Вигнанець і перевертень

Розділ 11. Трохи про вдалу покупку

Слугувала Надя, мама-куховарка їй вправно допомагала.

Управитель не сідав за стіл із гостями. Навіть не спробували запросити, і Чечель припустив — такою була домовленість. Носок навіть не перевдягнувся спеціально, лиш трохи навів лад у повсякденному одязі та начистив черевики. Він походжав довкола столу, стежив за вмістом келихів і чарок, мовчки керував жінками, жестами показуючи, що забрати, чого донести, що куди переставити. Трійця слуг постійно була в залі — та ніби розчинилася в повітрі. Їхня присутність, навіть суворого мажордома з геометрично прямими вусами, ставала що далі, то менш помітною.

Тим часом за столом нічого особливого не відбувалося. Серафима почекала, поки гості сядуть на місця, глянула на чоловіка, після схвального кивка підвелася. Присутні замовкли, чекаючи слова. Та господиня почала не одразу, витримала невеличку паузу.

— Пропоную для зручності зняти наші маски.

Зробила так першою.

Носок збирав у жінок маски, аби не заважали при столі. Циліндр управитель прийняв у Платона раніше. Серафима повела далі:

— Якщо прохання взяти їх із собою здивувало чи навіть було неприйнятним, перепрошуємо за певну ексцентрику. І окремо дякуємо за розуміння й прийняття наших невеличких примх на цей вечір. Але мушу пояснити такий хід. Що таке маска? Маска — невідомість, загадка. Вона завжди викликає чимало запитань до особи, яка її вдягнула. Навіть якщо особа відома, знайома й просто цього разу вирішила, скажемо так, пограти чи напустити легкого туману. Проте маска цілком відповідає уявленню про нашу пару, зокрема, присутніх тут. Загадковий мільйонер із-за океану і його молода дружина.

— Дійство, — вставив Авакумов. — Я вас чудово розумію, бо теж звик мислити образно.

— Саме так, Георгію Андріяновичу. Дійство, ви все чудово зрозуміли й належним чином оцінили. Між тим ми, як бачите, прості й відкриті люди. Загадковість… Знаєте, в наш непростий час інакше не привернути до себе увагу в нашому непростому світі. Двадцяте століття, панове, почалося так стрімко й так… — Серафима не одразу промовила це слово, — …страшно, що мимоволі доводиться кидати йому виклики. Приклад — мій чоловік Едвін. — Вона поклала руку Мілкусу на плече. — Пропоную трошки ближче познайомитися з нами, не з бульварних газет, не з чуток. Едвін свого часу емігрував з Німеччини, разом із батьками перетнув океан на кораблі. Америка, новий світ, нові можливості… Так опинився в Каліфорнії, де саме знайшли нафтові родовища. Батькові пощастило стати власником кількох родовищ. Едвін — законний спадкоємець, прийняв із батькових рук справу. Але… Вибух на одному з родовищ, Едвін сам кинувся рятувати людей, балка впала на хребет. — Серафима змахнула ледь помітну сльозинку, швидко опанувала себе. — Так уже десять років. Із різних причин одружитися не встиг. Збирався, проте… Гаразд, не будемо про сумне. Краще про щасливе, як будь-яка різдвяна історія. Ми зустрілися на борту пароплава, і я справді спершу доглядала його. Океан великий. Поки пливли, встигли пізнати одне одного ближче. Обвінчалися.

Мухортов знову не стримався — зааплодував. Цього разу підхопили й інші. Чечель кинув погляд на Люсі — дівчина єдина сховала руки під стіл. Відчула на собі його погляд, підморгнула, показала кінчик язика, скривилася.

— Я справді виросла в цих краях, — повела Серафима далі, коли оплески стихнули. — Десять років тому загинув мій батько. Був мандрівником, ученим, досліджував екзотичні краї. Підхопив там хворобу, проти якої тут нема ліків. Тобто знайти можна, проте час не чекає. По собі тато залишив купу боргів, довелося закладати будинок. Мама служила в гімназії, викладала німецьку, тож вирішили шукати щастя в Європі. Тим більше мама познайомилася з німецьким інженером.

