Іван і Чорна Пантера

X. Іван

Зінаїда Антонівна закінчила черговий урок з Іваном.

— Як я вчився сьогодні, пані Зіно? — спитав Іван.

Він ледве не пирхнув. Зінаїда Антонівна сказала раз, що він може називати її пані Зіна. Він так і став звати. Але при цьому йому було смішно. Бо яка ж вона пані? Звичайна сільська училка.

«Пані сидить на дивані, а в неї шкарпетки рвані», — подумав Іван.

Але йому чомусь подобалося так називати — пані Зіна.

— Ви добре засвоїли матеріал, Іване Миколайовичу, — сказала Зінаїда Антонівна.

Іван засяяв. Церемонно вклонився. Тепер, під час канікул, уроки відбувалися вдома у Зінаїди Антонівни. Вона сама запропонувала їх відновити, коли побачила, як Іван став кожного вечора, а то й удень ходити до їхніх кукуріцьких барів. Чому їй стало шкода цього дивного чоловіка? Зінаїда Антонівна якимось шостим, сьомим чи ще хтозна-яким чуттям вловила: цей схожий на дауна чоловік має щось таке, чого не має вона, не має ніхто в цьому селі. Чого? Що це таке? Вона не знала. Зате знала віднедавна Іванову таємницю: він закоханий у Таумі Ремпбелл, американську супермодель, фото якої знайшов на автобусній зупинці.

Господи, як він діставав з-за пазухи той аркуш, вирваний із якогось там журналу, простягав їй — побожно, з острахом: ану ж сміятися буде.

Зінаїда Антонівна не сміялася. Вона сказала, коли вислухала збивчасту розповідь Івана: «Ходімо». Повела в кабінет директора Георгія Семеновича, де єдиний комп’ютер у селі був підключений до Інтернету. Іванові очі горіли й розбігалися, коли він побачив розтиражовану Таумі Ремпбелл у різних позах. Він заплакав і став раптом цілувати руки Зінаїди Антонівни.

— Ходімо, Іване Миколайовичу, — сказала вже тепер Зінаїда Антонівна.

Вони вийшли надвір. Там на подвір’ї стояв у майці й шортах господар будинку — Георгій Семенович. Він привітно потис Іванову руку, Іван почав був щось казати про урок, про важкі англійські слова, Георгій Семенович сказав, що з такою вчителькою він вивчить що завгодно.

Коли ж Іван вийшов за ворота, директор повернувся до своєї вчительки і коханки:

— Не розумію, нащо тобі вчити цього дебіла?

— Він не дебіл, — сказала Зінаїда Антонівна.

— А хто ж?

— Людина.

— Овва!

— Людина, як і ми з тобою, — сказала Зінаїда Антонівна. — Людина, яка чогось хоче в цьому світі.

— І чого?

— Може, насамперед бути комусь потрібною…

Зінаїда Антонівна зітхнула. Між ними вже давно не було жодних таємниць. Про їхнє кохання знала й Софія Петрівна.

«Не знаю, чи треба й жити?» — подумала Зінаїда Антонівна.

Минулої зими вона прийняла рішення: проситиметься після закінчення навчального року, аби перевели в іншу школу. Або поїде в місто, там, напевне, потрібні перекладачі з англійської. Вона ж досить непогано знає цю мову. Дуже навіть добре, як для сільської вчительки. Скільки ж їй тут скніти, у цих забутих Богом Кукурічках? Вона ж ледве переступила за тридцятник. Давно пройшло бажання народити сина від Георгія, Гоші, Жоржика, Юрчика. Лишилася подоба пристрасті. Потреба час від часу бути з ним, як відгомін, відголосок чогось давнього і таємничого. Час починати життя спочатку — вирішила Зінаїда. І тут з’явився цей чоловік. Іван. Дебіл, даун, чудик-дивак. Вона раптом подумала, що гріх його кидати. Що такого гріх образити. Вирішила лишитися в селі хоча б ще на рік. Доки не навчить англійської Івана. Івана, що кохав (подумати!) суперзірку Таумі Ремпбелл. Чоловіка, що легко запам’ятовував англійські слова, викидав фонтаном їх зі свого рота, але не міг скласти до пуття речення.

