви й леза. У землю за хлівом закопав. Пробував носити борідку, та вона чомусь на цапину скидалася. Зрештою сестра Нюрка купила йому на день народження електробритву, яка служила йому вірою й правдою вже чи не десятий рік. Тим більше, що брився Іван раз на тиждень — у суботу ввечері чи в неділю вранці та перед великим святами, як то Різдво, Водохреще, Благовіщення, Великдень, Трійця, Петра й Павла, Спаса, ну й ще кілько, про які йому нагадувала мама. А що палікмахер з нього був абиякий, на щоках, підборідді, під носом лишалися клапті щетини, до того ж до розетки Іван скрадався, мов до ворога, перш ніж бритву увімкнути, то мама рішила — хай вже ліпше Маринин Женік чи Улянин син Тарас Івана раз на тиждень побриють. Все ж сусіди й родичі. А то й швагро, Нюрчин, якщо навідувався у неділю. А тепер і Володько Маринин міг прийти і сказати: «Ну, дядьку Іване, устроїмо бритвену екзекуцію?»

З Володьком Іван влаштовував гру — вдавано лякався, ховався в другій кімнаті, а то й через вікно вилазив. Хоч насправді бриття того ні тріньки не боявся, ну, може, ледь-ледь, навіть любив, як бритва коло вуха джеркотить, як пчілка без жалка, жужукає. І щоку лоскоче. Іван ще й підсміюється: хі-хі, лоскітно. Володько, ти того, помаліше, жартує, бо борода моя полетить, не зловиш, хе. Ну, теперика мусив сам бритися. Бо ж Володько в школі, батько єго, певно, хропака досі дає та з перепою вчорашнього й руки труситимуться, то ще, чого доброго, поріже. Нє, хай, сам. Ци він не мастак, раз до дівки та ще якої збирається!

Проте зирнув Іван у зеркало й засумлівався. Ни така вже й велика борода у нього за ці два ци три дні виросла. То ж казав Руський, що в нього модняцька щетина, дівки таких люблять. То чом би й гамериканці не полюбити, коли то вона типерки у Кукурічках? А як ни вона, то на чо й старатися?

Так думав Іван і подобався собі бородатим (ну трішки, ну кущики стримлять, али ж модно) все більше й більше. Али другий Іван десь із-під припічка, а мо’, з-за образків (нє, ліпш з-за печі) озвався докірливо:

— Лінивий ти, Іване. Навіть для гамериканської пантери ни хоч постаратися.

А мо’, промовлєв тато Микола, альбо єго дух, що з хати, певно ж, досі не вивітрився…

Та Іван сказав другому Івану, вредному, як павук над ліжком, що от-от вночі впаде на Йвана:

— Вона може й поїхати, я не зобачу, а казали ж мама, що як ни полюбить на брудно, то на чисто трудно.

Все ж якщо не голитися (ну, Іване, хай бу, Іване, сказав собі Іван), то хоч добре вмитися — так він вирішив. І на подвір’ї, коло прилаштованого на стовпці умивальника Іван добряче похлюпався, старанно тер щоки й шию.

— Що сталося, Іване? — спитала мама, котра визирнула з-за хати.

— А чо сталося? — розважливо відказав Іван. — Що мені замурзаним ходити? Вмиваюся, то й умиваюся.

Мама підійшла, стала зовсім поряд, й Іванові захотілося хлюпнути на себе уже відро води. Та в умивальнику вода вже кінчилася, то й умивачка Йванова мусила кінчитися.

— То, мо’, до Тамарки надумав таки піти?

— Чого б то серед будного дня?

— А як надумав, то й ходи…

Мамин голос був поблажливим. А й правда, минулої неділі навідувався Тамарин сусіда й родич дядько Митро. Нібито маму Панаску провідати, ну, казав, до родичів у Кукурічки навідувався, дай, думаю, і до Панаски заглєну. Ну, хитрий дядько Митро. Бо слово за слово, та й перекинулася мова на сусідку Тамарку, до якої, таки правда, Іван в кінці весни приходив буцімто свататися.

— Ну, мона й того, Іване, — сказав Митро. — Дівка ж пропадає, хай і не зовсім путяща, али зате роботяща. Ви-те би вдвох і надумалися, і діло склали. Я й тобі ж, і Тамарці не чужий чоловік, то кепського діла не нараю. То як, Іване, прийдеш?

