Вигнанець і перевертень

Розділ 6. Кортеж із шанованих містян

Харків, біля Благовіщенського собору

Виїзд організували як належить — за найвищим рівнем.

Як зазначалося в записці, доданій до запрошення, о восьмій ранку на площі біля Благовіщенського собору на гостей чекали закладені, спеціально орендовані сани. Екіпажі складали невеличкий кортеж. Перехожі озиралися, думаючи-гадаючи, що ж то за важливі особи й куди це вибираються в мороз.

А грудневий морозенко припікав носи, вуха й щоки. Сніг падав уже третю добу, вдень — не густо, сказати б — символічно. Сніжинки повільно, ліниво спускалися на шапки й коміри, блищали на сонці, танули в теплих приміщеннях швидко. Часом виглядало, їх здуває із дахів, нема снігопаду. Проте з пізнього вечора сипало густіше, уночі вітер оволодівав містом, влаштовуючи сніжинкам шалений танок вулицями, провулками й закручуючи кадрилі в глухих дворах. І кожного нового ранку мовби давав танцівникам спочити. Двірникам підкидав роботи: кректали, бурчали, лаялися, та все ж чистили центральні вулиці й двори. Господарі ж приватних садиб плювали на долоні, брали лопати й впрягалися самі — розуміючи марність зусиль, адже вночі сніг знову заявить свої права на звільнені території.

Санні екіпажі були закритими, але тонкі дерев’яні стіни не тримали тепло. Та подбали: усередину, на лавки, вклали важкі теплі кожухи. Дбайливий Серж все одно прихопив флягу з коньяком, тож обіцяв Чечелю легку дорогу. З речей мав при собі чималу валізу. Туди запакували його фрак і фрак, який дібрали Платонові, а ще — білі валянці з високими халявами, теплий башлик і кожушок.

— Мисливське, — пояснив, як збирався. — Там ліс недалеко. А в лісі зайці бігають. Коли ще виберуся.

— Думаєте щось вполювати?

— А хоч просто так із рушницею лісом походжу! Що там робити до вечора? Нудно буде, вже відчуваю. Кажу ж — гайда зі мною.

— Фрак мені знайшли, — посміхнувся Платон. — Мисливське вбрання — навряд.

Зброю Ковалевський примостив окремо, у сани, біля себе. Він уже встиг показати Чечелю свою невеличку колекцію. З дев’яти рушниць різних марок і калібрів він вибрав у дорогу двоствольний «зауер», новий, куплений минулого року, але вже обстріляний господарем. Серж розібрав його, старанно змастив, поклав у спеціальний футляр. Коробку з патронами заховав на дно валізи.

Коли вовтузився з рушницею, коротко переповів Чечелю історію про грушівскього перевертня, у яку сам слабо вірив. Сприймав її виключно як мисливську байку й постійно списував на легковірний затюканий забобонний народ.

Нічого нового Платон не почув. Розповідь справді нагадувала страшну казку, з тих, що діти люблять переповідати одне одному пошепки, проти ночі, у кімнатах, при світлі свічки або каганця. Нібито на грушівських дівчат заглядався сам економ, пан Завадський. Звісно, підбивав на блуд, а дівчата порядні, цнотливі, виховані в пристойних богобоязних родинах. І якось зникла одна з дівчат, котра нібито відмовила Завадському. Потім люди знайшли її в лісі, зґвалтовану, пошматоване тіло, перегризене горло. Коли в такий спосіб замордували вже третю юнку, місцеві пошепки заговорили про вовка в людській подобі. І цей перевертень — ніхто інший, як пан Завадський.

Терпець урвався після п’ятої жертви: священик піддав вовкулаку анафемі, а дорослі чоловіки пішли війною на маєток. Дуже вдало склалося: уже не першу садибу в окрузі трощили. Самого хазяїна прохромили вилами, бо в інший спосіб перевертня не знищити. Хіба срібною кулею, але взяти на гостряки простіше. Будинок підірвали, аби розвіяти лігво перевертня за вітром.