— Пощастило, — вирвалося в Ковалевського.

— Згодна, — кивнула Серафима. — Був одним із тих, хто розвідував тут поклади залізної руди. Та вирішив краще повернутися додому. Адже коли говорити про пощастило — це не до нього. Руду він не знайшов, дурно витратив гроші. Добре, хоч свої. Зате, згодна з вами, в особистому житті пофортунило значно більше. Мене весь час тягнуло повернутися назад.

— Людям, як деревам, не можна без коріння, — філософськи завважив Авакумов. — Пробачте, а звідки ви саме?

— Прошу підняти келихи.

Чечель зрозумів, що господині не хочеться дуже багато розводитися про себе. Людей оцінював передусім як поліцейський, нічого не міг із собою вдіяти. Навчився читати кожного з того, як і що говорить. А особливо — з несказаного. Серафимі Мілкус важко давалася пильна, навіть —погоджувався — хвороблива увага присутніх. Правила пристойності вимагали розказати щось про себе. Образно кажучи, підняти маску. Проте більше, ніж уже сказала, молодій жінці говорити не хотілося ані про себе, ані тим більше — про свого чоловіка.

— Ми ще познайомимося ближче, і я вволю цікавість кожного, — пообіцяла Серафима. — Та я забалакала вас, чоловік уже сердиться. — Вона усміхнулася Мілкусу, який зовсім не гнівався, дивився на присутніх із легкою, навіть трохи блаженною усмішкою. — Хочу від нас обох подякувати кожному за проявлену щедрість. Хай це прозвучить банально, але багаті люди все ж мають ділитися з бідними. Особливо коли йдеться про нещасних дітей. Серед тих, кому допоміг кожен із вас й усі ми разом, напевне є чимало обдарованих, талановитих, перспективних. Звіт про витрати я надрукую в усіх великих газетах.

— Не журіться! — відмахнувся Ковалевський. — Ми вам віримо!

— Саме для того й буде публікація. — Серафима відсалютувала келихом. — Бажаю всім здоров’я, добра, і хай кожному воздасться за справи його!

На цьому урочисту частину господиня закрила.

Застукали по тарілках ножі й виделки.

Частували простими, але смачно зготованими стравами — Параска Ярмолюк виявилася ловкою куховаркою.

Після холодних закусок — ікра на підсмаженому хлібові з маслом, рокфор і камамбер на окремій тарелі, язики із хроном, замерзле аж до хрусту сало, порізане тонкими скибочками, — подали наваристий духмяний борщок. Щойно гості віддали йому належне, у центр стола поставили спершу таріль із запеченою червоною куріпкою, а поруч — таку саму таріль, але вже з добутою Ковалевським зайчатиною. Серж зняв пробу першим, на правах мисливця, і чесно визнав: жоден харківський ресторан, навіть наймодніший, нічим подібним не частував. На той момент він приголубив уже п’яту чарку міцної домашньої горілки. Тож його захват від страви інші розділили, та навряд сприйняли серйозно обіцянки скласти Парасці протекцію в один такий ресторан. Жінка сама від того зашарілася, буркнула: «Та ну вас, барин!» — і швиденько втекла на кухню. Аби повернутися з холодцем, пізніше — з голубцями й тушкованим буряком. Господиня попередила: ще буде морозиво.

Тим часом тон розмови задав Мішель Григоренко.

— Ви справді боїтеся перевертнів? — запитав після третьої, коли компанія вже досить розігрілася й гості освоїлися одне біля одного.