Не Іван, мама запевнила — аякже, обязательно прийде, та ж збирався ото, та альбо дощ, альбо робота, а Тамарку Іван пам’ятав, чом би й нє? А раз пам’ятав, то й прийде, хоть би й на ту неділю.

«Молотіте, мамо, молотіте, хай полова розвіється», — подумав Іван десь чуваними словами.

Він-то ни забув Тамарки, али що поробиш, як ото з тілівізора чорна пантера визирає та Іванові підморгує. Іван подумав, що тре буде пояснити мамі, чого ото надумав костюма вдягати празникового. Спершу хтів таки збрехати, що до Тамарки піде, хай не свататися, то провідати. Та маму дурити не годилося, ще прищ на язиці вихопиться чи на руці бородавка.

То сказав, що в учительки Зіни Антонівни має ниньки геньби екзамена здавати. То й мусить вмитися і придягтися.

— То як до вчительки йдеш, хоч би бородєку поголив, — сказала мама.

— Та я, може, зусім з бородою ходитиму, — пообіцяв Іван. — Як волицький батюшка, такую одпущу і тоді в монахи запишуся…

— Я тобі дам у монахи!

Чутно, що мама Панаска начеб перелякалася. А Іван подумав, що монахом і не кепсько бути, сиди собі та пузо почухуй, він сам у кіні бачив. Ну, там, може, кадильницю батюшці піднеси.

«Молитва», — підказав хтось Іванові.

Молитов Іван знав мало, сяк-так «Отче наш» проказував.

— То, Іване, тобі не пузо чесати, — сказав Іван вголос і, пирхнувши, як кіт, пішов до хати по рушник.

І ось прибраний і напахчений тройним дікалоном, мало ни цілою блєшкою, вилитою на лице й маринарку, стоїть Іван перед шкільними ворітьми. І диво стається — найбільше диво в світі, яке могло статися на цій грішній планеті. Із дверей школи з’являється Таумі, чорна пантера, вся в костюмі із чорної шкіри, тико на шиї білою косинкою пов’язана.

Іван думає раптом, чи не червоні в нього очі.

Коли вже зібрався, то сів на колоду коло порога. Колода невеличка, й Іван любив на ній сидіти. Хоч мама давно казала із затятою упертістю пару раз на тиждень, що колоду треба прибрати з-пуд порога, Іван так само затєто відказував, що колода ни пуд порогом, а збоку. Мама спробувала було її підняти, та не змогла і ще зо два дні нарікала, що надірвалася, а все винен у тому непутящий син.

— То я непутящий? — обурювався Іван.

— Авжеж. То ж не Маринин кіт, — одказувала мама.

«Мамо, я таки непутящий», — подумки визнав тепер Іван, присівши на колоду.

«Куди я йду, мамо?» — то була друга думка, вже із знаком питання.

Мама не почула його думки-запитання, й Іван… Іван заплакав. Од свого безсилля зрозуміти щось таке, що він збагнути не годен, а треба би було. Од того, що світ став мовби більшати і сам Іван одсунувся од того Івана, котрий збирається йти до якоїсь там чорної пантери, а той, у свою чергу, від Івана, який переповнився жалем за самим собою і своєю непутьовістю.

Зрештою, Іван подумав, що плакати мона довго, цілий день або й більше, а пантера тим часом зникне з Кукурічок. Поїде й випарується. Або спершу випарується.

— Куку… ку-ку… — сказав Іван уголос і підвівся.

Мусив ще раз вмиватися, бо сльози могли замерзнути на щоках од страху, який сидів усередині.

— Куди ти, Іване? — почув мамин голос. — Таки до Тамарки?

— Еге ж, до Тамарки, що ходить без маринарки, — сказав Іван. — Передам два мішки привітів од вас, мамо.

— Ой, Іване, щось мені не віриться, що ти до Тама…

Іван так швидко побіг, підстрибуючи на ходу, що мамині слова не змогли залізти до його вух. Точніше, застрибнути на бігу. Особливо останні. Щось там про кашу у Йвановій голові та його даремну любов до учительки.

Ондечки й вона, Зіночка Антонівна, виходить зі школи з чорною пантерою. І пан директор Жорик Семенович, і його жінка.

«Я сплю», — подумав Іван.

І що б зробити, аби не просинатися, подумав далі.

Таумі підходила до шкільної хвіртки. Ворітець, що разів сотень дві-три (туди-сюди) скрипіли за день — натужно, зойками під руками малих халамидників.