Георгій Семенович підійшов і обійняв Зінаїду за плечі.

— Соня побачить, — сказала вона.

— Нехай, — Георгій торкнувся її грудей. — Ми поїдемо цього року в Крим?

— Ні, — сказала Зінаїда.

— А в Карпати?

— Теж ні.

— Ти вчитимеш цього… Мовчу, мовчу… Цього учня…

— Так, — сказала Зінаїда. — Пусти, Лєрка побачить.

Валерія, наймолодша дочка Георгія Семеновича, дивилася у вікно, як батько обіймав її колишню вчительку. Валерії лишився рік навчання, вона ходила вже до школи у Волиці. Вона вже пережила нерозділене кохання до однокласника й на зло йому віддалася кільком іншим хлопцям зі свого й одинадцятого класу. Валерія мріяла про час, коли вона нарешті покине Кукурічки й стане студенткою, якщо не котрогось зі столичних, то їхнього провінційного університету, що теж мав статус національного. Валерія, треба сказати, доволі симпатичне дівчисько, трохи рудувате, ледь-ледь косооке, що надавало їй певного шарму, мріяла про кар’єру юриста. Адвоката. Чи ліпше судді, першою жертвою якого стане училка, котру лапає її батько. Ні, ліпше бути міліціонером.

«Ваші документи, Зінаїдо Антонівно!» — суворо каже вона, зодягнута в суддівську мантію чи міліцейський мундир.

Валерія постукала у вікно. Двоє на подвір’ї сахнулися одне від одного.

Валерія зловтішно усміхнулася. Макс, синочок сільського голови з Волиці, обіцяв їй відпочинок на Світязі.

— Я чекатиму тебе в школі, — сказав Зінаїді Антонівні її коханець-директор.

Чи директор-коханець?

В очах Зінаїди зблиснули вогники. Лихі, сердиті й воднораз сміхотливі.

— Я не прийду, — сказала вона.

— Чому? Знову муха вкусила? — Георгій Семенович дивився примружено, і вона знала цей позирк, що промовляв: нікуди не дінешся, голубонько.

— У мене сьогодні побачення, — виклично посміхнулася Зінаїда.

— Чи не з Іваном? — усмішка у директора була неприховано-саркастичною.

— Ти вгадав, — Зінаїда подивилася так, що наступної миті їй здалося — сама в це вірить. — Саме з ним. А чому б і ні?

— Знаю, знаю — він людина, така, як ми, нічим не гірша, і теде, і тепе. Вітаю, колего.

Проказавши це, Георгій Семенович сплюнув і попрямував до сараю. Взяти косу, щоб накосити трави кролям. Софія Петрівна тим часом полола город і сердилася на Валерію, котра не йшла їй помагати. А могла б і та сучка, Зінка, прийти помогти.

Зінаїда Антонівна вийшла за ворота і посагонила[8] пружним кроком сільською вулицею. Вона думала, що це, по суті, хоч і божевільна, але прекрасна за своєю гуманною суттю думка — віддатися Іванові, який зовсім не даун, а… Яскравий, типовий представник народу, сучасного поліського селянства, котрий навіть хоче вивчити англійську мову.

«У мене, здається, потихеньку дах їде», — подумала Зінаїда Антонівна й лапнула себе за голову.

Іван у цей час уже вернувся додому. Він був щасливий. Наука давалася не так уже й важко. Але найголовніше не це. Найголовніше те, що у нього на горищі тепер не одна, а цілих п’ять Таумі Ремпбелл. Їх добула з тієї мудрої штуки, хитрої залізяки, що стоїть в кабінеті директора, Господи, як його, ага, компу… компутера, Зінаїда Антонівна, пані Зіна.

На одній карточці, а втім, і не карточці, а картинці на білій бомазі — Таумі на березі моря. Вітер кошлатить її волосся, рве платтячко, а вона мружиться і посміхається.