— Дикість, згодьтеся, — мовив Ковалевський по завершенні.

— Може, привід знайшли, — гмикнув Чечель. — Для бунту, виправдати ж треба.

— Чому інші не шукали, громили панське просто так?

— Ну, не просто так, Сергію Павловичу. На поклик революції. Мені ось не далі як чотири роки тому довелося мати справу з одним таким. Руйнівники світу, більше їх ніщо не цікавить.

— Так чи інакше, Мілкусам тут пощастило.

— У чому?

— Не забобонні-с. Бо ж із іншого світу, цивілізованого. Не зупинила того пана Монте-Крісто погана слава Грушівки. Та зважив на неї, сторгувався із Завадським за сущу безцінь.

— Ваші робітники не боялися?

— Кого цікавлять їхні страхи, мосьпане? Поставили працювати, поклали платню.

— І то так.

Ковалевський вгадав — Чечеля справді зацікавила трагедія восьмирічної давнини. Але більше як поліцейського агента, хай колишнього. Запитав, чи припинилися зникнення й смерті дівчат по тому, як розправилися з паном. Серж не знав. Поцікавився, чи не було більше схожих випадків. Серж і тут не міг нічого до пуття сказати. Не відав також, чи гукав сільський староста Грушівки справника, чи ходив до повітової управи. Виглядало, історію з перевертнем справді народили сільські забобони — ось тільки п’ятеро дівчат дійсно загинули страшною смертю, ще й збезчещені перед тим.

Серж займе себе лісовою прогулянкою з рушницею.

А він спробує інше полювання: прогуляється до Грушівки.

Раптом хтось із тамтешніх захоче говорити про перевертня.

Для сищика нема кращого дозвілля, ніж пхати носа в подібні старі історії.

Це як шахова партія з самим собою.

Запрошені гості виявилися на диво пунктуальними — майже всі.

Одні вже розміщалися у головних санях. Високий чолов’яга в добротному зимовому пальті з хутряною підкладкою саме підсаджував у фургон супутницю. Верх її підбитого повстю капелюшка сягав чоловікові плеча, і разом вони являли дивну, якщо не сказати — кумедну, пару. Вгледівши Ковалевського, мініатюрна жіночка щось сказала кавалеру. Той повернувся, і зі свого місця Чечель розгледів характерні риси, котрі говорили про походження людини, навіть якщо його старанно приховувати.

— Лікар Лавров, Семен Миколайович, — кинув Серж на ходу, одразу знизив голос, мовби довіряв страшну таємницю. — Насправді Лівшиць, Шимон Мойсейович. З вихрестів, самі розумієте. Те, що юдей, у поважних колах давно значення не має. Служить на Сабуровій дачі, не остання там персона.

— На якій дачі?

— А, ви ж не місцевий. — Ковалевський вітально махнув Лаврову. — То в нас богоугодний заклад[22]. Для людей із психічними хворобами, да-с. Важлива персона, коли треба когось із родичів та знайомих помістити в безпечне місце.

— Хіба психіатрична клініка — аж таке безпечне місце?

— Даруйте, Платоне Яковичу. Ви, знаю, могли б зробити на своєму місці блискучу кар’єру. Та аж надто рано, гм, відійшли від справ. Не стикалися з подібним, мабуть.

— Ох, Сергію Павловичу, любите говорити натяками.

— Повірте присяжному засідателю з досвідом, мосьпане. Скільки разів слухали справи, де підсудного, зазвичай душогуба чи насильника, адвокати виставляли неосудним. Для того треба небагато. Покласти на Сабурову дачу, під нагляд такого ось лікаря, як наш Лавров. А бувало навпаки: навмисне, мало не силоміць запроторять туди когось із рідних. Переважно про спадщину йдеться в тих випадках. Напише лікар папірець, і все: заповіт не дійсний, складений хворим на всю голову.

— Лікар Лавров таке практикує?