«Коби ж то знаття, що приїде ця пані, ця маркізеля, — подумав Георгій Семенович, — то ж хіба б не пофарбували ворота? А тре, тре було ще перед першим вереснем».

Таумі наближалася до бідно вдягнутого чоловіка, котрий дивився на неї… Дивився на неї так, наче поглинав усю, й усю цілував, здавалося, не лише очима, а й усією своєю поставою — широко розкритим ротом, руками, торсом у костюмі з синтетичного матеріалу, що ніколи не м’явся і якого не треба було ніколи й прасувати. Таумі не раз бачила обожнювання в чоловічих очах — нею захоплювалися й мільярдери, й бідняки в африканських чи латиноамериканських містах — але такого сяйва захоплення й обожнюваності — наївного, начеб божевільного і в той же час такого, що брало її на крила — Таумі ще не бачила.

— Хто це? — спитала вона в Зінаїди.

— А, це той, ваш фанат у Кукурічках, — відповідала Зінаїда, — про якого я вам учора казала.

— О, як він дивиться! Що ж йому подарувати?

Таумі Ремпбелл мацнула до сумочки. Лишилася одна-єдина її маленька світлина. А поруч один з її талісманів — фігурка святого Ієроніма на колінах з піднятими над головою стуленими долонями рук… Таумі взяла й фотографію, і талісман — і простягла Іванові. Іван спочатку аж сахнувся, а потім жадібно схопив обидві речі. Цілий потік англійських слів ринув з його вуст. Слів, які він прагнув запам’ятати за ці місяці навчання.

— Lose… lord… girl… love… lullaby… braid… brave… meagre… purer… smile… mirror…[14]

І ще багато говорив-промовляв Іван, обличчя його натхненно світилося.

— Що він каже? — спитала Таумі у Зінаїди. — Що каже цей чоловік? Чому цей потік слів? Що він означає?

— Він радий вас бачити, — відповіла Зінаїда. — Дуже радий. Тому так багато слів.

— Він адекватний? — голос у Таумі був трохи зляканим.

— Абсолютно, — сказала Зіна. — Він абсолютно адекватний, міс Таумі. Більше грає. Такого собі Keak-minded.[15] Imbecile.

По правді, Зінаїда Антонівна сама не була впевнена у повній адекватності Івана. Особливо сьогодні, в цей момент, перед Таумі Ремпбелл. Але вона хотіла, дуже хотіла допомогти Іванові. Навіщось хотіла.

«Він же мене порятував», — подумала Зінаїда на своє виправдання.

Іван у цей момент, завершивши нарешті свій англійський словесно-проносний потік, бухнувся перед Таумі на коліна й припав лобом до землі.

— Що мені робити? — спитала Таумі Зінаїду. — Це що, такий місцевий ритуал?

— Так, — несподівано для самої себе підтвердила Зінаїда. — Це такий ритуал. Дайте йому поцілувати свій чобіток.

Таумі ткнула чобіток Іванові під носа. Іван звів очі, в яких світилося непідробне захоплення впереміш із здивуванням. І він справді цьомнув чобіток — раз, вдруге і втретє.

— Що далі? — спитала Таумі.

— Далі поїдемо на те перехрестя, де похована відьма, велика місцева мамба. Ну, а цього чоловіка треба взяти, я гадаю, з собою. До того ж, за місцевим повір’ям, відьми бояться юродивих.

— То він таки юродивий? — Таумі.

Зінаїда усміхнулася й нічого не відповіла. Вони пішли до машини. Іван сів ззаду якраз за Таумі. Він був на сьомому небі від щастя. Зінаїда мало не силою заштовхала й Софію Петрівну.

— Ну, подруго, розказуй про своє відьомське кодло, — сказала Зінаїда в машині.

А що розказувати, відповіла Софія Петрівна. Ну, якась далека наша родова попередниця справді мала славу відьми. І була забита чи то спалена.

— І все?

Ну, не все, сказала Софія Петрівна. Дитину її врятував пан чи панський управитель. Чи вчитель, Господи Боже мій, та ж то давно так було, що не мохом, а моховиськом поросло. Ну, смутні, мов крізь туман просіяні, якісь родові перекази. Я сама недавно од матері довідалася. Вона, як ішла жити до сестри у Лісники, що за Волицею, то мені передала одну річ. Казала, родовий наче скарб. Берегти його треба й ні в якім разі не продавати. Я навіть своєму Жорі не показала. Він у мене ні в які прикмети й забобони не вірить. То міг би відразу загнати. А мама казала, що треба її берегти, бо, як тільки зникне — чи вкраде хтось, чи продати, — рід припиниться.