На другій картинці Таумі йде якоюсь доріжкою у нарядній білій спідничці й прозорій блузочці, з маленькою сумочкою в руках. Не може Іван пригадати, як називається та доріжка. Таумі теж посміхається, тільки інакше, ледь-ледь, по боках доріжки люди, які захоплено дивляться на Іванову богиню, кохану, сонечко його ясне, хай і темне, шоколадне. Як би Іван хотів там бути, поглянути, хоч упівока, хоч краєчком ока, хоч на мить.

На третій картинці Таумі сідає у машину. Ногу закинула, голову повернула, на Івана дивиться, а Іван очі заплющує, бо ж здається, що з-під коротенької сукенки трусики біло-біло зблискують. Йой, Таумі, що ти робиш, хочеться сказати Іванові.

На четвертій — Таумі упівпояса, у прозорій рудуватій кофтинці, крізь яку видно її цицьочки з гострими, ще темнішими, ніж тіло, сосочками.

«А, Боже мій, Таумко», — хочеться сказати Іванові, поки він дивиться на цю карточку-картинку.

У нього в такі хвилини геть паморочиться в голові. Пливе вона кудись, бідолашна, у височінь, пробиває черепичний дах, зведений колись над хатою покійним татом Миколою. І там собі летить аж у піднебесся, торкається щокою хмари і блаженствує.

Теперка Іван, вернувшись, скидає празничного костюма, якого неодмінного вдягає, коли вирушає на урок до вчительки пані Зіни. Скидає маринарку, штани, а затим і сорочку. Труси в Івана довгі, майже до колін.

«Нє, я не схож на боцюна, — думає Іван, стоячи перед люстром, вмонтованим у стіну шафи. — А на яку пташку схож? Ой, Іване, на підбиту сіру вороняку, бо на голуба — нє, то пташка сумирна, лагідна, а ти, Йване, з мамою буцаєшся, суперечиш…»

Ну, мама тут як тут — згадав у думці, а вона на порозі.

— Отак і стоятимеш без штанів?

— А чом би й нє, наш директор тож у коротких ходить, — Іван у зеркалі сам собі підморгує.

— Станеш директором, то й ти ходи собі хоч голяка.

Проти такого аргументу не попреш. Іван — не директор, а тому мусить шукати старіші, буднічні штани. Тре буде спитати у вчительки, як директор по-англіцькі.

— Зило принесеш із городу, я наполола, — командує мама.

— Добре, добренько.

Та Іван, перш ніж піти на город, вирішує на горище залізти, Таумі добрий день сказати. Та коли вистромлює голову із ляди, мало не умліває і додолу не гепається з драбини. Прямо на нього біжить здоровенний сірезний щуряка, який тримає в зубиськах шматок паперу.

Господи Боже мій і Пречиста Матінко — в зубах щур тримає, волочить, певно, до своєї нірки, карточку Таумі.

— Киш, проклятий, щоб ти здох, кинь мою дівку, — кричить до щура Іван.

Щур од несподіванки спиняється і кидається вбік. Та паперу із зубів не випускає. Іван мусить дертися спішно на гору.

— Я тобі дам, гаспиде, красти чужих дівчат!

Іван тупає вже по горі, щур кидається під купу старої взувачки. Та мусить карточку Таумі таки впустити.

— Що там таке, Іване? — кричить знизу перелякана мама.

— Нічо, нічо, тико щур біг, — відказує Іван. — Я його прогнав.

Він підіймає карточку, геть пожмакану і любовно її розглядає. До чого хитрі ці звірюки, дивується. Щур хотів украсти фотку, на якій Таумі ногу в машину закидає. Мало не прокусив зубиськами те місце, де трусики видніються. У ногу поцілив.

«Боженьку мій, там же десь, напевне, їй заболіло», — зненацька думає Іван.

Заболіло тій, справдешній Таумі.

Він ховає світлину в книжку, найтовстішу — «Энциклопедический словарь», а книжку прикладає цеглиною. Дудки тепер дістанеш.

