Вигнанець і перевертень

Розділ 24. Утікач знайшовся

Харків, Миколаївська площа, повз будівлю міської Думи. Січень 1914 року

Мороз кусав по тому ще п’ять днів, відлига почалася надто стрімко.

Ще вчора сніг смачно порипував, нині ж калоші місили сіру вуличну жижу на бруківці й хідниках. Вона бризкала з-під візницьких коліс, розліталася віялом від кінських копит, через те Платон ніколи не любив міста в таку погоду. Тим більше не розумів, чому жандармський ротмістр Олексій Кулагін витягнув його для розмови сюди, у найбільш гамірну частину Харкова.

Тут, довкола візницької біржі, цілодобово товклися десятки «ваньків», а у вихідні та святкові дні гуртувалося більше сотні. Мужики закликали пасажирів, беззлобно лаялися, злобно сварилися й навіть могли побитися через багатого клієнта. Коні накладали «яблучка» просто біля дорогих купецьких будинків, комерційних банків, не шанували навіть міської Думи, і городові безсило опускали руки. Стражів порядку просто не вистачало, аби закликати кожного «ваньку» прибрати за конем чи кобилою. Штрафи не лякали й не робили погоди. На боротьбу з візниками кидали двірників, сварки від того набирали більше обертів.

А ще в розкинутому неподалік Біржовому сквері та довкола нього продавала себе в найми чисельна прислуга, дехто чіплявся до багато вбраних перехожих, поступаючись хіба не менш активним вуличним повіям із вечірньої Сумської. Дійство не мали змоги припинити навіть спеціально найняті сторожі — їм, як і двірникам, дуже перепадало від місцевих.

— Вас дратує? — Кулагін обвів гармидер затягнутою в тонку чорну шкіряну рукавичку рукою. — Між тим, аби знали, площу й прилеглі вулиці у нас вважають безпечними та небезпечними для злодіїв водночас.

— Хіба так буває?

— Невже мені треба пояснювати це агенту розшукової поліції, хай колишньому?

— Поясніть.

— Довкола трактири, Платоне Яковичу. Самі ж бачите. Ще й не дешеві забігайлівки, котрі часом нічим не різняться від притонів на Москалівці чи тій-таки Іванівці[34]. Тут, зволите розуміти, столуються чиновники, купецтво, банківські службовці. Увесь люд, який тут бачите, не багатий, але й не бідний. Дозволяють собі проводити час у трактирах. Штоф, другий, язики розв’язуються. І розмови тут, мосьпане, ведуться не такі, як у притонах. І зовсім не про те. Вони ж нікого не бояться. Там, де ніхто нікого не боїться, що починається?

— Крамола, — гмикнув Чечель, поправляючи шарф під коміром.

— Отож-бо! — Кулагін багатозначно помахав пальцем. — Злодію тут легко загубитися. Є чим поживитися. Почнеться ґвалт, ніхто не зловить, бо городовий не вженеться, свисти не свисти. Але ж хіба знає крадун із Москалівки, що тут мало не кожен десятий — перевдягнений жандармський агент? За потреби, Платоне Яковичу, усе кодло можна переловити в двадцять чотири години.

— Потреби нема.

— Саме так. Бо й серед злодіїв наша агентура. Тримають вуха, де треба. Слухають, на вус мотають. Так мій департамент знає про політичні настрої тих, хто нібито від політики далекий.

— Неблагонадійних виявляєте.

— Беремо на олівець. І при потребі, мосьпане, до статті кримінального складу додамо.

— Охоче вірю.

— Тому нам із вами балакати безпечніше саме тут, — підбив ротмістр підсумок. — Ви ж зовсім поруч отаборилися. «Гранд-готель», на Торговій[35]?

— Могли б не перепитувати.

— У сусідніх апартаментах із Мілкусами.

— Олексію Кузьмичу…

— Та добре, добре… — Ротмістр панібратськи потріпав Чечеля по плечу. — Нагадую, що очей із вас не спускаємо після жахливої пригоди в Грушівці. І так само повинні знати: не маємо наміру й великого бажання афішувати це. Мене в отелі пізна`ють. Одразу стане відомо, що навідав вас особисто. Санкції на контакт не маю, привертати зайву увагу до вашої присутності в місті теж не треба. Причини вам відомі. — Він ступив набік, пропускаючи хлопчиська-газетяра. — Виклика`ти до себе, на Жандармську? Ще гірше. Конспіративна квартира? Пардонте, теж бюрократія, усе пишеться в рапорті: де, з ким, пощо. Ні-ні, шановний, погодьтеся — отака прогулянка найпростіша.