— Ти диви, яка потайна в мене жінка, — Георгій Семенович, що вів «Фольксваген» лісовою дорогою, аж присвиснув. — І що ж то за річ така? Амулет, намисто?

— Золота пластина. Ну, такий трикутник начеб.

— Золота? Із справжнього золота?

— Та напевне.

— І велика?

— Ну, на моїй долоні не вміщується.

— Твою маму, — сказав Георгій Семенович і покосився на Таумі. — Вдома, можна сказати, скарб лежить, а ми собі скніємо. Нє, подруго, пустимо в діло твою пластину.

— Нізащо, — голос Софії Петрівни став крижаним.

— Нізащо?

— Навіть якщо катуватимеш. Я ще пожити хочу. І щоб діти наші жили. Внуків хочу мати.

Зінаїда подумала, що в цей момент Софія Петрівна схожа на Жанну дАрк, яку ведуть на вогнище. Чи ту ж відьму, котра відмовляється зректися своїх чар. Або визнати себе відьмою. Зінаїда посміхнулася. Бо зрозуміла, що мир у сімействі пані директорової остаточно порушений. Розрушений. І буде розхитуватися далі. Доки остаточно не обвалиться або доки Георгій Семенович не знайде тієї пластини. І вона вирішила: після повернення в село Софія мусить її показати.

Тим часом Іван кайфував. Він-бо вдихав неймовірні пахощі волосся Таумі. Її шиї, що ледь визирала з-під курточки. Якщо на землі існував рай, то в ці хвилини він жив у раю. Він летів над цією землею, над лісом, навіть над хмарами. Він був сам небожителем, адже тільки вони мають право на таке неймовірне щастя. У цей же час Таумі морщилася од гострого запаху Іванового одеколону.

Нарешті компанія з трьох жінок і двох чоловіків прибула на заповітне перехрестя. Про що й сповістила Зінаїда Таумі. Втім, вона сама ніколи тут не була. Зате, як виявилося, була Софія Петрівна. Бо ж саме вона сказала чоловікові чарівні слова:

— Спинися. Здається, тут.

Дами і менщизни, кобіти і двоє таких різних чоловіків вийшли з машини. Над лісом котилися сірі осінні хмари. Дув доволі прохолодний вітер. На перехресті двох лісових доріг лежав ледь жовтуватий поліський пісок, крізь який пробивалася пожухла трава.

— Оце те саме місце, де похована ваша велика мамба? — розчаровано спитала Таумі.

— Очевидно, так, — відказала Зінаїда.

«Якби не помер цей старий придурок, невже справді мені довелося б розкопувати тут землю і діставати череп?» — подумала Таумі Ремпбелл.

— Я знаю, тут була похована відьма, — раптом сказав Іван.

— Тобі хтось про це розказував? — спитала одразу Зінаїда.

Іван соромливо опустив очі. Потім вирішив, що не треба приховувати того, що сталося колись. Він шморгнув носом і сказав:

— Бачите, той, як його… Ну, мені Борик Федьків сказав, що я можу стати розумнішим. Не таким придурком… Що в мене того, ну того… — Він згадував слово і нарешті згадав. — Що лою в голові побільшає. Якщо я, той… Якщо вночі сам викопаю череп відьми. Ну і я…

— Ти викопав череп?

Зінаїда це навіть не вигукнула, а швидше зойкнула.

— Так, — засоромлено підтвердив Іван. — Мені… Мені було вельми страшно… Тієї ночі тико місяць світив і то не всіди… Бо ж хмарно було… І вітер у лісі вив та й тая, совиця, кричєла. Ну, я ще пса сусіцького з собою покликав. Тико він втік з цього місця, як я став копати… Та я… Я таки викопав того черепа… І з собою забрав, а місце зновика землею засипав…

Іван схлипнув, і з його очей потекли рясні сльози.

— Мине… Мине… Борик обманив… Обдурив… Бо скільки я той череп ни тримав і які слова ни промовлєв, а зостався таким, як був… Господи мій миленький, — він хлипав і витирав сльози, — же тико хотів стати, як усі людоньки. Як людиночки наші…

— Що він каже? Чому плаче? — спитала, звісно, англійською, Таумі.