— Іване, тебе самого щур не з’їв? — бідкається внизу мама Панаска.

— Нє, я зара чимось дірку заб’ю.

Після того, як всі дірки на горищі міцно затулені, Іван спускається на землю. Мама там дорікає їхньому коту за неробство. Котисько соромливо треться об двері.

— А мо’, то й не щур, а велика миша? — вголос розмірковує Іван.

— Чоб то не було, а кіт на горі теперка ночуватиме, — вирішує мама.

«І стерегтиме мою Таумі, — думає Іван. — Мою чорну пантеру».

Йому радісно, що порятував дівчину. А то невідомо, щоби щуряка з нею зробив би. Була б то справжня пантера, то за себе постояла б. Дарма, у неї є Іван. З тією радісною думкою Іван і рушає на город, щоб принести складене в ряднину виполоте зілля.

На іншому городі вчителька Софія Петрівна механічно вискубує бур’яни і марно чекає на Валерію. І ще марніше на свою ненависну суперницю й колегу Зінаїду Антонівну, яка минає останню кукуріцьку хату і прямує до лісу. Тіло вчительки англійської мови легке, майже невагоме. Тут, за селом, вона може розкинути руки і подумки летіти. Вона скидає плаття і розмахує ним.

«Я маленька пустотлива дівчинка», — думає вона.

Чиста блакить неба цілує її розтріпане волосся.

Зінаїда тепер справді схожа на пустотливе дівчисько, що біжить назустріч чомусь незвіданому, щасливому, такому, що підхопить її на крила, мов гуси-лебедята з казки.

Невже це зустріч, цей останній урок з Іваном так вплинув?

Відповіді — чи то з неба, чи з надр своєї дивно збудженої голівоньки — Зінаїда не отримує. Ліс приймає її у свої обійми, зелені, затишні, ласкаві, пестить гілками й молодим листям ще білі, незасмаглі руки. Зінаїда Антонівна, що стала пустотливим дівчиськом, прямує лісом — вже десь напевне є перші чорниці, бо ж суниці минули.

Вона не знає, що за нею слідом розмашисто сагонить, майже біжить, її біда. Кукуріцький хуліган і задирака Ростик-Хвостик (так його в дитинстві звали мама і сестра, бо вічно за кимось швендяв і дражнився), він же Рудий Муравель (прізвисько з профтехучилища, з якого недовчений штукатур був виключений за пияцтво і хуліганство), він же Кергуду (цим загадковим словом з «Кавказької полонянки» його прозвали в першій, ще підлітковій колонії) побачив, як вулицею повз їхній будинок йде кудись ця забацана училка-підстилка. Прослідкувавши очима, куди ж її несе, Ростик зрозумів: училці чогось забаглося до лісу.

«Ха, — сказав собі Ростик-Муравель-Кергуду, — ось ти й попалася, голубонько. Зараз будуть тобі грибочки і ягідки, ліщина й малина».

Муравель-Кергуду два місяці тому, як вернувся з чергової дворічної відсидки, цього разу за дрібну крадіжку й хуліганство на додачу. Роботи в селі не було, та він до неї й не прагнув. Материна пенсія була пропита, а заодно і вкрадена сусідчина (та побоялася заявити в міліцію, хоч кляла Ростика на чім світ). Ростик встиг поцупити в рідної неньки і продати в райцентрі курку і качку, а на виручені п’ятдесят гривень (не торгувався, тому й швидко продав) нажлуктитися у містечковому барі. Кергуду прагнув розваг і пригод, а їх у Кукурічках не було. Максим-Руський виставив його, як він сказав, «у два притопа» зі свого бару, ледь Ростик спробував там поскандалити. Проти прийомів колишнього «спецназу» не попреш. У Насті Круцихи скандалити не випадало — все-таки двоюрідна тітка. Лишався Омелян Льохкий, але після того, як Ростик розбив там вікно, а сплатити вартість не міг, потикатися остерігався. Вже другий день Ростик нудився, і від цієї нудьги не рятувала взята в борг Мотрунчина самогонка.