Платон знизав плечима.

— Чого ви ще не знаєте?

— Не чув на власні вуха про перебіг подій від вас.

— Має значення?

— Віднедавна — велике, Платоне Яковичу.

— Тобто?

Кулагін уже зняв прокушену руку з пов’язки, зараз заклав обидві за спину.

— У кадетському корпусі вчив німецьку. Тож вислухав пана Мілкуса без допомоги його чарівної молодої дружини. Він трошки плутається, бо багато в чому спирається на ваші пояснення. Йому ж, своєю чергою, все перекладала пані Мілкус. З перших рук, погодьтеся, зрозуміліше.

— Мене допитали тричі. Валківський повітовий справник Кокушко, агент губернської розшукової поліції, і окремо удостоїв такої честі сам оберполіцмейстер.

— Читав рапорти всіх трьох, — сухо кинув Кулагін. — Ви говорили для кримінальної поліції.

— Вам скажу те саме. Тобто нічого нового, усе описане під протокол мною підписане.

— Зате в мене є для вас новина. Повірте, саме вона тепер впливає на ваше життя. Позитивно для вас.

— А не краще вам усе пояснити одразу, без довгих передмов?

— Ні, — відрізав ротмістр. — Краще вам відповідати на прості й безпечні запитання.

— Я ще минулої зустрічі втомився від вашого словоблуддя, — не стримався Платон.

— То не морочте голову. Відповідайте, та й по всьому.

— Гаразд, — змирився Чечель. — Зрештою, сам, бувало, змушував повторювати те саме десятки разів. Зволите.

— Як ви вирахували управителя? Перебіг думок, причини й наслідки, лише іменники й дієслова.

Вони саме проходили повз міську Думу.

Десь позаду голосно заіржав кінь.

— Мусив швидше розкусити. За такі помилки або виганяють зі служби, або, що частіше, понижують у чині. Ази будь-якого розшуку, пане Кулагін. Альфа й омега. Сліди. Я їх не побачив.

— Де?

— Ніде, — мовив Платон. — У тому-то й фокус. Злочинець залишає сліди, завжди. Він не літає в повітрі. Їх лишав навіть невидимець Гриффін, читали пана Веллса?

— Менше літератури, — нагадав ротмістр.

— Приклад доречний, — наполіг Чечель. — Невидимця, повністю голого, ніхто не бачив. Та варто вступити босою ногою в мокре — і ось уже помірний слід. Будинок оточував сніговий килим. Наслідить на ньому навіть невидимець. За умови, якщо справді прийде ззовні. З чого все почалося? З убивства Мішеля Григоренка? Ні. З моторошної історії про перевертня, розказаної Мартином Носком. Звідки дізнався про неї, якщо найнятий тут, у Харкові, і ніколи не жив у Грушівці? Бо тутешній, вісім років тому страшна казка була на слуху. Використав її, аби нагнати жаху. І водночас — підготувати господарів та гостей до появи чудовиська. Якого ніхто, крім так званого управителя, не бачив.

— Мілкус бачив. Стріляв у нього, — вставив Кулагін.

— Він бачив, як постать у темному вбивала лікаря Лаврова, — уточнив Платон. — До того моменту спав. Його розбудили крик та брязкіт розбитого вікна. Вбивця не застрибнув іззовні, як виглядало. Він зайшов ізсередини. У двері. Жертва сама його впустила. Думаю, Носок легенько постукав, Лавров відчинив. Упізнав управителя, нічого не запідозрив. Той зачинився, зловив момент, розбив шибу. Поки лікар не оговтався — розпанахав йому горло. Ви ж бачили ту бляшану рукавицю з пазурами? Знайшли в його речах.

— Поки більше припущень, — мовив ротмістр.

— Бо вбивця ж мертвий! До того ж версії — здебільшого припущення. На користь сказаного грає сніг. Якби вбивця справді заскочив із двору, на підлозі лишилися б мокрі сліди. Не оббив же він черевики перед тим! Навіть якби оббив: сухий сніг тане в теплому приміщенні. Ні-ні, залишилося б мокре. Я міг би помітити. Вбивця це розумів. Тому й обрізав дроти.

— Обрізав?

— Списав на негоду. Мене осяяло, коли шукав і не знайшов сліди вбивці полковника Мухортова. Він міг відступити двома шляхами: або вперед, звідки вискочив, — або назад.

— Бачив карлючки.