Коли Зінаїда переклала, Таумі раптом також затрусилася. На якусь мить їй здалося, що перед нею розступилася, розверзлася земля й вона бачить під собою безодню. В цю безодню летів увесь її світ. Її дотеперішнє життя й уявлення про цей світ.

— Why? — простогнала Таумі. — What for?[16]

Зінаїда здивовано озирнулася на гостю, і цієї миті їй стало також страшно. Вона побачила нещасного Івана, з якого насміявся цей бевзь, Борис Тищук, тут вночі, посеред лісу, на заклятому перехресті. Івана, який розкопував могилу відьми, аби дістати її череп.

«Він схотів бути розумнішим, таким, як всі, — подумала Зінаїда, і в неї стали підкошуватися ноги. — Хоч би не впасти, Господи… Я підозрювала, що він усвідомлює свою інакшість, але… Як же йому живеться на цьому світі?»

— Спитайте, де він подів черепа, — сказала Таумі. — Де зараз той череп?

Зінаїда спитала. Іван відповів, що череп закопав за селом, під старою розкарячкуватою сосною. Ну, там, за Федьковим урочищем.

— Я хочу побачити цього черепа, — забажала раптом Таумі.

І коли Іван дізнався про це бажання богині-гості, сльози враз висохли на його щоках, він засяяв, як нова копієчка, і затремтів — уже од щастя.

«Я хитрий», — подумав Іван.

А вголос промовив — так і так, він згоден, аякже, согласін показати те місце. Та тико он їй, нашій гості.

— Чому, Іване Миколайовичу? — спитала Зінаїда.

— Бо так тре, — хитрував далі Іван. — Бо то моя тайна. Кому хочу, то й показую. Не всім же череписько бачити. Всього-того, розговор окончін. Одвезіть нас до теї сосни.

Насправді ж йому хотілося, ну, раптом, ну, захотілося, аж млосно в грудях стало, лишитися удвох, сам на сам зі своєю (так, так, ну хіба вона не його?) чорною пантерою. Хоть на хвилиночку, хоч на секундочку, та удвох.

Георгій Семенович начальницьким тоном почав був заперечувати — як так, хто тут командує, але Зінаїда Антонівна його спинила.

— Буде так, як каже Іван Миколайович, — рішуче сказала вона.

І щось таке було в її голосі, що Георгій Семенович покірно стулив директорського писка. Тим більше, що Зіну несподівано підтримала Софія Петрівна. Соню Петрівну обліг страх — вона відчула, що ні, ні за які гроші вона не хоче бачити черепа своєї далекої пращурки-відьми. Проживе без цього видива, бо вона себе знає, як побачить — все життя мучитимуть кошмари, уві сні й наяву.

І ось щастя — Іван і Таумі Ремпбелл, Іван і обожнювана чорна пантера виходять біля старої, схожої чи то на живий тризуб, чи вила-трійчата, сосни. Вона наче колись, молодою сосонкою захотіла збігти на невеличку піщану гірку, та сил не стачило. Так і завмерла біля підніжжя.

— Де вас чекати? — хмуро буркнув Георгій Семенович.

— Ми самі прийдемо, — одказав Іван.

Машина рушила — поволі, натужно, не хотячи.

— Ще, чого доброго, цей бевзь зґвалтує нашу гостю, — сказав Георгій Семенович. — Ну, або спробує зґвалтувати. І що тоді? Хто відповідатиме? Світовий скандал…

Зінаїда Антонівна майже ніжно торкнулася його плеча.

— Вибач, ти хоч і директор, але, здається, ще більший ідіот, ніж цей нещасний чоловік, — сказала вона.

— Твою матір, — лайнувся директор. — Що ви з мене хочете, баби?

— За дорогою слідкуй, — порадила Софія Петрівна. — А то можеш скоїти першу в історії Кукурічок аварію.

Іван, лишившись удвох, спробував пригадати якісь англійські слова, та вони, на диво, геть усі повилітали з голови. Склалися в ключ і полетіли над лісом, далі над селом, як журавлі.

«Верніться», — попросив Іван.