І от пригода — та ще й яка — сама йшла йому до рук. Після звільнення з колонії Ростик у Кукурічках мав справу тільки з місцевою повією Леткою-Єнкою, якою, якби не дворічний голод, і сам би погидував, та ще в містечку підчепив якусь місцеву лахудру, котра, дізнавшись, що в кавалера у кишені лишилось всього-на-всього десять гривняків, обізвала «дешевим гондоном». Ну, лахудрі він поставив добрячого фінгала, знатиме, як комизитися і ображати, але звідтоді ще більше свербіло в нутрощах — від образи, бажання і ненависті до жіночого роду, котрий не розумів його широку натуру і вимагав плати. Тож Зінаїда Антонівна, яку він побачив, спокуслива дармова училка, котра йшла, а потім зникла у лісі, виявилася для Ростика-Муравля дорогоцінним подарунком, що сам, на дурняк, плив до рук.

Ростик майже біг, і з його рота мимоволі текла слина. У колонії він мав тамтешнього безвідмовного «півня», але те не принесло ніякого задоволення. Сам ледь не отримав продовження строку за бійку з Льовкою Гицелем (ще одне прізвисько — Толстой), який спробував був його опустити. Та то все в минулому. Тепер він матиме дармову шикарну бабу.

Ростик біг і таки наздогнав Зінаїду. Зіна стояла, вже знову вдягнута, нагнувшись біля суничного кущика, де ще збереглися запізнілі ягоди, не червоні, а побурілі. Вона брала їх пальцями і відразу клала до ротика — маленьке дівчисько Зіночка, котре ще не знало ніякого директора, в якого юна, ще не зовсім доросла студенточка Зінуся втелющилася до кінчиків гостреньких, майже лисячих вушок, не знала печалей і тривог, нервацій та істерик, пов’язаних з цим клятим почуттям, а просто, як колись у дитинстві, їла солодкі-пресолодкі ягідочки. І пальчики її червоніли, точніше руділи, і вона облизувала ті пальчики — ах! — і мружила оченята, щулила гостренькі вушка, і поїдання суниць було майже актом любові, кохання — таке задоволення володіло Зіною. Вона перебувала за сотні кілометрів і добрих двадцять літ звідси. Переповнена спогадами, мрійливістю, суничною чуттєвістю і просто поглинанням ягід із майже заплющеними очима, Зіна, звісно, не побачила й не почула біду, що підкрадалася ззаду. Біда на ім’я Кергуду-Муравель перетворилася на скрадливого гепарда, в якого крізь зуби-ікла текла слина хіті, чорніючи на льоту. Тим більше, що нагнута Зіночка виставила ледь-ледь загорілі ніжки у всій їхній красі й привабливості, а напнута напівпрозора сукенка звабливо підкреслювала округлу вчительську дупочку, до того ж розділену тканиною, що потрапила у рівчак посередині між горбиками.

Муравель-Кергуду аж спинився на мить чи й цілих чотири миті — така захоплива картинка відкрилася перед його масними очиськами. Два дьогтьові дідьки, котрі сиділи у тих осовіло-хтивих очах, переморгнувшись, допомогли наповнити тіло молодика силою й пружністю й зробити вирішальний стрибок.

Зінаїда Антонівна встигла ще ойкнути, коли на неї навалилося щось важке, смердюче й дуже. Ростик-Муравель кинув учительку на суничний кущ і вміло правою рукою затис їй рота. Ліва ж рука мацнула за груди й стисла цицьку.

— Тихо, тихо, вчена сучко, — зашипів Ростик. — Не брикайся, то лишишся живою, ще й отримаєш задоволення.

Зінаїда все ж спробувала вирватися з міцнющих, мов залізних, лап насильника, але дарма. Він таки був сильнішим. Ростик перекинув ліву руку з грудей на низ і взявся стягати трусики.

— Не кричатимеш, то не битиму, — сказав він.