— Я не художник, — відмахнувся Платон. — Проте картину уявив. Вбивця міг напасти на управителя, розправитися з ним, вибігти просто на мене. Інший шлях — лишити управителя, бо ж не його ціль, кинутися назад і потрапити на очі Ковалевському. Ані він, ані я не бачили втікача. Був третій шлях — навпростець, садом, за огорожу. Уночі було не до того, зранку ж слідів не побачив. Напередодні їх сховала нічна заметіль. Тепер ніщо не могло сховати. Отже, їх не було в природі. Так я вперше запідозрив Носка.

— А сліди по той бік вікна спальні Мілкуса?

— Вискочив, натоптав. Оббіг, зайшов до маєтку чорним ходом. Він же добре його вивчив. Тому ніхто краще за нього не знав, де дроти. Вбивши Григоренка, управитель приставив драбину до стіни й перерізав їх. Потім закріпив, аби не привернули мою увагу.

— Саме вашу?

— Моя поява, пане ротмістр, порушила всі його плани. Він чекав на іменитих гостей, мав щось персональне до всіх і кожного. Мотив навряд дізнаємося. Відтак сама присутність фахового сищика збила з пантелику. — Чечель захопився, його несло. — Не збирався відмовлятися від дбайливо продуманого плану.

— Заметіль викликав штучно?

— Думаю, хуртовина допомогла. Якби її не було, суттєво нічого б не помінялося. Гірше, повторюся, скоювати злочин за злочином там, де присутня особа, знана вмінням їх розкривати. Носок зважив на це — і кинув мені виклик. Частиною його гри було занурити все довкола в темряву, бо при свічках важче провадити дізнання. Далі — не давати мені передиху. Я мав метатися від гостя до гостя, плутатися у версіях, зайняти оборону від нападу удаваного монстра. Тим часом той, кого шукали ззовні, вбивав ізсередини. Недарма одразу підозрював серед присутніх спільника. Того, хто став очима й вухами загадкового вбивці. Тоді як убивця весь час був поруч. Сам усе чув та бачив.

— Обірваний дріт — остання деталь?

— Не лишив інших підозрюваних. Ніхто з гостей не знав, де дроти, де драбина, чим їх розітнути, як краще закріпити. Тим більше цього не міг облаштувати паралізований господар. І вже точно — його дружина.

— Жінки також бувають убивцями…

— Бувають. Пані Мілкус за формальними ознаками — вбивця. Застрелила Мартина Носка. Чим урятувала мені життя. Поліція не переслідує її за це, навіть на думці не мала. Але якщо треба пояснити, чому Серафима не могла вбивати своїх гостей, — прошу дуже. Ви ж бачили рукавицю з пазурами.

— Роздивився. Середньовіччя якесь. Темні часи.

— Зброя не для її тендітної руки.

Газетяр знову пробіг повз них, тепер у зворотному напрямку.

— Ви не згадали про останню жертву, Платоне Яковичу.

— Вона доводить незрозумілу досі Носкову затятість. — Чечелю це найбільше боліло. — Я був виснажений, побитий, поранений, погано усвідомлював себе та все довкола. Там без мене обстежили місцевість. Знайшли сліди від лижв, але з протилежного боку садиби. Вбивця вибрався через садову хвіртку. Вже знав, що господиня попросила Ковалевського вирушити в Грушівку. Можу напевне сказати: управитель на очі не потрапляв, у маєтку його точно не було. Вислизнув, погнав на лижвах навпростець…

Перебіг думок раптом об щось перечепився.

Платон затнувся, мотнув головою.

Кліпнув очима.

— Платоне Яковичу?

— Нічого, нічого… — Він знову кліпнув. — Так, згадав дещо. Не надто суттєве, проте… — Прокашлявся, повів далі впевненіше, хоча вузлик не розв’язався. — Пішов навпростець, зрізав кут. Підстеріг Сержа, заскочив зненацька. Не дав оговтатися, зробив свою справу, повернувся назад. Напевне мої обстеження в дворі не проминули Носкову увагу. Зрозумів — його викрито. Перейшов у атаку, критися більше не мало сенсу. Тією самою сокирою міг потім порубати решту гостей. Почати з Авакумова, жінки так само навряд могли розраховувати на пощаду.

Чечель говорив, думки ширяли в іншому напрямку.

— Якщо ви й помиляєтесь у прогнозах, то не набагато.

— Що?

Платон зиркнув на Кулагіна, мовби балакав не з ним, втрутився в чужу розмову.

— Е, ви де зараз? — Ротмістр провів правицею перед його обличчям.

— Даруйте… — Чечель опанував себе. — То як ви сказали? Не помиляюся?

— Здається, у вас досі гуде в голові.