— Я для прикладу, — мовив Ковалевський. — Цей добродій ще нічого. Ми ж стикалися не раз, він теж у присяжних.

— Хіба юдеїв…

— Хре́щений він, — перервав Серж. — Отже, православний. І росіянин за пачпортом. На лиці, скажете, написано — так у нас не читають, чого не слід. Коли вже до того дійшло, так Семен Миколайович теж присяжний, у списку запасних. Але й тут усе гаразд, ценз осілості давно пройшов[23]. І, звісно, якщо в суді фігурувала така особа… ну… з Сабурової дачі… Лаврова до подібних слухань не долучали, хіба покличуть свідком.

Поки говорили — наблизилися до саней. Ковалевський розтікся посмішкою, взяв простягнуту руку лікаря у свою, прихлопнув другою зверху, струснув.

— Бачте, де б ми зустрілися. Як ся маєте? Пацієнти з розуму не звели-с?

— От ніхто, крім вас, отак не жартує, — спокійно відповів Лавров. — Придумали б про мене щось новеньке, Сергію Павловичу. А ви… — глянув на Платона.

— Мій добрий друг, Чечель Платон Якович. Ми холостякуємо, — реготнув Ковалевський.

Потиск руки психіатра виявився коротким і на диво міцним.

— Моя дружина, Ольга Янівна. — Новий знайомий ступив набік, аби дати змогу привітатися.

— Холодно, — долинуло з фургона. — Прошу пробачити, панове, що не виходжу до вас.

— Скоріше б уже поїхати. — Лавров хекнув на руки, натягнув рукавички.

— Лізьте, грійте супружницю, — мовив Серж, одразу після того втративши до лікаря інтерес.

Широко розкинув руки.

Голосно, на всю площу вигукнув:

— О-о-хо-хо-оо! — і посунув назустріч статному вусаневі у важкій полковничій шинелі.

Той загорлав радісно у відповідь, скинув башлик, під яким виявилася вовняна папаха, і стиснув Ковалевського в обіймах. Чоловіки тричі почоломкалися, потім відступили на крок один від одного.

— Полковник Мухортов, лейб-гвардії кавалерист! — представив Серж. — У відставці полковник все одно лишається полковником!

— Та ти що! — прогудів вусань. — Мудре спостереження! Знав би, що з тобою їхати, — взяв би запас, дорога холодна!

— Що ж знати! — Ковалевський жестом фокусника висмикнув із кишені флягу. — Ти як тут опинився? Не думав, не гадав!

— Ох ти! — радісно крекнув Мухортов, простягнув руку.

— Федір Федорович! — почувся позад нього різкий, повний докору жіночий голос.

— От Господи… — буркнув полковник, розтягнув лице в широкій, зовсім не офіцерській посмішці, повернувся. — Наталю Дмитрівно, хіба не бачиш, кого нам Бог послав!

— Та вже бачу, — озвалася повнява жіночка в соболиній шубі, до якої не дуже пасувала сіра пухова хустка. — Справді, де б ви ще зустрілися! Вас ніби навмисне звели.

— Лотерея, Наталочко, лотерея! — реготнув Серж. — А кажуть, чудес не буває!

— Не можеш дочекатися? — Жінка кинула на полковника нищівний погляд. — Ви вже за зустріч хоч як причаститеся. Давайте, панове, бодай доїдемо спокійно.

— Слухаюсь! — Мухортов узяв під козирок, печально повернув Ковалевському флягу. — Ось хто тепер мій генерал, фельдмаршал і головний наполеон.

Це відставний полковник адресував Чечелю — його давній друг Серж напевне вже давно знав.

— Дай тобі, Боже, здоров’ячка, Наталю Дмитрівно! — вклонився Ковалевський. — Правду сказала, ми ще за столом зустрінемося. І отоді вже — ех! — Він прокашлявся, затягнув, видихаючи разом із парою: — Кому чару пи-ити! Кому здраву бу-ути!

Сніг зарипів під чобітьми Мухортова — полковник пішов керувати візником, який саме лаштував позад фургона їхні валізи.