«Якщо вас ґвалтують і не можете опиратися — отримайте задоволення», — раптом полізли до Зіниної голови слова з анекдоту.

Їй стало огидно. Нестерпно огидно. Вона мотнула головою. Ростик ледь попустив руку на її роті, й наступної миті Зінаїда Антонівна вкусила його за палець. Вона вклала в цей укус всю свою лють, і Ростик скрикнув од болю. Але тут же крикнув:

— Сука!

І опустив кулака на Зінину голову. Далі він перевернув її на спину. Зіна, проте, не знепритомніла, у неї тільки на пару секунд потемніло в очах. Тепер, лежачи на спині, вона побачила обличчя насильника і жахнулася. То був односельчанин, житель Кукурічок, знаний хуліган і розбишака, до того ж відомий якоюсь затятою безжальністю у ставленні до жінок і старших людей. Але це ще не все… Зінаїда Антонівна мала добру пам’ять на обличчя, імена й пригадала, що цей чоловік, ця огидна потвора була колись її учнем, восьмикласником, так, восьмикласником, того першого року, як вона прийшла за покликом свого дикого клятого кохання вчителювати до Кукуріцької школи. Який жах! І тепер він її ґвалтує… До того ж з виразу його злих очей Зінаїда збагнула: цей виродок живою її не лишить.

Все ж вона вирішила спробувати. Бо… Бо як буде далі жити… Бо… Так хочеться жити…

— Ростику, любий, пусти, я нікому не скажу, — прошептала вона.

І зрозуміла, що зробила грубу, жахливу помилку.

— Ростику! Любий! От ми й полюбимося! — сказав він тоном, де кожне слово було вироком.

Все тіло його тремтіло од тваринного збудження. Ростик заломив руки Зінаїди за спину. Рвонув плаття. Зняв нарешті трусики.

— Заплющ очі, суко! Чого зириш, як скажена?

Зіна послухалася. Кричати — дарма. Надто далеко зайшла вона до лісу. Надто далеко… Як і у всьому житті…

Да… ле… ко… Боже мій…

Зінаїда мимоволі схлипнула. Почула задоволений хрюкіт. Груба плоть ввійшла у її тіло.

Та коли Ростик зробив кілька порухів, вони обоє почули, що лісом хтось явно біжить. Біжить саме сюди, до них. І почули голос.

— Зіна… До… Тонівно…

Чоловік кричав із розпачем, мовби побачив потопельника чи людину в хаті, що палає.

«Господи, то ж Іван», — впізнала голос Зінаїда Антонівна.

Невже біжить її порятунок? Але ця сволота може вбити й бідолашного Івана…

Лісом справді біг Іван. Ще стоячи на власному подвір’ї, він завважив, як вулицею мимо їхньої хати кудись поспішає його вчителька. Провів очима і збагнув: Зінаїда Антонівна йде до лісу. Чого б то? Може, по ягоди? Тилько ж чорниці ще й не поспіли. Мо’, прогулятися рішила… хай…

Іван поборов бажання, що несподівано з’явилося, й собі йти за вчителькою. Обоє прогулялися б. Мо’, й щось би тамечки повчили. Мо’… Ой, Іване, не думай про казна-що, то ж твоя учителька, николи її не поцілуєш, у тебе своя дівка є. На горищі.

З тим і поліз на горище, де врятував свою кохану Таумі од щура. А мо’, й великої миші. Нє, таки щура, який колись йому снився, яким лякав маму, аби не лізла на горище. Правда, той, справжній щурисько (миша?) був не чорним, а сірим, кошлатим і злодійкуватим. І певно ж, злим, та Іван його не злякався. Хо-хо, чого б то боятися?! То ж не стозубий дракон, а щур, та й дракона Іван би, рятуючи свою кохану пантеру, не побоявся б. Чи таки злякався б?

«Ой, Іване, — сказав собі Іван. — Що ти думаєш… Йди-но ліпше по зело».