Люсі хіхікнула. Витримала несхвальний погляд Олени Луківни. Простягнула правицю з келихом, куди Носок не забарився додати вина. Ковтнула, знову хіхікнула. Серафима обрала тактику більшості — не зважала на вибрики найбільш ексцентричної гості. Вона навіть не перекладала Мілкусу її репліки, хоч більшість сказаного й почутого тлумачила. Господар мовчки кивав, мало їв, ще менше пив і, схоже, не бачив потреби брати участі в необов’язковій бесіді.

Ця вечеря і взагалі — цей вечір потрібні їй, а не йому.

Нічого дивного.

На пам’яті Чечеля, дружини мільйонерів розчиняються в благодійних справах. То стає їхнім способом життя. Бо решти вони в житті вже досягнули — завдяки чоловікам.

— Ми з Едвіном зібрали тут, маю надію, людей свого кола, — обережно, але впевнено почала Серафима і, коли присутні, крім хіба що Люсі, закивали, пояснила думку: — Можна називати речі своїми іменами. Хтось чув, хтось напевне підозрює. Їхні висновки підтверджую, для решти прямо скажу: оці всі байки про вовкулаків відлякують від Грушівки покупців. Маєток, таким чином, дешевшає з року в рік. Не лише оці стіни, а й земля під ними.

— Задешево купили? — перепитав Авакумов.

— Повірте — майже задурно. Ще трохи — і власники, пани Завадські, могли б доплачувати покупцеві, який бажає позбавити їх прикрої власності. Погана історія, знаєте, не найкращий спадок.

Платон підніс очі на управителя — згадав його не таке вже й давнє попередження.

Носок перехопив погляд. Хоч стояв на віддалі, Чечель помітив: церберу все зрозуміло. Ледь помітно хитнув головою, потім злегка махнув правицею. Чечель зрозумів, прочитав ці знаки. Мовляв, господарі підтримали розмову. Вирішили не переводити в жарт, не змінювати тему. Навіть якби кортіло, інакше не могли: за столом сиділа й накачувалася вином перевдягнена вовчицею гостя. Завів шарманку її супутник, мабуть навмисне. Тож хай хазяї дають собі з цим раду самі. Він, управитель, зробив усе, що міг та мусив.

Платон, теж ледь помітно, знизав плечима.

Справді — хай.

Треба ж чимось себе розважати, коли за вікном уже темно, сніг падає щільніше, вітер підхоплює пухкі сніжинки, жбурляє жменями у вітражі.

— Лише ця причина? — перепитав Лавров.

— Милий мій Семене Миколайовичу, хай вам! — розвернувся до нього Авакумов. — Ділові люди, тим більше — з Америки, не можуть мати інших причин! Заплатити менше за гарний товар — то свята справа. Хіба ні, Сергію Павловичу?

— Істинно так! — Ковалевський приклав долоню до серця. — Та ви, Михайле Івановичу, і самі маєте знати про такі оказії-с. Усе ж гроші заробляєте! Купуєте, продаєте…

— Я, шановний, продаю й купую за справжню ціну, — огризнувся Мішель. — Не занижую штучно вартість своїх машин.

— Та Боже ж мій, ніхто вам того не закидає! — Ковалевський відгородився від нього руками.

— Хочете сказати — діти Завадського все вигадали? — Авакумов підозріло глянув на Григоренка.

— Нічого не хочу сказати! — буркнув Мішель.

— То для чого ці розмови? Може, хтось навмисне підклав Завадським свиню? Точніше, вовка-перевертня?

— Як то — навмисне? — втрутилася Наталя Дмитрівна. — Панове, ви тут або залякуєте всіх проти ночі, або — заплутуєте.

— Або — все одразу! — долучилася Ольга Янівна.

— Панове, панове, прошу заспокоїтися! — Серафима дзенькнула виделкою по краю келиха. — Ми з вами говоримо зовсім про різне. Спробую всіх помирити.

— Ніхто й не сварився, — пробасив Мухортов.

— То фігуральний вислів, — заспокоїла господиня. — Те саме, коли Едвіна іменують Монте-Крісто — вигаданим, сказала б навіть — казковим персонажем.