— Це правда. Паморочиться час від часу, — збрехав Платон.

— Тепер мене послухайте, дуже уважно. — Кулагін зосередився. — Мова рапортів суха, казенна. Мені справді важливо було почути живі пояснення від людини, що мимоволі викрила одного з найнебезпечніших злочинців імперії. Не перебільшую. Самі того не розуміючи, пане Чечель, ви діяли в інтересах нашого департаменту.

— Охоронного відділення? — Подив був щирим.

— Особу вбивці мали офіційно встановити. Не мені пояснювати вам процедуру. Це забрало час. Та щойно її встановили, матеріали негайно передали нам, на Жандармську. Хочете пояснень, шукаєте мотивів убивці? Не знаю, чи новина дасть усі відповіді. Та поживу для нових роздумів матимете.

— Ваша манера тягнути, довго готувати фокуси мене дратує, — нагадав Платон.

Кулагін добирав фрази, аби говорити лаконічно:

— Той, кого ви всі знали як Мартина Носка, мав декілька паспортів та партійних прізвиськ. Усі записані в його особовій справі. Батьки ж хрестили його в листопаді тисяча вісімсот сімдесят четвертого року Степаном Івановичем Харитоновим. Уродженець Житомира, батько — старший учитель математики в чоловічій гімназії, потім директор народних училищ. Степана у шістнадцять уперше зловили на зборах нелегальної марксистської організації. У вісімнадцять завдяки татовим клопотанням зміг вступити до університету Святого Володимира в Києві. Через два роки відрахували — баламутив студентів. Потім — участь у різних групах соціалістів-революціонерів, там і до тероризму один крок. Учасник, потім ватажок бойових груп. Батьків зрікся в залі суду, коли судили вперше, за пограбування з убивством.

— Іменем революції. Мені це знайоме, — вставив Платон.

— Країна живе в цьому болоті чверть століття, як не більше, — сплюнув Кулагін роздратовано. — У дев’ятсот першому дістав сім років каторги. Втік із Володимирської пересилки[36]. Гуляв на волі півтора року, знову грабунки та вбивства. Зловили десять років тому, тепер мав дванадцять років каторги. Дев’ятсот шостого, у лютому, нова втеча, тепер уже з Нерчинська[37]. Знайшовся в Грушівці.

Почуте било по голові навіть сильніше, ніж управитель. Чи не вперше від новорічної ночі Чечель розгубився. Не знав, що робити і як діяти. Спромігся хіба вичавити:

— Його шукали сім років. Дурив поліцію та жандармерію величезної імперії.

— От і не дивуйтесь, що Харитонов, чи Носок, якщо вам так зручніше, обкрутив довкола пальця вас. І ще купу достойного люду, починаючи з подружжя Мілкусів. — У тоні ротмістра звучали повчальні нотки. — Насправді він час від часу виринав і кілька разів мало не спіймався. Була гучна історія, пограбування поштового вагона на перегоні між Харковом та Москвою. Здобич — мільйон, не більше, не менше. Гроші Земельного банку, посилена охорона. Харитонов не знати як опинився серед солдатів. Розстріляв усіх. Офіцер вижив дивом, упізнав убивцю серед інших, показаних на фотокартках. Після того, за даними агентури, пірнув із грішми глибоко на дно. Бо не передав за призначенням, на потреби революції, а вбив спільників.

— Пограбував своїх. Не лише за ексовиками[38] водиться.

— А я, Платоне Яковичу, революційних бойовиків та кримінальних грабіжників не розділяю, — зауважив Кулагін. — Звичайні бандити навіть чесніші, ідеями не прикриваються. Словом, заліг наш спільний знайомий із мільйоном на глибоке дно. Навіть, подейкували, за кордон просочився. Виринув у ролі управителя маєтку Мілкусів.

— Мотив такого суб’єкта — пограбування, — твердо мовив Платон. — Іншого не бачу. Хоча в сейфі Мілкус навряд тримав хоча б один зі своїх мільйонів. Не мали при собі великих скарбів і гості. Ковалевський — так точно. Які багатства в лікаря Лаврова!

— Ну, лишається припустити хіба якусь особисту помсту кожному з гостей.

— Зібраних під один дах випадково! Знаєте ж про лотерею!

Слова знову застрягли — Чечель мовби вкотре наскочив на не помічену раніше перешкоду. Увагу ротмістра це знову не проминуло.

— Та що з вами сьогодні, Платоне Яковичу?! Де ваше красномовство?! Зурочили вас тут, не інакше!

