Вигнанець і перевертень

Розділ 7. Ласкаво просимо!

З Харкова — до Валківського повіту

Кортеж їхав по Катеринославській[24].

Полози саней жваво ковзали добре примороженим снігом. Як перетнули міст через Лопань, побігли швидше. Фургон, у якому розмістилися пасажири, мав два невеличкі засклені віконечка з обох боків. Та, крім морозних витинанок, Чечель нічого не бачив. Не витерпів, приклав руку до скла. Тепло не допомогло, віконце замерзло ззовні, тож гріти й хукати зсередини не було смислу. Але навіть крізь візерунки Платон зміг розгледіти похмуру тюремну споруду, коли їхали Холодною горою.

Ураз місто скінчилося, потягнулися засніжені поля, довкола забіліло, і трошки заболіли очі. Чечель облишив марні спроби роздивлятися навсібіч. Умостився зручніше в розкладеному теплому кожусі й дозволив везти себе в невідомість.

Нудьгувати й віддаватися самотнім думкам не давав Ковалевський. Фляга раз по раз переходила з рук до рук, від губ до губ, і з кожним ковтком Серж ставав красномовнішим. Присутність у запрошеному товаристві винокура Григоренка позбавила не лише доброго гумору, а, здається, душевного спокою. Чечель не мав змоги підтримати розмову, бо справді не був аж так обізнаний з персоналіями та звичаями харківської знаті. Тож покірно слухав, лиш час від часу киваючи на знак згоди.

— Себе називає на французький манер — Мішель. Ну, не догодив йому чимось Михайло! Сорок років, а такий дурний! Та ясно, ясно, що не в тому розумінні дурний, розум має, клепку, без того мільйонщиком би не зробився. Але, мосьпане, такий слабкий до юних німф, що іноді непристойно. До повій чесніше ходити! Чому чесніше, запитаєте? Я вам відповім: бо вуличну дівку, справжню, з жовтим білетом, у пристойне товариство не приводить ніхто. Це як Калігула зробив свого коня сенатором і привів на зібрання, отак виглядатиме. Мішель… Який, в сраку, Мішель — Мишко` він! Позаочі, звичайно, та все одно… Словом, знаєте, з чого почався його капітал? Вигідно одружився. Мав голову на плечах, досі має, казав уже, та все одно… Дістав у посаг чималу суму. Дуже гарно пустив її в діло. Уже за п’ять років був наймолодшим мільйонщиком губернії, має різні медалі, ордени, похвальні листи від височайших осіб. Як думаєте, що встругнув? Загуляв із дівчиськом, яке виграв у карти! Чого дивитеся? Вона сама не була проти. Є такі дамочки, котрих шампанським не пої, дай лиш присмоктатися до багатого коханця. Професійні утриманки. Самі себе речами вважають, тому й дозволяють грати на себе, мов на годинник чи що там ще! Яка різниця ось такій куртизанці, хто далі годуватиме? Був скандал, дружина дізналася однією з перших. Григоренку б загасити, але пожежник із нього поганий. Якось розлучилися, тепер платить з капіталів колишній половині ренту, така домовленість, нотаріус закріпив. А дівчат відтоді міняє, коли хоче.

Коньяк повільно зігрівав, обгортав теплом. Сани колисали, Платон то занурювався в сон-дрімоту, то виринав із неї на короткий час, аби вкотре погодитися з Сержем. Товаришеві ж, схоже, відпала потреба в співбесіднику. Він накрутив себе до певної межі. Бубонів щось під носа й навіть не завважив, що вже прикладається до фляги сам, не пропонуючи товаришеві. Якби Чечель за час знайомства з Ковалевським не пізнав цю суперечливу натуру, у нього б зараз склалося враження: обуренням той старанно прикриває заздрість. Теж кортить робити щось супроти суспільної моралі — а не випадає. Бракує пороху в порохівницях, куражу, ще й озиратися треба на благовірну. От аби дали одного разу волю…

Під акорд таких думок Платон закуняв.

Прокинувся, коли сани різкіше, ніж зазвичай, сіпнулися, звертаючи з широкого шляху. Не втримав рівновагу, повалився на бік. Як випростався, побачив: Серж заснув, розвалившись на лавці й закутавшись у шубу. Порожня фляга саме зсувалася на підлогу. Чечель нахилився, підхопив, поклав поруч із собою. Спробував роздивитися, що там назовні.

За сіткою візерунків удалося розгледіти поруччя дерев’яного мосту. Їхні сани були в кортежі третіми, точно посередині. Тож побачив попереду обриси двох попередніх, зрозумів: від мосту дорога знову повернула. Зараз по обидва боки виріс засніжений ліс, та коридор із дерев тягнувся недовго: сани знову виринули на відкритий засніжений простір. Із протилежного боку блиснув на вранішньому сонці церковний купол. Далі окреслилися дахи сільських хат, але вервечка з саней потягнулася в протилежний від них бік. Ще трохи — і знову ковзали між деревами.