Слова не верталися, тож він зітхнув і, оскільки лопати не було, взявся руками розгрібати пісок під сосною. Таумі стояла поруч і думала, що наближається закінчення найбільшої комедії, а може, й трагікомедії її життя. Нехай, лишилося небагато. Щемний жаль до цього чоловіка огортав її. Як йому допомогти? Ніяк, зрозуміла вона. Цей чоловік, може, й напівідіот, а може, й ні, певно ж, її любить, кохає, безтямно кохає, обожнює, підносить на таку висоту, якої вона досі не знала. Що вона може запропонувати у відповідь? Віддатися? Навіть цього не може, не може цього уявити. Та й де? Тут, на траві у лісі, у чужому напівдикому краю? Траплялися у неї ще й не такі авантюри. Ні, вона його не боїться, зовсім не боїться… Вона… Їй просто холодно, сумно, прикро, прикро не так від цієї безглуздої поїздки, коли вона піддалася на шантаж… Прикро за щось більше, чому нема назви… Сумно, бо… Бо такої осені ще не було в її житті…

— Ось він, — озвався Іван.

Він підвівся, тримаючи в руках щось, загорнуте в брудну шматину. Іван розгорнув шмату, і Таумі побачила темно-сірий людський череп, з піском на кості. Жіночий. Він ощирився до неї, й Таумі відчула, як замлоїло в грудях.

— Не бійтеся, — сказав Іван. — Він не кусається. Можете до нього доторкнутися. Ви ж у пальчатках.

Таумі інтуїтивно збагнула, про що каже цей чоловік. Вона простягла руку в чорній рукавичці до черепа, торкнулася його, і цієї миті світ поплив перед очима, все довкола стало роздвоюватися, кудись утікати. Ноги підігнулися, й Таумі опустилася до землі, а тоді беркицьнулася горілиць. Вона знепритомніла.

Іван злякано кинувся до Таумі. Впав і покотився по піску, далі по траві череп.

— Що з вами?

Таумі не відповідала. Іван поторсав її за руки, несміливо за голову, бік.

— Зомліла, — констатував він. — Амо’… Ой, Божечку…

Він злякався не на жарт. Раптом чорна пантера померла?

Приклав вухо до грудей. Ні, дихає, хоть і ледь чутно. Що ж робити? Бігти до села? А як щось за цей час тутечки станеться? Очнеться і сама? Що подумає? Куди йтиме? І він прийняв рішення. Легенько поторсав, побив пальцями в піску по щоках. А що Таумі не реагувала, взявся підводити. Тоді взяв на руки і, натужачись, підняв.

Так, з Таумі Ремпбелл, чорною пантерою на руках, Іван попрямував до села. Щасливішої і водночас зляканішої людини не було в ці хвилини на світі. Іван вдихав пахощі найпрекраснішої жінки на землі, й у нього паморочилося в голові. Дивувався, що вона така легенька. Така худа. Он як б’ється жилка на темній, шоколадній шиї.

Правда, вже біля села Таумі стала важчати. Іван забідкався — донести б дорогоцінний скарб. Нехай, он уже й перша хата недалечко. Орисишина. Ну, там і зоставить цею жінку, а сам побіжить до свеї вчительки.

Та Таумі опритомніла при вході в село. Глипнула очима, повела здивовано головою. Де вона? Ой, та вона ж втратила, певне, свідомість. І цей чоловік, від якого не вельми приємно й різко пахне, несе її на руках. Однак, несподівано для себе, Таумі знову заплющила очі. Сотні чоловіків у різних країнах, на різних континентах носили її на руках, а мільйони мріяли про це. Її виносили на руках з ванни, джакузі, морів, річок, заносили в спальні і машини, на яхти і в каюти яхт, голу, напівголу й зодягнуту в дорогі сукні та костюми, піднімали на подіумі, навіть на боксерському рингу. Але так її не носив ніхто. Невміло, натужно й водночас трепетно та ніжно. На якусь мить Таумі здалося — насправді вона летить, десь високо над землею. Може, й справді? Вона розплющила очі й несподівано для самої себе цмокнула Івана в неголену щоку.

З несподіванки Іван ледве не впустив свою дорогоцінну ношу. Таумі ворухнулася, й Іван обережно поставив її на землю.

Люди виходили з будинків, аби подивитися на дивну незвичайну пару. Петро Линюк спробував було щось масно пожартувати, та Іван так зирнув на нього, що Петро-п’яничка вмить навісив на щербатого рота замка.

— Де взяв таку кралю, Іване? — спитав Тиміш Лучишин.

— На небі, — сказав Іван.