— Душевна людина, — промовив йому в спину Серж. — Неодмінно познайомлю вас ближче. У відставці давно, трохи більше десяти років. Кульгає, звернули увагу?

— Ні.

— Трошки є. То його слабке місце, мосьпане. Бо не в бою поранений. На маневрах кінь вибуху злякався. Федір куди вершник, кавалерист спадковий — не втримався, гепнувся, ногу поламав. Ще й у двох місцях, буває ж таке. Краще після такого кульгати у відставці, ніж кульгавим доповідати старшим за званням.

— Мабуть. Не знаю.

— А вдома, бачте, дружина ним керує. Хочете секрет?

— Здається, тут про кожного є секрет.

— Колись Наталочка зловила чоловіка з покоївкою. З того часу він у неї по струнці ходить. І став дуже великим моралістом.

— Не думаю, що це секрет.

— Мораліст — не таємниця, — погодився Ковалевський. — Причину приховує. Але не від мене, — тут же уточнив, ураз примружив очі, глянув за спину Платонові, трохи подався вперед: — А це вже недобре. Його не вистачало.

Платон озирнувся на не дуже зграбного чоловіка в каракулевому пальті, який саме прибув і тепер допомагав своїй супутниці вибратися з відкритих саней.

— Хто такий? — поцікавився Чечель.

— Ще одна шкатулка з секретом, — процідив Серж, і настрій його швидко зіпсувався. — Авакумов, Георгій світ Андріянович. Винокурні в нього, меценат-благодійник. Покровитель муз, театральних. Салон у нього вдома, дружина запрошує, Олена Луківна.

Тон зовсім не сподобався Платонові.

— Ви говорите так, мовби він не віддає, а краде.

— У мецената цього в коханцях — молоді актори.

— Відколи ви зробилися моралістом, Сергію Павловичу? Покровителі муз дуже часто роблять це не без користі. Якщо дружина терпить його зв’язок із акторками…

— Ви не дочули, мосьпане? — зиркнув Ковалевський. — Я сказав — акторки? Актори, Платоне Яковичу. Молоді актори. І не лише молоді.

Чечель присвиснув.

— Оце — секрет? Навряд, якщо ви знаєте. І навряд тільки ви.

— Радше так: усі втаємничені зберігають пристойність. Таємні пристрасті пана Авакумова не повинні витекти на публіку. Поки про це не говорять уголос, тим більше — поки на це не натякають газети, ніхто ні на кого не нарікає. Олену Луківну все влаштовує. У них давно гармонія, па`рі навіть заздрять. Дітей не мають, бо вона собі придумала безпліддя. Знаю, бо з моєю благовірною в товаришках, разом шушукаються про різні такі речі. Але ж погодьтеся, тип не дуже приємний.

— Не ви його запросили.

— Справедливо. Тож пристойність вимагає привітатися.

Обсмикнувши пальто, Ковалевський рушив до новоприбулих.

Поки він виконував світські ритуали, Чечель нарешті згадав про багаж.

Заходився керувати візником їхніх саней, аби той вантажив валізу й міцніше припинав мотузками. Свого Платон із собою нічого не брав, розсудивши: до завтра цілком перебуде в тому, що на ньому. Трохи подумавши, виклав і залишив у кімнаті, виділеній гостинним та вдячним Сержем, свій «апаш».

Не бачив потреби брати на прийняття зброю.

Хотілося бодай на якийсь час викинути з голови все й просто відпочити.

А зброя в кишені чи в рукаві мимоволі змушувала чекати неприємностей.

— Чекати вже справді холодно, — почув позад себе бурчання Ковалевського. — Комусь треба брати уроки етикету.

— Не всі в зборі?

— І я про це. Знати б, кого нема. Бо тут знайомі лиця й сюрпризи, добрі й погані. Тому я повірив у випадкові числа.

— Дотепер не вірили?

Серж нарешті причастився з фляги, передав Чечелю, глянув на церковні куполи, для чогось перехрестився.