— Міфічним, — вставив Лавров. — А взагалі мав і досі маю декілька пацієнтів… Зі зрозумілих причин не назву. Уявляють себе оббреханими, зрадженими, причому зрадники — найближчі друзі й кохані. Було б півбіди, аби не ділилися грандіозними планами помсти. Після того, як знайдуть скарб. Одержимі його пошуком, розумієте?

— Ви правильно все пояснили, — погодилася Серафима. — Бачте, панове, я мала рацію — такий лікар, як Семен Миколайович, багато чого ладен розтлумачити. Якщо люди не здатні розумно пояснити природу речей, ці речі наділяють іншою природою. Далекою від реальності. Едвін Мілкус, мільйонер із-за океану. Хто такий? Тим більше — паралізований, молода дружина. Звідки, яким чином, чому? Маєте графа Монте-Крісто. Згодні, мосьпане? — глянула на Лаврова.

— Саме так. — Лікар підтвердив кивком. — Медицина, якою я займаюся, намагається пояснити подібні висновки.

— З казкою про перевертня те саме, — сказала господиня. — В околицях зникають та гинуть дівчата… Не до столу розмова, та все ж ми її почали. Настає момент, коли налякані люди починають вигадувати власну, далеку від реальності версію подій. Далі потрібна персона, яка мусить за все відповісти. Колективний психоз, є таке, Семене Миколайовичу?

— Що далі — то більше буде, — відповів Лавров ствердно.

— Чого б це?! — стрепенувся Мухортов.

— Чекайте! — не дуже чемно перервав його Григоренко, знову до Серафими: — Ви про що зараз, мосьпані?

— Про те, Мішелю, що не ми з Едвіном створили згадану ситуацію. Але так, із вигодою для себе скористалися нею. Нам вона не зашкодила. Натомість забобони й страхи шкодять значно більшій кількості людей. Не завжди примітивних, як ось звичайні селяни.

Саме тепер Параска й Надія прибирали зі столу зайвий брудний посуд. Чечель зазначив: жодна з жінок при цих словах не піднесла очей. Загалом ані мама, ані донька не виказали себе. Не дали приводу відчути: розуміють, про кого тут ідеться.

Панські розмови їх не обходять.

Як і панські забави.

— Нарешті мені все ясно. — Григоренко не стримав позіху, вчасно прикривши рота серветкою. — Ви користаєте з чужих страхів. Для власної вигоди.

— Хіба не так улаштований світ?

Брови Серафими стрибнули вгору. Вона навіть переклала слова Мішеля чоловікові, і Едвін уперше за весь час відповів:

— А хіба більшість людей не чинить так само, herr Григоренко? — Серафима перекладала для тих, хто не розумів німецької. — Коли вже розмова зі святкової стала серйозною, то прошу сказати: у чому тут наша провина? Так, ми знайшли вигідну, дуже дешеву пропозицію. Але не ми вбили власника цього маєтку вісім років тому. Ми поняття про це не мали. Більше того — ми на той час не були знайомі з Серафимою. Я саме вийшов із лікарні — виїхав на візку. — Рука постукала по бильцю. — Злочини має розкривати поліція. Чи були ці злочини розкриті? Ні. Простіше не втручатися. Дати вихід людським страхам. Дати можливість насадити достойну людину на вила. Чи був хтось за це покараний? Звісно, народний гнів — він такий. У його сплеску не винен ніхто. Це приватний випадок, який стосується мене, пані та панове. Але я знаю: в державі, звідки родом моя дружина, правосуддя нема й ніколи не було. За винятком окремих випадків. Коли поліція арештовує п’яного волоцюгу, котрий на очах у десяти свідків зарубав сокирою подібного собі чи власну дружину. Там, де нема закону, люди вірять у перевертнів. Та іншу нечисту силу.

Останні фрази Мілкус промовляв уже в тиші.

Цілковитій, лункій, зовсім не святковій та урочистій.