Та вже на городі Івана раптом облягла тривога. Тож учителька пішла до лісу сама. Ще заблудиться, в якусь яму чи пастку для вовків утрапить… Бо ж, кажуть, розвелося сіроманців у довколишніх лісах… На людей стали нападати. Гой, то ж і на Зіну Антонівну можуть… Хто ж тоді вчитиме його, Йвана, аглицької мови? Та що ти таке думаєш, Іване, певно, сіроманець тягне бідну училку до свого кубла…

Іван кинув ряднину посеред городу й побіг. Підтюпцем-підтюпцем, а тоді, як добрий лошак, почвалав.

Дарма гукає мама:

— Куди ти, Йване? Чого ти зірвався, як ошпарений півень?

«Не півень я, не птиця-індюк, а той… той… що рятує», — хоче сказати Іван, та вже він вулицею біжить. Серце гупає, з грудей вискакує, хапає щось за ті груди волохатою лапою, тисне, а він біжить.

У лісі кинувся туди-сюди, а Зінаїди Антонівни нема ніде. Таки настиг, певно, вовк, а то й цілий ведмідь-набрідь. А чо, дивився ж Іван по тиливізору, як з якогось там цирку ведмедисько втік. Розпач охопив Івана ще більше. І він закричав. А що хапав ротом повітря, хоч і лісове, то виходило:

— Зіно… Тонівно…

Зінаїда Антонівна, почувши той крик, зрозуміла — у неї є шанс на порятунок. Двох навряд навіть такий виродок убиватиме. Коли насильник скотився з неї, закричала й собі:

— Іване! Я тут, Іване!

Проте Кергуду не кинувся утікати, як вона сподівалася. Копнув ногою і став чекати. Втрачати йому було нічого. Іван? Іванів у їхньому селі було два чи три? Невже той придурок Панасчин? Бо ж не другий Іван — дід уже старий, є ще Іванко, двоюрідний Ростиків племінник.

Іван вибіг на галявину. Видовище вразило його. Майже зовсім гола Зінаїда Антонівна лежала на кущах, а над нею стояв відомий кукуріцький бандит Ростик-Муравель.

— Іване, біжіть в село за підмогою, — гукнула Зінаїда Антонівна.

— Я тобі дам підмогу, стерво, — гаркнув Ростик.

Він ступив крок, два до Івана.

— Пус… Пустіте… Зі… Зінаїду Анто… ніну…

Івана била пропасниця. Здавалося, він от-от впаде на землю і заб’ється в корчах. Ростик кинувся до нього.

— Марш додому, рятівник, придурок, твою мать… Не бачив, як бабу трахають…

— Пустіте… пустіте, — плакав Іван, як заведений, повторюючи одне й те саме слово.

А що він наближався, то Ростик кинувся до нього і струсонув, а тоді збив з ніг на траву. Але це було його помилкою, більше того, фатальною помилкою. Зінаїда рвучко звелася на ноги. Дарма, що була гола-голісінька, кинулася до чоловіків. На бігу схопила ломаку й торохнула Ростика по плечах, по спині. Він, проте, устояв, тільки хитнувся і, грубо лайнувшись, повернувся до Зінаїди. І тут Зінаїду Антонівну пронизала блискавка. Вона згадала, що в юності, в інституті, відвідувала секцію і навіть мала якийсь там пояс за успіхи в східному бойовому мистецтві.

«Застосовувати тільки в разі крайньої необхідності», — почула голос тренера.

«Крайня необхідність!» — подумки гукнула.

— Хай! — додаючи собі сміливості, крикнула Зіна й блискавичним порухом правої ноги в літньому гостродзьобому черевичку (напасник на мить уздрів її розкрите лоно) щосили загилила теж напівголому, зі спущеними штанами, Ростику в пах.

Кергуду завив від болю. Крутнувшись, мов дзиґа, довкола осі, Зінаїда ребром лівої руки зацідила йому в лице, по очах, а правою, теж ребром, розпиляла надвоє шию. Ростик упав на коліна. Зчепивши, як колись вчили, обидві руки, Зінаїда щосили вдарила цим замком по тім’ї, а ногою в груди, цілячись у сонячне сплетіння.