— Що? — перепитав, не дочувши, враз протягнув: — А-а-а, зрозумів. Грішним ділом подумалося, Мілкуси хочуть зібрати в себе якусь пристойну компанію. Познайомитися, дружбу звести. Треба ж їм у Харкові на когось спиратися, коли вже вирішили сюди перебратися.

— Не назавжди ж. Лише резиденція.

— Скажете, сидітимуть там крячками? Хай би з вами! Мілкус ногами не ходить. Возити його за тридцять верств — клопіт. А так започаткує собі в резиденції салон чи щось такого. Не гора до Магомета, а Магомет до гори йтиме, знаєте ж приказку. — Платон кивнув. — Орхідеї з лотереєю — так, для пристойності та інтриги. Бачте, як вийшло.

— Ні. Як?

— Персони всі поважні. Головний підрядник губернії. — Серж тицьнув себе в груди. — Відставний полковник, пенсіонер, інвалід, дружина має невеличку економію. Нащадок відомої фамілії. Нас із ним одна гучна історія звела, аморальна, тоді весь Харків гудів. Федір Федорович же — знаний мораліст. — Ковалевський посміхнувся у вуса. — Лікар Лавров, мови нема, на короткій нозі з батьками міста. Авакумов — особа загалом неприємна, але його теж багато хто поважає. Кого ще вітром занесе — не знаю. Але ж компанія строката загалом. Знайомі шапочно, крім нас із Мухортовим. І не всі тут усіх переварюють. Ні, мосьпане, гарні дружні компанії так не збирають. Випадкові числа, ага. Лотерея, батенько, лотерея-с…

Бомкнув дзвін.

— Та де ж чорти… Ну нарешті!

З запізненням у півгодини до кортежу підкотила запряжена двійкою крита коляска.

Пасажири не вийшли, доки закутаний у важкий кожух «ванька» не зліз із передка й не прочинив запопадливо дверцята. Зсередини задом наперед виборсався цибатий добродій у хутряній вухатій шапці й високих шнурованих черевиках на товстій підошві. У них були заправлені штани, краї звисали над халявами невеличкими нерівно-округлими дашками. Якби не шапка, що зовсім сюди не пасувала, Чечель міг припустити — бачить перед собою іноземця, не звичного до грудневих слобожанських морозів.

— Цього бракувало, — процідив Серж. — Ох, вечеря подяки буде ще та!

Денді розпрямився, пострибав. Знову нахилився. Не допоміг вийти — висмикнув із карети не даму, радше — дівицю. Одразу кинувся в очі головний убір: так само не по погоді, ніби й не зима. Капелюшок нагадував великий тюльпановий бутон, а крій верхнього одягу дівчини робив її всю схожою на стебло квітки.

Між ними й Чечелем було не менше двадцяти кроків.

Навіть із цієї відстані Платон побачив: різниця у віці між чоловіком та його супутницею суттєва.

Тато й донька, не інакше.

— І сорому ж не має, — почув біля вуха.

— Хто це?

— Мішель… Михайло Григоренко. Завод у нього, машини будує, від сіялок до винокурних агрегатів. Мільйонер і бабник.

— Мільйонерам можна, — спробував пожартувати Чечель.

— Аби ще не водив своїх любасок у товариство. Ось, чергова. З цією я його ще не бачив. Хоча ні, — він стрепенувся, — брешу! Бачив! І не лише я! На неї ж озиралися там, на прийнятті в мера, аж шиї скрутили! — Серж знову сплюнув. — Люсі´. — І додав уже зовсім несподіване: — Твою ж мать… — І тут же перехрестився на купол. — Прости, Господи!

Григоренко покрикував на візників — ті перевантажували з коляски на сани три великі валізи.

— Зіпсували день. Та й вечір теж. — Ковалевський взяв у Чечеля флягу, підніс до вуха, струснув, слухаючи, як булькає. — Хіба нап’ємося. Гайда, Платоне Яковичу, бо вже застоялися.