Таумі посміхнулася й кілька разів привіталася англійською. Нарешті вони прийшли до директорової хати. Трійця — пан директор і дві училки та ще Валерія — зустріли їх на подвір’ї.

І тут Таумі чекав великий сюрприз. Та ще й який. Зінаїда та Георгій Семенович таки змусили Софію Петрівну дістати зі схованки її дорогоцінний золотий скарб. Георгій ахнув і став прикидати, скільки може коштувати ця пластина.

— Йолки-палки, та ж на нову машину потягне.

— І не думай, — ощирилася Софія Петрівна. — Я зла своїм дітям не бажаю.

— І собі. Насамперед собі, — вколов Георгій Семенович.

— Нехай і собі. Й тобі, дурневі, теж.

Намилувавшись (Софія Петрівна не дала пластину чоловікові навіть до рук), володарка скарбу сховала його до кишені. Вирішила, що потім переховає в інше місце, бо мала підозру: чи не підглядав крадькома чоловіченько, як вона діставала скарб.

Коли ж з’явилися Таумі й Іван, Софія Петрівна вирішила, що покаже пластину гості. Раптом та знає, що означають маленькі дивні фігурки, витиснені на пластині. Може, щось таке, через що від пластини треба радше відкараскатися, ніж зберігати її?

Здивуванню Таумі не було меж, коли вона побачила пластину. І було з чого дивуватися! Перед нею тьмяно поблискувала точнісінько така пластина, яку вона бачила у Нью-Йорку в старого Джавіртана. Той самий неправильний трикутник, видовжений в один бік. З такими самими позначками.

— Де ви знайшли цю… цю річ?

Зінаїда зиркнула на Таумі й собі злякалася. Жах просвічувався із зіниць чорношкірої гості.

— Таві-Табуку! — прошептала вона.

Зінаїда не зрозуміла цих слів. Зате Таумі гарячково шукала відповіді: звідки взялася тут пластина-трикутник? Адже ту, що вона бачила в Нью-Йорку, покійний Джавіртан знайшов в Африці, у могилі Туммі Маліколоне. Може, це та сама пластина? Яка дивним чином перемістилася сюди. Чи така річ мала бути і в могилі білої мамби?

Отож є поєднання двох відьом, двох чарівниць? Куди ж дівається її невіра в цю історію? Тобто містичну частину цієї історії, бо поїхала вона сюди, лише поступаючись шантажу й натиску та ще й спокушена черговим великим заробітком.

— Де ви взяли цього… Таві-Табуку, цю річ? — перепитала Таумі.

Зінаїда переклала.

— А що сталося? — вигукнула Софія Петрівна.

— Негайно відповідай, — з притиском сказала Зінаїда.

Софія Петрівна сказала, що бабуся… Бабуся передала родинний переказ. Начеб цю пластину привіз звідкись їхній деякий предок. Він був у козацькому війську Богдана Хмельницького, яке допомагало французам відбивати в англійців якусь фортецю. Та той предок, його нібито звали Марком, там, у Франції, й лишився, бо закохався у вродливу француженку. Та її батько сказав, що не віддасть доньку за голодранця та ще й з дикої східної напівварварської країни. І тоді Марко вирішив найнятися матросом на корабель, який плив до Вест-Індії. Там він потрапив до піратської компанії, яка займалася постачанням рабів для плантацій на якомусь острові.

— Гаїті? — перепитала Таумі.

— Може, й Гаїті, — сказала Софія Петрівна. — Він кілька разів плавав до Африки. А тоді із золотом і грошима повернувся до Франції. Та його дівчина вже вийшла заміж. Мала дітей. І тоді Марко через всю Європу помандрував в України. Та не на Січ, а додому, на Полісся. Дорогою був пару раз пограбований, отож привіз тільки цю пластину, зашиту в підкладці сюртука. Та не став її продавати, а нащадкам велів берегти, як зіницю ока, нікому не віддавати, берегти в роду.

«Виходить, я потрапила сюди не випадково», — подумала Таумі.

Але що означала наявність саме в цьому селі цієї пластини-трикутника, вона не знала.

«Пора додому, — подумала Таумі. — Дуже пора. Я стомилася. Де ж череп? Ні, нехай він лишається тут. Мені світове панування не потрібне. Я й так одна з королев цього світу. Хочу до Костьї. До Маріонелли. Хочу на могилу брата. Хочу…»

Вона заплющила очі. Простягла руку.