Цього разу ліс виявився густішим. Стіна дерев затуляла сонце, у фургоні навіть потемніло. Скільки так їхали, Чечель не визначив. Ураз промені знову засліпили — сани минули лісовий коридор. Бігли не так жваво, сніг сипав уночі й сповільнював рух. Незабаром візник пригальмував ще трохи. Немов відчувши — прибули, — Ковалевський розбуркався, пирхнув, крекнув, протер очі, позіхнув і потягнувся.

Кортеж зупинився.

Платонові набридло сидіти.

Штовхнувши дверцята, він вибрався назовні першим і опинився на подвір’ї, що являло собою акуратний, геометрично правильний прямокутник. Таке враження справляли викладені по периметру снігові гірки. Опецьок у розкритому сірому кожусі й збитій набакир смушковій шапці старанно притоптував його лопатою. Вгледівши Чечеля, дядько припинив роботу, стягнув шапку, оголивши пострижену під глек кучму, вклонився. Уже хотів працювати далі, та назовні вже вибрався Мухортов, одразу за ним — Лавров, трошки згодом виткнувся Авакумов.

Винокур стояв до Платона найближче, і той мав змогу розгледіти: мороз не позначив його щік зовсім. Обличчя покровителя мистецтв лишалося кольору житньої муки, лиснилося, немов намащене кремовим шаром, але при тому відбивало жвавий інтерес до всього довкола. Схрестивши погляд із Чечелем, поважно кивнув, наче старому знайомому. Платон мовчки привітався у відповідь.

На втоптаний сніг вистрибнула Люсі. Покрутила головою, відбила каблучками чечітку. Далі нахилилася, згребла рукавичками й зліпила маленьку сніжку. Замахнулася — жбурнула в дверцята, щойно з них висунувся Мішель Григоренко. Той зіграв переляк, поспіхом заховався назад. Дівчина дзвінко, смачно зареготала, повернулася до решти чоловіків, закликала:

— Панове, а давайте гратися у війну!

— Награєтеся ще, — тихо, щоб почув хіба Платон, пробурчав Авакумов. — Для неї війна — іграшки. Де він їх тільки бере…

Чечель вирішив поки мовчати. Тим часом, кахикаючи й чортихаючись, на волю вибрався Ковалевський. Одразу нахилився, черпнувши голою рукою снігу, і Платон подумав: зараз Серж вступить у гру. Але той потер холодним заспане лице, пирхнув, мов коник, повторив процедуру.

— Нудні, — виснувала Люсі.

Щоб не звертати на неї уваги, статечні чоловіки заходилися допомагати своїм половинкам виходити з саней. Не так зрозумівши, як відчувши загальний настрій, дівчина задерла кирпатий носик, пішла до покровителя, котрий уже топтався біля багажу.

Тепер Чечель зміг краще роздивитися довкола.

Перед собою побачив двоповерховий особняк, фасад якого пофарбували світло-бірюзовим. Головний колір відтіняв світло-зелений шпилястий дах. Колони біля входу зливалися з кольором снігу. По обидва боки широкого ґанку спали мармурові леви, а з-під шпилів грізно дивилися середньовічні горгульї. Забудова, здавалось, хизувалася змішаним стилем. Але чомусь на несмак схожим не було. Навпаки, у такій мішанині вбачалося щось нове, бажання виглядати не схожим на інших — і при тому не перегинати палицю, не ставати вульгарним.

Нічого більше розгледіти Платон не встиг. З-за рогу, від господарської забудови, вийшов моложавий кремезний чоловік у валянцях, незмінному в такий мороз кожусі, та чомусь із непокритим волоссям. Він наближався з сонячної сторони, очі сліпило, і Чечелю здалося: у нього трикутна голова. Зблизька зрозумів оптичний обман: лице оздоблювала гостра клиноподібна борідка. Вуса, легенько забілені інієм, стирчали перпендикулярно бороді. А вся зовнішність чомусь асоціювалася в Платона з геометрією.

— День добрий добрим людям! — пробасив мужчина. — Я по ваші ду́ші!

Гості перезирнулися.

— Тобто? — Мухортов запитав від загалу.

— Я тутешній управитель. Носок мене кличуть, Мартин. — Пожував тонкими губами, повів вусами, кахикнув. — Якщо бажаєте, Мартин Панасович. Візники й сани найняті для вас. Дядьки всі тутешні, грушівські. Вони затягнуть ваші речі. — Він розпрямив плечі, підніс голос, гаркнув: — Чого стоїмо, дивимось! Раз-два, взяли! Бігом, бігом, кому сказано!