— Мабуть, ви близькі до істини. Або ніхто не знає, чим там можна було поживитися, — або йдеться справді про помсту. Особисте щось. Але ж що каторжанин-утікач міг мати до винокура, лікаря із психічних хвороб, заводчика, будівельного підрядника, відставного кавалериста? При тому, що всі його жертви — найкращі люди міста Харкова, самого ж убивцю вісім років носило то там, то там…

З відповіддю Кулагін не квапився. Саме зараз візники затіяли чергову сварку, почалася товкотнеча, втрутився городовий. Здавалося, звичне тут видовище захопило увагу жандарма. Та враз розвернувся до Чечеля всім корпусом.

— На етапі Харитонов познайомився з двома каторжанами. З ними ж потім тікав із Нерчинська. Одного з них під час погоні вдалося застрелити. Гордій Коновал, саме він накрутив грушівських селян взяти на вила свого пана Завадського. Бачте, і так буває.

Платон мусив визнати: жандармський ротмістр дивувати вмів.

Витягав із капелюха не одного — одразу кількох кроликів.

— Ота історія з перевертнем…

— Коновал входив до подібної бойової групи, — спокійно пояснив Кулагін. — Ту історію я дуже добре знаю, вона ж трапилася на моїй території. Жорстокі вбивства сільських дівчат стали для Коновала приводом. Досі не доведено, чи причетний він особисто до того. Важливіше інше: маєток Завадських селяни розграбували, спалили, та потім було встановлено: звідти зникли коштовності на суму вісімдесят тисяч рублів. Золото, діаманти, таке різне. Коновал прикрив праведним народним гнівом банальне пограбування. Не забувайте, того року маєтки та економії горіли не лише по Харківській губернії.

— Впіймали швидко, так розумію?

— Спільники здали, тут я нашою роботою пишаюся, — кивнув ротмістр. — Як засудили й пішов етапом, вилетіла та історія з голови. Чимало інших натомість прийшло.

— Та ясно.

— Про вбивство Коновала при спробі втечі мені, звісно, доповіли. Ось і виплив його зв’язок із Харитоновим.

— Давайте все ж називати його Носком, збиває.

— Як завгодно, — розвів руками Кулагін. — Важливо інше. Тепер, після останніх подій, ми з вами можемо здогадатися, звідки Носок знає історію про перевертня. І як йому вдалося використати її для своїх страшних злочинів.

Чечель вперто намагався гнати інші, оті дрібні здогади, котрі дзижчали мухами, не давали зібрати думки докупи.

— А другий? Тобто третій, котрий тікав у їхній компанії?

— Ще цікавіше. Хоча до політики, до нашого департаменту, стосунку не мав. Кримінальник, побутове вбивство, помста. Проте він — теж тутешній, отакий збіг обставин. Була в Харкові десять років тому досить гучна історія. Одна дамочка-міщаночка, Іда Лихоліт, завела молодого коханця, акторишку театрального. Посварилася з ним, приревнувала чи кинути хотів, то вже таке. Зарізала, ножем проштрикнула горло. Звісно, провини не визнала. Та засудили до десяти років каторги. Наступного дня повісилася в камері, наглядачі ґав ловили.

— Чекайте. Ви мені про жінку…

— Разом із Носком тікав Ілля, її чоловік, — пояснив Кулагін. — Порядна була родина, ті Лихоліти. Доньку мали, тринадцяти років чи щось такого. Сам — учитель німецької в університеті. Професор, один із ліпших. Найкращого адвоката жінці найняв, Арсена Сокольського. Не вірив до останнього, що вертихвістка та вбивця. Присяжні так само розійшлися в думках. Визнали винною з перевагою в один голос. Так професор Лихоліт, пане Чечелю, розумом посунувся. Спершу просто погрожував, а якось підловив одного з тих семи. Застрелив трьома кулями в груди.

Горло Платонові враз пересохло.

— Живий?

— Хто, професор? Знайшли мертвим у тайзі за півроку після втечі. Ото інші присяжні видихнули!

— Чого б то?

— Боялися, що по кожного смерть прийде. Авакумов найбільше розорявся.

— А яким там боком Авакумов?

— Так він у присяжних, не знали? Хоча… Яке вам діло, справді. Був серед тих семи. І жертва — його молодий протеже. Говорили так, але мені до шмиги. По нашому департаменту ж не проходила ця справа…

Ротмістр далі про щось розводився, та неначе хто враз вимкнув звук. Як голку з патефона зняли, коли платівка крутиться. І не лише співрозмовник утратив голос.

Довкола Чечеля враз стало тихо.

Гармидер площі, прилеглих вулиць та скверів для нього зник.