Тіло Ростика, ще хвилину тому таке дуже і, що там казати, потужно-гарне, безвільно звалилося на траву.

— Зінаїдо Антонівно!

То кричав Іван, що вже звівся на ноги. Кричав геть нахарапуджено.

— Ви ж його убили!

— Так йому й треба, падлюці!

Зінаїда нагнулася, проте, над переможеним насильником. Прислухалася.

— Дише. Тільки вирубився.

І тут вона вся спалахнула, бо згадала — вона геть гола, тільки в ліфчику й черевичках, стоїть перед чоловіком, до того ж також її учнем.

— Іване Миколайовичу… Не дивіться на мене!

Розпачливим був її вигук. Розпачливим, соромливим і…

якимось наче дитячим. Прохально-дитячим.

Зінаїда Антонівна кинулася до суничника. Поспішно натягла свої кольорові, у квіточках, трусики. Плаття було добряче порване, але тільки спереду. Одягла, сяк-так прикрилася.

— Ходімо, Іване… І спасибі вам…

— Я той… Я… А цей як?

Іван був геть збентежений. Щойно вперше в житті він побачив геть голу жінку. Ну, хіба на цицьках та штукенція, як єї… До того ж таку вродливу, хай і рябеньку, али доладну. Тамарка — збоку припарка, його нібито нівєста з сирого тіста, ні в щот. На ній, ага, платтє було, і що там ще… А тут… Сороміцько як… І радісно…

— Нічого, очуняє, — сказала Зінаїда Антонівна. — Такі довго не здихають.

Вона витерла краєчком плаття розпанахану Іванову губу, що на очах пухла.

— Ходімо, Іване Миколайовичу…

Вже при виході з лісу сказала, що хоче попросити Івана про дві речі. По-перше, нікому про побачене, про цю прикру подію не казати. Нікому-нікому, дайте слово…

— Нікому-нікому, — повторив, як луна, Іван. — Присяй-бо…

— От і добре, — сказала Зінаїда Антонівна. — Я вам вірю. А по-друге, Іване Миколайовичу, підійдіть до хати нашого директора, і там, у моїй кімнаті, візьміть інше плаття. Будь-яке. Хоча б синє, в білий горошок. Кімната моя не зачинена. А питатиме щось Георгій Семенович, чи Софія Петрівна, його дружина, чи їхня донька, скажете, що я так наказала. Що в лісі порвала плаття. За сучок зачепилася. Ну, не піду ж я по селу в такому вигляді.

— Не підете, — згодився Іван.

Проте, як відійшов трохи, раптом назад вернувся.

— Чого вам, Іване… Миколайовичу? — спитала Зінаїда Антонівна.

Іван тупцяв, переминався з ноги на ногу, сопів, як ковальський міх.

— А як той… Як той очуняє… Нидай-бо’.

— Ну, милий ви мій і турботливий, — посміхнулася явно задоволена Зінаїда Антонівна. — Я зумію за себе постояти. Ви ж бачили.

— Бачив.

Ще Зінаїда Антонівна спитала, чи дуже побите в неї лице.

— Трохи синяк під оком, — сказав Іван. — Али до свайби заживе.

Зінаїда Антонівна у відповідь знову посміхнулася — ще вдячніше і трохи загадково.

Ще Іван йтиме селом і його пройматиме легкий дрож. Плаття? Вчительчине? Принести? Гой-гой…

Ще Іван скрадатиметься до директорової хати. Якби злодій який. А чого б скрадатися?

«А того», — сказав собі Іван.

— Зінаїди Антонівни нема вдома, — скаже йому Валерія, директорова донька.

— Я знаю, — засоромиться Іван.

— То що вам треба? — спитає Валерія.

— Її плаття, — скаже Іван.

— Плаття?

— Вона сама просила, вона порвана, — Іван уже плакав.

— Он як, — сказала Валерія. — Яке ж плаття?

— Яке? — Іван був геть спантеличений. — Яке хочете.

І подумав — як же візьме те жіноче плаття до рук?