Візники немов чекали саме такої команди. Кожен взявся за багаж саме своїх пасажирів. Мужик, який віз Григоренка, затримався довше, приміряючись, як би так схопити одразу три валізи. Інші голів не ламали, більше однієї валізи прихопив із собою лише Авакумов.

— Тарасе, чого зириш? — Управитель тупнув на опецька з лопатою. — Кидай усе, впрягайся ондо! Хутко!

Прислужник слухняно притулив реманент до ним же наваленої кучугури, поспішив на допомогу. Разом із кучером у чотири руки їм удалося підхопити за раз увесь багаж Григоренка. Одну валізу вони взяли з обох боків, і видовище чомусь розсмішило Люсі. Вона знову не стрималася, зліпила сніжку, вже збиралася кидати. Мішель, немов граючи, перехопив шкідливу руку, крутнув дівчину довкола осі, наче виконував фігуру вальсу.

Чечель побачив осуд в очах Ковалевського.

Мухортов демонстративно відвернувся.

Авакумов зігнув ліву руку в лікті, підставив дружині. Разом вони не пішли — понесли себе до будинку.

За ними пішли Лаврови, про щось шепочучись на ходу.

— Просимо, ласкаво просимо! — вигукнув управитель.

Мухортови подалися разом із Ковалевським, і Чечель рушив останнім, замикаючи невеличку процесію. Носок обігнав усіх, у тому числі й носіїв, заскочив на ґанок і прочинив двері, аби носії зайшли й не пошкодили панських речей. Чекав на ґанку, мов брамник, поки не зайшов останній.

А потім зачинив двері зсередини.

Гості опинилися в широкому передпокої.

Звідси в різні боки нагору вели мармурові сходи, обгороджені масивним поруччям зі штучного мармуру. Виразності їм додавали розетки, у які декоратор вписав керамічні чотирилисники. Такі самі оздоби прикрашали аркові склепіння над сходами. Поважності додавали дві темні невисокі колони на майданчику між поверхами. Ліворуч у кутку Платон помітив прямокутні широкі двері — ліфт, модна новинка в багатих домах. Праворуч коридор завертав у дальнє крило, де розмістили побутові приміщення: кухню, буфетну, людську кімнату й таке інше.

— Ласкаво просимо!

Вона з’явилася з-за рогу, з широкої арки, яка вела в прохід, що за великим залом опоясував увесь перший поверх. Вдягнена звичайно й водночас — зі смаком. Просторі, скроєні на східний манер шаровари й така сама блузка мали явити гостям хазяйку, здатну навіть у домашньому одязі виглядати парадно. Каштанове волосся розтікалося по плечах, згори його тримав тонкий позолочений обруч із невеличким завитком у вигляді троянди. Ноги господиня взула в легкі сап’янові пантофлі-човники.

— Ми всі вже трошки знайомі, тож можемо без зайвих церемоній.

Чечель переступив із ноги на ногу.

— О, нове обличчя! Коли так, доведеться дотриматися світських звичаїв. Серафима Мілкус.

— Платон Чечель.

— Мій добрий товариш і побратим, — втрутився Ковалевський.

— Той самий Чечель — чи є ще один? — вихопилося в Авакумова.

— З усією повагою, можна знайти двох Платонів. Та й Чечель — не рідкісне прізвище, — сухо кинув Серж.

— Той самий? — Тонкі брови Серафими скочили вгору, в очах блиснули подив та цікавість. — Панове, ми з чоловіком прибули не так давно. Маємо свій клопіт, зовсім не знаємо тутешніх світських пліток.

— Вони не зовсім світські, — сказав Авакумов. — Швидше навпаки. Вважаю за обов’язок застерегти…

— Отак одразу, на порозі? Навіть не випивши кави?

Загасити іскру небажаної саме тут і тепер пожежі в хазяйки дому вийшло просто й елегантно.

— Сподіваюся, шановане товариство припасло для нашого довгого зимового вечора чимало цікавих історій, — цвірінькнула вона. — Не приховаю, ми з Едвіном дуже хочемо стати своїми в місцевому середовищі. Я повернулася додому, де давно не була. Тож маю за короткий час почати жити тим, чим живете всі ви. Це може звучати дещо наївно, незвично й пафосно. Але з розумінням того прошу наперед мені пробачити.

Вона говорила з дуже легким, майже невловимим акцентом. За інших обставин Платонові могло здатися, що Серафима з невідомої причини навмисне його імітує. Відкидала таке припущення органічність, природність, навіть певна мелодійність, яку голосу молодої жінки додавала нотка акценту. Він природний, навмисне гратися подібним непросто.

А найважливіше — акцент гармонійно доповнював зовнішність.

У Серафимі було щось не наше. Відповідь не забарилася: Чечель швидко зрозумів, у чому річ. Її обличчя зберегло східні риси, успадковані, вочевидь, від когось із батьків чи предків по якійсь лінії. Розріз очей підказував — господиня має дрібку турецької крові, а форма лиця й смаглявість шкіри наближали до балканського типу.