— Дай їй цю бісову пластину, — скомандувала Зінаїда.

Софія Петрівна послухалася. Із заплющеними очима Таумі взяла пластину й поклала на долоню.

— Туммі Маліколоне, — прошептала вона. — Ти живеш і тут, Туммі Маліколоне.

Вона погладила пластину і розплющила очі.

— Ви знаєте, що таке священний сон в Африці? — спитала вона у Зінаїди.

— Ні, — сказала та.

— Є два види цього сну, — пояснила Таумі. — Перший, коли людина після молитви місцевим богам іде у савану й знаходить там абсолютно безлюдне місце. Вільне не тільки від людей, а й від звірів. Лягає на землю, розкинувши руки.

І дивиться на небо, доки не засне. Прокинувшись, така людина стає вдвічі мудрішою, особливо, якщо спала не менше доби.

Вона замовкла і спитала, чи міс Зіна вірить у це.

— Не знаю, — сказала Зіна. — А другий вид сну?

— Коли людина бере в руки якийсь предмет, який їй особливо дорогий і на придбання якого вона затратила багато сил, кладе на простягнуту долоню і стоїть, доки теж не засне. Якщо зможе заснути — цей омріяний предмет принесе їй щастя. Якщо ні — його треба викинути.

— Дивно, — сказала Зінаїда.

— Дивно, — згодилася Таумі. — Спробуйте… Нехай ця жінка спробує колись заснути із цим… золотим трикутником.

— Ви вважаєте, що їй це треба зробити? — сказала Зінаїда.

— Не знаю.

І тут Таумі відчула — шкірою, всім своїм єством — треба негайно покидати це село. У цій пластині загроза. Їй особисто. Їй про це сказала сама Таві-Табуку, коли взяла до рук. Таке ось відчуття.

І вона поспішно промовила:

— Все, мені пора. Сподіваюся, містер Джордж відвезе мене до Києва?

— Відвезе, — сказала Зінаїда.

Попри прохання Таумі відмовилася обідати. Софія Петрівна поклала їй у торбину десяток добірних яблук, дві банки — зі смородиновим і ожиновим варенням і ще дві — з грибами.

— Відмова означає образу? — спитала Таумі у Зінаїди.

— Означає образу.

Таумі Ремпбелл щедро розплатилася із Зінаїдою і Георгієм Семеновичем. Тицьнула й Іванові стодоларову купюру.

— Нащо мені? — розгублено сказав Іван.

— Бери, бери, — сказала Зінаїда і закрила його пальці у жменю. — Дають — бери.

— А б’ють — утікай, — лукаво озвався Іван.

Гіркою була для нього мить прощання з тією, котру любив… Господи, невже він любить її більше за маму? Виходить, більше…

— Спасьїбо, Джон, — сказала Таумі і ледь-ледь торкнулася своєю обцілованою стількома щокою об неголену, колючу Іванову.

Тут Іван згадав два англійські слова.

— Гуд бай, чорна пантеро, — сказав він.

Коли Зінаїда переклала два останніх слова, Таумі Ремпбелл посміхнулася.

І ось машина рушає. Зникає за поворотом сільської вулиці.

«Сон пройшов», — думає Іван.

Він тюпає додому. Мама свариться, та не дуже. Іван простягає їй американські гроші.

— Свят, свят, Іване, що то? — дивується мама, яка ніколи не бачила доларів.

— Теї гроші, що в Гамериці…

— Ти не вкрав, Іване? Де взяв? Учителька дала?

— Золотая ангелиця, — каже Іван і йде за хлів.

Там він бере візка для гною й лопату-городника. Акуратно обчищає візка.

— Іду помагати, — каже до матері.

Та вона вже не чує. Побігла до Марини, хвалитися ненашими грішми. Іван прямує через всеньке село, до розкарячкуватої сосни. Знаходить черепа і закопує під сосною. А тоді знайшов те місце, де лишила слід свого чобітка Таумі. Там, де земля була твердіша. Акуратно повантажив землю зі слідом на візок. Він знав, що далі зробить. Землю із дорогоцінним слідом привезе додому, а навесні посадить у те місце, де ступала нога чорної пантери, насіння великої червоної ружі. Такої, як під вікном у вчительки росте, сам бачив. Мусить із сліду цеї жінки вирости квітка незвичайна, небаченої краси. Для нього, Івана.