— Пані та панове, дорогі гості, дозвольте кілька слів до вас. — Господиня говорила, тримаючи усмішку. — Ще раз ласкаво просимо. Дуже хвилюємося, бо довго готувалися й чекали на цей день. Вибачте, що Едвін не зустрічає, він зранку погано чується, трошки загострилися болі. — Усмішка не зменшилася, не зникла, але в очах Платон помітив тінь смутку. — Все гаразд, господар неодмінно буде з нами. До послуг гостей окремі кімнати. Усі вони там. — Рука показала на сходи. — Бачите, є ліфт, є електрика, ми намагалися все облаштувати за останнім словом. Виявилося, тут не така вже глушина, аби блага цивілізації були недосяжними. Загалом нам Слобідський край, як його називають, дуже ліг на душу. І дуже хочеться, аби вам сподобалося в нас.

Не знати для чого Авакумов поплескав у долоні.

— Чудово, — відгукнулася Серафима. — Кімнат лише п’ять. Через те не змогли запросити більше гостей. Але в планах влаштовувати прийняття й навіть мистецькі салони. Життя в Грушівці має бити фонтаном. Як вам, напевне, пояснив наш управитель, усі візники найняті. Вони місцеві, що значно все спрощує. Сьогодні поїдуть по хатах. Завтра до обіду, поки видно, екіпажі повернуться й вас доставлять назад до Харкова так само легко й швидко, як сюди. Розмістити велику кількість челяді поки не маємо змоги, та зараз і не треба. До ваших послуг — Мартин Панасович, він знає тут усе й у всьому допоможе.

Управитель статечно кивнув.

— Також у будинку є куховарка і покоївка. Звати дівчину Надія. Сподіваюсь, як кажуть, маю надію, що вона метка й догодить навіть найвибагливішим дамам. — Серафима чомусь глянула на Люсі. — Верхній поверх від початку проєктувався для гостей, тож пропонуємо дві ванні кімнати. Воду гріє паровий котел, він же опалює маєток. За цим стежить Тарас. — Кивок на принишклого в кутку біля валіз опецька. — Він теж тутешній, як і куховарка з покоївкою. До всього — майстер на всі руки. Розміщення гостей ми взяли на себе, спальні кожній парі вже визначені. Кімнати нічим не відрізняються одна від одної. Однаково затишні. Хіба розташуванням та видом із вікна. Але, панове, о цій порі року з вікна всюди видно зиму.

Авакумов знову поплескав.

— Більше не буду втомлювати. Каву подадуть у дзеркальній залі. Там же будемо обідати, спілкуватися, розважатися. До того часу почувайтеся так вільно, як хто собі знає. І дуже прошу не забувати про побажання щодо одягу на урочисту частину. Я вас залишу, панове.

— Даруйте!

— Сергію Павловичу? — Господиня знову смикнула бровами.

— Так сталося, що трошки незручно. Можете сміятися, панове, скільки завгодно. Але ж я не спатиму з Платоном Яковичем на одному ліжку. Хай навіть дуже його поважаю та вдячний за допомогу.

Ніхто не засміявся, лиш Люсі тихенько порснула.

— Справді, незручно. — Серафима легенько торкнулася пальчиком скроні.

— Бібліотека, — озвався Носок.

— Так! — вигукнула господиня, немов зробила важливе відкриття. — Звісно, бібліотека! Тобто кімната під бібліотеку. Ще не всі книжки доставили, не зовсім порядок, може бути не дуже затишно…

— Якщо там є, на чому спати, прошу не сушити собі голову, Серафимо… Вибачте, не знаю по батюшці…

— Ох ці місцеві політеси, — зітхнула вона. — Там, звідки ми приїхали, не заведено звертатися по батькові. Гаразд, не мадамою ж кликати. Серафима Марківна, до ваших послуг.

— А я знав! — прогудів Ковалевський.

— Могли б попередити, — дорікнув Чечель.

— Розпорядіться про постіль для Платона… Тепер даруйте мені, не знаю, як звертатися повністю.

— Платон Якович.

— Так, скажіть Наді про постіль у бібліотеці. Пане Чечелю, там справді є канапа. Вгадали?

— А такі особи не гадають, Серафимо Марківно. То цигани гадають.

Усі, і господиня, повернулися до Авакумова.

— Інтригуєте що далі, то більше. Що за особи? — Серафима перевела погляд на Платона. — Що ви за особа така?

— Сищик.

У виконанні Георгія Андріяновича Авакумова це прозвучало, мов лайка.

Чи звинувачення в тяжкому злочині.

Збувався прогноз Ковалевського — той ще буде вечорок.

Та ще компанія.